Фото прес-служби президента

"Величезною завадою у боротьбі –

[є] відсутність чекістів-українців".

Ф. Дзержинський 25 червня 1920р.

Щось забагато в оточенні українського президента наших знайомих. Їй Богу, за Ющенка такого не було. У Гуманітарній раді, Шевченківському комітеті, прес-службі... Звичайно, це не близькі друзі, але багато кому з них ми не гребували потиснути руку, а інколи навіть було і чаркували.

Навіщо всі вони Януковичу? Чому кадровики Банкової за перевіреним рецептом не скомплектували усі ці органи за рахунок донецьких?

Відповідь на це питання нам підказала цитата з листа Дзержинського власному заступнику – Ксенофонтову. Цитату цю ми зустріли випадково, читаючи біографію Махна, сказати чесно, найбільше нас вразила дата – червень 1920 року. Що, тоді і справді не було українських чекістів?

Наскільки нам відомо, Всеукраїнська ЧК була створена ще у вісімнадцятому. А це означає, що за два роки ані розстріли, ані шантаж, ані залякування не примусили українців служити карателям. Звучить дивно, особливо як на нинішню українську самооцінку.

Звичайно, ми розуміли, що йдеться не про повну відсутність українців–"по пачпорту", а скоріше про жорсткий дефіцит чекістів "від пуп’янка" місцевих.

Це теж вдавалося дивним, а проте підстав не вірити керівнику ВЧК ми не мали. Тому вирішили приймати це як доконаний факт. І факт цей подарував нам новий погляд на історію минулих та хроніку поточної окупації України.

Як знають усі, саме у двадцятому році українські повстанці дуже успішно тримали фронт проти більшовицьких карателів, попри те, що на тих цілодобово працювали Тульські зброярі, а українці постачалися хіба здобутим у боях. І здається, корінь цього успіху саме у цитаті, винесеній у епіграф.

А й дійсно. Військові окупаційні хвилі котилися потужно і безжально, але карателі ішли далі, а випалена і розстріляна Україна піднімалася знову. Саме у такий спосіб боролися найбільш успішні повстанці – Холодноярська республіка та армія Нестора Махна.

І протистояти цьому перманентному відродженню комуністи змогли тільки за рахунок зміни національної політики, яке забезпечило залучення на бік окупантів хоч якоїсь частини корінного населення – найбільш зневірених та заляканих.

Наступна спроба всеукраїнського повстання було подавлена голодом у тридцять третьому. Тоді вже чекістів-українців було доста і саме це гарантувало успіх карателів.

Тому коли у сорок четвертому стало питання упокорення нових українських земель, цей рецепт був застосований одразу ж. "Істрєбітельниє отряди", прозвані в народі "стрибками" були наріжним каменем чергового етапу окупації – нащадки Дзержинського вміли робити висновки з власних помилок.

Але зверніть увагу, що слід за військовим упокоренням незмінно йшло упокорення культурне. "Поступившись принципами" і дозволивши розквіт національної культури у двадцяті, вже на початку тридцятих більшовики ретельно перетворили українське відродження на розстріляне, залишивши живими лише культур-чекістів.

У сорокові ж услід за озброєними "стрибками" у ідеологічний бій одразу було кинуто "стрибків" гуманітарних.

Звичайно, не усі ланцюгові інтелігенти мали шанс стати вишнями і галанами – хтось через брак агресії, хтось – через атавістичну і ретельно приховану совість. Та роботу знаходили всім. Не вмієш проклинати ворогів – прославляй вождів. Ну а якщо з прославлянням не аж як виходить, тоді просто легітимізуй. Усім своїм виглядом і творами удавай перед очі влади покірність народу, а в очах народу підтверджуй "рідність" влади. Ну і, звичайно, її справедливість і всемогутність.

Історик Олександр Палій у своїй "Історії України" зауважив, що окупаційний режим завжди встановлювався руками колонізованих народів. А ми додамо, що ідеологічним авангардом виступали у цій справі ретельно відібрані і добре видресирувані діячі місцевої культури.

Тепер, підкріпившись авторитетом Залізного Фелікса, спробуємо проаналізувати відповідний авангард сучасної хвилі окупації. Пам’ятаєте, у 2004-му в оточенні Януковича було троє публічно україномовних – політик, журналістка та архітектор. Результат ви пам’ятаєте також.

