Профиль

Кривовус

Кривовус

Украина, Киев

Рейтинг в разделе:

Последние статьи

Свежие фотографии

Свежие обои



Дядя Льоня

  • 04.07.20, 16:26

Дядя Льоня

 

            Давно це було. Дуже давно. Ще в минулому сторіччі, майже 70 років тому, але дитяча образа, що, звісно, з роками переросла в таку собі поблажливу усмішку, не забулась і досі. Ніякого туману в пам'яті. Все яскраво, в кольорах і звуках, неначе, не те щоб вчора те сталося, а просто сьогодні зранку...

А сталось от що:

            Село наше було дуже витягнуте у довжину і, за моїми дитячими дослідженнями, складалось лише з трьох вулиць: Ворошилова, Пролетарської, що йшли паралельно одна одній на відстані з півкілометра і Шота Руставелі, що з'єднувала їх у вигляді літери "Н".

             Хати на Ворошилова та Пролетарській простягались намистом лише по одній їх стороні, а майже всю відстань між ними займала піщана дюна, ще з довоєнних часів густо засаджена сосняком та порита ямами і траншеями копачами піску для своїх будівництв, а для нас це було постійнім місцем баталій між нашими вулицями; "Пролетарі усіх країн,  вперед!", "Ворошилівці, не здаються!" - тільки й чулося з дюни, що височіла метрів на 15-20 над селом.

             Недалеко від нашого села був військовий аеродром і над нашими головами раз-у-раз пролітали, ледве не торкаючись вершин сосен червонозорі винищувачі. На той момент військові дії на землі припинялися, і "Пролетарі" і "Ворошилівці" до нестями кричали "ура", кидаючи вгору шапки. Дюна була в повному нашому розпорядженні. З-за неродючого ґрунту на ній ніхто не селився. Майже ніхто...

            На дюні була лише одна садиба і мешкав у ній такий собі дядя Льоня з сім'єю. Подейкували, що в кінці війни командував він автобатом, отже зміг завезти на вершину дюни цілий ешелон родючої землі і побудуватись там. Коли вщухали наші бойові дії, любив я навідуватись в майстерню дяді Льоні. За свідченням сусідів у дяді Льоні були золоті руки і майстерня його була тим рукам під стать. Чого там тільки не було!!! Я стояв з роззявленим ротом і тільки питав:

            - А це для чого? А це? Дядя Льоня охоче пояснював, навіть давав дещо спробувати в мої руки. Словом, почала зав'язуватись справжня чоловіча дружба. Але не судилось...

            Одного разу попросив мене дядя Льоня передати хлопцям, щоб не кидали шапками в літаки, "бо вчора ви ледь-ледь не збили мене"…

            - Дядя Льоня, а ви хіба льотчик?

            - А то! - гордовито відповів дядя Льоня, обвівши майстерню руками, наче закликаючи інструменти засвідчити його приналежність авіації.

            -  Ми ж коли йдемо на посадку, летимо низько-низько. Достатньо малій шишці попасти в двигун, як от тобі й катастрофа - і машина пропала і льотчик загинув... А тут ціла шапка! Добре, хоч не в двигун, а в двері попала... Он вони стоять, подивись! Я в літак поставив нові, а ці привіз показати... Опершись на паркан стояли двері, як я тепер розумію від ЗІС-5 з проломленою фанерною боковиною.

            - От, бачиш! А якби в двигун?

            - Дядя Льоня! То якщо у вас на літаку вже нові двері стоять, то ці вже вам не потрібні? Можете їх мені подарувати?

            - А! Забирай! - щедро маше рукою дядя Льоня...

 Уявіть собі п'ятирічного пацана, що має зріст трохи більший за половину висоти дверей ЗІС-5... Але думати ніколи, треба брати! І я взяв і потяг. Як я вже казав, обійстя дяді Льоні стояло на дюні, на горбочку, що височів над селом, отже Сізіфова доля мене обійшла...

Залишаючи по собі дві чорних смуги дотяг я свій скарб до нашої фіртки, але далі був горбочок, та й фіртка занадто вузька,здолати їх я не зміг, словом, потрібна була батьківська допомога.

Вбіг я до кімнати збуджений, спітнілий від незвичної роботи. Батько якраз обідав.

            - О, синку! Де ти бігаєш? Сідай швидше до столу, мама такий борщик наварила - пальчики пооблизуєш!

            - Тату! - майже закричав я, - нема часу пальчики облизувати! Біжимо швидше у двір! Там у дядю Льоню шапка попала, весь бік йому виламала, добре, що не в те, що, ну як його, ну не в те, що крутить, то він вбився б, то він їх мені подарував, допоможи занести!... Батько нічого з мого белькотання не зрозумів, але було ясно, що справа серйозна, він відклав ложку, піднявся з-за столу, але все ж спитав, здвигуючи плечима:

            - А до чого тут шапка? Що за шапка?

            - Та, Вітькіна, мабуть. Він досі в зимовій ходить, бо вона важка і вище за всіх летить... З тими словами вийшли ми з хати і...

Досі не забуду те здивування, ту образу, той гнів, що охопив мене, коли я побачив дядю Льоню вже аж на самій горі з "літаковими" дверима на плечі.., Я не впав на землю, не забився в істериці. Я ж, хоч і п'ятирічний, але ж мущина, вже добре засвоїв кодекс честі - дарунок відбирати не можна!!! Самий нешанований з нас, пацанів був нездатен на таке...

            ...Я не впав на землю, не забився в істериці,  дядя Льоня просто перестав для мене існувати. Нє, ну скажіть, хіба можна пробачити зраду чоловічій дружбі, що тільки-тільки почала народжуватись?

            ...Пройшло 40 років. Ми переїхали до Києва, я став інженером, одружився, завів діточок, і одного разу нестримно потягло мене до "малої Вітчизни". Походив по вже майже незнайомим вуличкам, завітав до сусідів, згадали минуле, а коли вони проводжали мене на станцію, розказав я їм ту давню історію, що несподівано і колоритно сплила в моїй пам'яті.

            - Ну то, хоч зараз пробач йому, - сказав мені один з провожатих, киваючи в сторону дуже літнього дідуся, що шкандибав нам на зустріч.

            - А хто це?

            - Не пізнаєш? Це ж той самий дядя Льоня...

Зупинились, привітались,

             - Ви мене пізнаєте? Дядя Льоня винувато розвів руками - ні. А історію з дверима від літака пам'ятаєте? - ні!

            - Весела була історія, але я її теж не пам'ятаю... Бажаю вам здоров'я і довгих щасливих років!

            - Дякую!

На тому й розстались без образ, без поганих спогадів і вже назавжди...

Кузька

  • 02.07.20, 16:27

Вперше зустрілися і познайомилися ми в переході станції метро "Оболонь". Це був пухнастий, рудий комочок  з блакитними, як квітневе небо, заплаканими оченятами. Він навіть не нявчав, а якось, як те курчатко, попискував, кликав маму.

 - Може, рано мені його забирати, може нехай його кішка ще погодує? - невпевнено запропонував я.

     - Та ні! Не турбуйся! - заперечив мій товариш, який давно обіцяв подарувати мені шикарного сибірського кота. - він уже й молочко самостійно п'є і рибку пробував, тільки, ось, ти повинен дати мені якісь гроші, не подумай - дріб'язок, то для того, щоб все у тебе з ним склалося, щоб було взаєморозуміння. Ну, звичай такий!

    - Ясно. Нема питання, - сказав я, намацуючи в кишені металеву гривню і приймаючи замість неї коробку з блакитнооким дивом.

Опинившись, нарешті, в квартирі "на ПМЖ", малюк ще більше розплакався; незнайома обстановка, все навколо чуже і вороже, їсти хочеться і мами немає ...

Мені самому було шкода вимушеної сироти до сліз. Я взяв його на руки, став гладити, а він, міцно обнявши мій палець лапками, раптом, заснув. Так я і просидів нерухомо, побоюючись ненароком розбудити сплячого котика близько години.

Прокинувшись, котик смачно позіхнув, потягнувся, запросився на підлогу і пішов, обережно ступаючи, в розвідку. Короткочасний сон повернув йому бодрість і цікавість до нової домівки. Як сказав мій син Максим, "Кузька прокинувся зовсім іншою людиною"; і молочка попив, про за пір'їнкою побігав, і, навіть сходив в туалет на заздалегідь підготовлений лоток.

- Чому Кузька?

- Тільки вчора ввечері ми читали з дітьми казку, де головним героєм був рудий хлопчина на ім'я Кузька ... Так що питання про ім'я кошеняти суперечок не викликало і було прийнято одностайно.

 Коли ж прийшов час спати, поклали ми Кузька в ліжечко-коробочку, умощеною м'якенькою підстилкою, але він сильно засмутився, почав плакати, і я змушений був знову взяти його з собою в ліжко, щоб заспокоїти.

