Андроідолюби, допоможіть!

  • 02.06.16, 09:20
Шановні друзі!
Допоможіть розібратися !
1. Планшет відмовляється працювати навіть при температурі +15*С. Треба його обв'язково погріти за пазухою...
Підкажіть, чи є можливість настройки на іншу температуру, щоб можно було і взимку фотографувати?
2. Я встановив читалку з голосу AIReader. Читалка поганенька, безбожно перекручує наголоси, і вокалізує текст тільки російською мовою. Може хтось знає читалки, що розуміють українську мову? андроїд у мене четвертий, (4.2.2). планшет "ififemini 3GS"

Про квасолю...

  • 27.04.16, 07:44

…Чому це ми вирішили, що діти мають піклуватися за своїх батьків? Подивіться як це відбувається в природі. Подивіться на звичайний стручок квасолі. Молоденькі квасолинки дбайливо оберігаются від холодного вітру, спеки, бруду навколишнього, двома міцно стиснутими, мов татом і мамою, стулками. І все б гаразд, повна гармонія, але час плине невблаганно. Діточки – квасолинки підростають, і як би не хотіли батьки і надалі тримати своїх чад при собі, як би, бажаючи їм кращої, ніж випала самим, долі не намагались віддалити час розлуки, розривають діточки батьківські обійми і вилітають на волю…

   …А воля зустрічає їх холодним дощем, сирою землею і силою – силенною небезпек. З розпачем тягнуться до діточок своїх, намагаючись допомогти, захистити, пожовтілі батьківські руки. Але, але… їм, немічним, самим допомога була б не зайва, тільки хто ж їх захистить, зігріє? Нема кому. Діточки розсіялись по землі, їм не можна заважати, вони повинні якось влаштуватись, вони повинні продовжити рід. Що ще може зробити старий стручок? А може! Його місія ще не завершена! Ще можна стать попелом, добривом, звільнити місце і тим стати у нагоді нащадкам… Стручок з квасолинками – то сім”я і все повинно бути, як годиться. Повинно, але буває, що батьківська любов захищаючи і оберігаючи, перетворює батьківську оселю на місце довічного ув”язнення молодим квасолинкам, що в результаті гинуть разом з батьками… що може бути сумніше ?… 

РЮКЗАК

 Рюкзак сидел на лавке, страстно подрагивая простёртыми вперёд руками – лямками, готовясь обнять тонкую талию стройной девушки, стоящей чуть поодаль.  Вид этого тряпичного, хоть и заморского мешка поднял во мне волну малоосознаных разноречивых эмоций:

    - Ввоображаешь из себя?… торба заморская… захребетник – недружелюбно–завистливо процедил я ему сквозь зубы. Рюкзак промолчал, но сзади раздался мелодичный девичий голосок:

    - Нравится? Я обернулся, стараясь придать своему лицу как можно более безразличное выражение.

    – Я за него сотню баксов отдала, с нескрываемой гордостью произнесла она и, подойдя, ласково погладила его зелёное, горячее от солнца упругое тело.

    – Ну и чему же вы радуетесь? Отдать такие деньги, чтобы он на вас ездил! Воскликнул я, совершенно неумышленно делая ударение на слове “он”…

    - Ну-у-у, протянула она, понимающе стрельнув зелёными глазами, в жизни всякое случается…

    - Случается, мотнул головой я (как не заржал жеребцом при этом?), - но настоящие мужчины, я бросил презрительный взгляд в сторону присмиревшего рюкзака, так не поступают!

   – А как поступают настоящие мужчины? - Заинтересовано-насмешливо спросила она.

   – По-разному. Я, например, не болтался бы у вас за спиной за сотню баксов, как этот… а сам нёс бы вас и не на плечах, а перед собою, на вытянутых…

    - Почему же на вытянутых?

     – А, чтобы не отвлекаться по сторонам, а любоваться вами… …всю дорогу.

     - А-а-а, - вот видите, - эгоистично любоваться и всё? А у нас с ним настоящие дружеские отношения, он всегда отдаёт мне то, что я в него вложила. Всё-всё, до последней крошки.

     - Но настоящий мужчина обычно всегда отдаёт много больше, чем получает, не сдавался я.

     - И откуда же это вам известно? Насмешливо прищурясь, спросила девушка.

     - Из опыта! Собственного! Гордо заявил я…

     - Да-а-а?  Так вы и есть тот самый неуловимый “НАСТОЯЩИЙ“?

