Боялась, бо переплутала причину і наслідок

Чималий шмат мого активного життя пройшов в безперервних відрядженнях. Доводилось зустрічатись з різними людьми, потрапляти в різні ситуації, знаходити, часом, дуже неординарні віріанти вирішення проблем, як кажуть, по мірі їх надходження. Наука ходить не по лісу, вона ходить по людях... Налагоджувальники завжди були тісною, монолітною сім'єю і набутий кимось життєвий досвід швидко поширювався і брався на озброєння тими, хто мав в цьому потребу.
Налагоджувальник - істота невибаглива, але, коли доводиться прямо "з коліс в бій", а ніч в вагоні зіпсована любителями смачно похропти - треба мати якусь "протиотруту" і вона-таки є! Не знаю, хто її винайшов, але діяла вона бездоганно. Майже бездоганно...
   Все дуже просто: - під час паузи між руладами, тобто під час видиху хропуна, треба голосно зачмокати. (Щось подібне до голосного поцілунку, або команді коняці - "рушай!", чи собаці - "йди до мене!"
Храп миттєво припиняється і ви вже маєте можливість задрімати. Втім і тут бувають проколи і кумедні випадки. Зараз розкажу про один з них:
- Їхали ми, якось, з коллегою в купейному вагоні в чергове відрядження до Ярославля. Верхню полицю зайняв мій напарник Льоня, я - нижню під ним. Нижню, проти мене - випещана пані костромсько-ярославського розливу, а над нею - огрядний-огрядний ведмедеподібний чолов'яга. Льоня, кивнувши в сторону чолов'яги, сказав мені:
- Здається на нас чекає концерт... Доведеться всю ніч випробовувати "нову зброю"...
Як в воду дивився!!! 
   Лише торкнувшись головою подушки, чолов'яка включив свою "глушилку" на повну потужність. Це був не звичайний, а прямо-таки віртуозний безперервний храп. І на вдих і на видих... Такого ми ще не чули! Ну, що пробиш, почали ми, під стук коліс, боротьбу "чмоками"... Не тут-то було! Зброя діяла, як завжди, бездоганно, але лише, на 10-15 хвилин... На ранок у нас вже губи поопухали...
В сусідньому купе їхала подруга нашої пані, і коли вони зустрілись в коридорі, ми почули їх розмову:
- Доброе утро, Людочка!
- Ох, какое там доброе! Мне такие кошмарные попутчики попались, просто ужас!
Представляешь, один, на верхней полке, так ужасно храпел, как тигр в зоопарке, но самое страшное, что двое других, напротив меня, всю ночь друг другу воздушные поцелуи посылали... Я так боялась...
Представляешь, как только тот, сверху, перестанет храпеть, эти начинают целоваться...
Я всю ночь глаз не сомкнула, так боялась, так боялась!!!

Не нужен мне берег турецкий...

  • 05.10.16, 19:50
1945-46 роки... Відгриміла війна. Не багато медиків повернулось з тієї страшної чотирирічної "практики", але ті, що повернулися були більш, ніж досвідченими... Могли багато чому навчити. Країні вкрай не вистачало медиків, отже вирішила моя сестричка йти стопами батька і поступила в Київський медичний. Жили ми тоді в селі неподалік від Київа, але їздити туди-сюди було досить складно, та й віднімало багато часу. Місця в гуртожитку були переповнені фронтовиками, котрим, ясна річ, надавалась перевага. Отже довелось сестричці з поружкою знімати кімнату в Київі. У хозяйки тієї квартири був синок років 5-6, котрий запам'ятався мені, зі слов моєї сестрички, тим, що, днями, не вгаваючи, горланив:
- Нє нужєн мне бєрєг турєцкій і і Априка мнє нє нужна...
Багато років по тому, згадувала моя сестричка, як вони потішалися з подружкою:
- А й справді, нащо цьому карапузу "аПрика"?
...Минуло багато років, "карапуз" і на Кубі і в Афгані, правда, не по своїй волі, побував, а потім, і в Таіланді, і в Фінляндії, і в Туреччині і в "Априці "... А веселі подружки так нікуди і не вибрались... Спочатку тому, що не можно було до ворожих буржуїв, потім - "не було часу", а потім, і це найстрашніше, -
- А я НІКУДИ І НЕ ХОЧУ(!!!)...
Коли я вирушав до Польщі, Монголії, тієї ж Туреччини з "Априкою", сестричка завжди щиро дивувалась: - НАЩО??? Я Б НІКУДИ НЕ ПОЇХАЛА... І таки не поїхала, бо дуже міцно вбила совдепія в свідомість кількох поколінь, що
Африка опасна, да, да, да!
Африка ужасна, да, да, да!
Не ходите, дети, в Африку НИКОГДА!
А ми в 1991 році сказали:
- Не раз утопал я в болотах,
Не раз замерзал я на льду,
Но, если пошлёшь меня снова,
ТО Я ТЕБЯ ТОЖЕ ПОШЛЮ...
І таки ПОСЛАЛИ, хоч декому досі дуже хочеться повернутись туди, де намагались
- "Ґвозді би дєлать іх етіх людєй,
Нє било б лучше в міре ґваздей!!!"

