Вчення Мухи-Цокотухи

  • 17.08.18, 15:22

Муха з розпачливим дзижчанням билась  у віконне скло. Я пожалів Боже творіння, що ненавмисне потрапило в пастку, і так прагнуло свободи. Я я відкрив вікно. Свіжий вітрець мав показати мусі вихід на волю, але вона вперто продовжувала битись в скло. Я спробував обережно змахнути рушником до відкритого вікна, але муха, трохи політавши по кімнаті,  знову стала битися в скло, хоча всього в кількох сантиметрах скла не було, а була свобода…

            Дивуючись мушиній безтолковості, а взяв порожній сірниковий коробок відкрив його на половину, накрив ним муху і закрив коробок. Муха ображено задзижчала всередині.

            -  Не ображайся, - сказав я, - зачекай трохи, зараз ти будеш на свободі, і з тими словами, витягши руку з коробком подалі за вікно, відкрив коробок. Муха радісно вирвалась на волю і описавши широке коло, знову влетіла у ще відчинене вікно, побігала по кухонному толу, і знову стала битися в скло.

             - Заблукала? - співчутливо спитав я, і знову, накривши муху сірниковим коробком, знову випустив її на волю. На моє здивування, на цей раз муха, навіть, не стала втомлювати себе  зайвим польотом кругами, а зразу ж влетіла в кімнату і знову стала битися об скло…

            - Мухо, мухо, - сказав я, - невже ти така дурна, що не можеш, щоб не наступати знову і знову, на ті самі граблі? Муха припинила битись, уважно подивилась на мене карими очима і сказала:

            - Сам ти дурний, якщо не розумієш, що я поводжусь так, як більшість з вас… Мене так зацікавила мушина відповідь, що я не здивувався і не образився, а сказав:

            - Це досить серйозне звинувачення, отже поясни свою думку, бо я можу розсердитися і просто прихлопнути тебе оцим рушником!

            - А я не боюсь!- гордо відповіла Муха, - бо тоді усі знатимуть, що я загинула, як борець за свободу!

             - А чому ж ти тоді повернулась з волі в неволю?

            - Знаєш, ото ви всі кажете і в своїх газетах пишете «Смак свободи, смак свободи»… а хтось з вас пробував їсти її, ту свободу?

            - Ти хочеш сказати, що не волі неможливо прохарчуватись?

            - Я такого не казала і так не думаю, але точно знаю, що, для того, щоб на волі прохарчуватись, треба багато літати, багато трудитися, я у тебе в неволі  я завжди сита без зайвого клопоту, а щоб усім показати, що я волелюбна  істота, можна і об скло кілька хвилин побитись, то здоров’ю не зашкодить. Є, правда, ризик загинути від твого рушника, чи мухобійки, але то вже, як занадто знахабнієш, та й в тому випадку, то буде геройська загибель…

            Взяв я рушника, туго скрутив його, прицілився, а потім подумав; вона ж не нахабніє, мені не заважає, а те, що хоче щоб її вважали борцем за свободу… то у кожного свої вади… До того ж знаю багатьох політиків з таким світоглядом, але що їм мій туго скручений рушник?

Фотографія

ФОТОГРАФІЯ
Було це, наче, зовсім нещодавно, всього лишень якихось п'тьдесят чотирі роки тому... В усякому разі, пам'ятаю, наче то було вчора...
Того року взяли мене мої родичі на Чорне море. Це було перше море в моєму житті. Потім було і Біле і Червоне і майже Жовте, до якого я трохи не доїхав, але Чорне було першим, тому й запам'яталось, як перше кохання. Багато можна було б розповісти про ті мої юнацькі враження, але я тут розповім лише про один епізод, що назавжди врізавя в моюпам'ять. Пізніше я обійшов з наметом майже все Кримське узбережжя, але тоді, родичі були з дитиною чотирьох рочків, тому відпочинок мав бути не "диким", а цивілізованим. Отже, приїхали ми у Євпаторію і зняли кімнату. Хазяйкою була бабуся Віолета, дуже поважного віку, а ще більш поважної статури; ростом під два метри, сива, як лунь, міцно складена, чимось нагадуючи скіфську бабу, у якої жодний науковець так і не зміг знайти місцезнаходження талії... До того ж вона палила цигарки "Біломор-канал" і мала далеко не старечий - гучний, з хрипотцей від тютюну, боцманський голос. Розмістивши нас і забезпечивши необхідним, Віолета вручила нам ключи, сказала: - Звертайтесь, "якщо що" і більше в наші справи не втручалась. Будинок Віолети стояв на небережній, і до моря було не більше сотні метрів. Одного разу щось було потрібно принести на пляж, чи віднести, - побіг я до нашого житла. Пані Віолета сиділа у глибокій задумі перед розкритим фотоальбомом. Такий фотоальбом можно зараз в музеї, хіба що, побачити; величезний, з півметра завдовжки, в шкіряній, з золотою, трохи облізлою тиснявою на обкладинці, з двома карбованими клямками на куточках.
Я взяв потрібне, і збирався вже бігти на пляж, коли пані Віолета покликала мене, владно поманивши до себе помахом широкої долоні. Я наблизився до столу і побачив фотографію, що займала весь аркуш альбому. На фотографії, в повний ріст була зображена оголена дівчина.
Не порнографія, не еротика - фотомитець добре знав свою роботу, це був витвір мистецтва! Абсолютно ідеальна, наче точена з Каррського мармуру фігура, цнотлива поза, сором'язлива, загадкова посмішка в куточках напіврозтулених вуст, розкішні коси весняними струмками огортали повні груди і, зливаючись на лоні, струмували долі...
До того часу я вже був щасливом володарем фотоапарату "Смена 4" і моєю настольною книгою була, вже доволі обшарпана книга В.П.Микулина "25 уроков фотографии", що була передана мені моєю старшою сестрою у спадок. Я з захватом вивчав закони композиції, розстановки освітлення (ліплення фактури світлом) і вже ніколи бездумно не клацав затвором фотоапарату, як в перші дні, попередньо не продумавши композицію. Старовинна фотографія (а їй було вже явно за 50 років, вразила мене не тільки незрівняною дівочою красою, але й високою майстерністю фотохудожника, що зумів за допомогою примітивного пристрою-коробки з ковпачком замість затвору і світлочутливої пластини передати тепло юного дівочого тіла.

