Як забути про старість і смерть? Секрет від першого ректора ВДУ

Йому 83 роки, але він ще з посмішкою говорить про старість і смерть. Анатолій Свідзинський знає, як позбутися нав`язливих думок про відхід у небуття. Своїм секретом він поділився у інтерв`ю «Волинським Новинам» напередодні Міжнародного дня людей похилого віку.
Нагадаємо, що Міжнародний день людей похилого віку в Україні, як і загалом у світі, відзначається 1 жовтня.

Як вдається залишатися активним членом суспільства у свої 83?

Ви хочете запитати, чому я не збираюся вмирати або, принаймні, на пенсію? Але я що скажу: поки я живу, то я маю працювати, бо це - форма мого буття. Може, якщо я перестану працювати, то й справді помру. Поки ж ніколи помирати, бо є дуже багато роботи.

Вчора я був у ректора і дав йому текст, який ми знайшли в Інтернеті. У повідомленні йдеться про острів зі сміття, що утворився в океані біля Гавайських островів. І от думаю, нещодавно навіть хтось з моїх знайомих, доволі розумних, говорив, що 2012 рік - то є рік кінця світу. Я у них запитував, що вони під кінцем світу розуміють, що весь всесвіт сколапсує, чи що? Кажуть: «А от, принаймні, життя на Землі зникне». От, якщо друге визначення взяти, то ми маємо вже початок кінця світу.

Значить, щось із цим треба робити. Серйозно не хоче робити жоден уряд жодної країни нічого. Вони живуть сьогоднішнім, ну, на завтрашній день, і рахують лише, скільки за цей день вони отримують прибутку.

Екологічною тематикою, питаннями захисту природи, ви, насамперед, як звичайний українець, а потім як науковець, коли почали цікавитися? Коли вам це «заболіло»?

Мені здається, що я цікавився цим все життя. Наприклад, в 1956 році я приїхав на роботу до Харкова, і мені разом з сім`єю дали там квартиру в «хрущівці» на околоці міста. Там пустир такий був. Я примудрився там посадити 450 дерев і більше тисячі кущів. Це завжди було в голові: треба, щоб людина, яка десь живе, навколо себе робила щось гарне. А рослини такі потрібні, бо вони виділяють фітонциди, кисень, регулюють вологість.

Яким вам зараз видається Луцьк?

В Луцьку погана ситуація, тільки лучани цього не бачать. Я поясню на прикладі з власному досвіду: був якось у лікарні в селі Боголюби, що біля Луцька. Дружина прийшла мене забирати і каже: «Чому ти так швидко йдеш, куди ти поспішаєш?». А я кажу: «Нікуди. Це моя звичайна хода». Але я помітив, що добре, вільно йду. Потім ми з дружиною таки сіли у маршрутку і, коли вийшли з неї в місті, я вже не так швидко йшов додому.

Ми просто звикли тут жити і не відчуваємо забруднення, бо це постійно діючий чинник. А коли ви з нормального району, відносно екологічно чистого, сюди приїдете, то різниця - відчутна.

От, наприклад, вулиця Шопена: зараз це швидкісна автотраса, і кількість газу, що звідти пре, захоплює вже точно пів університетського стадіону.

А як виправити цю ситуацію, на вашу думку, і чи це можливо?

Дерево – джерело нашого порятунку. Більше їх садити і не робити дурниць, як-от на проспекті Волі. Були там чудові липи, але половини з них вже немає, а замість них - кулевидні клени, які навіть не ростуть. То який з них толк? Та й ті вже гинуть.

Якщо говорити про формування певної культури поведінки у молоді, то як вдавалося вам, коли були ректором тоді Волинського державного університету імені Лесі Українки, її формувати? Чи є якийсь секрет?

Вдавалося погано, а секрет є. Лише одна людина зробити цього не може. Я йду навіть зараз в університет - мені тут близько - і запам`ятовую мовні помилки студентів. От тиждень тому йду і слухаю. Ну, як вони говорять? Це жах! Я їм кажу: «Так не говориться українською мовою!» - «А як?» - спитали, і я їм відповів. Ми ще трохи поговорили і, зрештою, вони навіть подякували мені за пояснення.