про Яблучка і Садівника

  • 02.09.16, 16:14
Як поводять себе яблука на яблуні? Одне, лише відчуло, що завівся черв'ячок в ньому, як не тяжко і гірко, щоб не заважати іншим, дочасно прощається з матусею-яблунею, друзями-однолітками і відривається...
А інше і наскрізь червиве. І напівзогниле тримається увесь сезон, ще й на другу каденцію залишається... А коли інші, молодші, ті, що знизу, запитують:
- А Вам, шановне, теє... Чи не час на спочинок? - воно гнівно відповідає:
- Та ви що? А хто ж буде тут, замість мене на Верховній Гілляці яблунею керувати? У мене ж он який досвід боротьби!
- Боротьби з чим? - питають знизу Нижнєгіллячні.
- Як з чим? - обурюється Гниле, Червиве яблуко. З Гниллю, з Шкідниками нашої рідної Яблуні!
- Так Ви, шановне, самі ж теє..
- Ану цить! - шиплять на Нижнєгіллячних Трохивищегіллячні. - Ви що, хочете, щоб там, на Верховній Гілляці вирішили нам всім соки перекрити?
- Та, у нас і так з соками не дуже, майже все повз нас вгору тече. - Виправдовуються Нижнєгіллячні.
- Майже, то не все! - наставляють на розум Нижнєгіллячних Трохивищегіллячні.
Замовкають Нижньогіллячні і думають: - от би Вітер прилетів...
Почув я цю розмову і запропонував Садівнику:
- А давайте трусонем Яблоню, нехай все Гниле попадає, звільнить місце Здоровому!
- Не можно, - зітхнув Садівник. Якщо трусонути всю Яблоню, багато здорових
Яблучок впаде, а більшість Гнилих втримається...
- То що ж робити?
- Потрібен індивідуальний підхід. Зняв, і зразу ж подалі від Яблуні, на гній! Але це - великий клопіт, не всяк Садівник на це здатен...

Розповідь Василя про жданівську катавасію.