Кузька, зручно вмістившись у мене під боком, миттю вдоволено замуркотів. У мене був важкий день, страшенно хотілося спати, але я всіма силами гнав сон, бо боявся уві сні, ненароком придушити це дивне блакитнооке створіння. Отже, ледве діждавшись, поки муркотіння вщухне і котик міцно засне, я обережно відніс його в ліжечко, що було влаштоване для нього в вітальні. Діставшись в темряві до свого ліжка я почув привітне муркотіння... Кузька вже чекав не мене...

- Кузька! Та май же совість! Я ж теж спати хочу! Відшукавши навпомацки котика в складках ковдри, я, вже не чекаючи, коли він знову засне, відніс його на місце і зачинив двері до своєї кімнати. Кузька, радісно попискуючи, вже чекав на мене, сидячи на ліжку...

- Ну, хлопче, все має свої межі, - сказав я і, взявши Кузьку за шкірку, викинув його за двері, тут же причинивши їх. Кузька почав ображено попискувати під дверима, але я його вже не чув...

Почув я його знову близько третьої години ночі. Досі дивуюся, як таке мале створіння може так голосно виявляти свою приязнь? Кузька сидів у мене на плечі і муркотів просто у вухо...

- Хто двері відкривав? Хто впустив його до мене? Але всі спали, двері були зачинені, а Кузька приязно муркотів мені у вухо...  Може він знову встиг у темряві проскочити поперед мене в кімнату? Довелось знову встати, вмикнути світло, взяти Кузьку за шкірку і, незважаючи на його обурений  протест, випровадити за двері.

Не встиг я повернутися до ліжка, як з під дверей долинуло легеньке попискування і я побачив, як Кузька буквально просочувався в щілину під дверима.

Коли я одержав квартиру і робив необхідний ремонт, була думка зашити цю щілину завширшки 2-2,5 см планкою, але потім я подумав, що, можливо, щілина залишена навмисне для кращої вентиляції, і не став нічого міняти.

Я, навіть, не став себе лаяти. Хто б міг передбачити, що через кілька років вентиляція зміниться на котуляцію...

- Ну, Кузька, якщо що, якщо ненароком перевернусь уві сні - не ображайся, - сказав я - ти сам вибрав свою долю. Не кажи потім, що я тебе не попереджав!

Залишок ночі Кузька ходив по мені, мурчав, шукав доступ під ковдру, але тут я вже постарався - щілин ніде не було...

Другого дня, повернувшись з роботи, я зняв двері з петель і набив на низ двері стрічку войлоку, відрізаного від старого валянка. Щілина зменшилась всього на 4-5мм, але цього вистачило, щоб припинити набіги нічного терориста.

Пройшло небагато часу, Кузька ріс, оточений достатком і любов'ю. Він, хоч і з великим невдоволенням, мусив призвичаїтись до свого ліжка. Залюбки годинами ганяв тенісний м'ячик, був ласкавим добрим котиком, але, мав надзвичайно гострі, як голки, кігтики і нерідко пускав їх в хід в запалі гри, так що і діти і дружина і я часто ходили закамуфльовані в зеленко-йодове забарвлення. Що поробиш, ми з розумінням ставилися до Кузькиних пустощів, обмежуючись лише зауваженнями. Кузька на зауваження не зважав, а тому наші пляшечки з йодом та зеленкою мали бути завжди на видноті... Одного разу Кузька своєю поведінкою просто налякав мене.

Я сидів у кріслі й дивився якийсь фільм по телевізору. Права рука вільно лежала на колінах, ліва спочивала на бильці крісла. Кузька, стрибнувши до мене, почав, було, влаштовуватись у мене на колінах і тут його увагу привернули набухлі сині жили на моїй лівій руці. Він весь напружився і за мить його гострі зубки зімкнулись на моїй вені... Правою рукою я розтиснув Кузі зуби і  жбурнув його на підлогу. Кузя миттєво перетворився з лагідного котика на шиплячий і підстрибуючий, як сало на пательні, рудий наїжачений клубок з вже не блакитними, здавалось - пекельно-червоними очима...

Не усвідомлюючи, що роблю, просто на "автопілоті", я... перехрестив котика... Не подумайте, не тапком, не віником, - натурально: в Отця і Сина і Святого Духа... Кузька якось здувся, наче з нього випустили повітря і зник під ліжком... Того вечора ми його більше не бачили. На кіс, кіс не відзивався, молочка попити не виходив. Рана моя теж виявилася несерйозною. Вена вислизнула з Кузькиних зубів і він прокусив лише шкіру.

З того дня котика, дійсно, як підмінили вдруге. В своїх іграх діти не знали упину  і не раз виводили Кузьку "з себе", втім, коли все ж йому доводилось давати відсіч надмірно розбешкетувавшимся дітям, Кузька робив це "кулаками" і шипінням, жодного разу не випустивши а ні кігтика. Часто він і сам був ініціатором різних розваг. Зненацька вискакував з засідки і прямував на "жертву" на самих лише задніх, високо піднявши передні - лякав.

В кухні ніколи нічого не випрошував. Гідність не дозволяла. Ніхто ніколи не чув від нього жодного " няву", навпаки, коли ми, всією сім'єю збирались за столом, він входив, підходив до порожньої мисочки, сідав до нас спиною, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що заслуговує  кращого ставлення. Але що ж тут поробиш, хазяїв не вибирають, такі вже попались, мусиш терпіти... Хтось, хто ближче, не витримує мовчазного докору і ділиться з Кузькою тим, що мав в тарілці, і тут починається справжня вистава; Кузька здаля, наче побоюючись забруднити власне дихання запахом запропонованої йому гидоти, обережно принюхується, потім здивовано повертається до нас:

- Оце мені? Ви в своєму розумі? Щоб я отаке їв? Не діждете!

- Ну, ми ж їмо, - виправдовуємося ми...

- Ну й їжте собі, а мені на таке навіть дивитись гонор не дозволяє...

- Ну, то йди, прийдеш коли гонор дозволить, - кажу я і показово тягнусь за тапком.

Кузя ніколи не доводить спілкування до крайнощів і гордовито покидає кухню, щоб за хвилину повернутися, перевірити чи нічого не змінилося в мисочці.

- Нічого? Ну я ж знаю, нема у них совісті... Кузька важко зітхає і починає їсти.

І немає ніякого значення що в мисочці; рибка, сир чи сметанка, вистава має відбутися в повному обсязі!

Спав Кузька зазвичай зі мною, точніше - починав спати. Коли вже всі повлягались і вимкнули світло, Кузька підходив до мого ліжка і запитував:

- Мр-р-р? (Можна?)

- Мр-р-р! (Можна!) - відповідав я і Кузька починав обережне "сходження" так, так, саме сходження на моє ліжко. Він не вистрибував одним помахом, а обережно підтягувався передніми, допомагаючи собі задніми лапами. Опинившись на ліжку, Кузька все так же обережно, промацуючи кожен крок кілька раз, переходив через мене на інший бік, заривався мені під пахву, і негайно включав свою мурчалку на повний голос.

- Ах ти ж рудий токсикокіт! - казав я, куйовдячи Кузькіну шубу. Кузька не ображався, лише мурчав ще голосніше. Коли Кузька переставав мурчати, це зовсім не означало, що він, нарешті, заснув. Це означало, що він вже набрав свою "дозу", і зараз станеться вибух котового адреналіну. Важливо було не впустити цей момент і вчасно видалити Кузьку з ліжка, але що поробиш, якщо Кузькіна пісня так заколисує... Кузька зненацька підстрибував більше, як півметра, падав мені на груди, на живіт, знову підстрибував і знову падав...

У нас в садку росла старезна яблуня - антонівка. Було їй більше півсотні років, але кожен рік радувала вона нас відмінним врожаєм, а особливо своїми незвичайно великими плодам розміром з два мої кулаки. От, одного разу, не дочекався я припинення муркотіння - заколисало воно мене, і наснилось мені, що лежу я під тією яблунею, а хтось дужий трусить її. Яблука болячи б'ють по мені, а я не маю сили ухилитись, лише кричу:

- Не треба! Припини!!! -:з тим і прокинувся - ні яблук, ні Кузьки...

Не одержав Кузька за те прочухана, тому що ми були як би співучасниками.

Ну чого б тобі ще треба? Живи та й радій! І годують тебе найкращим, що є, і за вушком почухають, і спинку та пузик погладять, і постелі не проженуть - в будь-якій тобі раді будуть. Все добре, занадто добре. Скучне життя, навіть прісне якесь. А чого ж тобі не вистачає? - Ворогів! А де ж їх узяти? А назначити!

Кузька так і зробив ; щоб життя було повноцінним, Кузька назначив ворогом #1-пилосос, а #2-дріль. Вивчив розташування їх барліг і ретельно слідкував, чи не відкриються двері кладовки чи дверцята антресолі, щоб випустити не світ лютих Кузькиних ворогів. Після того годі було кликати-шукати Кузьку не менше години.

А ви чули про здатність котів к цілительству? Коли в наш дім прийшло страшна біда - мій синочок Максим захворів онкологічною хворобою, Кузька ні на крок не відходив від нього, притулявся до болючого місця, полегшував біль, але сили були нерівні. В 24 роки пішов наш Максим, а вслід за ним і Кузька.

