Загальнодоступні секрети "старшого брата".

  • 20.04.17, 23:41
- Мы все учились понемногу, чему-нибудь, и как-нибудь, - казав один поет.
- Не минайте а ні титли, а ні тої коми, - закликав другий.
Чому ж ми не чуємо голос НАШОГО ПРОРОКА?
...В досить зрілому віці потрапила мені до рук одна з книг Віктора Суворова. Автор вразив мене тим, що всі секретні ТЩАТЄЛЬНО прихованої інформіції він знаходив в часописах та журналах, співставляючи одне з одним і роблячи неспростовні висновки. При такому підході ніщо таємне на сховається. Все лежить майже на поверхні, треба лиш не тупо складати літери в слова, а слова в речення, треба читаючи, аналізувати прочитане. Ось приклад з класики; Мабуть неможливо знайти в межах колишнього Союзу людини старшої за 40 років, яку б школі не змушували вчити на пам'ять поему Лермонтова "Мцирі".
- Ну, вчили, та й вчили... І що з того?
- А давайте ще раз прочитаємо, але будемо уважно вчитуватись і аналізувати, "не минаючи а ні титли, а ні тої коми"...
Отже:
Немного лет тому назад,
Там, где, сливаяся, шумят,
Обнявшись, будто две сестры,
Струи Арагвы и Куры,
Был монастырь. Из-за горы
И нынче видит пешеход
Столбы обрушенных ворот,
И башни, и церковный свод;
Но не курится уж под ним
Кадильниц благовонный дым,
Не слышно пенье в поздний час
Молящих иноков за нас.
Теперь один старик седой,
Развалин страж полуживой,
Людьми и смертию забыт,
Сметает пыль с могильных плит,
Которых надпись говорит
О славе прошлой - и о том,
Как, удручен своим венцом,
Такой-то царь, в такой-то год,
Вручал России свой народ.
(Ви можете собі уявити того задрюченого царя, який, не знайшовши в своєму царстві жодної достойної людини, взяв і передав, як ту тару овець, весь свій народ якійсь іншій державі?
Я - не можу таке уявити, але, чого в світі не буває! Що ж з цього вийшло?
- Читаймо далі:
И божья благодать сошла
На Грузию! Она цвела
С тех пор в тени своих садов,
Не опасаяся врагов,
3а гранью дружеских штыков.
- Ну, слава Богу! Мудрим, таки виявився "Такой-то" царь. Знайшов державу, яка взяла на себе турботи по охороні і розквіту іншої нації! А як же "благодєнствувала" Грузія в "сошедшей божьей благодаті" - Читаємо далі.
- Однажды русский генерал
Из гор к Тифлису проезжал; ( Ну, мабуть, іхав з інспекцією від самого царя-батюшки, який пригорнув і осипав благодаттю осиротілий і заплаканий народ грузинський, щоб впенитись, а чи нема десь "в тєні своіх садов" ще когось не достатньо "облагодєтельствєного".)
- Читаємо далі.
...Ребенка пленного он вез... Стоп, стоп, стоп! РЕБЬОНКА? ПЛЄННОГО? РУССКІЙ ҐЄНЄРАЛ???
Русскій гєнєрал в жорстокій битві за "благодєнствіє" , "не щадя жівота своего" брав в полон дітей шестирічного віку?...
- Слава! Хортам, і гончим, і псарям, і нашим батюшкам-царям СЛАВА!!!
- Тот занемог, не перенес
Трудов далекого пути;
Он был, казалось, лет шести,
Как серна гор, пуглив и дик
И слаб и гибок, как тростник.
Но в нем мучительный недуг
Развил тогда могучий дух
Его отцов. Без жалоб он
Томился, даже слабый стон
Из детских губ не вылетал,
Он знаком пищу отвергал
И тихо, гордо умирал.
Из жалости один монах
Больного призрел, и в стенах
Хранительных остался он,
Искусством дружеским спасен. ("Із жалості" шестирічний полонений був перетворений "іскусством дружєскім" в довічного в'язня!)
Но, чужд ребяческих утех,
Сначала бегал он от всех,
Бродил безмолвен, одинок,
Смотрел, вздыхая, на восток,
Гоним неясною тоской
По стороне своей родной.
Но после к плену он привык,
Стал понимать чужой язык...
Звісно, нащо окупантам, зайдам-благодєтєлям вчити мову пригноблених народів!
Русскій изик зобов'язані вчити навіть "нєґри почтєнних ґодов"!
Не кажучи вже про "облагодєтєльствованних"...
- До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! Чом ви нам
Платить за сонце не повинні!
Та й тілько ж то! Ми не погане,
Ми настоящі християне,
Ми малим ситі!.. А зате!
Якби ви з нами подружили,
Багато б дечому навчились!
У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!...
...Все покажем! тілько дайте
Себе в руки взяти.
Як і тюрми муровати,
Кайдани кувати,
Як і носить!.. і як плести
Кнути узловаті —
Всьому навчим; тілько дайте
Свої сині гори
Остатнії... бо вже взяли
І поле і море.
- Ну що сказати на закінчення? Хіба хтось може сказати краще Тараса Григоровича -
...Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
... - Не дуріте самі себе!
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Амінь!