А ви вже чули, в яку халепу в Жданові Іван вскочив? Ще ні? То слухайте.
- Закінчили ми свою роботу в Жданові набагато раніше терміну відрядження. Мені треба було допомогти родичам картоплю викопати, то я зразу не поїзд, та й додому. А Іван вирішив ще трохи оксамитовий сезон використати, останній передзимовий ультрафіолет половити. Ну, як він там той ультрафіолет ловив, хай вам сам розкаже, а от, що таки зловив, то вже я розкажу.
- Напляжився Іван за кілька днів досхочу і, хоч ще за ніч в готелі "Азовсталь" було заплачено, вирішив теж додому їхати, мабуть без мене занудився. Поїхав Іван тамваєм до вокзалу, а була така спека страшення, що він, щоб нічого в кишенях не муляло, ще на зупинці, і паспорта і посвідчення і ключі від квартири, словом, все, що було в кишенях, окрім грошей і …хустинки (піт витирати), поклав до свого саквояжу. А ви пам'ятаєте ту його "сумочку"? - Гросс Фатерлянд! Тримати того монстра в руках, несила було, отже поставив його Іван на підлогу... А як надумав виходити, виявилось, що монстр зійшов раніше... З документами, ключами, з усією начинкою...
Що було робити? Згадав Іван як Маяковський міліцію рекламував, та й побіг прямо до вокзального міліцейського відділення. Рятуйте, каже, бо все-все, ну, просто чисто геть все вкрали! А там питають, де то сталося, в вокзалі чи в вагоні? Ні, каже Іван - в трамваї! Ой, як зраділи міліціянти! А це не до нас, кажуть, до міста йдіть! Городські міліціянти всіх своїх злодіїв в обличчя знають, вони поможуть! Поплентався Іван у місто до найближчого відділення, а там знову питають: - а де то сталося? Ну, Іван вже вчений став, то, щоб куди далі не послали, каже - та ось тут, туточки, біля вокзалу... Ой, як зраділи міліціянти! А це не до нас, каже лейтенант, до вокзалу йдіть... Нє, каже Іван, ви не розуміли, я казав, що я до вокзалу їхав, а портфельчик мій раніше, ще коли давка була, вкрали.
- А де саме давка була?
- В трамваї, - хитрує Іван.
- На якому саме відрізку шляху? - намагається вивести Іване на "слизьке" лейтенант, щоб "перекинути" потерпілого на сусіднє відділення міліції.
- Я стомлений був, - не здається Іван, - до кінцевої їхав, то ж за дорогою не слідкував.
- То ви спали? - не бажаючи втрачвти шанс, каже лейтенант.
- Та де там спав, - обурюється Іван. Така страшенна спека, духота, гамір!
- То портфельчик у вас просто з рук поцупили?
- Та ні, він на підлозі стояв...
- Портфельчик???
- Портфельчик!!! Ну, нехай, не зовсім портфельчик, а скажімо, саквояжик, так, кілограмм на 15-20 загальної ваги...
Зітхнув міліціянт, задумливо потер чоло.
- Що з вами робити? Пишіть заяву і додайте перелік всього того, що було в вашому "портфельчику".
- Ой, товаришу лейтенанте! В вашому відділенні стільки паперу не знайдеться, щоб отой перелік вмістив, що я напишу! Ви хоча б документи мої знайдіть!
- Добре, каже лейтенант, опишіть загальний вигляд і найцінніші, на ваш погляд, речі.
Написав Іван, віддав свою "чолобітную" та й вийшов в жданівську спеку. А куди йти? На пляж перехотілося, та й вечоріти починає... Де б його переночувати? Згадав Іван, що в готелі "Азовсталь" у нього заплачено на добу вперед і попрямував до "Азовсталі".
Адміністратор "Азовсталі" ще не змінилася, поплакався їй Іван на свою гірку долю. Поспівчувала адміністраторка Івану та й каже
- Ваш номер вже прибрано і заселено, то я дам вам інший і простягає Іванові ключик від номера. Подякував Іван адміністраторці, та й почвалав на третій поверх. А такий вже втомлений, думає: - зараз мені і душ несила прийняти, впаду на ліжко, та й край. Аби вистачило сили роздягнутися! Встромив ключа в двері, відімкнув, зайшов. Номер двомістний, а на одному ліжку дівчина сидить і перелякано на Івана дивиться... Ну, хтось з клерків осідлих розгубився б, але ж нас наладка загартувала. В таких бувальцях перебували, і не перелічить! Зрозумів Іван, що адміністраторка щось наплутала, але знову йти донизу, з'ясовувати, знову теліпатись догори... А сил вже немає. І так, до цього номеру на автопілиті добрів. Отже поздоровкався Іван, та й питає:
- Ви тут живете?
- Т-тут, - перелякано відповідає дівчина.
- А це ваше ліжко? - продовжує допит Іван.
- М-моє...
Іван сідає на друге ліжко, знімає черевики, стягає футболку, промовляючи:
- Ви мені пробачте, я такий втомлений, я на одну ніч, а там щось наплутали, мені вже несила з ними сваритись. Не бійтесь, я безобідний...
- В-ви в-вибачте, - белькоче дівчина. - Я т-тут з ч-чоловіком, і вказує поглядом на двері ванної
А з ванної виходить хлопець, якщо не вважати в'єтнамки на ногах, то в тому вигляді, як мама народила. Побачив незнайомця, зойкнув, метнувся в ванну, і вийшов звідти підперезаний рушником.
Цікаву, скажу вам, бачить картину. Уявіть, що він міг подумати, побачивши на своєму ліжку незнайомого дядька без черевиків, притискаючого пропітнілу футболку до волосатих грудей...
Тут в куточках вуст Василя з'являється ледь помітна усмішка:
- Подальші подробиці мені невідомі, але знаю точно, що черевики Іванові довелось вдягати вже в коридорі... - А ще, казав Іван,, що йому дуже пощастило, бо у того хлопця одна рука була зайнята підтримуванням рушника, що приховував "передні і задні фрагменти" тіла...
- А вся та катавасія сталась тому, що Іван "на автопілоті", за звичкою, відкрив не той номер, куди поселила його адміністраторка, а той, де ми з Іваном мешкали понад місяць...
- Що ж з "портфельчиком"? - питаємо ми.
- Ви не повірите, - знізує плечима Василь. - Знайшли і віддали другого ж дня! Напевне міліціянти таки добре знали свою клієнтуру P.S. Про інші походження Івана читайте тут - http://blog.i.ua/user/1963168/932872/

