Зимова риболовля на Орхоні

  • 11.04.18, 16:47

Зимова риболовля на Орхоні

Дивно, все ж влаштована людина; мало їй того, що під носом є, треба їй не так більшого, як іншого.  Не дарма ж така приказка ходить: - "Хай гірше, але інше"...

Отак і зі мною; Другий рік мого перебування в Монголії прошов у містечку Зуун-Хараа, що знаходилось неподалік від казково рибної річки Хари.

Річка-невеличка, завширшки 15-20 метрів, яку в багатьох місцях можна було перейти не замочивши коліна, мала норовистий, напівгірський характер. Моя перша зустріч з нею, яку я описав в оповіданні "Монгольськими шляхами" ледь-ледь не стала трагічною. Як би там не було, а риби в Харі було більше ніж води...

Мороз ще не лютував, температура нижче -15°С не опускалась, отже ми з Степаном кожного дня після роботи, готуючи припаси до зими, ходили на риболовлю, приносячи по 5-7 кг чебачка-харіуса, наловленого за якусь годину-півтори. Почищену від луски та випотрошену рибу викладали в "морозильну камеру" на балкон на плівку. Наступного вечора приносили чергове відро риби, а вчорашню, виморожену до стану "дощечок" складали в ящик,  від якогось обладнання,  принесеного з заводу. За тиждень ящик місткістю з пів куба, був повен. Здавалось, чого б ще? Ми припинили рибалити і ходили до річки "на природу" вже без вудлищ, але з фотоапаратами на "фотоетюди".

Наші колеги-монголи помітивши зміну наших уподобань, вирішили допомогти нам, запросивши на "справжню" риболовлю на Орхон.

- Хара - не місце для справжньої риболовлі! Тут водиться лише дрібнота, яку і рибою назвати соромно, а от Орхон!...

Степан від зимової риболовлі на незнайомій річці, та ще й з ночівлею, відмовився, намагався і мене відмовити, але  моя  нездолана тяга до зміни місць, спонукала  мене не дослухатись дружньої поради. Вітер мандрів необоримо вабив мене, збуджував уяву, тяг у звабливу невідомістю далечінь.

Рано-вранці, ще в сутінках, на умовлене місце прибув наш "екскурсійний" автобус - ГАЗ-53 з будкою. В кабіні, крім водія, як злиплі вареники, розташувалось четверо моїх супутників. Ну, мені вже не звикати до монгольських реалій, закинув я рюкзак і сам покірно поліз у "гостьову ложу" - кузов.

Рушили. Знову на сірому  екрані, утвореного між тентом і бортом, застрибали, змішуючись з зірками, вогні Зуун-Хари, що віддалялась. Їхали досить довго, вже почало світати. Машина, як човен в бурхливому морі, то дряпалась кудись у височінь, то пірнала в глибину. Під час одного з таких "пірнань", щось гучно хруснуло під задніми колесами, машина важко осіла, мотор натужно заревів, колеса, не зустрічаючи опору, легко закрутилися, наче вісь в підшипнику. Мотор ще трохи поторохтів і замовк. Стало тихо. Я піднявся з лави і виглянув з заднього борту. Машина надійно сиділа в каламутній багнюці струмка, що протікав по дну неглибокої балки. Лід був досить товстий, передні колеса проскочили, і вже стояли на сухому, а задні провалилися. Стоїмо на дні балки в тиші. "Вареники" мої не подають ознак життя. А треба ж щось робити! Гілляк нарубати, під колеса позастромляти… Поснули вони, чи що? Мені вилізти з будки ніяк; - за бортом глибока багнюка, перемішана з битою кригою, а вони ж вже на сухому!  Стукаю в стіну будки: -

- Ошь, ундет нуухер! (Гей, шановні товариші!) Ви там живі?

- Живі! Стоїмо!

Цікава, вичерпна інформація... Я й сам бачу, що загрузли по самі осі, тому й стоїмо... Але, як довго стоятимемо, чого чекаємо? Чарівника в блакитному вертольоті, щоб потішив нас безплатним кіно, поки ми тут загоряємо? Втім, на мультик про крокодила Гену посилатися недоречно, бо навряд вони мультикласикою володіють...

Нещодавно, проводячи перший урок по метрології для робітників КВПтаА, я розпочав свою лекцію з переповідання сюжету мультика "38 попугаїв", коли незнайомі з метрологією звірі джунглів вимірювали довжину Пітона в попугаях, мавпах та слоненятах... Слухачі мої, незнайомі з мультикласикою, дивились на мене з подивом і острахом, міркуючи, чи не час викликати санітарів...

Або ще один комічний випадок:

У однієї моєї співробітниці горе - відмовив замочок на новенькій ФРАНЦУЗСЬКІЙ (!!!) сумочці. Ремонтна майстерня за ремонт не взялася. Горе!!! Невтішна дівчина вся в сльозах!

- Давай, подивлюсь, - кажу я - може щось придумаю.

- Ой, та, навіть, майстерня відмовилась!

- Я ж не майстерня, я ж не по госпрозрахунку, я ж для душі, бо сліз твоїх бачити не хочу.

- Ну, подивись, - милостиво погодилась вона, - тільки ж не зламай замочка вкінець!

- Давай. Тільки з однією умовою:

- Якою?

- Не висни над душею і не компостуй мозок порадами. Піди, попий кави, а, якщо зроблю, то і мені принесеш...