Придурки невмирущі!

  • 11.04.17, 11:27
Придурки невмирущі!
Працювала, якось, наша зведена комплексна бригада на пуску нового котла одного з цукропереробних заводів. В склад бригади входили електрик, хімік, теплотехник і я, як інженер по налагоджуванню контрольно-вимірювальної апаратури і автоматики (КВПтаА)
Електрик під'єднав свої три фази, куди треба, підписав процентовку, побажав нам здоров'я і "ба-а-альшо-о-ого чєловєчєского счастья", та й поїхав. Хімік займався хімводоочисткою, а ми з Славіком-теплотехніком - на котлі. Котел пройшов режим просушки - дуже важливий етап, щоб надалі справжній жар не зруйнував свод і весь корпус, а тепер стояв, - як казав Славік, "стабілізувався". Славік займався якимись вімірами та розрахунками, я настроював датчики та виконавчі механізми, інколи допомогаючи Славіку в його вимірах.
Одного разу, треба було перевірити якийсь розмір в топці. Я з рулеткою лишився зовні, а Славік з ліхтарем поліз через люк всередину топочного простору. За хвильку звідти почувся роздратований голос Славіка і чиєсь бубоніння, а потім з люку полетіли якісь ганчірки, пара драних ватних курток, кілька порожніх "чекушок" і, нарешті, майбутній кочегар, що повинен був весь час бути біля теплотехніка і, помогаючи йому, вчитися... А в котлі темно, тихо, тепло, пляшка з собою... Словом, всі умови для "культурного відпочинку"...
- Ти, дурна голово, хоч розумієш, що ми могли тебе разом з твоїм кублом, живцем спалити?
Стоїть, сопе, блимає п'яними очицями.
- Йди геть з заводу, проспись, бо зараз начальнику котельної скажу - і духу твого на заводі більше не буде! Ми ж з-за тебе, алкаша, в тюрму сісти можемо!
- Так я ж теє... Пробачте... Воно, якось так саме получилось. Не скажете? - Дякую...
На другий день, те чудо з ранку коло Славіка крутилося, в очі заглядало, дякувало, а з обіду пропало... Я хотів знайти його, щоб наказати прибрати лахміття з котельної, але лахміття вже не було... Десь пропало. Може, б на тому я й заспокоївся, (подумав би, що він сам догадався, виніс компромат), але залишені, порожні пляшки навели мене на іншу думку... Та й люк відкритий... Тихенько встромивши голову в люк, я почув смачний храп. Підійшов я до Славіка, та й кажу:
- Кинь свої обчислення, йди до начальника котельної, хій рятує і нас і себе від тюрми!
- Та ти що? Знову на гнізді?
- А де ж йому яйця висиджувати? - Звісно, на гнізді!! Йди вже, зви!
Потер Славік підбіріддя та й каже:
- Знаєш, воно ж таке дурне, ну виженуть його звідси, воно десь в іншому місці в халепу встряне та й загине... Давай людину врятуємо!
- Це ж як? - питаю.
- А як Макаренко вчив!
- А хіба Макаренко вчив як алкоголіків перевиховувати? - дивуюсь я.
- У Макаренка вчення універсальне, - сміється Славік. - Ти, он там коло щита стій і виконуй мої команди, голосно повторюючи їх. Добре?
- Добре, - кажу я і йду до щита керування.
Славік зачинив люка на міцний зовнішний засов, взяв відро з соляркою, намотав ганчірку на шматок арматурини, намацав в кишені сірники... Розуміючи що газ перекритий і на котлі і на ГРП, та ще й вентилі опломбовані, я з цікавістю очікую, що буде далі. Славік підходить до котла і, склавши долоні рупором кричить в лєток:
- Пробне розпалювання котла! Володя! Включай димосос!
