Від Степана Руданського

ГЕЙ, БИКИ!

Та гей, бики! Чого ж ви стали?
Чи поле терном заросло?
Чи лемеша іржа поїла?
Чи затупилось чересло?
Вперед, бики! бадилля зсохло,
Самі валяться будяки,
А чересло, леміш новії...
Чого ж ви стали? Гей, бики!
Та гей, бики! Ломіть бадилля,
Ломіть його, валіть на прах;
Нехай не буде того зілля
На наших батьківських полях!
А чересло моє ізліва,
Леміш із правої руки
Зітнуть під корінь теє зілля,
— Чого ж ви стали? Гей, бики!
Та гей, бики! Зоремо поле,
Посієм яреє зерно,
А спаде дощик, незабаром
В землі пробудиться воно.
Пробудиться і на світ гляне,
І, як дівочії вінки,
Зазеленіють наші ниви,
— Чого ж ви стали? Гей, бики!
Та гей, бики! Зерно поспіє,
Обіллє золотом поля,
І потече ізнову медом
І молоком свята земля.
І все мине, що гірко було,
Настануть дивнії роки;
Чого ж ви стали, мої діти?
Пора настала! Гей, бики!
1859

... А ШО ???...

... А ШО ???...
Сиджу на березі затоки, рибалю. Раптом десь з прибережних кущів - Брязь! Дзенькіт розбитого скла. Потім ближче... ще ближче... Виходить з-за кущів такий от сучасний Гаврош, і абсолютно не зважаючи на мою присутність, б'є горільченою пляшкою об найближчу до мене каменюку...
- Що ти робиш???
- А шо???...
- Так ти ж сам будеш тут купатись, ноги поріжеш!
- А я тут купатись не буду, ги ги ги...

Сусід попросив допомогти засклити балкон. П'ятий поверх. Працюю, піді мною весь двір, як на долоні. Ось вийшов літній чоловік з пакунком сміття в одній руці і з товстою бамбуковою палицею в другій. Запхав пакунок до контейнера, а палицю, трохи повагавшись, притулив до стінки будиночка двірника, (палиця йому не потрібна, але, може, комусь згодиться). 
Працюю далі. З-за рогу будинку вийшов хлопчик років 8-9. Футбольнувши кілька раз порожню пластикову пляшку, швидко втратив до неї цікавість. Підняв камінець, шпурнув в кота, що вигрівався на сонечку. Промазав. Став шукати чим ще кинути, але кіт втік... Побачив намальовані крейдою на асфальті дівчачі "класики" - пострибав на одній ніжці до половини - набридло. Поплентався навмання в одну сторону, в другу и тут, раптом, помітив ту бамбукову палицю... Зраділо схопив її, поклав під кутом, одним кінцем на асфальт, другим на бордюр, наступив однією ногою, намагаючись зламати, потім - обома. Палиця не піддавалася, лише злегка пружинила. У дворі з'явився ще один хлопчик того ж віку. Помітив фізкультурні вправи першого і радо приєднався до нього. Обнявшись, хлопчики спробували подвійною вагою подолати вперту палицю, але палиця не лише легко встояла, але й норов свій показала; - крутнувшись, вислизнула з-під ніг. Хлопчики попадали побивши коліна об асфальт. Намагаючись помститися непокірній палиці, хлопчики, порадившись, притягли шматок бетонної бордюрини, підняли її, скільки змогли і з силою кинули на палицю. Палиця знову спружинила а бордюрина, відскочивши, впала на ногу одному з хлопчиків. Той, заверещавши березневим котом, вчинив кілька балетних піруетів Гранджете на ще неушкодженій нозі... Годі було далі терпіти нахабний опір палиці. Час застосувати радикальні заходи. Схопивши палицю, постраждалий хлопчик, кульгаючи, підбіг до цегляного будиночка двірника і став щосили гамселити палицею об ріг будиночка. Палиця боляче віддавала в руки і все ще трималася. На допомогу другу прийшов його товариш, і палиця, нарешті, здалася... Вона не зламалася навпіл, а розмочалилася посередині. Задоволені перемогою, хлопці шпурнули подоланого ворога на асфальт, для певності ще потоптавши його, зібрались шукати нові пригоди.
Гей, хлопці! - Гукнув я з балкону. А нащо ви ту палицю поламали?
- А шо??? - Майже хором відповіли вони...


        Вхідні двері нашого парадного, обшарпані, обклеєні уривками численних давніх і нових оголошень ніколи не радували око, але тиждень тому, повернувшись з відрядження, я не пізнав їх. Хтось (явно не ЖЕК), ретельно обдер і оголошення і стару фарбу і перефарбував двері в красивий темно малиновий колір. А в ліфті дзеркало повісив. Мені аж ніяково зробилось; я ж теж міг би це зробити, але й на думку не спало... Недовго ми тішились обновою. За тиждень і двері і переговорний пристрій і, навіть, бетонна підлога перед дверима була хаотично спаплюжена білим аерозолем, а дзеркало в ліфті розбито... Подивитися б в очі цьому вандалові і чемно спитати: 
- Голубе, навіщо? - Впевнений, здивовано лупаючи очима, воно відповість:
- А шо???