Що ж. Тепер мізансцена виглядає зовсім інакше. Президент оточений легіоном дресированих україномовних. Подивіться хоч би запис недавнього засідання Гуманітарної ради. Всі вони вміють натхненно вихваляти і публічно сподіватися на світле майбутнє. Ні, вершин радянського дуполизтва ще не досягнуто, але ми не сумніваємося, що цим рекордам ще дадуть нові дзвінкі імена.

Функції новітніх "стрибків" – ті самі. Вихваляти та легітимізувати. Та й нагорода така ж – тридцять срібняків у всіх сенсах цього історичного образу. Але якщо хтось думає, що у президента дарма витрачають гроші на дресированих аборигенів, то ми мусимо категорично заперечити. У інформаційну чи то постінформаційну добу саме цей фронт стає головним, далеко випереджаючи військово-каральний напрямок.

Аргументи? Та дуже прості. Ви ніколи не замислювалися, чому за умов перенаселення нашого телебачення талант-шоу лідерство тримають проекти телеканалу СТБ? А ми замислювалися. І знайшли відповідь, яка має навіть конкретне ім’я – Ігор Кондратюк.

Україномовний до останнього патрону, яскравий, компетентний. Хто сказав, що один у полі – не воїн? Ще й як, якщо у журі шоу-конкурентів суцільні зайди. А люди ж тягнуться до свого, попри те, що у журі поруч – зовсім вже третьосортні персонажі. Самим фактом свого екранного існування Кондратюк робить позичені формати нашими, "рідними".

Не знаємо, чи аналізували Банківські політтехнологи саме цей феномен, але висновки зроблено абсолютно вірні. Дресировані україномовні культурні діячі – перевірений шлях легітимізації будь-якої, а особливо окупаційної влади. (Попередня влада теж, до речі використовувала цей простий прийом, просто тоді контраст не так кидався у очі).

Зверніть увагу, що серед дресированих найбільше україномовних з такої породи, яка почувши під час українського ефіру російську мову тут-таки радикально міняє лінгвістичну орієнтацію. Проте авторитет цього різновиду теж не аж який високий – навіть якщо вони у перервах старанно танцюють дикі танці. Принципово україномовні котуються значно вище.

А Кондратюк чим вам не догодив? – спитає уважний читач. – По-вашому, національна інтелігенція взагалі не повинна співпрацювати ні з телеканалами ані з владою? Це ж те саме, що просто віддати всю гуманітарну політику зайдам. З відповідними наслідками.

І ми замислимося, бо відповідь на цей закид не така проста.

Звичайно, закликати усю інтелігенцію іти у підпілля і відмовлятися від спроб впливу на державну політику ми не можемо. Саме тому й жодного разу не висловилися у різкому тоні стосовно вибору Дмитра Стуса, Дарки Чепак або візиту на засідання Гуманітарної ради Ольги Богомолець чи Мирослава Поповича.

Проте кожен, хто сідає грати з шулером повинен розуміти, що противник має специфічний погляд на правила. Так само це має усвідомити і той, хто береться співпрацювати із владою.

Згадаємо того-таки Кондратюка. Пам’ятаєте минулий сезон "Україна має талант", коли за рішенням журі замість бандури до фіналу шоу вийшла балабайка? Та ще й з низькопробним попурі на теми совєцьких пісень? Це при тому, що глядацьке голосування дозволяло втілити і менш ганебний сценарій.

Звичайно, пан Ігор скаже, що ці номери були в різних півфіналах, що він голосував інакше, що такі правила гри – виправдань знайдеться купа. Але факт залишається фактом – під цим паскудством стоїть підпис україномовного патріота, який таке рішення визнав і не знайшов у собі сил поставити питання руба.

І інший приклад. Свого часу при Ющенку членом Гуманітарної ради була Ліна Василівна Костенко. З нею у 2007 році спробували такий самий фокус – протягти голосуванням рішення, з яким вона не була згодна. І чим, як ви гадаєте, усе закінчилося?

Правильно. Ліна Василівна прямо під час засідання написала заяву і вийшла зі складу цього поважного органу. Бо у культурі не буває демократичного централізму. Кожне рішення ухвалює не безлика більшість, а конкретні особистості з конкретною репутацією. І саме від таких рішень ця сама репутація і залежить.

Кожен з тих, кого влада запрошує до співпраці має знайти в собі мужність коли буде треба гацнути дверима. Кожен повинен бути готовим втратити не тільки посаду, а й дещо більше. Бо інакше і не помітите, як будете носити "апорт" і подавати "голос", коли скажуть.

