Більярд

БІЛЬЯРД


З грою в більярд мене познайомив чоловік моєї сестрички Слава, коли мені виповнилося 12 років. Більярд Слава зробив власноруч з товстої фанери, обтягнутої сірою байкою. Замість шарів з слонової кістки використовувались кулькі з дуже великого підшипника. Цокіт тих кульок лунав на всю хату, а якщо траплявся "фол" - тобто якась з кульок перескакувала через борт і летіла на підлогу, цьому раділи лише пес Пірат і кіт Жихарка, що кидались навперейми за блискучою гуркочущою іграшкою. Від мами з сестричкою я всією шкірою ловив дуже невдоволені погляди, а вухами :
- А ти вже всі уроки зробив?... Слава, який був моїм постійним партнером і тренером, казав:
- В більярд треба грати як в шахи - вдумчиво, а не так, наче пацюків ганяєш... Отже цей суворий металевий більярд привчив мене до неспішної, "вдумчивої" гри. За якийсь час я став вважати себе справжнім фахівцем, бо вже іноді і у Слави почав вигравати.
Через кілька років ми переїхали до Києва і там я вперше в житті побачив справжній більярд, що по площі був в 7-8 раз більшим за домашній.
На Володимирській гірці грали духові оркестри, на залених майданчиках читали цікаві лекції про дальні космічні перельоти, що ось-ось мають відбутися. Про Тунгуський метаорит, що прилетів звідти, куди ми ось-ось... Тоді з Подолу по Олександрівському узвозу на площу ім. Сталіна бігав трамвайчик з двома постами керування - "пульман" і я частенько вечорами навідувався до дніпрових круч.
Був теплий літній вечір. Я, як звичайно, їхав тим пульманом, збираючись пройтись наддніпровим шляхом через оркестри-майданчики до Арсеналу. Трамвайчик вже минув альтанку перед сходами до пам'ятника Магдебурського права, наближаючись до Філармонії, коли мою увагу привернув великий павільон з привабливим написом "БІЛЬЯРДНА", що стояв на горбочку поряд з будинком Філармонії. Ну, звичайно, ногі самі понесли мене на зустріч з пригодами.
В кишені я мав аж цілий карбованець і трохи дріб'язку на трамвай, що тоді коштував 3 копійки. За вхід до більярдної треба було заплатити 30 копійок, так, що і на пару пиріжків по 4 копійки і на морозиво "Ескімо Ленінградське" за 20 копійок, та й на Місяць в підзорну трубу подивитись за 15 коп. - цілком вистачало.
Вигляд справжніх більярдів мене вразив. Замість звичних 25 міліметрових сталевих кульок на зеленому сукні лежали майже футбольні м"ячі розміром з мій кулак... А столи... Здавалось, якщо станеш з одного краю, то другий десь в туманній імлі небокраю загубиться... В залі було 6 більярдів. На трьох грали, інші булі вільні. В розгубленій нерішучості я застиг на порозі, не знаючи як діяти далі. На ближньому більярді гра закінчилась і один з гравців, постукуючи києм по долоні лівої руки звернувся до мене:
- Ти сам, хлопче? Може зі мною партійку збацаєш? Його жаргон щодо такої серйозної гри, в яку грав "сам Жаров" мені дуже не сподобався, але я не став сперечатися з людиною "поважних років" (ті, кому за 30, мені, тодішньому, здавались майже патріархами).
- А чому ж? Збацаємо! Відповів я.
- Як гратимемо? Спитав чолов'яга. - Пірамідку, Американку, Відбортяшку, Кутики?
Я вперше чув такі мудрі назви, тому, щоб не виказати себе салагою з села, сказав:
- Ні, без витребеньок! - Звичайну, класичну!
- Класичну, так класичну. - Погодився чолов'яга. Ти, звичайно, "орел"? - Запитав він, мусолячи в пальцях п'ятака.
- Орел.
- Ну а я тоді "решіткою" буду!
Зблиснувши міддю, п'ятак впав на зелене сукно "орлом".
Першим же ударом в другу від основи кулю (як вчив Слава) я поцілив в кутову лузу. Другим ударом зробив "штани" - тобто забив дві кулі в кутові лузи... Коли я забив п'яту кулю, ті, що грали на інших столах, кинули свою гру і підійшли до нас. Почулися глуздливі репліки:
- Ну що, Жека, цей хлопчина тебе сьогодні і ночувати під столом змусить!
- А що, відільються котові мишкині сльози!
- Нарешті! Не все ж йому над нами збиткуватись!
Збентежений черезмірною увагою, я занадто довго і старанно цілився. В результаті рука схибила, куля пронеслась, не зачепивши жодної... Серед вболівальників пронісся подих розчарування, але куля, вдарившись об один борт, вдарилась об другий і, зачепивши зграйку інших куль, влетіла в бокову лузу. Потурбовані нею дві кулі, якось поволі, одна за одною, теж опинились в лузах...
- Карамболь! Абріколь!!! Зарепетували болільники. - Він і абріколем володіє!!!
- Все Жека! Тепер ти все життя під столом сидітимеш! Ти бачив, який він клапштос зробив? З підставочкою!
- А абріколь!!! Трійчатку за раз!!! Такого я ще ніколи не бачив!
- І я!
- І я!
- Партія! Сказав я і, наче вибачився, розвів руками...
- Да, сказав Жека, чухаючи потилицю, давно мене так не взували... Жодного удару зробити не дав! І звідки ж ти такій взявся?
- Ти, Жека, баки не забивай, потім поплачеш! Бабки на стіл! - Підзадорив хтось з глядачів.
- А я що? Колись за мною борг був? - Знизав плечима Жека, кладучи на сукно червонця
- Це що? Нащо? - Перелякався я.
- Як то "що це" - сторопів Жека. - Ти ж сказав, класику гратимемо, на червонця, а не карамболь на 50...
- Та який червонець? Я за так, не треба ніяких грошей!
- Жека! Він тебе, бідного, жаліє! - Зареготали глядачі.
Обличчя Жеки то зблідло, то почервоніло, очі налились кров'ю і він тихо, чеканячи кожне слово сказав:
- А ну, швиденько забирай свій виграш і мотай звідси, щоб за хвилину і духу твого тут не було!
... Наступний раз я зіграв лише років через десять, вже після закінчення інституту! А ті хитромудрі більярдні терміни назавжди застрягли в моїй пам'яті, хоч я про них раніше і уявлення не мав. Та й на гроші грав єдиний раз у житті, бо у мене, всупереч прислів'ю, завжди не перший, а обов'язково другий блін комом...

