Оно нечаянно нагрянет, когда его совсем не ждёшь...

  • 21.07.20, 09:14

Одного разу в аптеці маленького містечка одного з американських штатів задзвонив дверний дзвоник. Він дзвонив завжди, коли в аптеку входив покупець. Аптекар поспішив на дзвін дзвіночка і побачив біля прилавка корову. Корова ввічливо привіталася і запитала: 

             - Пане професоре, чи не могли б ви продати мені соди? Аптекар отетеріло мовчав. Уривки думок вихором носилися в його голові.

            - Корова, що  вміє говорити... Це неймовірно! Може я сплю? Може я захворів, і це маячне бачення?

             Корова повторила своє питання ще двічі, але так і не отримавши відповіді, вийшла з аптеки. Аптекар вдарив себе кулаком в лоб.

             - Білл, ти старий дурень! Адже це й справді була  корова, що вміє говорити! Треба ж було спитати, як їй вдалося так добре вивчити англійську мову і правила хорошого тону ... Ось, якщо вона ще раз увійде, я запропоную їй філіжанку кави і розпитаю про все ...

            А корова, спустившись з аптечного ганку, задумалася:

             - Дивна людина! Я ж говорила з ним його рідною мовою, а він мовчав, як мій сусід по стійлу бугай Боббі ...  Раптом вона вдарила себе хвостом по морді і сказала:

            - Корова я корова! Людина напевно подумала, що я хочу забрати весь запас соди з його аптеки, а мені ж потрібна всього лише одна малесенька пачечка! Повернуся-но я, вибачусь, і попрошу одну маленьку пачечку соди.

            Знову дзвякнув дзвіночок і перед аптекарем знову виникла корова.

        - Пане професоре, ай ем соррі, вклонилася корова. Вибачте мене, корову, я невірно висловила свою думку і дуже шкодую про це. Я хотіла попросити вас, сер, продати мені одну маленьку пачечку соди ...

            Але у аптекаря знову перехопило подих ... чашечка соди ... пачечка кави ...  корова, що вибачається... Не складно і взагалі розум втратити ...       Корова повторила своє питання ще двічі, але як і раніше, не отримавши відповіді , вийшла з аптеки...

Аптекар обома кулаками загамселив по голові.

            - Ти повний кретин, Білл! В твою паршиву аптеку тільки що увійшло щастя, багатство, забезпечена старість! Адже гастролюючи штатами Америки я стану відомим і багатим і нарешті підкорю серце норовливої красуні Мері!

            Тепер я буду розумнішим, я заздалегідь наготую найсмачніші тістечка до кави і коли вона прийде ...

            А корова більше не прийшла ...

Юрій Васильович

  • 16.07.20, 15:27

Юрій Васильович

 

            З ім'ям Юрія Васильовича Угольнікова, одесита, чудової, неординарної людини у мене пов'язані найтепліші, вдячні спогади.

            Зустрітися нам довелось на пуску одного з спиртозаводів Черкащини. Це був мій перший абсолютно самостійний об'єкт і, звісно, далеко не все було, як мало бути. Я дуже хвилювався; все ж це мій перший об'єкт, перший "пробний камінь". Від того, як мені вдасться його налагодити, залежало дуже багато, можливо і весь мій майбутній життєвий шлях.

            Я хвилювався, і в діях моїх була явно виражена сумбурність рішень, метушливість і нервозність. На цьому заводі працювало кілька налагоджувальників нашого Управління з різних виробничих ділянок; там були компресорники, теплотехніки, вентиляційники, електрики, технологи. Всі - по двоє-троє, а я від КВПтаА - сам. Всі ми були дружною сім'єю, і завжди намагались допомагати одне одному, але, стосовно мене, їх допомога і підтримка могла бути лише моральною...

            Мені було доручено налагодити роботу котельної і бродильного відділення в автоматичному режимі. Спиртове відділення, що було поруч з бродильним було під владою одесита Юрія Васильовича Угольнікова.

            Юрій Васильович, хоч на той час ми ще були незнайомі, помітивши мою суматошність і нервозність, підійшов до мене:

            - Тебе як звуть? - Ми познайомились. -  Ти з київської наладки? І це твій перший самостійний об'єкт? Ти хочеш здати його на "відмінно"? Володичку, синку, для того потрібно запам'ятати одну просту річ і ніколи не забувати її:

            - Налагоджувальник це скеля! А все, що навколо - так, мілкі хвилі... І тоді все обов'язково буде гаразд. Обов'язково! Ну, сам подумай - от ти нервуєш-хайпішуєш - людей смішиш, а тобі яка користь з того? Як кажуть у нас в Адєссє - і шьо ти с етого будєш імєть? А я скажу - збитки, самі лише збитки. То я хочу у тебе спитати: - воно тобі треба?

            На той час Юрію Васильовичу було 57 років, і він мав вигляд скелі, але не тої похмурої, скандинавської, а ласкавої, усміхненої, чорноморської, яка, тим паче, впевнено протистоїть хвилям різного калібру.

            Нема нічого дивного в тому, що людина на роботі і вдома поводить себе по-різному. Так робить багато хто з моїх знайомих, але тільки не Юрій Васильович. Колись завітав я до нього додому в суботу, а він з дружиною, якраз збирався за покупками. Мій поїзд на Київ відходив ввечері, отож Юрій Васильович запропонував мені приєднатись до них.

            - Поки моя дружина скупиться, ми і побалакаємо, а заодно і з Адєссою познайомишся.

Я погодився. Їдемо. Дружина Юрія Васильовича, раптом, вказуючи правою рукою на ліву сторону перехрестя, командує:

            - А отут повертай праворуч... Юрій Васильович хильнувши трохи кермом - (ліворуч-праворуч) рішуче збавляє швидкість, під'їжджає до бровки, спиняється, повертається до дружини:

            - Кохана! Я не заперечую твоєму баченню світу, ти на це маєш повне право, але давай домовимось: - де у нас сьогодні буде праворуч? Отакий Юрій Васильович в усьому:

            - Я не заперечую твій світогляд, але давай домовимось...

Про нестандартність думки Юрія Васильовича можна розказувати годинами, але я наведу лише один приклад, який стосувався конкретно мене: - як кажуть - вовка ноги годують, а налагоджувальника -  інструмент. За кілька років роботи а наладці я підібрав собі гарний комплект. Одного лише не вистачало - мікродрілі. Купити її тоді було неможливо, треба було зробити її власноруч. Не питання! - Зроблю! От тільки  де дістати відповідний двигун? Цим питанням а набридав усім зустрічним-поперечним і удача, якій я неабияк набрид своїм канюченням, таки усміхнулась мені: - ростовський налагоджувальник з котрим я був лише кілька годин знайомий, надіслав мені поштою з Армавіра двигун від настільного вентилятора. Наше знайомство з ним, між іншим, почалося з взаємних образ:

            - Ти київський? - спитав він, - значить ХАХОЛ?

