Про ескулапів доморощених.

  • 27.11.18, 18:40

 

Про ескулапів доморощених.

Було це досить давно, але ж було! І я впевнений, що той випадок, що стався зі мною, не унікальний, тому й хочу розповісти про нього. Може комусь знадобиться.  Річ піде про славену, безплатну радянську медицину,  за  якою  багато  хто  і  досі ностальгічно схлипує...

Отже, по порядку; - Став мене турбувати легкий біль в животі, десь там, де у порядних людей, з їх слів, апендикс знаходиться. Ну, не буду стомлювати вас розповіддю, як мене, як той баскетбольний м'яч перекидали від спеца  до спеца, з кабінету в кабінет, з поліклініки в поліклініку...  Скажу, лише, що відвідини кожного кабінету закінчувались безпорадним розведенням рук, і фразою:

- З мого боку у вас все в порядку...

-Я радий за ваш «бок», але що мені робити з моїм? Бо ж болить!

- Я раджу вам проконсультуватися у...

Консультація у  "У" закінчувалась тією ж фразою і тією ж порадою... Здавалось усіх отих спеців в медінституті навчили лише гарній дикції при вимові цієї фрази, бо настільки вона звучала фахово-одноманітно, що я вже, відкриваючи двері до чергового кабінету, заздалегідь готувався почути її.

Колектив у мене на роботі підібрався дружний і співчутливий, а я й не робив з моєї проблеми секрету, розповідаючи про свої походеньки з притаманним мені почуттям гумору. (А скажіть, чим рятується в скрутному стані українець? Гнівом? Сльозами? Ні!  - Гумором, і тільки гумором!).  Не вірите? А пригадайте, скільки дотепних анекдотів, навіть у віршованому вигляді, з'явилося після Чорнобильської трагедії... Здавалось, плакати треба, але ми не такі, ми вдаримо лихом об землю, та й сміємося з нього, і з себе!...  Ото ж і я так...

Словом, після кожного мого візиту до чергового ескулапа, колеги мої мали невеличке шоу. Не подумайте, не тому збирались мої колеги, щоб погигикати над моїми проблемами, ну, правда, не без  того!...  Відсміявшись, кожен намагався чимось зарадити, хто порадою, хто оригінальним нечуваним діагнозом... а одна моя співробітниця, що вже кілька років теж поневірялась по кабінетам у надії вилікувати свою доню від прогресуючого сколіозу, запропонувала мені приєднатися до них у поїздці в Калинівку до народного лікаря-мануального терапевта, по-простому - костоправа. Я б на ту поїздку не погодився б, але були дві причини:  по-перше, дівчатам потрібна була моя допомога як проводжатого та охоронця, а по-друге - з Калинівського спиртозаводу починалась моя пуско-налагоджувальна біографія. Цікаво було ще раз пройти шляхами юності, шляхами мого становлення, як інженера-налагоджувальника засобів КВПтаА (КонтрольноВимірювальнихПриладів та Автоматики). З того часу минуло майже два десятка років і тут така нагода - пірнути в своє минуле... Наступної неділі зустрілися ми на вокзалі, сіли в електричку і за пару годин вже підходили до дому костоправа. Ошатний сільський будиночок, подвір'я, витоптане пацієнтами до стану бетону, черга страждущих - як до мавзолею...ну, воно й добре, поставив дівчат в ту чергу, оцінив швидкість пересування, перемножив на кількість пацієнтів, та й пішов згадувати юність буремну...

На моє здивування і радість, багато моїх давніх добрих знайомих ще працювали на заводі, вони пізнали мене і влаштували теплу зустріч з ностальгічними зітханнями - а пам'ятаєш?...

Згадали, як ми святкували день народження начальника котельні, тоді хтось з присутніх розказав анекдот-притчу про те, як зародилась людська мова:

- Забили дикі люди мамонта, засмажили, наїлися досхочу, попадали в знемозі.  Думки є, але висловити ніяк, бо ще мови нема... От один і каже:

Эх, БА! Другий каже:

Эх, БУ!! Третій каже:

- Эх, БЫ!!! - Отак була висловлена колективна думка, отак і мова з того зародилась... Відсміялись, розмова далі пішла, а в кімнаті весь час крутились-бігали двоє хлопчиків. Один - чотирирічний Сашко - син ювіляра, другий - шестирічний син нач.цеху  КВПтаА.

Вбігає з ревом Сашко:

- Тато! Скажи йому! Чого він каже, що давні люди казали: "Эх, ба-бу-бы", коли, насправді вони казали: "Эх, бы-бу-ба"!!!

- Скажи йому, синку, хай вуха миє! Правільно, як ти кажеш: - "Эх, бы-бу-ба"!...

Було, наче нещодавно було, а той Сашко, між іншим, нещодавно одружився, і вже не питає батька, як треба правильно казати та робити... Чужі діти швидко ростуть...

Розмовляємо, згадуємо, а я все на годинник поглядаю, хоч йти і не хочеться, але ж обіцяв, незручно, людей, що тобі довіряють, підводити, а дівчат, - тим паче...

...Ніколи я ще не розраховував свій вільний час з такою хронометричною точністю! Коли я підійшов до "костоправного" будинку, на ґанку веранди з'явився попередній  по нашій черзі відвідувач і дівчата стали дружно заштовхувати мене поперед себе. На всі мої умовляння, що я ж, як джентльмен, маю пропустити жінок вперед, була шокуюча відповідь:

- Це ж не мінне поле, йди, не бійся... А ми вже за тобою...  Що було робити?  Втім, була, все ж, надія, що ескулап сам відмовиться від мене, бо я поясню йому, що то не його профіль.

Вже точно не пам'ятаю, чи була тоді рання весна, чи пізня осінь, пам'ятаю, лише, що був я в теплій куртці, бо був легкий морозець. Так, не більше -3°С. Отже заходжу у веранду, за столиком, біля стіни, сидить тепло вдягнений кремезний дядько, віком десь за 50 років, за ним кількаярусна полиця з пакунками сухих трав. На підлозі благенький килимок. Привітався.

- Боюсь, - кажу, що не за адресою потрапив, і розповідаю, що на хребет і  суглоби у мене нарікань нема, а, от, тільки "отут" поболює...

- Як то нарікань на хребет нема? - дивується дядько, - то хай вам, молодий чоловіче, буде відомо, що усі хвороби мають витоки саме з хребта, і читає мені коротенький лікбез  з власного досвіду, коли він і інфарктників, і інсультників, і, майже безногих на ноги ставив, лікуючи саме хребет...

- Ну, словом, роздягайся, - подивлюсь. Нічого робити, скидаю куртку, берусь за светр...

- Не треба, не треба знімати, - маше рукою дядько, - не треба, холодно ж, ще застудитесь, лягайте на килимок, я ТАК  подивлюсь...

Мені тут же згадується давня хрестоматійна історія, що трапилась у практиці мого батька-хірурга, лікаря, як казали,  "від Бога";

Мешкали ми тоді в невеличкому містечку Бучанці, що під Києвом. От скажіть, навіщо сусідам ноги бити невідомо до кого, аж у Київ, коли, ось тут, за дві - три межі є  "свій" лікар? У нас, хч черг не було, але хворі  "по-сусідськ"і навідувались.

Якось навідалась до нас зі своїми проблемами сусідка, дякувати Богові, дальня. Батько вислухав її скарги, та й сказав, як усім каже будь-який лікар:

 - Роздягайтесь, огляну... Тітка була, хоч і немолода, але сором'язлива.

