хтось стукав в двері…
Відкрила їх – нема нікого…
лише, чомусь,
                    схвильована Берізка
вплела багряну бинду в коси,
і віти прихилила до Землі,
вклонившись Небесам,
в які
губили
        крики 
               Журавлі…
...а квіти й трави
вже в холодних росах...

Хтось стука в двері…
відкрила Я,
а на порозі Осінь…

11 червня 2006
Старе Місце, MyGAK

Щастя поруч -
          всього лиш за крок..
хто ж той крок
          допоможе зробити?
хто підкаже,
          яка із думок
в Тобі зіркою
          буде горіти?..

Хто оцінить Твої почуття
й не захоче Тебе відпускати?..

Якби було те вчасне знаття –
хто тоді б став від щастя тікати.

Листопад, Старе Довге Місце, 2009

коли Ти обираєш ЩОСЬ
     і переконуєш себе – це класно…
     чи просто: то ВОНО ж на краще…
а чи лукаво: що ж мені робити…
чи змушено: бо треба ж жити…

Тоді – вмираєш ТИ
     і віддаєшСЯ на поталу,
     про краще так і не дізнавшись,
обмежуєш сама себе, і більше
сама собі Ти відмовляєш володіти
тим,
     що подаровано Тобі поправу…

не відмовляйтесь у Любові ЖИТИ!

жертвувати-віддавати потрібно все, що не важливо
скільки б не віддав - найважливіше повинно залишатись в Тобі
де сила-слабкість - не важливо
я йду, мені цікаво йти Й важливо
потрібен певний РІВЕНЬ спілкування та обмін ІНФОРМАЦІЄЮ
потрібні ЕМОЦІЇ
бо не проб'єшся промінцем крізь сірий кокон
розумієш, чому кокон?
людина не є однією і тією ж істотою протягом життя
гусінь і метелик - не одна і та ж істота
перетворення з нами набагато складніші ніж з гусінню
хвороба - перехідний сірий стан між... ЗУПИНКАМИ
хвороба - щоб притупити розум і ємоції
хвороба - щоб приспати пильність
хвороба - завжди наслана й приходить ззовні
коли вона в тобі - або ти станеш іншою істотою
або перебореш - і станеш вищою істотою
тому - іди й КАЖИ, й не зупиняйся...
на свої фото подивись
зосталось ЩО од ТИХ дитячих щирих мрій?

Залишилась Україна без Богдана...
Бунтарі віддали царедворцям шану…

Отаке царям, звичайно, любо-мило:
воєвод й стрільців наслали в Київ.

Й в груди б’ють себе московські сли,
з настановами везуть до нас листи.

В них – Царі ж козацтво научають:
вольниці тепер в світах ніде не мають!

Московіт й козак ж бо однієї віри,
полюбімо предків й Скіфові повірим…

Сли мовчать, як московіти раді
жити, з ласки царської, у шоколаді…

А чи ходять й досі їхні діти в личаках?
Чом панує в тім Заліссі страх?

Чом розбійник їхній, та й пішов в дяки,
й гривну сріблом розікрав на мідяки?...

Не дозволь ввести ж бо нас в оману,
славний, Богом даний, Отамане!

Щоб ті сли та й не чинили лиха,
щоб козацтво зовсім не заїла пиха,

щоб ніколи брат та й не ходив на брата,
щоб свій край в трубу не віддавати,

щоб дитячі душі не звели в торжище,
щоб нам всім не танцювать на попелищі,

щоб чужої ласки й в гадці не плекалось,
щоб країна ні за щось не піддавалась

на злу втіху збанкрутілого тирана –
не лишаймо Україну без Богдана!

*** Можливо cariba і придумала Мальчика, который умел летать, але...

     Этим Мальчиком был и я…      Именно всё так и было: короткий разбег, два-три шага и… я в объятиях Ветра… Я ждал этого каждый день, и всё повторялось снова и снова… Сначала я покидал унылый и тяжелый город. Иногда, правда, он возвращал меня даже из-под облаков, нещадно, неумолимо прижимая к земле, словно силой невидимого магнита… Но чаще – я вырывался из немых объятий силой Желания. Сначала – пробивался сквозь облака к свету и теплу, оставляя все страхи и сомнения где-то далеко внизу… Потом – скорость, вспышка… и я до сих пор вижу таинственные пейзажи и ландшафты неведомых планет… Помню далёких Друзей… Помню дыхание Ветра, переполняющее меня… Помню, как увлёк за собой школьного друга… Потом…/ – Если ты ещё кому-то расскажешь – тебя посадят в дурдом…/ И печальные лица Друзей когда пришлось расставаться… Сейчас – всё как сквозь дрожащую водную дымку… Но, реальнее в чувствах, чем то, что чувствую телом сейчас… Таких вибраций и тепла не ощущал я больше нигде… Но – всё слабее и слабее... Многое позабыто…      Но я ЗНАЮ: – можно научиться летать – вспомнить как ЭТО делать… Вспомнить ТЕЛЕСАМИ… Тело же в ЭТОМ не участвует… Больно уж тяжелое, как и у всех…

Кажи...
Кажи й тоді,
коли боїшся,
коли думки твої
тебе лякають більше,
аніж втішають...

коли невпевнена –
Кажи:
коли не я,
на більше
здатна інша?

й не відпускай
свою Зорю,
за нею йди
й на розуміння
не надійся...

і я не прагну
світ твій зрозуміти,
лякаючись твоїх чеснот,
але, бажаючи, повторюю:
Кажи...

Кохання мить –
       безцінний дар Небес
чи Пристрасті
       оманливі прикраси...

ЩО ми шукаємо,
       коли в Душі щемить,
у Просторі безмежнім
       і у Часі...

усе, чого торкаюсь я –
Творіння Боже,
лише на мить
покаюсь я –
він завжди допоможе…

але Його пробачення
не завжди потребуємо,
самі себе не бачимо,
самі себе не чуємо…

кого ж тоді Ми слухаєм,
коли душею кривимо,
на вухо хто нашіптує
чергову зраду Милому…