Ну, зробив я замочка - клацає. Радості дівчини не було меж. Дякуючи, вона явно "передавала куті меду" :

- Ой! У тебе руки золоті... Маєш талант винахідника...

 Не в змозі припинити цей фонтан славослів'я, я відповів словами кота Матроскіна з "Простоквашино":

- "Подумаешь! Я еще и вышивать могу… и на машинке тоже"...

- Ой! Справді! - сплеснула долонями дівчина. - Я зараз! За кілька хвилин принесла мені вона купу журналів "Burda style" і я мусив годину обговорювати з нею фестончики, фалдочки, рюшечки... Добре, що дочка моя навчалась в ПТУ швейній справі, і я трохи володів термінологією...

А кави, між іншим, так, на радостях, і не принесла...

 Ой, шановні! Будьте обережні з класикою! Ще й не в таку халепу вскочити зможете!

Поки я вдавався до спогадів, вдалині з'явилася машина, що їхала по нашому сліду.

Це був міліцейський УАЗик. Два міліціонери вийшли з машини, пройшли по струмку вище, оцінили стан криги, постукавши по ній каблуками чобіт, про щось перемовились з нашим водієм, залізли в машину і вихором перескочили капосний струмок, не провалившись.

       Монгольські водії ніколи не кидають один одного в біді. От і міліцейський УАЗик, обладнаний лебідкою, вискочивши на гребінь балки, розвернувся і став на краю схилу. Один міліціонер лишився за кермом, другий, розмотуючи трос, пішов до нашої машини. Заторохтіли обидва мотори і наша полонянка радісно вирвалась на волю. Тільки  тут наші "вареники" покинули кабіну... Я не покинув кузова, бо не хотілося стрибати в крижану воду, та й не було в тому сенсу. А "вареники"? Вони ж були на сухому! Хоч би троса самотужки причепили!

Я був шокований. Слава монгольській міліції!!!

Після короткої розмови, колеги мої витягли з міліцейської машини три молочних бідони, щільно обмотаних драними куфайками і потягли їх до нашої машини. Міліцейський УАЗик, розвернувшись, і бібікнув на прощання, поїхав, а "вареники", відкривши задній борт, завантажили, з моєю допомогою,  бідони в кузов.

- Що це? Нащо це? - дивувався я.

- В турму єдєм, - пояснив мені Батбаяр - наш водій.

- В тюрму? За що? Навіщо?

- Тебья сдават будем. Сказал міліціонер: - ти очен тижолий, патаму задниє кальоса льод праламіл, а тебья за ето в Чьорний Юрта сдать нада! Монголи загоготали, як ті гуси і побігли в кабіну знову злипатися...

Звісно, слова Батбаяра мене не налякали. Гумор я розумію, сам, при нагоді, непогані розіграші створював, але тут - катавасія з машиною, міліція, бідони, тюрма... Як це в логічний ланцюжок пов'язати?

Рушили. Згодом виїхали на досить пристойну лісову дорогу. На моєму "екрані" замайоріли, опушені тонким сніжком, височенні модрини та кедри, а на дорозі почали з’являтися дивно вдягнені люди з мітлами. Їх одяг, рукавиці і, навіть шапки  були зшиті з матерії різних кольорів: одна штанина чорна, друга - коричнева або синя, одна половина куртки-ватянки синя, друга чорна, або коричнева... Що за клоунада? Сяйнула думка: - якщо ми їдемо в "Чорну Юрту", то, можливо, такий дивний вигляд мусять мати її мешканці?

 Чому без охорони? - А куди ж втечеш в такому вбранні? Тебе ж, як папугу серед горобців - помітять відразу..

Приїхали... Якісь будівлі, складені з товстих колод за благенькою дірявою огорожею. Батбаяр відкинув задній борт, підійшли й "вареники". Я подав один за одним три бідони, що розбіглось під час руху по всьому кузову, до краю помосту. Чотири мої супутники взяли вдвох по бідону, і пішли до гостинно розчинених воріт " Чорної Юрти". Батбаяр запитливо подивився на мене:

- Паможєш?

- А чого б ні? - я зіскочив на землю, -  з задоволенням! Але ж поясни, що відбувається!

- Ну, міліція памагла нам, а ані вєзлі абєд арестованним в два лагеря і апаздівалі. Прасілі памочь. А ти сільна іспугался? Ізвіні!...

- А як же! Страшенно перелякався, всю дорогу заснути не міг!

- Спать нє мог? Всю дорогу? Шутішь, да? Не іспуґался? - Маладец! Ну, что, панєсьом?

І ми понесли обід в зону...

Згадалось, як нас в Консульстві попереджували:

- Якщо вчините якусь протиправну дію - щось вкрадете, чи ненароком зґвалтуєте когось, не чекайте монгольську міліцію, біжіть якнайшвидше в Консульство з повинною. Наша, радянська тюрма, порівняно з "Чорною Юртою" - санаторій! В усякому разі - харчування нормальне, за розкладом і тепло!

Барак, що зовні нагадував бліндаж, всередині нагадував бліндаж ще більше... Вздовж стін, складених з товстелезних колод - двоповерхові дощаті нари. Посередині курилось довге багаття, я вгорі, як в юрті, був довгий димовий отвір... На час нашого перебуванні в зоні, барак був порожній. Ми залишили наш вантаж біля нар і вийшли.  На прохідній попрощались за руку з охороною: - баярлаа, баяртай (дякую, до побачення) і з полегшенням, "на волю з чистою совістю" пішли до машини.