- Єсть димсос! Включаю! З котла чути якийсь стук, - мабуть наш"вихованець" намагається видчинити люк.
- Включай вентилятор!
- Єсть вентилятор! - кричу я так, що, мабуть, і на прохідній чути. - Включаю!! Реве вентилятор, з котла чути крик. Але ми "не чуємо". Славік вмочує віхоть в солярку, чиркає сірником і підносить факел до лєтка...
- Володя! Подавай газ на факел!!! Котел пожадливо всмоктує багрове полум'я факела...
- Єсть газ на факел!!! Дикий крик з котла перебиває і шум димососа і виття вентилятора. Славік висмикує факел з лєтка і, знову, склавши долоні рупором кричить в лєток:
- Володя! Ти щось чув, чи мені здалося?
- Нічого не чув! - на всі легені кричу я, хоча несамовитий крик з котла, хоч і нерозбірливий, але гучніший за мій...
- Володя! - знову гукає Славік в котел - а де той придурок, якого ми вчора ледве не спалили?
- Я тут! Я тут! - випереджаючи мою відповідь, верещить придурок.
Далі те ж саме, але в зворотньому напрямі і з матюками:
- Перекрий газ, щоб не засмажити цього *** придурка!
- Виключи вентилятор, щоб цей *** *** не ***!
- Виключи димосос, бо *** *** на ***!
Нарешті знову запала тиша, що раз у раз переривалась схлипуванням та скавучанням. Славік відкрив люк. Звідти повалив сизий димок і витнулась скуйовджена голова з засопленим обличчям.
- Куди? - гаркнув Славік. - А кубло твоє хто прибирати буде?
- Я не можу... Я потім... Воно зараз горить!...
- Як горить? Що горить? Чого? - Розгубився Славік.
- А я ж тілогрійкою форсунку затуляв, щоб ви мене не спалили газом...
Славік плюнув з пересердя,
- Володя, включай димосос!
- А газ? - не втримався я.
- Включимо, як знову залізе! ...Придурок, ***!
Пам'ятаю, спитав я тоді Славика - чи не занадто суворе випробування ми вчинили? Славік подивився на мене уважно і відповів питанням:
- У тебе скільки діток? Двоє? І у мене одне. А у начальника котельної аж троє... То ти хотів би, щоб ми втрьох сіли, а діток наших той придурок виховував?
Подальша доля алкаша-придурка мені невідома. Наступного дня він звільнився, не витримавши "педагогічної поеми" в нашому виконанні, а напівзгоріле, "кубло" довелись витягати Славіку, щоб не було звинувачень в недбалості з його боку...
...Через кілька років, під час роботи на іншому підприємстві, в іншому місті, ми удвох з моїм колегою Геною налагоджували регулятор рівня в здоровенному, поки ще порожньому, баку для гарячої води. В розмові, між іншим, повідав я йому ту давню історю. Посміялись. В баку був квадратний люк, десь 60Х60см. Важка металева кришка була відкрита і спиралась на огорожу. До низу йшла, гублячись в темряві, металева драбина. Підійшов Гена до люку і сказав, повертаючись до мене:
- А поспоримо, що тут теж родич вашого придурка спить, - і, нахилившись над отвором і склавши долоні рупором, наче Славік, гукнув в темну порожнечу:
- Володя! Включай гарячу воду!!! І штовхнув кришку. Кришка впала з артелерійським гуркотом, а Гена став на неї обома ногами і ще добавив:
- Ну що ти там чухаєшся? Відкривай швидче!
Кришка під ногами Гени раптом засіпалась, Гена перелякано зіскочив, кришка відкрилася і з люку полізло... Ну, словом близьке по духу створіння того далекого придурка...
- Да-а-а! - сказав я придурки невмирущі. Вони і у вогні не горять і в воді не тонуть!
- А жаль, - підвів риску Гена.