Наче про сьогдення

  • 17.01.17, 10:11
Осеннем Парке
В осеннем парке городском
Вальсирует листва берез,
А мы лежим перед броском,
Нас листопад почти занес.
Занес скамейки и столы,
Занес пруда бесшумный плес,
Занес холодные стволы
И бревна пулеметных гнезд.
А на затвор легла роса,
И грезится веселый май,
И хочется закрыть глаза,
Но ты глаза не закрывай.

"Не закрывай! - кричат грачи,
- Там сквозь березовый конвой
Ползет лавина саранчи
На город за твоей спиной!"
И ахнет роща, накренясь,
Сорвутся птицы в черный дым,
Сержант лицом уткнется в грязь,
А он таким был молодым!
И руки обжигает ствол
- Ну сколько можно лить свинец?!
Взвод ни на пядь не отошел,
И вот он, вот уже конец!
Развозят пушки на тросах,
Все говорят: "Вставай, вставай"...
И хочется закрыть глаза,
Но ты глаза не закрывай.
"Не закрывай! - кричат грачи,
Ты слышишь, потерпи, родной."
И над тобой стоят врачи,
И кто-то говорит: "Живой".

В осеннем парке городском
Вальсирует листва берез,
А мы лежим, упав ничком,
Нас листопад почти занес.
Нас листопад почти занес
В осеннем парке городском.
Вальсирует листва берез,
А мы лежим, упав ничком

В осеннем парке городском...

Від Степана Руданського

ГЕЙ, БИКИ!

Та гей, бики! Чого ж ви стали?
Чи поле терном заросло?
Чи лемеша іржа поїла?
Чи затупилось чересло?
Вперед, бики! бадилля зсохло,
Самі валяться будяки,
А чересло, леміш новії...
Чого ж ви стали? Гей, бики!
Та гей, бики! Ломіть бадилля,
Ломіть його, валіть на прах;
Нехай не буде того зілля
На наших батьківських полях!
А чересло моє ізліва,
Леміш із правої руки
Зітнуть під корінь теє зілля,
— Чого ж ви стали? Гей, бики!
Та гей, бики! Зоремо поле,
Посієм яреє зерно,
А спаде дощик, незабаром
В землі пробудиться воно.
Пробудиться і на світ гляне,
І, як дівочії вінки,
Зазеленіють наші ниви,
— Чого ж ви стали? Гей, бики!
Та гей, бики! Зерно поспіє,
Обіллє золотом поля,
І потече ізнову медом
І молоком свята земля.
І все мине, що гірко було,
Настануть дивнії роки;
Чого ж ви стали, мої діти?
Пора настала! Гей, бики!
1859

... А ШО ???...