Казка про Хмару

Це сталось навесні в славнозвісному монгольському місті Ерденеті. Сніг вже зійшов, З’явилась молоденька, м’яка, мов пух, травичка. Навколишні сопки прикрасили себе весняним дивом – розкрили свої тендітні пелюстки мільйони квиток сну. Здавалось, що блакить неба впала на землю. Синє, глибоке небо, білі хмари, блакитні сопки, важко було зрозуміти – чи то залишки снігу на вершинах, чи то хмаринки на небі…

Якось вранці, поспішаючи на роботу, я затримався біля вихідних дверей. Щось заважало мені відчинити їх. Повернувшись назад в свою квартиру, що була на другому поверсі, я вийшов на балкон, щоб побачити, в чому справа. Під самим будинком, навалившись білосніжним пухнастим боком на стіну і двері, спочивала велика Хмара. Вона, мабуть, довго летіла, втомилась, і коли настала ніч, лягла перепочити. Я розумів, що Хмара вночі (було ж темно) зовсім випадково потрапила саме на мою вулицю, саме під мій будинок. Я розумів, що вона дуже втомлена, і тому не хотілося її будити, але ж на мене чекала моя робота. Знову спустившись на перший поверх, і натиснувши дужче, я трохи прочинив двері і простягнувши руку вперед, вперся в м’який, пухкий бік Хмари, намагаючись трохи відсунути її, щоб мати змогу вийти.. Хмара спросоння щось пробурмотіла, а коли я натиснув дужче захихикала, бо стало їй лоскотно, і попросила мене не пустувати.

 – Та мені не до пустощів, відповів я.  - Я можу спізнитися на роботу, якщо ви, шановна Хмаро, не пропустите мене.

– А що в тебе за робота? Спитала, позіхаючи, Хмара. Щось поливаєш?

- Ні, відповів я. – Моя робота – налагодження систем автоматичного контролю і регулювання…

- Хіба це робота? Обурилась Хмара. Кому від неї користь? От моя робота всім потрібна! Я зрошую сади, спраглі степи, після мене навіть пустелі вкриваються квітами!

- Але ж я працюю на килимовому комбінаті і за допомогою автоматики спеціальні ткацькі верстати тчуть килими, на яких квіти приносять радість людям, бо не в"януть ні восени ні, навіть, взимку.

- Он як! Ну, тоді ти теж робиш корисну справу, погодилась Хмара і, відсунувшись, навіть провела мене до підніжжя сопки, за якою знаходився мій завод.

Пройшла весна, спекотне монгольське літо було в самому розпалі. Я вже й думати забув би про ту зустріч, якби Хмара сама не нагадала мені про себе.

Сьогодні, коли я знову вранці вийшов з будинку, мою увагу привернув чийсь слабий стогін.

– Пити, пити… Я озирнувся і побачив мою знайому Хмару. Втім, то була не Хмара, а вже лише Хмаринка. Вона була на більше кошенятка і з останньою сили ледь-ледь трималась за кущик. Хмаринка була така слабенька,  що, хоч і пізнала мене, навіть не відповіла а привітання.

- Я віддала все, що мала, прошепотіла вона, а тепер помираю… Ніколи вже не побачу я свого батька Тихий океан… Я швиденько повернувся додому і виніс Хмаринці відро води. Хмаринка жадібно припала до води і стала помітно збільшуватись і міцніти. Коли відро спорожніло, я взяв Хмаринку на руки і відніс до струмка. Піднімаючись вгору по сопці я раз по раз оглядався. Хмаринка все пила, пила, пила, поступово перетворюючись в знайому мені Хмару.

Коли ввечері я повертався з роботи, Хмари біля струмка вже не було. Сподіваюсь, в неї вистачило сили повернутись до рідного батька - Тихого Океану.

З того часу я часто задивляюсь на небо - шукаю мою знайому Хмару... Де вона зараз? Кого і де від посухи рятує?

Як побачите її,  обов'язково привітайте! Вона така пухнаста, біла-біла, лагідна і  розмовляє з ледь помітним монгольським акцентом.

 

 

 

 

...На дне глубоком памяти моей...

ПОХОДНЫЙ ДНЕВНИК ГРУППЫ "КЕНТАВР"
Сегодня, 07.07.1972, как и 07.07.1969 мы вылетаем в Симферополь. Вылет из Винницы в 20.05
Группа "Кентавр" состоит из:
К.В.Г. –пан Юзеф
Р.Ю.С.-пан Ципа
Д.В.И.-пан Гималайский.

