Третя дитина.

  • 08.09.19, 20:47

Третя дитина.

Народилась одній сім'ї третя дитина. Батько українець, мати білоруска.

Пішов батько у ЗАГС реєструвати дитину. Записали все прискіпливо;  де й коли дитя народилося, як надумали назвати, хто батько, хто мати, а тоді й питають:

- А яку ж національність дитині записати? Розвів батько руки,

- Та що вже поробиш, пишіть, як є. Записуйте китайцем... Завідувачка ледве зі стільця не впала.

- Як китайцем, чому китайцем?

- Ну, як то "чому"? Ви ще й питаєте! Ви ж і по радіо, і по  телевізору кожен день розказуєте, що кожна третя людина на планеті - китаєць!

 

Ге, купаєшся?

  • 06.09.19, 21:27

Ге, купаєшся?

Знову зібрались ми на сходах нашого Управління перекурити та послухати нашого Василя

- А що, Василю, давно тебе не чули. Є щось новеньке?

- Є, звичайно

- То розкажи, будь ласка!

- Ну, то слухайте, якщо є охота...

- Знаєте, хлопці, людина без "родзинки", це як соловейко...

- Без голосу? - підказуємо ми.

- Та ні, з голосом, але без пір'я... Голос є, але хто ж його, голого, слухати буде? От і у мене є така "родзинка". Ну, ви знаєте, моржую я. Складне ставлення у людей до цього мого захоплення; одні заздрять, інші дивуються, а більшість пальцем у скроні крутить... Ну, у кожного своє розуміння. А захоплення моє водночас і дуже корисне для здоров'я і небезпечне. Небезпечне не тільки тому, що можна застудитися, - це для тренованої людини малоймовірно, а з куди більш серйозної, несподіваної причини. От послухайте:

- Як вам відомо, ми з Іваном спеціалізуємося на цукрових заводах, а цукрові заводи в степу не будують, бо до процесу цукроваріння треба дуже багато води. Як правило, заводи або на річці, або оточені цілою системою мальовничих озер, де і пляж, і відпочинок з вудкою, і полювання; кому що довподоби. Влітку там вудку нема куди закинути, а взимку на тих ставах все завмирає, навіть підлідна риболовля серед місцевих жителів не більш популярна ніж моржування.

Городи селян спускаються аж до води, але хто порається на городі в січні? Тиш та благодать! Можна, нікого не соромлячись, голяка купатись. Ну, я так і роблю. Температура була дуже, як на мене, комфортна - 5-7°С, отже прорубав я ще звечора собі ополонку хазяйською сокирою, а раненько-вранці, перед роботою, пішов моржувати. Ну, як годиться, легка пробіжка з поступовим роздяганням до голяка, вправи на розігрівання і повільний вхід у воду. От занурююсь я з головою - раз, два, три, коли чую над собою:

- Ге, купаєшся? - повертаюсь, бачу, майже впритул до ополонки, стоїть дядько. У валянках, ватяних, стьоганих штанях, у кожусі, в кудлатій шапці-вушанці ...

Здивований несподіваною появою непроханого гостя, а ще більше його незвичним зверненням, вже цілком "на автоматі":

 - Ге, -  кажу, стверджено струшуючи головою, - купаюсь, - і намагаюсь відсунути дядькові валянки з краю ополонки, щоб мати змогу вилізти, бо все ж холодно вести світську бесіду, сидячи у крижаній воді... Дядько знехотя відступив на крок і, детально оглядівши мене запитав:

- Ну і як воно і нащо?

- Ну, як, - відповів я розтираючись рушником, - і бадьорості на весь день добавляє, і здоров'я. Я ніколи ні на які там ОРЗ та ОРВЗ не хворію.

Дядько постояв трохи, щось обдумуючи, потім рішуче скинув шапку на лід.

- Ну, тоді й я собі! - і став розстібати кожуха...

- Е-е-е! Шановний! - спробував я його зупинити. - Це ж не так робиться! Це ж треба з літа-осені, поступово! Так зразу не можна!!!

- Це вам, городським не можна, бо ви ізніжені, а нас, сільських ніяка холера не візьме, бо ми з дитинства витривалі! - та й продовжував роздягатись...

О, Боже! Скільки ж цей "витривалий" вдягнув на себе! Він нагадував живу ілюстрацію загадки про капусту... Дивно, як він, взагалі, міг рухатись! Кожух, два светра, дві сорочки, футболка, ватяні штани, спортивні, кальсони... Дійшовши до трусів, дядько розгублено зупинився, але, поглянувши на мене, вже вдягнутого і, сторожко - навкруги, махнув рукою і здер з себе останнє...

Під час змушеного перегляду цього стриптизу я не переставав умовляти дядька не робити небезпечної дурниці. Ефект був зворотній, він тільки призирлово цвіркав крізь жовті зуби, продовжуючи роздягатись.  Ставши на краю ополонки, дядько не поволі занурився у воду, як я радив, а стрибнув у неї "солдатіком"...