- Тобі подобається ця дівчина? - спитала Віолета, огортаючи мене якимось дивним поглядом. Що я міг сказати? Було б мені хоча б двадцять, а то, тільки лише школу закінчив, і таки питання, та ще й від такої поважної матрони... Щось незрозуміле промимрив розгублено... Віолета сумно затхнула і сказала, якимось незнайомим теплим голосом:
- Це я... Спіймавши мій здивовано-недовірливий погляд, що метушливо забігав між копією і оригіналом, Віолета по-молодому струснула сивиною і задерикувато запитала:
- Що? Не впізнав? Не схожа? Та я й сама себе вже не пізнаю. А було... Ой, було! Тільки завдяки цьому альбомові і впевнююсь, що те, що згадується - не марево, не маячня, а таки було... Вона різко захлопнула альбом і знову відкрила його на першій сторінці.
- Сідай, я покажу тобі, яке було життя при тому "проклятому цараті"...
Присів я коло неї на хвилинку і забув про море... З далекого минулого на мене дивились поважні чоловіки. Офіцери і цивільні. Жінки в розкішних кринолінах. Діти, мов лялечки, сім'ї, де на відміну від фотографій сімей нижнього стану, де жінки обов'язково стояли, спираючись на плече чоловіка, вся сім'я розміщувалась на шикарних кріслах чи канапках. В усіх погляди беззаперечної "впевненості у завтрашньому дні". Я знав, що невдовзі на них очікувало, і мені стало сумно. Пані Віолета, підтверджуючи мої думки, почала знайомити мене зі своїми родичами.
...Цей розстріляний, той закатований, цей зісланий і зник без сліду, той - від тифу чи чахотки, а от цим двом поталанило; вони ще до 1905, тихо-мирно пішли ще в кращий світ, ніж той, що залишили... Одна я чудом врятувалась, бо в лазареті працювала інкогніто.
- І що? Невже ніхто з них вчасно не емігрував? Віолета сумно посміхнулась:
- Ніхто ж і уявити не міг, що той набрід переможе... А вони ж патріотами були. Хто воював до останнього, хто в лазаретах, хто всім своїм майном допомогав владі, нічого не шкодуючи...
- А чому ж тоді царська влада не втрималась?
- А ніхто ж не був готовий до тієї жорстокості, яку той плебс виявив. До того перевороту усі війни велись згідно міжнародним правилам. Вбивали, звісно, завжди, але не знищували сім'ї за те, що хтось з родичів здався, або перейшов на бік супротивника, і цівільних не чіпали. А тоді їх лідер проголосив, що державою може керувати навіть кухарка, і кухарки радісно використавши нагоду, ломанули в керівництво з впевненістю, що той "хто был никем, а стал всем", ніякої відповідальності за свої дії нести не буде, якщо виявлятиме постійну собачу відданість кухарській владі...
Уявляєте? 1962 рік, з того часу минуло 45 років. Переможена фашистська Німетчина, полетіли перші супутники, Гагарін... А тут, раптом, такі страшні слова: - "переворот", "набрід", "плебс", "кухарська влада"... Я, правда, і раніше чув, навіть, від самого Хрущова щось подібне, не кажучи вже про "кухонні" розмови, і все ж стало мені, не те, щоб страшно, але, якось, дуже-дуже не по собі...
Віолета помітила мій пригнічений настрій і, з жалем сказала:
Мабуть ранувато тобі це все одразу переварити і осягнути. Просто запам'ятай і думай... І з тим знову захлоппнула албом, поклавши на нього міцну, майже чоловічу, переплетену синіми вузлуватими венами руку. Знову перехопивши мій погляд пані Віолета, наче вперше, й собі, уважно подивилась на свою руку і, посмхнувшись, спитала:
Що, не тільки я, нинішньою моєю зовнішністю, але й, навіть, рука моя не схожа на руку дами з вищого світу?... Нічого від мене, тієї, не лишилося... А знаєш, яку посаду обіймала я перед віходом на пенсію? Такелажником! Бригадиром такелажників в нашому порту! А альбом цей - не повіриш, тільки минулого року на світ Божий зі схованки витягла, бо через нього могла б десь в Магадані свій вік скінчити... Помотало мене життя, помотало... Отже, хлопче, нічого мені зараз не кажи, а просто запам'ятай нашу розмову. Можливо тобі ще доведеться жити в новому суспільстві, то ж, як казав Тарас Григорович, згадай мене незлим, тихим словом...
Я запам'ятав Ваші слова пані Віолета, і, в результаті тієї розмови, хоч як мене тягли до комсомолу, - так і не вступив. Мав з цього приводу, звісно, достатньо багато неприємностай. Але так і не вступив а ні в "їхній" комсомол, і ні в "їхню"партію...
З тієї давньої розмови я виніс ще одну важливу думку; Той альбом, ні, краще сказати Альбом, був збірником художніх світлин, - відбитком минулого часу, містком між минулим і майбутнім. Тепер, коли прогрес дозволив, навіть, дошкільнятам володіти казково-фантастичною, порівнянюючи з минулими камерами-обскурами, технікою, мистецтво Фотографії перетворилось на "фотканьє" а вражаючі своєю художньою досконалістю фотосвітлини на нікчемні "фоткі". Виходить, і нині здравствуют "кухарчині" онуки-правнуки.
Сумно...