Перебрав, рятуючи друга...

 

Прогулянка Царською стежкою.

  • 24.06.20, 17:42

Прогулянка Царською стежкою.

 

Це було в ті давні часи, коли царя вже не було, але ще був профсоюз, що інколи забезпечував нас дешевими путівками.

 

Останні дні жовтня. В Києві холодно, не тепліше і в Симферополі, але що поробиш, якщо путівки на серпень-вересень призначені не нам, лінійним робітникам. Ну, то таке... До такого ставлення до нас ми вже звикли, на жаль.

Вдягнутий "по-погоді" в теплу шкіряну куртку, теплий кашкет, пересів я автобус, заповнений прохолодним Симферопольським повітрям, я аж до Гаспри ніякого дискомфорту не відчував. Але в Гаспрі!...

Автобус спинився якраз напроти входу на територію санаторія "Україна"  Хлопці в шортах і футболках, дівчата в купальниках і я - наче той чукча з крайньої півночі ловлю насмішкуваті погляди: а де ж нарти і собачки?...

- Почекайте, почекайте! Побачимо в якому одязі ви будете покидати Гаспру!

Йду в головний корпус оформлювати своє тритижневе перебування в Криму. Не зважаючи на те, що мені заброньовано номер саме в головному корпусі, адміністратор усіма силами намагається переконати мене, що чотириповерховий корпус на самому березі моря якнайкраще підійде для мене... А я й не заперечую, хай дівка при здачі мого номера матиме зиск, а я теж нічого не втрачу, - засипатиму і прокидатимусь під музику прибою.

Нарешті закінчились турботи по влаштуванню на новому місці, і я вже міг спокійно роздивитися навколо. Гори, пронизані серпантином доріг і стежок, круто спускаються до моря. Смішно звучить відповідь зустрічного перехожого:

- Вам до Сонячної стежки? - йдіть прямо... А пройти "прямо" тут можна не більше 5 метрів... Отже, згідно підказці аборигенів, планую завтра зранку розвідати що то за чудо таке, та славнозвісна Сонячна стежка, а поки що на море! Не сказав би, що вода була занадто холодною, але 20-21°С саме то, щоб змити втому, освіжитися. Номер чудовий, широченний балкон виходить на море, засинаю під заколисуючий рокіт прибою.

Ранок, водні (коткотривалі) процедури в морі, сніданок, і от я вже прямую Сонячною стежкою, що раніше називалась Царською і на висоті 150-200 метрів над рівнем моря з’єднує Лівадію з Гаспрой. Правду кажучи, стежка нині мало нагадує "Царську", і все ж йти нею дуже приємно. Серпантином звиваючись по скелях над морем, протягом 7 км, вона має кут нахилу не більше 4°. Втома не відчувається, навпаки, кожен крок додає бадьорості.

 В горах всіляке скорочення шляху майже завжди обертається, як каже народне прислів"я: - Хто без стежки прямує, той дома не ночує"… Ця народна мудрість підтвердилась в горах Монголії, Кавказу, Карпат. Колись, саме в Карпатах, я так "скоротив" свій шлях, що вийшов на трасу  замість дванадцятої години дня лише о пів не другу ночі… Я не дуже здібний учень, тому і тут, на Царській стежині, помітивши в кущах, протоптану квапливими пішоходами стежку, що зрізала серпантинну петлю Царської стежки, спробував скористатися нею. Вона й справді виявилась майже втричі коротшою, але довелось спускатись вниз, а потім, продираючись через чагарники, лізти по крутому схилу вгору. Більше таких "скорочень" шляху я не робив, бо то була б зайва втрата не лише сил, але й емоційно-піднесеного стану.

         Пройдено лише 150 метрів, попереду – 6561м. Стежка, завширшки 2 -2,5 м., всипана червонувато-сірим гравієм, окреслена сірим бордюром, подобається мені все більше і більше. Обабіч стоять, міцно вчепившись вузлуватим корінням в каміння,  кремезні кримські сосни. В гущавині довгих голок, зовсім не звертаючи на мене уваги, бавляться двійко більчат.

Тишу порушує гуркіт автомобільних двигунів. Траса… від цивілізації не втечеш, але стежка пірнає в тунель і я виходжу в чудовий сосновий гайок. Чистенька галявина, встелена рудою голкою. Повітря насичене смолистим ароматом сосни і солоним подихом моря. Колись ніщо не заважало на кожному кроці бачити море, тепер йду зеленим тунелем. Ні моря, ні сонця, суцільний зелений тунель, але чудове повітря, чудовий настрій! Екскурсовод казав, що цією стежкою возили продукти в Лівадію, а сам цар тут ніколи не гуляв. А дарма! Багато втратив! Втім, у Миколи ІІ в лівадійському гаражі було 20 автомобілів різних марок і він проїхав, без охорони, всі існуючі на той час траси, керуючи автомобілем власноруч. Дивно, але ніхто не перекривав заздалегідь на кілька годин дорогу, як зараз, коли має їхати САМ, "народом обраний", сидячи на задньому сидінні в супроводі цілої колони ескорту

         Через кожні 100 метрів вмонтовано бетонні стели, що повідомляють подорожнього скільки він пройшов, скільки лишилося, яка висота над рівнем моря, який кут нахилу стежки. Краще сказати було вмонтовано, бо цією стежиною вже кілька десятиріч суне гегемон, який теж бажає залишити рукотворну пам'ять про себе, то дебільними написами матюкомовною мовою, то старанною роботою по знищенню слідів цивілізації, завдяки якій замість стелли-дороговказу залишається лише покручений арматурний метал. З кількох десятків стел вціліло лише дві... Скільки ж дурної сили треба було витратити на знищення!!! Сила є, - розуму не треба... То вже не приказка, то спосіб життя...

Йду далі. Гуркіт автомобільної траси, трохи псуючи настрій, невпинно  наближається. Цікава річ, якби я був в одному з тих автомобілів, я б просто насолоджувався швидкозмінними краєвидами, зовсім не турбуючись про думки тих, чий настрій псую гуркотом мотору та вихлопними газами... Як казав Висоцький: - "Да это же вовсе другой человек, а я тот же самый"...

          Раз у раз стежку під різними кутами перетинають водовідвідні жолоби. Їх розташування так вдало продумано, що стежка розмита дощами лише там, де гегемон або рослинність ті жолоби знищили. (Так і тягне покаламбурити: - жлоби знищили жолоби)... А ось і знову мій настрій нахабно ламає вторгнення "цивілізації" - обабіч стежки, що раптово перестала бути "Царською", простяглись неоковирні, створені з всілякого непотребу, огорожі "дач". Бруд, сміття... через силу примушую себе пройти далі. На щастя цей бедлам скоро закінчився, йду далі, намагаючись відновити підупалий настрій. Ліворуч крутий скелястий схил, густо порослий чагарником та химерно покрученими деревами. Праворуч, в сторону моря, більш пологий схил, так густо вкритий чагарником та деревами, що майже зовсім моря не видно. Кам'яно-рослинний тунель несподівано майже впирається в Лівадійський палац, поруч траса, маршрутки на Гаспру, але я напівсвідомо повертаюсь на 180° і йду назад пішки, щоб ще раз надихатись п'янким смолисто-морським ароматом, насолодитися чудовими краєвидами.

На що здатні злодійкуваті слуги

  • 08.04.20, 07:50
Тільки злодійкуваті слуги здатні додати до Закону Божого "НЕ ВКРАДИ" 16000 правок...

В наших хворобах , виявляється, винні " рудіменти"...

  • 22.03.20, 08:11
Як вам чергова "турбота" влади про наше здоров'я?

Столична влада має намір припинити роботу сміттєпроводів у багатоквартирних будинках Києва. Керівництво міста впевнене, що сміттєпроводи лише служать джерелом поширення інфекцій і є рудиментом радянського будівництва. Така міра була запропонована в рамках боротьби з епідемією коронавирусу.

Про це стало відомо з засідання постійної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій.

«У нас є сміттєпроводи в багатоповерхових будинках, які вже давно стали рудиментом радянського будівництва і вимагають фактичного закриття», – повідомив заступник голови Київської міськдержадміністрації Петро Пантелєєв.

За його словами, сміттєпроводи збираються заварити, оскільки вони є лише «розсадником тарганів».

Таким чином, Петро Пантелєєв запропонував сміттєпроводи закрити, законсервувати і припинити їх використання.

Частина сьома, остання. Пригоди Івана техніка-теплотехніка

  • 18.02.20, 16:47

Частина сьома, остання.

Пригоди Івана техніка-теплотехніка

Більше про різні пригоди тут: https://andronum.com/avtory/krivenko-volodimir/

 

Ге, купаєшся?

 

Знову зібрались ми на сходах нашого Управління перекурити та послухати нашого Василя

            - А що, Василю, давно тебе не чули. Є щось новеньке?

            - Є, звичайно

            - То розкажи, будь ласка!

            - Ну, то слухайте, якщо є охота...