        Товариш запросив в гості до Барнаула (Алтай) і організував нам з сином незабутню подорож тайгою вздовж Катуні. Був початок вересня, вдень було, навіть, спекотно, але вночі ми добряче мерзли, бо навкруги були лише кремезні модрини, а модрина - то не сосна, в неї голки як трава, з неї пружню підстилку під намет для тепла не зробиш. Вирішили ми з сином пошукати щось більш підходяще і невдовзі набрели на досить велику галявину, на якій стояла, складена з кедрових колод хатина. Так званий зимник.           Йдучи до нього, я став розповідати синові все, що знав про зимники від Арсеньєва - (Дерсу Узала)
        - Там є така полиця і мисливці що заходять в той зимник користуються всім, що там є, а коли йдуть звідти, заготовлюють дрова для тих, хто прийде пізніше, залишають те, без чого можуть обійтися; крупу, сіль, сірники... Такі тут Справжні Люди, так виховав їх Закон Тайги! Може й ми щось добрим людям на згадку про наше перебування залишимо. Цигарки, сірники, абощо.
        Підходимо. Навколо розкидані грубезні кедрові чурбаки, а сама хатина! - Жодного цвяха! Жодної металевої деталі! Навіть завіси і ручка на дверях - дерев'яні! Музейний експонат ХVI cторіччя! З'являється думка - цю ніч переночуємо в теплі, під дахом!
Обережно відсовуємо дерев'яний засов, прочиняємо двері. В хатині напівтемрява. Маленьке віконце ледь-ледь освітлює кімнату, в ніс б'є дивний запах. Поки очі призвичаюються до світла, бачу широку лаву-ліжко вздовж стін, здоровенний чурбан біля віконця (як його сюди вкотили?) виконує роль стола. Вздовж другої стінки піч з лежанкою... 
- Обережно! - Раптом сіпає мане за куртку синок. - Дивись, батьку, під ноги! На долівці і, навіть, на лаві купи лайна... Одна... Три... П'ять... Вісім... - Десятка з півтора... Ошелешені, обережно задкуємо до дверей. Мовчки переглядаємося. Крутиться одне питання: - навіщо??? Це ж не один покидьок наробив, це ж організована група дебілів! Найдальший від хатини чагарник метрів з п’ять, а ближні, взагалі, під хатинкою...
- Переночували в теплі, - сумно хитаю я головою.
- І полицю з крупою-сірниками побачили - вторить синок.
Дверцята на горищі не причинені, крізь отвір проглядає складене там сіно. 
- Не сумуй, козаче, підбадьорюю я сина, - он, бачиш, сіно! Зараз наберемо, скільки зможемо, під намет намостимо, все одно в теплі переночуємо! 
Підкотили чурбан, заліз я на нього, розчинив дверцята, простягнув руку до сіна, а там...       О, леле! Там теж! В сіні теж!!!
Нема у мене, бодай, жодного пояснення, але дуже хочеться подивитися в очі тим веселим придуркам і чемно спитати: 
- Навіщо? - Впевнений, здивовано лупаючи очима, вони хором промовлять:
- А шо???

 

       А от ще: - Крим. 2002 рік. Гаспра. Йду знаменитою ”Царською стежиною” (Колись напишу і про неї і про Ай Петрі) Вздовж всієї стежини, через кожні 100 метрів Були дбайливо встановлені важкі бетонні стели, які повідомляли скільки сот метрів пройдено, скільки лишилось, який висота над рівнем моря і який кут нахилу стежини.

   … Були встановлені…

      На час моєї прогулянки від них лишилась ледь третина… Дикою, безглуздою силою вони були розтрощені і скинуті під укіс. Неможливо уявити, щоб нормальна людина, яка приїхала здаля до теплого моря на відпочинок, подібним чином розважалась… На чудом вцілілій лавочці я зустрів єгеря, який, ледве не плачучи розвіяв мої сумніви і розповів мені про розваги відпочивальників.

     На злу справу - знищення бамбукової палиці, бетонної стели, та інші ”розваги” було витрачено в десятки разі більше енергії ніж могло бути витрачено на добру, - скажімо вкинути ту порожню пляшку в контейнер, а не Футболити її…Чому вони вибирають більш енерговитратний шлях відпочинку?

     Коли в тій же Гаспрі я підтягнув викруткою розхлябані завіси на дверях мого номеру, коридорна прибігла на брязкіт металу, і якийсь час не могла слова вимовити, дивилась на мене, як на представника позаземної цивілізації… 
    Я можу привести ще десятки подібних історій, та й кожен з вас зможе. Але чому, в деяких, зовні абсолютно нормальних людях, незалежно від національності і віку, стільки прихованої гидоти? Гени? Самоствердження? Виховання вулицею? Спосіб життя? Пошук адреналіну?
     Не дано мені цього зрозуміти. Що за дебільна партизанщина? Проти кого? 
Я не маю на увазі тих, зомбованих покидьків, що дарують солдатам мед з вибухівкою, викликають вогонь сепарів на ВСУ, а потім їдуть в Україну за пенсією. Там все ясно. 
Неясно з тими, хто і сам пояснити свою поведінку в змозі лише дебільним:
   -
А шо???

