Частина сьома, остання.

Пригоди Івана техніка-теплотехніка

Більше про різні пригоди тут: https://andronum.com/avtory/krivenko-volodimir/

 

Ге, купаєшся?

 

Знову зібрались ми на сходах нашого Управління перекурити та послухати нашого Василя

            - А що, Василю, давно тебе не чули. Є щось новеньке?

            - Є, звичайно

            - То розкажи, будь ласка!

            - Ну, то слухайте, якщо є охота...

- Знаєте, хлопці, людина без "родзинки", це як соловейко...

- Без голосу? - підказуємо ми.

- Та ні, з голосом, але без пір'я... Голос є, але хто ж його, голого, слухати буде? От і у мене є така "родзинка". Ну, ви знаєте, моржую я. Складне ставлення у людей до цього мого захоплення; одні заздрять, інші дивуються, а більшість пальцем у скроні крутить... Ну, у кожного своє розуміння. А захоплення моє водночас і дуже корисне для здоров'я і небезпечне. Небезпечне не тільки тому, що можна застудитися, - це для тренованої людини малоймовірно, а з куди більш серйозної, несподіваної причини. От послухайте:

- Як вам відомо, ми з Іваном спеціалізуємося на цукрових заводах, а цукрові заводи в степу не будують, бо до процесу цукроваріння треба дуже багато води. Як правило, заводи або на річці, або оточені цілою системою мальовничих озер, де і пляж, і відпочинок з вудкою, і полювання; кому що довподоби. Влітку там вудку нема куди закинути, а взимку на тих ставах все завмирає, навіть підлідна риболовля серед місцевих жителів не більш популярна ніж моржування.

Городи селян спускаються аж до води, але хто порається на городі в січні? Тиш та благодать! Можна, нікого не соромлячись, голяка купатись. Ну, я так і роблю. Температура була дуже, як на мене, комфортна - 5-7°С, отже прорубав я ще звечора собі ополонку хазяйською сокирою, а раненько-вранці, перед роботою, пішов моржувати. Ну, як годиться, легка пробіжка з поступовим роздяганням до голяка, вправи на розігрівання і повільний вхід у воду. От занурююсь я з головою - раз, два, три, коли чую над собою:

- Ге, купаєшся? - повертаюсь, бачу, майже впритул до ополонки, стоїть дядько. У валянках, ватяних, стьоганих штанях, у кожусі, в кудлатій шапці-вушанці ...

Здивований несподіваною появою непроханого гостя, а ще більше його незвичним зверненням, вже цілком "на автоматі":

 - Ге, -  кажу, стверджено струшуючи головою, - купаюсь, - і намагаюсь відсунути дядькові валянки з краю ополонки, щоб мати змогу вилізти, бо все ж холодно вести світську бесіду, сидячи у крижаній воді... Дядько знехотя відступив на крок і, детально оглядівши мене запитав:

- Ну і як воно і нащо?

- Ну, як, - відповів я розтираючись рушником, - і бадьорості на весь день добавляє, і здоров'я. Я ніколи ні на які там ОРЗ та ОРВЗ не хворію.

Дядько постояв трохи, щось обдумуючи, потім рішуче скинув шапку на лід.

- Ну, тоді й я собі! - і став розстібати кожуха...

- Е-е-е! Шановний! - спробував я його зупинити. - Це ж не так робиться! Це ж треба з літа-осені, поступово! Так зразу не можна!!!

- Це вам, городським не можна, бо ви ізніжені, а нас, сільських ніяка холера не візьме, бо ми з дитинства витривалі! - та й продовжував роздягатись...

О, Боже! Скільки ж цей "витривалий" вдягнув на себе! Він нагадував живу ілюстрацію загадки про капусту... Дивно, як він, взагалі, міг рухатись! Кожух, два светра, дві сорочки, футболка, ватяні штани, спортивні, кальсони... Дійшовши до трусів, дядько розгублено зупинився, але, поглянувши на мене, вже вдягнутого і, сторожко - навкруги, махнув рукою і здер з себе останнє...

Під час змушеного перегляду цього стриптизу я не переставав умовляти дядька не робити небезпечної дурниці. Ефект був зворотній, він тільки призирлово цвіркав крізь жовті зуби, продовжуючи роздягатись.  Ставши на краю ополонки, дядько не поволі занурився у воду, як я радив, а стрибнув у неї "солдатіком"...

Ви б бачили його очі!!! Температурний шок позбавив дядька орієнтації в просторі, він, борсаючись в усіх напрямах, вже реально не знав де вихід з ополонки.  Багато коштувало мені зусиль витягти на лід моржа-невдаху. Швидко обтерши його своїм рушником, я спитав:

- Де твоя хата?

- Онд-д-дечки, - відповів він, клацаючи зубами, киваючи на найближчу хату на березі.

- Взувай швидко валянки, - наказав я йому, накидаючи кожуха на голе тіло і нап'ялюючи шапку на мокре волосся.

- А ш-ш-штани?

- Дома вдягнеш, - прикрикнув я, вручаючи йому клумок з одягом, - а тепер біжи якнайшвидше додому, якщо жити хочеш... І він побіг якимось невпевненими зіг-загами. Я проводив його очима поки за ним не зачинились двері його хати, та й пішов і собі до дому, де ми мешкали з Іваном. Отака чудасія зі мною трапилась, але це не кінець, це лише початок!

Того місяця Іван поїхав додому раніше, а я мав за день-другий теж виїжджати. На другий місяць Іван мав їхати, згідно відрядження, а я ще на тиждень залишався вдома.

Коли, наступного місяця ми зустрілися на заводі, мене чекав сюрприз;

- Вибач, Василю, що я тобі вчасно не повідомив - телефону у тебе нема, на переговорний пункт викликати, або телеграму бити не хотілось... Словом їдь, Василю, назад, роботи тут, майже не залишилося, а я вже й процентівку підпишу і об'єкт закрию, та й тебе заодно врятую...

- Щось я нічого не розумію, що ти, Іване, вже встиг накоїти, від чого рятувати мене збираєшся?

- Ну, по-перше, не я накоїв, а ти, а по-друге, я подробиць не знаю, от хазяїн наш казав, що ти заманив його друга в ополонку моржувати, потім ганяв його по полю голяка і вдягатися не давав.

Зараз той друг у лікарні з запаленням легенів. Обіцяє - лише одужає - вб'є тебе...

- Отак хлопці, хто з вас ще не моржує - і не починайте! Дуже небезпечне та шкідливе для здоров'я це захоплення...

- А як же, Василю, "родзинка"?  Ти ж казав, що бути соловейком без пір'я - негоже!

- Та, знаєте, краще без пір'я, ніж без голови...

 

 

У розвідку? - Без сумнівів!

            …От ви звикли - "а що там новенького Іван втнув?" Що він вам клоун? А, між іншим, він геройська людина! З ним, як то кажуть, пішов би у розвідку без сумніву! От слухайте:

- Як вам відомо, перед здачею об'єкту у експлуатацію, налагоджувальник повинен три доби на ньому відчергувати, щоб впевнитись у відсутності відказів обладнання. От і ми з Іваном, після завершення налагоджувальних робіт мали пройти цю обов'язкову процедуру.

- Давай, Василю, - запропонував Іван, - нічні чергування віддамо мені; я ж молодший за тебе, маю поважати твою сивину, до того ж, як нас в армії вчили: - солдат повинен захищати свого командира, турбуватися за його здоров'я... Так що ти поспи спокійно, наберись сил, а я вже ночі відстою.