- Як то "роздягайтесь", я ж вам усе розповіла, де у мене стріляє, де тягне, а де коле... Нащо ж мені ще й одяг знімати, хіба ви так не вгадаєте, хіба ви не лікар?

- Я лікар, - відповів батько, - але не ветеринар. Це його пацієнти можуть для огляду не роздягатися... Ох, як тітка розгнівалась!!! Кілька тижнів все містечко тішила розповіддю, як батько дуже хотів її голою побачити...  Добре, що у нас з нею ні криниці, ні межі спільної не було!

От, з такими думками, не знімаючи светра, ліг я на килимок. Дядько опустився поруч на коліна і, лише торкнувшись моєї спини, радо констатував:

- Ну, от! А ви кажете - "не турбує"! Ще й як турбує! Просто ви не розумієте, звідки, як той казав, ноги ростуть! Ну, нічого, ви вчасно до мене звернулися, правда, трохи запустили, це одним сеансом навряд обійдеться, ну, подивимося... І, з тими словами, як влупить мені по хребтові! Я від болю зігнувся так, що ледве самого себе п'ятами по потилиці не пригостив.

- Ой! Що ви робите? Ви ж мене покалічите!

- А ви що хотіли? Щоб я вас страусовими перами лоскотав? Треба було не доводити себе до такого стану... І ще двічі - по тому ж місцю, аж до метеликів в очах... Помацав знову те, вже страшенно болюче місце і з задоволенням сказав:

- Ну от, зовсім інший вигляд! Протягом тижня бережіться, різко не нахиляйтеся, важкого не піднімайте, оці травки змеліть на кавомлинку і пийте по чайній ложці натщесерце, а за тиждень - знову до мене, наведу вам марафет, будете, як нова копієчка!

Вийшов я після тієї екзекуції, невпевнено тримаючись за поручні сходів. Почекав дівчат, та й пішов з ними на станцію. Кожен крок віддавався болем вже не лише слабеньким в животі, а й набагато сильнішим -  у хребті. Щоб хоч трохи вгамувати біль, відстав я від дівчат і, знявши куртку хотів промасажувати болюче місце. Завівши руку назад і торкнувшись проблемного місця, (добре, що я відстав від дівчат, і що навкруги нікого не було), я спочатку просто отетерів, а потім не втерпів, - висловив "подячні" емоції, які викликала у мене несподівана знахідка триповерховим "общєпонятним язиком"...

Щоб не турбувати брючним ременем ділянку незрозумілого болю на животі, замість ременя носив я під светром помочі. Знаєте, це такі дві еластичні стрічки, що перехрещуючись на спині трохи вище попереку, проходили через масивну пряжку і утримували брюки спереду і ззаду від невчасної втечі. От, саме ту пряжку, що привернула радісну увагу мануаловетеринара, він і намагався вбити її між моїми хребцями, щоб там було рівненько...

Люди! Будьте пильні! Особливо, коли йдете до модного доморощеного ветеринара у товаристві гарненьких жінок!

P.S. А що ж то було? - спитаєте ви. Ні не НЛО, то у мене проривалась грижа... А діагностували її наші районні ескулапи вже після того, як прорвалась, вже після того, як я її діагностував самотужки....

Слава радянським медикам, які тоді щось могли, але вже тоді не хотіли!...

Думки мої гречані

  • 27.11.18, 18:31

Думки гречані.

Якось закортіло мені гречневої каші з шкварками, та так захотілося, що поспішаючи, забіг я до універсаму, схопив, не дивлячись, пакет гречки, та ще дещо, як каже моя високоерудована онучка - з "інгредієнтів" до каші, прийшов додому і заходився перебирати ту гречку, бо не подивився і взяв третій сорт - суцільне сміття. Робити нічого, сиджу, перебираю. За роботою й їсти перехотілось, тож вирішив перебрати весь пакет, щоб потім,  якщо знову закортить - не перебивати апетит перебиранням. Ото ж, посидів годинку, перебрав, дивлюсь на результат своєї праці; в скляній банці вже не гречка третього сорту і, навіть, не першого, а найвищого, елітного! А як же таке чудо сталося? Дивлюсь на вилучене з пакету - а його не більше половини чайної ложки на кілограм... Дивлюсь, а з чого ж складається оте, вилучене? - Десяток ЧУЖИХ зернят (не гречаних), пару десятків  гречаних, але зіпсованих, чорних. І НАШЕ ж сміття - лушпайки та інший непотріб. Всього десь на півтора грама. Півтора грама на кілограм гарного зерна!!! 

     А в результаті такий нікудишній третій сорт, що я був ладен вигорнути весь пакет в сміттєпровід... Кілограм - в сміттєпровід, лише з-за якихось паршивих півтора грама сміття...

Дивлюсь я на літрову банку вже елітного зерна і на жалюгідну купку сміття, і згадується мені один наш керманич, що хотів перевиховати сміття, змішавши його з елітною частиною, а в результаті вийшов, якщо збоку подивитись, - третій сорт, в якому елітного й не видно...

Рюкзак

  • 24.10.18, 18:46

РЮКЗАК   

 Рюкзак сидел на лавке, страстно подрагивая простёртыми вперёд руками – лямками, готовясь обнять тонкую талию стройной девушки, стоящей чуть поодаль в ожидании товарищей. Вид этого тряпичного, хоть и заморского мешка поднял во мне волну малоосознаных разноречивых эмоций: - воображаешь из себя?… торба заморская… захребетник – недружелюбно – завистливо процедил я ему сквозь зубы. Рюкзак промолчал, но сзади раздался мелодичный девичий голосок:

    - Нравится? Я обернулся, стараясь придать своему лицу как можно более безразличное выражение.

    – Я за него сотню баксов отдала, с нескрываемой гордостью произнесла она и, подойдя, ласково погладила его зелёное, горячее от солнца упругое тело.

    – Ну и чему же вы радуетесь? Отдать такие деньги, чтобы он на вас ездил! Воскликнул я, совершенно неумышленно делая ударение на слове “он”…

    - Ну-у-у, протянула она, понимающе стрельнув зелёными глазами, в жизни всякое случается…

    - Случается, мотнул головой я (как не заржал жеребцом при этом?), - но настоящие мужчины, я бросил презрительный взгляд в сторону присмиревшего рюкзака, так не поступают!

   – А как поступают настоящие мужчины? - Заинтересовано-насмешливо спросила она.

   – По-разному. Я, например, не болтался бы у вас за спиной за сотню баксов, как этот… а сам нёс бы вас и не на плечах, а перед собою, на вытянутых…

    - Почему же на вытянутых?

     – А, чтобы не отвлекаться по сторонам, а любоваться вами… …всю дорогу.

     - А-а-а, - вот видите, - эгоистично любоваться и всё? А у нас с ним настоящие дружеские отношения, он всегда отдаёт мне то, что я в него вложила. Всё-всё, до последней крошки.

     - Но настоящий мужчина обычно всегда отдаёт много больше, чем получает, не сдавался я.

     - И откуда же это вам известно? Насмешливо прищурясь, спросила девушка.

     - Из опыта! Собственного! Гордо заявил я…

     - Да-а-а?  Так вы и есть тот самый неуловимый “НАСТОЯЩИЙ“?

     - Ну, отчего же “неуловимый“? – скромно потупился я. Просто настоящий…

     - А не помогли бы вы мне, “ Простонастоящий“ отнести моего друга к автостанции?