Чи наважиться хтось зі складу сучасного українського владного кордебалету на такий різкий крок? Сумніваємося. Поки бачимо, як Шевченківський комітет, не зморгнувши оком, дозволив витерти об себе ноги і проігнорувати в указі президента власне рішення щодо Шкляра. Другим номером було колективне підлизування на Гуманітарній раді...

Цікаво, а якщо організувати тоталізатор з питання – піде хтось з "привладних українців" у відставку на знак ідеологічної незгоди, чи ні? Які коефіцієнти даватимуть тоді букмекери?

І чи знайдеться в Україні хоч одна людина, яка поставить гроші на "Так"?

Джерело

А дійсно, чи  піде хтось з "привладних українців" у відставку на знак ідеологічної незгоди? Як ви вважаєте?

GERMANY 1940 – ISRAEL 2009

«Германский «Betar»/Бейтар/ получил новое имя: Герцлия (Herzlia). Деятельность этого движения в Германии нуждалась в разрешении Гестапо; в действительности «Герцлия» находилась под покровительством этого ведомства. Однажды группа эсэсовцев напала на летний лагерь «Betar». Глава движения пожаловался в Гестапо и, несколько дней спустя, тайная полиция сообщила, что виновные эсэсовцы наказаны. От Гестапо поступил запрос в «Betar», какую компенсацию можно было бы считать адекватной. Движение потребовало, чтобы был снят недавний запрет на ношение его членами коричневых рубашек; требование было удовлетворено». Источник: Ben-Yeruham «Le livre de Betar»/Книга Бейтара/, т. II, р. 350. Циркуляр с Вильгельмштрассе указывал: «Цели этой категории (евреев, которые противятся ассимиляции и выступают за сбор своих единоверцев в национальном очаге), в первую очередь сионистов, мало отличаются от целей германской политики по отношению к евреям». Источник: Lettre circulaire de Bulow-Schwante а toutes les missions diplomatiques du Reich. ndeg. 83. 28 fеvrier 1934./Циркуляр Бюлова-Шванте всем дипломатическим миссиям Рейха, №83, 28 февраля 1934 г./. «Нет никакой причины, – писал Бюлов-Шванте в Министерство внутренних дел – препятвовать административными мерами сионистской деятельности в Германии, потому что сионизм не противоречит программе национал-социализма, цель которой – заставить евреев постепенно уехать из Германии». Источник: письмо № ZU 8321. 28/8 от 13 апреля 1935 г. Эта директива, которая подтверждала предыдущие меры, была выполнена досконально. Исходя из привилегированного статуса в нацистской Германии, баварское Гестапо направило 28 января 1935 года полиции следующий циркуляр: «С членами сионистской организации, по причине их деятельности, ориентированной на эмиграцию в Палестину, не следует обращаться с такой же строгостью, какая необходима при обращении с членами (ассимиляционистских) германских еврейских организаций». Источник: Kurt Grossmann «Sionistes et non-sionistes sous la loi nazie dans les annйes 30»/Сионисты и не-сионисты под властью нацистских законов 30х годов/. Yearbook, т. VI, р. 310. «Сионистская организация германских евреев легально существовала до 1938 года, пять лет после прихода Гитлера к власти… «Judische Rundschau» (газета германских сионистов) выходила до 1938 года». Источник: Leibowitz «Israеl et Judaisme»/Израиль и иудаизм/. Изд. Dejtcze de Brouwer, 1993, р. 116. В обмен на их официальное признание в качестве единственных представителей еврейской общины, сионистские руководители нарушали бойкот, который пытались организовать все антифашисты мира. С 1933 года началось экономическое сотрудничество: были созданы две компании: «Haavara Company» в Тель-Авиве и «Paltreu» в Берлине. Механизм операций был следующий: еврей, который хотел эмигрировать, клал в «Wasserman Bank» в Берлине или «Warburg Bank» в Гамбурге минимальную сумму 1000 фунтов стерлингов. На эту сумму еврейские экспортеры могли закупить германские товары, предназначенные для Палестины, и выплатить соответствующую стоимость в палестинских фунтах на счет компании «Хаавара» в «Англо-палестинском банке» в Тель-Авиве. Когда эмигрант прибывал в Палестину, он получал сумму, эквивалентную той, которую положил в банк в Германии. Многие будущие премьер-министры Израиля участвовали в компании «Haavara Company», а именно Бен-Гурион, Моше Шаррет, госпожа Голда Меир поддерживала ее из