... А ШО ???...
Сиджу на березі затоки, рибалю. Раптом десь з прибережних кущів - Брязь! Дзенькіт розбитого скла. Потім ближче... ще ближче... Виходить з-за кущів такий от сучасний Гаврош, і абсолютно не зважаючи на мою присутність, б'є горільченою пляшкою об найближчу до мене каменюку...
- Що ти робиш???
- А шо???...
- Так ти ж сам будеш тут купатись, ноги поріжеш!
- А я тут купатись не буду, ги ги ги...

Сусід попросив допомогти засклити балкон. П'ятий поверх. Працюю, піді мною весь двір, як на долоні. Ось вийшов літній чоловік з пакунком сміття в одній руці і з товстою бамбуковою палицею в другій. Запхав пакунок до контейнера, а палицю, трохи повагавшись, притулив до стінки будиночка двірника, (палиця йому не потрібна, але, може, комусь згодиться). 
Працюю далі. З-за рогу будинку вийшов хлопчик років 8-9. Футбольнувши кілька раз порожню пластикову пляшку, швидко втратив до неї цікавість. Підняв камінець, шпурнув в кота, що вигрівався на сонечку. Промазав. Став шукати чим ще кинути, але кіт втік... Побачив намальовані крейдою на асфальті дівчачі "класики" - пострибав на одній ніжці до половини - набридло. Поплентався навмання в одну сторону, в другу и тут, раптом, помітив ту бамбукову палицю... Зраділо схопив її, поклав під кутом, одним кінцем на асфальт, другим на бордюр, наступив однією ногою, намагаючись зламати, потім - обома. Палиця не піддавалася, лише злегка пружинила. У дворі з'явився ще один хлопчик того ж віку. Помітив фізкультурні вправи першого і радо приєднався до нього. Обнявшись, хлопчики спробували подвійною вагою подолати вперту палицю, але палиця не лише легко встояла, але й норов свій показала; - крутнувшись, вислизнула з-під ніг. Хлопчики попадали побивши коліна об асфальт. Намагаючись помститися непокірній палиці, хлопчики, порадившись, притягли шматок бетонної бордюрини, підняли її, скільки змогли і з силою кинули на палицю. Палиця знову спружинила а бордюрина, відскочивши, впала на ногу одному з хлопчиків. Той, заверещавши березневим котом, вчинив кілька балетних піруетів Гранджете на ще неушкодженій нозі... Годі було далі терпіти нахабний опір палиці. Час застосувати радикальні заходи. Схопивши палицю, постраждалий хлопчик, кульгаючи, підбіг до цегляного будиночка двірника і став щосили гамселити палицею об ріг будиночка. Палиця боляче віддавала в руки і все ще трималася. На допомогу другу прийшов його товариш, і палиця, нарешті, здалася... Вона не зламалася навпіл, а розмочалилася посередині. Задоволені перемогою, хлопці шпурнули подоланого ворога на асфальт, для певності ще потоптавши його, зібрались шукати нові пригоди.
Гей, хлопці! - Гукнув я з балкону. А нащо ви ту палицю поламали?
- А шо??? - Майже хором відповіли вони...


        Вхідні двері нашого парадного, обшарпані, обклеєні уривками численних давніх і нових оголошень ніколи не радували око, але тиждень тому, повернувшись з відрядження, я не пізнав їх. Хтось (явно не ЖЕК), ретельно обдер і оголошення і стару фарбу і перефарбував двері в красивий темно малиновий колір. А в ліфті дзеркало повісив. Мені аж ніяково зробилось; я ж теж міг би це зробити, але й на думку не спало... Недовго ми тішились обновою. За тиждень і двері і переговорний пристрій і, навіть, бетонна підлога перед дверима була хаотично спаплюжена білим аерозолем, а дзеркало в ліфті розбито... Подивитися б в очі цьому вандалові і чемно спитати: 
- Голубе, навіщо? - Впевнений, здивовано лупаючи очима, воно відповість:
- А шо???