Ох і хитрун же мій Іван! Це він три ночі замість мене "відстоїть" з боку на бік перевертаючись, коли в котельні благодать - жодної сторонньої людини, а на мою долю випаде три денних колотнечі...

Сперечатися, виводити Івана на "чисту воду" не хотілося і я погодився. До того ж вдень могли виникнути різноманітні питання, а кому їх вирішувати як не мені?

Повечеряли ми, і десь, близько дев'ятнадцятої вирушив Іван на чергування, а я, собі, ліг "набиратись сил".

Збудив мене Іван о шостій ранку. Ворогу не побажаю такого пробудження; Іван по груди мокрий, одяг вже крижаною кіркою де-ін-де взявся, зуби цокотять, слова вимовити не може... Ну, моя перша думка - аварія! Треба на завод бігти, якось рятувати ситуацію, але Іван, зрозумівши мене без слів, тицяє великим пальцем через плече позад себе і, через силу, промовляє:

-Н-не т-турб-буйся. Т-там всьо н-норм-мально.

- А де ненормально? - питаю.

- Т-тут, - відповідає Іван, крутячи вказівним пальцем біля скроні...

- То що, Іван, за твоїм прикладом, вирішив моржувати? Ти йому хіба не пояснив, що це без одягу робиться? - кепкуємо ми.

- То, може, я вже піду, а ви самі на свій смак закінчите цю історію? - сердиться Василь, бо не любить "співдоповідачів".

- Не гнівайся, Василю, продовжуй, ми більше не перебиватимемо! - вибачаємось ми.

- Ну, глядіть, - свариться пальцем Василь і продовжує:

- Наш завод розташований майже на березі річки Тясмин. Це, хоч і не гірська річка, але мільйони років пробила вона собі глибокий каньйон серед гранітних берегів. Заводський готель був розташований теж майже на березі Тясмина за півкілометра від заводу.  З'єднували їх дві стежки; верхня, коротша для працівників заводу і нижня, більш звивиста, яку протоптали з незапам'ятних часів всюдисущі рибалки.

Іван, звісно, йшов верхньою стежкою і раптом помітив внизу, на кризі, метрів в десяти від берега рибалку, що сидів, скорчившись, над лункою.

Ви розумієте, о пів на восьму вечора взимку - це ж вже повна темрява, ну, хіба що зорі та трохи невірного світла від вогнів містечка. Не втерпів Іван, гукнув рибальці, що риба вже спати полягала і час додому вирушати. Рибалка промовчав, і Іван більше не став нав'язуватись зі своїми порадами.

В котельні все було гаразд, але Іванові не давала спокою, мучила совість; може людині погано стало, може свідомість втратила, тепер на кризі замерзає. Хіба важко було спуститися на нижню стежку, з'ясувати ситуацію? А він обмежився безглуздими жартами и залишив безпорадну людину напризволяще...

Тривога Івана зростала щохвилини. Ледве досидівши до п'ятої години ранку, він попросив КИПівця, що теж чергував у ту ніч, наглянути за нашим хазяйством і побіг нижньою стежкою.

Іванові тривожні передчуття підтвердилися! Сидить! Сидить у тій же скоцюрбленій позі, що і ввечері! Що робити? Може ще не пізно врятувати? Та що тут роздумувати, не для того Іван біг сюди щоб філософствувати!  Іван гукнув до рибалки - не відповідає. Зліпив сніжка, кинув - попав - на реагує...

І Іван ступив на лід. На третьому кроці лід не витримав Іванової ваги і Іван провалився  у крижану воду по коліна. Я думаю, дев'ять з десяти звичайних людей, у такій ситуації, негайно повернути б до берега, але Іван не з тих, він, ламаючи кригу, рушив вперед.

Коли до рибалки залишилось з півтора метри, а вода вже сягала грудей, з-за хмар виглянув кволий ранковий місяць і Іван побачив перед собою...

…Корч! Корч якоїсь старезної верби, але так майстерно оброблений природою, що навіть "зимова вудка" в руках "рибалки" стирчала в потрібному напрямі...

Не полінувався я, прийшов туди з Іваном вдень. Що казати, навіть при яскравому сонечку корч, дуже схожий на рибалку, продовжував "вудити" рибу.

От я й кажу: я завжди ставився до Івана з повагою, а після того випадку - скажу ще раз:

-  Пішов би з ним у розвідку без найменших роздумів!

Частина шоста.

Пригоди Івана техніка-теплотехніка

Більше про різні пригоди тут: https://andronum.com/avtory/krivenko-volodimir/

 

Розповідь Василя про Іванову катавасію.

 

      А ви вже чули, в яку халепу в Жданові Іван вскочив? Ще ні? То слухайте.
      - Закінчили ми свою роботу в Жданові набагато раніше терміну відрядження. Мені треба було допомогти родичам картоплю викопати, то я зразу не поїзд, та й додому. А Іван вирішив ще трохи оксамитовий сезон використати, останній передзимовий ультрафіолет половити. Ну, як він там той ультрафіолет ловив, хай вам сам розкаже, а от, що таки зловив, то вже я розкажу.
      - Напляжився Іван за кілька днів досхочу і, хоч ще за ніч в готелі "Азовсталь" було заплачено, вирішив теж додому їхати, мабуть без мене занудився. Поїхав Іван трамваєм до вокзалу, а була така спека страшенна, що він, щоб нічого в кишенях не муляло, ще на зупинці, і паспорта і посвідчення і ключі від квартири, словом, все, що було в кишенях, окрім грошей і …хустинки (піт витирати), поклав до свого саквояжу. А ви пам'ятаєте ту його "сумочку"?

      - Гросс Фатерлянд! Тримати того монстра в руках, несила було, отже поставив його Іван на підлогу... А як надумав виходити, виявилось, що монстр зійшов раніше... З документами, ключами, з усією начинкою...
      Що було робити? Згадав Іван як Маяковський міліцію рекламував, та й побіг прямо до вокзального міліцейського відділення. 

      - Рятуйте, каже, бо все-все, ну, просто чисто геть все вкрали! А там питають, де то сталося, в вокзалі чи в вагоні?

      - Ні, - каже Іван - в трамваї! Ой, як зраділи міліціянти!

      - А це не до нас, - кажуть, - до міста йдіть! Городські міліціянти всіх своїх злодіїв в обличчя знають, вони поможуть! Поплентався Іван у місто до найближчого відділення, а там знову питають: - а де то сталося? Ну, Іван вже вчений став, то, щоб куди далі не послали, каже - та ось тут, туточки, біля вокзалу... Ой, як зраділи міліціянти!

      - А це не до нас, - каже лейтенант, до вокзалу йдіть...