В Консульстві знали достеменно те, про що попереджали... В радянському "санаторії" мені, дякувати Богу, не доводилось "відпочивати", отже порівнювати не можу, залишається вірити на слово більш досвідченим фахівцям...

- Куди ж тепер? - спитав я Батбаяра, - в багнюці бовтались, міліції помагали, в тюрмі були... Які плани надалі?

- План - рибу ловіть, усміхнувся Батбаяр, - а там пасмотрім... Йду до свого сідала в будці, Батбаяр окликає мене:

- Можєт в кабіну сядєш? Ешьчо час єхать...

- Ні, не хочу, у твоїх пасажирів зади кістляві, синці мені на колінах наб'ють!

- Ну, твоя воля, - сміється Батбаяр, і ми рушаємо.

Орхон... І природа і краєвиди і риболовля - все було б чудово, аби не вітер... При мізерній вологості повітря низькі температури в Монголії переносяться досить легко. Ми, навіть,мали нахабство засмагати  при - 30°С... Але при повному безвітрі.

Тоді, в Ерденеті, в розпадку між крутими схилами сопок було просто тепло від ласкавого сонечка. Ми з товаришем роздяглись до пояса і стали засмагати. Сеанс соляризації тривав не менше 10 хвилин. Безперечно, ми могли б і довше засмагати, але налетів... Ні, не налетів, то був, ледь помітний рух повітря. Рух - 30°С повітря... Ох, я ми його помітили і відчули!!! Ми кинулись до свого одягу, розвішаного на гілках, але майки-футболки перетворились на крижані обладунки, що з хрустом вдягалися на голе тіло... Навіть зараз, коли я пишу ці строки, пам'ять морозом вкриває шкіру...

- Але, повернемось до Орхону. Мене завжди захоплювала краса природи Монголії. Якби вмів, складав би на її честь сонети та оди! Орхон, в обрамленні віковічного хвойно- листяного лісу теж прекрасний у будь-яку пору року, але, даруйте, я не зможу нічого путнього сказати, бо вітер... Він люто видував з нас останні крихти тепла, продував наскрізь, здавалось, часом, що мій бушлат зшитий з марлі...

Ми нашвидку пробили і зарядили лунки, благо, що мороз ще не взявся за справу всерйоз, і лід був не товще 10-15 см. Укриття від вітру знайти не вдалось. Земля була суха і гола. Сніг, що ледь-ледь запорошив "Чорну Юрту" до Орхону не долетів. Назбирали прибережного сушняку, запалили багаття на "пляжі", під крутим береговим обривом, але вітер віяв вздовж Орхону, вогонь багаття стелився по землі, і мав ніжноблакитний, як з горілки газозварювального апарату колір, і тепла майже не давав...

До того часу я вже став досвідченим рибалкою і нікуди, навіть влітку, без шматка поліетиленової плівки не виходив. Під час пошуку місця, придатного для влаштування стоянки, я помітив на березі густу шапку висохлої трави. Отже, побажавши колегам спокійної ночі, витяг я з рюкзака згорток плівки і пішов на пошуки притулку для ночівлі. Вже добряче стемніло, але я швидко знайшов потрібне місце, і був приємно здивований; густа висока трава росла з неглибокої - 40-50см борозни. Втоптавши траву на дні борозни, я сподівався лягти в неї, сховавшись від вітру, а, щоб було тепліше, накритися плівкою... Капосний вітер, миттєво розгадав мій намір і, вирвавши плівку з рук, заніс на дальні кущі. Я не змирився, відібравши плівку у вітру, знову спробував здійснити свій задум, але й вітер не бажав здаватися. Тоді мені згадався фільм про Шуріка, який замотав дядю Федю в шпалери... Подякувавши Леоніду Гайдаю за слушну пораду, я розстелив на "березі" борозни плівку, (вітер, незнайомий з творчістю Л. Гайдая, навіть допоміг мені розрівняти її). Далі, враховуючи приклад дяді Феді, я покотився по землі, розставляючи літі, щоб не опинитись в такому ж безпорадному, туго обмотаному становищі, як він. Зробивши два чи три оберти, я дуже вдало впав у борозну - горілиць. Плівка була трохи більша за мій зріст, отже захищала мене всього від вітрових любощів. М'якенька постіль з трави, довгоочікуване тепло, втома... Заснув я майже миттєво.

 Проспав досить довго - три, а може й чотири години. Прокинувся від надмірного тепла, легкої задухи і незрозумілої важкості по всьому тілу. Як засинав, і ноги і руки досить вільно рухались. Міг би, при бажанні і на бік повернутись, а тепер лежу зі схрещеними руками на грудях, як...

Втім - геть дурні порівняння! Я живий, мені тепло. Дихати трохи важкувато! Так я ж перед сном плівку над головою розправляв, - мабуть злиплась, треба поправити, та, може, ще подрімати...

 Руки не рухаються? Ну, то й що? Раніше рухались, то й тепер рухатимуться... Тільки спокійно! Жодного хвилювання! От зараз поправлю плівку, а тоді ще подрімаю...

Не так просто... Руки, наче приклеєні... Тобто не руки, а рукава… Руки всередині рукавів мають деяку обмежену свободу. Толку з того... А дихати все важче...