Ви б бачили його очі!!! Температурний шок позбавив дядька орієнтації в просторі, він, борсаючись в усіх напрямах, вже реально не знав де вихід з ополонки.  Багато коштувало мені зусиль витягти на лід моржа-невдаху. Швидко обтерши його своїм рушником, я спитав:

- Де твоя хата?

- Онд-д-дечки, - відповів він, клацаючи зубами, киваючи на найближчу хату на березі.

- Взувай швидко валянки, - наказав я йому, накидаючи кожуха на голе тіло і нап'ялюючи шапку на мокре волосся.

- А ш-ш-штани?

- Дома вдягнеш, - прикрикнув я, вручаючи йому клумок з одягом, - а тепер біжи якнайшвидше додому, якщо жити хочеш... І він побіг якимось невпевненими зіг-загами. Я проводив його очима поки за ним не зачинились двері його хати, та й пішов і собі до дому, де ми мешкали з Іваном. Отака чудасія зі мною трапилась, але це не кінець, це лише початок!

Того місяця Іван поїхав додому раніше, а я мав за день-другий теж виїжджати. На другий місяць Іван мав їхати, згідно відрядження, а я ще на тиждень залишався вдома.

Коли, наступного місяця ми зустрілися на заводі, мене чекав сюрприз;

- Вибач, Василю, що я тобі вчасно не повідомив - телефону у тебе нема, на переговорний пункт викликати, або телеграму бити не хотілось... Словом їдь, Василю, назад, роботи тут, майже не залишилося, а я вже й процентівку підпишу і об'єкт закрию, та й тебе заодно врятую...

- Щось я нічого не розумію, що ти, Іване, вже встиг накоїти, від чого рятувати мене збираєшся?

- Ну, по-перше, не я накоїв, а ти, а по-друге, я подробиць не знаю, от хазяїн наш казав, що ти заманив його друга в ополонку моржувати, потім ганяв його по полю голяка і вдягатися не давав.

Зараз той друг у лікарні з запаленням легенів. Обіцяє - лише одужає - вб'є тебе...

- Отак хлопці, хто з вас ще не моржує - і не починайте! Дуже небезпечне та шкідливе для здоров'я це захоплення...

- А як же, Василю, "родзинка"?  Ти ж казав, що бути соловейком без пір'я - негоже!

- Та, знаєте, краще без пір'я, ніж без голови...

Ще пара слів про Крим.

  • 05.09.19, 14:13

Ще пара слів про Крим.

Синочок  мій народився в Полтаві; дружина моя справедливо вирішила, що перші місяці і немовляті і їй самій буде і спокійніше і затишніше біля мами. Я перевіз її з Києва до Полтави, а сам взяв відпустку, щоб перший час знаходитися поруч.

         Теща мешкала у приватному будинку у передмісті Полтави. Сполучення з цивілізацією було нікудишнім, а треба ж було кожен день то в аптеку, то за прикормом у дитячу кухню, то у інших справах,  транспорт майже не ходив, отже сподіватися лишалось тільки на власні ноги...

Якось, відпочиваючи після чергової "пробіжки",  я звернув увагу на якусь знайому металеву конструкцію, що виглядала з-під обрізаного, ще восени, віття дерев.  Розкидавши той хмиз, я витяг з-під нього велосипед... Ну, не велосипед, а те, що від нього лишилося - раму з заднім колесом... Питаю у тещі:

 - А що то з транспорт у вас за курником в гілляках прихований?

- А, то Вітька (дальній родич), замучив техніку, та й кинув.

- То, може, я її до ладу приведу, та й користуватимусь?

- Та будь ласка! Я вже давно збиралась те залізяччя на металобрухт  здати.

Взявся я за відновлювальні роботи; купив сідло, руль, переднє колесо, дві шини з камерами, насос та ще якийсь дріб'язок, відтер кількарічну іржу, зібрав все до купи, та й став користуватись!

Не життя - пісня! Щось треба у місті, - півгодини і завдання виконано! Шеф мій, низький уклін йому, зглянувшись над моїми сімейними проблеми, знайшов для мене об'єкт для налагоджувальних робіт на два місяці у Полтаві. Отже все літо вдалось мені бути і на роботі і "вдома", що для мене, як налагоджувальника бувало розкішшю надзвичайною! Само собою, з відновленого велосипеда я, майже, не злазив. Навіть на роботу-з-роботи - на ньому.

Робота є робота, в кінці кожного місяця я зобов'язаний був навідатися на три-чотири дні до Києва зі звітом про виконану роботу - "процентівкою" та  за новим відрядженням. От, у черговий раз повертаюсь я з Києва, а велосипеда нема!...

- А де ж мій кінь? - питаю.

- Та, Вітька приходив, - каже теща, - побачив справного велосипеда, зрадів та й каже - "О, це ж мій велосипед!" - сів та й поїхав...

Зауважте, шановні, - навіть "рехверендума" не збирав, просто сів і анексував...

Ні до ООН, ні до Мінська, ні до  Нормандської Четвірки я не звертався, бо вже час прийшов перевозити дружину з синочком до Києва.