Більярд

БІЛЬЯРД


З грою в більярд мене познайомив чоловік моєї сестрички Слава, коли мені виповнилося 12 років. Більярд Слава зробив власноруч з товстої фанери, обтягнутої сірою байкою. Замість шарів з слонової кістки використовувались кулькі з дуже великого підшипника. Цокіт тих кульок лунав на всю хату, а якщо траплявся "фол" - тобто якась з кульок перескакувала через борт і летіла на підлогу, цьому раділи лише пес Пірат і кіт Жихарка, що кидались навперейми за блискучою гуркочущою іграшкою. Від мами з сестричкою я всією шкірою ловив дуже невдоволені погляди, а вухами :
- А ти вже всі уроки зробив?... Слава, який був моїм постійним партнером і тренером, казав:
- В більярд треба грати як в шахи - вдумчиво, а не так, наче пацюків ганяєш... Отже цей суворий металевий більярд привчив мене до неспішної, "вдумчивої" гри. За якийсь час я став вважати себе справжнім фахівцем, бо вже іноді і у Слави почав вигравати.
Через кілька років ми переїхали до Києва і там я вперше в житті побачив справжній більярд, що по площі був в 7-8 раз більшим за домашній.
На Володимирській гірці грали духові оркестри, на залених майданчиках читали цікаві лекції про дальні космічні перельоти, що ось-ось мають відбутися. Про Тунгуський метаорит, що прилетів звідти, куди ми ось-ось... Тоді з Подолу по Олександрівському узвозу на площу ім. Сталіна бігав трамвайчик з двома постами керування - "пульман" і я частенько вечорами навідувався до дніпрових круч.
Був теплий літній вечір. Я, як звичайно, їхав тим пульманом, збираючись пройтись наддніпровим шляхом через оркестри-майданчики до Арсеналу. Трамвайчик вже минув альтанку перед сходами до пам'ятника Магдебурського права, наближаючись до Філармонії, коли мою увагу привернув великий павільон з привабливим написом "БІЛЬЯРДНА", що стояв на горбочку поряд з будинком Філармонії. Ну, звичайно, ногі самі понесли мене на зустріч з пригодами.
В кишені я мав аж цілий карбованець і трохи дріб'язку на трамвай, що тоді коштував 3 копійки. За вхід до більярдної треба було заплатити 30 копійок, так, що і на пару пиріжків по 4 копійки і на морозиво "Ескімо Ленінградське" за 20 копійок, та й на Місяць в підзорну трубу подивитись за 15 коп. - цілком вистачало.
Вигляд справжніх більярдів мене вразив. Замість звичних 25 міліметрових сталевих кульок на зеленому сукні лежали майже футбольні м"ячі розміром з мій кулак... А столи... Здавалось, якщо станеш з одного краю, то другий десь в туманній імлі небокраю загубиться... В залі було 6 більярдів. На трьох грали, інші булі вільні. В розгубленій нерішучості я застиг на порозі, не знаючи як діяти далі. На ближньому більярді гра закінчилась і один з гравців, постукуючи києм по долоні лівої руки звернувся до мене:
- Ти сам, хлопче? Може зі мною партійку збацаєш? Його жаргон щодо такої серйозної гри, в яку грав "сам Жаров" мені дуже не сподобався, але я не став сперечатися з людиною "поважних років" (ті, кому за 30, мені, тодішньому, здавались майже патріархами).
- А чому ж? Збацаємо! Відповів я.
- Як гратимемо? Спитав чолов'яга. - Пірамідку, Американку, Відбортяшку, Кутики?
Я вперше чув такі мудрі назви, тому, щоб не виказати себе салагою з села, сказав:
- Ні, без витребеньок! - Звичайну, класичну!
- Класичну, так класичну. - Погодився чолов'яга. Ти, звичайно, "орел"? - Запитав він, мусолячи в пальцях п'ятака.
- Орел.
- Ну а я тоді "решіткою" буду!
Зблиснувши міддю, п'ятак впав на зелене сукно "орлом".
Першим же ударом в другу від основи кулю (як вчив Слава) я поцілив в кутову лузу. Другим ударом зробив "штани" - тобто забив дві кулі в кутові лузи... Коли я забив п'яту кулю, ті, що грали на інших столах, кинули свою гру і підійшли до нас. Почулися глуздливі репліки:
- Ну що, Жека, цей хлопчина тебе сьогодні і ночувати під столом змусить!
- А що, відільються котові мишкині сльози!
- Нарешті! Не все ж йому над нами збиткуватись!
Збентежений черезмірною увагою, я занадто довго і старанно цілився. В результаті рука схибила, куля пронеслась, не зачепивши жодної... Серед вболівальників пронісся подих розчарування, але куля, вдарившись об один борт, вдарилась об другий і, зачепивши зграйку інших куль, влетіла в бокову лузу. Потурбовані нею дві кулі, якось поволі, одна за одною, теж опинились в лузах...
- Карамболь! Абріколь!!! Зарепетували болільники. - Він і абріколем володіє!!!
- Все Жека! Тепер ти все життя під столом сидітимеш! Ти бачив, який він клапштос зробив? З підставочкою!
- А абріколь!!! Трійчатку за раз!!! Такого я ще ніколи не бачив!
- І я!
- І я!
- Партія! Сказав я і, наче вибачився, розвів руками...
- Да, сказав Жека, чухаючи потилицю, давно мене так не взували... Жодного удару зробити не дав! І звідки ж ти такій взявся?
- Ти, Жека, баки не забивай, потім поплачеш! Бабки на стіл! - Підзадорив хтось з глядачів.
- А я що? Колись за мною борг був? - Знизав плечима Жека, кладучи на сукно червонця
- Це що? Нащо? - Перелякався я.
- Як то "що це" - сторопів Жека. - Ти ж сказав, класику гратимемо, на червонця, а не карамболь на 50...
- Та який червонець? Я за так, не треба ніяких грошей!
- Жека! Він тебе, бідного, жаліє! - Зареготали глядачі.
Обличчя Жеки то зблідло, то почервоніло, очі налились кров'ю і він тихо, чеканячи кожне слово сказав:
- А ну, швиденько забирай свій виграш і мотай звідси, щоб за хвилину і духу твого тут не було!
... Наступний раз я зіграв лише років через десять, вже після закінчення інституту! А ті хитромудрі більярдні терміни назавжди застрягли в моїй пам'яті, хоч я про них раніше і уявлення не мав. Та й на гроші грав єдиний раз у житті, бо у мене, всупереч прислів'ю, завжди не перший, а обов'язково другий блін комом...

Наче про сьогдення

  • 17.01.17, 10:11
Осеннем Парке
В осеннем парке городском
Вальсирует листва берез,
А мы лежим перед броском,
Нас листопад почти занес.
Занес скамейки и столы,
Занес пруда бесшумный плес,
Занес холодные стволы
И бревна пулеметных гнезд.
А на затвор легла роса,
И грезится веселый май,
И хочется закрыть глаза,
Но ты глаза не закрывай.