Я вже два місяці, як відмовився від злідійських послуг VF, а ви?

  • 05.08.18, 15:16
Один из крупнейших украинских операторов мобильной связи Vodafone объявил о принудительном переводе корпоративных клиентов на более высокие тарифы.

Перевод абонентов на новые тарифы начнется с августа 2018 года. Новые тарифные планы будут в 1,5-2 раза выше, чем текущие. Например, абоненты с тарифом «Офис 30+» будут вынуждены платить по 70 гривен вместо нынешних 30, а пользователи тарифа «Офис 50» – 110 гривен вместо 50.

Vodafone закроет сразу 18 тарифных планов для корпоративных клиентов. Отметим, что наибольшее подорожание абонентской платы ждет тех абонентов, которые пользовались самыми дешевыми тарифными планами, передает etcetera.media.

А вам з молокакором, чи без?

  • 11.07.18, 17:44
Пізня осінь. Базар. Холодний вітер, що пронизує до кісток попереджує про зиму, що невмолимо насувається мілкою сніжною крупою.
Люди тупцюють, зігріваючись в невеличкій черзу, до саморобного розсувного столика, за яким стоїть бабуся, що продає гаряче молоко з великих китайських термосів. На столику стоять стовбчиком паперові стакончики і баночка з цукром.
- Вам молоко з сахаром? - питає бабуся у кожного покупця.
Бабуся тепло вдягнена, але вже й руки червоні, на морозі задубіли і губи ледь ворушаться:
- Вам молоко з сахаром? Вам молокозсахаром? Ваммолокосахаром?
Надходить черга грузина, що торгував неподалік мандаринами.
- Вам з молокакором? - питає бабуся...
- Нэт! Мнэ бэз ныкому! - відповідіє грузин...
Як не дивно, вони пречудово зрозуміли одне одного...

Зимова риболовля на Орхоні

  • 11.04.18, 16:47

Зимова риболовля на Орхоні

Дивно, все ж влаштована людина; мало їй того, що під носом є, треба їй не так більшого, як іншого.  Не дарма ж така приказка ходить: - "Хай гірше, але інше"...

Отак і зі мною; Другий рік мого перебування в Монголії прошов у містечку Зуун-Хараа, що знаходилось неподалік від казково рибної річки Хари.

Річка-невеличка, завширшки 15-20 метрів, яку в багатьох місцях можна було перейти не замочивши коліна, мала норовистий, напівгірський характер. Моя перша зустріч з нею, яку я описав в оповіданні "Монгольськими шляхами" ледь-ледь не стала трагічною. Як би там не було, а риби в Харі було більше ніж води...

Мороз ще не лютував, температура нижче -15°С не опускалась, отже ми з Степаном кожного дня після роботи, готуючи припаси до зими, ходили на риболовлю, приносячи по 5-7 кг чебачка-харіуса, наловленого за якусь годину-півтори. Почищену від луски та випотрошену рибу викладали в "морозильну камеру" на балкон на плівку. Наступного вечора приносили чергове відро риби, а вчорашню, виморожену до стану "дощечок" складали в ящик,  від якогось обладнання,  принесеного з заводу. За тиждень ящик місткістю з пів куба, був повен. Здавалось, чого б ще? Ми припинили рибалити і ходили до річки "на природу" вже без вудлищ, але з фотоапаратами на "фотоетюди".

Наші колеги-монголи помітивши зміну наших уподобань, вирішили допомогти нам, запросивши на "справжню" риболовлю на Орхон.

- Хара - не місце для справжньої риболовлі! Тут водиться лише дрібнота, яку і рибою назвати соромно, а от Орхон!...