Значить, падає на грунт нормальний, значить, треба, щоб усі це робили.

Як вдається швидко налагоджувати контакт з молоддю? Не бувало випадків, коли б на зауваження реагували негативно?

Не знаю. Може вони просто бачать, що людина в літах. А тут, на Волині, є повага до літніх людей, я це відчуваю.

Не було випадків, коли хтось би агресивно якось відповів. Були випадки, коли я бачив, що сказане мною «ковзає по поверхні розуму».

Якщо заговорили про мову, то як ви оцінюєте якість перекладів, особливо що стосується спеціалізованої літератури, зокрема, підручників, наукових праць з фізики, математики тощо?

Очевидно, що усі ці книги мають виходити друком в Україні українською мовою. Але існують старі підручники, видані російською. Але не слід забувати, що вони уже застарілі, бо ж наука розвивається.

(демонструє власні книги, що їх свого часу перевидав – уже не російською, а українською мовою)

Якщо говоритимемо про усвідомлення свого покликання чи, як кажуть, свого місця в житті, то щось змінилося за останні, скажімо, 20 років? І що саме?

В мене уже не змінювалося ставлення до української мови. Але скажу, що крім наукових праць, я пишу ще й новели. Їх у мене вже є більше сотні.

Колись я навіть дотримувався принципу – ані дня без рядка. Але зараз уже працюю менше.

Який спосіб життя для свого віку вважаєте активним?

Я розумію, що 83, а ближче вже й 84, – це занадто багато. Люди уже помирають в такому віці. Мені вже не до бігу, не до туризму, як колись, а треба працювати, щоб встигнути зробити те, що запланував.

Знаємо про те, що ви ще обіймаєте посаду завідувача однієї з кафедр в університеті імені Лесі Українки. Не втомилися?

Зараз мені багато допомагають колеги, навантаження у мене вже не ті, що змолоду.

Від молодих людей часто доводиться чути на адресу колег-пенсіонерів: «Вони вже своє відпрацювали, нехай поступляться місцем молодшим». Вам доводилося таке чути від своїх колег?

Ні, я не чув такого. Звичайно, я працюю полегшено. Я читаю тільки те, що ніхто не прочитає. Наприклад, «Основи наукових досліджень».

Як підтримує вас дружина? Якісь харчові продукти особливі вживаєте?

Вона мене завжди підтримує. А їсти ми намагаємося часто мед. В мене є знайомі, які постачають нам доброякісний мед. Взагалі, якщо бути активним, то це впливає на обмін речовин. Якщо людина активна, то в неї працює не лише ця «коробка» (показує на голову), а все тіло. Важливий також нервовий тонус. Важливо, на що людина налаштована: чи лягти і лежати на дивані, чи щось робити.

Те, що у мене є шмат роботи, не дозволяє мені лягти і сказати усім: «До побачення».

Чого вам хотілося б побажати читачам «ВН», серед яких, зокрема, є й пенсіонери?

Молоді – не боятися старості, й усім – не боятися смерті. Не треба про це думати. Такі роздуми витісняються працею. Але я знав про такі випадки, коли люди наперед знали про те, коли помруть.

Ви хотіли б про це знати точно, коли покинете цей світ?

Мені байдуже. Якщо у мене буде така інформація, то я її прийму. Але я про це не думаю, я можу про це говорити, але завжди з усмішкою (усміхається).

Розмовляла Вікторія Поліщук

Довідково:

Свідзинський Анатолій Вадимович - професор, доктор фізико-математичних наук, Заслужений діяч науки і техніки України. Народився 1929 року в місті Могилів-Подільський Вінницької області.