Нью-Йорка, а Levi Eshkol был ее представителем в Берлине. Источник: «Ben Gourion et Shertok, dans «Black»: L’accord de la «haavara»»/Бен-Гурион и Шерток в «Черной книге»: соглашение «Хаавара»/, с. 294. Цит. по кн.: Tom Segev «Le septiume million». Paris, 1993, р. 30 и 595. Операция была выгодной для обеих сторон: нацистам удавалось таким образом прорвать блокаду (сионисты продавали германские товары даже в Англии), а сионисты осуществляли «выборочную» иммиграцию, как и хотели: иммигрировать могли только миллионеры (чьи капиталы позволяли развивать сионистскую колонизацию Палестины). В соответствии с целями сионизма было более важно спасти из нацистской Германии еврейские капиталы для развития их предприятия, чем сохранить жизни бедных евреев, не способных работать или воевать, – они были балластом. Эта политика сотрудничества длилась до 1941 года (то есть 8 лет после прихода Гитлера к власти). Эйхман находился в связи с Кастнером. Процесс Эйхмана открыл, по крайней мере с одной стороны, механизм этого соучастия, этих «обменов», осуществляемых сионистами: «полезных» для создания еврейского государства людей (богачей, техников, молодых людей, способных укрепить армию, и т.п.) на массу «менее выгодных» евреев, которые оставлялись на произвол Гитлера. Председатель этого Комитета Ицхак Грюнбаум заявил 18 января 1943 года: «Сионизм прежде всего… Могут сказать, что я антисемит, что я не хочу спасти Диаспору, что у меня нет «пламенного иудаистского сердца» [... ] Пусть говорят, что хотят. Я не требую от «Еврейского агентства», чтобы оно ассигновало 300.000 или 100.000 фунтов стерлингов на помощь европейскому еврейству. Я думаю, тот, кто требует такие вещи, совершает акт против сионизма». Источник: Gruenbaum «Jours de destruction»/Дни разрушения/, р. 68. Такова же была точка зрения Бен-Гуриона: «Задача сиониста – не спасение «остатка» Израиля, который находится в Европе, а спасение земли Израильской для еврейского народа». Источник: Цит. по вышеупомянутой книге Tom Segev «Le septiume million», р. 188. «Руководители «Еврейского агентства» согласились на том, что меньшинство, которое может быть спасено, должно быть выбрано ради нужд сионистского проекта в Палестине» (там же, с. 125). Hannah Arendt, одна из самых выдающихся защитниц еврейского дела в своих книгах, присутствовала на процессе и посвятила ему книгу: «Эйхман в Иерусалиме». Она показала (с. 134141) пассивность и даже соучастие «еврейских советов» (Judenrat), две трети которых управлялись сионистами. Согласно книге Isaiah Trunk «Judenrat» (Изд. «Mac Millan», New York, 1972): «по расчетам Фредигера, половина евреев могла бы спастись, если бы они не следовали инструкциям «еврейских советов» (с. 141). Примечательно, что во время празднования 50й годовщины восстания в Варшавском гетто, глава израильского государства потребовал у Леха Валенсы не давать слова Мареку Эдельману, помощнику руководителя восстания, одному из выживших. Марек Эдельман дал в 1993 году интервью Эдварду Альтеру, корреспонденту израильской газеты «Haaretz», в котором он напомнил, кто были настоящие создатели и герои «Еврейского боевого комитета» Варшавского гетто: социалисты из «Бунда», антисионисты, коммунисты, троцкисты, Михал Розэнфельд, Маля Цимербаум, сам Эдельман и меньшинство левых сионистов из «Poalei Zion» и «Гашомер Гацаир». Наум Гольдман, президент «Всемирной сионистской организации», а позже «Всемирного еврейского конгресса», рассказывает в «Автобиографии» о своей драматической встрече в 1935 году с чешским Министром иностранных дел Эдуардом Бенешем, который упрекал сионистов в том, что они своей «Haavara» нарушают бойкот Гитлера и что «Всемирная сионистская организация» отказывается организовывать сопротивление нацизму. «За мою жизнь мне приходилось участвовать во многих неприятных беседах, но никогда я не чувствовал себя таким несчастным и пристыженным, как в течение этих двух часов. Я чувствовал всеми фибрами, что Бенеш был прав». Источник: Nahum Goldmann «Autobiographie»/Автобиография/, Изд. Fayard, Paris, с. 157158, 260. «Упирая на свою оппозицию Англии, сионистские руководители вступили в 1922 году в контакт с Муссолини. Он принял их