Степан від зимової риболовлі на незнайомій річці, та ще й з ночівлею, відмовився, намагався і мене відмовити, але  моя  нездолана тяга до зміни місць, спонукала  мене не дослухатись дружньої поради. Вітер мандрів необоримо вабив мене, збуджував уяву, тяг у звабливу невідомістю далечінь.

Рано-вранці, ще в сутінках, на умовлене місце прибув наш "екскурсійний" автобус - ГАЗ-53 з будкою. В кабіні, крім водія, як злиплі вареники, розташувалось четверо моїх супутників. Ну, мені вже не звикати до монгольських реалій, закинув я рюкзак і сам покірно поліз у "гостьову ложу" - кузов.

Рушили. Знову на сірому  екрані, утвореного між тентом і бортом, застрибали, змішуючись з зірками, вогні Зуун-Хари, що віддалялась. Їхали досить довго, вже почало світати. Машина, як човен в бурхливому морі, то дряпалась кудись у височінь, то пірнала в глибину. Під час одного з таких "пірнань", щось гучно хруснуло під задніми колесами, машина важко осіла, мотор натужно заревів, колеса, не зустрічаючи опору, легко закрутилися, наче вісь в підшипнику. Мотор ще трохи поторохтів і замовк. Стало тихо. Я піднявся з лави і виглянув з заднього борту. Машина надійно сиділа в каламутній багнюці струмка, що протікав по дну неглибокої балки. Лід був досить товстий, передні колеса проскочили, і вже стояли на сухому, а задні провалилися. Стоїмо на дні балки в тиші. "Вареники" мої не подають ознак життя. А треба ж щось робити! Гілляк нарубати, під колеса позастромляти… Поснули вони, чи що? Мені вилізти з будки ніяк; - за бортом глибока багнюка, перемішана з битою кригою, а вони ж вже на сухому!  Стукаю в стіну будки: -

- Ошь, ундет нуухер! (Гей, шановні товариші!) Ви там живі?

- Живі! Стоїмо!

Цікава, вичерпна інформація... Я й сам бачу, що загрузли по самі осі, тому й стоїмо... Але, як довго стоятимемо, чого чекаємо? Чарівника в блакитному вертольоті, щоб потішив нас безплатним кіно, поки ми тут загоряємо? Втім, на мультик про крокодила Гену посилатися недоречно, бо навряд вони мультикласикою володіють...

Нещодавно, проводячи перший урок по метрології для робітників КВПтаА, я розпочав свою лекцію з переповідання сюжету мультика "38 попугаїв", коли незнайомі з метрологією звірі джунглів вимірювали довжину Пітона в попугаях, мавпах та слоненятах... Слухачі мої, незнайомі з мультикласикою, дивились на мене з подивом і острахом, міркуючи, чи не час викликати санітарів...

Або ще один комічний випадок:

У однієї моєї співробітниці горе - відмовив замочок на новенькій ФРАНЦУЗСЬКІЙ (!!!) сумочці. Ремонтна майстерня за ремонт не взялася. Горе!!! Невтішна дівчина вся в сльозах!

- Давай, подивлюсь, - кажу я - може щось придумаю.

- Ой, та, навіть, майстерня відмовилась!

- Я ж не майстерня, я ж не по госпрозрахунку, я ж для душі, бо сліз твоїх бачити не хочу.

- Ну, подивись, - милостиво погодилась вона, - тільки ж не зламай замочка вкінець!

- Давай. Тільки з однією умовою:

- Якою?

- Не висни над душею і не компостуй мозок порадами. Піди, попий кави, а, якщо зроблю, то і мені принесеш...

Ну, зробив я замочка - клацає. Радості дівчини не було меж. Дякуючи, вона явно "передавала куті меду" :

- Ой! У тебе руки золоті... Маєш талант винахідника...

 Не в змозі припинити цей фонтан славослів'я, я відповів словами кота Матроскіна з "Простоквашино":

- "Подумаешь! Я еще и вышивать могу… и на машинке тоже"...

- Ой! Справді! - сплеснула долонями дівчина. - Я зараз! За кілька хвилин принесла мені вона купу журналів "Burda style" і я мусив годину обговорювати з нею фестончики, фалдочки, рюшечки... Добре, що дочка моя навчалась в ПТУ швейній справі, і я трохи володів термінологією...

А кави, між іншим, так, на радостях, і не принесла...

 Ой, шановні! Будьте обережні з класикою! Ще й не в таку халепу вскочити зможете!

Поки я вдавався до спогадів, вдалині з'явилася машина, що їхала по нашому сліду.

Це був міліцейський УАЗик. Два міліціонери вийшли з машини, пройшли по струмку вище, оцінили стан криги, постукавши по ній каблуками чобіт, про щось перемовились з нашим водієм, залізли в машину і вихором перескочили капосний струмок, не провалившись.

       Монгольські водії ніколи не кидають один одного в біді. От і міліцейський УАЗик, обладнаний лебідкою, вискочивши на гребінь балки, розвернувся і став на краю схилу. Один міліціонер лишився за кермом, другий, розмотуючи трос, пішов до нашої машини. Заторохтіли обидва мотори і наша полонянка радісно вирвалась на волю. Тільки  тут наші "вареники" покинули кабіну... Я не покинув кузова, бо не хотілося стрибати в крижану воду, та й не було в тому сенсу. А "вареники"? Вони ж були на сухому! Хоч би троса самотужки причепили!