     - Ну, отчего же “неуловимый“? – скромно потупился я. Просто настоящий…

     - А не помогли бы вы мне, “ Простонастоящий“ отнести моего друга к автостанции?

Оставить своего, видавшего виды, не раз прожжённого у костров, штопанного-перештопанного друга, чтобы нести эту торбу заморскую, (обоих я просто не подниму), чтобы подтвердить свою “настоящесть“???...

     - Ага! Это таскать на себе своего соперника  буду я, а обнимать вас будет он?

     - Понятно! Ну, тогда любуйтесь! Она легко вскинула рюкзак на плечи и непринуждённой походкой стала удаляться…

     - Да он же пуст! Ахнул я. Ласты, фото и кинобоксы, консервы, подводное ружьё, спальник, палатка… 28 кг. Это же у меня, а там только всякие девичьи тряпочки килограмм на 5-6… я ж его одной рукой, играючи…

Но поезд ушёл, а “ Простонастоящий“ остался на перроне…

Генералська стежка

  • 24.02.16, 09:24

Генеральська стежка 

(життєва історія)

Оболонь, 1979. Пісочні бархани, гори будівельного арматурно-бетонного сміття, жодного кущика, навіть травинки, але ордер на руках і хоч ліфти умисно вимкнені, вселяємося.

   Весь будинок з ранку і до пізньої ночі гуркотить, як той бубен від вбивємих в його тіло тисяч дюбелей. Треба ж навішати кухонні шкафчики-полички, килими в спальнях, дзеркала, сантехніку, всього не перелічити, - обживаємся...

   А у дворі, тим часом, наслідуючи передову європейську думку, будівельники мостять бетонними плитами протоптані нами доріжки. Не так, як намалював би проектант - щоб згори дивлячись, "красівенько було", а так, як людям зручно. Так, як люди самі вибрали протоптуючи ті стежки, інтуітивно відчуваючи, що в якому завгодно трикутнику гіпотенуза завжди коротша за суму катетів. Стежки ті протоптувались згідно з цією теоремою. Плити були вкладені теж саме так, "за бажанням трудящіхся".

   Обживаємося, обладнуємо-переобладнуємо свої квартири, але й двір не забуваємо. Незручно, якось, виходити з затишної квартири у двір, у пісок та будівельне сміття, отже, майже кожен день "суботники"

   На першому поверсі першого парадного квартиру одержав дід-інвалід. У нього було щось з ногами, але він на те не зважав. Жодний суботник без нього не обходився. Звали його поза очі спочатку "полковником",а потім підвищили до "генерала", бо його командирський голос було чути, здавалось, з усіх кутків двору одночасно. Як людина військова, що все життя сповідувала рух або "право-руч!" або "ліво-руч!", (що, як відомо, виконуються під прямим кутом), ніяких гіпотенуз він не визнавав, а тому, зібравши, якось, кілька ровесників-однодумців, озбрївши свою коменду ломами та металевими гаками з арматури, подолавши слабенький опір декількох мешканців, заходився "спрямляти" одну з найдовших гіпотенуз нашого двору, перетягаючи бетонні плити так, щоб доріжки утворювали між собою прямі кути...

Діди, крекчучи, але самовіддано, перетягли важенні бетонні плити і, виконавши наказ головнокомандуючого, розійшлись по домівках, безмежно щасливі з того, що порох з порохівниць ще не весь висипався...

З того дня все і почалось... Мешканці будинку, на оцінивши потуги фронтовиків, продовжували торувати шлях гіпотенузою. "Генерал-полковник" розпочав партизанську війну проти мешканців будинку. Скільки зусиль він витратив, щоб перекопати відбитки бетонних плит, наносити гострого каміння, потім полити все те якоюсь смолистою липкою гидотою!!!  А люди йшли і йшли, долаючи всі перепони. Фронт є фронт. А який фронт без колючого дроту? Обтяг "Генерал-полковник" ту гіпотенузу кількома загордками колючого дроту... Будинок теж не дрімав і виставив своїх саперів, які і каміння розкидали і колючку знищили...

 З часом у "Генерал-полковника" вже стало бракувати сил боротися за "щастя народне", тому він змушений був обмежити свою боротьбу сидінням на лавочці біля початку доріжки і посиланням злих поглядів і висловлюнь в спину "порушників". З ним вже ніхто не вітався, люди намагались швидше проскочити небезпечне місце, втягаючи голову в плечі, аби якомога менше часу бути мішенню тих побажань...