От і вся історія про "мій Крим"

P.S. Ні, не вся! Той сімнадцятирічний лобур Вітька, десь за рік, "віддав" таки велосипеда, правда, в тому ж вигляді, в якому я, колись, витяг його з сміття...

 От, не знаю, чи не змінив, бува, Вітька, як трохи підріс, своє ім'я на "Вовка"...

 Щось почерк дуже знайомий...

Старовинна задача про сьогодення

 Шановні друзі!

А що, є серед вас такі, що у свій час подолали третій клас середньої школи?

Якщо є, то це задачка саме для вас!

Старовинна задача

Селянин прийшов до царя й попросив: "Царю, дозволь мені взяти одне яблуко з твого саду".

Цар дозволив. Пішов селянин до саду й бачить: увесь сад обгороджено потрійною огорожею, і в кожній огорожі є лише одні ворота, а біля кожних воріт стоїть сторож. "Цар дозволив мені взяти одне яблуко із саду", - сказав селянин першому сторожеві. "Візьми, але при виході віддаси мені поло­вину тих яблук, які в тебе будуть, та ще одне", — відповів сторож. Те ж саме сказали й інші сторожі, що охороняли ворота. Скільки яблук повинен взяти селянин, щоб, віддавши трьом сторожам те, що вони вимагали, принести додому одне яблуко?

 

Якщо згадали  молодість і розв"язали-таки  цю задачку, вам зразу мало стати зрозуміло не лише те, що таке корупція,  але й те, наскільки  вона давня…

А  після розв"язання задачі, нескладно буде підрахувати відсоток, який мусить сплатити пересічний "селянин" пересічному корумпованому "охоронцю" за реалізацію дозволу, наданного "царем" безкоштовно...

Рюкзак

  • 24.10.18, 18:46

РЮКЗАК   

 Рюкзак сидел на лавке, страстно подрагивая простёртыми вперёд руками – лямками, готовясь обнять тонкую талию стройной девушки, стоящей чуть поодаль в ожидании товарищей. Вид этого тряпичного, хоть и заморского мешка поднял во мне волну малоосознаных разноречивых эмоций: - воображаешь из себя?… торба заморская… захребетник – недружелюбно – завистливо процедил я ему сквозь зубы. Рюкзак промолчал, но сзади раздался мелодичный девичий голосок:

    - Нравится? Я обернулся, стараясь придать своему лицу как можно более безразличное выражение.

    – Я за него сотню баксов отдала, с нескрываемой гордостью произнесла она и, подойдя, ласково погладила его зелёное, горячее от солнца упругое тело.

    – Ну и чему же вы радуетесь? Отдать такие деньги, чтобы он на вас ездил! Воскликнул я, совершенно неумышленно делая ударение на слове “он”…

    - Ну-у-у, протянула она, понимающе стрельнув зелёными глазами, в жизни всякое случается…

    - Случается, мотнул головой я (как не заржал жеребцом при этом?), - но настоящие мужчины, я бросил презрительный взгляд в сторону присмиревшего рюкзака, так не поступают!

   – А как поступают настоящие мужчины? - Заинтересовано-насмешливо спросила она.

   – По-разному. Я, например, не болтался бы у вас за спиной за сотню баксов, как этот… а сам нёс бы вас и не на плечах, а перед собою, на вытянутых…

    - Почему же на вытянутых?

     – А, чтобы не отвлекаться по сторонам, а любоваться вами… …всю дорогу.

     - А-а-а, - вот видите, - эгоистично любоваться и всё? А у нас с ним настоящие дружеские отношения, он всегда отдаёт мне то, что я в него вложила. Всё-всё, до последней крошки.

     - Но настоящий мужчина обычно всегда отдаёт много больше, чем получает, не сдавался я.

     - И откуда же это вам известно? Насмешливо прищурясь, спросила девушка.

     - Из опыта! Собственного! Гордо заявил я…

     - Да-а-а?  Так вы и есть тот самый неуловимый “НАСТОЯЩИЙ“?

     - Ну, отчего же “неуловимый“? – скромно потупился я. Просто настоящий…

     - А не помогли бы вы мне, “ Простонастоящий“ отнести моего друга к автостанции?

Оставить своего, видавшего виды, не раз прожжённого у костров, штопанного-перештопанного друга, чтобы нести эту торбу заморскую, (обоих я просто не подниму), чтобы подтвердить свою “настоящесть“???...

     - Ага! Это я буду таскать на себе своего соперника, а обнимать вас будет он?

     - Понятно! Ну, тогда любуйтесь! Она легко вскинула рюкзак на плечи и непринуждённой походкой стала удаляться…

     - Да он же пуст! Ахнул я. Ласты, фото и кинобоксы, консервы, подводное ружьё, спальник, палатка… 28 кг. Это же у меня, а там только всякие девичьи тряпочки килограмм на 5-6… я ж его одной рукой, играючи…

Но поезд ушёл, а “ Простонастоящий“ остался на перроне…

 

Опасные игры!