        Товариш запросив в гості до Барнаула (Алтай) і організував нам з сином незабутню подорож тайгою вздовж Катуні. Був початок вересня, вдень було, навіть, спекотно, але вночі ми добряче мерзли, бо навкруги були лише кремезні модрини, а модрина - то не сосна, в неї голки як трава, з неї пружню підстилку під намет для тепла не зробиш. Вирішили ми з сином пошукати щось більш підходяще і невдовзі набрели на досить велику галявину, на якій стояла, складена з кедрових колод хатина. Так званий зимник.           Йдучи до нього, я став розповідати синові все, що знав про зимники від Арсеньєва - (Дерсу Узала)
        - Там є така полиця і мисливці що заходять в той зимник користуються всім, що там є, а коли йдуть звідти, заготовлюють дрова для тих, хто прийде пізніше, залишають те, без чого можуть обійтися; крупу, сіль, сірники... Такі тут Справжні Люди, так виховав їх Закон Тайги! Може й ми щось добрим людям на згадку про наше перебування залишимо. Цигарки, сірники, абощо.
        Підходимо. Навколо розкидані грубезні кедрові чурбаки, а сама хатина! - Жодного цвяха! Жодної металевої деталі! Навіть завіси і ручка на дверях - дерев'яні! Музейний експонат ХVI cторіччя! З'являється думка - цю ніч переночуємо в теплі, під дахом!
Обережно відсовуємо дерев'яний засов, прочиняємо двері. В хатині напівтемрява. Маленьке віконце ледь-ледь освітлює кімнату, в ніс б'є дивний запах. Поки очі призвичаюються до світла, бачу широку лаву-ліжко вздовж стін, здоровенний чурбан біля віконця (як його сюди вкотили?) виконує роль стола. Вздовж другої стінки піч з лежанкою... 
- Обережно! - Раптом сіпає мане за куртку синок. - Дивись, батьку, під ноги! На долівці і, навіть, на лаві купи лайна... Одна... Три... П'ять... Вісім... - Десятка з півтора... Ошелешені, обережно задкуємо до дверей. Мовчки переглядаємося. Крутиться одне питання: - навіщо??? Це ж не один покидьок наробив, це ж організована група дебілів! Найдальший від хатини чагарник метрів з п’ять, а ближні, взагалі, під хатинкою...
- Переночували в теплі, - сумно хитаю я головою.
- І полицю з крупою-сірниками побачили - вторить синок.
Дверцята на горищі не причинені, крізь отвір проглядає складене там сіно. 
- Не сумуй, козаче, підбадьорюю я сина, - он, бачиш, сіно! Зараз наберемо, скільки зможемо, під намет намостимо, все одно в теплі переночуємо! 
Підкотили чурбан, заліз я на нього, розчинив дверцята, простягнув руку до сіна, а там...       О, леле! Там теж! В сіні теж!!!
Нема у мене, бодай, жодного пояснення, але дуже хочеться подивитися в очі тим веселим придуркам і чемно спитати: 
- Навіщо? - Впевнений, здивовано лупаючи очима, вони хором промовлять:
- А шо???

 

       А от ще: - Крим. 2002 рік. Гаспра. Йду знаменитою ”Царською стежиною” (Колись напишу і про неї і про Ай Петрі) Вздовж всієї стежини, через кожні 100 метрів Були дбайливо встановлені важкі бетонні стели, які повідомляли скільки сот метрів пройдено, скільки лишилось, який висота над рівнем моря і який кут нахилу стежини.

   … Були встановлені…

      На час моєї прогулянки від них лишилась ледь третина… Дикою, безглуздою силою вони були розтрощені і скинуті під укіс. Неможливо уявити, щоб нормальна людина, яка приїхала здаля до теплого моря на відпочинок, подібним чином розважалась… На чудом вцілілій лавочці я зустрів єгеря, який, ледве не плачучи розвіяв мої сумніви і розповів мені про розваги відпочивальників.

     На злу справу - знищення бамбукової палиці, бетонної стели, та інші ”розваги” було витрачено в десятки разі більше енергії ніж могло бути витрачено на добру, - скажімо вкинути ту порожню пляшку в контейнер, а не Футболити її…Чому вони вибирають більш енерговитратний шлях відпочинку?

     Коли в тій же Гаспрі я підтягнув викруткою розхлябані завіси на дверях мого номеру, коридорна прибігла на брязкіт металу, і якийсь час не могла слова вимовити, дивилась на мене, як на представника позаземної цивілізації… 
    Я можу привести ще десятки подібних історій, та й кожен з вас зможе. Але чому, в деяких, зовні абсолютно нормальних людях, незалежно від національності і віку, стільки прихованої гидоти? Гени? Самоствердження? Виховання вулицею? Спосіб життя? Пошук адреналіну?
     Не дано мені цього зрозуміти. Що за дебільна партизанщина? Проти кого? 
Я не маю на увазі тих, зомбованих покидьків, що дарують солдатам мед з вибухівкою, викликають вогонь сепарів на ВСУ, а потім їдуть в Україну за пенсією. Там все ясно. 
Неясно з тими, хто і сам пояснити свою поведінку в змозі лише дебільним:
   -
А шо???