      - Нє, - каже Іван, - ви не розуміли, я казав, що я до вокзалу їхав, а портфельчик мій раніше, ще коли давка була, вкрали. 
      - А де саме давка була?
      - В трамваї, - хитрує Іван.
      - На якому саме відрізку шляху? - намагається вивести Іване на "слизьке" лейтенант, щоб "перекинути" потерпілого на сусіднє відділення міліції.
      - Я стомлений був, - не здається Іван, - до кінцевої їхав, то ж за дорогою не слідкував.
      - То ви спали? - не бажаючи втрачати шанс, каже лейтенант.
      - Та де там спав, - обурюється Іван. Така страшенна спека, духота, гамір! 
      - То портфельчик у вас просто з рук поцупили?
      - Та ні, він на підлозі стояв...
      - Портфельчик???
      - Портфельчик!!! Ну, нехай, не зовсім портфельчик, а скажімо, саквояжик, так, кілограмів на 15-20 загальної ваги...Зітхнув міліціянт, задумливо потер чоло.
      - Ну що з вами робити? Пишіть заяву і додайте перелік всього того, що було в вашому "портфельчику".
      - Ой, товаришу лейтенанте! В вашому відділенні стільки паперу не знайдеться, щоб отой перелік вмістив, що я напишу! Ви хоча б документи мої знайдіть!
      - Добре, каже лейтенант, опишіть загальний вигляд і найцінніші, на ваш погляд, речі.
Написав Іван, віддав свою "чолобітную" та й вийшов в жданівську спеку. А куди йти? На пляж перехотілося, та й вечоріти починає... Де б його переночувати? Згадав Іван, що в готелі "Азовсталь" у нього заплачено на добу вперед і попрямував до "Азовсталі".
Адміністратор "Азовсталі" ще не змінилася, поплакався їй Іван на свою гірку долю. Поспівчувала адміністраторка Івану та й каже 
      - Ваш номер вже прибрано і заселено, то я дам вам інший і простягає Іванові ключик від номера. Подякував Іван адміністраторці, та й почалапав на третій поверх. А такий вже втомлений, думає: - зараз мені і душ несила прийняти, впаду на ліжко, та й край. Аби вистачило сили роздягнутися! Встромив ключа в двері, відімкнув, зайшов. Номер двомісний, а на одному ліжку дівчина сидить і перелякано на Івана дивиться... Ну, хтось з клерків осілих розгубився б, але ж нас наладка загартувала. В таких бувальцях перебували, і не перелічить! Зрозумів Іван, що адміністраторка щось наплутала, але знову йти донизу, з'ясовувати, знову теліпатись догори... А сил вже немає. І так, до цього номеру на автопілоті добрів. Отже поздоровкався Іван, та й питає:
      - Ви тут живете?
      - Т-тут, - перелякано відповідає дівчина.
      - А це ваше ліжко? - продовжує допит Іван.
      - М-моє...
Іван сідає на друге ліжко, знімає черевики, стягає футболку, промовляючи:
      - Ви мені пробачте, я такий втомлений, я на одну ніч, а там щось наплутали, мені вже несила з ними сваритись. Не бійтесь, я безобідний...
      - В-ви в-вибачте, - белькоче дівчина. - Я т-тут з ч-чоловіком, і вказує поглядом на двері ванної
А з ванної виходить хлопець, якщо не вважати в'єтнамок на ногах, то в тому вигляді, як мама народила. Побачив незнайомця, зойкнув, метнувся в ванну, і вийшов звідти підперезаний рушником.
Цікаву, скажу вам, бачить картину. Уявіть, що він міг подумати, побачивши на своєму ліжку незнайомого дядька без черевиків, притискаючого пропітнілу футболку до волохатих грудей...
Тут в куточках вуст Василя з'являється ледь помітна усмішка:
      - Подальші подробиці мені невідомі, але знаю точно, що черевики Іванові довелось вдягати вже в коридорі... - А ще, казав Іван, що йому дуже пощастило, бо у того хлопця одна рука була зайнята підтримуванням рушника, що приховував "передні і задні фрагменти" тіла...
      - А вся та катавасія сталась тому, що Іван "на автопілоті", за звичкою, відкрив не той номер, куди поселила його адміністраторка, а той, де ми з Іваном мешкали понад місяць...
      - А що ж з "портфельчиком"? - питаємо ми.
      - Ви не повірите, - знизує плечима Василь. - Знайшли і віддали другого ж дня! Напевне міліціянти таки добре знали свою клієнтуру 

 

Боялась, бо переплутала причину і наслідок

 

      Чималий шмат нашого активного життя пройшов в безперервних відрядженнях. Доводилось зустрічатись з різними людьми, потрапляти в різні ситуації, знаходити, часом, дуже неординарні варіанти вирішення проблем, як кажуть, по мірі їх надходження. Наука ходить не по лісу, вона ходить по людях... Налагоджувальники завжди були тісною, монолітною сім'єю і набутий кимось життєвий досвід швидко поширювався і брався на озброєння тими, хто мав в цьому потребу.
      Налагоджувальник - істота невибаглива, але, коли доводиться прямо "з коліс в бій", а ніч в вагоні зіпсована любителями смачно похропти - треба мати якусь "протиотруту" і вона-таки є! Не знаю, хто її винайшов, але діяла вона бездоганно. Майже бездоганно...

      Все дуже просто: - під час паузи між руладами, тобто під час видиху хропуна, треба голосно зачмокати. (Щось подібне до голосного поцілунку, або команді коняці - "рушай!", чи собаці - "йди до мене!" 
      Храп миттєво припиняється і ви вже маєте можливість задрімати. Втім і тут бувають проколи і кумедні випадки. Зараз розкажу про один з них:
      - Їхали ми, якось, з Іваном  в купейному вагоні в чергове відрядження до Ярославля. Верхню полицю зайняв Іван, я - нижню під ним. Нижню, проти мене - випещена пані костромсько-ярославського розливу, а над нею - огрядний-огрядний ведмедеподібний чолов'яга.

Іван, кивнувши в сторону чолов'яги, сказав мені:
      - Здається, Васю, на нас чекає концерт... Доведеться всю ніч випробовувати "нову зброю"...
      - Як в воду дивився!!! 

   Лише торкнувшись головою подушки, чолов'яга включив свою "глушилку" на повну потужність. Це був не звичайний, а прямо-таки віртуозний безперервний храп. І на вдих і на видих... Такого ми ще не чули! Ну, що поробиш, почали ми, під стук коліс, боротьбу "чмоками"... Не тут-то було! Зброя діяла, як завжди, бездоганно, але лише, на 5-10 хвилин...

      …На ранок у нас вже губи поопухали...
В сусідньому купе їхала подруга нашої пані, і коли вони зустрілись в коридорі, ми почули їх розмову:
      - Доброе утро, Людочка!
      - Ох, какое там доброе! Мне такие кошмарные попутчики попались, просто ужас!
Представляешь, один, на верхней полке, так ужасно храпел, как тигр в зоопарке, но самое страшное, что двое других, напротив меня, всю ночь друг другу воздушные поцелуи посылали... Я так боялась...
      Представляешь, как только тот, сверху, перестанет храпеть, эти начинают целоваться...
Я всю ночь глаз не сомкнула, так боялась, так боялась!!!

 

 

Частина п"ята.

Пригоди Івана техніка-теплотехніка

Більше про різні пригоди тут: https://andronum.com/avtory/krivenko-volodimir/

 

Облизні

 

           -  Запросив мене, якось, Іван в заводському ставочку рибку половити. Дуже вже йому юшки закортіло.

            - Ходімо, каже , вдвох. Вдвох вдвічі більше рибки спіймаємо, на харчах зекономимо!

             Вудлища у місцевих рибалок добув, та ще й човника випросив. Звечора черв"яків накопав, приманки намісив і умовив лягти спати раніше, щоб "зорьку не проґавити"

            І от,  рано-ранесенько, ще й сонечко не сходило, сидимо ми з Іваном у човні, уважно поплавці розглядаємо. Ранковий туман стелеться, тиша – аж в вухах дзвенить.  Вода – як теє дзеркало, а ні плесне, а ні хвилькою заграє, все ще спить. Кажу Іванові

            - Рано ти мене збудив, он і риба ще спить.

            - Та де ж там спить, відповідає Іван, дивись уважніше!