Перший ректор Волинського державного університету імені Лесі Українки (1993 — 1995 роки), що наразі йменується Східноєвропейським національним університетом імені Лесі Українки.

http://www.volynnews.com/news/society/iak_zabuty_pro_starist_i_smert_sekret_vid_pershoho_rektora_vdu_foto

Фото за посиланням

Беззаперечне — задокументоване — 100-ліття Пласту


Ґрунтуючись на польських, а також німецьких і англійських джерелах, Олександер Тисовський почав адаптацію ідеї скавтінґу для української молоді. Часто радився з проф. Іваном Боберським, який був ідейним натхненником Петра Франка, та іншими вчителями. Багато хто схвалював нову систему, але ніхто не виявляв бажання втілювати її в життя. Зрештою О. Тисовському рекомендували самому реалізувати свої ідеї. Згодом у звіті за 1911/1912 академічний рік він зазначав:

«На жаль, по причині недостачі потрібної скількости поручників, познайомлених з сутию пласту, можна було занятись лиш небогатьма учениками і то лиш з одної кляси. Охота однак і серйозність, з якою ті ученики заняли ся пластом, позваляє надіятись, що невдовзі вони самі стануть помічниками у веденю вправ з більшою скількостию учасників».

Гурток, заснований в Українській академічній гімназії, мав назву «Крук» і складався з 12 членів. У вже згаданому гімназійному звіті наприкінці навчального року О. Тисовський писав:

«Всі ученики мали поки що степень прихильників, що йно під кінець шк. року приготовило ся кількох з них до іспиту на учасників. Пластові занятя почались 21. IV. та відбувались дальше правильно: що суботи сходини для теоретичних пояснень, що неділі й сьвята прогульки получені з пластовими вправами й забавами. Забави відбувались в околиці: Кульпаркова, Цісарського лісу, Галицких пасік, Личаківских пасік, Козельник, Кортумівки, Погулянки, Лисинич, Голоска, Брухович, Гамульця і Сокольник, пізнано отже притім майже цілу околицю Львова. Вправи мали на ціли виробляти здібність ориєнтувати ся в терені, пізнавати скоро й точно окруженє, вміти читати мапи і пляни, вміти слідити і підходити, виробляти бистроту ума і т. и. Вправи й забави укладано так, що давали ученикам нагоду всесторонно користати з вроджених здібностий та їх розвивати. Труди й недогоди, яких нераз довелось зазнати, зносили ученики з гідною признаня витревалостию й охотою».

Поки що імен всіх пластунів, які стали учасниками ще у 1911/12 академічному році, як і дату цього іспиту, яка б не викликала жодних сумнівів, встановити не вдалося. Однак можна з певністю стверджувати, що саме члени цього гуртка стали першими пластунами учасниками і першими склали Пластову Присягу.

У січні 1913 року до гуртка належали: Яків Булаєвич, Семен Букайло, Лев Копистянський, Денис Монастирський, Петро Мандзик, Євген Лициняк, Володимир Федак, Володимир Матвіяс, Богдан Попович. Орієнтовно навесні 1913 року до гуртка приєднався Михайло Пежанський, який єдиний з усіх перерахованих дожив пластуном до глибокої старости.

Серед збережених в Центральному державному історичному архіві України у Львові пластових посвідок знаходимо декілька документів членів гуртка “Крук” в Академічній гімназії (зверніть увагу: гімназійний полк на той час ще не мав назви; вона з’явилася наприкінці 1916 року).

Бланки цих “червоних” посвідок виготовив Іван Боберський. Тут бачимо пластове гасло, запропоноване ним, і дещо іншу, ніж у “Житті в Пласті”, редакцію Пластового Закону (пластовий устав). У своїх пізніших спогадах О. Тисовський писав, що був незадоволений друком цих документів, оскільки таку акцію ніхто з ним не узгодив, внаслідок чого і з’явилися “не ті” тексти. Натомість для дослідника історії Пласту цей документ дуже цікавий: він наочно демонструє процес формування пластової ідеї. Що ж стосується посвідок конкретних пластунів, то ми зараз маємо бути лише вдячні Дротові, що не відкинув “несвоїх” посвідок, а використовував їх для членів своїх гуртків.

Всі дані в посвідках вписані рукою Олександра Тисовського. Бачимо тут тричі зазначену дату прийняття до Пласту: 21 квітня. Ця дата відповідає тій, що вказана у звіті Олександра Тисовського за 1911/12 шкільний рік (див. Звіт дирекції ц. к. академічної ґімназиї у Львові за шкільний рік 1911/12. — Львів: НТШ, 1912. — с. 21).