Я був шокований. Слава монгольській міліції!!!

Після короткої розмови, колеги мої витягли з міліцейської машини три молочних бідони, щільно обмотаних драними куфайками і потягли їх до нашої машини. Міліцейський УАЗик, розвернувшись, і бібікнув на прощання, поїхав, а "вареники", відкривши задній борт, завантажили, з моєю допомогою,  бідони в кузов.

- Що це? Нащо це? - дивувався я.

- В турму єдєм, - пояснив мені Батбаяр - наш водій.

- В тюрму? За що? Навіщо?

- Тебья сдават будем. Сказал міліціонер: - ти очен тижолий, патаму задниє кальоса льод праламіл, а тебья за ето в Чьорний Юрта сдать нада! Монголи загоготали, як ті гуси і побігли в кабіну знову злипатися...

Звісно, слова Батбаяра мене не налякали. Гумор я розумію, сам, при нагоді, непогані розіграші створював, але тут - катавасія з машиною, міліція, бідони, тюрма... Як це в логічний ланцюжок пов'язати?

Рушили. Згодом виїхали на досить пристойну лісову дорогу. На моєму "екрані" замайоріли, опушені тонким сніжком, височенні модрини та кедри, а на дорозі почали з’являтися дивно вдягнені люди з мітлами. Їх одяг, рукавиці і, навіть шапки  були зшиті з матерії різних кольорів: одна штанина чорна, друга - коричнева або синя, одна половина куртки-ватянки синя, друга чорна, або коричнева... Що за клоунада? Сяйнула думка: - якщо ми їдемо в "Чорну Юрту", то, можливо, такий дивний вигляд мусять мати її мешканці?

 Чому без охорони? - А куди ж втечеш в такому вбранні? Тебе ж, як папугу серед горобців - помітять відразу..

Приїхали... Якісь будівлі, складені з товстих колод за благенькою дірявою огорожею. Батбаяр відкинув задній борт, підійшли й "вареники". Я подав один за одним три бідони, що розбіглось під час руху по всьому кузову, до краю помосту. Чотири мої супутники взяли вдвох по бідону, і пішли до гостинно розчинених воріт " Чорної Юрти". Батбаяр запитливо подивився на мене:

- Паможєш?

- А чого б ні? - я зіскочив на землю, -  з задоволенням! Але ж поясни, що відбувається!

- Ну, міліція памагла нам, а ані вєзлі абєд арестованним в два лагеря і апаздівалі. Прасілі памочь. А ти сільна іспугался? Ізвіні!...

- А як же! Страшенно перелякався, всю дорогу заснути не міг!

- Спать нє мог? Всю дорогу? Шутішь, да? Не іспуґался? - Маладец! Ну, что, панєсьом?

І ми понесли обід в зону...

Згадалось, як нас в Консульстві попереджували:

- Якщо вчините якусь протиправну дію - щось вкрадете, чи ненароком зґвалтуєте когось, не чекайте монгольську міліцію, біжіть якнайшвидше в Консульство з повинною. Наша, радянська тюрма, порівняно з "Чорною Юртою" - санаторій! В усякому разі - харчування нормальне, за розкладом і тепло!

Барак, що зовні нагадував бліндаж, всередині нагадував бліндаж ще більше... Вздовж стін, складених з товстелезних колод - двоповерхові дощаті нари. Посередині курилось довге багаття, я вгорі, як в юрті, був довгий димовий отвір... На час нашого перебуванні в зоні, барак був порожній. Ми залишили наш вантаж біля нар і вийшли.  На прохідній попрощались за руку з охороною: - баярлаа, баяртай (дякую, до побачення) і з полегшенням, "на волю з чистою совістю" пішли до машини.

В Консульстві знали достеменно те, про що попереджали... В радянському "санаторії" мені, дякувати Богу, не доводилось "відпочивати", отже порівнювати не можу, залишається вірити на слово більш досвідченим фахівцям...

- Куди ж тепер? - спитав я Батбаяра, - в багнюці бовтались, міліції помагали, в тюрмі були... Які плани надалі?

- План - рибу ловіть, усміхнувся Батбаяр, - а там пасмотрім... Йду до свого сідала в будці, Батбаяр окликає мене:

- Можєт в кабіну сядєш? Ешьчо час єхать...

- Ні, не хочу, у твоїх пасажирів зади кістляві, синці мені на колінах наб'ють!

- Ну, твоя воля, - сміється Батбаяр, і ми рушаємо.

Орхон... І природа і краєвиди і риболовля - все було б чудово, аби не вітер... При мізерній вологості повітря низькі температури в Монголії переносяться досить легко. Ми, навіть,мали нахабство засмагати  при - 30°С... Але при повному безвітрі.