- Знаєте, хлопці, людина без "родзинки", це як соловейко...

- Без голосу? - підказуємо ми.

- Та ні, з голосом, але без пір'я... Голос є, але хто ж його, голого, слухати буде? От і у мене є така "родзинка". Ну, ви знаєте, моржую я. Складне ставлення у людей до цього мого захоплення; одні заздрять, інші дивуються, а більшість пальцем у скроні крутить... Ну, у кожного своє розуміння. А захоплення моє водночас і дуже корисне для здоров'я і небезпечне. Небезпечне не тільки тому, що можна застудитися, - це для тренованої людини малоймовірно, а з куди більш серйозної, несподіваної причини. От послухайте:

- Як вам відомо, ми з Іваном спеціалізуємося на цукрових заводах, а цукрові заводи в степу не будують, бо до процесу цукроваріння треба дуже багато води. Як правило, заводи або на річці, або оточені цілою системою мальовничих озер, де і пляж, і відпочинок з вудкою, і полювання; кому що довподоби. Влітку там вудку нема куди закинути, а взимку на тих ставах все завмирає, навіть підлідна риболовля серед місцевих жителів не більш популярна ніж моржування.

Городи селян спускаються аж до води, але хто порається на городі в січні? Тиш та благодать! Можна, нікого не соромлячись, голяка купатись. Ну, я так і роблю. Температура була дуже, як на мене, комфортна - 5-7°С, отже прорубав я ще звечора собі ополонку хазяйською сокирою, а раненько-вранці, перед роботою, пішов моржувати. Ну, як годиться, легка пробіжка з поступовим роздяганням до голяка, вправи на розігрівання і повільний вхід у воду. От занурююсь я з головою - раз, два, три, коли чую над собою:

- Ге, купаєшся? - повертаюсь, бачу, майже впритул до ополонки, стоїть дядько. У валянках, ватяних, стьоганих штанях, у кожусі, в кудлатій шапці-вушанці ...

Здивований несподіваною появою непроханого гостя, а ще більше його незвичним зверненням, вже цілком "на автоматі":

 - Ге, -  кажу, стверджено струшуючи головою, - купаюсь, - і намагаюсь відсунути дядькові валянки з краю ополонки, щоб мати змогу вилізти, бо все ж холодно вести світську бесіду, сидячи у крижаній воді... Дядько знехотя відступив на крок і, детально оглядівши мене запитав:

- Ну і як воно і нащо?

- Ну, як, - відповів я розтираючись рушником, - і бадьорості на весь день добавляє, і здоров'я. Я ніколи ні на які там ОРЗ та ОРВЗ не хворію.

Дядько постояв трохи, щось обдумуючи, потім рішуче скинув шапку на лід.

- Ну, тоді й я собі! - і став розстібати кожуха...

- Е-е-е! Шановний! - спробував я його зупинити. - Це ж не так робиться! Це ж треба з літа-осені, поступово! Так зразу не можна!!!

- Це вам, городським не можна, бо ви ізніжені, а нас, сільських ніяка холера не візьме, бо ми з дитинства витривалі! - та й продовжував роздягатись...

О, Боже! Скільки ж цей "витривалий" вдягнув на себе! Він нагадував живу ілюстрацію загадки про капусту... Дивно, як він, взагалі, міг рухатись! Кожух, два светра, дві сорочки, футболка, ватяні штани, спортивні, кальсони... Дійшовши до трусів, дядько розгублено зупинився, але, поглянувши на мене, вже вдягнутого і, сторожко - навкруги, махнув рукою і здер з себе останнє...

Під час змушеного перегляду цього стриптизу я не переставав умовляти дядька не робити небезпечної дурниці. Ефект був зворотній, він тільки призирлово цвіркав крізь жовті зуби, продовжуючи роздягатись.  Ставши на краю ополонки, дядько не поволі занурився у воду, як я радив, а стрибнув у неї "солдатіком"...

Ви б бачили його очі!!! Температурний шок позбавив дядька орієнтації в просторі, він, борсаючись в усіх напрямах, вже реально не знав де вихід з ополонки.  Багато коштувало мені зусиль витягти на лід моржа-невдаху. Швидко обтерши його своїм рушником, я спитав:

- Де твоя хата?

- Онд-д-дечки, - відповів він, клацаючи зубами, киваючи на найближчу хату на березі.

- Взувай швидко валянки, - наказав я йому, накидаючи кожуха на голе тіло і нап'ялюючи шапку на мокре волосся.

- А ш-ш-штани?

- Дома вдягнеш, - прикрикнув я, вручаючи йому клумок з одягом, - а тепер біжи якнайшвидше додому, якщо жити хочеш... І він побіг якимось невпевненими зіг-загами. Я проводив його очима поки за ним не зачинились двері його хати, та й пішов і собі до дому, де ми мешкали з Іваном. Отака чудасія зі мною трапилась, але це не кінець, це лише початок!

Того місяця Іван поїхав додому раніше, а я мав за день-другий теж виїжджати. На другий місяць Іван мав їхати, згідно відрядження, а я ще на тиждень залишався вдома.

Коли, наступного місяця ми зустрілися на заводі, мене чекав сюрприз;

- Вибач, Василю, що я тобі вчасно не повідомив - телефону у тебе нема, на переговорний пункт викликати, або телеграму бити не хотілось... Словом їдь, Василю, назад, роботи тут, майже не залишилося, а я вже й процентівку підпишу і об'єкт закрию, та й тебе заодно врятую...

- Щось я нічого не розумію, що ти, Іване, вже встиг накоїти, від чого рятувати мене збираєшся?

- Ну, по-перше, не я накоїв, а ти, а по-друге, я подробиць не знаю, от хазяїн наш казав, що ти заманив його друга в ополонку моржувати, потім ганяв його по полю голяка і вдягатися не давав.

Зараз той друг у лікарні з запаленням легенів. Обіцяє - лише одужає - вб'є тебе...

- Отак хлопці, хто з вас ще не моржує - і не починайте! Дуже небезпечне та шкідливе для здоров'я це захоплення...

- А як же, Василю, "родзинка"?  Ти ж казав, що бути соловейком без пір'я - негоже!

- Та, знаєте, краще без пір'я, ніж без голови...

 

 

У розвідку? - Без сумнівів!

            …От ви звикли - "а що там новенького Іван втнув?" Що він вам клоун? А, між іншим, він геройська людина! З ним, як то кажуть, пішов би у розвідку без сумніву! От слухайте:

- Як вам відомо, перед здачею об'єкту у експлуатацію, налагоджувальник повинен три доби на ньому відчергувати, щоб впевнитись у відсутності відказів обладнання. От і ми з Іваном, після завершення налагоджувальних робіт мали пройти цю обов'язкову процедуру.

- Давай, Василю, - запропонував Іван, - нічні чергування віддамо мені; я ж молодший за тебе, маю поважати твою сивину, до того ж, як нас в армії вчили: - солдат повинен захищати свого командира, турбуватися за його здоров'я... Так що ти поспи спокійно, наберись сил, а я вже ночі відстою.

Ох і хитрун же мій Іван! Це він три ночі замість мене "відстоїть" з боку на бік перевертаючись, коли в котельні благодать - жодної сторонньої людини, а на мою долю випаде три денних колотнечі...

Сперечатися, виводити Івана на "чисту воду" не хотілося і я погодився. До того ж вдень могли виникнути різноманітні питання, а кому їх вирішувати як не мені?

Повечеряли ми, і десь, близько дев'ятнадцятої вирушив Іван на чергування, а я, собі, ліг "набиратись сил".

Збудив мене Іван о шостій ранку. Ворогу не побажаю такого пробудження; Іван по груди мокрий, одяг вже крижаною кіркою де-ін-де взявся, зуби цокотять, слова вимовити не може... Ну, моя перша думка - аварія! Треба на завод бігти, якось рятувати ситуацію, але Іван, зрозумівши мене без слів, тицяє великим пальцем через плече позад себе і, через силу, промовляє:

-Н-не т-турб-буйся. Т-там всьо н-норм-мально.

- А де ненормально? - питаю.

- Т-тут, - відповідає Іван, крутячи вказівним пальцем біля скроні...

- То що, Іван, за твоїм прикладом, вирішив моржувати? Ти йому хіба не пояснив, що це без одягу робиться? - кепкуємо ми.

- То, може, я вже піду, а ви самі на свій смак закінчите цю історію? - сердиться Василь, бо не любить "співдоповідачів".

- Не гнівайся, Василю, продовжуй, ми більше не перебиватимемо! - вибачаємось ми.

- Ну, глядіть, - свариться пальцем Василь і продовжує:

- Наш завод розташований майже на березі річки Тясмин. Це, хоч і не гірська річка, але мільйони років пробила вона собі глибокий каньйон серед гранітних берегів. Заводський готель був розташований теж майже на березі Тясмина за півкілометра від заводу.  З'єднували їх дві стежки; верхня, коротша для працівників заводу і нижня, більш звивиста, яку протоптали з незапам'ятних часів всюдисущі рибалки.