Оставить своего, видавшего виды, не раз прожжённого у костров, штопанного-перештопанного друга, чтобы нести эту торбу заморскую, (обоих я просто не подниму), чтобы подтвердить свою “настоящесть“???...

     - Ага! Это я буду таскать на себе своего соперника, а обнимать вас будет он?

     - Понятно! Ну, тогда любуйтесь! Она легко вскинула рюкзак на плечи и непринуждённой походкой стала удаляться…

     - Да он же пуст! Ахнул я. Ласты, фото и кинобоксы, консервы, подводное ружьё, спальник, палатка… 28 кг. Это же у меня, а там только всякие девичьи тряпочки килограмм на 5-6… я ж его одной рукой, играючи…

Но поезд ушёл, а “ Простонастоящий“ остался на перроне…

 

Опасные игры!

  • 24.10.18, 10:11
Опасные игры! - Учитель английского обращается к родителям и детям...
Слышала, как некоторые ребята, которые учатся в нашей школе, с восторгом отзываются про приближающийся день - хеллоуин и очень его ждут. Поэтому не могу не поделиться следующей информацией.
Факты про Хеллоуин
«Добро не одевает маску зла, но часто зло под маскою добра, творит свои безумные дела». (Омар Хайям)
1. Корни этого праздника начались с племен кельтов, проживавших на территории Англии и Ирландии. В эту ночь по древнему поверью кельтов миры живых и мертвых открывали свои двери и обитатели потустороннего мира пробирались на землю. Это языческий праздник жертвоприношения кельтскому богу смерти и он не имеет никакого отношения к христианству.
Православный священник П. Гумеров: «Нас пытаются втянуть в совершенно чуждое нам по культуре и по идеологии действие, чужое и по нашей национальной принадлежности, и по вероисповеданию. Мы, православные христиане, не можем участвовать в языческих и оккультных обрядах. Личное участие в язычестве и оккультизме, даже просто формальное, не может пройти даром. Люди открывают ворота этим самым сущностям, которых изображают, в которых дети пытаются играть, надевая маски демонов, вампиров и прочей нечисти».
2. Официально зарегистрированная американская «Церковь Сатаны» открыто провозгласила Хэллоуин своим основным праздником. Для них празднование завершается самой главной черной мессой года, которой они демонстрируют поклонение и преданность дьяволу.
3. Традиции этого праздника, представляемые безобидным весельем, на самом деле являются древними обрядами имитации мертвых, приношением жертв духам, напрямую связанным с сатаной.
4. Праздник Хеллоуин внесен в список самых распространенных фобий среди детей. Психологи предупреждают, что участие в развлечениях с участием монстров, привидений и ведьм не проходит для детей бесследно, но может негативно сказаться на детской психике и здоровье в целом.
5. По статистике в дни празднования Хеллоуина возрастает количество преступлений: жестоких убийств, насилия, издевательств и жертвоприношений.
6. Хеллоуин стоит на первых строчках в негласном рейтинге коммерческих фестивалей мира. Ежегодно шоу, аттракционы, связанные с Хеллоуином приносят доход в миллионы долларов по всему миру. Доходы от продажи костюмов, масок вампиров, оборотней огромны. Это прибыльный бизнес, поэтому его всячески пропагандируют.
Хеллоуин несовместим с христианскими ценностями, празднует зло и насилие, поэтому задумайтесь, хотите ли вы принимать в этом участие и подвергать психику детей неоправданному риску. Выбор за вами!!!

Вчення великого В’яхиря

  • 27.08.18, 11:20

Вчення великого В’яхиря

 

Я не знаю, як поводить себе Поштовий голуб, а тим паче - Голуб Миру… (чи, насправді, існують вони нині?), мова піде про поведінку звичайних голубів, завсідників міських  майданів, площ та скверів.

…Ось йдете ви тротуаром, а попереду вас, обабич вашого шляху, два голуби шукають щось їстівне на, явно безплідній, поверхні асфальту. Ви наближаєтесь, і тут голуб, що копирсався в асфальті ліворуч від вас, з діловим виглядом, неспішно перетинає вам дорогу, в той же час, той, що був праворуч теж перетинає вам дорогу, прямуючи на її ліву сторону. Ви, зацікавлені дивною поведінкою птахів, проходите далі пару десятків кроків, повертаєтесь і знову намагаєтесь пройти між ними. Вам, звісно, це вдасться, але птахи знову, перед самим вашим, даруйте, носом, неодмінно поміняються місцями, знову перетнувши вам дорогу…

Одного разу, маючи вдосталь вільного часу, я вирішив з’ясувати, а на скільки ж голубам вистачить терпіння виконувати ці безглузді маневри.

 На парковій доріжці пішоходів, крім мене, не було, а голуби, як завжди, зосереджено щось відшукували на асфальті. При моєму наближенні вони звично, як завжди, без метушні та поспіху, перетнули мені дорогу. Я пройшов трохи далі і, повернувшись, хотів знову йти до голубів, але з-за повороту алеї, на зустріч мені вийшла дівчина в моднодраних на колінах джинсах. Я почекав поки вона пройде і продовжив свій рух до голубів, що тільки-но, перед дівчиною, помінялись місцями добування смачненького з асфальту. При моєму наближенні голуби не полінившись знову перетнули мені дорогу… Я повторив свій променад п’ять, сім, а може й десять раз. В решті-решт, настав час, коли голубам таки набридло перебігати мені дорогу. Тоді я спинився і, звертаючись  до одного з них, голосом переможця запитав:

- Ну що, втомились дурною біганиною розважатись? От пояснив би ти мені, нащо ви витрачаєте стільки часу і енергії на ці нікчемні походеньки замість реального пошуку їжі? Голуб підвів голову, уважно подивився на мене і, раптом, вимовив:

- Ну нарешті, хоч і на половину, а спрацювало вчення нашого мудрого В’яхіра!

Здивувавшись несподіваній відповіді, я, чомусь, не спитав, як йому вдалось вивчити мою мову, коли це далеко не усім людям, навіть тим, що багато років мешкають поряд зі мною вдається,  а спитав:

 - А хто такий В’яхір і в чому полягає його мудре вчення.

- В’яхір, - пояснив мені голуб, - наш мудрий вчитель. Своє вчення він винайшов, спостерігаючи за вами, людьми. У спрощеному для розуміння вигляді його можна викласти таким чином: «хтось зможе допомогти тобі, лише в тому випадку, якщо ти зможеш звернути на себе його увагу», от і наша розмова - яскраве підтвердження правильності його вчення.  Ти, ось, - продовжував голуб, -  помітив нашу неадекватну поведінку і вирішив запитати її причину у мене, бо у тебе не вистачило кмітливості  зрозуміти наш натяк:

 - «На голому асфальті прогодуватись неможливо, якщо на нього ніхто не висипав зернят, або крихт хліба»… Який висновок зробила б розумна істота?

- Розумна? Розумний птах не клював би асфальт в надії, що хтось зглянеться над його нерозумністю і насипле йому їжі. Їжу всі здорові істоти працею добувають, а не таким вишукано-філософським жебрацтвом! Втім, вибач, не будемо торкатись наших розумових здібностей, скаже мені, краще, чому ваш вчитель вирішив, що навчився жебрацтву від нас?