"Не закрывай! - кричат грачи,
- Там сквозь березовый конвой
Ползет лавина саранчи
На город за твоей спиной!"
И ахнет роща, накренясь,
Сорвутся птицы в черный дым,
Сержант лицом уткнется в грязь,
А он таким был молодым!
И руки обжигает ствол
- Ну сколько можно лить свинец?!
Взвод ни на пядь не отошел,
И вот он, вот уже конец!
Развозят пушки на тросах,
Все говорят: "Вставай, вставай"...
И хочется закрыть глаза,
Но ты глаза не закрывай.
"Не закрывай! - кричат грачи,
Ты слышишь, потерпи, родной."
И над тобой стоят врачи,
И кто-то говорит: "Живой".

В осеннем парке городском
Вальсирует листва берез,
А мы лежим, упав ничком,
Нас листопад почти занес.
Нас листопад почти занес
В осеннем парке городском.
Вальсирует листва берез,
А мы лежим, упав ничком

В осеннем парке городском...

Від Степана Руданського

ГЕЙ, БИКИ!

Та гей, бики! Чого ж ви стали?
Чи поле терном заросло?
Чи лемеша іржа поїла?
Чи затупилось чересло?
Вперед, бики! бадилля зсохло,
Самі валяться будяки,
А чересло, леміш новії...
Чого ж ви стали? Гей, бики!
Та гей, бики! Ломіть бадилля,
Ломіть його, валіть на прах;
Нехай не буде того зілля
На наших батьківських полях!
А чересло моє ізліва,
Леміш із правої руки
Зітнуть під корінь теє зілля,
— Чого ж ви стали? Гей, бики!
Та гей, бики! Зоремо поле,
Посієм яреє зерно,
А спаде дощик, незабаром
В землі пробудиться воно.
Пробудиться і на світ гляне,
І, як дівочії вінки,
Зазеленіють наші ниви,
— Чого ж ви стали? Гей, бики!
Та гей, бики! Зерно поспіє,
Обіллє золотом поля,
І потече ізнову медом
І молоком свята земля.
І все мине, що гірко було,
Настануть дивнії роки;
Чого ж ви стали, мої діти?
Пора настала! Гей, бики!
1859

... А ШО ???...

... А ШО ???...
Сиджу на березі затоки, рибалю. Раптом десь з прибережних кущів - Брязь! Дзенькіт розбитого скла. Потім ближче... ще ближче... Виходить з-за кущів такий от сучасний Гаврош, і абсолютно не зважаючи на мою присутність, б'є горільченою пляшкою об найближчу до мене каменюку...
- Що ти робиш???
- А шо???...
- Так ти ж сам будеш тут купатись, ноги поріжеш!
- А я тут купатись не буду, ги ги ги...

Сусід попросив допомогти засклити балкон. П'ятий поверх. Працюю, піді мною весь двір, як на долоні. Ось вийшов літній чоловік з пакунком сміття в одній руці і з товстою бамбуковою палицею в другій. Запхав пакунок до контейнера, а палицю, трохи повагавшись, притулив до стінки будиночка двірника, (палиця йому не потрібна, але, може, комусь згодиться). 
Працюю далі. З-за рогу будинку вийшов хлопчик років 8-9. Футбольнувши кілька раз порожню пластикову пляшку, швидко втратив до неї цікавість. Підняв камінець, шпурнув в кота, що вигрівався на сонечку. Промазав. Став шукати чим ще кинути, але кіт втік... Побачив намальовані крейдою на асфальті дівчачі "класики" - пострибав на одній ніжці до половини - набридло. Поплентався навмання в одну сторону, в другу и тут, раптом, помітив ту бамбукову палицю... Зраділо схопив її, поклав під кутом, одним кінцем на асфальт, другим на бордюр, наступив однією ногою, намагаючись зламати, потім - обома. Палиця не піддавалася, лише злегка пружинила. У дворі з'явився ще один хлопчик того ж віку. Помітив фізкультурні вправи першого і радо приєднався до нього. Обнявшись, хлопчики спробували подвійною вагою подолати вперту палицю, але палиця не лише легко встояла, але й норов свій показала; - крутнувшись, вислизнула з-під ніг. Хлопчики попадали побивши коліна об асфальт. Намагаючись помститися непокірній палиці, хлопчики, порадившись, притягли шматок бетонної бордюрини, підняли її, скільки змогли і з силою кинули на палицю. Палиця знову спружинила а бордюрина, відскочивши, впала на ногу одному з хлопчиків. Той, заверещавши березневим котом, вчинив кілька балетних піруетів Гранджете на ще неушкодженій нозі... Годі було далі терпіти нахабний опір палиці. Час застосувати радикальні заходи. Схопивши палицю, постраждалий хлопчик, кульгаючи, підбіг до цегляного будиночка двірника і став щосили гамселити палицею об ріг будиночка. Палиця боляче віддавала в руки і все ще трималася. На допомогу другу прийшов його товариш, і палиця, нарешті, здалася... Вона не зламалася навпіл, а розмочалилася посередині. Задоволені перемогою, хлопці шпурнули подоланого ворога на асфальт, для певності ще потоптавши його, зібрались шукати нові пригоди.
Гей, хлопці! - Гукнув я з балкону. А нащо ви ту палицю поламали?
- А шо??? - Майже хором відповіли вони...