            - Я не знаю такої національності, - відповів я. А ти, судячи з твого запитання - КАЦАП? - відповів я запитанням на запитання.

            - Чиво ты сразу оскорбляешь? Я же ничего плохово не сказал! Вообще-то я русский...

            - Я теж нічого поганого на думці не мав, але, просто цікаво, чим ти пишаєшся? Я українець, згідно вашій граматиці - ім'я "существительное", що відповідає на питання "ХТО", а ти кажеш, що ти русскій, а це слово відповідає на питання "ЯКИЙ", або "ЧИЙ" - тобто по-вашому "прилагательное". От мені і цікаво - якщо ти з Росії - значить "чий" - русскій, а тепер скажи "хто" ? Татарин, бурят, грузин чи єврей, а якщо слов'янин, то можливо "рускій українець" ?..

            - Ой, я понял, просто, извини, у нас так говорят...  Давай не будем ссориться!

            - Давай!

От в результаті такого знайомства одержав я посилку з двигуном і записку з одним словом - "ИЗВИНИ"...

            В той рік я провів свою відпустку в Полтаві. Садиба мого тестя якнайкраще підходила для мого задуму - виготовленню мікродрелі. У тестя в майстерні було все необхідне, проблема була лише в пошуку підходящого матеріалу для ручки, тобто матеріал-то знайшовся, але...

            Вам знайома історія створення   мармурової статуї Давида роботи Мікеланджело? Не смійтеся. Я зовсім не ототожнюю свій "твір" з Творінням Великого Майстра, просто мета у нас була дещо схожа: - зробити з непотребу щось потрібне.  Мікеланджело дісталась щербата брила мармуру, від якої всі відмовились. Мені - понівечений шматок текстоліту з сміттєвої кучі... Обточував я його, доводив до потрібної форми більше, як половину відпустки. Ви спитаєте, нащо я так детально описую виготовлення якоїсь ручки? А от, слухайте далі.

            Ми звикли у наладці довіряти одне одному на слово, тому мені і на думку не спало перевірити роботу двигуна. Лише тоді, коли все було зібрано, як годиться, я встромив штепсель у розетку і натиснув кнопку пуску....

            Ні, ви не вгадали, двигун-таки закрутився, але проти годинникової стрілки...

Повернувся я до Києва по закінченню відпустки і перш за все завітав до колег-електриків з електротехнічного. На жаль, не змогли вони мені нічим допомогти крім поради - користуватись "лівими" свердлами. Ну, лівими, так лівими, не викидати ж всю дріль! Значить треба знову звернутись до друзів по допомогу. Першим, до кого я звернувся був Юрій Васильович.

            - Володичку, синку, обмалюй мені, спершу, свою проблему. - Я обмалював. На обдумування відповіді Юрій Васильович витратив пару мікросекунд:

            - А скажи мені, передній та задній підшипник якоря мають однакові розміри?

            - Однакові.

            - Ну так вийми якір і розверни, одержиш праві оберти... Розібрав, перевернув, користуюсь і досі без жодного "лівого" свердла... Дякую Вам, Юрію Васильовичу!

            Щоб миттєво дати слушну пораду як вирішити проблему, з якою не могла впоратись електротехнічна дільниця, треба було мати за своєю спиною просто велетенський досвід, і він мав його.  

            З раннього юнацького віку нараховувався його стаж як налагоджувальника. З юнацького віку Юрій Васильович зрозумів, що в світі є багато недосконалостей деякі з яких цілком можливо виправити самотужки.

            Почалося це ще в шкільні роки. Батько Юрія Васильовича, інженер одного з одеських виробництв пожалівся, якось на дефіцит пневматичних виконуючих механізмів - скоро прийдеться на ручне управління переходити...

            Батьківські проблеми не обійшли кмітливий розум Юрія, а ви знаєте - хто щось шукає, тому воно назустріч біжить... Так було і з Юрієм - в око йому впав привод тормозної системи на самосвалах. Далі - справа техніки: якось домовився він на Вторчорметі щоб дозволили йому зняти десяток "парашутів" зі списаних автомобілів, віднести їх другу не піскоструйку, розібрати-зібрати та віднести батькові. Таким чином нічого переводити в ручний режим не довелось...

            Я був свідком ще одного "вищого пілотажу" Юрія Васильовича. На нашому заводі провадилась реконструкція підстанції. Потрібно було близько 600 мідних наконечників. Вони-то були, але, з-за недбалого зберігання, були в жахливому стані. Для монтажу вони явно не годились. Придбати нові було ніде, та й часу на те вже не було. Головний інженер ходив, як у воду опущений, йому загрожували серйозні неприємності.

            - Василь Васильович, а чого ти такий смутний, що такого неприємного сталося в твоєму королівстві? - запитав головного Юрій Васильович при зустрічі.

            - Ой, і не питай, змахнув рукою Василь Васильович - і повідав причину свого смутку.

            - І це причина так розстроюватись з-за проблеми, що вирішується за 3-4 години?

            - Ти серйозно? Можеш допомогти дістати? - запитав зраділий  Василь Васильович.

            - Нічого діставати не потрібно, я можу привести їх в належний вигляд за 3-4 години...

            - Що тобі для цього потрібно?

            - 3 колби з кислотою, яку я скажу, паяльна лампа, 0,5 кг олова, трохи соди, щоб зварювальник зробив з швелера лоток, де б я міг те олово розплавити і ще по 50 коп. за штуку...

            - Добре, я дам розпорядження, тобі все це нададуть і зроблять. Роби! Не обідимо...

            - Ой,  Василь Васильович, ти навіть не уявляєш, який я обідчивий... Давай спочатку угоду підпишемо, а щоб ти не сумнівався, так в угоді і напишемо: якщо за 4 години я не виконаю свою обіцянку, або виконаю її неякісно, - вважати угоду недійсною...

            - Юрій Васильович! Ти став таким бюрократом! Ти що, мені не віриш?

            -  Василь Васильович! Зараз на слово вірять або святі, або дурні... Я не святий, то за кого ти мене маєш?

Сперечались вони недовго і кінець-кінцем пішли підписувати угоду.

            Я був свідком і усього процесу: Юрій Васильович в четвертій колбі змішав певну кількість кислоти з трьох, в одну з спорожнілих налив чистої води, в іншу розчин соди. На той час в заглушеному з обох боків швелері вже кипіло олово і почалось...

            Не буду витрачати час на опис подробиць процесу, скажу лише, що на перетворення страхітливого окисленого наконечника в срібний витвір мистецтва Юрій Васильович витрачав не більше 10 секунд, так, що за дві з чимось години завдання було виконано.

            За кілька днів на складі виявилась ще купа наконечників в аналогічно жахливому стані і Василь Васильович дав наказ лаборанту приготувати подібний набір хімікатів, а електрику, що за наказом  Василя Васильовича уважно спостерігав за процесом, наказав його відтворити. (нащо витрачати зайві гроші, коли секрет вже розгадано?)