- Ти знову не зрозумів, - сумно хитнув головою голуб, - справа не в жебрацтві, а в самій ідеї привернення до себе уваги з будь якою корисливою метою. Ну, от, наприклад: - вибач, що на твоє питання я відповім питанням:

- Скажи, під час твоїх дослідницьких мандрівок туди-суди по цій алеї, чи на зустрівся тобі хтось з твоїх двоногих сородичів?

- А як же, зустрівся.

- Хто? Можеш описати?

- Дівчина.

- А детальніше?

- Детальніше - не пам’ятаю, ну, хіба що вона в джинсах була дірявих…

- А де були діри?

- На колінах і трохи вище…

- Бач, які подробиці ти запам’ятав, а те, що перед нею пробігли два хлопчики, ти і не помітив, бо вони були звичайнісеньки і не збирались привернути до себе будь-чию увагу.

- А дівчина збиралась?

- А як же! В їх віці привертання уваги просто необхідно! Треба ж з кимось гніздечко звити! От вони й привертають до себе чоловічу напівсвідому увагу, а далі, при нагоді, вже будуть вибирати з вас собі на свій смак… А щодо нас, - ми не можемо носити неадекватні діряві джинси, але ми можемо поводити себе неадекватно, щоб ти спробував розібратись, що до чого і прийняв корисне для нас рішення…

- Зрозумів, - сказав я, - дякую за змістовне і корисне спілкування. Тут недалечко є хлібний магазин, зачекайте мене трохи…

- Приємно мати справу з розумною істотою, - відповів голуб, - тільки ж май на увазі, більше за все ми полюбляємо саме білий хліб!

По дорозі до хлібного я зустрів хлопця в незручних, неоковирних штанях, матня яких сягала йому майже до колін, що весело розмовляючи, йшов з вже знайомою мені дівчиною в подертих джинсах… «Яке їхало - таке й здибало» - подумалось мені…

- То й що? - відповів мені внутрішній голос. - Вони знайшли одне одного за зрозумілими їм обом прикметами! Подякуй голубові В’яхірю за науку, а тим прямоходячим побажай щастя і взаєморозуміння.

Я подякував і побажав…

Вчення Мухи-Цокотухи

  • 17.08.18, 15:22

Муха з розпачливим дзижчанням билась  у віконне скло. Я пожалів Боже творіння, що ненавмисне потрапило в пастку, і так прагнуло свободи. Я я відкрив вікно. Свіжий вітрець мав показати мусі вихід на волю, але вона вперто продовжувала битись в скло. Я спробував обережно змахнути рушником до відкритого вікна, але муха, трохи політавши по кімнаті,  знову стала битися в скло, хоча всього в кількох сантиметрах скла не було, а була свобода…

            Дивуючись мушиній безтолковості, а взяв порожній сірниковий коробок відкрив його на половину, накрив ним муху і закрив коробок. Муха ображено задзижчала всередині.

            -  Не ображайся, - сказав я, - зачекай трохи, зараз ти будеш на свободі, і з тими словами, витягши руку з коробком подалі за вікно, відкрив коробок. Муха радісно вирвалась на волю і описавши широке коло, знову влетіла у ще відчинене вікно, побігала по кухонному толу, і знову стала битися в скло.

             - Заблукала? - співчутливо спитав я, і знову, накривши муху сірниковим коробком, знову випустив її на волю. На моє здивування, на цей раз муха, навіть, не стала втомлювати себе  зайвим польотом кругами, а зразу ж влетіла в кімнату і знову стала битися об скло…

            - Мухо, мухо, - сказав я, - невже ти така дурна, що не можеш, щоб не наступати знову і знову, на ті самі граблі? Муха припинила битись, уважно подивилась на мене карими очима і сказала:

            - Сам ти дурний, якщо не розумієш, що я поводжусь так, як більшість з вас… Мене так зацікавила мушина відповідь, що я не здивувався і не образився, а сказав:

            - Це досить серйозне звинувачення, отже поясни свою думку, бо я можу розсердитися і просто прихлопнути тебе оцим рушником!

            - А я не боюсь!- гордо відповіла Муха, - бо тоді усі знатимуть, що я загинула, як борець за свободу!

             - А чому ж ти тоді повернулась з волі в неволю?

            - Знаєш, ото ви всі кажете і в своїх газетах пишете «Смак свободи, смак свободи»… а хтось з вас пробував їсти її, ту свободу?

            - Ти хочеш сказати, що не волі неможливо прохарчуватись?

            - Я такого не казала і так не думаю, але точно знаю, що, для того, щоб на волі прохарчуватись, треба багато літати, багато трудитися, я у тебе в неволі  я завжди сита без зайвого клопоту, а щоб усім показати, що я волелюбна  істота, можна і об скло кілька хвилин побитись, то здоров’ю не зашкодить. Є, правда, ризик загинути від твого рушника, чи мухобійки, але то вже, як занадто знахабнієш, та й в тому випадку, то буде геройська загибель…

            Взяв я рушника, туго скрутив його, прицілився, а потім подумав; вона ж не нахабніє, мені не заважає, а те, що хоче щоб її вважали борцем за свободу… то у кожного свої вади… До того ж знаю багатьох політиків з таким світоглядом, але що їм мій туго скручений рушник?

Фотографія

ФОТОГРАФІЯ
Було це, наче, зовсім нещодавно, всього лишень якихось п'тьдесят чотирі роки тому... В усякому разі, пам'ятаю, наче то було вчора...
Того року взяли мене мої родичі на Чорне море. Це було перше море в моєму житті. Потім було і Біле і Червоне і майже Жовте, до якого я трохи не доїхав, але Чорне було першим, тому й запам'яталось, як перше кохання. Багато можна було б розповісти про ті мої юнацькі враження, але я тут розповім лише про один епізод, що назавжди врізавя в моюпам'ять. Пізніше я обійшов з наметом майже все Кримське узбережжя, але тоді, родичі були з дитиною чотирьох рочків, тому відпочинок мав бути не "диким", а цивілізованим. Отже, приїхали ми у Євпаторію і зняли кімнату. Хазяйкою була бабуся Віолета, дуже поважного віку, а ще більш поважної статури; ростом під два метри, сива, як лунь, міцно складена, чимось нагадуючи скіфську бабу, у якої жодний науковець так і не зміг знайти місцезнаходження талії... До того ж вона палила цигарки "Біломор-канал" і мала далеко не старечий - гучний, з хрипотцей від тютюну, боцманський голос. Розмістивши нас і забезпечивши необхідним, Віолета вручила нам ключи, сказала: - Звертайтесь, "якщо що" і більше в наші справи не втручалась. Будинок Віолети стояв на небережній, і до моря було не більше сотні метрів. Одного разу щось було потрібно принести на пляж, чи віднести, - побіг я до нашого житла. Пані Віолета сиділа у глибокій задумі перед розкритим фотоальбомом. Такий фотоальбом можно зараз в музеї, хіба що, побачити; величезний, з півметра завдовжки, в шкіряній, з золотою, трохи облізлою тиснявою на обкладинці, з двома карбованими клямками на куточках.
Я взяв потрібне, і збирався вже бігти на пляж, коли пані Віолета покликала мене, владно поманивши до себе помахом широкої долоні. Я наблизився до столу і побачив фотографію, що займала весь аркуш альбому. На фотографії, в повний ріст була зображена оголена дівчина.
Не порнографія, не еротика - фотомитець добре знав свою роботу, це був витвір мистецтва! Абсолютно ідеальна, наче точена з Каррського мармуру фігура, цнотлива поза, сором'язлива, загадкова посмішка в куточках напіврозтулених вуст, розкішні коси весняними струмками огортали повні груди і, зливаючись на лоні, струмували долі...
До того часу я вже був щасливом володарем фотоапарату "Смена 4" і моєю настольною книгою була, вже доволі обшарпана книга В.П.Микулина "25 уроков фотографии", що була передана мені моєю старшою сестрою у спадок. Я з захватом вивчав закони композиції, розстановки освітлення (ліплення фактури світлом) і вже ніколи бездумно не клацав затвором фотоапарату, як в перші дні, попередньо не продумавши композицію. Старовинна фотографія (а їй було вже явно за 50 років, вразила мене не тільки незрівняною дівочою красою, але й високою майстерністю фотохудожника, що зумів за допомогою примітивного пристрою-коробки з ковпачком замість затвору і світлочутливої пластини передати тепло юного дівочого тіла.