  • 24.10.18, 10:11
Опасные игры! - Учитель английского обращается к родителям и детям...
Слышала, как некоторые ребята, которые учатся в нашей школе, с восторгом отзываются про приближающийся день - хеллоуин и очень его ждут. Поэтому не могу не поделиться следующей информацией.
Факты про Хеллоуин
«Добро не одевает маску зла, но часто зло под маскою добра, творит свои безумные дела». (Омар Хайям)
1. Корни этого праздника начались с племен кельтов, проживавших на территории Англии и Ирландии. В эту ночь по древнему поверью кельтов миры живых и мертвых открывали свои двери и обитатели потустороннего мира пробирались на землю. Это языческий праздник жертвоприношения кельтскому богу смерти и он не имеет никакого отношения к христианству.
Православный священник П. Гумеров: «Нас пытаются втянуть в совершенно чуждое нам по культуре и по идеологии действие, чужое и по нашей национальной принадлежности, и по вероисповеданию. Мы, православные христиане, не можем участвовать в языческих и оккультных обрядах. Личное участие в язычестве и оккультизме, даже просто формальное, не может пройти даром. Люди открывают ворота этим самым сущностям, которых изображают, в которых дети пытаются играть, надевая маски демонов, вампиров и прочей нечисти».
2. Официально зарегистрированная американская «Церковь Сатаны» открыто провозгласила Хэллоуин своим основным праздником. Для них празднование завершается самой главной черной мессой года, которой они демонстрируют поклонение и преданность дьяволу.
3. Традиции этого праздника, представляемые безобидным весельем, на самом деле являются древними обрядами имитации мертвых, приношением жертв духам, напрямую связанным с сатаной.
4. Праздник Хеллоуин внесен в список самых распространенных фобий среди детей. Психологи предупреждают, что участие в развлечениях с участием монстров, привидений и ведьм не проходит для детей бесследно, но может негативно сказаться на детской психике и здоровье в целом.
5. По статистике в дни празднования Хеллоуина возрастает количество преступлений: жестоких убийств, насилия, издевательств и жертвоприношений.
6. Хеллоуин стоит на первых строчках в негласном рейтинге коммерческих фестивалей мира. Ежегодно шоу, аттракционы, связанные с Хеллоуином приносят доход в миллионы долларов по всему миру. Доходы от продажи костюмов, масок вампиров, оборотней огромны. Это прибыльный бизнес, поэтому его всячески пропагандируют.
Хеллоуин несовместим с христианскими ценностями, празднует зло и насилие, поэтому задумайтесь, хотите ли вы принимать в этом участие и подвергать психику детей неоправданному риску. Выбор за вами!!!

Зимова риболовля на Орхоні

  • 11.04.18, 16:47

Шановні друзі!

Дозвольте познайомити вас з уривком  одного з моїх мемуарних оповідань. 

http://blog.i.ua/user/1963168/

https://andronum.com/avtory/krivenko-volodimir/

Зимова риболовля на Орхоні

Дивно, все ж влаштована людина; мало їй того, що під носом є, треба їй не так більшого, як іншого.  Не дарма ж така приказка ходить: - "Хай гірше, але інше"...

Отак і зі мною; Другий рік мого перебування в Монголії пройшов у містечку Зуун-Хараа, що знаходилось неподалік від казково рибної річки Хари.

Річка-невеличка, завширшки 15-20 метрів, яку в багатьох місцях можна було перейти не замочивши коліна, мала норовистий, напівгірський характер. Моя перша зустріч з нею, яку я описав в оповіданні "Монгольськими шляхами" ледь-ледь не стала трагічною. Як би там не було, а риби в Харі було більше ніж води...

Мороз ще не лютував, температура нижче -15°С не опускалась, отже ми з Степаном кожного дня після роботи, готуючи припаси до зими, ходили на риболовлю, приносячи по 5-7 кг чебачка-харіуса, наловленого за якусь годину-півтори. Почищену від луски та випотрошену рибу викладали в "морозильну камеру" на балкон на плівку. Наступного вечора приносили чергове відро риби, а вчорашню, виморожену до стану "дощечок" складали в ящик,  від якогось обладнання,  принесеного з заводу. За тиждень ящик місткістю з пів куба, був повен. Здавалось, чого б ще? Ми припинили рибалити і ходили до річки "на природу" вже без вудлищ, але з фотоапаратами на "фотоетюди".

Наші колеги-монголи помітивши зміну наших уподобань, вирішили допомогти нам, запросивши на "справжню" риболовлю на Орхон.

- Хара - не місце для справжньої риболовлі! Тут водиться лише дрібнота, яку і рибою назвати соромно, а от Орхон!...

Степан від зимової риболовлі на незнайомій річці, та ще й з ночівлею, відмовився, намагався і мене відмовити, але  моя  нездолана тяга до зміни місць, спонукала  мене не дослухатись дружньої поради. Вітер мандрів необоримо вабив мене, збуджував уяву, тяг у звабливу невідомістю далечінь.

Рано-вранці, ще в сутінках, на умовлене місце прибув наш "екскурсійний" автобус - ГАЗ-53 з будкою. В кабіні, крім водія, як злиплі вареники, розташувалось четверо моїх супутників. Ну, мені вже не звикати до монгольських реалій, закинув я рюкзак і сам покірно поліз у "гостьову ложу" - кузов.