Яблучка і тимірязеви

  • 16.12.16, 08:30
Йду я, якось, базаром, роздивляюсь в усі боки і мою увагу привертають великі червоні яблука, блискучі, як ялинкові іграшки. Підходжу, питаю хазяїна: -
- А що це за сорт?
- "Слава переможцям".
- Хіба? "Слава", вона ж не блискуча, вона ж така димчата...
Дядько аж по стегнам себе ляснув спересердя:
- Ну і розплодилось же вас, мічуриних-тимирязевих... Вже за горлянку хапаєте, дихати не даєте!
- Не зрозумів. - Здивувався я.
- Та що ж тут незрозумілого? От тут, до вас, підійшов до мене такий собі "тімірязев",
та й питає:
- А чого це ви такі брудні яблука продаєте, геть всі в пилюці... Ви їх десь вздовж трасси назбирали?
Ну що ти йому, проФФесору, скажеш? Як тільки відійшов він, взяв я хустку в жінки, обтер яблучка, щоб блищали, як ті котові яйця в березні, а тут вас принесло - чому "димки" немає?...
- Вибачте, шановний, я не дуже розуміюсь на котових яйцях, кажу я, але яблучка ваші мені дуже сподобались, зважте кілограмчик, будь ласка, як компенсацію вашого морального збитку...
( У мене в садку дві яблуні "Слава переможцям" димчаті...) Але ж... Але ж...
-

Боялась, бо переплутала причину і наслідок

Чималий шмат мого активного життя пройшов в безперервних відрядженнях. Доводилось зустрічатись з різними людьми, потрапляти в різні ситуації, знаходити, часом, дуже неординарні віріанти вирішення проблем, як кажуть, по мірі їх надходження. Наука ходить не по лісу, вона ходить по людях... Налагоджувальники завжди були тісною, монолітною сім'єю і набутий кимось життєвий досвід швидко поширювався і брався на озброєння тими, хто мав в цьому потребу.
Налагоджувальник - істота невибаглива, але, коли доводиться прямо "з коліс в бій", а ніч в вагоні зіпсована любителями смачно похропти - треба мати якусь "протиотруту" і вона-таки є! Не знаю, хто її винайшов, але діяла вона бездоганно. Майже бездоганно...
   Все дуже просто: - під час паузи між руладами, тобто під час видиху хропуна, треба голосно зачмокати. (Щось подібне до голосного поцілунку, або команді коняці - "рушай!", чи собаці - "йди до мене!"
Храп миттєво припиняється і ви вже маєте можливість задрімати. Втім і тут бувають проколи і кумедні випадки. Зараз розкажу про один з них:
- Їхали ми, якось, з коллегою в купейному вагоні в чергове відрядження до Ярославля. Верхню полицю зайняв мій напарник Льоня, я - нижню під ним. Нижню, проти мене - випещана пані костромсько-ярославського розливу, а над нею - огрядний-огрядний ведмедеподібний чолов'яга. Льоня, кивнувши в сторону чолов'яги, сказав мені:
- Здається на нас чекає концерт... Доведеться всю ніч випробовувати "нову зброю"...
Як в воду дивився!!! 
   Лише торкнувшись головою подушки, чолов'яка включив свою "глушилку" на повну потужність. Це був не звичайний, а прямо-таки віртуозний безперервний храп. І на вдих і на видих... Такого ми ще не чули! Ну, що пробиш, почали ми, під стук коліс, боротьбу "чмоками"... Не тут-то було! Зброя діяла, як завжди, бездоганно, але лише, на 10-15 хвилин... На ранок у нас вже губи поопухали...
В сусідньому купе їхала подруга нашої пані, і коли вони зустрілись в коридорі, ми почули їх розмову:
- Доброе утро, Людочка!
- Ох, какое там доброе! Мне такие кошмарные попутчики попались, просто ужас!
Представляешь, один, на верхней полке, так ужасно храпел, как тигр в зоопарке, но самое страшное, что двое других, напротив меня, всю ночь друг другу воздушные поцелуи посылали... Я так боялась...
Представляешь, как только тот, сверху, перестанет храпеть, эти начинают целоваться...
Я всю ночь глаз не сомкнула, так боялась, так боялась!!!

Не нужен мне берег турецкий...