- Тобі подобається ця дівчина? - спитала Віолета, огортаючи мене якимось дивним поглядом. Що я міг сказати? Було б мені хоча б двадцять, а то, тільки лише школу закінчив, і таки питання, та ще й від такої поважної матрони... Щось незрозуміле промимрив розгублено... Віолета сумно затхнула і сказала, якимось незнайомим теплим голосом:
- Це я... Спіймавши мій здивовано-недовірливий погляд, що метушливо забігав між копією і оригіналом, Віолета по-молодому струснула сивиною і задерикувато запитала:
- Що? Не впізнав? Не схожа? Та я й сама себе вже не пізнаю. А було... Ой, було! Тільки завдяки цьому альбомові і впевнююсь, що те, що згадується - не марево, не маячня, а таки було... Вона різко захлопнула альбом і знову відкрила його на першій сторінці.
- Сідай, я покажу тобі, яке було життя при тому "проклятому цараті"...
Присів я коло неї на хвилинку і забув про море... З далекого минулого на мене дивились поважні чоловіки. Офіцери і цивільні. Жінки в розкішних кринолінах. Діти, мов лялечки, сім'ї, де на відміну від фотографій сімей нижнього стану, де жінки обов'язково стояли, спираючись на плече чоловіка, вся сім'я розміщувалась на шикарних кріслах чи канапках. В усіх погляди беззаперечної "впевненості у завтрашньому дні". Я знав, що невдовзі на них очікувало, і мені стало сумно. Пані Віолета, підтверджуючи мої думки, почала знайомити мене зі своїми родичами.
...Цей розстріляний, той закатований, цей зісланий і зник без сліду, той - від тифу чи чахотки, а от цим двом поталанило; вони ще до 1905, тихо-мирно пішли ще в кращий світ, ніж той, що залишили... Одна я чудом врятувалась, бо в лазареті працювала інкогніто.
- І що? Невже ніхто з них вчасно не емігрував? Віолета сумно посміхнулась:
- Ніхто ж і уявити не міг, що той набрід переможе... А вони ж патріотами були. Хто воював до останнього, хто в лазаретах, хто всім своїм майном допомогав владі, нічого не шкодуючи...
- А чому ж тоді царська влада не втрималась?
- А ніхто ж не був готовий до тієї жорстокості, яку той плебс виявив. До того перевороту усі війни велись згідно міжнародним правилам. Вбивали, звісно, завжди, але не знищували сім'ї за те, що хтось з родичів здався, або перейшов на бік супротивника, і цівільних не чіпали. А тоді їх лідер проголосив, що державою може керувати навіть кухарка, і кухарки радісно використавши нагоду, ломанули в керівництво з впевненістю, що той "хто был никем, а стал всем", ніякої відповідальності за свої дії нести не буде, якщо виявлятиме постійну собачу відданість кухарській владі...
Уявляєте? 1962 рік, з того часу минуло 45 років. Переможена фашистська Німетчина, полетіли перші супутники, Гагарін... А тут, раптом, такі страшні слова: - "переворот", "набрід", "плебс", "кухарська влада"... Я, правда, і раніше чув, навіть, від самого Хрущова щось подібне, не кажучи вже про "кухонні" розмови, і все ж стало мені, не те, щоб страшно, але, якось, дуже-дуже не по собі...
Віолета помітила мій пригнічений настрій і, з жалем сказала:
Мабуть ранувато тобі це все одразу переварити і осягнути. Просто запам'ятай і думай... І з тим знову захлоппнула албом, поклавши на нього міцну, майже чоловічу, переплетену синіми вузлуватими венами руку. Знову перехопивши мій погляд пані Віолета, наче вперше, й собі, уважно подивилась на свою руку і, посмхнувшись, спитала:
Що, не тільки я, нинішньою моєю зовнішністю, але й, навіть, рука моя не схожа на руку дами з вищого світу?... Нічого від мене, тієї, не лишилося... А знаєш, яку посаду обіймала я перед віходом на пенсію? Такелажником! Бригадиром такелажників в нашому порту! А альбом цей - не повіриш, тільки минулого року на світ Божий зі схованки витягла, бо через нього могла б десь в Магадані свій вік скінчити... Помотало мене життя, помотало... Отже, хлопче, нічого мені зараз не кажи, а просто запам'ятай нашу розмову. Можливо тобі ще доведеться жити в новому суспільстві, то ж, як казав Тарас Григорович, згадай мене незлим, тихим словом...
Я запам'ятав Ваші слова пані Віолета, і, в результаті тієї розмови, хоч як мене тягли до комсомолу, - так і не вступив. Мав з цього приводу, звісно, достатньо багато неприємностай. Але так і не вступив а ні в "їхній" комсомол, і ні в "їхню"партію...
З тієї давньої розмови я виніс ще одну важливу думку; Той альбом, ні, краще сказати Альбом, був збірником художніх світлин, - відбитком минулого часу, містком між минулим і майбутнім. Тепер, коли прогрес дозволив, навіть, дошкільнятам володіти казково-фантастичною, порівнянюючи з минулими камерами-обскурами, технікою, мистецтво Фотографії перетворилось на "фотканьє" а вражаючі своєю художньою досконалістю фотосвітлини на нікчемні "фоткі". Виходить, і нині здравствуют "кухарчині" онуки-правнуки.
Сумно...

А вам з молокакором, чи без?

  • 11.07.18, 17:44
Пізня осінь. Базар. Холодний вітер, що пронизує до кісток попереджує про зиму, що невмолимо насувається мілкою сніжною крупою.
Люди тупцюють, зігріваючись в невеличкій черзу, до саморобного розсувного столика, за яким стоїть бабуся, що продає гаряче молоко з великих китайських термосів. На столику стоять стовбчиком паперові стакончики і баночка з цукром.
- Вам молоко з сахаром? - питає бабуся у кожного покупця.
Бабуся тепло вдягнена, але вже й руки червоні, на морозі задубіли і губи ледь ворушаться:
- Вам молоко з сахаром? Вам молокозсахаром? Ваммолокосахаром?
Надходить черга грузина, що торгував неподалік мандаринами.
- Вам з молокакором? - питає бабуся...
- Нэт! Мнэ бэз ныкому! - відповідіє грузин...
Як не дивно, вони пречудово зрозуміли одне одного...

Зимова риболовля на Орхоні

  • 11.04.18, 16:47

Зимова риболовля на Орхоні

Дивно, все ж влаштована людина; мало їй того, що під носом є, треба їй не так більшого, як іншого.  Не дарма ж така приказка ходить: - "Хай гірше, але інше"...