Рушили. Знову на сірому  екрані, утвореного між тентом і бортом, застрибали, змішуючись з зірками, вогні Зуун-Хари, що віддалялась. Їхали досить довго, вже почало світати. Машина, як човен в бурхливому морі, то дряпалась кудись у височінь, то пірнала в глибину. Під час одного з таких "пірнань", щось гучно хруснуло під задніми колесами, машина важко осіла, мотор натужно заревів, колеса, не зустрічаючи опору, легко закрутилися, наче вісь в підшипнику. Мотор ще трохи поторохтів і замовк. Стало тихо. Я піднявся з лави і виглянув з заднього борту. Машина надійно сиділа в каламутній багнюці струмка, що протікав по дну неглибокої балки. Лід був досить товстий, передні колеса проскочили, і вже стояли на сухому, а задні провалилися. Стоїмо на дні балки в тиші. "Вареники" мої не подають ознак життя. А треба ж щось робити! Гілляк нарубати, під колеса позастромляти… Поснули вони, чи що? Мені вилізти з будки ніяк; - за бортом глибока багнюка, перемішана з битою кригою, а вони ж вже на сухому!  Стукаю в стіну будки: -

- Ошь, ундет нуухер! (Гей, шановні товариші!) Ви там живі?

- Живі! Стоїмо!

Цікава, вичерпна інформація... Я й сам бачу, що загрузли по самі осі, тому й стоїмо... Але, як довго стоятимемо, чого чекаємо? Чарівника в блакитному вертольоті, щоб потішив нас безплатним кіно, поки ми тут загоряємо? Втім, на мультик про крокодила Гену посилатися недоречно, бо навряд вони мультикласикою володіють...

Нещодавно, проводячи перший урок по метрології для робітників КВПтаА, я розпочав свою лекцію з переповідання сюжету мультика "38 попугаїв", коли незнайомі з метрологією звірі джунглів вимірювали довжину Пітона в попугаях, мавпах та слоненятах... Слухачі мої, незнайомі з мультикласикою, дивились на мене з подивом і острахом, міркуючи, чи не час викликати санітарів...

Або ще один комічний випадок:

У однієї моєї співробітниці горе - відмовив замочок на новенькій ФРАНЦУЗСЬКІЙ (!!!) сумочці. Ремонтна майстерня за ремонт не взялася. Горе!!! Невтішна дівчина вся в сльозах!

- Давай, подивлюсь, - кажу я - може щось придумаю.

- Ой, та, навіть, майстерня відмовилась!

- Я ж не майстерня, я ж не по госпрозрахунку, я ж для душі, бо сліз твоїх бачити не хочу.

- Ну, подивись, - милостиво погодилась вона, - тільки ж не зламай замочка вкінець!

- Давай. Тільки з однією умовою:

- Якою?

- Не висни над душею і не компостуй мозок порадами. Піди, попий кави, а, якщо зроблю, то і мені принесеш...

Ну, зробив я замочка - клацає. Радості дівчини не було меж. Дякуючи, вона явно "передавала куті меду" :

- Ой! У тебе руки золоті... Маєш талант винахідника...

 Не в змозі припинити цей фонтан славослів'я, я відповів словами кота Матроскіна з "Простоквашино":

- "Подумаешь! Я еще и вышивать могу… и на машинке тоже"...

- Ой! Справді! - сплеснула долонями дівчина. - Я зараз! За кілька хвилин принесла мені вона купу журналів "Burda style" і я мусив годину обговорювати з нею фестончики, фалдочки, рюшечки... Добре, що дочка моя навчалась в ПТУ швейній справі, і я трохи володів термінологією...

А кави, між іншим, так, на радостях, і не принесла...

 Ой, шановні! Будьте обережні з класикою! Ще й не в таку халепу вскочити зможете!

Поки я вдавався до спогадів, вдалині з'явилася машина, що їхала по нашому сліду.

Це був міліцейський УАЗик. Два міліціонери вийшли з машини, пройшли по струмку вище, оцінили стан криги, постукавши по ній каблуками чобіт, про щось перемовились з нашим водієм, залізли в машину і вихором перескочили капосний струмок, не провалившись.

       Монгольські водії ніколи не кидають один одного в біді. От і міліцейський УАЗик, обладнаний лебідкою, вискочивши на гребінь балки, розвернувся і став на краю схилу. Один міліціонер лишився за кермом, другий, розмотуючи трос, пішов до нашої машини. Заторохтіли обидва мотори і наша полонянка радісно вирвалась на волю. Тільки  тут наші "вареники" покинули кабіну... Я не покинув кузова, бо не хотілося стрибати в крижану воду, та й не було в тому сенсу. А "вареники"? Вони ж були на сухому! Хоч би троса самотужки причепили!

Я був шокований. Слава монгольській міліції!!!

Після короткої розмови, колеги мої витягли з міліцейської машини три молочних бідони, щільно обмотаних драними куфайками і потягли їх до нашої машини. Міліцейський УАЗик, розвернувшись, і бібікнув на прощання, поїхав, а "вареники", відкривши задній борт, завантажили, з моєю допомогою,  бідони в кузов.