            Як не намагався електрик повторити успіх Юрія Васильовича - нічого з того не вийшло...

            - А чому? - запитав я Юрія Васильовича, - вони ж робили все як ви!

            - Все, та не все, - усміхнувся Юрій Васильович, - ось цього-то вони і не примітили, він витяг з нагрудної кишені сорочки маленький пластиковий пакетик з чорним порошком.

            - А що це? - запитав я.

            - Каталізатор - відповів Юрій Васильович. - А який - не скажу, все одно ти його не дістанеш, та й не потрібно воно тобі... Запам'ятай! У кожній справа великій чи малій вирішальну роль відіграють нюанси...

Я пам'ятаю, Юрію Васильовичу!
 Дякую вам, що зустрілися на моєму шляху! 

феномен Картки Киянина. (Ощадбанк)

  • 09.07.20, 11:42
Шановні друзі!
Хто може пояснити мені феномен Картки Киянина. (Ощадбанк)?
Я поклав туди 200 грн. Десь за півроку зі здивуванням побачив, що там 160... Знову добавив до 200 грн через час там вже взагалі - "0 грн"...
За станом здоров'я з дому я вже рік не виходжу, транспортом та іншими благами цивілізації не користуюсь, замість нарахування відсотків на мій вклад, вони просто грабують мене, чи що?

Ілля та Аркадій

  • 08.07.20, 16:18

Ілля та Аркадій - два брата-акробата.

 

            Цю назву не я придумав, то брати самі себе так називали з-за тих карколомних витівок якими були переповнені їх дитинство та юність..

            Втім, давайте по порядку;

            У свій час працювали у нашому налагоджувальному Управлінні два брати-близнюки. Вони були не просто схожі, вони були абсолютною копією один одного не тільки зовнішністю, але й зростом, кольором очей, звичками, уподобаннями, хистом. Часто можна почути щодо схожості близнюків:

            - Я розрізняю їх, лише коли вони стоять поруч... Повірте, це не про Аркадія та Іллю. Коли брати, повернувшись з чергового відрядження, заходили із звітом до начальника, той просив їх представитися... навіть впритул розрізнити було неможливо. Вони були дуже тямущими інженерами-прибористами і, здавалось, нема в світі найскладнішого приладу, який би вони не змогли відремонтувати.  Ну, ви розумієте, хоч вони були і серйозними хлопцями, їх життя було переповнене різними витівками, але я розкажу лише про одну з них.

            Не дарма великі знавці жінок - французи здавна закликали: в усіх неочікуваних і незрозумілих ситуаціях - cherche une femme - шукайте жінку!

Безтурботний плин життя наших героїв, що ні вдень, ні вночі, ніколи не розставались, був безцеремонно перерваний, як ви вже здогадалися - жінкою, - Аркадій одружився. Жінка, а тепер вже дружина, не тільки брутально вирвала Аркадія зі звичної обстановки, вона взагалі вивезла Аркадія з країни. І що дивно, Аркадій зовсім  не пручався... Ми питали потім у того, хто залишився:

            - А Тома не переплутала, увезла саме того, кого хотіла?

            - Не переплутала, -  сумно відповідав Ілля, що дуже тужив за братом. Тоді не було ні Скайпів, ні Вайберів, навіть Є-мейла ще не було. Було тільки листування, та фотографії в листах. Туди - чорно-білі, звідти - кольорові...

            Так у листуванні промайнуло два чи три роки. Терпець урвався і Аркадій прислав Іллі найдовшу з можливих гостьову візу і Ілля, подолавши численні бюрократичні перешкоди того часу - виїхав.

            Аркадій зустрів брата, як мало кого з державних діячів зустрічають; взяв тижневу відпустку і влаштував Іллі незабутнє турне по всьому Ізраїлю, по всім визначним його місцям.

            Як казав Соломон "і це мине". Минув і цей тиждень і Аркадій з дружиною мусив повернутись до роботи, а Ілля лишився сам. Сам в незнайомому місті, без знання мови і звичаїв на братовому утриманні... В скорому часі занудьгував Ілля. Людина діяльна, він тепер не те, що був обмежений у діяльності та спілкуванні з навколишнім світом, а і взагалі був відрізаний від нього по-живому...

            Став Ілля просити брата влаштувати його на будь-яку роботу, аби вдень не нудьгувати, та ще й якогось шекеля для загалу заробити.

Але як виконати братове прохання? При всьому бажанні то - кримінал! Приїхав по гостьовій, родич підписав зобов'язання годувати тебе, та виконувати різні твої забаганки - отже відпочивай, а працювати не маєш права! Це у нас увійшло в звичку, що, коли не можна, але дуже хочеться, то трішечки можна... У цьому дикому Ізраїлі все не так, як у людей. Там, якщо чогось не можна, то, як би не хотілось, а таки не можна!

            А треба сказати, що приймаючи свої закони їх ВР не врахувала, що серед громадян Ізраїлю стануть з'являтися жінки, виховані в Радянському Союзі, ті самі, що "коня на скаку перекупят, горящую избу продадут"...

            - Чого зажурилися, хлопці? - запитала Тома, що прийшла з роботи трохи пізніше, і застала братів у глибокій задумі, бо вони братів, вже дійшли до думки, що в умовах Ізраїлю прохання Іллі нездійсненне.

             - Ну, ви мене дивуєте! І оце причина щоб так сушити собі голову? Завтра ж я і влаштую Іллю на роботу, тільки, ось, треба підібрати куди...

            А назавтра Тома привела Іллю з документами Аркадія в контору, де потрібні були вантажники і розплакалась перед управляючим:

            - На вас єдина надія! Поможіть нам! Мого чоловіка ніде не хочуть взяти на роботу, бо є у нього суттєва вада, про яку, ми, коли від'їжджали з Союзу і не здогадувались.

            Мій чоловік має вищу освіту, обіймав в Союзі гарну посаду, а тут виявилось, що він абсолютно нездатний до івриту. За три роки перебування тут, сором сказати, він так і не вивчив жодного слова. Я більше скажу - намагання навчити викликають у нього відчуття неповноцінності і нервовий зрив, який потребує лікування. А де на те гроші взяти, як працюю тільки я? Хоч назад повертайся! І вона знову гірко розплакалась...

            - Ой, ну що ви, що ви! Будь ласка припиніть плакати, бо мої хлопці подумають, що я вас образив. Ми ж євреї і, навіть, в Торі написано, що ми зобов'язані допомога ти одне одному. Хай ваш чоловік виходить завтра на роботу, будемо якось на мигах спілкуватися...

            Таким чином Аркадій (Ілля) став офіційним вантажником в одному з Ізраїльських підприємств, і справи його пішли зовсім непогано. Ілля брався за будь-яку роботу і керівництво не скупилося на оплату. Час йшов і мало-помалу Ілля став освоювати іврит... Коли він одного разу за обідом, втративши обережність, спромігся на досить довгу фразу, схвалюючи якість приготування якогось блюда, робітники доповіли про це чудо управляючому, той викликав Іллю до кабінету і спитав, як таке чудо могло статися всього за неповний місяць, якщо за три роки - жодного слова не вивчив. Ілля не придумав нічого кращого, ніж сказати:

            - Та, знаєте, ви зібрали такий чудовий колектив, що в ньому іврит сам собою вчиться...