пан Юзеф: - Сидим в авиакабаке, пьём за здоровье только что родившегося "Кентавра" Сначала пан Ципа, а потом и пан Юзеф ненормативной лексикой заставили поникнуть цветочки, стоявшие на столе… Сами озадачены: - и хто же это нас так воспитал. И хто ж нас теперь перевоспитовывать будет? Одна надежда на общественность, но она сама такое, порой загибает, что хоть в энциклопедию лезь, слова незнакомые искать…
пан Ципа: – Тут кто-то задал вопрос о воспитании общественностью, так оно началось прямо у трапа самолёта, такого, понимаешь, лайнера районного значения с заплатками по всему фюзеляжу. Сначала у нас забрали билеты, а потом вовнутрь пускать не хотели, стеснялись, наверное, нас, городских. Так бы и не пустили, но "Кентавр" всеми тремя корпусами начал кожу морщить и они были вынуждены признать нас и впустить, но на всякий случай крепко привязали нас к своим табуреткам, чтобы мы на ходу не сбежали, сказали пару теплых слов на прощанье, подняли нас вверх аж на два километра и опускать, пока, не собираются..
пан Юзеф: – 20.15 взлёт (10 минут пришлось доказывать свои добрые намерения, что бензин в бутылке из-под шампанского нужен нам не для диверсии, а для туристского примуса… и как они только унюхали! А какой крик подняли! – Отобрали таки, демоны!)
Наш старенький, весь в заплатах Ил-14 упрямо карабкается вверх. В ушах пощёлкивает, альтиметр на стенке пилотской кабины показывает 2500 метров. Среди пассажиров упорные слухи, что в Симферополе дождь и, может быть, нас не примут.… А кто же нас тогда примет? Обещали, что в воздухе будем 3 часа, следовательно, в начале 12 го начнём пожинать плоды тёти Романтики. А пока что "Кентавр" читает всевозможные газеты, заботливо рассованные в кармашки спинок кресел и дружно удивляется нахальству Фишера.
Я бы хотел, невзирая на возможный дождь, (если, конечно, нас таки примут) пробраться на окраину Симферополя, дабы там поставить палатку и заночевать. Хотя, если дождь будет слишком сильный, и если нас примут… Ну, словом, будем посмотреть…Обратных билетов пан Гималайский не достал, так, что один день в Крыму придётся угробить на добычу билетов.
- О-о-о! Начинаются штучки… Вошли в грозовой фронт. Высота 1800. аппарат болтается, как нечто на верёвочке… Габаритный огонь левого борта бросает кроваво-красные отблески на двигатель. Бабуля, сидевшая слева от меня, проснувшись от болтанки, увидала эти огненные всполохи, напугалась, но, сохраняя железное самообладание, взяла меня за локоть и робко спросила:
- Що, вже горимо?
По фюзеляжу хлещет град., едем, точно на паре гнедых по разбитой булыжной мостовой. Но, всё же летим! Выходит стюардесса, сообщает:
- Ожидается сильная болтанка, пристегнитесь!
- А то, что сейчас, это не болтанка? – интересуется пан Ципа.
- Это? Удивляется стюардесса, - Ну что вы, это так...
пан Гималайский: - По всей видимости, "Кентавра" ожидают первые испытания. – Установка палатки в ночное время на неизвестном месте под потоками ночного дождя. Все Кентавровы члены возбуждены необычайно встречей с неизвестным, уготованным им судьбой.
пан Юзеф: – "Кентавр" ужасно ленив. Вести дневник в состоянии только его 1/3… Ну, что же, пусть хоть она работает…
Итак, Симферополь. Прибыли мы, как и ожидалось, в начале 12. Асфальт мокрый, моросит мелкий дождик. "Кентавр" приуныл, поджал хвост и, поскуливая, пополз к дежурному по аэропорту, упрашивать доброго дядю дать сухую постельку и крышу над головой. Дядя, подговоренный злой тёткой Романтикой, оказался тоже злым и бессердечным. Пришлось "Кентавру" искать сухой клочок сена, как и планировала его 1/3, на берегу водохранилища.. Доехали под песню Окуджавы "Последний троллейбус", последним троллейбусом от автовокзала до конечной остановки "Марьино", потом довольно далеко (метров 400-500) шлёпали по раскисшей глине, пока нашли подходящее местечко возле ручья. В темноте, под дождиком, установили палатку, слопали палку сухой колбасы без хлеба и долго не могли уснуть, прислушиваясь к жутким звукам загадочной жизни чужой, курортной страны. Ещё в рейсе я познакомился с парнем, имеющим какое-то отношение к авиации и археологии. Разузнал всё, что мог о Ласпи, а затем услал пана Ципу к стюардессе выяснить, как добраться до Симферопольского водохранилища. Он превзошел и мои и свои собственные ожидания. Даже ухитрился договориться с нею насчёт билетов на обратный рейс. Потом Валя, как она представилась, подарила пану Ципе недоеденные пассажирами конфетки в блевательном мешочке, (мы так их и не отведали, потеряли в многотрудной дороге), а может пан Ципа съел всё сам ночью в спальнике…
. 08.07.1972. Проснулись на берегу Симферопольского водохранилища. Ночью мы его не заметили! Очень медленно собрались. Мокрая палатка никак не хотела залазить в чехол. Снова троллейбусом до автовокзала, а оттуда с большими трудами упросились на получастный автобус, но только до Бахчисарая. Прибыв в Бахчисарай, на автостанцию, пан Ципа немедленно взял билеты на рейс Бахчисарай – Чуфут-Кале – Инкерман – Севастополь и с гордостью сообщил: - Без остановок! Такие волнующие названия и без остановок? Но, ладно, молчу. Море зовёт, а времени y нас, действительно, в обрез. Зато до этого экспресс-рейса целых полтора часа, а тут, говорят, есть дворец крымского хана. 2/3 "Кентавра" сильно упираются, боятся на автобус опоздать, но тут уже я проявляю максимум настойчивости и, пользуясь более высоким служебным положением, волоку "Кентавр" на съедение крымскому хану. Дорога вьётся мимо домиков из ракушняка под крышами из странной, похожей на половинки цветочных горшков, черепицей. По этой самой дороге, мимо таких же татарских домиков лет 300 тому гнали моих предков-земляков с Украины в рабство. Безуспешно пытаюсь представить себя одним из своих прадедов, попавших в плен и неволю. Но "Кентавр" резвится и никак не хочет проникнуться историей. И меня с настроя сбивает. А вот и дворец.
– Халабуда! - Разочарованно констатирует пан Ципа. Я думал, тут есть на что посмотреть...
-У тёти Баси курятник лучше!… Стоило сюда тащиться! У входа уже стояла почти укомплектованная группа. Опасаясь ненужных пререканий, я молча взял 3 билета и "Кентавр" охая и недовольно фыркая, поплёлся к хану на заклание. Тут всю группу ждало потрясении. К нам вышел мальчишка 10-12 лет и представился: - Я ваш экскурсовод, прошу следовать за мной… Мы, оторопело, переглядываясь, пошли за ним. То, что мы услышали из уст этого ребёнка, никогда не сотрётся из моей памяти. Про всех этих Гиреев, их визиров, жён, наложниц и детей он рассказывал, как о своих близких родственниках. Казалось, вот-вот он позовёт кого-то из них из прохладных недр дворца.
В группе был здоровенный российский сельский мужик с такой же необъятной супругой и сыном-верзилой лет 16-17. И отцу и сыну очень не понравился мальчик-вундеркинд. Они всё время пытались "каверзными" с их точки зрения вопросами, показать присутствующим, что не такой уж этот мальчик умный, просто заучил, как попугай, свой рассказ-лекцию. Но знания-то у отца с сыном были на нуле, а потому вопросы их были один дебильнее другого. Даже "Кентавр" слегка возмутился нахальством этой парочки. А перед входом в Гарем, мальчик очень по-взрослому обратился к маме верзилы:
- Женщина, я вам настоятельно не рекомендую брать вашего ребёнка в помещение Гарема. Я там буду рассказывать о вещах, не предназначенных для детских ушей…
О чём рассказывал мальчик, я не услышал, так как "Кентавр" затопал копытами: - Опоздаем, опоздаем… и мы помчались вниз по той же улочка к автобусу.
В Севастополе довольно детально осмотрели Аквариум и, о чудо чудное, диво дивное – взяли билеты на обратный вылет в Киев. Из-за очереди в кассе, на автобус в Форос не успели, поэтому пришлось взять такси 3 руб. Х 3 = 9 руб. Место возле водителя занял пан Ципа, а я, пан Юзеф – с фотоаппаратом и кинокамерой - сзади… А какая дорога! Какая красота! Снимать бы и снимать! Но весь горизонт эаслоняет широкая спина пана Ципы. Ну, ничего, ещё сниму, если плёнка останется.
В Форос не поехали, шофёр, спасибо ему, привёз нас прямо в Ласпи. От места высадки совершили несколько разведок в разные стороны. Наткнулись на группу хиппи. 3 парня и одна девушка. Волосатые, небритые, в рванье. Вино, карты, гитара:
- А мы приехали сюда
На камни бухты Коктебля
Стиляги, бля, моральные уроды
Гитара, карты и шашлык
Одна девчонка на троих
Хорошей мы у моря ждём погоды.
Братан, на Люську не глазей,
Один купальничек на ей,
А под купальничком, ей, ей!
Всё голо там, всё голо, бля, всё голо…