Каюсь, я теж, якийсь час, був в тій когорті "порушників",але, якось, йдучи вранці на роботу звичною стежкою і одержавши чергове "тепле побажання", я раптом подумав:

 - А чому я ставлюсь до цієї, вельми літньої людини, як до особистого ворога? Чому, за те, що він сприймає світ не так як я, я, навіть, не бажаю йому доброго здоров'я при зустрічі? І з тієї думки народився у мене план: - як вбити в собі той, вже міцно вкоріненій негатив.

Наступного дня, зустрівши колючий недоброзичливий погляд "Генерал-полковника" я, замість звичного прискорення ходи, трохи пригальмував і, злегка вклонившись, промовив: - доброго ранку!

 Ви б бачили здивованість і, навіть розгубленість "Генерал-полковника"... Заготований "діферамб" застиг не його устах. Опанувавши себе, він, за хвильку, відповів на моє привітання, а потім, , бажаючи впевнитись, що то йому не почулося, вже навздогін запитав:

- Я перепрошую, а котра зараз година?... я зупинився, відкотив рукав куртки.

- Чверть на восьму!

- Дякую!

- Прошу! І пішов далі "ходою шахового коня", оминаючи гіпотенузу...

Ввечері, повертаючись додому тим же шляхом, я побачив "Генерал-полковника" на лавочці, звичному "бойовому посту".

- Оце і я, колись, бігав на роботу - з роботи, як і ви зараз. Ніколи і вгору глянути було... Присядьте перепочиньте, бо дома ж знову турботи, турботи...  Я ж знаю!

- А й справді, - погодився я. Вже стільки раз бачились, а й досі не познайомились...

   ...Танкіст. кілька раз горів в танку. Закінчив війну в Угорщині, в медсанбаті. Хотіли ноги взагалі відтяти, але, хоч лікарі тоді зробили все і можливе і неможливе і врятували ноги, тепер поранення бере своє, відмовляє ходова частина... Війна забрала двох синінів, та й всю родину. Одружився знову, "оце й вдвох коротаємо"...

     Поки ми розмовляли, точніше я слухав сповідь, пройшло кілька "порушників".

"Генерал-полковник", хоч і добре бачив їх, але жодного разу на те не зреагував... Після тієї першої зустрічі, ми ще кілька раз відпочивали за товариською бесідою на "посту", а потім лавочка спорожніла...

     Я і досі оминаю таку зручну гіпотенузу і дякую Господу, що дав мені трохи здорового глузду, аби зараз не каратися неможливістю вибачитись...

      Вже й лавочки тієї нема, а я й досі ходжу "генеральською стежкою" Царство Небесне Вам, пане Генерале! Простить тих, хто не встиг попросити у Вас пробачення!

Мене звуть Вертцигель

  • 23.02.16, 20:13


Мене звуть Вертцигель

 Доброго дня, шановні !

Давайте знайомитись, мене звуть Вертцигель. Народився я в Німетчині. Дату народження точно не пам'ятаю, але по народженню взули мене в новенькі камери-шини зразка 1938 року, на яких я провіз мого першого господаря Ганса дорогами Франціі та Польщі. Звісно, був я не сам, було нас багато сотень, а може й тисяч. Хто тепер точно скаже? Хто тепер розкаже про долю моїх побратимів? Ми були молоді і міцні, як і наші хазяі. Гладеньке асфальтове покриття слухняно стелилося під наші колеса, і ми незадоволено бурчали, коли траплялось кілька кілометрів бруківки...  Все пізнається в порівнянні... Ех, знали б ми тоді, які шляхи чекають на нас, може б і не рвались так завзято вперед... А тоді все було пречудово. Гладенькі дороги, турботливе ставлення до мене мого хазяіна і друга Ганса. Він ніколи не кидав мене на землю, а завжди обережно притуляв до дерева, стіни чи паркана, а потім, пересмикнувши затвор свого шмайссера, йшов кудись з своїми друзями - солдатами. Ми слухняно стояли, спираючись один на одного, і чекали своїх хазяів. Бувало, що повертались не всі. Того мого побратима, чий хазяїн чомусь не повернувся, клали в кузов вантажноі машини і кудись відвозили.