            Ви пам'ятаєте, що це все сталося в капіталістичній країні Ізраїль? А що рухає бізнесом в таких країнах? -  Реклама! Звичайно реклама! От і управляючий вирішив на цьому диві зробити ґешефт.

            За кілька днів він попросив Іллю прийти на роботу трохи раніше, бо приїдуть телерадіо журналісти робити репортаж про диво, яке зробив колектив, підібраний управляючим. Ілля вислухав новину і, зрозумівши, в що це виллється Аркадію, втік з роботи.

За годину в контору прибула розгнівана дружина Аркадія. Вона вже не плакала, вона вже махала кулаками і погрожувала судом за те, що для власної користі, управляючий, знаючи ваду її чоловіка, не зупинився перед діями, що привели до чергового нервового зриву.

            Ілля казав, що кілька тисяч шекелів на лікування Аркадія, швидко владнали справу, але Іллі довелось, про всяк випадок, значно скоротити час свого перебування в гостях...

Випадок під час підводного полювання.

  • 06.07.20, 15:18

Випадок під час підводного полювання.

 

          Кінець травня. У нас в сім'ї радісна новина - поповнення! Народилась чудова дівчинка!

         Я чув, що в горах Кавказа, щоб усі чули про радісну новину - народження дитини, батько сповіщає про це пострілами з рушниці. Громогласної рушниці у мене нема, але є рушниця для підводного мисливства. Вона не резинового або пружинного бою, а порохова, що стріляє капсулями "жевело". Ну, що є то є! Три постріли крізь кватирку, хай і не дуже гучні, мусили повідомити світові про народження нової людини і, одночасно, не привернути увагу правоохоронних органів...

         Радість, ейфорія, але ось вже й будні наступили... - А чого вона плаче? А чи не голодна? А чого пелюшки мокрі через кожні 5 хвилин? А чого вони сухі вже півгодини?... Сотні, тисячі "чому" і "чого"...

          Батько мій - лікар з 45-річним стажем, але його поради до уваги не беруться, потрібна мама, вона ж чотирьох вигодувала, вона знає що до чого.          Чекали маму (тещу) як месію, а коли вона приїхала, усім полегчало, всі зрозуміли, що доля дівчинки в надійних руках!

         Я, що весь час відчував себе головним винуватцем події, і намагався усіма силами спокутувати свою "провину", раптом став непотрібним, став "крутитися під ногами" і лише заважати процесу навчання "молодого бійця" - дружини... - Йди собі погуляй, не товчись, тут і так місця мало... Ну, я не кицька Керола щоб гуляти "самому по собі", тому я зібрав своє підводне спорядження і рано-ранесенько вирушив на одне з своїх улюблених озер.          Сонце вже встало, але за густим серпанком туману видно лише широке райдужне сяйво. Кеди мої їдуть у рюкзаку, а росиста трава приємно охолоджує босі ноги. Багато роси - день обіцяє бути ясним. За мною лишається чорний пунктир збитої роси. Пунктир помітно вигинається ліворуч, але швидко виправляється, щоб знову поволі вигинатись ліворуч. Ефект ширшого кроку правої ноги... Про нього я читав ще у Арсеньєва, тепер бачу на практиці.

          Тиша ... Якщо тишею можна назвати тишу міської околиці. Недалеко, метрів за 300 починаються огорожі садів. Ви спитаєте - а нащо ж я вподобав озеро, що майже впритул прилягає до дач? А справа тому, що "моє" озеро "дике", що по краям заросло очеретом, і тільки середина його умовно вільна від латаття та куширу, а на такій же, приблизно, відстані від дач знаходиться остаточно вбите цивілізацією озеро. Його, за бажанням мешканців садів колись почистили, перетворивши квітучі береги на піщані насипи, а озеро на ковбаньку. Тепер там весь світлий день і шум, і гам, та й ввечері та вночі його окупують нудисти. Зате в "моєму" тиш та спокій, навіть рибалки забрідають нечасто, побоюючись залишити свої гачки в лататті.

         А, ось, нарешті, й "моє" озеро. Лежить собі - ніжиться під туманною ковдрою. Ну, вітаю тебе! Прийми і мене під своє покривало!

         У нас є на березі напівтаємний лаз, отже роздягаюсь-перевдягаюсь у підводне спорядження, заряджаю рушницю і поволі, без зайвого шуму, занурююсь в прохолодне царство. Дзеркало поверхні озера являє собою величезний екран, що вловлює зовнішні звуки і передає всередину. Цей природний локатор має одну суттєву ваду: звук-то він передає добре, а от про напрямок, звідки він лине, лишається тільки догадуватись. До смішного доходить ; скажімо, загавкав собака, - вискакуємо з води - а чи не трощить він наші речі? А виявляється що він або на іншому березі, або і взагалі далеко від озера...

         Отже пливу я, обережно відводячи стволом рушниці стебла латаття. Пустка! Хоч би хвіст якась щучка показала. Вже й в улюблену схованку під затоплене дерево заглядав - нема!

         Йду вже на третє коло і тут чую жіночий переляканий голос: (далі текстом оригіналу) - Ой, Люсь! Что это? Аґґомный сом? - Да тут, Зин, всё может быть, видишь, какой забґошенный пґуд. Не даром тут никто не купается, а почистить, пґивести в пґиличный вид, так этим жлобам денег жалко... Ой, нет, Зин! Это не сом, это какой-то неноґмальный мужчина. И ещё очень голодный к неноґмальному впґидачу!

          - Почему голодный и неноґмальный, Люсь?

          - А видишь, он п'ямо с вилком в єтот пґуд за ґыбой полез? Ноґмальный дома бы покушал, а потом на пляж сходил бы... Мені стало цікаво, хто ж це так жваво обговорює мою ранкову поведінку і я підвів голову з води. Блиснув на сонці гарпун-тризуб в стволі рушниці.

         На березі, на рушничку сиділи дві, я б назвав їх за особливістю вимови - "одеситки" предбальзаківского віку з цікавістю дивились на мене. Я не став знімати маску та виймати шноркель з рота, задовольнивши свою цікавість я знову пірнув в глибину. Моя поява, вигляд гарпуна, надали "одеситкам" ще більшої наснаги і феєрверк їх дебільного гумору одержав нову підпитку:

          - Молодой человек, а что же вы так неактивно, как стаґый Мэйзель плывёте? Вы этим своим штуком штґыкайте, штґыкайте энэґґичнее, она тогда обязательно сама наколется...