А що, як головою? Буцаю головою в пластиковий кокон. О! Є результат! Дихати стало помітно легше! Треба було раніше головою скористатися... Так я ж скористався... Це ж вона мені порадила, залізти в кокон, щоб вітер обдурити...

 - А я тут до чого, то Гайдай порадив - віднікується голова.

Годі пустопорожніх балачок! Але, що ж це так тисне? Що заважає вільно рухатись? Може попробувати виповзти з кокону, як той метелик?

Ага, "виповзти"... Спробуйте повзти на спині зі схрещеними на грудях руками, без допомоги ніг в валянках, що лише безпорадно ковзають по слизькому пластику...  

Метелик не виповзає з кокона, він розриває його! Сам той процес колись бачив.  Ага, розірвеш його!  У метелика він не пластиковий!

Але що ж це так тисне? Може, скинувши рукавиці, та якось нігтями попробувати розірвати-розрізати рукотворну пастку?

 Розрізати? Нігтями? От, голова! А ніж?! Ніж має бути в кишені бушлата. В правій, чи лівій? Напевне що в правій. Я ж різав зайву волосінь правою рукою. Тепер треба позбавитись рукавиці і дістатися до кишені. З невимовними зусиллями звільняюсь від рукавиці і орудуючи ліктем, помаленьку опускаю руку вздовж тіла.

О, нова проблема! Я пишався фасоном свого бушлату - дуже зручними, не прямими, а косими кишенями. От тобі і зручність! В косу кишеню маю дістатись, запустивши руку знизу, а це, в моєму стані неможливо, бо нема куди лікоть відвести. Ось, вже, крізь тканину куртки намацую свій порятунок - ніж, великий складний мисливський ніж, - подарунок від мого друга дитинства, Вадима. На пероні київського вокзалу, під час прощання, Вадим вклав мені ножа в руку і промовив:

- Це тобі для справ добрих, і хай він виручає тебе в скрутну хвилину... От і настала та "скрутна хвилина", дякую тобі, друже!

Обережно, крізь матерію, сантиметр за сантиметром, підганяю ніж до краю кишені. Ближче, ближче... Які ж вони незручні, ці косі кишені! Який дурень їх вигадав? Дихати знову стає важче, але ніж вже міцно затиснутий в закляклій від напруги руці. Тепер треба повернути руку на висхідну позицію, зняти рукавицю з лівої руки, відкрити ножа і звільнятися!!! Назад рука йде порівняно легко. Ось знята рукавиця з лівої руки, розкритий ніж...

Прикриваючи пальцем лезо, щоб ненароком не встромити, куди не треба, намагаюсь протиснути ніж ближче до шапки-вушанки і встромляю його в пластик. Разом з животворчим струменем чистого повітря, щось невимовно холодне сиплеться мені в обличчя, на руку, за комір...

Сніг? Звідки? Не було ж! Різким рухом розпорюю свій кокон якомога далі, ледь не до колін і, борсаючись у снігу, перевертаюсь на живіт і встаю. 

Сірий ранок, падає, кружляючи, легкий сніжок, а на землі його вже сантиметрів 15-20... Коли встигло стільки нападати? Вітер вщух, втомившись мене розшукувати... Втім - ні! Він якісно зробив свою справу! Борозна, довжина якої сягала 5-6 метрів, зовсім зникла. Аби вранці почали мене шукати - не знайшли б! Хіба що навесні вже... Складаю ножика, все ще затиснутого в кулаці, шепочу: - дякую тобі, друже, звертаючись і до ножика і до Вадима, кладу ножика в кишеню.

До чого ж вона зручна - коса кишеня! Хтось розумний Ії вигадав! Відшукую рукавички, витріпую їх від снігу, кидаю прощальний погляд  на зруйновану пастку, і йду до багаття. Воно ледь-ледь жевріє. "Вареники" мирно хропуть в кабінці...

- А як же "казкова риболовля на Орхоні" спитаєте ви.

- Даруйте, - не пам'ятаю. Здається, щось-таки зловили, але брехати не буду. На тлі інших пригод, то вже не суттєво...

Генеральське мислення

  • 23.02.18, 18:19
Колись наявність у молодої людини шпор робила зеленого юнака блискучим гусаром, але то було... З часом все змінюється. Змінились і шпори... Тепер нікому вони ні задоволення, ні радості не приносять. Швидше навпаки...
Якщо ви, слава Богу, ще не знаєте, що це таке - уявіть, що вам до п'яти якийсь ворог приклеїв пластирем металеву кульку 4-5 мм діаметром... Ви, звичайно, будете намагатись на цирлах ходити, Щоб не так боляче. але, але...
Ви чули, колись, таку приказку: - "вовка ноги годуть"? Вона у повній мірі стосується і налагоджувальників. Спробуйте "на цирлах" весь день по сходах новобудови "погусарити" в пошуках причини ненадходження сигналу від якогось з датчиків...
Ну, довелось звернутися до дільничного терапевта. Той, навіть не дивлячись, виписав мені направлення в фізкабінет на десять сеансів електрофарезу з лідікаїном. Вже на тртьому сеансі злощасна кулька майже розтанула, а, посля десятого - зникла безслідно, аж на п'ять років...
На шостму році, коли та кулька вирішила потурбувати мене знову, я, вже не вагаючись, пішов протоптаною стежкою - за направленням на електрофарез з лідікаїном.
Ось трітій сеанс, п'ятий, сьомий... А кулька і на збирається розсмоктуватися...
- Щось у вас, шановна, якийсь не той лідікаїн, чи струму з вашого апарату не додаєте, - кажу сестричці. - От, п'ять років тому, мені трьох сеансів вистачило, а зараз, вже курс закінчується і ніякого толку!
- Ну, ви, як той царський генерал!
- Чим це я на царського генерала схожий? - дивуюся я.
- А ви, що, не чули цей анекдот?
- Розкажіть - почую!
- То слухайте: - приїздить до Боржомі на лікування генерал. П'є водичку, лікується, але настрій у нього, не зважаючи на південню екзотику, з кожним днем псуєтся все більше. Нарешті викликає він до себе головного лікаря курорту і вчиняє йому рознос:
- Что это вы, батенька себе позволяете? Водичку, что ли, разбавлять надумали? Я, вот, еще когда был юнкером, к вам приезжал, так тогда, помню, стопочку боржомчика опокину, я потом всю ночь такое с девками вытворяю - самому, нынче, не верится! А вот сейчас- уже ведро выпил и хоть бы что! Это вам так не сойдёт! Я управу на вас найду!!!...