после похода на Рим в октябре 1922 года, 20 декабря 1922 года». Источник: Ruth Bondy «The Emissary: a life of Enzo Sereni»/Эмиссар: жизнь Энцо Серени/, р. 45. Вейцман был принят Муссолини 3 января 1923 года и еще раз 17 сентября 1926 года. Наум Гольдман, президент «Всемирной сионистской организации», встретился 26 октября 1926 года с Муссолини, который сказал ему: «Я помогу вам создать это еврейское государство». Источник: Nahum Goldmann «Autobiographie»/Автобиография/, Изд. Fayard, Paris, с. 170. Это сотрудничество представляло собой саботаж международной антифашистской борьбы. Оно подчиняло всю сионистскую политику единственной цели – созданию Еврейского государства в Палестине. Оно продолжалось во время войны, даже когда преследования гитлеровцами европейских евреев были самыми жестокими. В момент депортации евреев из Венгрии вице-президент сионистской организации Рудольф Кастнер вел переговоры с Эйхманом на такой основе: если Эйхман разрешит отъезд в Палестину 1.684 евреев, «полезных» для создания будущего государства Израиль (капиталистов, техников, военных и т.п.), Кастнер обещал Эйхману убедить 460.000 венгерских евреев в том, что речь идет не о депортации в «Auschwitz», а о простом переселении. Судья Галеви напомнил во время процесса над Эйхманом о вмешательстве Кастнера с целью спасения одного из его нацистских партнеров: штандартенфюрера Курта Бехера, которому свидетельство Кастнера на Нюрнбергском процессе позволило избегнуть кары. Судья был категоричен: «В свидетельстве Кастнера не было ни правды, ни добросовестности! Кастнер совершил заведомое клятвопреступление, когда он, свидетельствуя перед этим судом, отрицал, что выступал в защиту Бехера. Более того, он скрыл такой важный факт: его демарш в поддержку Бехера был сделан от имени Еврейского агентства и Всемирного еврейского конгресса! Ясно, что Кастнер давал рекомендации не лично от себя, а от имени Еврейского агентства и Всемирного еврейского конгресса, поэтому Бехер был отпущен союзниками». После суда израильское общественное мнение было потрясено. Д-р Моше Керен писал 14 июля 1955 года в газете «Haaretz»: «Кастнеру следовало бы предъявить обвинение в сотрудничестве с нацистами». Но вечерняя газета «Yediot Aharonoth» (23 июня 1955 года) поясняла, почему это не было сделано: «Если отдать Кастнера под суд, то все правительство рискует быть полностью дискредитированным в глазах нации в результате того, что может открыться на этом процессе». Могло открыться то, что Кастнер действовал не сам по себе, а с согласия других сионистских руководителей, которые в момент процесса сидели в правительстве. Единственным способом избежать того, что Кастнер заговорит и разразится скандал, было исчезновение Кастнера. И он, в самом деле, внезапно умер, а израильское правительство обратилось в Верховный суд с ходатайством о его реабилитации, которое было удовлетворено. Эта политика сотрудничества достигла своей кульминационной точки в 1941 году, когда самая экстремистская группа сионистов «LEHI» («Борцы за освобождение Израиля»), которую возглавлял Абрахам Штерн, а после его смерти – триумвиры, одним из которых был Ицхак Шамир, совершила «непростительное с точки зрения морали преступление: выступила за союз с Гитлером, с нацистской Германией, против Великобритании». Источник: Бен-Гурион, вооруженный пророк. Paris, 1966, р. 99. Известный профсоюзный деятель Элиэзер Галеви, член киббуца Гева, рассказал в тель-авивском еженедельнике «Hotam» (19 августа 1983 года) о существовании документа, подписанного Ицхаком Шамиром (который тогда носил фамилию Езерницкий) и Абрахамом Штерном и переданного в посольство Германии в Анкаре, когда война в Европе была в разгаре, а войска маршала Роммеля уже вторглись в Египет. В этом документе говорилось: «У нас одинаковая концепция. Почему бы нам не сотрудничать друг с другом?». Газета «Haaretz» 11 января 1983 года процитировала письмо с грифом «секретно», отправленное в январе 1941 года послом Гитлера в Анкаре, Францем фон Паленом, в высшие инстанции, в котором говорилось о сотрудничестве с членами группы Штерна.

Опубликовал: Etzel abu-tir.livejournal.com (Продовження, поч у № 16. Далі буде).