Яблучка і тимірязеви

  • 16.12.16, 08:30
Йду я, якось, базаром, роздивляюсь в усі боки і мою увагу привертають великі червоні яблука, блискучі, як ялинкові іграшки. Підходжу, питаю хазяїна: -
- А що це за сорт?
- "Слава переможцям".
- Хіба? "Слава", вона ж не блискуча, вона ж така димчата...
Дядько аж по стегнам себе ляснув спересердя:
- Ну і розплодилось же вас, мічуриних-тимирязевих... Вже за горлянку хапаєте, дихати не даєте!
- Не зрозумів. - Здивувався я.
- Та що ж тут незрозумілого? От тут, до вас, підійшов до мене такий собі "тімірязев",
та й питає:
- А чого це ви такі брудні яблука продаєте, геть всі в пилюці... Ви їх десь вздовж трасси назбирали?
Ну що ти йому, проФФесору, скажеш? Як тільки відійшов він, взяв я хустку в жінки, обтер яблучка, щоб блищали, як ті котові яйця в березні, а тут вас принесло - чому "димки" немає?...
- Вибачте, шановний, я не дуже розуміюсь на котових яйцях, кажу я, але яблучка ваші мені дуже сподобались, зважте кілограмчик, будь ласка, як компенсацію вашого морального збитку...
( У мене в садку дві яблуні "Слава переможцям" димчаті...) Але ж... Але ж...
-

Боялась, бо переплутала причину і наслідок

Чималий шмат мого активного життя пройшов в безперервних відрядженнях. Доводилось зустрічатись з різними людьми, потрапляти в різні ситуації, знаходити, часом, дуже неординарні віріанти вирішення проблем, як кажуть, по мірі їх надходження. Наука ходить не по лісу, вона ходить по людях... Налагоджувальники завжди були тісною, монолітною сім'єю і набутий кимось життєвий досвід швидко поширювався і брався на озброєння тими, хто мав в цьому потребу.
Налагоджувальник - істота невибаглива, але, коли доводиться прямо "з коліс в бій", а ніч в вагоні зіпсована любителями смачно похропти - треба мати якусь "протиотруту" і вона-таки є! Не знаю, хто її винайшов, але діяла вона бездоганно. Майже бездоганно...
   Все дуже просто: - під час паузи між руладами, тобто під час видиху хропуна, треба голосно зачмокати. (Щось подібне до голосного поцілунку, або команді коняці - "рушай!", чи собаці - "йди до мене!"
Храп миттєво припиняється і ви вже маєте можливість задрімати. Втім і тут бувають проколи і кумедні випадки. Зараз розкажу про один з них:
- Їхали ми, якось, з коллегою в купейному вагоні в чергове відрядження до Ярославля. Верхню полицю зайняв мій напарник Льоня, я - нижню під ним. Нижню, проти мене - випещана пані костромсько-ярославського розливу, а над нею - огрядний-огрядний ведмедеподібний чолов'яга. Льоня, кивнувши в сторону чолов'яги, сказав мені:
- Здається на нас чекає концерт... Доведеться всю ніч випробовувати "нову зброю"...
Як в воду дивився!!! 
   Лише торкнувшись головою подушки, чолов'яка включив свою "глушилку" на повну потужність. Це був не звичайний, а прямо-таки віртуозний безперервний храп. І на вдих і на видих... Такого ми ще не чули! Ну, що пробиш, почали ми, під стук коліс, боротьбу "чмоками"... Не тут-то було! Зброя діяла, як завжди, бездоганно, але лише, на 10-15 хвилин... На ранок у нас вже губи поопухали...
В сусідньому купе їхала подруга нашої пані, і коли вони зустрілись в коридорі, ми почули їх розмову:
- Доброе утро, Людочка!
- Ох, какое там доброе! Мне такие кошмарные попутчики попались, просто ужас!
Представляешь, один, на верхней полке, так ужасно храпел, как тигр в зоопарке, но самое страшное, что двое других, напротив меня, всю ночь друг другу воздушные поцелуи посылали... Я так боялась...
Представляешь, как только тот, сверху, перестанет храпеть, эти начинают целоваться...
Я всю ночь глаз не сомкнула, так боялась, так боялась!!!

Не нужен мне берег турецкий...

  • 05.10.16, 19:50
1945-46 роки... Відгриміла війна. Не багато медиків повернулось з тієї страшної чотирирічної "практики", але ті, що повернулися були більш, ніж досвідченими... Могли багато чому навчити. Країні вкрай не вистачало медиків, отже вирішила моя сестричка йти стопами батька і поступила в Київський медичний. Жили ми тоді в селі неподалік від Київа, але їздити туди-сюди було досить складно, та й віднімало багато часу. Місця в гуртожитку були переповнені фронтовиками, котрим, ясна річ, надавалась перевага. Отже довелось сестричці з поружкою знімати кімнату в Київі. У хозяйки тієї квартири був синок років 5-6, котрий запам'ятався мені, зі слов моєї сестрички, тим, що, днями, не вгаваючи, горланив:
- Нє нужєн мне бєрєг турєцкій і і Априка мнє нє нужна...
Багато років по тому, згадувала моя сестричка, як вони потішалися з подружкою:
- А й справді, нащо цьому карапузу "аПрика"?
...Минуло багато років, "карапуз" і на Кубі і в Афгані, правда, не по своїй волі, побував, а потім, і в Таіланді, і в Фінляндії, і в Туреччині і в "Априці "... А веселі подружки так нікуди і не вибрались... Спочатку тому, що не можно було до ворожих буржуїв, потім - "не було часу", а потім, і це найстрашніше, -
- А я НІКУДИ І НЕ ХОЧУ(!!!)...
Коли я вирушав до Польщі, Монголії, тієї ж Туреччини з "Априкою", сестричка завжди щиро дивувалась: - НАЩО??? Я Б НІКУДИ НЕ ПОЇХАЛА... І таки не поїхала, бо дуже міцно вбила совдепія в свідомість кількох поколінь, що
Африка опасна, да, да, да!
Африка ужасна, да, да, да!
Не ходите, дети, в Африку НИКОГДА!
А ми в 1991 році сказали:
- Не раз утопал я в болотах,
Не раз замерзал я на льду,
Но, если пошлёшь меня снова,
ТО Я ТЕБЯ ТОЖЕ ПОШЛЮ...
І таки ПОСЛАЛИ, хоч декому досі дуже хочеться повернутись туди, де намагались
- "Ґвозді би дєлать іх етіх людєй,
Нє било б лучше в міре ґваздей!!!"