Нас встретили радостно.
- О-о-о! Пацаны! Бухло есть? А то у нас заканчивается…
- Не гони волну, кореш! Мы только-только телегу отпустили – мигом отреагировал пан Ципа.
– Дай объякориться, позже заглянем, добавил я, выпячивая грудь, туго обтянутую тельнягой. Ну, естественно, не заглянули. Больно уж компания неприятной показалась. Вечерело, поэтому мы спустились к морю, уложили из подходящей гальки подобие брусчатки, с трудом вытащили всё ещё мокрую палатку из мокрого чехла, уже по-тёмному установили её. Надули матрацы, и… пошли купаться! Пан Гималайский не одобрил эту затею и полез в палатку устраиваться на ночлег. Вода была прохладной, но удивительно ласковой, словно истосковалась за нами ещё больше, чем мы за ней. Вместе с потом и грязью ушла и усталость. Мы с паном Ципой ещё долго молча сидели на остывающих, после дневного зноя, камнях, внимая музыке моря.
09.07.1972. Проснулись где-то в пол шестого. Прохладненько! Мы с паном Ципой, стараясь не потревожить праведный сон пана Гималайского, выбрались из, всё ещё мокрой палатки, (когда же она уже высохнет?) Пан Гималайский ухитрился, пока мы купались, занять место посредине и ночью не страдал от холода, обогреваемый нашими телами. Пан Ципа тут же схватил ружьё, обул ласты и, всунув в рот загубник, продудел в шноркель что-то типа: - Я за добычей к завтраку. Я не стал испытывать судьбу, набрал плавника, развёл среди камней костёр, вылил в котелок из двух фляг ещё симферопольскую воду и начал варить "змеиный супчик " из перлового брикета и тушенки. Вскоре, помахивая трезубцем, с наколотой на нём крупной скорпеной, из бездны морской вышел пан Ципа.
– Пан Юзеф! Ну что ты делаешь? Обратился он ко мне. Я ж для ухи вон какое лакомство добыл, сказал он, показывая мне растопырившую все свои ядовитые шипы-плавники скорпену.
– Ну, с одной скорпенки ухи не сделаешь.
– С одной? А это что? Пан Ципа, не спеша, извлёк из плавок двух бычков и зеленушку….
- Я это есть не буду! Послышался из палатки голос пана Гималайского.
- Ну и зря, в эту уху и специй не надо будет, заметил я.
– Пусть он сам ест свои специи, возмутился пан Гималайский.
- Не, я сам не могу, не достану. Пан Ципа изогнулся дугой и попытался, высунув язык, лизнуть свои плавки…
- Видишь, не получается…