Іван, звісно, йшов верхньою стежкою і раптом помітив внизу, на кризі, метрів в десяти від берега рибалку, що сидів, скорчившись, над лункою.

Ви розумієте, о пів на восьму вечора взимку - це ж вже повна темрява, ну, хіба що зорі та трохи невірного світла від вогнів містечка. Не втерпів Іван, гукнув рибальці, що риба вже спати полягала і час додому вирушати. Рибалка промовчав, і Іван більше не став нав'язуватись зі своїми порадами.

В котельні все було гаразд, але Іванові не давала спокою, мучила совість; може людині погано стало, може свідомість втратила, тепер на кризі замерзає. Хіба важко було спуститися на нижню стежку, з'ясувати ситуацію? А він обмежився безглуздими жартами и залишив безпорадну людину напризволяще...

Тривога Івана зростала щохвилини. Ледве досидівши до п'ятої години ранку, він попросив КИПівця, що теж чергував у ту ніч, наглянути за нашим хазяйством і побіг нижньою стежкою.

Іванові тривожні передчуття підтвердилися! Сидить! Сидить у тій же скоцюрбленій позі, що і ввечері! Що робити? Може ще не пізно врятувати? Та що тут роздумувати, не для того Іван біг сюди щоб філософствувати!  Іван гукнув до рибалки - не відповідає. Зліпив сніжка, кинув - попав - на реагує...

І Іван ступив на лід. На третьому кроці лід не витримав Іванової ваги і Іван провалився  у крижану воду по коліна. Я думаю, дев'ять з десяти звичайних людей, у такій ситуації, негайно повернути б до берега, але Іван не з тих, він, ламаючи кригу, рушив вперед.

Коли до рибалки залишилось з півтора метри, а вода вже сягала грудей, з-за хмар виглянув кволий ранковий місяць і Іван побачив перед собою...

…Корч! Корч якоїсь старезної верби, але так майстерно оброблений природою, що навіть "зимова вудка" в руках "рибалки" стирчала в потрібному напрямі...

Не полінувався я, прийшов туди з Іваном вдень. Що казати, навіть при яскравому сонечку корч, дуже схожий на рибалку, продовжував "вудити" рибу.

От я й кажу: я завжди ставився до Івана з повагою, а після того випадку - скажу ще раз:

-  Пішов би з ним у розвідку без найменших роздумів!

Частина шоста. Пригоди Івана техніка-теплотехніка

  • 16.02.20, 10:38

Частина шоста.

Пригоди Івана техніка-теплотехніка

Більше про різні пригоди тут: https://andronum.com/avtory/krivenko-volodimir/

 

Розповідь Василя про Іванову катавасію.

 

      А ви вже чули, в яку халепу в Жданові Іван вскочив? Ще ні? То слухайте.
      - Закінчили ми свою роботу в Жданові набагато раніше терміну відрядження. Мені треба було допомогти родичам картоплю викопати, то я зразу не поїзд, та й додому. А Іван вирішив ще трохи оксамитовий сезон використати, останній передзимовий ультрафіолет половити. Ну, як він там той ультрафіолет ловив, хай вам сам розкаже, а от, що таки зловив, то вже я розкажу.
      - Напляжився Іван за кілька днів досхочу і, хоч ще за ніч в готелі "Азовсталь" було заплачено, вирішив теж додому їхати, мабуть без мене занудився. Поїхав Іван трамваєм до вокзалу, а була така спека страшенна, що він, щоб нічого в кишенях не муляло, ще на зупинці, і паспорта і посвідчення і ключі від квартири, словом, все, що було в кишенях, окрім грошей і …хустинки (піт витирати), поклав до свого саквояжу. А ви пам'ятаєте ту його "сумочку"?

      - Гросс Фатерлянд! Тримати того монстра в руках, несила було, отже поставив його Іван на підлогу... А як надумав виходити, виявилось, що монстр зійшов раніше... З документами, ключами, з усією начинкою...
      Що було робити? Згадав Іван як Маяковський міліцію рекламував, та й побіг прямо до вокзального міліцейського відділення. 

      - Рятуйте, каже, бо все-все, ну, просто чисто геть все вкрали! А там питають, де то сталося, в вокзалі чи в вагоні?

      - Ні, - каже Іван - в трамваї! Ой, як зраділи міліціянти!

      - А це не до нас, - кажуть, - до міста йдіть! Городські міліціянти всіх своїх злодіїв в обличчя знають, вони поможуть! Поплентався Іван у місто до найближчого відділення, а там знову питають: - а де то сталося? Ну, Іван вже вчений став, то, щоб куди далі не послали, каже - та ось тут, туточки, біля вокзалу... Ой, як зраділи міліціянти!

      - А це не до нас, - каже лейтенант, до вокзалу йдіть...

      - Нє, - каже Іван, - ви не розуміли, я казав, що я до вокзалу їхав, а портфельчик мій раніше, ще коли давка була, вкрали. 
      - А де саме давка була?
      - В трамваї, - хитрує Іван.
      - На якому саме відрізку шляху? - намагається вивести Іване на "слизьке" лейтенант, щоб "перекинути" потерпілого на сусіднє відділення міліції.
      - Я стомлений був, - не здається Іван, - до кінцевої їхав, то ж за дорогою не слідкував.
      - То ви спали? - не бажаючи втрачати шанс, каже лейтенант.
      - Та де там спав, - обурюється Іван. Така страшенна спека, духота, гамір! 
      - То портфельчик у вас просто з рук поцупили?
      - Та ні, він на підлозі стояв...
      - Портфельчик???
      - Портфельчик!!! Ну, нехай, не зовсім портфельчик, а скажімо, саквояжик, так, кілограмів на 15-20 загальної ваги...Зітхнув міліціянт, задумливо потер чоло.
      - Ну що з вами робити? Пишіть заяву і додайте перелік всього того, що було в вашому "портфельчику".
      - Ой, товаришу лейтенанте! В вашому відділенні стільки паперу не знайдеться, щоб отой перелік вмістив, що я напишу! Ви хоча б документи мої знайдіть!
      - Добре, каже лейтенант, опишіть загальний вигляд і найцінніші, на ваш погляд, речі.
Написав Іван, віддав свою "чолобітную" та й вийшов в жданівську спеку. А куди йти? На пляж перехотілося, та й вечоріти починає... Де б його переночувати? Згадав Іван, що в готелі "Азовсталь" у нього заплачено на добу вперед і попрямував до "Азовсталі".
Адміністратор "Азовсталі" ще не змінилася, поплакався їй Іван на свою гірку долю. Поспівчувала адміністраторка Івану та й каже 
      - Ваш номер вже прибрано і заселено, то я дам вам інший і простягає Іванові ключик від номера. Подякував Іван адміністраторці, та й почалапав на третій поверх. А такий вже втомлений, думає: - зараз мені і душ несила прийняти, впаду на ліжко, та й край. Аби вистачило сили роздягнутися! Встромив ключа в двері, відімкнув, зайшов. Номер двомісний, а на одному ліжку дівчина сидить і перелякано на Івана дивиться... Ну, хтось з клерків осілих розгубився б, але ж нас наладка загартувала. В таких бувальцях перебували, і не перелічить! Зрозумів Іван, що адміністраторка щось наплутала, але знову йти донизу, з'ясовувати, знову теліпатись догори... А сил вже немає. І так, до цього номеру на автопілоті добрів. Отже поздоровкався Іван, та й питає:
      - Ви тут живете?
      - Т-тут, - перелякано відповідає дівчина.
      - А це ваше ліжко? - продовжує допит Іван.
      - М-моє...
Іван сідає на друге ліжко, знімає черевики, стягає футболку, промовляючи:
      - Ви мені пробачте, я такий втомлений, я на одну ніч, а там щось наплутали, мені вже несила з ними сваритись. Не бійтесь, я безобідний...
      - В-ви в-вибачте, - белькоче дівчина. - Я т-тут з ч-чоловіком, і вказує поглядом на двері ванної
А з ванної виходить хлопець, якщо не вважати в'єтнамок на ногах, то в тому вигляді, як мама народила. Побачив незнайомця, зойкнув, метнувся в ванну, і вийшов звідти підперезаний рушником.
Цікаву, скажу вам, бачить картину. Уявіть, що він міг подумати, побачивши на своєму ліжку незнайомого дядька без черевиків, притискаючого пропітнілу футболку до волохатих грудей...
Тут в куточках вуст Василя з'являється ледь помітна усмішка:
      - Подальші подробиці мені невідомі, але знаю точно, що черевики Іванові довелось вдягати вже в коридорі... - А ще, казав Іван, що йому дуже пощастило, бо у того хлопця одна рука була зайнята підтримуванням рушника, що приховував "передні і задні фрагменти" тіла...
      - А вся та катавасія сталась тому, що Іван "на автопілоті", за звичкою, відкрив не той номер, куди поселила його адміністраторка, а той, де ми з Іваном мешкали понад місяць...
      - А що ж з "портфельчиком"? - питаємо ми.
      - Ви не повірите, - знизує плечима Василь. - Знайшли і віддали другого ж дня! Напевне міліціянти таки добре знали свою клієнтуру 

 

Боялась, бо переплутала причину і наслідок

 

      Чималий шмат нашого активного життя пройшов в безперервних відрядженнях. Доводилось зустрічатись з різними людьми, потрапляти в різні ситуації, знаходити, часом, дуже неординарні варіанти вирішення проблем, як кажуть, по мірі їх надходження. Наука ходить не по лісу, вона ходить по людях... Налагоджувальники завжди були тісною, монолітною сім'єю і набутий кимось життєвий досвід швидко поширювався і брався на озброєння тими, хто мав в цьому потребу.
      Налагоджувальник - істота невибаглива, але, коли доводиться прямо "з коліс в бій", а ніч в вагоні зіпсована любителями смачно похропти - треба мати якусь "протиотруту" і вона-таки є! Не знаю, хто її винайшов, але діяла вона бездоганно. Майже бездоганно...