Тоді, в Ерденеті, в розпадку між крутими схилами сопок було просто тепло від ласкавого сонечка. Ми з товаришем роздяглись до пояса і стали засмагати. Сеанс соляризації тривав не менше 10 хвилин. Безперечно, ми могли б і довше засмагати, але налетів... Ні, не налетів, то був, ледь помітний рух повітря. Рух - 30°С повітря... Ох, я ми його помітили і відчули!!! Ми кинулись до свого одягу, розвішаного на гілках, але майки-футболки перетворились на крижані обладунки, що з хрустом вдягалися на голе тіло... Навіть зараз, коли я пишу ці строки, пам'ять морозом вкриває шкіру...

- Але, повернемось до Орхону. Мене завжди захоплювала краса природи Монголії. Якби вмів, складав би на її честь сонети та оди! Орхон, в обрамленні віковічного хвойно- листяного лісу теж прекрасний у будь-яку пору року, але, даруйте, я не зможу нічого путнього сказати, бо вітер... Він люто видував з нас останні крихти тепла, продував наскрізь, здавалось, часом, що мій бушлат зшитий з марлі...

Ми нашвидку пробили і зарядили лунки, благо, що мороз ще не взявся за справу всерйоз, і лід був не товще 10-15 см. Укриття від вітру знайти не вдалось. Земля була суха і гола. Сніг, що ледь-ледь запорошив "Чорну Юрту" до Орхону не долетів. Назбирали прибережного сушняку, запалили багаття на "пляжі", під крутим береговим обривом, але вітер віяв вздовж Орхону, вогонь багаття стелився по землі, і мав ніжноблакитний, як з горілки газозварювального апарату колір, і тепла майже не давав...

До того часу я вже став досвідченим рибалкою і нікуди, навіть влітку, без шматка поліетиленової плівки не виходив. Під час пошуку місця, придатного для влаштування стоянки, я помітив на березі густу шапку висохлої трави. Отже, побажавши колегам спокійної ночі, витяг я з рюкзака згорток плівки і пішов на пошуки притулку для ночівлі. Вже добряче стемніло, але я швидко знайшов потрібне місце, і був приємно здивований; густа висока трава росла з неглибокої - 40-50см борозни. Втоптавши траву на дні борозни, я сподівався лягти в неї, сховавшись від вітру, а, щоб було тепліше, накритися плівкою... Капосний вітер, миттєво розгадав мій намір і, вирвавши плівку з рук, заніс на дальні кущі. Я не змирився, відібравши плівку у вітру, знову спробував здійснити свій задум, але й вітер не бажав здаватися. Тоді мені згадався фільм про Шуріка, який замотав дядю Федю в шпалери... Подякувавши Леоніду Гайдаю за слушну пораду, я розстелив на "березі" борозни плівку, (вітер, незнайомий з творчістю Л. Гайдая, навіть допоміг мені розрівняти її). Далі, враховуючи приклад дяді Феді, я покотився по землі, розставляючи літі, щоб не опинитись в такому ж безпорадному, туго обмотаному становищі, як він. Зробивши два чи три оберти, я дуже вдало впав у борозну - горілиць. Плівка була трохи більша за мій зріст, отже захищала мене всього від вітрових любощів. М'якенька постіль з трави, довгоочікуване тепло, втома... Заснув я майже миттєво.

 Проспав досить довго - три, а може й чотири години. Прокинувся від надмірного тепла, легкої задухи і незрозумілої важкості по всьому тілу. Як засинав, і ноги і руки досить вільно рухались. Міг би, при бажанні і на бік повернутись, а тепер лежу зі схрещеними руками на грудях, як...

Втім - геть дурні порівняння! Я живий, мені тепло. Дихати трохи важкувато! Так я ж перед сном плівку над головою розправляв, - мабуть злиплась, треба поправити, та, може, ще подрімати...

 Руки не рухаються? Ну, то й що? Раніше рухались, то й тепер рухатимуться... Тільки спокійно! Жодного хвилювання! От зараз поправлю плівку, а тоді ще подрімаю...

Не так просто... Руки, наче приклеєні... Тобто не руки, а рукава… Руки всередині рукавів мають деяку обмежену свободу. Толку з того... А дихати все важче...

А що, як головою? Буцаю головою в пластиковий кокон. О! Є результат! Дихати стало помітно легше! Треба було раніше головою скористатися... Так я ж скористався... Це ж вона мені порадила, залізти в кокон, щоб вітер обдурити...

 - А я тут до чого, то Гайдай порадив - віднікується голова.

Годі пустопорожніх балачок! Але, що ж це так тисне? Що заважає вільно рухатись? Може попробувати виповзти з кокону, як той метелик?

Ага, "виповзти"... Спробуйте повзти на спині зі схрещеними на грудях руками, без допомоги ніг в валянках, що лише безпорадно ковзають по слизькому пластику...  

Метелик не виповзає з кокона, він розриває його! Сам той процес колись бачив.  Ага, розірвеш його!  У метелика він не пластиковий!

Але що ж це так тисне? Може, скинувши рукавиці, та якось нігтями попробувати розірвати-розрізати рукотворну пастку?

 Розрізати? Нігтями? От, голова! А ніж?! Ніж має бути в кишені бушлата. В правій, чи лівій? Напевне що в правій. Я ж різав зайву волосінь правою рукою. Тепер треба позбавитись рукавиці і дістатися до кишені. З невимовними зусиллями звільняюсь від рукавиці і орудуючи ліктем, помаленьку опускаю руку вздовж тіла.