Ввечері 20 березня 2012 року померла Атена Василівна Пашко


ПАШКО Атена Василівна (нар. 10.10. 1931, с. Пруси (тепер Бистриця) Дрогобицького р-ну Львівської обл.) — інженер-хімік, поетеса. Учасниця українського правозахисного руху. Адміністративно репресована. Голова Союзу Українок (1991). Президент Міжнародного благодійного фонду В. Чорновола (1999). Нагороджена орденом кн. Ольги III ст. (1997), орденом «Свободи» (2010). 

1948 закінчила СШ у м. Самборі Львівської обл. Навчаючись у 7-му класі, писала повстанські вірші, передавала їх УПА (на кілька з них було створено пісні), у 12-річному віці носила секретні матеріали з рідного села до сусіднього Бикова. 1949-1953 рр. навчалася у Лісотехнічному інституті у Львові. Скерована на працю у м. Сколе Дрогобицького р-ну інженером лісових культур. Від 1957 — старший інженер управління лісгоспу у м. Дрогобич. Через 1,5 р. переїхала до Львова, влаштувалася старшим інженером-хіміком хімічно-ґрунтової лабораторії при кафедрі географії Львівського університету. 1960-70 працювала інженером-хіміком у Всеукраїнському Географічному товаристві при Львівському університеті. Надалі займалася поетичною творчістю. Мала широке коло спілкування із українською інтелігенцією з-поміж шістдесятників (В. Чорновіл, брати М. і Б. Горині, М. Косів, Ірина та Ігор Калинці, Б. Антоненко-Давидович, М. Коцюбинська та б. ін.). Від середини 1960-х за свої виступи на оборону репресованих діячів української культури неодноразово зазнавала утисків і мала заборону на друк творів, дістала догану за місцем праці, вчинено обшуки у її помешканні. 1970 підписала звернення до Верховного Суду УРСР з вимогою скасувати вирок В. Морозові, за що її було звільнено з роботи. 1969-72 брала активну участь у виданні підпільного журналу «Український вісник». 1972, під час арештів української інтелігенції, у помешкання Пашко знову було вчинено обшук. 1973 викликано як свідка на суди над В. Чорноволом, І. Сеник. На деякий час її було затримано кадебістами. Від 1973 працювала інженером у Львівській гідро-геолого-меліоративній експедиції. Під час експедиції її було на 3 доби заарештовано і доправлено до СІЗО Львівського КДБ, де у темному («чорному») коридорі, організовано зустріч Пашко із В’ячеславом Чорноволом. Постійно перебувала під наглядом КДБ. 1990 переїхала до Києва. 

Вірші писала змалку, деякі з них було надруковано в «Літературній Україні», у журналах «Дніпро», «Піонерія». З 1980-х публікувалася за кордоном. Зміст поезії Пашко вільно й невимушено в'ється навколо її сприймання слова, в якому відчувається небанальна образна знахідка, внутр. образний саморух цього слова, думки, почування. Її поетичні твори перейняті органічним чуттям єдності з рідною землею, природою, гармонійним відчуванням себе часткою своєї землі. Дуже вдалі в поетеси ліричні мініатюри — миттєве художнє осяяння, емоційна й настроєва вичерпність моменту. Наскрізний образ у багатьох віршах — образ жінки, ніжної й сильної, незалежної й самовідданої, жінки-патріотки, матері й берегині. У книхі «На вістрі свічки», крім віршів, є оповідь про Катерину Зарицьку, активну діячку ОУН, багаторічного політв'язня радянських тюрем і концтаборів, та незабутній спогад про останню зустріч із В. Стусом.
Від 1985 займалася громадсько-політичною діяльністю з В. Чорноволом.

Тіло покійної Атени Пашко буде у притворі Миколаївської церкви УГКЦ, що на Аскольдовій могилі, від 10-ї години 22 березня, де з Нею можна буде попрощатися.

Панахида розпочнеться в пятницю, 23 березня, о 12 годині. Похорон на центральній алеї Байкового цвинтаря біля чоловіка, В.Чорновола. 