      Все дуже просто: - під час паузи між руладами, тобто під час видиху хропуна, треба голосно зачмокати. (Щось подібне до голосного поцілунку, або команді коняці - "рушай!", чи собаці - "йди до мене!" 
      Храп миттєво припиняється і ви вже маєте можливість задрімати. Втім і тут бувають проколи і кумедні випадки. Зараз розкажу про один з них:
      - Їхали ми, якось, з Іваном  в купейному вагоні в чергове відрядження до Ярославля. Верхню полицю зайняв Іван, я - нижню під ним. Нижню, проти мене - випещена пані костромсько-ярославського розливу, а над нею - огрядний-огрядний ведмедеподібний чолов'яга.

Іван, кивнувши в сторону чолов'яги, сказав мені:
      - Здається, Васю, на нас чекає концерт... Доведеться всю ніч випробовувати "нову зброю"...
      - Як в воду дивився!!! 

   Лише торкнувшись головою подушки, чолов'яга включив свою "глушилку" на повну потужність. Це був не звичайний, а прямо-таки віртуозний безперервний храп. І на вдих і на видих... Такого ми ще не чули! Ну, що поробиш, почали ми, під стук коліс, боротьбу "чмоками"... Не тут-то було! Зброя діяла, як завжди, бездоганно, але лише, на 5-10 хвилин...

      …На ранок у нас вже губи поопухали...
В сусідньому купе їхала подруга нашої пані, і коли вони зустрілись в коридорі, ми почули їх розмову:
      - Доброе утро, Людочка!
      - Ох, какое там доброе! Мне такие кошмарные попутчики попались, просто ужас!
Представляешь, один, на верхней полке, так ужасно храпел, как тигр в зоопарке, но самое страшное, что двое других, напротив меня, всю ночь друг другу воздушные поцелуи посылали... Я так боялась...
      Представляешь, как только тот, сверху, перестанет храпеть, эти начинают целоваться...
Я всю ночь глаз не сомкнула, так боялась, так боялась!!!

 

 

Частина п"ята. Пригоди Івана техніка-теплотехніка

  • 14.02.20, 09:21

Частина п"ята.

Пригоди Івана техніка-теплотехніка

Більше про різні пригоди тут: https://andronum.com/avtory/krivenko-volodimir/

 

Облизні

 

           -  Запросив мене, якось, Іван в заводському ставочку рибку половити. Дуже вже йому юшки закортіло.

            - Ходімо, каже , вдвох. Вдвох вдвічі більше рибки спіймаємо, на харчах зекономимо!

             Вудлища у місцевих рибалок добув, та ще й човника випросив. Звечора черв"яків накопав, приманки намісив і умовив лягти спати раніше, щоб "зорьку не проґавити"

            І от,  рано-ранесенько, ще й сонечко не сходило, сидимо ми з Іваном у човні, уважно поплавці розглядаємо. Ранковий туман стелеться, тиша – аж в вухах дзвенить.  Вода – як теє дзеркало, а ні плесне, а ні хвилькою заграє, все ще спить. Кажу Іванові

            - Рано ти мене збудив, он і риба ще спить.

            - Та де ж там спить, відповідає Іван, дивись уважніше!

А й справді, непорушне водне дзеркало біля нашого човна в усіх напрямах розтинали ланцюжки мікроскопічних бульбашок. Я не рибак, отже питаю

            - А що то воно означає?

            - Так то ж короп жирує, відповідає Іван.

            - А бульбашки чому?

            - Ну, ти Василю, мене дивуєш, такі дитячі питання задаєш… Ти приманку кидав?

            - Кидав.

            - А з чого я робив її, ти бачив?

            - Та з гороху, наче…

            - Ну???

Краще б я не питав, краще б він не відповідав… Знаєте, як ото уявлю собі того бідного коропа, що наївся Іванового гороху… Сил нема стриматись, сміюсь, човен розхитую,  вудлища по воді ляскають, коропа лякають, а від того з нього ще більше бульбашок нам під ніс вилітає…

            Так ми тоді нічого і не зловили. Повертаємося до садиби, де квартирували, а хазяйка наша вже й сковорідку і борошна і каструльку для юшки нам приготувала… А як почула, що ми – порожняком, питає Івана

         - А чим же ви, Іване, будете тепер свого начальника годувати?

        - Та облизнями! Сердито каже Іван. Він на більше сьогодні не заслуговує!

Хазяйка щось недочула і перепитала

        - То варити будете?

        - Та що ви! Каже Іван. – Хто ж облизні варить? Облизні сирими їдять!

 

 

Як Іван з дресирувальницею тигрів познайомився

 

      ... А от ще яка чудасія з Іваном трапилась в Ярославлі, а точніше, в душовій ярославського готелю "Цирк", де ми з Іваном на той час мали короткострокове помешкання.

      Як ви пам'ятаєте, то був дуже важкий об'єкт. Працювали ми тоді поруч з пихатими московськими колегами, у яких, окрім пихи та фантастичної  наснаги у боротьбі з "зеленим змієм", інших чеснот не помічено. Отже довелося  нам і за себе,  і за "того п'яного парня" віддуватись, бо фірма ж одна - всесоюзна...  Втомлювались страшенно, тому, після повернення в готель, ми бігли до душової щоб швидше змити з себе бруд. І фізичний і моральний.

      От, дістався і Іван до душової, плещеться там, як качка, муркоче від задоволення.  Коли, різкий стукіт у благенькі двері і, досить приємний, але владний жіночий голос:

      - Ви тут?  - Трохи розгубився Іван. Хто б то міг бути? Якщо знайома жіночка,

то ясно, чому так владно стукає, але, чому в душову і чому на "ви"? А вона    знову стукає, і ще голосніше: -

      - Ви тут?  - Питає. Довелося признаватися Іванові. Прикрив він інстинктивно мочалкою своє найдорожче, та й:

      - Тут я, тут - каже.

.     - Ага, моєтєсь, значит, после трудов правєдних, якось зловісно промовила жіночка, знову гупнувши кулачком у фанерні дверцята  .    

      - А вам извєстно, что  клєтки в цірке открити і все ваші звєрі  по цірку разґулівают?

Відтулив Іван мочалку, обдивився себе уважно і каже: -

      - Та ні, мій звер при мені і ніде не разгуліваєт, а спить собі спокійно, бо роботи нема...

Ззовні вже трохи розгублений жіночій голос:

      - А ви кто?

      - Теплотехнік з київської наладки.

      - Ой, ізвінітє!  І стукіт каблучків.

Закінчив Іван омовєніє, підійшов до чергової по поверху і питає:

      - А скажіть будь ласка, а хто ота жіночка, що на мою невинність тільки-но оце в душовій посягала?

Сміється чергова:

      - Да ето укротітєльніца тігров із труппи Дурова смотрітеля своіх звєрєй іщет, а он,  как всегда, забухал где-то, а клєтки не закрил...

      - Тепер Іван, мабуть, з наладки звільниться та й поїде ту трупу шукати, щоб наглядачем звірів влаштуватися. Дуже вже йому той голос сподобався... Боюсь, тільки, що доведеться йому, бідному у тієї дресирувальниці і через кільце вогняне стрибати, як якийсь з тигрів занедужає...

Частина четверта. Пригоди Івана техніка-теплотехніка

  • 13.02.20, 09:42

Частина четверта.

Пригоди Івана техніка-теплотехніка

Більше про різні пригоди тут: https://andronum.com/avtory/krivenko-volodimir/

 

 

Люстра Чижевського.