         Слава богу, "одеситкам" була невідома дивовижна властивість води передавати звук з поверхні на глибину, тому вони включали весь наявний у них інтелект лише тоді, коли я пропливав під ними. Я вже для себе відмітив те місце - там ріс пишний кущ куширу. Роблячи чергове коло, підпливаючи до цього куща, я внутрішньо зіщулювався, очікуючи чергову порцію дебілізма на свою голову. Раптом під тим попереджувальним знаком-кущем я помітив велику щуку. Вона теж помітила мене і, поволі розвертаючись, рушила на глибину. Не тут то було! Занадто багато вислухав я, поки шукав тебе! Мій гарпун наздогнав утікачку десь на глибині 3-3,5 метра.      Піднімаючись на поверхню, я свідомо розвернувся спиною до "одеситок", закриваючи собою здобич. - Хай ще вволю пожартують над "голодним і ненормальним", а потім я неспішно повернусь... Берег чомусь мовчав...  Я, відпрацьовуючи ластами, повернувся - тихо.  А що, дихання сперло? Слів вже бракує? Підвів голову - пусто!!! Випорожнились, як хотіли і пішли...

         Того дня я добув ще шість середніх щучок, але на диво, не зрадів своєму мисливському щастю, а тещі на запитання як це я стріляю під водою, стомлено відповів:

          - А я не стріляю, я энэґґично штґыкаю, вона сама і наколюється...

Дядя Льоня

  • 04.07.20, 16:26

Дядя Льоня

 

            Давно це було. Дуже давно. Ще в минулому сторіччі, майже 70 років тому, але дитяча образа, що, звісно, з роками переросла в таку собі поблажливу усмішку, не забулась і досі. Ніякого туману в пам'яті. Все яскраво, в кольорах і звуках, неначе, не те щоб вчора те сталося, а просто сьогодні зранку...

А сталось от що:

            Село наше було дуже витягнуте у довжину і, за моїми дитячими дослідженнями, складалось лише з трьох вулиць: Ворошилова, Пролетарської, що йшли паралельно одна одній на відстані з півкілометра і Шота Руставелі, що з'єднувала їх у вигляді літери "Н".

             Хати на Ворошилова та Пролетарській простягались намистом лише по одній їх стороні, а майже всю відстань між ними займала піщана дюна, ще з довоєнних часів густо засаджена сосняком та порита ямами і траншеями копачами піску для своїх будівництв, а для нас це було постійнім місцем баталій між нашими вулицями; "Пролетарі усіх країн,  вперед!", "Ворошилівці, не здаються!" - тільки й чулося з дюни, що височіла метрів на 15-20 над селом.

             Недалеко від нашого села був військовий аеродром і над нашими головами раз-у-раз пролітали, ледве не торкаючись вершин сосен червонозорі винищувачі. На той момент військові дії на землі припинялися, і "Пролетарі" і "Ворошилівці" до нестями кричали "ура", кидаючи вгору шапки. Дюна була в повному нашому розпорядженні. З-за неродючого ґрунту на ній ніхто не селився. Майже ніхто...

            На дюні була лише одна садиба і мешкав у ній такий собі дядя Льоня з сім'єю. Подейкували, що в кінці війни командував він автобатом, отже зміг завезти на вершину дюни цілий ешелон родючої землі і побудуватись там. Коли вщухали наші бойові дії, любив я навідуватись в майстерню дяді Льоні. За свідченням сусідів у дяді Льоні були золоті руки і майстерня його була тим рукам під стать. Чого там тільки не було!!! Я стояв з роззявленим ротом і тільки питав:

            - А це для чого? А це? Дядя Льоня охоче пояснював, навіть давав дещо спробувати в мої руки. Словом, почала зав'язуватись справжня чоловіча дружба. Але не судилось...

            Одного разу попросив мене дядя Льоня передати хлопцям, щоб не кидали шапками в літаки, "бо вчора ви ледь-ледь не збили мене"…

            - Дядя Льоня, а ви хіба льотчик?

            - А то! - гордовито відповів дядя Льоня, обвівши майстерню руками, наче закликаючи інструменти засвідчити його приналежність авіації.

            -  Ми ж коли йдемо на посадку, летимо низько-низько. Достатньо малій шишці попасти в двигун, як от тобі й катастрофа - і машина пропала і льотчик загинув... А тут ціла шапка! Добре, хоч не в двигун, а в двері попала... Он вони стоять, подивись! Я в літак поставив нові, а ці привіз показати... Опершись на паркан стояли двері, як я тепер розумію від ЗІС-5 з проломленою фанерною боковиною.

            - От, бачиш! А якби в двигун?

            - Дядя Льоня! То якщо у вас на літаку вже нові двері стоять, то ці вже вам не потрібні? Можете їх мені подарувати?

            - А! Забирай! - щедро маше рукою дядя Льоня...

 Уявіть собі п'ятирічного пацана, що має зріст трохи більший за половину висоти дверей ЗІС-5... Але думати ніколи, треба брати! І я взяв і потяг. Як я вже казав, обійстя дяді Льоні стояло на дюні, на горбочку, що височів над селом, отже Сізіфова доля мене обійшла...

Залишаючи по собі дві чорних смуги дотяг я свій скарб до нашої фіртки, але далі був горбочок, та й фіртка занадто вузька,здолати їх я не зміг, словом, потрібна була батьківська допомога.

Вбіг я до кімнати збуджений, спітнілий від незвичної роботи. Батько якраз обідав.

            - О, синку! Де ти бігаєш? Сідай швидше до столу, мама такий борщик наварила - пальчики пооблизуєш!

            - Тату! - майже закричав я, - нема часу пальчики облизувати! Біжимо швидше у двір! Там у дядю Льоню шапка попала, весь бік йому виламала, добре, що не в те, що, ну як його, ну не в те, що крутить, то він вбився б, то він їх мені подарував, допоможи занести!... Батько нічого з мого белькотання не зрозумів, але було ясно, що справа серйозна, він відклав ложку, піднявся з-за столу, але все ж спитав, здвигуючи плечима:

            - А до чого тут шапка? Що за шапка?

            - Та, Вітькіна, мабуть. Він досі в зимовій ходить, бо вона важка і вище за всіх летить... З тими словами вийшли ми з хати і...

Досі не забуду те здивування, ту образу, той гнів, що охопив мене, коли я побачив дядю Льоню вже аж на самій горі з "літаковими" дверима на плечі.., Я не впав на землю, не забився в істериці. Я ж, хоч і п'ятирічний, але ж мущина, вже добре засвоїв кодекс честі - дарунок відбирати не можна!!! Самий нешанований з нас, пацанів був нездатен на таке...

            ...Я не впав на землю, не забився в істериці,  дядя Льоня просто перестав для мене існувати. Нє, ну скажіть, хіба можна пробачити зраду чоловічій дружбі, що тільки-тільки почала народжуватись?

            ...Пройшло 40 років. Ми переїхали до Києва, я став інженером, одружився, завів діточок, і одного разу нестримно потягло мене до "малої Вітчизни". Походив по вже майже незнайомим вуличкам, завітав до сусідів, згадали минуле, а коли вони проводжали мене на станцію, розказав я їм ту давню історію, що несподівано і колоритно сплила в моїй пам'яті.