А й справді, непорушне водне дзеркало біля нашого човна в усіх напрямах розтинали ланцюжки мікроскопічних бульбашок. Я не рибак, отже питаю

            - А що то воно означає?

            - Так то ж короп жирує, відповідає Іван.

            - А бульбашки чому?

            - Ну, ти Василю, мене дивуєш, такі дитячі питання задаєш… Ти приманку кидав?

            - Кидав.

            - А з чого я робив її, ти бачив?

            - Та з гороху, наче…

            - Ну???

Краще б я не питав, краще б він не відповідав… Знаєте, як ото уявлю собі того бідного коропа, що наївся Іванового гороху… Сил нема стриматись, сміюсь, човен розхитую,  вудлища по воді ляскають, коропа лякають, а від того з нього ще більше бульбашок нам під ніс вилітає…

            Так ми тоді нічого і не зловили. Повертаємося до садиби, де квартирували, а хазяйка наша вже й сковорідку і борошна і каструльку для юшки нам приготувала… А як почула, що ми – порожняком, питає Івана

         - А чим же ви, Іване, будете тепер свого начальника годувати?

        - Та облизнями! Сердито каже Іван. Він на більше сьогодні не заслуговує!

Хазяйка щось недочула і перепитала

        - То варити будете?

        - Та що ви! Каже Іван. – Хто ж облизні варить? Облизні сирими їдять!

 

 

Як Іван з дресирувальницею тигрів познайомився

 

      ... А от ще яка чудасія з Іваном трапилась в Ярославлі, а точніше, в душовій ярославського готелю "Цирк", де ми з Іваном на той час мали короткострокове помешкання.

      Як ви пам'ятаєте, то був дуже важкий об'єкт. Працювали ми тоді поруч з пихатими московськими колегами, у яких, окрім пихи та фантастичної  наснаги у боротьбі з "зеленим змієм", інших чеснот не помічено. Отже довелося  нам і за себе,  і за "того п'яного парня" віддуватись, бо фірма ж одна - всесоюзна...  Втомлювались страшенно, тому, після повернення в готель, ми бігли до душової щоб швидше змити з себе бруд. І фізичний і моральний.

      От, дістався і Іван до душової, плещеться там, як качка, муркоче від задоволення.  Коли, різкий стукіт у благенькі двері і, досить приємний, але владний жіночий голос:

      - Ви тут?  - Трохи розгубився Іван. Хто б то міг бути? Якщо знайома жіночка,

то ясно, чому так владно стукає, але, чому в душову і чому на "ви"? А вона    знову стукає, і ще голосніше: -

      - Ви тут?  - Питає. Довелося признаватися Іванові. Прикрив він інстинктивно мочалкою своє найдорожче, та й:

      - Тут я, тут - каже.

.     - Ага, моєтєсь, значит, после трудов правєдних, якось зловісно промовила жіночка, знову гупнувши кулачком у фанерні дверцята  .    

      - А вам извєстно, что  клєтки в цірке открити і все ваші звєрі  по цірку разґулівают?

Відтулив Іван мочалку, обдивився себе уважно і каже: -

      - Та ні, мій звер при мені і ніде не разгуліваєт, а спить собі спокійно, бо роботи нема...

Ззовні вже трохи розгублений жіночій голос:

      - А ви кто?

      - Теплотехнік з київської наладки.

      - Ой, ізвінітє!  І стукіт каблучків.

Закінчив Іван омовєніє, підійшов до чергової по поверху і питає:

      - А скажіть будь ласка, а хто ота жіночка, що на мою невинність тільки-но оце в душовій посягала?

Сміється чергова:

      - Да ето укротітєльніца тігров із труппи Дурова смотрітеля своіх звєрєй іщет, а он,  как всегда, забухал где-то, а клєтки не закрил...

      - Тепер Іван, мабуть, з наладки звільниться та й поїде ту трупу шукати, щоб наглядачем звірів влаштуватися. Дуже вже йому той голос сподобався... Боюсь, тільки, що доведеться йому, бідному у тієї дресирувальниці і через кільце вогняне стрибати, як якийсь з тигрів занедужає...

Частина четверта.

Пригоди Івана техніка-теплотехніка

Більше про різні пригоди тут: https://andronum.com/avtory/krivenko-volodimir/

 

 

Люстра Чижевського.

      Крім отих грязюк і ванн приписав нам лікар ще кисневий коктейль пити в кімнаті з "гірським повітрям".  Нудна, скажу я вам процедура. Уявіть; наливають вам в склянку кілька крапель виноградного соку. Встромляють туди трубочку з кисневого балону, перетворюють ті кілька крапель соку на суцільну піну, як в пральній машині, і запрошують вас в велику кімнату, тісно обставлену стільцями по периметру. Вгорі, під стелею висить щось подібне до колеса підводи, густо наїжачене сотнями тонких голочок по ободу. Там, де мала бути вісь, стирчить електрична лампочка для освітлення. От це і є, так звана, "люстра Чижевського". Пояснив нам лікар, що на вістрі тих голочок утворюються дуже корисні, для нас з Іваном, іони, як в горах, де, дихаючи ними, грузини живуть, не старіючи, ледь не до 200 років. Ото ж, нема чого на Кавказ їхати, коли ті іони можна просто з розетки добувати! Ну, ми з Іваном зразу зрозуміли:

      - Бреше! Це нам спеціально тією піною і голками голову  дурять, щоб ми за рахунок профсоюзу в гори до грузинів не пхалися, бо тоді ж нам держава мала б пенсію 140 років виплачувати! А нащо їй така радість? Ну, хоч ми і розумні, але ж і за піну, і за голки заплачено… Сидимо, давимось тією піною, на голки дивимось, намагаємося відчути, як невпинно здоровшаємо… Поруч зі мною сідає симпатична жіночка. Теж сьорбає коктейль, на люстру дивиться, а потім питає у мене:

      - А скажіть, будь ласка, нащо на тому колесі стільки голочок начеплено? Поки я обдумував розумну відповідь про кіловольти, про іони, та інше з шкільного курсу, Іван, перегнувшись через мої коліна, перебиває мої потуги:

      - Ви бачите, шановна яка тут висока стеля? – Метрів за три, а мо й більше. А тут же медицина! Чистота має бути! Так вони, ледачі, он що удумали – голок наштрикали, щоб мухи не сідали…  

      Від почутого пояснення та піна у мене носом пішла… Соромно і неприємно…

      Втік я з того "Кавказу". і більше там, аж до від"їзду не з"являвся. Обходив його десятою дорогою, як Іван  «багнючий»

…А жіночка, як на лихо, нівроку, симпатична була…

 

 

Іванова "Мала Вітчизна"

 

- Як ви пам'ятаєте, минулого року відпочивав Іван в санаторії на море і мене туди запросив. Славно ми тоді відпочили, не без пригод, звісно. Ну, ви ж розумієте, що  з Іваном, але без пригод - неможливо! Ну, повторюватись не буду, я вже розповідав вам про те.

А у цей раз, як відпустку оформлювали, каже мені Івані:

Чуєш, Василю, ми вже стільки років товаришуємо з тобою, а ти ще жодного у мене вдома не побував...

- Отакої! - кажу. - Ти що, погано виспався сьогодні, що таке верзеш! Та тільки вчора ж ми з відрядження спочатку до тебе заїхали, допоміг я тобі твої клумаки приперти, а вже потім я до себе поїхав.