  • 05.10.16, 19:50
1945-46 роки... Відгриміла війна. Не багато медиків повернулось з тієї страшної чотирирічної "практики", але ті, що повернулися були більш, ніж досвідченими... Могли багато чому навчити. Країні вкрай не вистачало медиків, отже вирішила моя сестричка йти стопами батька і поступила в Київський медичний. Жили ми тоді в селі неподалік від Київа, але їздити туди-сюди було досить складно, та й віднімало багато часу. Місця в гуртожитку були переповнені фронтовиками, котрим, ясна річ, надавалась перевага. Отже довелось сестричці з поружкою знімати кімнату в Київі. У хозяйки тієї квартири був синок років 5-6, котрий запам'ятався мені, зі слов моєї сестрички, тим, що, днями, не вгаваючи, горланив:
- Нє нужєн мне бєрєг турєцкій і і Априка мнє нє нужна...
Багато років по тому, згадувала моя сестричка, як вони потішалися з подружкою:
- А й справді, нащо цьому карапузу "аПрика"?
...Минуло багато років, "карапуз" і на Кубі і в Афгані, правда, не по своїй волі, побував, а потім, і в Таіланді, і в Фінляндії, і в Туреччині і в "Априці "... А веселі подружки так нікуди і не вибрались... Спочатку тому, що не можно було до ворожих буржуїв, потім - "не було часу", а потім, і це найстрашніше, -
- А я НІКУДИ І НЕ ХОЧУ(!!!)...
Коли я вирушав до Польщі, Монголії, тієї ж Туреччини з "Априкою", сестричка завжди щиро дивувалась: - НАЩО??? Я Б НІКУДИ НЕ ПОЇХАЛА... І таки не поїхала, бо дуже міцно вбила совдепія в свідомість кількох поколінь, що
Африка опасна, да, да, да!
Африка ужасна, да, да, да!
Не ходите, дети, в Африку НИКОГДА!
А ми в 1991 році сказали:
- Не раз утопал я в болотах,
Не раз замерзал я на льду,
Но, если пошлёшь меня снова,
ТО Я ТЕБЯ ТОЖЕ ПОШЛЮ...
І таки ПОСЛАЛИ, хоч декому досі дуже хочеться повернутись туди, де намагались
- "Ґвозді би дєлать іх етіх людєй,
Нє било б лучше в міре ґваздей!!!"

про Яблучка і Садівника

  • 02.09.16, 16:14
Як поводять себе яблука на яблуні? Одне, лише відчуло, що завівся черв'ячок в ньому, як не тяжко і гірко, щоб не заважати іншим, дочасно прощається з матусею-яблунею, друзями-однолітками і відривається...
А інше і наскрізь червиве. І напівзогниле тримається увесь сезон, ще й на другу каденцію залишається... А коли інші, молодші, ті, що знизу, запитують:
- А Вам, шановне, теє... Чи не час на спочинок? - воно гнівно відповідає:
- Та ви що? А хто ж буде тут, замість мене на Верховній Гілляці яблунею керувати? У мене ж он який досвід боротьби!
- Боротьби з чим? - питають знизу Нижнєгіллячні.
- Як з чим? - обурюється Гниле, Червиве яблуко. З Гниллю, з Шкідниками нашої рідної Яблуні!
- Так Ви, шановне, самі ж теє..
- Ану цить! - шиплять на Нижнєгіллячних Трохивищегіллячні. - Ви що, хочете, щоб там, на Верховній Гілляці вирішили нам всім соки перекрити?
- Та, у нас і так з соками не дуже, майже все повз нас вгору тече. - Виправдовуються Нижнєгіллячні.
- Майже, то не все! - наставляють на розум Нижнєгіллячних Трохивищегіллячні.
Замовкають Нижньогіллячні і думають: - от би Вітер прилетів...
Почув я цю розмову і запропонував Садівнику:
- А давайте трусонем Яблоню, нехай все Гниле попадає, звільнить місце Здоровому!
- Не можно, - зітхнув Садівник. Якщо трусонути всю Яблоню, багато здорових
Яблучок впаде, а більшість Гнилих втримається...
- То що ж робити?
- Потрібен індивідуальний підхід. Зняв, і зразу ж подалі від Яблуні, на гній! Але це - великий клопіт, не всяк Садівник на це здатен...

Розповідь Василя про жданівську катавасію.