Отак і зі мною; Другий рік мого перебування в Монголії прошов у містечку Зуун-Хараа, що знаходилось неподалік від казково рибної річки Хари.

Річка-невеличка, завширшки 15-20 метрів, яку в багатьох місцях можна було перейти не замочивши коліна, мала норовистий, напівгірський характер. Моя перша зустріч з нею, яку я описав в оповіданні "Монгольськими шляхами" ледь-ледь не стала трагічною. Як би там не було, а риби в Харі було більше ніж води...

Мороз ще не лютував, температура нижче -15°С не опускалась, отже ми з Степаном кожного дня після роботи, готуючи припаси до зими, ходили на риболовлю, приносячи по 5-7 кг чебачка-харіуса, наловленого за якусь годину-півтори. Почищену від луски та випотрошену рибу викладали в "морозильну камеру" на балкон на плівку. Наступного вечора приносили чергове відро риби, а вчорашню, виморожену до стану "дощечок" складали в ящик,  від якогось обладнання,  принесеного з заводу. За тиждень ящик місткістю з пів куба, був повен. Здавалось, чого б ще? Ми припинили рибалити і ходили до річки "на природу" вже без вудлищ, але з фотоапаратами на "фотоетюди".

Наші колеги-монголи помітивши зміну наших уподобань, вирішили допомогти нам, запросивши на "справжню" риболовлю на Орхон.

- Хара - не місце для справжньої риболовлі! Тут водиться лише дрібнота, яку і рибою назвати соромно, а от Орхон!...

Степан від зимової риболовлі на незнайомій річці, та ще й з ночівлею, відмовився, намагався і мене відмовити, але  моя  нездолана тяга до зміни місць, спонукала  мене не дослухатись дружньої поради. Вітер мандрів необоримо вабив мене, збуджував уяву, тяг у звабливу невідомістю далечінь.

Рано-вранці, ще в сутінках, на умовлене місце прибув наш "екскурсійний" автобус - ГАЗ-53 з будкою. В кабіні, крім водія, як злиплі вареники, розташувалось четверо моїх супутників. Ну, мені вже не звикати до монгольських реалій, закинув я рюкзак і сам покірно поліз у "гостьову ложу" - кузов.

Рушили. Знову на сірому  екрані, утвореного між тентом і бортом, застрибали, змішуючись з зірками, вогні Зуун-Хари, що віддалялась. Їхали досить довго, вже почало світати. Машина, як човен в бурхливому морі, то дряпалась кудись у височінь, то пірнала в глибину. Під час одного з таких "пірнань", щось гучно хруснуло під задніми колесами, машина важко осіла, мотор натужно заревів, колеса, не зустрічаючи опору, легко закрутилися, наче вісь в підшипнику. Мотор ще трохи поторохтів і замовк. Стало тихо. Я піднявся з лави і виглянув з заднього борту. Машина надійно сиділа в каламутній багнюці струмка, що протікав по дну неглибокої балки. Лід був досить товстий, передні колеса проскочили, і вже стояли на сухому, а задні провалилися. Стоїмо на дні балки в тиші. "Вареники" мої не подають ознак життя. А треба ж щось робити! Гілляк нарубати, під колеса позастромляти… Поснули вони, чи що? Мені вилізти з будки ніяк; - за бортом глибока багнюка, перемішана з битою кригою, а вони ж вже на сухому!  Стукаю в стіну будки: -

- Ошь, ундет нуухер! (Гей, шановні товариші!) Ви там живі?

- Живі! Стоїмо!

Цікава, вичерпна інформація... Я й сам бачу, що загрузли по самі осі, тому й стоїмо... Але, як довго стоятимемо, чого чекаємо? Чарівника в блакитному вертольоті, щоб потішив нас безплатним кіно, поки ми тут загоряємо? Втім, на мультик про крокодила Гену посилатися недоречно, бо навряд вони мультикласикою володіють...

Нещодавно, проводячи перший урок по метрології для робітників КВПтаА, я розпочав свою лекцію з переповідання сюжету мультика "38 попугаїв", коли незнайомі з метрологією звірі джунглів вимірювали довжину Пітона в попугаях, мавпах та слоненятах... Слухачі мої, незнайомі з мультикласикою, дивились на мене з подивом і острахом, міркуючи, чи не час викликати санітарів...

Або ще один комічний випадок:

У однієї моєї співробітниці горе - відмовив замочок на новенькій ФРАНЦУЗСЬКІЙ (!!!) сумочці. Ремонтна майстерня за ремонт не взялася. Горе!!! Невтішна дівчина вся в сльозах!

- Давай, подивлюсь, - кажу я - може щось придумаю.

- Ой, та, навіть, майстерня відмовилась!

- Я ж не майстерня, я ж не по госпрозрахунку, я ж для душі, бо сліз твоїх бачити не хочу.

- Ну, подивись, - милостиво погодилась вона, - тільки ж не зламай замочка вкінець!

- Давай. Тільки з однією умовою:

- Якою?

- Не висни над душею і не компостуй мозок порадами. Піди, попий кави, а, якщо зроблю, то і мені принесеш...

Ну, зробив я замочка - клацає. Радості дівчини не було меж. Дякуючи, вона явно "передавала куті меду" :

- Ой! У тебе руки золоті... Маєш талант винахідника...

 Не в змозі припинити цей фонтан славослів'я, я відповів словами кота Матроскіна з "Простоквашино":

- "Подумаешь! Я еще и вышивать могу… и на машинке тоже"...

- Ой! Справді! - сплеснула долонями дівчина. - Я зараз! За кілька хвилин принесла мені вона купу журналів "Burda style" і я мусив годину обговорювати з нею фестончики, фалдочки, рюшечки... Добре, що дочка моя навчалась в ПТУ швейній справі, і я трохи володів термінологією...

А кави, між іншим, так, на радостях, і не принесла...

 Ой, шановні! Будьте обережні з класикою! Ще й не в таку халепу вскочити зможете!

Поки я вдавався до спогадів, вдалині з'явилася машина, що їхала по нашому сліду.

Це був міліцейський УАЗик. Два міліціонери вийшли з машини, пройшли по струмку вище, оцінили стан криги, постукавши по ній каблуками чобіт, про щось перемовились з нашим водієм, залізли в машину і вихором перескочили капосний струмок, не провалившись.

       Монгольські водії ніколи не кидають один одного в біді. От і міліцейський УАЗик, обладнаний лебідкою, вискочивши на гребінь балки, розвернувся і став на краю схилу. Один міліціонер лишився за кермом, другий, розмотуючи трос, пішов до нашої машини. Заторохтіли обидва мотори і наша полонянка радісно вирвалась на волю. Тільки  тут наші "вареники" покинули кабіну... Я не покинув кузова, бо не хотілося стрибати в крижану воду, та й не було в тому сенсу. А "вареники"? Вони ж були на сухому! Хоч би троса самотужки причепили!

Я був шокований. Слава монгольській міліції!!!

Після короткої розмови, колеги мої витягли з міліцейської машини три молочних бідони, щільно обмотаних драними куфайками і потягли їх до нашої машини. Міліцейський УАЗик, розвернувшись, і бібікнув на прощання, поїхав, а "вареники", відкривши задній борт, завантажили, з моєю допомогою,  бідони в кузов.

- Що це? Нащо це? - дивувався я.

- В турму єдєм, - пояснив мені Батбаяр - наш водій.

- В тюрму? За що? Навіщо?