О, нова проблема! Я пишався фасоном свого бушлату - дуже зручними, не прямими, а косими кишенями. От тобі і зручність! В косу кишеню маю дістатись, запустивши руку знизу, а це, в моєму стані неможливо, бо нема куди лікоть відвести. Ось, вже, крізь тканину куртки намацую свій порятунок - ніж, великий складний мисливський ніж, - подарунок від мого друга дитинства, Вадима. На пероні київського вокзалу, під час прощання, Вадим вклав мені ножа в руку і промовив:

- Це тобі для справ добрих, і хай він виручає тебе в скрутну хвилину... От і настала та "скрутна хвилина", дякую тобі, друже!

Обережно, крізь матерію, сантиметр за сантиметром, підганяю ніж до краю кишені. Ближче, ближче... Які ж вони незручні, ці косі кишені! Який дурень їх вигадав? Дихати знову стає важче, але ніж вже міцно затиснутий в закляклій від напруги руці. Тепер треба повернути руку на висхідну позицію, зняти рукавицю з лівої руки, відкрити ножа і звільнятися!!! Назад рука йде порівняно легко. Ось знята рукавиця з лівої руки, розкритий ніж...

Прикриваючи пальцем лезо, щоб ненароком не встромити, куди не треба, намагаюсь протиснути ніж ближче до шапки-вушанки і встромляю його в пластик. Разом з животворчим струменем чистого повітря, щось невимовно холодне сиплеться мені в обличчя, на руку, за комір...

Сніг? Звідки? Не було ж! Різким рухом розпорюю свій кокон якомога далі, ледь не до колін і, борсаючись у снігу, перевертаюсь на живіт і встаю. 

Сірий ранок, падає, кружляючи, легкий сніжок, а на землі його вже сантиметрів 15-20... Коли встигло стільки нападати? Вітер вщух, втомившись мене розшукувати... Втім - ні! Він якісно зробив свою справу! Борозна, довжина якої сягала 5-6 метрів, зовсім зникла. Аби вранці почали мене шукати - не знайшли б! Хіба що навесні вже... Складаю ножика, все ще затиснутого в кулаці, шепочу: - дякую тобі, друже, звертаючись і до ножика і до Вадима, кладу ножика в кишеню.

До чого ж вона зручна - коса кишеня! Хтось розумний Ії вигадав! Відшукую рукавички, витріпую їх від снігу, кидаю прощальний погляд  на зруйновану пастку, і йду до багаття. Воно ледь-ледь жевріє. "Вареники" мирно хропуть в кабінці...

- А як же "казкова риболовля на Орхоні" спитаєте ви.

- Даруйте, - не пам'ятаю. Здається, щось-таки зловили, але брехати не буду. На тлі інших пригод, то вже не суттєво...

Генеральське мислення

  • 23.02.18, 18:19
Колись наявність у молодої людини шпор робила зеленого юнака блискучим гусаром, але то було... З часом все змінюється. Змінились і шпори... Тепер нікому вони ні задоволення, ні радості не приносять. Швидше навпаки...
Якщо ви, слава Богу, ще не знаєте, що це таке - уявіть, що вам до п'яти якийсь ворог приклеїв пластирем металеву кульку 4-5 мм діаметром... Ви, звичайно, будете намагатись на цирлах ходити, Щоб не так боляче. але, але...
Ви чули, колись, таку приказку: - "вовка ноги годуть"? Вона у повній мірі стосується і налагоджувальників. Спробуйте "на цирлах" весь день по сходах новобудови "погусарити" в пошуках причини ненадходження сигналу від якогось з датчиків...
Ну, довелось звернутися до дільничного терапевта. Той, навіть не дивлячись, виписав мені направлення в фізкабінет на десять сеансів електрофарезу з лідікаїном. Вже на тртьому сеансі злощасна кулька майже розтанула, а, посля десятого - зникла безслідно, аж на п'ять років...
На шостму році, коли та кулька вирішила потурбувати мене знову, я, вже не вагаючись, пішов протоптаною стежкою - за направленням на електрофарез з лідікаїном.
Ось трітій сеанс, п'ятий, сьомий... А кулька і на збирається розсмоктуватися...
- Щось у вас, шановна, якийсь не той лідікаїн, чи струму з вашого апарату не додаєте, - кажу сестричці. - От, п'ять років тому, мені трьох сеансів вистачило, а зараз, вже курс закінчується і ніякого толку!
- Ну, ви, як той царський генерал!
- Чим це я на царського генерала схожий? - дивуюся я.
- А ви, що, не чули цей анекдот?
- Розкажіть - почую!
- То слухайте: - приїздить до Боржомі на лікування генерал. П'є водичку, лікується, але настрій у нього, не зважаючи на південню екзотику, з кожним днем псуєтся все більше. Нарешті викликає він до себе головного лікаря курорту і вчиняє йому рознос:
- Что это вы, батенька себе позволяете? Водичку, что ли, разбавлять надумали? Я, вот, еще когда был юнкером, к вам приезжал, так тогда, помню, стопочку боржомчика опокину, я потом всю ночь такое с девками вытворяю - самому, нынче, не верится! А вот сейчас- уже ведро выпил и хоть бы что! Это вам так не сойдёт! Я управу на вас найду!!!...