Шукайте справжнього Майстра!

  • 23.02.18, 18:08
Купив собі один чоловік костюм. Гарний, дорогий, всім на заздрість. Жити б та радіти! А у нього, чомусь, апетит пропав, став худнути, бессоння замучило. Пішов він до лікаря. Оглянув його лікар уважно, та й сумно так каже:
- Вся біда у вас, юначе, від вашого чоловічого хозяйства... як його видалити, все повинно нормалізуватись...
- Тобто ви пропонуєте мені кастрацію?
- Ну, можна і так сказати, іншого виходу я не бачу... Але вибір за вами...
Який там вибір? Це ж не пальця, чи, скажімо, руку відтяти! Це ж саму сутність чоловічу ампутувати!
Звісно, не погодився той чоловік, але ставало йому все гірше і гірше. Вже й голова паморочитись стала, вже й, часом, свідомість втрачати став, падав на вулиці. Що робити? Як не крути, а життя, все ж, дорожче...
...Операція пройшла вдало, той чоловік став швидко одужувати: повернулись і сон і апетит, став вагу набирати, ну, наче все на краще, але костюм до того часу він зносив...
Друзі порадили йому гарного кравця. Кравець виявився старим євреєм, майстром своєї справи, фахівцем найвищого рівня. Прискіпливо обмірявши клієнта кравецьким метром-стрічкою, він вибачився, що має задати незвично-інтимне питання:
- Скажіть будь ласка, в якій штанині ви звикли носити своє достоїнство?
Як ви розумієте, це питання було для нашого героя і безтактним і болючим водночас, тому, не маючи змоги стриматись, він відповів досить грубо:
- А вам яке діло до того? Я ж костюм замовити прийшов, а не статеві проблеми з вами вирішувати! На що кравець смиренно відповів:
- Ой. Не скажіть, не скажіть, юначе! Це дуже важливе питання, бо якщо цього не врахуєш, клієнт матиме великі проблеми; його мучитиме безсоння, втрата апетиту, головокружіння...

Ой, радуйся земле!

  • 06.01.18, 11:01
Добрий вечір, пане, пане господарю,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

Застеляйте столи, та все килимами,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

Вже прийшли до тебе три празники в гості,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

А перший же празник: Рождество Христове,
Радуйся, ой радуйся, земле,

Син Божий народився.

А другий же празник: Василя Святого,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

А третій же празник: Святе Водохреща,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

Добрий вечір тобі, пане господарю,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився

Зауважте, шановні. коли то було про наше сьогодення написано!

  • 04.10.17, 23:51
Іван ФРАНКО

"УЖАС НА РУСІ"

Лихо, сусідо! Ой горе нам, свату!
Світ вже кінчиться! Вже буря гуде!
Чув ти? На нашу нещасную хату,
Кажуть, страшенная змора іде.

Все перевернуть униз головами:
Учні професора стануть навчать,
А як азбуки не вміє — різками,
Як він їх нині, будуть його прать.

Вірні тоді парастас будуть править,
Але поклони піп битиме сам;
Купчик над склепом сей напис поставить:
"Хто дасть найменше, товар йому дам".

Суд буде також для них відповідний:
Неук судитиме вчених панів.
Хто вкрав, а хитро — той вийде свобідний,
В цюпу — хто вкрасти хотів, а не вмів.

Красти, ошукувать всім буде вільно,
Чесний заробок — отсе буде встид,
Злодія зловиш в коморі — постій-но!
Злодій тебе до уряду тащить.

Не хлоп державі з кривавого поту
Буде, як досі, податки зносить,
Але держава за хлопську роботу
Премії буде рік-річно платить.

Волі назадники стеклі запрагнуть,
А ліберали її прокленуть,
Взад поступовці, мов раки, потягнуть.
Прямо вперед невидющі підуть.

Вівці муть, кумочку, пастиря пасти,
Яйця муть, кумочку, курку учить;
Люди легальні муть грабити й красти,
Чесних почнуть злодіяки тіснить.

Горе, сусідо! Ой лихо нам, свату!
Світ вже валиться! Тріщать вже стовпи!
Треба покинуть і жінку і хату
Та мандрувать на кубанські степи.

4 дек[абря] 1880

От і я, шановні друзі, маю свою книжку!