А ви вже чули, в яку халепу в Жданові Іван вскочив? Ще ні? То слухайте.
- Закінчили ми свою роботу в Жданові набагато раніше терміну відрядження. Мені треба було допомогти родичам картоплю викопати, то я зразу не поїзд, та й додому. А Іван вирішив ще трохи оксамитовий сезон використати, останній передзимовий ультрафіолет половити. Ну, як він там той ультрафіолет ловив, хай вам сам розкаже, а от, що таки зловив, то вже я розкажу.
- Напляжився Іван за кілька днів досхочу і, хоч ще за ніч в готелі "Азовсталь" було заплачено, вирішив теж додому їхати, мабуть без мене занудився. Поїхав Іван тамваєм до вокзалу, а була така спека страшення, що він, щоб нічого в кишенях не муляло, ще на зупинці, і паспорта і посвідчення і ключі від квартири, словом, все, що було в кишенях, окрім грошей і …хустинки (піт витирати), поклав до свого саквояжу. А ви пам'ятаєте ту його "сумочку"? - Гросс Фатерлянд! Тримати того монстра в руках, несила було, отже поставив його Іван на підлогу... А як надумав виходити, виявилось, що монстр зійшов раніше... З документами, ключами, з усією начинкою...
Що було робити? Згадав Іван як Маяковський міліцію рекламував, та й побіг прямо до вокзального міліцейського відділення. Рятуйте, каже, бо все-все, ну, просто чисто геть все вкрали! А там питають, де то сталося, в вокзалі чи в вагоні? Ні, каже Іван - в трамваї! Ой, як зраділи міліціянти! А це не до нас, кажуть, до міста йдіть! Городські міліціянти всіх своїх злодіїв в обличчя знають, вони поможуть! Поплентався Іван у місто до найближчого відділення, а там знову питають: - а де то сталося? Ну, Іван вже вчений став, то, щоб куди далі не послали, каже - та ось тут, туточки, біля вокзалу... Ой, як зраділи міліціянти! А це не до нас, каже лейтенант, до вокзалу йдіть... Нє, каже Іван, ви не розуміли, я казав, що я до вокзалу їхав, а портфельчик мій раніше, ще коли давка була, вкрали.
- А де саме давка була?
- В трамваї, - хитрує Іван.
- На якому саме відрізку шляху? - намагається вивести Іване на "слизьке" лейтенант, щоб "перекинути" потерпілого на сусіднє відділення міліції.
- Я стомлений був, - не здається Іван, - до кінцевої їхав, то ж за дорогою не слідкував.
- То ви спали? - не бажаючи втрачвти шанс, каже лейтенант.
- Та де там спав, - обурюється Іван. Така страшенна спека, духота, гамір!
- То портфельчик у вас просто з рук поцупили?
- Та ні, він на підлозі стояв...
- Портфельчик???
- Портфельчик!!! Ну, нехай, не зовсім портфельчик, а скажімо, саквояжик, так, кілограмм на 15-20 загальної ваги...
Зітхнув міліціянт, задумливо потер чоло.
- Що з вами робити? Пишіть заяву і додайте перелік всього того, що було в вашому "портфельчику".
- Ой, товаришу лейтенанте! В вашому відділенні стільки паперу не знайдеться, щоб отой перелік вмістив, що я напишу! Ви хоча б документи мої знайдіть!
- Добре, каже лейтенант, опишіть загальний вигляд і найцінніші, на ваш погляд, речі.
Написав Іван, віддав свою "чолобітную" та й вийшов в жданівську спеку. А куди йти? На пляж перехотілося, та й вечоріти починає... Де б його переночувати? Згадав Іван, що в готелі "Азовсталь" у нього заплачено на добу вперед і попрямував до "Азовсталі".
Адміністратор "Азовсталі" ще не змінилася, поплакався їй Іван на свою гірку долю. Поспівчувала адміністраторка Івану та й каже
- Ваш номер вже прибрано і заселено, то я дам вам інший і простягає Іванові ключик від номера. Подякував Іван адміністраторці, та й почвалав на третій поверх. А такий вже втомлений, думає: - зараз мені і душ несила прийняти, впаду на ліжко, та й край. Аби вистачило сили роздягнутися! Встромив ключа в двері, відімкнув, зайшов. Номер двомістний, а на одному ліжку дівчина сидить і перелякано на Івана дивиться... Ну, хтось з клерків осідлих розгубився б, але ж нас наладка загартувала. В таких бувальцях перебували, і не перелічить! Зрозумів Іван, що адміністраторка щось наплутала, але знову йти донизу, з'ясовувати, знову теліпатись догори... А сил вже немає. І так, до цього номеру на автопілиті добрів. Отже поздоровкався Іван, та й питає:
- Ви тут живете?
- Т-тут, - перелякано відповідає дівчина.
- А це ваше ліжко? - продовжує допит Іван.
- М-моє...
Іван сідає на друге ліжко, знімає черевики, стягає футболку, промовляючи:
- Ви мені пробачте, я такий втомлений, я на одну ніч, а там щось наплутали, мені вже несила з ними сваритись. Не бійтесь, я безобідний...
- В-ви в-вибачте, - белькоче дівчина. - Я т-тут з ч-чоловіком, і вказує поглядом на двері ванної
А з ванної виходить хлопець, якщо не вважати в'єтнамки на ногах, то в тому вигляді, як мама народила. Побачив незнайомця, зойкнув, метнувся в ванну, і вийшов звідти підперезаний рушником.
Цікаву, скажу вам, бачить картину. Уявіть, що він міг подумати, побачивши на своєму ліжку незнайомого дядька без черевиків, притискаючого пропітнілу футболку до волосатих грудей...
Тут в куточках вуст Василя з'являється ледь помітна усмішка:
- Подальші подробиці мені невідомі, але знаю точно, що черевики Іванові довелось вдягати вже в коридорі... - А ще, казав Іван,, що йому дуже пощастило, бо у того хлопця одна рука була зайнята підтримуванням рушника, що приховував "передні і задні фрагменти" тіла...
- А вся та катавасія сталась тому, що Іван "на автопілоті", за звичкою, відкрив не той номер, куди поселила його адміністраторка, а той, де ми з Іваном мешкали понад місяць...
- Що ж з "портфельчиком"? - питаємо ми.
- Ви не повірите, - знізує плечима Василь. - Знайшли і віддали другого ж дня! Напевне міліціянти таки добре знали свою клієнтуру P.S. Про інші походження Івана читайте тут - http://blog.i.ua/user/1963168/932872/