про Яблучка і Садівника

  • 02.09.16, 16:14
Як поводять себе яблука на яблуні? Одне, лише відчуло, що завівся черв'ячок в ньому, як не тяжко і гірко, щоб не заважати іншим, дочасно прощається з матусею-яблунею, друзями-однолітками і відривається...
А інше і наскрізь червиве. І напівзогниле тримається увесь сезон, ще й на другу каденцію залишається... А коли інші, молодші, ті, що знизу, запитують:
- А Вам, шановне, теє... Чи не час на спочинок? - воно гнівно відповідає:
- Та ви що? А хто ж буде тут, замість мене на Верховній Гілляці яблунею керувати? У мене ж он який досвід боротьби!
- Боротьби з чим? - питають знизу Нижнєгіллячні.
- Як з чим? - обурюється Гниле, Червиве яблуко. З Гниллю, з Шкідниками нашої рідної Яблуні!
- Так Ви, шановне, самі ж теє..
- Ану цить! - шиплять на Нижнєгіллячних Трохивищегіллячні. - Ви що, хочете, щоб там, на Верховній Гілляці вирішили нам всім соки перекрити?
- Та, у нас і так з соками не дуже, майже все повз нас вгору тече. - Виправдовуються Нижнєгіллячні.
- Майже, то не все! - наставляють на розум Нижнєгіллячних Трохивищегіллячні.
Замовкають Нижньогіллячні і думають: - от би Вітер прилетів...
Почув я цю розмову і запропонував Садівнику:
- А давайте трусонем Яблоню, нехай все Гниле попадає, звільнить місце Здоровому!
- Не можно, - зітхнув Садівник. Якщо трусонути всю Яблоню, багато здорових
Яблучок впаде, а більшість Гнилих втримається...
- То що ж робити?
- Потрібен індивідуальний підхід. Зняв, і зразу ж подалі від Яблуні, на гній! Але це - великий клопіт, не всяк Садівник на це здатен...

Розповідь Василя про жданівську катавасію.