  • 12.09.17, 21:20
От і я, шановні друзі, маю свою книжку!
Багато казок розказував я і дітям і онукам. аж поки мене не попросили:
- Ти ж всім не розкажеш... Напиши!
Написав, майже так, як розказував. Там дві частини. якщо зацікавить - буде ще одна-дві...
https://andronum.com/index.php?dispatch=products.download_fragment2&product_id=18260
Хто має можливість, прошу, закиньте це, будь ласка, друзям, і в інші ресурси
 https://andronum.com/avtory/krivenko-volodimir/

Люстра Чижевського.

  • 26.06.17, 23:18

Люстра Чижевського.

      Крім отих грязюк і ванн приписав нам лікар ще кисневий коктейль пити в кімнаті з "гірським повітрям".  Нудна, скажу я вам процедура. Уявіть; наливають вам в склянку кілька крапель виноградного соку. Встромляють туди трубочку з кисневого балону, перетворюють ті кілька крапель соку на суцільну піну, як в пральній машині, і запрошують вас в велику кімнату, тісно обставлену стільцями по периметру. Вгорі, під стелею висить щось подібне до колеса підводи, густо наїжачене сотнями тонких голочок по ободу. Там, де мала бути вісь, стирчить електрична лампочка для освітлення. От це і є, так звана, "люстра Чижевського". Пояснив нам лікар, що на вістрі тих голочок утворюються дуже корисні, для нас з Іваном, іони, як в горах, де, дихаючи ними, грузини живуть, не старіючи, ледь не до 200 років. Ото ж, нема чого на Кавказ їхати, коли ті іони можна просто з розетки добувати! Ну, ми з Іваном зразу зрозуміли:

   - Бреше! Це нам спеціально тією піною і голками голову  дурять, щоб ми за рахунок профсоюзу в гори до грузинів не пхалися, бо тоді ж нам держава мала б пенсію 140 років виплачувати! А нащо їй така радість? Ну, хоч ми і розумні, але ж і за піну, і за голки заплачено… Сидимо, давимось тією піною, на голки дивимось, намагаємося відчути, як невпинно здоровшаємо… Поруч зі мною сідає симпатична жіночка. Теж сьорбає коктейль, на люстру дивиться, а потім питає у мене:

   - А скажіть, будь ласка, нащо на тому колесі стільки голочок начеплено? Поки я обдумував розумну відповідь про кіловольти, про іони, та інше з шкільного курсу, Іван, перегнувшись через мої коліна, перебив мої потуги:

   - Ви бачите, шановна яка тут висока стеля? – Метрів за три, а мо й більше. А тут же медицина! Чистота має бути! Так вони, ледачі, он що удумали – голок наштрикали, щоб мухи не сідали…  

    Від почутого пояснення та піна у мене носом пішла… Соромно і неприємно…

Втік я з того ".Кавказу". і більше там, аж до від"їзду не з"являвся.

…А жіночка, як на лихо, симпатична була…

Люди добрі! Поможіть! Мені правду розкажіть!

  • 02.06.17, 20:08
Люди добрі! Поможіть!
Мені правду розкажіть!
"Свій до свого по своє"
То корупція, чи нє?

Здавалось би парадокс...

  • 20.05.17, 11:44
Гагра. 1974 рік. Табір підводників-аквалангістів "Дельфін". Кожного ранку йдемо, повз зупинку автобуса, до магазину скупитися, щоб вдень не морочити собі голову, вистоюючи довжелезі черги за продуктами, відбираючи дорогоцінний час у сонця, моря, акваланга. 
     Кожного ранку бачимо на автобусній зупинці жінку... Те, що це жінка, можно було лише припустити з-за шикарної зачіски, туфлів на "шпильках" та сумочки. А щодо іншого, ця істота, (прости мені Господи за цей термін) складалась з велетенського косого горба з абияк припасованих до нього покрученими руками-ногами. Дивним дисонансом до всього цього були кисті рук; витончені, прямо-таки ідеальної форми, з бездоганним манікюром, одна з яких граціозно спиралась на майстерно вирізану вибагливим визерунком паличку, а друга тримала невеличку, вишиту бісером, жіночу сумочку...
     Довга чуприна завдає аквалангісту певних незручностей, отже вирішили ми з товаришем підстригтися під "їжачка" і пішли у місто шукати перукарню.
     В перукарні було два зали; чоловічий і жіночий. Крізь велике, наче вітринне, скло ми побачили нашу знайому. В білому халатику, на спеціально змайстрованому кріслі, вона зосереджено трудилася над нігтями повногрудої красуні, надаючи їй ще більшої привабливості... Поруч, за сусіднім столиком, нудьгувала ще одна майстриня-манікюрщиця, але черга з кількох красунь була саме до нашої знайомої.
     Жінка, волею долі, позбавлена не те що зовнішньої жіночої краси, але й, навіть, подоби нормального людського тіла, щедро дарувала красу іншим, непозбавленим...