- Тебья сдават будем. Сказал міліціонер: - ти очен тижолий, патаму задниє кальоса льод праламіл, а тебья за ето в Чьорний Юрта сдать нада! Монголи загоготали, як ті гуси і побігли в кабіну знову злипатися...

Звісно, слова Батбаяра мене не налякали. Гумор я розумію, сам, при нагоді, непогані розіграші створював, але тут - катавасія з машиною, міліція, бідони, тюрма... Як це в логічний ланцюжок пов'язати?

Рушили. Згодом виїхали на досить пристойну лісову дорогу. На моєму "екрані" замайоріли, опушені тонким сніжком, височенні модрини та кедри, а на дорозі почали з’являтися дивно вдягнені люди з мітлами. Їх одяг, рукавиці і, навіть шапки  були зшиті з матерії різних кольорів: одна штанина чорна, друга - коричнева або синя, одна половина куртки-ватянки синя, друга чорна, або коричнева... Що за клоунада? Сяйнула думка: - якщо ми їдемо в "Чорну Юрту", то, можливо, такий дивний вигляд мусять мати її мешканці?

 Чому без охорони? - А куди ж втечеш в такому вбранні? Тебе ж, як папугу серед горобців - помітять відразу..

Приїхали... Якісь будівлі, складені з товстих колод за благенькою дірявою огорожею. Батбаяр відкинув задній борт, підійшли й "вареники". Я подав один за одним три бідони, що розбіглось під час руху по всьому кузову, до краю помосту. Чотири мої супутники взяли вдвох по бідону, і пішли до гостинно розчинених воріт " Чорної Юрти". Батбаяр запитливо подивився на мене:

- Паможєш?

- А чого б ні? - я зіскочив на землю, -  з задоволенням! Але ж поясни, що відбувається!

- Ну, міліція памагла нам, а ані вєзлі абєд арестованним в два лагеря і апаздівалі. Прасілі памочь. А ти сільна іспугался? Ізвіні!...

- А як же! Страшенно перелякався, всю дорогу заснути не міг!

- Спать нє мог? Всю дорогу? Шутішь, да? Не іспуґался? - Маладец! Ну, что, панєсьом?

І ми понесли обід в зону...

Згадалось, як нас в Консульстві попереджували:

- Якщо вчините якусь протиправну дію - щось вкрадете, чи ненароком зґвалтуєте когось, не чекайте монгольську міліцію, біжіть якнайшвидше в Консульство з повинною. Наша, радянська тюрма, порівняно з "Чорною Юртою" - санаторій! В усякому разі - харчування нормальне, за розкладом і тепло!

Барак, що зовні нагадував бліндаж, всередині нагадував бліндаж ще більше... Вздовж стін, складених з товстелезних колод - двоповерхові дощаті нари. Посередині курилось довге багаття, я вгорі, як в юрті, був довгий димовий отвір... На час нашого перебуванні в зоні, барак був порожній. Ми залишили наш вантаж біля нар і вийшли.  На прохідній попрощались за руку з охороною: - баярлаа, баяртай (дякую, до побачення) і з полегшенням, "на волю з чистою совістю" пішли до машини.

В Консульстві знали достеменно те, про що попереджали... В радянському "санаторії" мені, дякувати Богу, не доводилось "відпочивати", отже порівнювати не можу, залишається вірити на слово більш досвідченим фахівцям...

- Куди ж тепер? - спитав я Батбаяра, - в багнюці бовтались, міліції помагали, в тюрмі були... Які плани надалі?

- План - рибу ловіть, усміхнувся Батбаяр, - а там пасмотрім... Йду до свого сідала в будці, Батбаяр окликає мене:

- Можєт в кабіну сядєш? Ешьчо час єхать...

- Ні, не хочу, у твоїх пасажирів зади кістляві, синці мені на колінах наб'ють!

- Ну, твоя воля, - сміється Батбаяр, і ми рушаємо.

Орхон... І природа і краєвиди і риболовля - все було б чудово, аби не вітер... При мізерній вологості повітря низькі температури в Монголії переносяться досить легко. Ми, навіть,мали нахабство засмагати  при - 30°С... Але при повному безвітрі.

Тоді, в Ерденеті, в розпадку між крутими схилами сопок було просто тепло від ласкавого сонечка. Ми з товаришем роздяглись до пояса і стали засмагати. Сеанс соляризації тривав не менше 10 хвилин. Безперечно, ми могли б і довше засмагати, але налетів... Ні, не налетів, то був, ледь помітний рух повітря. Рух - 30°С повітря... Ох, я ми його помітили і відчули!!! Ми кинулись до свого одягу, розвішаного на гілках, але майки-футболки перетворились на крижані обладунки, що з хрустом вдягалися на голе тіло... Навіть зараз, коли я пишу ці строки, пам'ять морозом вкриває шкіру...

- Але, повернемось до Орхону. Мене завжди захоплювала краса природи Монголії. Якби вмів, складав би на її честь сонети та оди! Орхон, в обрамленні віковічного хвойно- листяного лісу теж прекрасний у будь-яку пору року, але, даруйте, я не зможу нічого путнього сказати, бо вітер... Він люто видував з нас останні крихти тепла, продував наскрізь, здавалось, часом, що мій бушлат зшитий з марлі...

Ми нашвидку пробили і зарядили лунки, благо, що мороз ще не взявся за справу всерйоз, і лід був не товще 10-15 см. Укриття від вітру знайти не вдалось. Земля була суха і гола. Сніг, що ледь-ледь запорошив "Чорну Юрту" до Орхону не долетів. Назбирали прибережного сушняку, запалили багаття на "пляжі", під крутим береговим обривом, але вітер віяв вздовж Орхону, вогонь багаття стелився по землі, і мав ніжноблакитний, як з горілки газозварювального апарату колір, і тепла майже не давав...

До того часу я вже став досвідченим рибалкою і нікуди, навіть влітку, без шматка поліетиленової плівки не виходив. Під час пошуку місця, придатного для влаштування стоянки, я помітив на березі густу шапку висохлої трави. Отже, побажавши колегам спокійної ночі, витяг я з рюкзака згорток плівки і пішов на пошуки притулку для ночівлі. Вже добряче стемніло, але я швидко знайшов потрібне місце, і був приємно здивований; густа висока трава росла з неглибокої - 40-50см борозни. Втоптавши траву на дні борозни, я сподівався лягти в неї, сховавшись від вітру, а, щоб було тепліше, накритися плівкою... Капосний вітер, миттєво розгадав мій намір і, вирвавши плівку з рук, заніс на дальні кущі. Я не змирився, відібравши плівку у вітру, знову спробував здійснити свій задум, але й вітер не бажав здаватися. Тоді мені згадався фільм про Шуріка, який замотав дядю Федю в шпалери... Подякувавши Леоніду Гайдаю за слушну пораду, я розстелив на "березі" борозни плівку, (вітер, незнайомий з творчістю Л. Гайдая, навіть допоміг мені розрівняти її). Далі, враховуючи приклад дяді Феді, я покотився по землі, розставляючи літі, щоб не опинитись в такому ж безпорадному, туго обмотаному становищі, як він. Зробивши два чи три оберти, я дуже вдало впав у борозну - горілиць. Плівка була трохи більша за мій зріст, отже захищала мене всього від вітрових любощів. М'якенька постіль з трави, довгоочікуване тепло, втома... Заснув я майже миттєво.