- Та ні, Василю, моя київська домівка то, можливо, лише  так, тимчасовий притулок, я маю на увазі, як то кажуть, Малу Вітчизну мою, - село, де коріння моє, де народився я.

- А яку ж область ощасливив ти своїм народженням?

- Ой, Василю, це одночасно і Черкаська, і Кіровоградська, і Вінницька, а взагалі-то це Уманщина. Так моє село розташовано, що кругом суцільні кордони... Подумай, Василю! Поїхали, не пожалкуєш!

- А що тут думати? Уманщина, козацький край! Моїми путями-дорогами вже густо оплетена вже майже вся Україна, і не тільки... А от Уманщина, чомусь, лишилася "білою плямою" - соромно! Треба негайно ліквідувати цей пробіл в моїй біографії, тим паче, що трапляється така слушна нагода!

В ті роки автобусний парк України став інтенсивно обновлюватись. На зміну довоєнним жорстким, некомфортабельним автобусам, з Угорщини прийшло чудо автомобільної техніки -  Ikarus Lux

З м'якими аерофлотськими сидіннями, зі зручними підлокітниками, навіть дах по краям був прозорим, тонованим під весняне небо. Нехай хоч і погода похмура, нехай, хоч і дощик накрапає, а глянеш вгору у привітне  волошкове автобусне "небо" і на душі теплішає. Єдиний недолік - швидкість; так би й їхав увесь день і всю ніч, погойдуючись, ніби в дитячій колисці біля мами... Так ні! Лише якихось дві годинки, не встигнете й наніжитись, а все! Приїхали! Виходьте! Пересадка!

Все пізнається в порівнянні... Після Ikarus Lux, звичний ПАЗик, здається якоюсь кролячою кліткою, яку пустотливий хлопчина тягне по нерівній дорозі, шарпаючи знічев'я за мотузок зі сторони в сторону. І знову нас швидкість не влаштовує; хіба ж можна так повільно їхати? Хіба ж можна так знущатись над подорожніми, лише удаючи рух, а насправді тупцюючи майже на  місці?

Згідно закону морської тільняги - все, як світле, так і темне, має колись скінчитися. Скінчилось і наше перебування у "кролячій клітці". Приїхали.

Роздивляюсь в усі боки; село як село... Ні хвацьких верхових з козацькими стягами на піках, ні куренів під очеретом... Село, як звичайне українське село. Як і в інших селах, при зустрічі молодші вітають старших незалежно від того знайомі вони чи ні. Хіба що вітання звучить не як констатація факту - "добрий ранок", "добрий день", а як побажання - "доброго ранку", доброго дня", "доброго здоров'я".

 Кілька раз зупиняли нас чоловіки нашого віку:

- О! Іване! Знову до нас?

- Чого це до вас? Я до себе!

- А, ну ясно.  То коли?

- Та сьогодні ж, десь о сьомій.

- Як завжди?

- А що змінилось? Звісно, як завжди!

- Розумієш, Василю, - пояснює Іван, -  батьківську хату я продав, але не всю,  одну кімнату залишив за собою, щоб було де переночувати, з друзями зустрітися, як Малу Батьківщину заманеться відвідати. Ну і ще з друзями угоду уклав; мені тут готувати ніяк, отже пляшка за мною, а про закусь вже самі потурбуйтеся.

Нинішні хазяї Іванової хати зустріли нас привітно. Схоже, Іванова умова при продажу не була для них обтяжлива.

- Ну що, Іване, треба допомогти, чи "як завжди"?

- Звісно, "як завжди", то й ви заходьте, - не чужі ж!

Іван, задумливо піднявши очі до стелі, загинаючи пальці, промовляє: Петро, Федір, Вітька, Степанко, хазяї, ну і нас двоє... Трьох пляшок має вистачить, значить треба чотири брати...

Ну, не буду вас втомлювати подробицями, скажу тільки, що я такого наслухався про Івана та його рідню від його друзів, що, як написати - на кілька томів вистачило б! Там і батько, і дід, і прадід славились своїми витівками, але, за плином часу, ті витівки вже обросли небилицями і стали легендами. Розкажу лише про одну достовірну історію "раннього Івана" - коли йому  було 5-6 рочків.

За селом було два лани засаджено кукурудзою і соняшником. Між ними пролягала досить вузька стежка, що впиралась у баштан. Ну, ви розумієте, баштан восени - найулюбленіше місце неповнолітніх башибузуків для скидання накопиченого адреналіну. Головними постачальниками того адреналіну був дід Свирид з його древньою берданкою, яку він чомусь називав "Фролівкою", що досталась йому в спадок від ще його батька, а може й діда. Дід Свирид завжди стріляв у повітря, але те на якість адреналіну не впливало...  Тікаючи босоногі розбійники, плутаючись в кавуновому бадиллі, робили більше шкоди ніж самою крадіжкою.

 Синок діда Свирида, Степан Свиридович, був колгоспним електриком, а влітку-восени посідав ще й посаду бригадира овочевої бригади. Голова колгоспу часто лаяв Степана Свиридовича за шкоду від хлоп'ячих нальотів, а коли,одного разу Степан Свиридович, намагаючись позбутися відповідальності за баштан, сказав, що ніякого стосунку до баштану він не може мати, бо кавун не овоч, а ягода, голова порадив йому "не умнічать", а подумати як припинити хлоп'ячий "беспрєдєл". Ну, наказ є наказ, треба щось придумати. І таки придумали!

Майже впритул біля куреня діда Свирида росла старезна груша, от дід Свирид з синочком і надумали: рано-вранці, коли нальотчики ще солодко спали, заліз Степан Свиридович на ту грушу і причепив там малу лампочку, приєднавши її до акумулятора, що освітлював курінь діда Свирида. Та так хитро встановив її; так, щоби світло від неї добре було видно в його садибі, що була якраз за кукурудзяним полем, а знизу - а ні промінчика не було видно, і умовився з батьком:

- Як тільки навідаються до вас, тату, "гості", ви тихенько вмикайте лампочку, а десь за хвилин п'ять - бахкайте! Я за той час встигну на ту стежку вибігти, та когось з втікачів і зловлю!

Але теорія і практика, як ви розумієте - не одне й те саме. Хлопці проводили свої акції вкрай нерегулярно, Степан Свиридович завжди пропускав слушний момент, і реагував вже на бахкання "фролівки"... Нє, ну правда, не будеш же до пізньої ночі сидіти у дворі, вилупившись у темряву; чи не засвітиться лампочка на груші, отже Степан Свиридович, реагуючи аж на "бахкання" завжди спізнювався.

Хлопці, помітивши, що за бахканням "фролівки" завжди чути тупіт чобіт Свиридовича, теж вирішили піти на хитрість і тим виграти ще з десяток секунд для втечі. Малому Івасику було доручено стояти у соняшниках з гарбузом в руках і, як тільки Свиридович наблизиться, кинути гарбуза йому під ноги, щоб він перекотитися через доріжку. Степан Свиридович, звісно, спинить свій біг, щоб роздивитися що то перебігло йому дорогу, а за той час хлопці спокійно зникнуть з баштану.

Івасик з гарбузом зачаївся у своїй схованці, але щось пішло не так... Степану Свиридовичу набридло одержувати прочуханки і від батька і від голови колгоспу і він, після чергового бахкання, вже не побіг, а осідлавши свого вірного "їжака" вихором влетів на знайому стежку.

Івасик, зрозумівши, що Свиридович просто не побачить гарбуза, що перебігає йому доріжку, просто підкинув гарбуз вгору, щоб було помітніше...