Egzekutor

  • 13.02.12, 21:59
Друзі, не так давно (наприкінці минулого року) ми тут обговорювали книжку п.н. "Egzekutor" - про хлопця, який став катом і виконував вироки, зокрема, над українцями.
В процесі дискусії зголошувалися люди, які хотіли б цю книжку почитати. Знайти матеріял не можу, тому зголосіться ще раз. Книжка у мене, часу на неї зараз не маю.
Це історія шістнадцятирічного хлопчини, який стає катом. Він кидався на закамянілих від страху українців і з неймовірною майстерністю розпорював їм животи чи перерізав горлянки, аж кров бризкала...

Якою була б цивілізація, якби не Сандармох...

Інтерв'ю газети "День" з Оксаною Забужко читайте
на оригіналі: 
або тут:

Основна тема розмови - цьогорічна річниця Великого Терору, яку газета "День" вирішила назвати роком списку Сандармох (Сандармох - урочище в Карелії, де розстрілювали і закопували в'язнів Соловецького лагера, трудпоселенців Белбатлагу (будівничих Біломорканалу) та спецпоселенців з півночі).

Наведу кілька цитат з інтерв'ю.

1937-й був роком, коли «революція почала пожирати своїх дітей», — точніше, коли одна мафія витіснила іншу. Відповідно до спущених згори планових цифр під ніж ішла й українська партійна, господарська еліта. Тут варто згадати Наума Коржавіна (до речі, він родом з України), який першим озвучив тезу, що в Україні «37 рік» почався насправді раніше — в 1934-му, відразу ж після закінчення сталінської колективізації. Загалом початок 1930-х в Україні ознаменувався геноцидом («стратоцидом») не тільки селян, а й інтелігенції. Її знищення відбувалося в кілька етапів. Перший етап — 1930 рік, так званий процес СВУ, по якому пішла «стара» дворянська, «петлюрівська», інтелігенція, ще дореволюційна — умовно кажучи, «середовище Лесі Українки». Процес СВУ — це 30 тисяч в’язнів 1930 року (таку цифру подає Гелій Снєгірьов) — уважайте, увесь прошарок «старої» еліти. Це були носії якраз тієї культурної пам’яті, яку ми звідтоді все ніяк не можемо зібрати докупи, як отой порубаний козак у казці, якому, щоб стягнути всі свої члени докупи, належалося спочатку мертвої води дати напитись, а тоді вже — щоб підвестися — живої... Другий етап — це був «покіс» 1933—1934 років, починаючи від самогубств Хвильового та Скрипника: тоді спочатку в підвали Жовтневого палацу, де містився НКВС, а потім прямо під кулю пішла вже «нова інтелігенція», післяреволюційна, — так зване Розстріляне Відродження. Це покоління було всередині дуже неоднорідним, бурхливі дискусії й дебати 1920-х років тому доказ. Там були «ліві» й «праві», були ті, хто щиро вірив у «світову революцію», в те, що невдовзі весь світ стане «союзом вільних республік», — зрештою, українська соціал-демократія мала давні традиції (прекрасний переклад «Інтернаціоналу» Миколи Вороного — це, перепрошую, не «заказуха», а продукт щирого натхнення!). Об’єднувало їх те, що вони вважали УРСР хоч і комуністичною, але незалежною республікою, «своєю державою», для якої й працювали. Сталін показав цьому першому поколінню УРСР-івської еліти, хто насправді «хазяїн у домі».

Щодо 1937-го, то можна нічого не розповідати про радянську владу, достатньо буде лише сказати, що аби відсвяткувати (так!) 20-ту річницю «Великої Жовтневої соціалістичної революції», за п’ять днів (чотири - Дитина) було вбито 1111 людей. Просто масове людське жертвопринесення «на честь свята», як у культах інків чи майя. Такий собі капітан Матвєєв власноруч із пістолета за чотири дні розстріляв в потилицю 1111 душ. І коли знати, ЩО то були за люди, й наскільки кращим було б людство, якби їхні голови не лягли в урочищі Сандармох, а продовжили мислити й творити... Розумієте, цього ніколи не можна забувати: що один якийсь «капітан матвєєв» здатен водномить заблокувати розвиток людства, — завдати йому такого «внутрішнього перелому», на лікування якого потрібні будуть навіть не десятиліття, а століття.