      Крім отих грязюк і ванн приписав нам лікар ще кисневий коктейль пити в кімнаті з "гірським повітрям".  Нудна, скажу я вам процедура. Уявіть; наливають вам в склянку кілька крапель виноградного соку. Встромляють туди трубочку з кисневого балону, перетворюють ті кілька крапель соку на суцільну піну, як в пральній машині, і запрошують вас в велику кімнату, тісно обставлену стільцями по периметру. Вгорі, під стелею висить щось подібне до колеса підводи, густо наїжачене сотнями тонких голочок по ободу. Там, де мала бути вісь, стирчить електрична лампочка для освітлення. От це і є, так звана, "люстра Чижевського". Пояснив нам лікар, що на вістрі тих голочок утворюються дуже корисні, для нас з Іваном, іони, як в горах, де, дихаючи ними, грузини живуть, не старіючи, ледь не до 200 років. Ото ж, нема чого на Кавказ їхати, коли ті іони можна просто з розетки добувати! Ну, ми з Іваном зразу зрозуміли:

      - Бреше! Це нам спеціально тією піною і голками голову  дурять, щоб ми за рахунок профсоюзу в гори до грузинів не пхалися, бо тоді ж нам держава мала б пенсію 140 років виплачувати! А нащо їй така радість? Ну, хоч ми і розумні, але ж і за піну, і за голки заплачено… Сидимо, давимось тією піною, на голки дивимось, намагаємося відчути, як невпинно здоровшаємо… Поруч зі мною сідає симпатична жіночка. Теж сьорбає коктейль, на люстру дивиться, а потім питає у мене:

      - А скажіть, будь ласка, нащо на тому колесі стільки голочок начеплено? Поки я обдумував розумну відповідь про кіловольти, про іони, та інше з шкільного курсу, Іван, перегнувшись через мої коліна, перебиває мої потуги:

      - Ви бачите, шановна яка тут висока стеля? – Метрів за три, а мо й більше. А тут же медицина! Чистота має бути! Так вони, ледачі, он що удумали – голок наштрикали, щоб мухи не сідали…  

      Від почутого пояснення та піна у мене носом пішла… Соромно і неприємно…

      Втік я з того "Кавказу". і більше там, аж до від"їзду не з"являвся. Обходив його десятою дорогою, як Іван  «багнючий»

…А жіночка, як на лихо, нівроку, симпатична була…

 

 

Іванова "Мала Вітчизна"

 

- Як ви пам'ятаєте, минулого року відпочивав Іван в санаторії на море і мене туди запросив. Славно ми тоді відпочили, не без пригод, звісно. Ну, ви ж розумієте, що  з Іваном, але без пригод - неможливо! Ну, повторюватись не буду, я вже розповідав вам про те.

А у цей раз, як відпустку оформлювали, каже мені Івані:

Чуєш, Василю, ми вже стільки років товаришуємо з тобою, а ти ще жодного у мене вдома не побував...

- Отакої! - кажу. - Ти що, погано виспався сьогодні, що таке верзеш! Та тільки вчора ж ми з відрядження спочатку до тебе заїхали, допоміг я тобі твої клумаки приперти, а вже потім я до себе поїхав.

- Та ні, Василю, моя київська домівка то, можливо, лише  так, тимчасовий притулок, я маю на увазі, як то кажуть, Малу Вітчизну мою, - село, де коріння моє, де народився я.

- А яку ж область ощасливив ти своїм народженням?

- Ой, Василю, це одночасно і Черкаська, і Кіровоградська, і Вінницька, а взагалі-то це Уманщина. Так моє село розташовано, що кругом суцільні кордони... Подумай, Василю! Поїхали, не пожалкуєш!

- А що тут думати? Уманщина, козацький край! Моїми путями-дорогами вже густо оплетена вже майже вся Україна, і не тільки... А от Уманщина, чомусь, лишилася "білою плямою" - соромно! Треба негайно ліквідувати цей пробіл в моїй біографії, тим паче, що трапляється така слушна нагода!

В ті роки автобусний парк України став інтенсивно обновлюватись. На зміну довоєнним жорстким, некомфортабельним автобусам, з Угорщини прийшло чудо автомобільної техніки -  Ikarus Lux

З м'якими аерофлотськими сидіннями, зі зручними підлокітниками, навіть дах по краям був прозорим, тонованим під весняне небо. Нехай хоч і погода похмура, нехай, хоч і дощик накрапає, а глянеш вгору у привітне  волошкове автобусне "небо" і на душі теплішає. Єдиний недолік - швидкість; так би й їхав увесь день і всю ніч, погойдуючись, ніби в дитячій колисці біля мами... Так ні! Лише якихось дві годинки, не встигнете й наніжитись, а все! Приїхали! Виходьте! Пересадка!

Все пізнається в порівнянні... Після Ikarus Lux, звичний ПАЗик, здається якоюсь кролячою кліткою, яку пустотливий хлопчина тягне по нерівній дорозі, шарпаючи знічев'я за мотузок зі сторони в сторону. І знову нас швидкість не влаштовує; хіба ж можна так повільно їхати? Хіба ж можна так знущатись над подорожніми, лише удаючи рух, а насправді тупцюючи майже на  місці?

Згідно закону морської тільняги - все, як світле, так і темне, має колись скінчитися. Скінчилось і наше перебування у "кролячій клітці". Приїхали.

Роздивляюсь в усі боки; село як село... Ні хвацьких верхових з козацькими стягами на піках, ні куренів під очеретом... Село, як звичайне українське село. Як і в інших селах, при зустрічі молодші вітають старших незалежно від того знайомі вони чи ні. Хіба що вітання звучить не як констатація факту - "добрий ранок", "добрий день", а як побажання - "доброго ранку", доброго дня", "доброго здоров'я".

 Кілька раз зупиняли нас чоловіки нашого віку:

- О! Іване! Знову до нас?

- Чого це до вас? Я до себе!

- А, ну ясно.  То коли?

- Та сьогодні ж, десь о сьомій.

- Як завжди?

- А що змінилось? Звісно, як завжди!

- Розумієш, Василю, - пояснює Іван, -  батьківську хату я продав, але не всю,  одну кімнату залишив за собою, щоб було де переночувати, з друзями зустрітися, як Малу Батьківщину заманеться відвідати. Ну і ще з друзями угоду уклав; мені тут готувати ніяк, отже пляшка за мною, а про закусь вже самі потурбуйтеся.

Нинішні хазяї Іванової хати зустріли нас привітно. Схоже, Іванова умова при продажу не була для них обтяжлива.

- Ну що, Іване, треба допомогти, чи "як завжди"?

- Звісно, "як завжди", то й ви заходьте, - не чужі ж!

Іван, задумливо піднявши очі до стелі, загинаючи пальці, промовляє: Петро, Федір, Вітька, Степанко, хазяї, ну і нас двоє... Трьох пляшок має вистачить, значить треба чотири брати...

Ну, не буду вас втомлювати подробицями, скажу тільки, що я такого наслухався про Івана та його рідню від його друзів, що, як написати - на кілька томів вистачило б! Там і батько, і дід, і прадід славились своїми витівками, але, за плином часу, ті витівки вже обросли небилицями і стали легендами. Розкажу лише про одну достовірну історію "раннього Івана" - коли йому  було 5-6 рочків.

За селом було два лани засаджено кукурудзою і соняшником. Між ними пролягала досить вузька стежка, що впиралась у баштан. Ну, ви розумієте, баштан восени - найулюбленіше місце неповнолітніх башибузуків для скидання накопиченого адреналіну. Головними постачальниками того адреналіну був дід Свирид з його древньою берданкою, яку він чомусь називав "Фролівкою", що досталась йому в спадок від ще його батька, а може й діда. Дід Свирид завжди стріляв у повітря, але те на якість адреналіну не впливало...  Тікаючи босоногі розбійники, плутаючись в кавуновому бадиллі, робили більше шкоди ніж самою крадіжкою.

 Синок діда Свирида, Степан Свиридович, був колгоспним електриком, а влітку-восени посідав ще й посаду бригадира овочевої бригади. Голова колгоспу часто лаяв Степана Свиридовича за шкоду від хлоп'ячих нальотів, а коли,одного разу Степан Свиридович, намагаючись позбутися відповідальності за баштан, сказав, що ніякого стосунку до баштану він не може мати, бо кавун не овоч, а ягода, голова порадив йому "не умнічать", а подумати як припинити хлоп'ячий "беспрєдєл". Ну, наказ є наказ, треба щось придумати. І таки придумали!

Майже впритул біля куреня діда Свирида росла старезна груша, от дід Свирид з синочком і надумали: рано-вранці, коли нальотчики ще солодко спали, заліз Степан Свиридович на ту грушу і причепив там малу лампочку, приєднавши її до акумулятора, що освітлював курінь діда Свирида. Та так хитро встановив її; так, щоби світло від неї добре було видно в його садибі, що була якраз за кукурудзяним полем, а знизу - а ні промінчика не було видно, і умовився з батьком:

- Як тільки навідаються до вас, тату, "гості", ви тихенько вмикайте лампочку, а десь за хвилин п'ять - бахкайте! Я за той час встигну на ту стежку вибігти, та когось з втікачів і зловлю!

Але теорія і практика, як ви розумієте - не одне й те саме. Хлопці проводили свої акції вкрай нерегулярно, Степан Свиридович завжди пропускав слушний момент, і реагував вже на бахкання "фролівки"... Нє, ну правда, не будеш же до пізньої ночі сидіти у дворі, вилупившись у темряву; чи не засвітиться лампочка на груші, отже Степан Свиридович, реагуючи аж на "бахкання" завжди спізнювався.