А ви вже чули, в яку халепу в Жданові Іван вскочив? Ще ні? То слухайте.
- Закінчили ми свою роботу в Жданові набагато раніше терміну відрядження. Мені треба було допомогти родичам картоплю викопати, то я зразу не поїзд, та й додому. А Іван вирішив ще трохи оксамитовий сезон використати, останній передзимовий ультрафіолет половити. Ну, як він там той ультрафіолет ловив, хай вам сам розкаже, а от, що таки зловив, то вже я розкажу.
- Напляжився Іван за кілька днів досхочу і, хоч ще за ніч в готелі "Азовсталь" було заплачено, вирішив теж додому їхати, мабуть без мене занудився. Поїхав Іван тамваєм до вокзалу, а була така спека страшення, що він, щоб нічого в кишенях не муляло, ще на зупинці, і паспорта і посвідчення і ключі від квартири, словом, все, що було в кишенях, окрім грошей і …хустинки (піт витирати), поклав до свого саквояжу. А ви пам'ятаєте ту його "сумочку"? - Гросс Фатерлянд! Тримати того монстра в руках, несила було, отже поставив його Іван на підлогу... А як надумав виходити, виявилось, що монстр зійшов раніше... З документами, ключами, з усією начинкою...
Що було робити? Згадав Іван як Маяковський міліцію рекламував, та й побіг прямо до вокзального міліцейського відділення. Рятуйте, каже, бо все-все, ну, просто чисто геть все вкрали! А там питають, де то сталося, в вокзалі чи в вагоні? Ні, каже Іван - в трамваї! Ой, як зраділи міліціянти! А це не до нас, кажуть, до міста йдіть! Городські міліціянти всіх своїх злодіїв в обличчя знають, вони поможуть! Поплентався Іван у місто до найближчого відділення, а там знову питають: - а де то сталося? Ну, Іван вже вчений став, то, щоб куди далі не послали, каже - та ось тут, туточки, біля вокзалу... Ой, як зраділи міліціянти! А це не до нас, каже лейтенант, до вокзалу йдіть... Нє, каже Іван, ви не розуміли, я казав, що я до вокзалу їхав, а портфельчик мій раніше, ще коли давка була, вкрали.
- А де саме давка була?
- В трамваї, - хитрує Іван.
- На якому саме відрізку шляху? - намагається вивести Іване на "слизьке" лейтенант, щоб "перекинути" потерпілого на сусіднє відділення міліції.
- Я стомлений був, - не здається Іван, - до кінцевої їхав, то ж за дорогою не слідкував.
- То ви спали? - не бажаючи втрачвти шанс, каже лейтенант.
- Та де там спав, - обурюється Іван. Така страшенна спека, духота, гамір!
- То портфельчик у вас просто з рук поцупили?
- Та ні, він на підлозі стояв...
- Портфельчик???
- Портфельчик!!! Ну, нехай, не зовсім портфельчик, а скажімо, саквояжик, так, кілограмм на 15-20 загальної ваги...
Зітхнув міліціянт, задумливо потер чоло.
- Що з вами робити? Пишіть заяву і додайте перелік всього того, що було в вашому "портфельчику".
- Ой, товаришу лейтенанте! В вашому відділенні стільки паперу не знайдеться, щоб отой перелік вмістив, що я напишу! Ви хоча б документи мої знайдіть!
- Добре, каже лейтенант, опишіть загальний вигляд і найцінніші, на ваш погляд, речі.
Написав Іван, віддав свою "чолобітную" та й вийшов в жданівську спеку. А куди йти? На пляж перехотілося, та й вечоріти починає... Де б його переночувати? Згадав Іван, що в готелі "Азовсталь" у нього заплачено на добу вперед і попрямував до "Азовсталі".
Адміністратор "Азовсталі" ще не змінилася, поплакався їй Іван на свою гірку долю. Поспівчувала адміністраторка Івану та й каже
- Ваш номер вже прибрано і заселено, то я дам вам інший і простягає Іванові ключик від номера. Подякував Іван адміністраторці, та й почвалав на третій поверх. А такий вже втомлений, думає: - зараз мені і душ несила прийняти, впаду на ліжко, та й край. Аби вистачило сили роздягнутися! Встромив ключа в двері, відімкнув, зайшов. Номер двомістний, а на одному ліжку дівчина сидить і перелякано на Івана дивиться... Ну, хтось з клерків осідлих розгубився б, але ж нас наладка загартувала. В таких бувальцях перебували, і не перелічить! Зрозумів Іван, що адміністраторка щось наплутала, але знову йти донизу, з'ясовувати, знову теліпатись догори... А сил вже немає. І так, до цього номеру на автопілиті добрів. Отже поздоровкався Іван, та й питає:
- Ви тут живете?
- Т-тут, - перелякано відповідає дівчина.
- А це ваше ліжко? - продовжує допит Іван.
- М-моє...
Іван сідає на друге ліжко, знімає черевики, стягає футболку, промовляючи:
- Ви мені пробачте, я такий втомлений, я на одну ніч, а там щось наплутали, мені вже несила з ними сваритись. Не бійтесь, я безобідний...
- В-ви в-вибачте, - белькоче дівчина. - Я т-тут з ч-чоловіком, і вказує поглядом на двері ванної
А з ванної виходить хлопець, якщо не вважати в'єтнамки на ногах, то в тому вигляді, як мама народила. Побачив незнайомця, зойкнув, метнувся в ванну, і вийшов звідти підперезаний рушником.
Цікаву, скажу вам, бачить картину. Уявіть, що він міг подумати, побачивши на своєму ліжку незнайомого дядька без черевиків, притискаючого пропітнілу футболку до волосатих грудей...
Тут в куточках вуст Василя з'являється ледь помітна усмішка:
- Подальші подробиці мені невідомі, але знаю точно, що черевики Іванові довелось вдягати вже в коридорі... - А ще, казав Іван,, що йому дуже пощастило, бо у того хлопця одна рука була зайнята підтримуванням рушника, що приховував "передні і задні фрагменти" тіла...
- А вся та катавасія сталась тому, що Іван "на автопілоті", за звичкою, відкрив не той номер, куди поселила його адміністраторка, а той, де ми з Іваном мешкали понад місяць...
- Що ж з "портфельчиком"? - питаємо ми.
- Ви не повірите, - знізує плечима Василь. - Знайшли і віддали другого ж дня! Напевне міліціянти таки добре знали свою клієнтуру P.S. Про інші походження Івана читайте тут - http://blog.i.ua/user/1963168/932872/

Казка про Хмару

Це сталось навесні в славнозвісному монгольському місті Ерденеті. Сніг вже зійшов, З’явилась молоденька, м’яка, мов пух, травичка. Навколишні сопки прикрасили себе весняним дивом – розкрили свої тендітні пелюстки мільйони квиток сну. Здавалось, що блакить неба впала на землю. Синє, глибоке небо, білі хмари, блакитні сопки, важко було зрозуміти – чи то залишки снігу на вершинах, чи то хмаринки на небі…

Якось вранці, поспішаючи на роботу, я затримався біля вихідних дверей. Щось заважало мені відчинити їх. Повернувшись назад в свою квартиру, що була на другому поверсі, я вийшов на балкон, щоб побачити, в чому справа. Під самим будинком, навалившись білосніжним пухнастим боком на стіну і двері, спочивала велика Хмара. Вона, мабуть, довго летіла, втомилась, і коли настала ніч, лягла перепочити. Я розумів, що Хмара вночі (було ж темно) зовсім випадково потрапила саме на мою вулицю, саме під мій будинок. Я розумів, що вона дуже втомлена, і тому не хотілося її будити, але ж на мене чекала моя робота. Знову спустившись на перший поверх, і натиснувши дужче, я трохи прочинив двері і простягнувши руку вперед, вперся в м’який, пухкий бік Хмари, намагаючись трохи відсунути її, щоб мати змогу вийти.. Хмара спросоння щось пробурмотіла, а коли я натиснув дужче захихикала, бо стало їй лоскотно, і попросила мене не пустувати.