Це десь так само, як спалення Александрійської бібліотеки. Ця історія не відпускає мене вже багато років. Від одної пожежі назавжди в небуття пішла колективна пам’ять людства про зниклі культури й народи, якої вже ніколи не відновити. Якою була б наша цивілізація, якби Александрійська бібліотека не згоріла, або якби розстріли в Сандармосі не відбулися, — такі питання вже хіба що для фентезі, для любителів жанру альтернативної історії. Але мене з суто творчої точки зору цікавить інше. Вже після публікації «Музею покинутих секретів» Леонід Плющ (ще одна прикметна постать для ілюстрації, як Україна не хоче знати своїх героїв!) підказав мені формулу, яку він знайшов у Мандельштама: «закон сохранения энергии сожженных черновиков». Куди ця енергія дівається? На що вона перетворюється? А що, як вона нам мстить? І що сталося з «енергією» тих 1111, життя яких було насильницьки перервано? Сталін говорив: «Нет человека, нет проблемы». Е ні, якраз тут вони, проблеми, й починаються! Для нащадків. «Батьки кислиці їли, а в синів оскома на зубах»...

Є ще один важливий момент у «Списку Сандармоху». Українців там було понад 200, з більш-менш пропорційним представництвом галичан і східняків, тобто список був — соборний. До нього потрапила найбільш пасіонарна частина інтелігенції Західної України — ті, хто їхав на Велику Україну, приваблений «державницьким» масштабом культурного будівництва 1920-х, якого їм бракувало в провінційній («містечковій») Галичині. Саме тому, між іншим, у Харкові опинився Курбас. Усякі сьогоднішні балачки про «розділ України» — це спроби переступити через їхню пролиту кров. Якби Сандармох сидів у свідомості українців так само міцно, як, наприклад, Катинь у свідомості поляків, нікому б просто язик не повернувся до якихось сепаратистських закликів.

Капітан Матвєєв — це, мабуть, найрепрезентативніший символ убивства духу. Зрозуміло, що в «капітана матвєєва» можуть бути тисячі імен — німецькі, російські, українські, китайські... «Капітан матвєєв» — це людина зі зброєю, наділена владою стріляти. Таких земля родила й родитиме. Питання в іншому: як не проґавити ту поворотну точку історії, після якої під дулом пістолета «капітана матвєєва» опиняться голови геніїв?

Я кажу «генії» — без перебільшення. В українському «Списку Сандармоху» їх принаймні чотири. Це Курбас — один із найзнаковіших реформаторів європейського театру. Режисерів такого класу в новітній історії — одиниці. Друга геніальна постать — Микола Куліш, досі недооцінений та недопрочитаний. Це Микола Зеров — геній перекладу, трансмісії, посередництва між культурами. Й, нарешті, прозаїк, якого особисто я радянській владі не пробачу й якого вона винна особисто мені — це Валер’ян Підмогильний. Його забрали в 34 роки. Для прозаїка це «вік дебютанта». Романи молодого Підмогильного можна назвати предтечею екзистенціалізму — на два десятиліття раніше за Камю, й мене особисто, як прозаїка, було обкрадено на всі ті романи, які мав би написати зрілий Підмогильний — у свої 40—50—60: в юні роки я вчилася техніки психологічної прози не в нього — а таки у французів...

Взагалі, коли поглянути на літературу України 1920-х, цієї нашої, метафорично кажучи, «Веймарської республіки», то я б сказала, що там дуже явний протоекзистенціалізм. А Куліш — предтеча театру абсурду: ті жорстокі істини про людину, які Західна Європа відкрила тільки з Другою світовою війною, Україні відкрилися на ціле покоління раніше, після кривавої лазні 1918—1920 рр., і культура Розстріляного Відродження, в усіх видах і жанрах, обіцяла такий внесок у скарбницю людства, втрата якого не відшкодовна. Повірте, я це говорю не з патріотичної схильності перебільшувати українські досягнення, я людина дуже, так би мовити, національно критична... Але тут якраз є всі підстави для національної гордості — й для пекучого болю за те, що все це було перервано, а то й просто фізично знищено, як, наприклад, роботи бойчукістів. Один із провідних британських мистецтвознавців мало не зі сльозами на очах мені розповідав, як після виставки в Метрополітен-музеї робіт бойчукістів, точніше, того, що по них лишилося, вони з дружиною місяць не могли спати, мусили лікуватися від нервового потрясіння. Можна уявити, яке це для нього було шокуюче відкриття: побачити, що в 30-х роках минулого століття було знищено якимись «капітанами матвєєвими» цілий напрямок у світовому монументальному мистецтві. А він же як фахівець відразу проектує на пізніших монументалістів, на Сікейроса, на Ріверу, а тут під кожним ескізом — «знищено», «знищено», «знищено». Для жителя Британії, де від віку нічого не пропадало, ніколи не було ніяких воєн та пожеж, історія знищення українського авангарду — майже те саме, що історія спалення Александрійської бібліотеки. Це ми з вами живемо в звичному для нас режимі постійної Руїни...