        Вхідні двері нашого парадного, обшарпані, обклеєні уривками численних давніх і нових оголошень ніколи не радували око, але тиждень тому, повернувшись з відрядження, я не пізнав їх. Хтось (явно не ЖЕК), ретельно обдер і оголошення і стару фарбу і перефарбував двері в красивий темно малиновий колір. А в ліфті дзеркало повісив. Мені аж ніяково зробилось; я ж теж міг би це зробити, але й на думку не спало... Недовго ми тішились обновою. За тиждень і двері і переговорний пристрій і, навіть, бетонна підлога перед дверима була хаотично спаплюжена білим аерозолем, а дзеркало в ліфті розбито... Подивитися б в очі цьому вандалові і чемно спитати: 
- Голубе, навіщо? - Впевнений, здивовано лупаючи очима, воно відповість:
- А шо???

        Товариш запросив в гості до Барнаула (Алтай) і організував нам з сином незабутню подорож тайгою вздовж Катуні. Був початок вересня, вдень було, навіть, спекотно, але вночі ми добряче мерзли, бо навкруги були лише кремезні модрини, а модрина - то не сосна, в неї голки як трава, з неї пружню підстилку під намет для тепла не зробиш. Вирішили ми з сином пошукати щось більш підходяще і невдовзі набрели на досить велику галявину, на якій стояла, складена з кедрових колод хатина. Так званий зимник.           Йдучи до нього, я став розповідати синові все, що знав про зимники від Арсеньєва - (Дерсу Узала)
        - Там є така полиця і мисливці що заходять в той зимник користуються всім, що там є, а коли йдуть звідти, заготовлюють дрова для тих, хто прийде пізніше, залишають те, без чого можуть обійтися; крупу, сіль, сірники... Такі тут Справжні Люди, так виховав їх Закон Тайги! Може й ми щось добрим людям на згадку про наше перебування залишимо. Цигарки, сірники, абощо.
        Підходимо. Навколо розкидані грубезні кедрові чурбаки, а сама хатина! - Жодного цвяха! Жодної металевої деталі! Навіть завіси і ручка на дверях - дерев'яні! Музейний експонат ХVI cторіччя! З'являється думка - цю ніч переночуємо в теплі, під дахом!
Обережно відсовуємо дерев'яний засов, прочиняємо двері. В хатині напівтемрява. Маленьке віконце ледь-ледь освітлює кімнату, в ніс б'є дивний запах. Поки очі призвичаюються до світла, бачу широку лаву-ліжко вздовж стін, здоровенний чурбан біля віконця (як його сюди вкотили?) виконує роль стола. Вздовж другої стінки піч з лежанкою... 
- Обережно! - Раптом сіпає мане за куртку синок. - Дивись, батьку, під ноги! На долівці і, навіть, на лаві купи лайна... Одна... Три... П'ять... Вісім... - Десятка з півтора... Ошелешені, обережно задкуємо до дверей. Мовчки переглядаємося. Крутиться одне питання: - навіщо??? Це ж не один покидьок наробив, це ж організована група дебілів! Найдальший від хатини чагарник метрів з п’ять, а ближні, взагалі, під хатинкою...
- Переночували в теплі, - сумно хитаю я головою.
- І полицю з крупою-сірниками побачили - вторить синок.
Дверцята на горищі не причинені, крізь отвір проглядає складене там сіно. 
- Не сумуй, козаче, підбадьорюю я сина, - он, бачиш, сіно! Зараз наберемо, скільки зможемо, під намет намостимо, все одно в теплі переночуємо! 
Підкотили чурбан, заліз я на нього, розчинив дверцята, простягнув руку до сіна, а там...       О, леле! Там теж! В сіні теж!!!
Нема у мене, бодай, жодного пояснення, але дуже хочеться подивитися в очі тим веселим придуркам і чемно спитати: 
- Навіщо? - Впевнений, здивовано лупаючи очима, вони хором промовлять:
- А шо???

 

       А от ще: - Крим. 2002 рік. Гаспра. Йду знаменитою ”Царською стежиною” (Колись напишу і про неї і про Ай Петрі) Вздовж всієї стежини, через кожні 100 метрів Були дбайливо встановлені важкі бетонні стели, які повідомляли скільки сот метрів пройдено, скільки лишилось, який висота над рівнем моря і який кут нахилу стежини.

   … Були встановлені…

      На час моєї прогулянки від них лишилась ледь третина… Дикою, безглуздою силою вони були розтрощені і скинуті під укіс. Неможливо уявити, щоб нормальна людина, яка приїхала здаля до теплого моря на відпочинок, подібним чином розважалась… На чудом вцілілій лавочці я зустрів єгеря, який, ледве не плачучи розвіяв мої сумніви і розповів мені про розваги відпочивальників.