Менталітет

  • 09.05.17, 08:32
Довелось нам, якось, виконувати пуско-налагоджувальні роботи на цукрових заводах Литви та Латвії. Розкажу про кілька кумедних випадків, пов'язаних з незвичним для нас прибалтійським і нашим, але західним менталітетом.
Почну, мабуть, з опису деяких труднощів в спілкуванні з місцевими незнайомими людьми.
Одержати вичерпну відповідь від перехожого, звернувшись до нього російською мовою, на 80% нереально, але колега мій, Леонід, (blog.i.ua/user/1963168/1614002/) винайшов засіб, завдяки котрому можно було знайти спільну мову з будь-яким щирим прибалтом. Ось приклад:
Йдемо з Льонею вулицею Вільнюса, шукаємо їдальню. Питаємо першого зустрічного:
- Скажітє пожалуйста, как пройти к столовой? Чуємо відповідь:
- Ізвеніте, я по рюскі, ето, ну, в общєм, не очень, понимай... Ізвіните... Питаємо другого, третього... - Відповідь, з невеличкими варіаціями, маже однакова, - ввічливо-призирлива. Льоня каже:
- А тепер я покажу тобі фокус - дивись і вчись! Звертається до наступного зустрічного дядька з тим же питанням, отримує ту ж, як завжди, відповідь, Льоня скрушно розводить руками і говорить:
- Я перепрошую, шановний, коли ласка, дозвольте сірника у вас попрохати, бо ми такі голодні, що й цигарки не маємо чим припалити...
Дядько ошелешено дивиться на Льоню, кліпає очима и нарешті, немов через силу, вичавлює:
- Ч-что?
Льоня якось дивно наморщує чоло, ніби намагаючись щось згадати, клацає кілька раз пальцями...
- Ну, как єто по-русскі... Дістає пачку цигарок і чиркає по ній уявним сірником...
- Спічкі? - здогадується кмітливий дядько і дістає з кишені запальничку. Льоня пригощає дядька і мене сигаретами, всі , втрьох затягуємося і зав'язується некваплива розмова про красу Вільнюса, про цікаві місця і музеї, які неодмінно треба відвідати. Ми намагаємося говорити суржиком, поправляючи і перекладаючи один одного, щоб знищити найменші сумніви в нашому українському походженні. Льоня, навіть записує транскрипцію назв визначних місць Вільнюса і ми повторюємо їх, намагаючись відтворити без помилок. Дядько ж говорить російською без найменшого акценту, хоч кілька хвилин тому і двох слів російською скласти не міг... Кінець кінцем, довідавшись, що ми з САМОГО Києва, розчулений дядько веде нас до їдальні і щось про нас каже дівчатам на роздачі та касиру своєю мовою. Дівчата розцвіли найдоброзичливішими посмішками і нагодували нас краще ніж в ресторані...
Аналогічний випадок трапився, коли нам закортіло кілька днів відпочити на Ризькому узмор'ї. Була весна, до курортного сезону було ще далеченько, отже нам здавалось, що найняти у когось кімнату для нас, трьох хлопців, на пару днів, можно буде без проблем... Нам так здавалось... Але ми не врахували, що Прибалтика - не Крим! Йдемо, майже, безлюдною вуличкою. Обабіч ошатні приватні будиночки. Йдемо, вибираємо... ... Вибрали, кличемо до паркану жіночку, що порається у дворі.
- Здравствуйтє!
- Здравствуйтє!
- Скажітє, нє найдьотся лі у вас комната для нас на пару-тройку днєй?
- Ізвініте, я нє очен хорошо по-рускі, я мужа позову... Входить її чоловік. - Вітаємось. Повторюємо своє прохання.
- Ізвініте, у нас не отшень много мєста, ми нє сдайом. (Будинок великий, з мансардою), але для нас місця нема... Йдемо далі, будинок ще більший за попередній, знову питаємо:
- Ізвініте, к нам прієхалі гості, ми не сдайом... Йдемо далі. - Ще кілька подібних відмов. Стає зрозумілим: - а ні ми, а ні наші гроші тут не потрібні... Згадую льоніну вигадку, розповідаю колегам, але, на біду, їхня українська ще гірша за російську в латвійському виконанні.
- А давай, ти будеш українським суржиком користуватись, а ми тарабарщину придумаємо, - пропонує Женя.
- А ти на карті зможеш свою рідну країну Тарабарію показати? - кепкую я - вони ж спитають, звідки тебе, красеня, сюди нечистий приніс!
- Скажу - з Елісти...
- А це де?
- Десь там, - Женя невпевнено маше рукою в сторону моря, - Висоцький про неї співав, - мабуть Татарія, або Башкирія... Його герой там "нашёл вставные челюсти размером с самогонный аппарат"...
- Він там і про скіфів співав. Може так і скажеш, що ти скіф з київською пропискою, бо було ж Велике Переселення Народів! - продовжую знущатися я.
Поки ми отак розважалися, Толік щось зосереджено писав в кишеньковому блокнотику, раз з разом відриваючи списані аркуші. Ще раз, уважно прочитавши написане, набравши серйозного, поважного вигляду, мовив, звертаючись до нас:
- Якщо не маєте бажання ночувати он там, на пісочку, то припиніть пустопорожні балачки, вивчіть оцей текст і будемо діяти за таким сценарієм: - питаємо про житло, як і раніше, отримуємо відповідь, як і раніше; про гостей, про пожежу, повінь і т.п. і проговорюємо цей чудернацький текст по черзі, а ти, - звертаючись до мене, - по ситуації - суржиком все це відполіруєш. Згода?