            - Ну то, хоч зараз пробач йому, - сказав мені один з провожатих, киваючи в сторону дуже літнього дідуся, що шкандибав нам на зустріч.

            - А хто це?

            - Не пізнаєш? Це ж той самий дядя Льоня...

Зупинились, привітались,

             - Ви мене пізнаєте? Дядя Льоня винувато розвів руками - ні. А історію з дверима від літака пам'ятаєте? - ні!

            - Весела була історія, але я її теж не пам'ятаю... Бажаю вам здоров'я і довгих щасливих років!

            - Дякую!

На тому й розстались без образ, без поганих спогадів і вже назавжди...

Кузька

  • 02.07.20, 16:27

Вперше зустрілися і познайомилися ми в переході станції метро "Оболонь". Це був пухнастий, рудий комочок  з блакитними, як квітневе небо, заплаканими оченятами. Він навіть не нявчав, а якось, як те курчатко, попискував, кликав маму.

 - Може, рано мені його забирати, може нехай його кішка ще погодує? - невпевнено запропонував я.

     - Та ні! Не турбуйся! - заперечив мій товариш, який давно обіцяв подарувати мені шикарного сибірського кота. - він уже й молочко самостійно п'є і рибку пробував, тільки, ось, ти повинен дати мені якісь гроші, не подумай - дріб'язок, то для того, щоб все у тебе з ним склалося, щоб було взаєморозуміння. Ну, звичай такий!

    - Ясно. Нема питання, - сказав я, намацуючи в кишені металеву гривню і приймаючи замість неї коробку з блакитнооким дивом.

Опинившись, нарешті, в квартирі "на ПМЖ", малюк ще більше розплакався; незнайома обстановка, все навколо чуже і вороже, їсти хочеться і мами немає ...

Мені самому було шкода вимушеної сироти до сліз. Я взяв його на руки, став гладити, а він, міцно обнявши мій палець лапками, раптом, заснув. Так я і просидів нерухомо, побоюючись ненароком розбудити сплячого котика близько години.

Прокинувшись, котик смачно позіхнув, потягнувся, запросився на підлогу і пішов, обережно ступаючи, в розвідку. Короткочасний сон повернув йому бодрість і цікавість до нової домівки. Як сказав мій син Максим, "Кузька прокинувся зовсім іншою людиною"; і молочка попив, про за пір'їнкою побігав, і, навіть сходив в туалет на заздалегідь підготовлений лоток.

- Чому Кузька?

- Тільки вчора ввечері ми читали з дітьми казку, де головним героєм був рудий хлопчина на ім'я Кузька ... Так що питання про ім'я кошеняти суперечок не викликало і було прийнято одностайно.

 Коли ж прийшов час спати, поклали ми Кузька в ліжечко-коробочку, умощеною м'якенькою підстилкою, але він сильно засмутився, почав плакати, і я змушений був знову взяти його з собою в ліжко, щоб заспокоїти.

Кузька, зручно вмістившись у мене під боком, миттю вдоволено замуркотів. У мене був важкий день, страшенно хотілося спати, але я всіма силами гнав сон, бо боявся уві сні, ненароком придушити це дивне блакитнооке створіння. Отже, ледве діждавшись, поки муркотіння вщухне і котик міцно засне, я обережно відніс його в ліжечко, що було влаштоване для нього в вітальні. Діставшись в темряві до свого ліжка я почув привітне муркотіння... Кузька вже чекав не мене...

- Кузька! Та май же совість! Я ж теж спати хочу! Відшукавши навпомацки котика в складках ковдри, я, вже не чекаючи, коли він знову засне, відніс його на місце і зачинив двері до своєї кімнати. Кузька, радісно попискуючи, вже чекав на мене, сидячи на ліжку...

- Ну, хлопче, все має свої межі, - сказав я і, взявши Кузьку за шкірку, викинув його за двері, тут же причинивши їх. Кузька почав ображено попискувати під дверима, але я його вже не чув...

Почув я його знову близько третьої години ночі. Досі дивуюся, як таке мале створіння може так голосно виявляти свою приязнь? Кузька сидів у мене на плечі і муркотів просто у вухо...

- Хто двері відкривав? Хто впустив його до мене? Але всі спали, двері були зачинені, а Кузька приязно муркотів мені у вухо...  Може він знову встиг у темряві проскочити поперед мене в кімнату? Довелось знову встати, вмикнути світло, взяти Кузьку за шкірку і, незважаючи на його обурений  протест, випровадити за двері.

Не встиг я повернутися до ліжка, як з під дверей долинуло легеньке попискування і я побачив, як Кузька буквально просочувався в щілину під дверима.

Коли я одержав квартиру і робив необхідний ремонт, була думка зашити цю щілину завширшки 2-2,5 см планкою, але потім я подумав, що, можливо, щілина залишена навмисне для кращої вентиляції, і не став нічого міняти.

Я, навіть, не став себе лаяти. Хто б міг передбачити, що через кілька років вентиляція зміниться на котуляцію...

- Ну, Кузька, якщо що, якщо ненароком перевернусь уві сні - не ображайся, - сказав я - ти сам вибрав свою долю. Не кажи потім, що я тебе не попереджав!

Залишок ночі Кузька ходив по мені, мурчав, шукав доступ під ковдру, але тут я вже постарався - щілин ніде не було...

Другого дня, повернувшись з роботи, я зняв двері з петель і набив на низ двері стрічку войлоку, відрізаного від старого валянка. Щілина зменшилась всього на 4-5мм, але цього вистачило, щоб припинити набіги нічного терориста.

Пройшло небагато часу, Кузька ріс, оточений достатком і любов'ю. Він, хоч і з великим невдоволенням, мусив призвичаїтись до свого ліжка. Залюбки годинами ганяв тенісний м'ячик, був ласкавим добрим котиком, але, мав надзвичайно гострі, як голки, кігтики і нерідко пускав їх в хід в запалі гри, так що і діти і дружина і я часто ходили закамуфльовані в зеленко-йодове забарвлення. Що поробиш, ми з розумінням ставилися до Кузькиних пустощів, обмежуючись лише зауваженнями. Кузька на зауваження не зважав, а тому наші пляшечки з йодом та зеленкою мали бути завжди на видноті... Одного разу Кузька своєю поведінкою просто налякав мене.

Я сидів у кріслі й дивився якийсь фільм по телевізору. Права рука вільно лежала на колінах, ліва спочивала на бильці крісла. Кузька, стрибнувши до мене, почав, було, влаштовуватись у мене на колінах і тут його увагу привернули набухлі сині жили на моїй лівій руці. Він весь напружився і за мить його гострі зубки зімкнулись на моїй вені... Правою рукою я розтиснув Кузі зуби і  жбурнув його на підлогу. Кузя миттєво перетворився з лагідного котика на шиплячий і підстрибуючий, як сало на пательні, рудий наїжачений клубок з вже не блакитними, здавалось - пекельно-червоними очима...