- Що це? Нащо це? - дивувався я.

- В турму єдєм, - пояснив мені Батбаяр - наш водій.

- В тюрму? За що? Навіщо?

- Тебья сдават будем. Сказал міліціонер: - ти очен тижолий, патаму задниє кальоса льод праламіл, а тебья за ето в Чьорний Юрта сдать нада! Монголи загоготали, як ті гуси і побігли в кабіну знову злипатися...

Звісно, слова Батбаяра мене не налякали. Гумор я розумію, сам, при нагоді, непогані розіграші створював, але тут - катавасія з машиною, міліція, бідони, тюрма... Як це в логічний ланцюжок пов'язати?

Рушили. Згодом виїхали на досить пристойну лісову дорогу. На моєму "екрані" замайоріли, опушені тонким сніжком, височенні модрини та кедри, а на дорозі почали з’являтися дивно вдягнені люди з мітлами. Їх одяг, рукавиці і, навіть шапки  були зшиті з матерії різних кольорів: одна штанина чорна, друга - коричнева або синя, одна половина куртки-ватянки синя, друга чорна, або коричнева... Що за клоунада? Сяйнула думка: - якщо ми їдемо в "Чорну Юрту", то, можливо, такий дивний вигляд мусять мати її мешканці?

 Чому без охорони? - А куди ж втечеш в такому вбранні? Тебе ж, як папугу серед горобців - помітять відразу...

Приїхали... Якісь будівлі, складені з товстих колод за благенькою дірявою огорожею. Батбаяр відкинув задній борт, підійшли й "вареники". Я подав один за одним три бідони, що розбіглось під час руху по всьому кузову, до краю помосту. Чотири мої супутники взяли вдвох по бідону, і пішли до гостинно розчинених воріт " Чорної Юрти". Батбаяр запитливо подивився на мене:

- Паможєш?

- А чого б ні? - я зіскочив на землю, -  з задоволенням! Але ж поясни, що відбувається!

- Ну, міліція памагла нам, а ані вєзлі абєд арестованним в два лагеря і апаздівалі. Прасілі памочь. А ти сільна іспугался? Ізвіні!...

- А як же! Страшенно перелякався, всю дорогу заснути не міг!

- Спать нє мог? Всю дорогу? Шутішь, да? Не іспуґался? - Маладец! Ну, что, панєсьом?

І ми понесли обід в зону...

Згадалось, як нас в Консульстві попереджували:

- Якщо вчините якусь протиправну дію - щось вкрадете, чи ненароком зґвалтуєте когось, не чекайте монгольську міліцію, біжіть якнайшвидше в Консульство з повинною. Наша, радянська тюрма, порівняно з "Чорною Юртою" - санаторій! В усякому разі - харчування нормальне, за розкладом і тепло!

Барак, що зовні нагадував бліндаж, всередині нагадував бліндаж ще більше... Вздовж стін, складених з товстелезних колод - двоповерхові дощаті нари. Посередині курилось довге багаття, я вгорі, як в юрті, був довгий димовий отвір... На час нашого перебуванні в зоні, барак був порожній. Ми залишили наш вантаж біля нар і вийшли.  На прохідній попрощались за руку з охороною: - баярлаа, баяртай (дякую, до побачення) і з полегшенням, "на волю з чистою совістю" пішли до машини.

В Консульстві знали достеменно те, про що попереджали... В радянському "санаторії" мені, дякувати Богу, не доводилось "відпочивати", отже порівнювати не можу, залишається вірити на слово більш досвідченим фахівцям...

- Куди ж тепер? - спитав я Батбаяра, - в багнюці бовтались, міліції помагали, в тюрмі були... Які плани надалі?

- План - рибу ловіть, усміхнувся Батбаяр, - а там пасмотрім... Йду до свого сідала в будці, Батбаяр окликає мене:

- Можєт в кабіну сядєш? Ешьчо час єхать...

- Ні, не хочу, у твоїх пасажирів зади кістляві, синці мені на колінах наб'ють!

- Ну, твоя воля, - сміється Батбаяр, і ми рушаємо.

Орхон... І природа і краєвиди і риболовля - все було б чудово, аби не вітер... При мізерній вологості повітря низькі температури в Монголії переносяться досить легко. Ми, навіть,мали нахабство засмагати  при - 30°С... Але при повному безвітрі.

Тоді, в Ерденеті, в розпадку між крутими схилами сопок було просто тепло від ласкавого сонечка. Ми з товаришем роздяглись до пояса і стали засмагати. Сеанс соляризації тривав не менше 10 хвилин. Безперечно, ми могли б і довше засмагати, але налетів... Ні, не налетів, то був, ледь помітний рух повітря. Рух - 30°С повітря... Ох, я ми його помітили і відчули!!! Ми кинулись до свого одягу, розвішаного на гілках, але майки-футболки перетворились на крижані обладунки, що з хрустом вдягалися на голе тіло... Навіть зараз, коли я пишу ці строки, пам'ять морозом вкриває шкіру...