На том записи в бортжурнале "Кентавр" обрываются.
Видимо, и пан Юзеф устал тянуть лямку летописца в одиночку…
… А жаль…

Про мьйод

  • 21.06.16, 12:38
Сестричка моя була свідком такого діалогу -
Зайшли до мвгазину дві молодички і, нишпоряючи очима по полицях, розійшрись у різні боки. Раптом одна з них кличе другу: -
- Ой, Люсь! Пагляді, мьйод здесь продают! Давай купім к чаю!
- Где?
- Да вот же, вот, на вітрінє виставлєн!
- Нін, да ти чьо, чітать разучілась? Ето же не натуральний, видішь "БДЖОЛІНІЙ" напісано. Хімія какая-то. Ево нельзя брать, от етіх хахлов всєво чево угодно ожідать можно...

Андроідолюби, допоможіть!

  • 02.06.16, 09:20
Шановні друзі!
Допоможіть розібратися !
1. Планшет відмовляється працювати навіть при температурі +15*С. Треба його обв'язково погріти за пазухою...
Підкажіть, чи є можливість настройки на іншу температуру, щоб можно було і взимку фотографувати?
2. Я встановив читалку з голосу AIReader. Читалка поганенька, безбожно перекручує наголоси, і вокалізує текст тільки російською мовою. Може хтось знає читалки, що розуміють українську мову? андроїд у мене четвертий, (4.2.2). планшет "ififemini 3GS"

Про квасолю...