     На злу справу - знищення бамбукової палиці, бетонної стели, та інші ”розваги” було витрачено в десятки разі більше енергії ніж могло бути витрачено на добру, - скажімо вкинути ту порожню пляшку в контейнер, а не Футболити її…Чому вони вибирають більш енерговитратний шлях відпочинку?

     Коли в тій же Гаспрі я підтягнув викруткою розхлябані завіси на дверях мого номеру, коридорна прибігла на брязкіт металу, і якийсь час не могла слова вимовити, дивилась на мене, як на представника позаземної цивілізації… 
    Я можу привести ще десятки подібних історій, та й кожен з вас зможе. Але чому, в деяких, зовні абсолютно нормальних людях, незалежно від національності і віку, стільки прихованої гидоти? Гени? Самоствердження? Виховання вулицею? Спосіб життя? Пошук адреналіну?
     Не дано мені цього зрозуміти. Що за дебільна партизанщина? Проти кого? 
Я не маю на увазі тих, зомбованих покидьків, що дарують солдатам мед з вибухівкою, викликають вогонь сепарів на ВСУ, а потім їдуть в Україну за пенсією. Там все ясно. 
Неясно з тими, хто і сам пояснити свою поведінку в змозі лише дебільним:
   -
А шо???

Яблучка і тимірязеви

  • 16.12.16, 08:30
Йду я, якось, базаром, роздивляюсь в усі боки і мою увагу привертають великі червоні яблука, блискучі, як ялинкові іграшки. Підходжу, питаю хазяїна: -
- А що це за сорт?
- "Слава переможцям".
- Хіба? "Слава", вона ж не блискуча, вона ж така димчата...
Дядько аж по стегнам себе ляснув спересердя:
- Ну і розплодилось же вас, мічуриних-тимирязевих... Вже за горлянку хапаєте, дихати не даєте!
- Не зрозумів. - Здивувався я.
- Та що ж тут незрозумілого? От тут, до вас, підійшов до мене такий собі "тімірязев",
та й питає:
- А чого це ви такі брудні яблука продаєте, геть всі в пилюці... Ви їх десь вздовж трасси назбирали?
Ну що ти йому, проФФесору, скажеш? Як тільки відійшов він, взяв я хустку в жінки, обтер яблучка, щоб блищали, як ті котові яйця в березні, а тут вас принесло - чому "димки" немає?...
- Вибачте, шановний, я не дуже розуміюсь на котових яйцях, кажу я, але яблучка ваші мені дуже сподобались, зважте кілограмчик, будь ласка, як компенсацію вашого морального збитку...
( У мене в садку дві яблуні "Слава переможцям" димчаті...) Але ж... Але ж...
-

Боялась, бо переплутала причину і наслідок

Чималий шмат мого активного життя пройшов в безперервних відрядженнях. Доводилось зустрічатись з різними людьми, потрапляти в різні ситуації, знаходити, часом, дуже неординарні віріанти вирішення проблем, як кажуть, по мірі їх надходження. Наука ходить не по лісу, вона ходить по людях... Налагоджувальники завжди були тісною, монолітною сім'єю і набутий кимось життєвий досвід швидко поширювався і брався на озброєння тими, хто мав в цьому потребу.
Налагоджувальник - істота невибаглива, але, коли доводиться прямо "з коліс в бій", а ніч в вагоні зіпсована любителями смачно похропти - треба мати якусь "протиотруту" і вона-таки є! Не знаю, хто її винайшов, але діяла вона бездоганно. Майже бездоганно...
   Все дуже просто: - під час паузи між руладами, тобто під час видиху хропуна, треба голосно зачмокати. (Щось подібне до голосного поцілунку, або команді коняці - "рушай!", чи собаці - "йди до мене!"
Храп миттєво припиняється і ви вже маєте можливість задрімати. Втім і тут бувають проколи і кумедні випадки. Зараз розкажу про один з них:
- Їхали ми, якось, з коллегою в купейному вагоні в чергове відрядження до Ярославля. Верхню полицю зайняв мій напарник Льоня, я - нижню під ним. Нижню, проти мене - випещана пані костромсько-ярославського розливу, а над нею - огрядний-огрядний ведмедеподібний чолов'яга. Льоня, кивнувши в сторону чолов'яги, сказав мені:
- Здається на нас чекає концерт... Доведеться всю ніч випробовувати "нову зброю"...
Як в воду дивився!!! 
   Лише торкнувшись головою подушки, чолов'яка включив свою "глушилку" на повну потужність. Це був не звичайний, а прямо-таки віртуозний безперервний храп. І на вдих і на видих... Такого ми ще не чули! Ну, що пробиш, почали ми, під стук коліс, боротьбу "чмоками"... Не тут-то було! Зброя діяла, як завжди, бездоганно, але лише, на 10-15 хвилин... На ранок у нас вже губи поопухали...
В сусідньому купе їхала подруга нашої пані, і коли вони зустрілись в коридорі, ми почули їх розмову:
- Доброе утро, Людочка!
- Ох, какое там доброе! Мне такие кошмарные попутчики попались, просто ужас!
Представляешь, один, на верхней полке, так ужасно храпел, как тигр в зоопарке, но самое страшное, что двое других, напротив меня, всю ночь друг другу воздушные поцелуи посылали... Я так боялась...
Представляешь, как только тот, сверху, перестанет храпеть, эти начинают целоваться...
Я всю ночь глаз не сомкнула, так боялась, так боялась!!!