Шукайте справжнього Майстра!

  • 23.02.18, 18:08
Купив собі один чоловік костюм. Гарний, дорогий, всім на заздрість. Жити б та радіти! А у нього, чомусь, апетит пропав, став худнути, бессоння замучило. Пішов він до лікаря. Оглянув його лікар уважно, та й сумно так каже:
- Вся біда у вас, юначе, від вашого чоловічого хозяйства... як його видалити, все повинно нормалізуватись...
- Тобто ви пропонуєте мені кастрацію?
- Ну, можна і так сказати, іншого виходу я не бачу... Але вибір за вами...
Який там вибір? Це ж не пальця, чи, скажімо, руку відтяти! Це ж саму сутність чоловічу ампутувати!
Звісно, не погодився той чоловік, але ставало йому все гірше і гірше. Вже й голова паморочитись стала, вже й, часом, свідомість втрачати став, падав на вулиці. Що робити? Як не крути, а життя, все ж, дорожче...
...Операція пройшла вдало, той чоловік став швидко одужувати: повернулись і сон і апетит, став вагу набирати, ну, наче все на краще, але костюм до того часу він зносив...
Друзі порадили йому гарного кравця. Кравець виявився старим євреєм, майстром своєї справи, фахівцем найвищого рівня. Прискіпливо обмірявши клієнта кравецьким метром-стрічкою, він вибачився, що має задати незвично-інтимне питання:
- Скажіть будь ласка, в якій штанині ви звикли носити своє достоїнство?
Як ви розумієте, це питання було для нашого героя і безтактним і болючим водночас, тому, не маючи змоги стриматись, він відповів досить грубо:
- А вам яке діло до того? Я ж костюм замовити прийшов, а не статеві проблеми з вами вирішувати! На що кравець смиренно відповів:
- Ой. Не скажіть, не скажіть, юначе! Це дуже важливе питання, бо якщо цього не врахуєш, клієнт матиме великі проблеми; його мучитиме безсоння, втрата апетиту, головокружіння...

Ой, радуйся земле!

  • 06.01.18, 11:01
Добрий вечір, пане, пане господарю,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

Застеляйте столи, та все килимами,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

Вже прийшли до тебе три празники в гості,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

А перший же празник: Рождество Христове,
Радуйся, ой радуйся, земле,

Син Божий народився.

А другий же празник: Василя Святого,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

А третій же празник: Святе Водохреща,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

Добрий вечір тобі, пане господарю,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився

Зауважте, шановні. коли то було про наше сьогодення написано!

  • 04.10.17, 23:51
Іван ФРАНКО

"УЖАС НА РУСІ"

Лихо, сусідо! Ой горе нам, свату!
Світ вже кінчиться! Вже буря гуде!
Чув ти? На нашу нещасную хату,
Кажуть, страшенная змора іде.

Все перевернуть униз головами:
Учні професора стануть навчать,
А як азбуки не вміє — різками,
Як він їх нині, будуть його прать.

Вірні тоді парастас будуть править,
Але поклони піп битиме сам;
Купчик над склепом сей напис поставить:
"Хто дасть найменше, товар йому дам".

Суд буде також для них відповідний:
Неук судитиме вчених панів.
Хто вкрав, а хитро — той вийде свобідний,
В цюпу — хто вкрасти хотів, а не вмів.

Красти, ошукувать всім буде вільно,
Чесний заробок — отсе буде встид,
Злодія зловиш в коморі — постій-но!
Злодій тебе до уряду тащить.

Не хлоп державі з кривавого поту
Буде, як досі, податки зносить,
Але держава за хлопську роботу
Премії буде рік-річно платить.

Волі назадники стеклі запрагнуть,
А ліберали її прокленуть,
Взад поступовці, мов раки, потягнуть.
Прямо вперед невидющі підуть.

Вівці муть, кумочку, пастиря пасти,
Яйця муть, кумочку, курку учить;
Люди легальні муть грабити й красти,
Чесних почнуть злодіяки тіснить.

Горе, сусідо! Ой лихо нам, свату!
Світ вже валиться! Тріщать вже стовпи!
Треба покинуть і жінку і хату
Та мандрувать на кубанські степи.

4 дек[абря] 1880

От і я, шановні друзі, маю свою книжку!

  • 12.09.17, 21:20
От і я, шановні друзі, маю свою книжку!
Багато казок розказував я і дітям і онукам. аж поки мене не попросили:
- Ти ж всім не розкажеш... Напиши!
Написав, майже так, як розказував. Там дві частини. якщо зацікавить - буде ще одна-дві...
https://andronum.com/index.php?dispatch=products.download_fragment2&product_id=18260
Хто має можливість, прошу, закиньте це, будь ласка, друзям, і в інші ресурси
 https://andronum.com/avtory/krivenko-volodimir/
Страницы:
1
2
3
4
6
предыдущая
следующая