Гарбуз влучив у ліву половину руля, різко повернув його і мотоцикл врізався в кукурудзиння, і промчав свого вершника, що встиг значно збагатити лексикон малого Івасика новими термінами, метрів з шість кукурудзяними джунглями... Івасик спантеличено стояв на краю стежки, розгублено споглядаючи несподіваний результат мирної акції, але, коли Свиридович, з лев'ячим риком, нарешті видерся на стежку, Івасик, не бажаючи близьких стосунків, побіг підтюпцем у соняшники.

У той рік була дуже гарна весна, та й літо не дошкуляло звичною засухою, отже вродили не лише кавуни; і кукурудза стояла стіною, і соняшники піднесли свої важкі голови якраз врівень з головою бригадира...

 Івасикові то що, він, не дуже поспішаючи, біг між дебелими стеблами, а от Свиридович... За десяток метрів він був змушений припинити погоню, але й того вистачило, щоб привести в жах домашніх... Суцільні синці та подряпини на обличчі та руках дали благодатний привід сусідам для  здогадок та пліток про сімейні чвари в домі Свиридовича...

Івасик за кмітливість одержав від  друзів-співучасників найсмачнішого кавуна, але більше на такі акції не згоджувався.

Ну, там ще багато чого про дитинство та буремну юність Івана розповідали, але заговорився я з вами, а там вже й черга моя звіт здавати надходить. Побіжу, щоб не спізнитися. Бувайте, колись ще розкажу.

 

Частина третя.

Пригоди Івана техніка-теплотехніка

Більше про різні пригоди тут: https://andronum.com/avtory/krivenko-volodimir/

 

 

 

Як Іван в санаторії грязеві ванни приймав.

Або

санаторна чудасія.

 

            …Оце зараз кажуть, що, колись, всі, хто хотів, могли одержати на час відпустки від профспілки майже безкоштовну путівку… Кажуть?... Ну і ви кажіть, але в нашій конторі було трохи не так. Путівки і справді, майже без перешкод могли одержати працівники адміністративних служб нашої контори, ну і, звісно, керівники.  Що до рядових налагоджувальників, то вони завжди в профкомі одержували замість путівки відповідь: - Та майте ж совість! Ви і так цілий рік по всіх усюдах катаєтесь, а бідні бухгалтери та інші, їм подібні, тільки стіл та стілець  все життя бачать!... Дайте ж і їм ковтнути морського повітря!... 

            Цього року сталося чудо, Іван одержав путівку в санаторій. Іван завжди казав, що чудес не буває, трапляються лише чудасії. Мушу визнати, що він таки мав рацію…

            В відпустку ми пішли одночасно, Іван поїхав в санаторій, а я до батьків, у село. За кілька днів одержую від нього телеграму:

            - Їдь, Василю, до мене, я про житло для тебе домовився, а курсівка копійки коштує. Будемо разом і відпочивати і підлікуємося заодно. Ну, мене, ви знаєте, довго умовляти не треба, наступного дня виїхав я до Івана. 

      Подбав про мене Іван добре; і житло біля моря і талони на харчування і ціни нормальні, тільки бачу, щось Іван нервує.

      - У мене, Василю, до тебе прохання, лікар прописав мені лікування грязюкою, а я не знаю, в якому болоті він мене топити збирається, то ходімо, Василю, разом, може, як не витягнеш мене звідти, то хоч розкажеш рідним, де шукати…  

      Я теж ніколи про лікування грязюкою не чув, але щоб трохи заспокоїти Івана, сказав, що велику грязюку ніякий мікроб не витримує – дохне!

      - А я? запитав Іван.

      - Мікроб маленький, він – зразу, а ти - он який великий. Ти – не зразу! От горілку ніякий мікроб не витримує, бо маленький, а ти?

      - О-о-о! Пожвавішав Іван, Горілки я багато можу витримати!

      - Ну, от бачиш, і грязюку витримаєш!

      В коридорі висів плакат з малюнками контуру людини з різними варіантами аплікацій: - "шкарпетка", "панчоха", "колготи", "шорти" – і таке інше – десятка зо два. Зайняли чергу. Іван покрутивсь туди-сюди та й питає сусіда:

      - А для чого воно потрібне оте грязюко лікування? Той, не довго думаючи

      - А це, тебе так до землі привчають, щоб потім легше було... Сплюнув Іван спересердя,і запитав у кремезного молодика, що саме виходив з кабінки, куди вже мав заходити і Іван.

      - А скажіть, будь ласка, як воно там, що треба робити, бо я ще не той… ну, ніколи ще не того…

      - Та нічого складного. Входите в кабінку, роздягаєтесь повністю, свій одяг вішаєте на цвях, вдягаєте спецівку, що висить поруч, проходите далі і сідаєте в ванну, а там вам скажуть.

      Подякував  Іван, перехрестився  і пішов в кабінку. Вздовж коридору двері в кабінки, десь з півтора десятка. Сиджу я в коридорі, чекаю. Раптом з Іванової кабінки лине збуджений жіночий голос і тихе бубоніння Івана… А далі:

      -Таня! Валя! Галя! Люда! Біжіть сюди швидше – подивіться!!! І дружний багатоголосний жіночий регіт, аж скло в шибках вібрує…

      - Ну, я ж "прі ісполнєніі" треба рятувати друга! Смикаю двері, благенька защіпка не витримує, двері відчиняються і я бачу… (Тут навіть наш, завжди стриманий Василь, голосно сміється) – Іван в неоковирних жіночих байкових, незрозумілого кольору, в якихось брунастих розводах, панталонах, що сягають йому майже до колін, сидить поперек мілкої ванни, заповненою чорною гряззю, а навкруги корчаться зі сміху п'ятеро – семеро дівчат…

       Хтось з попередніх пацієнток залишив частину свого одягу, яку Іван сприйняв, згідно тлумаченню того хлопця, як "спецівку"…

       - От така чудасія трапилась.

Ну скажіть, як можна вірити людям після такого…

 

Як Іван в санаторії хвойно-перлинову ванну приймав.

 

            …З відомих вам причин, за весь час перебування в санаторії Іван і близько до "багнючого" корпусу не підходив, але в сусідньому корпусі дуже сподобалась йому хвойна ванна.    

             - Дуже приємно, каже Іван, після моря, залізти в теплу водичку ванни, наче в сосновий ліс. Та ще й тиха музика… Так нерви заспокоює, що, в кінці процедури, мене кожен раз будити доводиться… Та й дівчата-сестрічки симпатичні, не те, що в "багнючому"…

            …Заліз Іван в черговий раз в ванну, але щось не спалося, став досліджувати оточуюче обладнання. Помітив Іван, що дно ванни встеляє гумовий килимок з дірочками, а з куточка того килимка виходить пластикова трубочка, що приєднана до краника з написом "повітря". Не був би Іван налагоджувальником, якби не закортіло йому покрутити той краник… Пішло повітря в килимок, а звідти  - мілкими мурашками по всьому тілу…Приємно, аж млосно!

            - От, думаю, чого це я раніше не догадався краника покрутити? Пролежав Іван так хвилин 5, а може й 10, аж тут проходить сестричка, дивиться, щоб хтось спросоння не втопився. Подивилася на Івана, 

            - А чого це вам не спиться сьогодні? Раптом очі її округлилися переляком, як кинеться вона до краника!

            - Вам не можна повітря відкривати, це вас занадто збуджує, може серце не витримати… Закрутила краник і якось грайливо покивала Іванові пальчиком…

 Лежить Іван , нічого не розуміє. 