У підсумку, те, що відбувалося в урочищі Сандармох — це геноцид еліти. Сандармох є символом кінця української інтелектуальної еліти як окремого історичного феномену. І з того часу вона все ніяк не може відродитися.

***
І про сучасне:
...не тільки вибори є механізмом оновлення політичного життя в країні: громадські рухи, об’єднання, всі форми громадянської активності (що їх більше, то краще) — це теж, між іншим, сигнал політикам — «посуньтесь, бо не справляєтесь», і я якраз найбільше надій покладаю на таку політичну творчість «знизу». Адже очевидно вже, що справа не в персоналіях, а в системі — в тому, що Україною керує певний автаркічний, закритий клуб, інтереси якого дедалі менше перетинаються з життєвими інтересами нації, і доки нація цього сповна не усвідомить і не «зламає консенсусу», ми так і хляпатимемося в тому самому болоті.

0%, 0 голосів

27%, 3 голоси

0%, 0 голосів

64%, 7 голосів

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

9%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Увага! Архіви під загрозою!

Ця комуністка заявляє, що у нас "репресії засіли в душі". То цікаво мені знати: що мене як неісторика, а звичайну людину, якій небайдуже її коріння, має цікавити: доля моїх чотирнадцяти безневинно суджених (в тому числі розстріляних, засланих і спалених живцем) предків чи доля чотирьох військовозобов'язаних (в тому числі двох загиблих у боях і одного померлого в полоні)?

11%, 2 голоси

47%, 9 голосів

42%, 8 голосів

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Політичне графіті в Сімферополі та ще дещо

Натрапила на серію публікацій на сайті 
http://crimea.vgorode.ua і вирішила їх поєднати в одному дописі - думаю, комусь це буде цікавим.

Про траурну рамку для Я., думаю, багато хто чув - вона була зображена на карті боротьби з портретами. Ось тут ближче:

12.01.2012
В приватному секторі в Алупці з’явилося фото Президента В. Януковича в рамці — сидінні для унітазу. Фото в рамці зі стрічкою висить просто на вулиці.





Ще в серпні художник "Шарик" зобразив портрети Януковича і Азарова на сміттєвих баках напроти Верховної Ради Криму. Звісно, їх ретельно замазали червоною фарбою.



23.11.2011
В Сімферополі з’явилося "донецьке" графіті. На малюнку зображено обриси України, підписані словом "Донецьк".



І, нарешті, остання новина:
25.01.2012
В Сімферополі Януковича оголошено в розшук. У зверненнях, що розвішані на стовпах, парканах, стінах будинків і навіть смітниках, зображено портрет Я. і заклик: "Зупинимо злочинність разом!" Автори листівок просять у разі зустрічі з президентом дзвонити за телефоном "102". 




Христос рождається!

Зоря, що зійшла над Вифлеємом, вказала людям новий шлях, зродила у них прагнення — прийти до Бога. Прийти, яким шляхом — складним чи простим — ти б не йшов, Йому поклонитися і принести дари, гідні Царя.
Нехай ця зоря не тьмяніє на нашому небозводі, щоб не доводилося нам блукати без цілі манівцями, — бо віднині з нами Бог!

П.С. Якщо хтось хотів би послухати українські колядки, багато і різного, — запрошую: http://koliady.mylivepage.com/file/index/