     Наше по-німецьки розмірене життя різко змінилось, коли я, якось, однією літньоі ночі, перевіз мого Ганса по мосту через Західний Буг. Тоді я вперше відчув своіми, звиклими до гладенького асфальту колесами сиру, всю в вибоінах і гострому камінні, землю... Це вже було щось непедбачуване. Порівняно з тими дорогами бруківка вже здавалась святом. Часом я був не в змозі везти мого Ганса і тоді вже Ганс віз, а бувало, що і ніс мене на плечах... Не зважаючи на наши дуже теплі, дружні стосунки, коли над нами починало щось пронизливо свистіти і гуркотіти, Ганс вже не. притуляв мене до чогось, як завжди, а шпурляв куди завгодно, втім я на нього не ображався, бо і сам Ганс ляпався не розбираючи куди - навіть в чорну, масну грязюку... Про дороги Франції та Польщі залишалось лише мріяти. Кожного дня доводилось поремішувати кілометри грязюки, але ми з Гансом тримались, бо були солдатами великого Рейху!

   Одного разу ми з Гансом везли до штабу дивізії якийсь важливий пакет. Раптом щось наді мною свиснуло, Ганс зойкнув і ми впали на землю. З кущів вийшло кілька чоловік, відібрали у Ганса автомат, з яким він ніколи не розлучався, відібрали і сумку з пакетом. Ганс, чомусь, лежав непорушно і не опирався, заснув, мабуть, бо стомився, бідний. Ті люди в дивній одежі в чудернацьких кашкетах, на яких, замість рідного орла з свастикою був тризуб дістали з сумки пакет, розірвали його, витягли з нього якийсь аркуш, і дуже, чомусь, зраділи. Потім, один з них, кого інші називали Тарасиком сховав гансів пакет за пазуху і так владно потяг мене за руля, що я, хоч і не хотів покидати Ганса, мусив скоритися.

   Отак в мене з'явився новий хазяін. Ох і натерпівся ж я з ним!!!

 Все познається в порівнянні. Тепер про погану бруківку з вибоїнами і калюжами можно було лише мріяти. Шини мої, що пройшли неушкодженими не одну сотню кілометрів французькими і польськими дорогами вже частенько бували пробиті, і часто доводилось везти Тараса на ободах...Лікував він мої стомлені пробиті камери у незвичайний, невідомий у моїй країні спосіб: - накладав на пробиті місця вишневу смолу, яку зрізав з дерев гострим ножем, заправлав в шину, накачував повітрям і ми мчали далі. Поводився зі мною Тарас не як з другома, швидче, як з полоненим. Об'їздили ми з Тарасом всі лііси навколо Львова. Перевозили якісь мішки і в'язанки рушниць та автоматів після вдалого нападу на колишніх моїх побратимів. А я що міг вдіяти? Я лежав собі в кущах, чекаючи, хто прийде до мене після бою; хлопці з орлами, чи хлопці з тризубами...  Приходив по мене завжди лише Тарас, а земляків своїх мені так більше бачити і не довелось..

   З Тарасом я пізнав справжнє бездоріжжя.  Круті лісові схили, грубі корчі, по кілька на один оберт колеса. Багато раз, по кілька днів, лежав я прикиданий мокрим листям. Багато раз я вже й не сподівався, навіть, по корчам поїздити, але Тарас приходив знову, грубо шарпав мене, звільняючи від листя, що маскували мою криївку, мацав за шини і я знову, проклинаючи свою долю, мчав Тараса лісовими нетрями. Мене завжди дивувало те, що Тарас ніколи не вмикав мою, досить потужну фару. Я думав, що він не знає, як вона вмикається і одного разу, бажаючи допомогти Тарасові їхати впевненіше в суцільній темряві, сам ввімкнув її. Тарас миттю загальмував, зіскочив з мене і...  ...обірвав провід живлення від дінамки, а потім ми довго-довго лежали на вологій глиці. Нарешті Тарас підвівся, підняв мене, ще раз перевірив, чи добре обірваний провід і ми поїхали далі. Я довго розмірковував над тим випадком, а потім згадав, що Ганс, як доводилося їхати вночі, завжди вмикав фару. Так було і під час нашої останньої, з Гансом, поїздки... Мабуть світло моєї фари приносить нещастя, подумав я. Отак, без світла, в бездоріжжі пройшло кілька років. Сам не знаю, як я це витримав. А потім, під час чергової поїздки, сталося з Тарасом майже те, що з моїм першим хазяїном Гансом. Знову якісь люди, але вже в червоних кашкетах гукали з кущів, щоб ми зупинилися, але Тарас не послухав і ще дужче став налягати на педалі. І ми помчали з усією швидкістю, на яку я був здатний. ...Знову знйомий свист, розпачливий зойк Тараса і падіння на кам'янисту землю. Тарас не лишився лежати, як Ганс, а піднявся і спробував бігти, але його ті люди швидко наздогнали, повалили, зв'язали і, вигукуючи якісь незрозумілі слова вкинули в кузов машини, що була захована в кущах. До того ж кузова вкинули й мене, обізвавши не Вертцигелем і, навіть, не велосипедом, а "вєщдоком"... Машина рушила і, за якийсь час, котилась вже по вулицях знайомого міста, куди ми з Тарасом частенько навідувались. Від Тараса я чув, що це Львів.