- Але, повернемось до Орхону. Мене завжди захоплювала краса природи Монголії. Якби вмів, складав би на її честь сонети та оди! Орхон, в обрамленні віковічного хвойно- листяного лісу теж прекрасний у будь-яку пору року, але, даруйте, я не зможу нічого путнього сказати, бо вітер... Він люто видував з нас останні крихти тепла, продував наскрізь, здавалось, часом, що мій бушлат зшитий з марлі...

Ми нашвидку пробили і зарядили лунки, благо, що мороз ще не взявся за справу всерйоз, і лід був не товще 10-15 см. Укриття від вітру знайти не вдалось. Земля була суха і гола. Сніг, що ледь-ледь запорошив "Чорну Юрту" до Орхону не долетів. Назбирали прибережного сушняку, запалили багаття на "пляжі", під крутим береговим обривом, але вітер віяв вздовж Орхону, вогонь багаття стелився по землі, і мав ніжноблакитний, як з горілки газозварювального апарату колір, і тепла майже не давав...

До того часу я вже став досвідченим рибалкою і нікуди, навіть влітку, без шматка поліетиленової плівки не виходив. Під час пошуку місця, придатного для влаштування стоянки, я помітив на березі густу шапку висохлої трави. Отже, побажавши колегам спокійної ночі, витяг я з рюкзака згорток плівки і пішов на пошуки притулку для ночівлі. Вже добряче стемніло, але я швидко знайшов потрібне місце, і був приємно здивований; густа висока трава росла з неглибокої - 40-50см борозни. Втоптавши траву на дні борозни, я сподівався лягти в неї, сховавшись від вітру, а, щоб було тепліше, накритися плівкою... Капосний вітер, миттєво розгадав мій намір і, вирвавши плівку з рук, заніс на дальні кущі. Я не змирився, відібравши плівку у вітру, знову спробував здійснити свій задум, але й вітер не бажав здаватися. Тоді мені згадався фільм про Шуріка, який замотав дядю Федю в шпалери... Подякувавши Леоніду Гайдаю за слушну пораду, я розстелив на "березі" борозни плівку, (вітер, незнайомий з творчістю Л. Гайдая, навіть допоміг мені розрівняти її). Далі, враховуючи приклад дяді Феді, я покотився по землі, розставляючи літі, щоб не опинитись в такому ж безпорадному, туго обмотаному становищі, як він. Зробивши два чи три оберти, я дуже вдало впав у борозну - горілиць. Плівка була трохи більша за мій зріст, отже захищала мене всього від вітрових любощів. М'якенька постіль з трави, довгоочікуване тепло, втома... Заснув я майже миттєво.

 Проспав досить довго - три, а може й чотири години. Прокинувся від надмірного тепла, легкої задухи і незрозумілої важкості по всьому тілу. Як засинав, і ноги і руки досить вільно рухались. Міг би, при бажанні і на бік повернутись, а тепер лежу зі схрещеними руками на грудях, як...

Втім - геть дурні порівняння! Я живий, мені тепло. Дихати трохи важкувато! Так я ж перед сном плівку над головою розправляв, - мабуть злиплась, треба поправити, та, може, ще подрімати...

 Руки не рухаються? Ну, то й що? Раніше рухались, то й тепер рухатимуться... Тільки спокійно! Жодного хвилювання! От зараз поправлю плівку, а тоді ще подрімаю...

Не так просто... Руки, наче приклеєні... Тобто не руки, а рукава… Руки всередині рукавів мають деяку обмежену свободу. Толку з того... А дихати все важче...

А що, як головою? Буцаю головою в пластиковий кокон. О! Є результат! Дихати стало помітно легше! Треба було раніше головою скористатися... Так я ж скористався... Це ж вона мені порадила, залізти в кокон, щоб вітер обдурити...

 - А я тут до чого, то Гайдай порадив - віднікується голова.

Годі пустопорожніх балачок! Але, що ж це так тисне? Що заважає вільно рухатись? Може попробувати виповзти з кокону, як той метелик?

Ага, "виповзти"... Спробуйте повзти на спині зі схрещеними на грудях руками, без допомоги ніг в валянках, що лише безпорадно ковзають по слизькому пластику...  

Метелик не виповзає з кокона, він розриває його! Сам той процес колись бачив.  Ага, розірвеш його!  У метелика він не пластиковий!

Але що ж це так тисне? Може, скинувши рукавиці, та якось нігтями попробувати розірвати-розрізати рукотворну пастку?

 Розрізати? Нігтями? От, голова! А ніж?! Ніж має бути в кишені бушлата. В правій, чи лівій? Напевне що в правій. Я ж різав зайву волосінь правою рукою. Тепер треба позбавитись рукавиці і дістатися до кишені. З невимовними зусиллями звільняюсь від рукавиці і орудуючи ліктем, помаленьку опускаю руку вздовж тіла.