            - Яке збудження? Лежу собі, як та колода. І пульс і дихання нормальне. Чого вона перелякалась? До чого тут серце? Ще й пальчиком покивала … А що означав той дивний погляд?

Опустив Іван погляд до води і все зрозумів. Було чим дівку налякати…

 Повітря з того килимка поволі набралося Іванові під плавки і надуло їх велетенським пухирем… 

Як тільки у неї серце витримало?...

 

 Частина друга.

Пригоди Івана техніка-теплотехніка

Більше про різні пригоди тут: https://andronum.com/avtory/krivenko-volodimir/

 

 

Як Іван приладом Петрова* якість сметани перевіряв.

 

      Як ви знаєте, теплотехнік без приладу Петрова і сопла Вентурі в відрядження не їздить. Це все одно, що киповець без тестера і викрутки… От і Іван, йдучи на завод з приладом Петрова, вирішив завітати до сільської їдальні, бо заводська йому чомусь не сподобалась. Взяв собі борщу та якусь там котлетку і склянку сметани. Не знаю, чи сподобалось йому перше та друге, але сметана виявилась рідшою за молоко.  Після неї і склянку мити не треба… Відсунув Іван порожній посуд, поставив на стіл футляр з приладом, поклав поруч посвідчення з техніки безпеки червоного кольору  і… Ви бачили в фільмах, як кілери збирають гвинтівку? Отак і Іван почав збирати прилад. Встановив метрову рейку з міліметровими поділками, навішав на неї колби з мікрометричними щупами, а зібравши, обережно налив в колбочку, де мала знаходитись дистильована вода, сметани зі своєї склянки і почав мікрометричною голкою "шукати меніск" …

      Не довго довелось Іванові "досліджувати" сметану… Викликана "бездротовим телеграфом" з рідної домівки, прибігла захекана завідувачка їдальні і запросила "товариша перевіряючого" з приладом до кабінету, де буде "набагато зручніше перевіряти"... Іван трохи, для годиться, повиламувався і погодився. Помічниця завідувачки власноруч перенесла прилад в кабінет, але поставити його довелось на табуретку, бо вільного місця на столі не виявилось…

      Словом в той день Іван так до заводу і не дійшов… На другий день, з ранку ми пішли до їдальні "на перевірку" вдвох, бо Іван відрекомендувався інспектором "Держхарчнагляду" з Києва, а мені надав звання "старшого інспектора". Словом, та склянка розведеної до стану дистиляту сметани обійшлась  завідувачці десятиденним пансіоном на двох, як тепер кажуть: "все включено".

      Правда, мали ми багато мороки з відмиванням приладу для використання за прямим призначенням.  Але ж воно того було варто…

 

* Прилад Петрова – мікроманометр, що вимірює перепад тиску від 1 до 1000 мм. вод.ст. або від 1 до 1000мм. ртутного. (нічого спільного з вимірюванням якості сметани не має)

 

 

Як Іван яйця купляв.

 

            - Працювали ми тоді з Іваном в Тернополі. Йдемо, якось, з роботи, Іван і каже: - Привіз я, Василю, кілограм домашньої ковбаски, а вона ж така смачна, що її і їсти жалко. От сядемо, за десять хвилин умнемо, та й все. Давай купимо лоток яєць і будемо тиждень  яєчнею з ковбаскою насолоджуватись! Ну, хіба я ворог розумним пропозиціям? Заходимо до гастроному, а в той відділ, де яйця продають, дешеву ковбасу завезли і пів Тернополя в черзі стоїть. Ну, час у нас є, хоч від думок про яєчню з ковбаскою слиною захлинаємося. Стоїмо в черзі, коли бачимо, що чолов'яга, що тільки-но зайшов, вже йде на вихід з лотком яєць. Іван не втримується, гукає йому:

            - І на соромно вам, шановний, он скільки людей стоїть, а ви без черги, як той Герой Радянського Союзу! Чолов'яга зупинився, знизав плечима, - так то ж ковбасу по черзі відпускають, а яйця так дають. Вибачився Іван, покинув мене, про всяк випадок, в черзі і побіг до стойки. Перед ним ще дві жіночки взяли по лоточку, підійшов вже й Іван до стойки, мне в руці троячку, слину ковтає в передчутті … а продавчиня ковбасу відпускає… одному, другому, п'ятому, десятому… Іван            – Дєвушка! Дєвушка!! Дєвушка!!! Тицяє вже змоклу від поту троячку, а продавчиня, наче і не бачить Івана… Вже й моя "ковбасна" черга наближається… Іван втрачає терпець і волає на все горло:

            - Дєвушка!!! Та кінець кінцем, ви відпустите мені яйця чи як?...

            - Відпустила? – регочемо ми.

            - Та відпустила, ледь посміхається куточками вуст Василь, - але там комусь з черги швидку викликали… мабуть дуже переживав за Іванові "достоїнства"…

 

 

 

Як Іван в мене плавки позичив.

 

            - Вдалось мені, колись, дістати* японські плавки. Всі чоловіки ходили по пляжу в сатинових з двома бантиками на боці, а я шикував в японських.  І були вони напрочуд гарні. Переливались всіма кольорами веселки. Дівчата від них очей відвести не могли, ну а через них, і від мене теж… Але невпинний плин часу, а може й дівочі погляди, зробили свою справу – потьмяніли мої плавки. Та так потьмяніли, що вже й вдягати їх стало незручно. І тоді, хтось з моїх колег порадив:     

      - А ти, Василю пофарбуй їх, і дав рецепт: змішай, каже, в рівних частках фіолетове чорнило для авторучок з оцтом, нагрій до 80-90*С і замочи там плавки на 1,5 – 2 години. Потім, не викручуючи дай стекти зайвому, висуши на сонечку – і будуть як новенькі! А головне, ніколи не полиняють. 

      Ну, втрачати мені вже не було чого, зробив, як порадили і повісив на кватирці сушитись. Висохли вони, и набули такого приємного, густо-фіолетового , "з іскоркою", кольору, що я вже ладен був вдягати їх та бігти на пляж, але не було часу, бо Іван затримався дома у справах і я був сам на об'єкті. От, якось, повертаюсь я з роботи, думаю – час є, сонечко ще високо, піду, мабуть, скупаюсь. Піднімаюсь до себе на другий поверх готелю, коли на зустріч спускається, спішить, аж через дві сходинки перестрибує, Іван. Навіть не привітавшись, кричить мені:

            - Вибач, Василю, там така дівка мене запросила, а в мене ж "сімейні",  я без дозволу, я потім все виперу! І все це вихором, як то кажуть – в льот… Я зрозумів лише тоді, коли зайшов до кімнати і побачив, що плавок на кватирці нема…  

            - Отак завжди буває, коли без дозволу чуже береш – каже Василь, скрушно розводячи долоні рук…

            - Так що ж там з Іваном сталося? Не тягни! – підганяємо ми Василя.

            - Та що, що… - тиждень зі мною не розмовляв… Ходив, сопів та бурмотів: - Яка дівка! Яка дівка була!!!

            - А я ж в чому винен? Треба було спитати… Мені потім розказували, що люди, що за течією нижче Івана купалися, мусили на беріг тікати…

 

* - В ті часи дефіцитні речі, а дефіцитом було майже все, не купляли, а "доставали"

Частина перша.