Не нужен мне берег турецкий...

  • 05.10.16, 19:50
1945-46 роки... Відгриміла війна. Не багато медиків повернулось з тієї страшної чотирирічної "практики", але ті, що повернулися були більш, ніж досвідченими... Могли багато чому навчити. Країні вкрай не вистачало медиків, отже вирішила моя сестричка йти стопами батька і поступила в Київський медичний. Жили ми тоді в селі неподалік від Київа, але їздити туди-сюди було досить складно, та й віднімало багато часу. Місця в гуртожитку були переповнені фронтовиками, котрим, ясна річ, надавалась перевага. Отже довелось сестричці з поружкою знімати кімнату в Київі. У хозяйки тієї квартири був синок років 5-6, котрий запам'ятався мені, зі слов моєї сестрички, тим, що, днями, не вгаваючи, горланив:
- Нє нужєн мне бєрєг турєцкій і і Априка мнє нє нужна...
Багато років по тому, згадувала моя сестричка, як вони потішалися з подружкою:
- А й справді, нащо цьому карапузу "аПрика"?
...Минуло багато років, "карапуз" і на Кубі і в Афгані, правда, не по своїй волі, побував, а потім, і в Таіланді, і в Фінляндії, і в Туреччині і в "Априці "... А веселі подружки так нікуди і не вибрались... Спочатку тому, що не можно було до ворожих буржуїв, потім - "не було часу", а потім, і це найстрашніше, -
- А я НІКУДИ І НЕ ХОЧУ(!!!)...
Коли я вирушав до Польщі, Монголії, тієї ж Туреччини з "Априкою", сестричка завжди щиро дивувалась: - НАЩО??? Я Б НІКУДИ НЕ ПОЇХАЛА... І таки не поїхала, бо дуже міцно вбила совдепія в свідомість кількох поколінь, що
Африка опасна, да, да, да!
Африка ужасна, да, да, да!
Не ходите, дети, в Африку НИКОГДА!
А ми в 1991 році сказали:
- Не раз утопал я в болотах,
Не раз замерзал я на льду,
Но, если пошлёшь меня снова,
ТО Я ТЕБЯ ТОЖЕ ПОШЛЮ...
І таки ПОСЛАЛИ, хоч декому досі дуже хочеться повернутись туди, де намагались
- "Ґвозді би дєлать іх етіх людєй,
Нє било б лучше в міре ґваздей!!!"

про Яблучка і Садівника

  • 02.09.16, 16:14
Як поводять себе яблука на яблуні? Одне, лише відчуло, що завівся черв'ячок в ньому, як не тяжко і гірко, щоб не заважати іншим, дочасно прощається з матусею-яблунею, друзями-однолітками і відривається...
А інше і наскрізь червиве. І напівзогниле тримається увесь сезон, ще й на другу каденцію залишається... А коли інші, молодші, ті, що знизу, запитують:
- А Вам, шановне, теє... Чи не час на спочинок? - воно гнівно відповідає:
- Та ви що? А хто ж буде тут, замість мене на Верховній Гілляці яблунею керувати? У мене ж он який досвід боротьби!
- Боротьби з чим? - питають знизу Нижнєгіллячні.
- Як з чим? - обурюється Гниле, Червиве яблуко. З Гниллю, з Шкідниками нашої рідної Яблуні!
- Так Ви, шановне, самі ж теє..
- Ану цить! - шиплять на Нижнєгіллячних Трохивищегіллячні. - Ви що, хочете, щоб там, на Верховній Гілляці вирішили нам всім соки перекрити?
- Та, у нас і так з соками не дуже, майже все повз нас вгору тече. - Виправдовуються Нижнєгіллячні.
- Майже, то не все! - наставляють на розум Нижнєгіллячних Трохивищегіллячні.
Замовкають Нижньогіллячні і думають: - от би Вітер прилетів...
Почув я цю розмову і запропонував Садівнику:
- А давайте трусонем Яблоню, нехай все Гниле попадає, звільнить місце Здоровому!
- Не можно, - зітхнув Садівник. Якщо трусонути всю Яблоню, багато здорових
Яблучок впаде, а більшість Гнилих втримається...
- То що ж робити?
- Потрібен індивідуальний підхід. Зняв, і зразу ж подалі від Яблуні, на гній! Але це - великий клопіт, не всяк Садівник на це здатен...