Не усвідомлюючи, що роблю, просто на "автопілоті", я... перехрестив котика... Не подумайте, не тапком, не віником, - натурально: в Отця і Сина і Святого Духа... Кузька якось здувся, наче з нього випустили повітря і зник під ліжком... Того вечора ми його більше не бачили. На кіс, кіс не відзивався, молочка попити не виходив. Рана моя теж виявилася несерйозною. Вена вислизнула з Кузькиних зубів і він прокусив лише шкіру.

З того дня котика, дійсно, як підмінили вдруге. В своїх іграх діти не знали упину  і не раз виводили Кузьку "з себе", втім, коли все ж йому доводилось давати відсіч надмірно розбешкетувавшимся дітям, Кузька робив це "кулаками" і шипінням, жодного разу не випустивши а ні кігтика. Часто він і сам був ініціатором різних розваг. Зненацька вискакував з засідки і прямував на "жертву" на самих лише задніх, високо піднявши передні - лякав.

В кухні ніколи нічого не випрошував. Гідність не дозволяла. Ніхто ніколи не чув від нього жодного " няву", навпаки, коли ми, всією сім'єю збирались за столом, він входив, підходив до порожньої мисочки, сідав до нас спиною, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що заслуговує  кращого ставлення. Але що ж тут поробиш, хазяїв не вибирають, такі вже попались, мусиш терпіти... Хтось, хто ближче, не витримує мовчазного докору і ділиться з Кузькою тим, що мав в тарілці, і тут починається справжня вистава; Кузька здаля, наче побоюючись забруднити власне дихання запахом запропонованої йому гидоти, обережно принюхується, потім здивовано повертається до нас:

- Оце мені? Ви в своєму розумі? Щоб я отаке їв? Не діждете!

- Ну, ми ж їмо, - виправдовуємося ми...

- Ну й їжте собі, а мені на таке навіть дивитись гонор не дозволяє...

- Ну, то йди, прийдеш коли гонор дозволить, - кажу я і показово тягнусь за тапком.

Кузя ніколи не доводить спілкування до крайнощів і гордовито покидає кухню, щоб за хвилину повернутися, перевірити чи нічого не змінилося в мисочці.

- Нічого? Ну я ж знаю, нема у них совісті... Кузька важко зітхає і починає їсти.

І немає ніякого значення що в мисочці; рибка, сир чи сметанка, вистава має відбутися в повному обсязі!

Спав Кузька зазвичай зі мною, точніше - починав спати. Коли вже всі повлягались і вимкнули світло, Кузька підходив до мого ліжка і запитував:

- Мр-р-р? (Можна?)

- Мр-р-р! (Можна!) - відповідав я і Кузька починав обережне "сходження" так, так, саме сходження на моє ліжко. Він не вистрибував одним помахом, а обережно підтягувався передніми, допомагаючи собі задніми лапами. Опинившись на ліжку, Кузька все так же обережно, промацуючи кожен крок кілька раз, переходив через мене на інший бік, заривався мені під пахву, і негайно включав свою мурчалку на повний голос.

- Ах ти ж рудий токсикокіт! - казав я, куйовдячи Кузькіну шубу. Кузька не ображався, лише мурчав ще голосніше. Коли Кузька переставав мурчати, це зовсім не означало, що він, нарешті, заснув. Це означало, що він вже набрав свою "дозу", і зараз станеться вибух котового адреналіну. Важливо було не впустити цей момент і вчасно видалити Кузьку з ліжка, але що поробиш, якщо Кузькіна пісня так заколисує... Кузька зненацька підстрибував більше, як півметра, падав мені на груди, на живіт, знову підстрибував і знову падав...

У нас в садку росла старезна яблуня - антонівка. Було їй більше півсотні років, але кожен рік радувала вона нас відмінним врожаєм, а особливо своїми незвичайно великими плодам розміром з два мої кулаки. От, одного разу, не дочекався я припинення муркотіння - заколисало воно мене, і наснилось мені, що лежу я під тією яблунею, а хтось дужий трусить її. Яблука болячи б'ють по мені, а я не маю сили ухилитись, лише кричу:

- Не треба! Припини!!! -:з тим і прокинувся - ні яблук, ні Кузьки...

Не одержав Кузька за те прочухана, тому що ми були як би співучасниками.

Ну чого б тобі ще треба? Живи та й радій! І годують тебе найкращим, що є, і за вушком почухають, і спинку та пузик погладять, і постелі не проженуть - в будь-якій тобі раді будуть. Все добре, занадто добре. Скучне життя, навіть прісне якесь. А чого ж тобі не вистачає? - Ворогів! А де ж їх узяти? А назначити!

Кузька так і зробив ; щоб життя було повноцінним, Кузька назначив ворогом #1-пилосос, а #2-дріль. Вивчив розташування їх барліг і ретельно слідкував, чи не відкриються двері кладовки чи дверцята антресолі, щоб випустити не світ лютих Кузькиних ворогів. Після того годі було кликати-шукати Кузьку не менше години.

А ви чули про здатність котів к цілительству? Коли в наш дім прийшло страшна біда - мій синочок Максим захворів онкологічною хворобою, Кузька ні на крок не відходив від нього, притулявся до болючого місця, полегшував біль, але сили були нерівні. В 24 роки пішов наш Максим, а вслід за ним і Кузька.

Перебрав, рятуючи друга...

 

Прогулянка Царською стежкою.

  • 24.06.20, 17:42

Прогулянка Царською стежкою.

 

Це було в ті давні часи, коли царя вже не було, але ще був профсоюз, що інколи забезпечував нас дешевими путівками.

 

Останні дні жовтня. В Києві холодно, не тепліше і в Симферополі, але що поробиш, якщо путівки на серпень-вересень призначені не нам, лінійним робітникам. Ну, то таке... До такого ставлення до нас ми вже звикли, на жаль.

Вдягнутий "по-погоді" в теплу шкіряну куртку, теплий кашкет, пересів я автобус, заповнений прохолодним Симферопольським повітрям, я аж до Гаспри ніякого дискомфорту не відчував. Але в Гаспрі!...

Автобус спинився якраз напроти входу на територію санаторія "Україна"  Хлопці в шортах і футболках, дівчата в купальниках і я - наче той чукча з крайньої півночі ловлю насмішкуваті погляди: а де ж нарти і собачки?...

- Почекайте, почекайте! Побачимо в якому одязі ви будете покидати Гаспру!

Йду в головний корпус оформлювати своє тритижневе перебування в Криму. Не зважаючи на те, що мені заброньовано номер саме в головному корпусі, адміністратор усіма силами намагається переконати мене, що чотириповерховий корпус на самому березі моря якнайкраще підійде для мене... А я й не заперечую, хай дівка при здачі мого номера матиме зиск, а я теж нічого не втрачу, - засипатиму і прокидатимусь під музику прибою.