 – Та мені не до пустощів, відповів я.  - Я можу спізнитися на роботу, якщо ви, шановна Хмаро, не пропустите мене.

– А що в тебе за робота? Спитала, позіхаючи, Хмара. Щось поливаєш?

- Ні, відповів я. – Моя робота – налагодження систем автоматичного контролю і регулювання…

- Хіба це робота? Обурилась Хмара. Кому від неї користь? От моя робота всім потрібна! Я зрошую сади, спраглі степи, після мене навіть пустелі вкриваються квітами!

- Але ж я працюю на килимовому комбінаті і за допомогою автоматики спеціальні ткацькі верстати тчуть килими, на яких квіти приносять радість людям, бо не в"януть ні восени ні, навіть, взимку.

- Он як! Ну, тоді ти теж робиш корисну справу, погодилась Хмара і, відсунувшись, навіть провела мене до підніжжя сопки, за якою знаходився мій завод.

Пройшла весна, спекотне монгольське літо було в самому розпалі. Я вже й думати забув би про ту зустріч, якби Хмара сама не нагадала мені про себе.

Сьогодні, коли я знову вранці вийшов з будинку, мою увагу привернув чийсь слабий стогін.

– Пити, пити… Я озирнувся і побачив мою знайому Хмару. Втім, то була не Хмара, а вже лише Хмаринка. Вона була на більше кошенятка і з останньою сили ледь-ледь трималась за кущик. Хмаринка була така слабенька,  що, хоч і пізнала мене, навіть не відповіла а привітання.

- Я віддала все, що мала, прошепотіла вона, а тепер помираю… Ніколи вже не побачу я свого батька Тихий океан… Я швиденько повернувся додому і виніс Хмаринці відро води. Хмаринка жадібно припала до води і стала помітно збільшуватись і міцніти. Коли відро спорожніло, я взяв Хмаринку на руки і відніс до струмка. Піднімаючись вгору по сопці я раз по раз оглядався. Хмаринка все пила, пила, пила, поступово перетворюючись в знайому мені Хмару.

Коли ввечері я повертався з роботи, Хмари біля струмка вже не було. Сподіваюсь, в неї вистачило сили повернутись до рідного батька - Тихого Океану.

З того часу я часто задивляюсь на небо - шукаю мою знайому Хмару... Де вона зараз? Кого і де від посухи рятує?

Як побачите її,  обов'язково привітайте! Вона така пухнаста, біла-біла, лагідна і  розмовляє з ледь помітним монгольським акцентом.

 

 

 

 

...На дне глубоком памяти моей...

ПОХОДНЫЙ ДНЕВНИК ГРУППЫ "КЕНТАВР"
Сегодня, 07.07.1972, как и 07.07.1969 мы вылетаем в Симферополь. Вылет из Винницы в 20.05
Группа "Кентавр" состоит из:
К.В.Г. –пан Юзеф
Р.Ю.С.-пан Ципа
Д.В.И.-пан Гималайский.