 Проспав досить довго - три, а може й чотири години. Прокинувся від надмірного тепла, легкої задухи і незрозумілої важкості по всьому тілу. Як засинав, і ноги і руки досить вільно рухались. Міг би, при бажанні і на бік повернутись, а тепер лежу зі схрещеними руками на грудях, як...

Втім - геть дурні порівняння! Я живий, мені тепло. Дихати трохи важкувато! Так я ж перед сном плівку над головою розправляв, - мабуть злиплась, треба поправити, та, може, ще подрімати...

 Руки не рухаються? Ну, то й що? Раніше рухались, то й тепер рухатимуться... Тільки спокійно! Жодного хвилювання! От зараз поправлю плівку, а тоді ще подрімаю...

Не так просто... Руки, наче приклеєні... Тобто не руки, а рукава… Руки всередині рукавів мають деяку обмежену свободу. Толку з того... А дихати все важче...

А що, як головою? Буцаю головою в пластиковий кокон. О! Є результат! Дихати стало помітно легше! Треба було раніше головою скористатися... Так я ж скористався... Це ж вона мені порадила, залізти в кокон, щоб вітер обдурити...

 - А я тут до чого, то Гайдай порадив - віднікується голова.

Годі пустопорожніх балачок! Але, що ж це так тисне? Що заважає вільно рухатись? Може попробувати виповзти з кокону, як той метелик?

Ага, "виповзти"... Спробуйте повзти на спині зі схрещеними на грудях руками, без допомоги ніг в валянках, що лише безпорадно ковзають по слизькому пластику...  

Метелик не виповзає з кокона, він розриває його! Сам той процес колись бачив.  Ага, розірвеш його!  У метелика він не пластиковий!

Але що ж це так тисне? Може, скинувши рукавиці, та якось нігтями попробувати розірвати-розрізати рукотворну пастку?

 Розрізати? Нігтями? От, голова! А ніж?! Ніж має бути в кишені бушлата. В правій, чи лівій? Напевне що в правій. Я ж різав зайву волосінь правою рукою. Тепер треба позбавитись рукавиці і дістатися до кишені. З невимовними зусиллями звільняюсь від рукавиці і орудуючи ліктем, помаленьку опускаю руку вздовж тіла.

О, нова проблема! Я пишався фасоном свого бушлату - дуже зручними, не прямими, а косими кишенями. От тобі і зручність! В косу кишеню маю дістатись, запустивши руку знизу, а це, в моєму стані неможливо, бо нема куди лікоть відвести. Ось, вже, крізь тканину куртки намацую свій порятунок - ніж, великий складний мисливський ніж, - подарунок від мого друга дитинства, Вадима. На пероні київського вокзалу, під час прощання, Вадим вклав мені ножа в руку і промовив:

- Це тобі для справ добрих, і хай він виручає тебе в скрутну хвилину... От і настала та "скрутна хвилина", дякую тобі, друже!

Обережно, крізь матерію, сантиметр за сантиметром, підганяю ніж до краю кишені. Ближче, ближче... Які ж вони незручні, ці косі кишені! Який дурень їх вигадав? Дихати знову стає важче, але ніж вже міцно затиснутий в закляклій від напруги руці. Тепер треба повернути руку на висхідну позицію, зняти рукавицю з лівої руки, відкрити ножа і звільнятися!!! Назад рука йде порівняно легко. Ось знята рукавиця з лівої руки, розкритий ніж...

Прикриваючи пальцем лезо, щоб ненароком не встромити, куди не треба, намагаюсь протиснути ніж ближче до шапки-вушанки і встромляю його в пластик. Разом з животворчим струменем чистого повітря, щось невимовно холодне сиплеться мені в обличчя, на руку, за комір...

Сніг? Звідки? Не було ж! Різким рухом розпорюю свій кокон якомога далі, ледь не до колін і, борсаючись у снігу, перевертаюсь на живіт і встаю. 

Сірий ранок, падає, кружляючи, легкий сніжок, а на землі його вже сантиметрів 15-20... Коли встигло стільки нападати? Вітер вщух, втомившись мене розшукувати... Втім - ні! Він якісно зробив свою справу! Борозна, довжина якої сягала 5-6 метрів, зовсім зникла. Аби вранці почали мене шукати - не знайшли б! Хіба що навесні вже... Складаю ножика, все ще затиснутого в кулаці, шепочу: - дякую тобі, друже, звертаючись і до ножика і до Вадима, кладу ножика в кишеню.

До чого ж вона зручна - коса кишеня! Хтось розумний Ії вигадав! Відшукую рукавички, витріпую їх від снігу, кидаю прощальний погляд  на зруйновану пастку, і йду до багаття. Воно ледь-ледь жевріє. "Вареники" мирно хропуть в кабінці...

- А як же "казкова риболовля на Орхоні" спитаєте ви.

- Даруйте, - не пам'ятаю. Здається, щось-таки зловили, але брехати не буду. На тлі інших пригод, то вже не суттєво...

Генеральське мислення

  • 23.02.18, 18:19
Колись наявність у молодої людини шпор робила зеленого юнака блискучим гусаром, але то було... З часом все змінюється. Змінились і шпори... Тепер нікому вони ні задоволення, ні радості не приносять. Швидше навпаки...
Якщо ви, слава Богу, ще не знаєте, що це таке - уявіть, що вам до п'яти якийсь ворог приклеїв пластирем металеву кульку 4-5 мм діаметром... Ви, звичайно, будете намагатись на цирлах ходити, Щоб не так боляче. але, але...
Ви чули, колись, таку приказку: - "вовка ноги годуть"? Вона у повній мірі стосується і налагоджувальників. Спробуйте "на цирлах" весь день по сходах новобудови "погусарити" в пошуках причини ненадходження сигналу від якогось з датчиків...
Ну, довелось звернутися до дільничного терапевта. Той, навіть не дивлячись, виписав мені направлення в фізкабінет на десять сеансів електрофарезу з лідікаїном. Вже на тртьому сеансі злощасна кулька майже розтанула, а, посля десятого - зникла безслідно, аж на п'ять років...
На шостму році, коли та кулька вирішила потурбувати мене знову, я, вже не вагаючись, пішов протоптаною стежкою - за направленням на електрофарез з лідікаїном.
Ось трітій сеанс, п'ятий, сьомий... А кулька і на збирається розсмоктуватися...
- Щось у вас, шановна, якийсь не той лідікаїн, чи струму з вашого апарату не додаєте, - кажу сестричці. - От, п'ять років тому, мені трьох сеансів вистачило, а зараз, вже курс закінчується і ніякого толку!
- Ну, ви, як той царський генерал!
- Чим це я на царського генерала схожий? - дивуюся я.
- А ви, що, не чули цей анекдот?
- Розкажіть - почую!
- То слухайте: - приїздить до Боржомі на лікування генерал. П'є водичку, лікується, але настрій у нього, не зважаючи на південню екзотику, з кожним днем псуєтся все більше. Нарешті викликає він до себе головного лікаря курорту і вчиняє йому рознос:
- Что это вы, батенька себе позволяете? Водичку, что ли, разбавлять надумали? Я, вот, еще когда был юнкером, к вам приезжал, так тогда, помню, стопочку боржомчика опокину, я потом всю ночь такое с девками вытворяю - самому, нынче, не верится! А вот сейчас- уже ведро выпил и хоть бы что! Это вам так не сойдёт! Я управу на вас найду!!!...
Страницы:
1
2
3
4
5
7
предыдущая
следующая