Пригоди Івана техніка-теплотехніка

Більше про різні пригоди тут: https://andronum.com/avtory/krivenko-volodimir/

 

(пара слів замість вступу)

      В ті, вже далекі часи, працювали в нашому налагоджувальному управлінні на теплотехнічній дільниці інженер-теплотехнік Василь та технік-теплотехнік Іван.  В будь яке відрядження вони виїздили тільки разом, бо були не просто співробітниками або друзями а, як більшість з нас, – побратимами. Раз на місяць, всі ми з'їжджалися в рідну фірму, або, як ми її називали "Контору", чи "Управу", для звіту за минуле та одержання нового відрядження. А ще для того, щоб почути з вуст Василя, що новенького встиг втнути Іван… Василь був неабияким оповідачем. Він ніколи під час розповіді не жестикулював, не підвищував тону, Розповідав, навіть, якось мляво, а коли оточуючі просто корчились від сміху, у Васі тільки в кутах  вуст з'являлась ледь-ледь помітна доброзичлива посмішка. Він ніколи ні над ким не насміхався, і від його розповідей віяло теплом. Головним героєм Васильових розповідей був Іван, хоч свою участь в Іванових пригодах Василь теж не приховував. На жаль, я не зможу донести в повному обсязі той колорит, котрий так зачаровував нас, але нехай хоч ті крихти того, що збереглось в моїй пам'яті не згинуть безслідно!

            Отже слухайте:

 

Як Іван помстився негостинному ресторанові.

      Завітав якось Іван, після роботи звичайно, до ресторану, що з ранку називався "Чайна", а ввечері встеляв столи скатертинами і міняв свій статус на "ресторан Калина" . Іван і потанцював і музику послухав і сам, навіть, музикантам дещо замовив. І так Іванові сподобалось там, що незчувся він, як настав час закривати, а тут і страви недоїдені, і горілка недопита, а надолужувати вже ніколи, бо як тільки розрахувався, - під білі ручки раба Божого Івана і за двері виставили. А там же і антрекот і лангет і салатик – пальчики оближеш і горілочка, як сльозиночка залишилась напризволяще… А вони  двері на засов, і самі ж і доїдять і доп'ють за його, Іванові. кревні… Ох і прикро ж Івану! Він і так в житті багато чого не встиг вчасно зробити, а тут ще, без натяків – не встиг – іди собі. Ми самі за тебе впораємося… Ще й двері зсередини заперли. Озирнувся Іван в розпачі навкруги, хоч пожалітися б кому. Коли – гульк! А коло ресторану бруківку вдень ремонтували і поклали купу бордюрин, та не таких, як ото нині з бетону відливають, курям на сміх – в кишені нести можна, а справжні, з граніту тесані. До них, взагалі, без "Білоруса" ніхто і пальцем не поворухне, щоб їх хоч посунути. Образа надала Іванові сил. Схопив він бордюрину, що в півтора рази важча за нього була, та й потяг її через тротуар до ресторану, щоб нею двері підперти…

       - А щоб ви там тиждень мій лангет їли та мою горілочку допивали! Через тротуар перетягнув, але там ще 5 – 6 сходинок до майданчику перед дверима. Подолав він дві сходинки, а вона, клята, з рук вислизнула… Перепочив Іван трохи і знову взявся за роботу. Вже три сходинки подолав, коли чує:

      - Може вам допомогти? Оглядається Іван – Стоять стіною троє – четверо хлопців в червоних кашкетах і з цікавістю спостерігають за потугами новітнього Сізіфа, а поруч "бобик" з синьою полосою та білими літерами.

      - Ой, не треба! – Заволав Іван. – Я сам! І впустив бордюрину. Вона з гуркотом поїхала донизу, міліцейська стіна розчахнулась навпіл, чкурнув Іван  по тій бордюрині повз бобика, через дорогу, перескочив через один паркан, через другий, за ним погнались собаки, але, коли Іван заплутався в кількох простирадлах, що сохли на мотузках і став схожим на скажений привид, собаки перелякались і відстали. Позбавлятись простирадл не було часу, тому Іван, в новому вбранні подолав ще кілька перешкод і, подолавши останню, впав остаточно знесилений.

      – Щось ви, шановний, наплутали, цей маскхалат взимку вдягати треба, а нині літо…  Підвів голову… О нене! Прибіг точно туди, звідки розпочав свій забіг з перешкодами! Ресторан, бобик, усміхнені хлопці в червоних кашкетах і співчутливе:   

      - Втомились, мабуть? Ну, поїхали… тут недалечко… відпочинете…

       …От клята права нога, обурювався потім Іван. Вона робить крок більший за ліву, через те мене й понесло по колу…

      - А, можливо винна якраз ліва, бо більш ледачою вона в нього виявилась, задумливо припустив Василь. 

 

Як Іван депонентом був.

      Підходить до мене стурбований Іван і якось по-змовницьки пошепки питає: - Васю, а що воно таке - депонент? – Ну, це, кажу, коли тобі нарахували якісь гроші, а тебе не було, то їх відклали на спеціальний рахунок, який зветься  депонентом. Йди до бухгалтерії і в касу з паспортом по гроші.

      - Не бреши! – каже Іван

      - Чого б це я мав брехати? Дивуюсь я.

      - Ні, ти не жартуєш?

      - Не жартую, але поясни до пуття, що трапилось, чого ти такий стурбований?

      - Та, розумієш, після тієї оказії з рестораном, коли вони на фірму листа про мене надіслали, підходжу я до дошки об'яв, де завжди догани вивішують і читаю – "ДЕПОНЕНТИ" і там десяток прізвищ, а моє, дякувати Богові – п'яте… Ну, я тихесенько втік у відрядження – нащо лева за вуса смикати… Думав, приїду через місяць, воно якось підзабудеться, перемелеться. Приїжджаю минулого місяця, не забули! Моє прізвища вже третім в тому списку… Ну, я знову втік… А сьогодні воно вже перше!....

      - Васю, скажи, ти в правду не брешеш? І що, правда, можна в бухгалтерію йти?

Підгоріла паска

У ті роки, коли у нас за бога вважали Йосипа Сталіна і сумніватися в цьому було вкрай небезпечно, православної традиції ми все ж дотримувались і хоч ікони в хаті і не було, усі знали, коли настане Пасха і завжди пекли паску до того святкового дня.

 Пекла і мама.

Впотай між сусідами розповсюджувались рецепти, які підказували чим замінити дефіцитні в той час складові на доступні.

Одного разу чи то з-за незвичних складових, чи з-за якоїсь іншої причини паска не просто не вдалась, вона добряча підгоріла. Мама була вкрай засмучена. Мені до сліз було шкода її, тому я, не роздумуючи, відломив шмат найбільш підгорілої паски і, зображаючи найбільшу насолоду, давлячись, зжував її.

- Мамочко! Не розстроюйся! Це ж моє улюблене, з хрусточком! Мама здивувалась, не дуже й повірила, але настрій її суттєво поліпшився.

На мою біду свідком цього вчинку стала моя старша сестричка. З тих пір і майже протягом 60 років я мусив поїдати всю горілу випічку з її кухні, котру віна залишала мені, як моє улюблене... Скільки раз я поривався сказати їй:

- Це ж я зробив у шестирічному віці щоб мама не розстроювалась. А ти тут, сестричко люба, до чого???

Поривався, але так і не сказав. Втім і не жалкую про те...

Хай спочиває з миром.

Акція - І трильйон дерев...
От сиджу і розмірковую: якщо припустити неймовірне, що один робітник висадить 1000 дерев, то скільки потрібно робітників, щоб висадити трильйон дерев?
Де взяти ті дерева і харчі для тих робітників, не кажучи вже про інші витрати???