пан Юзеф: - Сидим в авиакабаке, пьём за здоровье только что родившегося "Кентавра" Сначала пан Ципа, а потом и пан Юзеф ненормативной лексикой заставили поникнуть цветочки, стоявшие на столе… Сами озадачены: - и хто же это нас так воспитал. И хто ж нас теперь перевоспитовывать будет? Одна надежда на общественность, но она сама такое, порой загибает, что хоть в энциклопедию лезь, слова незнакомые искать…
пан Ципа: – Тут кто-то задал вопрос о воспитании общественностью, так оно началось прямо у трапа самолёта, такого, понимаешь, лайнера районного значения с заплатками по всему фюзеляжу. Сначала у нас забрали билеты, а потом вовнутрь пускать не хотели, стеснялись, наверное, нас, городских. Так бы и не пустили, но "Кентавр" всеми тремя корпусами начал кожу морщить и они были вынуждены признать нас и впустить, но на всякий случай крепко привязали нас к своим табуреткам, чтобы мы на ходу не сбежали, сказали пару теплых слов на прощанье, подняли нас вверх аж на два километра и опускать, пока, не собираются..
пан Юзеф: – 20.15 взлёт (10 минут пришлось доказывать свои добрые намерения, что бензин в бутылке из-под шампанского нужен нам не для диверсии, а для туристского примуса… и как они только унюхали! А какой крик подняли! – Отобрали таки, демоны!)
Наш старенький, весь в заплатах Ил-14 упрямо карабкается вверх. В ушах пощёлкивает, альтиметр на стенке пилотской кабины показывает 2500 метров. Среди пассажиров упорные слухи, что в Симферополе дождь и, может быть, нас не примут.… А кто же нас тогда примет? Обещали, что в воздухе будем 3 часа, следовательно, в начале 12 го начнём пожинать плоды тёти Романтики. А пока что "Кентавр" читает всевозможные газеты, заботливо рассованные в кармашки спинок кресел и дружно удивляется нахальству Фишера.
Я бы хотел, невзирая на возможный дождь, (если, конечно, нас таки примут) пробраться на окраину Симферополя, дабы там поставить палатку и заночевать. Хотя, если дождь будет слишком сильный, и если нас примут… Ну, словом, будем посмотреть…Обратных билетов пан Гималайский не достал, так, что один день в Крыму придётся угробить на добычу билетов.
- О-о-о! Начинаются штучки… Вошли в грозовой фронт. Высота 1800. аппарат болтается, как нечто на верёвочке… Габаритный огонь левого борта бросает кроваво-красные отблески на двигатель. Бабуля, сидевшая слева от меня, проснувшись от болтанки, увидала эти огненные всполохи, напугалась, но, сохраняя железное самообладание, взяла меня за локоть и робко спросила:
- Що, вже горимо?
По фюзеляжу хлещет град., едем, точно на паре гнедых по разбитой булыжной мостовой. Но, всё же летим! Выходит стюардесса, сообщает:
- Ожидается сильная болтанка, пристегнитесь!
- А то, что сейчас, это не болтанка? – интересуется пан Ципа.
- Это? Удивляется стюардесса, - Ну что вы, это так...
пан Гималайский: - По всей видимости, "Кентавра" ожидают первые испытания. – Установка палатки в ночное время на неизвестном месте под потоками ночного дождя. Все Кентавровы члены возбуждены необычайно встречей с неизвестным, уготованным им судьбой.
пан Юзеф: – "Кентавр" ужасно ленив. Вести дневник в состоянии только его 1/3… Ну, что же, пусть хоть она работает…
Итак, Симферополь. Прибыли мы, как и ожидалось, в начале 12. Асфальт мокрый, моросит мелкий дождик. "Кентавр" приуныл, поджал хвост и, поскуливая, пополз к дежурному по аэропорту, упрашивать доброго дядю дать сухую постельку и крышу над головой. Дядя, подговоренный злой тёткой Романтикой, оказался тоже злым и бессердечным. Пришлось "Кентавру" искать сухой клочок сена, как и планировала его 1/3, на берегу водохранилища.. Доехали под песню Окуджавы "Последний троллейбус", последним троллейбусом от автовокзала до конечной остановки "Марьино", потом довольно далеко (метров 400-500) шлёпали по раскисшей глине, пока нашли подходящее местечко возле ручья. В темноте, под дождиком, установили палатку, слопали палку сухой колбасы без хлеба и долго не могли уснуть, прислушиваясь к жутким звукам загадочной жизни чужой, курортной страны. Ещё в рейсе я познакомился с парнем, имеющим какое-то отношение к авиации и археологии. Разузнал всё, что мог о Ласпи, а затем услал пана Ципу к стюардессе выяснить, как добраться до Симферопольского водохранилища. Он превзошел и мои и свои собственные ожидания. Даже ухитрился договориться с нею насчёт билетов на обратный рейс. Потом Валя, как она представилась, подарила пану Ципе недоеденные пассажирами конфетки в блевательном мешочке, (мы так их и не отведали, потеряли в многотрудной дороге), а может пан Ципа съел всё сам ночью в спальнике…
. 08.07.1972. Проснулись на берегу Симферопольского водохранилища. Ночью мы его не заметили! Очень медленно собрались. Мокрая палатка никак не хотела залазить в чехол. Снова троллейбусом до автовокзала, а оттуда с большими трудами упросились на получастный автобус, но только до Бахчисарая. Прибыв в Бахчисарай, на автостанцию, пан Ципа немедленно взял билеты на рейс Бахчисарай – Чуфут-Кале – Инкерман – Севастополь и с гордостью сообщил: - Без остановок! Такие волнующие названия и без остановок? Но, ладно, молчу. Море зовёт, а времени y нас, действительно, в обрез. Зато до этого экспресс-рейса целых полтора часа, а тут, говорят, есть дворец крымского хана. 2/3 "Кентавра" сильно упираются, боятся на автобус опоздать, но тут уже я проявляю максимум настойчивости и, пользуясь более высоким служебным положением, волоку "Кентавр" на съедение крымскому хану. Дорога вьётся мимо домиков из ракушняка под крышами из странной, похожей на половинки цветочных горшков, черепицей. По этой самой дороге, мимо таких же татарских домиков лет 300 тому гнали моих предков-земляков с Украины в рабство. Безуспешно пытаюсь представить себя одним из своих прадедов, попавших в плен и неволю. Но "Кентавр" резвится и никак не хочет проникнуться историей. И меня с настроя сбивает. А вот и дворец.
– Халабуда! - Разочарованно констатирует пан Ципа. Я думал, тут есть на что посмотреть...
-У тёти Баси курятник лучше!… Стоило сюда тащиться! У входа уже стояла почти укомплектованная группа. Опасаясь ненужных пререканий, я молча взял 3 билета и "Кентавр" охая и недовольно фыркая, поплёлся к хану на заклание. Тут всю группу ждало потрясении. К нам вышел мальчишка 10-12 лет и представился: - Я ваш экскурсовод, прошу следовать за мной… Мы, оторопело, переглядываясь, пошли за ним. То, что мы услышали из уст этого ребёнка, никогда не сотрётся из моей памяти. Про всех этих Гиреев, их визиров, жён, наложниц и детей он рассказывал, как о своих близких родственниках. Казалось, вот-вот он позовёт кого-то из них из прохладных недр дворца.
В группе был здоровенный российский сельский мужик с такой же необъятной супругой и сыном-верзилой лет 16-17. И отцу и сыну очень не понравился мальчик-вундеркинд. Они всё время пытались "каверзными" с их точки зрения вопросами, показать присутствующим, что не такой уж этот мальчик умный, просто заучил, как попугай, свой рассказ-лекцию. Но знания-то у отца с сыном были на нуле, а потому вопросы их были один дебильнее другого. Даже "Кентавр" слегка возмутился нахальством этой парочки. А перед входом в Гарем, мальчик очень по-взрослому обратился к маме верзилы:
- Женщина, я вам настоятельно не рекомендую брать вашего ребёнка в помещение Гарема. Я там буду рассказывать о вещах, не предназначенных для детских ушей…
О чём рассказывал мальчик, я не услышал, так как "Кентавр" затопал копытами: - Опоздаем, опоздаем… и мы помчались вниз по той же улочка к автобусу.
В Севастополе довольно детально осмотрели Аквариум и, о чудо чудное, диво дивное – взяли билеты на обратный вылет в Киев. Из-за очереди в кассе, на автобус в Форос не успели, поэтому пришлось взять такси 3 руб. Х 3 = 9 руб. Место возле водителя занял пан Ципа, а я, пан Юзеф – с фотоаппаратом и кинокамерой - сзади… А какая дорога! Какая красота! Снимать бы и снимать! Но весь горизонт эаслоняет широкая спина пана Ципы. Ну, ничего, ещё сниму, если плёнка останется.
В Форос не поехали, шофёр, спасибо ему, привёз нас прямо в Ласпи. От места высадки совершили несколько разведок в разные стороны. Наткнулись на группу хиппи. 3 парня и одна девушка. Волосатые, небритые, в рванье. Вино, карты, гитара:
- А мы приехали сюда
На камни бухты Коктебля
Стиляги, бля, моральные уроды
Гитара, карты и шашлык
Одна девчонка на троих
Хорошей мы у моря ждём погоды.
Братан, на Люську не глазей,
Один купальничек на ей,
А под купальничком, ей, ей!
Всё голо там, всё голо, бля, всё голо…