- А чого ж, спробуємо! - погодились ми.
Хазяїн наступного маєтку, як і очікувалось, став вибачатись, посилаючись на ремонт, Толік, ляснувши себе обома руками по стегнах, з відчаєм промовив:
- АЗОХІНЕ МАМІНЕ!
- МУХТАБС МУХАРАБС! - патетично потрясаючи піднятою правицею, виголосив Женя.
- А-а-а, ШАНКІНС ДЕКАМОНС! - безнадійно розвів руки я, поволі повертаючись, наче збираючись йти далі.
- Падаждітє! - зупинив нас хазяїн. А ви, ізвінітє, откуда самі будєтє?
- Із дальокой Елісти, - відповів Женя, - і у нас моря нєт, чомусь поскаржився він і, помітивши, що литвин ще щось от-от спитає, молитовно притиснувши руки до грудей, продовжив: - ну, понімаєтє, ну совсем, абсолютно совсем, ну никакого моря совсєм нєт. А у вас его столько - аж схлипнув, сьорбнувши носом... Дядьку стало невимовно соромно за володіння таким казковим багацтвом і він став, вибачаючись, виправдовуватись, показуючи на штабель цегли у дворі і електричну бетономішалку :
- Очен жалко, но ви відете, ремонт, стройка, но ви пойдіте в во-о-о-т тот дом, спросите Юргаса, ето мой болшой друг, скажете, - от Пятраса. Он будет помогат!...
Юргаса ми вдома не застали, але його дружина, ледь почувши про Пятраса, запросила нас в будинок і проблема трьохденного відпочинку була вирішена за кілька секунд.
Запам'ятався ще один схожий випадок, на цей раз, у Львові. Зараз вже мало хто знає що таке елан, кримплен, болонья, а в семидесятих, коли всім чоловікам доводилось щоранку випрасовувати свої брюки, наводячи гострі "стрілки" замість вечірніх "пухирів" на колінах, придбання такого одягу з елану, або сорочку з кримплену, було і престижем, і невимовним везінням. До того ж ми не питали один у одного: - де КУПИВ... Питали - де і як ДІСТАВ!... Втім, навіть не питали, бо у нас між собою секретів ніколи не було, отже питати не доводилось. Більше того, кожен з нас намагався турбуватися не лише про себе. Кожен думав: - як це я зможу з'явитися з новеньким "дипломатом", в елановому костюмі, в крімпленовій сорочці, в той час, коли колеги мої в неоковирних м'ятих костюмах від фабрики "Більшовичка"...
Отже, як тільки хлопці довідались в якому склепі (магазині) "викинули" еланове чудо, тут же повідомили про це і інших членів бригади.
- Тільки не здумай питати, чи є "брюкі на продажу" тут "брюк" не носять! Треба казати, обов'язково вживаючи безособовий зворот:
- Чи має пані еланові сподні до спродажу?
Ну, звісно, майнув я чимшвидше до "склепу". Привітався, запитав, як вчили... Миловида продавчиня уважно змірявши мене поглядом, відповіла питанням:
- А який розмір пан потребує? - Відповів. - Най пан в примірочній хвильку зачекає!
Йду в примірочну, за хвилину продавчиня приносить мені паперовий пакет з "сподніми". Міряю. Не вгадав, щось тиснуть. Звертаюсь до продавчині:
- Я перепрошую, коли ласка, чи на можно на розмір більше? Простягаю знову загорнуті в папір "сподні" і одержую інші, теж загорнутий в папір. Знову пріміряю - супер! Виходжу з кабінки, покупка знову загорнута в папір від зайвого ока. Дякую, розраховуюсь. В цей час до "склепу" заходить молодик з зачіскою "кок", з зеленим шнурком на шиї замість краватки, в брюках "дудочка", з верещащим транзистором в руці... І не вітаючись:
- Ска-а-ажіце па-а-ажалуста, єсть лі у вас ела-а-ановиє брюкі?
- Ні, нема, не було і, мабуть, не буде, - каже продавчиня, перев'язуючи шпагатом і вручаючи мені мою покупку...
На дворі був 1972 рік...
А ось сюжет 1992 РОКУ:
До нашого заводу з якоюсь непевною метою, типу " обміну досвідом", завітала московська делегація, десь з десяток осіб. Мені виділили "Рафік" і доручили зустріти їх на вокзалі і доставити на завод. Зустрів, привітався, запросив до "Рафіка", що очікував на Привокзальній площі. Помічаю якусь дивну нервозність гостей; збились щільною купкою, йдуть, якось полохливо озираючись. Питаю, як доїхали, чи все гаразд... Відповідають, що все добре, жодних проблем, але ж я бачу їх нервозність. Більше за всіх нервує опецькуватий лисуватий товстун. Вже на площі він, пропустивши всю групу в "Рафік" і відтиснувши мене від дверцят, з нервовим смішком запитав:
- Скажітє, а нас тут, у вас, біть нє будут?
...Гарна погода, гарний настрій і таке безглузде питання... Згадалась реплика Іпполіта Матвєєвіча Воробьянінова (Кіси) з «Двенадцать стульев» - Господа! Неужели вы будете нас бить?", - трохи здивований московським гумором - (я його саме так тоді і сприйняв) поплескав товстуна по плечу і дуже приязно усміхаючись, сказав:
- А як же! Чому ж не будуть? Обов'язково будуть! По заслугам і честь!
Те що він не жартував, я зрозумів набагато пізніше. Я теж, виявляється, не жартував, хоча й підсвідомо... Але ж, що цікаво, вони ще в дев'яностих вважали, що заслуговують, як мінімум, на побиття, а ми так довго вагались...
Страницы:
1
2
3
4
6
предыдущая
следующая