О, нова проблема! Я пишався фасоном свого бушлату - дуже зручними, не прямими, а косими кишенями. От тобі і зручність! В косу кишеню маю дістатись, запустивши руку знизу, а це, в моєму стані неможливо, бо нема куди лікоть відвести. Ось, вже, крізь тканину куртки намацую свій порятунок - ніж, великий складний мисливський ніж, - подарунок від мого друга дитинства, Вадима. На пероні київського вокзалу, під час прощання, Вадим вклав мені ножа в руку і промовив:


- Це тобі для справ добрих, і хай він виручає тебе в скрутну хвилину... От і настала та "скрутна хвилина", дякую тобі, друже!

Обережно, крізь матерію, сантиметр за сантиметром, підганяю ніж до краю кишені. Ближче, ближче... Які ж вони незручні, ці косі кишені! Який дурень їх вигадав? Дихати знову стає важче, але ніж вже міцно затиснутий в закляклій від напруги руці. Тепер треба повернути руку на висхідну позицію, зняти рукавицю з лівої руки, відкрити ножа і звільнятися!!! Назад рука йде порівняно легко. Ось знята рукавиця з лівої руки, розкритий ніж...

Прикриваючи пальцем лезо, щоб ненароком не встромити, куди не треба, намагаюсь протиснути ніж ближче до шапки-вушанки і встромляю його в пластик. Разом з животворчим струменем чистого повітря, щось невимовно холодне сиплеться мені в обличчя, на руку, за комір...

Сніг? Звідки? Не було ж! Різким рухом розпорюю свій кокон якомога далі, ледь не до колін і, борсаючись у снігу, перевертаюсь на живіт і встаю. 

Сірий ранок, падає, кружляючи, легкий сніжок, а на землі його вже сантиметрів 15-20... Коли встигло стільки нападати? Вітер вщух, втомившись мене розшукувати... Втім - ні! Він якісно зробив свою справу! Борозна, довжина якої сягала 5-6 метрів, зовсім зникла. Аби вранці почали мене шукати - не знайшли б! Хіба що навесні вже... Складаю ножика, все ще затиснутого в кулаці, шепочу: - дякую тобі, друже, звертаючись і до ножика і до Вадима, кладу ножика в кишеню.

До чого ж вона зручна - коса кишеня! Хтось розумний Ії вигадав! Відшукую рукавички, витріпую їх від снігу, кидаю прощальний погляд  на зруйновану пастку, і йду до багаття. Воно ледь-ледь жевріє. "Вареники" мирно хропуть в кабінці...

- А як же "казкова риболовля на Орхоні" спитаєте ви.

- Даруйте, - не пам'ятаю. Здається, щось-таки зловили, але брехати не буду. На тлі інших пригод, то вже не суттєво...

Шукайте справжнього Майстра!

  • 23.02.18, 18:08
Купив собі один чоловік костюм. Гарний, дорогий, всім на заздрість. Жити б та радіти! А у нього, чомусь, апетит пропав, став худнути, бессоння замучило. Пішов він до лікаря. Оглянув його лікар уважно, та й сумно так каже:
- Вся біда у вас, юначе, від вашого чоловічого хозяйства... як його видалити, все повинно нормалізуватись...
- Тобто ви пропонуєте мені кастрацію?
- Ну, можна і так сказати, іншого виходу я не бачу... Але вибір за вами...
Який там вибір? Це ж не пальця, чи, скажімо, руку відтяти! Це ж саму сутність чоловічу ампутувати!
Звісно, не погодився той чоловік, але ставало йому все гірше і гірше. Вже й голова паморочитись стала, вже й, часом, свідомість втрачати став, падав на вулиці. Що робити? Як не крути, а життя, все ж, дорожче...
...Операція пройшла вдало, той чоловік став швидко одужувати: повернулись і сон і апетит, став вагу набирати, ну, наче все на краще, але костюм до того часу він зносив...
Друзі порадили йому гарного кравця. Кравець виявився старим євреєм, майстром своєї справи, фахівцем найвищого рівня. Прискіпливо обмірявши клієнта кравецьким метром-стрічкою, він вибачився, що має задати незвично-інтимне питання:
- Скажіть будь ласка, в якій штанині ви звикли носити своє достоїнство?
Як ви розумієте, це питання було для нашого героя і безтактним і болючим водночас, тому, не маючи змоги стриматись, він відповів досить грубо:
- А вам яке діло до того? Я ж костюм замовити прийшов, а не статеві проблеми з вами вирішувати! На що кравець смиренно відповів:
- Ой. Не скажіть, не скажіть, юначе! Це дуже важливе питання, бо якщо цього не врахуєш, клієнт матиме великі проблеми; його мучитиме безсоння, втрата апетиту, головокружіння...

Ой, радуйся земле!

  • 06.01.18, 11:01
Добрий вечір, пане, пане господарю,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

Застеляйте столи, та все килимами,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

Вже прийшли до тебе три празники в гості,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

А перший же празник: Рождество Христове,
Радуйся, ой радуйся, земле,

Син Божий народився.

А другий же празник: Василя Святого,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

А третій же празник: Святе Водохреща,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

Добрий вечір тобі, пане господарю,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився
Страницы:
1
2
4
предыдущая
следующая