Нарешті закінчились турботи по влаштуванню на новому місці, і я вже міг спокійно роздивитися навколо. Гори, пронизані серпантином доріг і стежок, круто спускаються до моря. Смішно звучить відповідь зустрічного перехожого:

- Вам до Сонячної стежки? - йдіть прямо... А пройти "прямо" тут можна не більше 5 метрів... Отже, згідно підказці аборигенів, планую завтра зранку розвідати що то за чудо таке, та славнозвісна Сонячна стежка, а поки що на море! Не сказав би, що вода була занадто холодною, але 20-21°С саме то, щоб змити втому, освіжитися. Номер чудовий, широченний балкон виходить на море, засинаю під заколисуючий рокіт прибою.

Ранок, водні (коткотривалі) процедури в морі, сніданок, і от я вже прямую Сонячною стежкою, що раніше називалась Царською і на висоті 150-200 метрів над рівнем моря з’єднує Лівадію з Гаспрой. Правду кажучи, стежка нині мало нагадує "Царську", і все ж йти нею дуже приємно. Серпантином звиваючись по скелях над морем, протягом 7 км, вона має кут нахилу не більше 4°. Втома не відчувається, навпаки, кожен крок додає бадьорості.

 В горах всіляке скорочення шляху майже завжди обертається, як каже народне прислів"я: - Хто без стежки прямує, той дома не ночує"… Ця народна мудрість підтвердилась в горах Монголії, Кавказу, Карпат. Колись, саме в Карпатах, я так "скоротив" свій шлях, що вийшов на трасу  замість дванадцятої години дня лише о пів не другу ночі… Я не дуже здібний учень, тому і тут, на Царській стежині, помітивши в кущах, протоптану квапливими пішоходами стежку, що зрізала серпантинну петлю Царської стежки, спробував скористатися нею. Вона й справді виявилась майже втричі коротшою, але довелось спускатись вниз, а потім, продираючись через чагарники, лізти по крутому схилу вгору. Більше таких "скорочень" шляху я не робив, бо то була б зайва втрата не лише сил, але й емоційно-піднесеного стану.

         Пройдено лише 150 метрів, попереду – 6561м. Стежка, завширшки 2 -2,5 м., всипана червонувато-сірим гравієм, окреслена сірим бордюром, подобається мені все більше і більше. Обабіч стоять, міцно вчепившись вузлуватим корінням в каміння,  кремезні кримські сосни. В гущавині довгих голок, зовсім не звертаючи на мене уваги, бавляться двійко більчат.

Тишу порушує гуркіт автомобільних двигунів. Траса… від цивілізації не втечеш, але стежка пірнає в тунель і я виходжу в чудовий сосновий гайок. Чистенька галявина, встелена рудою голкою. Повітря насичене смолистим ароматом сосни і солоним подихом моря. Колись ніщо не заважало на кожному кроці бачити море, тепер йду зеленим тунелем. Ні моря, ні сонця, суцільний зелений тунель, але чудове повітря, чудовий настрій! Екскурсовод казав, що цією стежкою возили продукти в Лівадію, а сам цар тут ніколи не гуляв. А дарма! Багато втратив! Втім, у Миколи ІІ в лівадійському гаражі було 20 автомобілів різних марок і він проїхав, без охорони, всі існуючі на той час траси, керуючи автомобілем власноруч. Дивно, але ніхто не перекривав заздалегідь на кілька годин дорогу, як зараз, коли має їхати САМ, "народом обраний", сидячи на задньому сидінні в супроводі цілої колони ескорту

         Через кожні 100 метрів вмонтовано бетонні стели, що повідомляють подорожнього скільки він пройшов, скільки лишилося, яка висота над рівнем моря, який кут нахилу стежки. Краще сказати було вмонтовано, бо цією стежиною вже кілька десятиріч суне гегемон, який теж бажає залишити рукотворну пам'ять про себе, то дебільними написами матюкомовною мовою, то старанною роботою по знищенню слідів цивілізації, завдяки якій замість стелли-дороговказу залишається лише покручений арматурний метал. З кількох десятків стел вціліло лише дві... Скільки ж дурної сили треба було витратити на знищення!!! Сила є, - розуму не треба... То вже не приказка, то спосіб життя...

Йду далі. Гуркіт автомобільної траси, трохи псуючи настрій, невпинно  наближається. Цікава річ, якби я був в одному з тих автомобілів, я б просто насолоджувався швидкозмінними краєвидами, зовсім не турбуючись про думки тих, чий настрій псую гуркотом мотору та вихлопними газами... Як казав Висоцький: - "Да это же вовсе другой человек, а я тот же самый"...

          Раз у раз стежку під різними кутами перетинають водовідвідні жолоби. Їх розташування так вдало продумано, що стежка розмита дощами лише там, де гегемон або рослинність ті жолоби знищили. (Так і тягне покаламбурити: - жлоби знищили жолоби)... А ось і знову мій настрій нахабно ламає вторгнення "цивілізації" - обабіч стежки, що раптово перестала бути "Царською", простяглись неоковирні, створені з всілякого непотребу, огорожі "дач". Бруд, сміття... через силу примушую себе пройти далі. На щастя цей бедлам скоро закінчився, йду далі, намагаючись відновити підупалий настрій. Ліворуч крутий скелястий схил, густо порослий чагарником та химерно покрученими деревами. Праворуч, в сторону моря, більш пологий схил, так густо вкритий чагарником та деревами, що майже зовсім моря не видно. Кам'яно-рослинний тунель несподівано майже впирається в Лівадійський палац, поруч траса, маршрутки на Гаспру, але я напівсвідомо повертаюсь на 180° і йду назад пішки, щоб ще раз надихатись п'янким смолисто-морським ароматом, насолодитися чудовими краєвидами.

На що здатні злодійкуваті слуги

  • 08.04.20, 07:50
Тільки злодійкуваті слуги здатні додати до Закону Божого "НЕ ВКРАДИ" 16000 правок...

В наших хворобах , виявляється, винні " рудіменти"...

  • 22.03.20, 08:11
Як вам чергова "турбота" влади про наше здоров'я?

Столична влада має намір припинити роботу сміттєпроводів у багатоквартирних будинках Києва. Керівництво міста впевнене, що сміттєпроводи лише служать джерелом поширення інфекцій і є рудиментом радянського будівництва. Така міра була запропонована в рамках боротьби з епідемією коронавирусу.

Про це стало відомо з засідання постійної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій.

«У нас є сміттєпроводи в багатоповерхових будинках, які вже давно стали рудиментом радянського будівництва і вимагають фактичного закриття», – повідомив заступник голови Київської міськдержадміністрації Петро Пантелєєв.

За його словами, сміттєпроводи збираються заварити, оскільки вони є лише «розсадником тарганів».

Таким чином, Петро Пантелєєв запропонував сміттєпроводи закрити, законсервувати і припинити їх використання.
Страницы:
1
2
3
4
6
предыдущая
следующая