Хлопці, помітивши, що за бахканням "фролівки" завжди чути тупіт чобіт Свиридовича, теж вирішили піти на хитрість і тим виграти ще з десяток секунд для втечі. Малому Івасику було доручено стояти у соняшниках з гарбузом в руках і, як тільки Свиридович наблизиться, кинути гарбуза йому під ноги, щоб він перекотитися через доріжку. Степан Свиридович, звісно, спинить свій біг, щоб роздивитися що то перебігло йому дорогу, а за той час хлопці спокійно зникнуть з баштану.

Івасик з гарбузом зачаївся у своїй схованці, але щось пішло не так... Степану Свиридовичу набридло одержувати прочуханки і від батька і від голови колгоспу і він, після чергового бахкання, вже не побіг, а осідлавши свого вірного "їжака" вихором влетів на знайому стежку.

Івасик, зрозумівши, що Свиридович просто не побачить гарбуза, що перебігає йому доріжку, просто підкинув гарбуз вгору, щоб було помітніше...

Гарбуз влучив у ліву половину руля, різко повернув його і мотоцикл врізався в кукурудзиння, і промчав свого вершника, що встиг значно збагатити лексикон малого Івасика новими термінами, метрів з шість кукурудзяними джунглями... Івасик спантеличено стояв на краю стежки, розгублено споглядаючи несподіваний результат мирної акції, але, коли Свиридович, з лев'ячим риком, нарешті видерся на стежку, Івасик, не бажаючи близьких стосунків, побіг підтюпцем у соняшники.

У той рік була дуже гарна весна, та й літо не дошкуляло звичною засухою, отже вродили не лише кавуни; і кукурудза стояла стіною, і соняшники піднесли свої важкі голови якраз врівень з головою бригадира...

 Івасикові то що, він, не дуже поспішаючи, біг між дебелими стеблами, а от Свиридович... За десяток метрів він був змушений припинити погоню, але й того вистачило, щоб привести в жах домашніх... Суцільні синці та подряпини на обличчі та руках дали благодатний привід сусідам для  здогадок та пліток про сімейні чвари в домі Свиридовича...

Івасик за кмітливість одержав від  друзів-співучасників найсмачнішого кавуна, але більше на такі акції не згоджувався.

Ну, там ще багато чого про дитинство та буремну юність Івана розповідали, але заговорився я з вами, а там вже й черга моя звіт здавати надходить. Побіжу, щоб не спізнитися. Бувайте, колись ще розкажу.

 

Частина третя. Пригоди Івана техніка-теплотехніка

  • 12.02.20, 12:41

Частина третя.

Пригоди Івана техніка-теплотехніка

Більше про різні пригоди тут: https://andronum.com/avtory/krivenko-volodimir/

 

 

 

Як Іван в санаторії грязеві ванни приймав.

Або

санаторна чудасія.

 

            …Оце зараз кажуть, що, колись, всі, хто хотів, могли одержати на час відпустки від профспілки майже безкоштовну путівку… Кажуть?... Ну і ви кажіть, але в нашій конторі було трохи не так. Путівки і справді, майже без перешкод могли одержати працівники адміністративних служб нашої контори, ну і, звісно, керівники.  Що до рядових налагоджувальників, то вони завжди в профкомі одержували замість путівки відповідь: - Та майте ж совість! Ви і так цілий рік по всіх усюдах катаєтесь, а бідні бухгалтери та інші, їм подібні, тільки стіл та стілець  все життя бачать!... Дайте ж і їм ковтнути морського повітря!... 

            Цього року сталося чудо, Іван одержав путівку в санаторій. Іван завжди казав, що чудес не буває, трапляються лише чудасії. Мушу визнати, що він таки мав рацію…

            В відпустку ми пішли одночасно, Іван поїхав в санаторій, а я до батьків, у село. За кілька днів одержую від нього телеграму:

            - Їдь, Василю, до мене, я про житло для тебе домовився, а курсівка копійки коштує. Будемо разом і відпочивати і підлікуємося заодно. Ну, мене, ви знаєте, довго умовляти не треба, наступного дня виїхав я до Івана. 

      Подбав про мене Іван добре; і житло біля моря і талони на харчування і ціни нормальні, тільки бачу, щось Іван нервує.

      - У мене, Василю, до тебе прохання, лікар прописав мені лікування грязюкою, а я не знаю, в якому болоті він мене топити збирається, то ходімо, Василю, разом, може, як не витягнеш мене звідти, то хоч розкажеш рідним, де шукати…  

      Я теж ніколи про лікування грязюкою не чув, але щоб трохи заспокоїти Івана, сказав, що велику грязюку ніякий мікроб не витримує – дохне!

      - А я? запитав Іван.

      - Мікроб маленький, він – зразу, а ти - он який великий. Ти – не зразу! От горілку ніякий мікроб не витримує, бо маленький, а ти?

      - О-о-о! Пожвавішав Іван, Горілки я багато можу витримати!

      - Ну, от бачиш, і грязюку витримаєш!

      В коридорі висів плакат з малюнками контуру людини з різними варіантами аплікацій: - "шкарпетка", "панчоха", "колготи", "шорти" – і таке інше – десятка зо два. Зайняли чергу. Іван покрутивсь туди-сюди та й питає сусіда:

      - А для чого воно потрібне оте грязюко лікування? Той, не довго думаючи

      - А це, тебе так до землі привчають, щоб потім легше було... Сплюнув Іван спересердя,і запитав у кремезного молодика, що саме виходив з кабінки, куди вже мав заходити і Іван.

      - А скажіть, будь ласка, як воно там, що треба робити, бо я ще не той… ну, ніколи ще не того…

      - Та нічого складного. Входите в кабінку, роздягаєтесь повністю, свій одяг вішаєте на цвях, вдягаєте спецівку, що висить поруч, проходите далі і сідаєте в ванну, а там вам скажуть.

      Подякував  Іван, перехрестився  і пішов в кабінку. Вздовж коридору двері в кабінки, десь з півтора десятка. Сиджу я в коридорі, чекаю. Раптом з Іванової кабінки лине збуджений жіночий голос і тихе бубоніння Івана… А далі:

      -Таня! Валя! Галя! Люда! Біжіть сюди швидше – подивіться!!! І дружний багатоголосний жіночий регіт, аж скло в шибках вібрує…

      - Ну, я ж "прі ісполнєніі" треба рятувати друга! Смикаю двері, благенька защіпка не витримує, двері відчиняються і я бачу… (Тут навіть наш, завжди стриманий Василь, голосно сміється) – Іван в неоковирних жіночих байкових, незрозумілого кольору, в якихось брунастих розводах, панталонах, що сягають йому майже до колін, сидить поперек мілкої ванни, заповненою чорною гряззю, а навкруги корчаться зі сміху п'ятеро – семеро дівчат…

       Хтось з попередніх пацієнток залишив частину свого одягу, яку Іван сприйняв, згідно тлумаченню того хлопця, як "спецівку"…

       - От така чудасія трапилась.

Ну скажіть, як можна вірити людям після такого…

 

Як Іван в санаторії хвойно-перлинову ванну приймав.

 

            …З відомих вам причин, за весь час перебування в санаторії Іван і близько до "багнючого" корпусу не підходив, але в сусідньому корпусі дуже сподобалась йому хвойна ванна.    

             - Дуже приємно, каже Іван, після моря, залізти в теплу водичку ванни, наче в сосновий ліс. Та ще й тиха музика… Так нерви заспокоює, що, в кінці процедури, мене кожен раз будити доводиться… Та й дівчата-сестрічки симпатичні, не те, що в "багнючому"…

            …Заліз Іван в черговий раз в ванну, але щось не спалося, став досліджувати оточуюче обладнання. Помітив Іван, що дно ванни встеляє гумовий килимок з дірочками, а з куточка того килимка виходить пластикова трубочка, що приєднана до краника з написом "повітря". Не був би Іван налагоджувальником, якби не закортіло йому покрутити той краник… Пішло повітря в килимок, а звідти  - мілкими мурашками по всьому тілу…Приємно, аж млосно!

            - От, думаю, чого це я раніше не догадався краника покрутити? Пролежав Іван так хвилин 5, а може й 10, аж тут проходить сестричка, дивиться, щоб хтось спросоння не втопився. Подивилася на Івана, 

            - А чого це вам не спиться сьогодні? Раптом очі її округлилися переляком, як кинеться вона до краника!

            - Вам не можна повітря відкривати, це вас занадто збуджує, може серце не витримати… Закрутила краник і якось грайливо покивала Іванові пальчиком…

 Лежить Іван , нічого не розуміє. 

            - Яке збудження? Лежу собі, як та колода. І пульс і дихання нормальне. Чого вона перелякалась? До чого тут серце? Ще й пальчиком покивала … А що означав той дивний погляд?

Опустив Іван погляд до води і все зрозумів. Було чим дівку налякати…

 Повітря з того килимка поволі набралося Іванові під плавки і надуло їх велетенським пухирем… 

Як тільки у неї серце витримало?...

 

Страницы:
1
2
3
5
предыдущая
следующая