Казка про Хмару

Це сталось навесні в славнозвісному монгольському місті Ерденеті. Сніг вже зійшов, З’явилась молоденька, м’яка, мов пух, травичка. Навколишні сопки прикрасили себе весняним дивом – розкрили свої тендітні пелюстки мільйони квиток сну. Здавалось, що блакить неба впала на землю. Синє, глибоке небо, білі хмари, блакитні сопки, важко було зрозуміти – чи то залишки снігу на вершинах, чи то хмаринки на небі…

Якось вранці, поспішаючи на роботу, я затримався біля вихідних дверей. Щось заважало мені відчинити їх. Повернувшись назад в свою квартиру, що була на другому поверсі, я вийшов на балкон, щоб побачити, в чому справа. Під самим будинком, навалившись білосніжним пухнастим боком на стіну і двері, спочивала велика Хмара. Вона, мабуть, довго летіла, втомилась, і коли настала ніч, лягла перепочити. Я розумів, що Хмара вночі (було ж темно) зовсім випадково потрапила саме на мою вулицю, саме під мій будинок. Я розумів, що вона дуже втомлена, і тому не хотілося її будити, але ж на мене чекала моя робота. Знову спустившись на перший поверх, і натиснувши дужче, я трохи прочинив двері і простягнувши руку вперед, вперся в м’який, пухкий бік Хмари, намагаючись трохи відсунути її, щоб мати змогу вийти.. Хмара спросоння щось пробурмотіла, а коли я натиснув дужче захихикала, бо стало їй лоскотно, і попросила мене не пустувати.

 – Та мені не до пустощів, відповів я.  - Я можу спізнитися на роботу, якщо ви, шановна Хмаро, не пропустите мене.

– А що в тебе за робота? Спитала, позіхаючи, Хмара. Щось поливаєш?

- Ні, відповів я. – Моя робота – налагодження систем автоматичного контролю і регулювання…

- Хіба це робота? Обурилась Хмара. Кому від неї користь? От моя робота всім потрібна! Я зрошую сади, спраглі степи, після мене навіть пустелі вкриваються квітами!

- Але ж я працюю на килимовому комбінаті і за допомогою автоматики спеціальні ткацькі верстати тчуть килими, на яких квіти приносять радість людям, бо не в"януть ні восени ні, навіть, взимку.

- Он як! Ну, тоді ти теж робиш корисну справу, погодилась Хмара і, відсунувшись, навіть провела мене до підніжжя сопки, за якою знаходився мій завод.

Пройшла весна, спекотне монгольське літо було в самому розпалі. Я вже й думати забув би про ту зустріч, якби Хмара сама не нагадала мені про себе.

Сьогодні, коли я знову вранці вийшов з будинку, мою увагу привернув чийсь слабий стогін.

– Пити, пити… Я озирнувся і побачив мою знайому Хмару. Втім, то була не Хмара, а вже лише Хмаринка. Вона була на більше кошенятка і з останньою сили ледь-ледь трималась за кущик. Хмаринка була така слабенька,  що, хоч і пізнала мене, навіть не відповіла а привітання.

- Я віддала все, що мала, прошепотіла вона, а тепер помираю… Ніколи вже не побачу я свого батька Тихий океан… Я швиденько повернувся додому і виніс Хмаринці відро води. Хмаринка жадібно припала до води і стала помітно збільшуватись і міцніти. Коли відро спорожніло, я взяв Хмаринку на руки і відніс до струмка. Піднімаючись вгору по сопці я раз по раз оглядався. Хмаринка все пила, пила, пила, поступово перетворюючись в знайому мені Хмару.

Коли ввечері я повертався з роботи, Хмари біля струмка вже не було. Сподіваюсь, в неї вистачило сили повернутись до рідного батька - Тихого Океану.

З того часу я часто задивляюсь на небо - шукаю мою знайому Хмару... Де вона зараз? Кого і де від посухи рятує?

Як побачите її,  обов'язково привітайте! Вона така пухнаста, біла-біла, лагідна і  розмовляє з ледь помітним монгольським акцентом.