  • 27.04.16, 07:44

…Чому це ми вирішили, що діти мають піклуватися за своїх батьків? Подивіться як це відбувається в природі. Подивіться на звичайний стручок квасолі. Молоденькі квасолинки дбайливо оберігаются від холодного вітру, спеки, бруду навколишнього, двома міцно стиснутими, мов татом і мамою, стулками. І все б гаразд, повна гармонія, але час плине невблаганно. Діточки – квасолинки підростають, і як би не хотіли батьки і надалі тримати своїх чад при собі, як би, бажаючи їм кращої, ніж випала самим, долі не намагались віддалити час розлуки, розривають діточки батьківські обійми і вилітають на волю…

   …А воля зустрічає їх холодним дощем, сирою землею і силою – силенною небезпек. З розпачем тягнуться до діточок своїх, намагаючись допомогти, захистити, пожовтілі батьківські руки. Але, але… їм, немічним, самим допомога була б не зайва, тільки хто ж їх захистить, зігріє? Нема кому. Діточки розсіялись по землі, їм не можна заважати, вони повинні якось влаштуватись, вони повинні продовжити рід. Що ще може зробити старий стручок? А може! Його місія ще не завершена! Ще можна стать попелом, добривом, звільнити місце і тим стати у нагоді нащадкам… Стручок з квасолинками – то сім”я і все повинно бути, як годиться. Повинно, але буває, що батьківська любов захищаючи і оберігаючи, перетворює батьківську оселю на місце довічного ув”язнення молодим квасолинкам, що в результаті гинуть разом з батьками… що може бути сумніше ?… 

РЮКЗАК

 Рюкзак сидел на лавке, страстно подрагивая простёртыми вперёд руками – лямками, готовясь обнять тонкую талию стройной девушки, стоящей чуть поодаль.  Вид этого тряпичного, хоть и заморского мешка поднял во мне волну малоосознаных разноречивых эмоций:

    - Ввоображаешь из себя?… торба заморская… захребетник – недружелюбно–завистливо процедил я ему сквозь зубы. Рюкзак промолчал, но сзади раздался мелодичный девичий голосок:

    - Нравится? Я обернулся, стараясь придать своему лицу как можно более безразличное выражение.

    – Я за него сотню баксов отдала, с нескрываемой гордостью произнесла она и, подойдя, ласково погладила его зелёное, горячее от солнца упругое тело.

    – Ну и чему же вы радуетесь? Отдать такие деньги, чтобы он на вас ездил! Воскликнул я, совершенно неумышленно делая ударение на слове “он”…

    - Ну-у-у, протянула она, понимающе стрельнув зелёными глазами, в жизни всякое случается…

    - Случается, мотнул головой я (как не заржал жеребцом при этом?), - но настоящие мужчины, я бросил презрительный взгляд в сторону присмиревшего рюкзака, так не поступают!

   – А как поступают настоящие мужчины? - Заинтересовано-насмешливо спросила она.

   – По-разному. Я, например, не болтался бы у вас за спиной за сотню баксов, как этот… а сам нёс бы вас и не на плечах, а перед собою, на вытянутых…

    - Почему же на вытянутых?

     – А, чтобы не отвлекаться по сторонам, а любоваться вами… …всю дорогу.

     - А-а-а, - вот видите, - эгоистично любоваться и всё? А у нас с ним настоящие дружеские отношения, он всегда отдаёт мне то, что я в него вложила. Всё-всё, до последней крошки.

     - Но настоящий мужчина обычно всегда отдаёт много больше, чем получает, не сдавался я.

     - И откуда же это вам известно? Насмешливо прищурясь, спросила девушка.

     - Из опыта! Собственного! Гордо заявил я…

     - Да-а-а?  Так вы и есть тот самый неуловимый “НАСТОЯЩИЙ“?

     - Ну, отчего же “неуловимый“? – скромно потупился я. Просто настоящий…

     - А не помогли бы вы мне, “ Простонастоящий“ отнести моего друга к автостанции?

Оставить своего, видавшего виды, не раз прожжённого у костров, штопанного-перештопанного друга, чтобы нести эту торбу заморскую, (обоих я просто не подниму), чтобы подтвердить свою “настоящесть“???...

     - Ага! Это таскать на себе своего соперника  буду я, а обнимать вас будет он?

     - Понятно! Ну, тогда любуйтесь! Она легко вскинула рюкзак на плечи и непринуждённой походкой стала удаляться…

     - Да он же пуст! Ахнул я. Ласты, фото и кинобоксы, консервы, подводное ружьё, спальник, палатка… 28 кг. Это же у меня, а там только всякие девичьи тряпочки килограмм на 5-6… я ж его одной рукой, играючи…

Но поезд ушёл, а “ Простонастоящий“ остался на перроне…