Нас встретили радостно.
- О-о-о! Пацаны! Бухло есть? А то у нас заканчивается…
- Не гони волну, кореш! Мы только-только телегу отпустили – мигом отреагировал пан Ципа.
– Дай объякориться, позже заглянем, добавил я, выпячивая грудь, туго обтянутую тельнягой. Ну, естественно, не заглянули. Больно уж компания неприятной показалась. Вечерело, поэтому мы спустились к морю, уложили из подходящей гальки подобие брусчатки, с трудом вытащили всё ещё мокрую палатку из мокрого чехла, уже по-тёмному установили её. Надули матрацы, и… пошли купаться! Пан Гималайский не одобрил эту затею и полез в палатку устраиваться на ночлег. Вода была прохладной, но удивительно ласковой, словно истосковалась за нами ещё больше, чем мы за ней. Вместе с потом и грязью ушла и усталость. Мы с паном Ципой ещё долго молча сидели на остывающих, после дневного зноя, камнях, внимая музыке моря.
09.07.1972. Проснулись где-то в пол шестого. Прохладненько! Мы с паном Ципой, стараясь не потревожить праведный сон пана Гималайского, выбрались из, всё ещё мокрой палатки, (когда же она уже высохнет?) Пан Гималайский ухитрился, пока мы купались, занять место посредине и ночью не страдал от холода, обогреваемый нашими телами. Пан Ципа тут же схватил ружьё, обул ласты и, всунув в рот загубник, продудел в шноркель что-то типа: - Я за добычей к завтраку. Я не стал испытывать судьбу, набрал плавника, развёл среди камней костёр, вылил в котелок из двух фляг ещё симферопольскую воду и начал варить "змеиный супчик " из перлового брикета и тушенки. Вскоре, помахивая трезубцем, с наколотой на нём крупной скорпеной, из бездны морской вышел пан Ципа.
– Пан Юзеф! Ну что ты делаешь? Обратился он ко мне. Я ж для ухи вон какое лакомство добыл, сказал он, показывая мне растопырившую все свои ядовитые шипы-плавники скорпену.
– Ну, с одной скорпенки ухи не сделаешь.
– С одной? А это что? Пан Ципа, не спеша, извлёк из плавок двух бычков и зеленушку….
- Я это есть не буду! Послышался из палатки голос пана Гималайского.
- Ну и зря, в эту уху и специй не надо будет, заметил я.
– Пусть он сам ест свои специи, возмутился пан Гималайский.
- Не, я сам не могу, не достану. Пан Ципа изогнулся дугой и попытался, высунув язык, лизнуть свои плавки…
- Видишь, не получается…

На том записи в бортжурнале "Кентавр" обрываются.
Видимо, и пан Юзеф устал тянуть лямку летописца в одиночку…
… А жаль…

Про мьйод

  • 21.06.16, 12:38
Сестричка моя була свідком такого діалогу -
Зайшли до мвгазину дві молодички і, нишпоряючи очима по полицях, розійшрись у різні боки. Раптом одна з них кличе другу: -
- Ой, Люсь! Пагляді, мьйод здесь продают! Давай купім к чаю!
- Где?
- Да вот же, вот, на вітрінє виставлєн!
- Нін, да ти чьо, чітать разучілась? Ето же не натуральний, видішь "БДЖОЛІНІЙ" напісано. Хімія какая-то. Ево нельзя брать, от етіх хахлов всєво чево угодно ожідать можно...