Машина зупинилась коло якогось будинка, звідти вийшли люди в білих халатах, поклали Тараса на ноші і, у супроводі тих, у червоних кашкетах, занесли в будинок. Мене теж затягли в той же будинок і поставили коло стіни навпроти тії кімнати, куди занесли Тараса. Жінка в білому халаті сказала, що я не можу тут стояти, бо дуже брудний, але той, у червоному грізно відповів, вказуючи на мене:

   - Ето вєщдок! І та жінка більше не сперечалась.

Простояв я в коридорі пару тижнів, поки з тієї кімнати люди в червоних кашкетах не вивели шкутильгаючого Тарасаі не потягли знову до машини.

   - А ви ж "вєщдок" забули, закричала жінка.

   - Ужє нє нужно! Відповів старший.

   - Дєлайтє с нім, что хатитє...

Так у мене з'явився третій хазяїн, точніше - хазяйка.

Більше я на нарікав на свою гірку долю, бо був я вже завжди чистенький і возив свою нову хазяйку лише по бруківці, плитах та асфальту, тільки вдень і на смішну відстань; - півтора - два кілометри. На роботу - з роботи...

 Не життя, а суцільний санаторій. Чесно кажучи, почав я нудьгувати. Не звик я, бойовий Вертцигель, до таких тепличних умов. Знов став я нарікати на долю, а даремно...

   Війна скінчилася і у Львові запрацював міській транспорт...

   З появою міського транспорту я став непотрібен.

Чоловік моєї хазяйки вбив в стіну лоджії своєї домівки міцний гак і ...повісив мене. І провисів я на тому гаку тридцять, з гаком, років. Аж поки не пішла моя хазяйка всід за двома першим хазяями...

Новий хазяїн, племінник моєї хазяйки вперше за тридцять, з гаком років, зняв мене з гака, і всупереч порадам викинути мене на сміття, забрав до Київа, підварив тріщини в рамі, що залишились на мені у спогад про Тараса, замінив зламаного руля, замінив мені латані-перелатані камери і шини на новісенькі і я поїхав, всіма силами намагаючись з вдячністю довести новому хазяїнові, що він в мені не помилився, і що я таки ще на щось здатний!

     В решті решт, ми таки сподобались один одному!

Їзділи ми і по місту, і на риболовлю, а одного разу мій хазяїн посперечався з трьома хазяями велосипедів різних марок на те, що я, хоч і старший за них усіх, разом взятих, але й найлегший на ходу. Знайшли ми таку вулицю, де після недовгого спуску, далі йшла рівна дорога. Всі стали в один ряд, зняли ноги з педалей і покотились вниз. Ще на спуску я обігнав їх усіх, а на рівному всі мої суперники один за одним зупинилися, а я котився та й котився...

      - Це несправедливо! Обурювались ті, що програли.

      - Ти важчий за нас, тому і твій велосипед далі котиться! Волали вони.

      - Добре, спокійно сказав мій хазяїн.

      - Нехай найлегший з вас сяде на мій велосипед, а я сяду на його. Подивимось, чий буде кращим! І дужньо поплескав мене по сідлу. Я підморгнув йому відремонтованою фарою; -

      - Не турбуйся, хазяїне! Я не підведу!

І ми знову поїхали. Я старався з усієї сили і заїхав, навіть, далі, ніж з хазяїном! Тепер вже ніхто не сперечався, а хазяїн мій радів, як дитина!

     Тепер я вже не висів на гаку, не лежав тижнями під мокрим листям, ніхто не тягав мене по сходах до своєї домівки, як попередня хазяйка. Новий хазяїн піднімав мене на свій поверх у ліфті, а місце мого відпочинку було в сухому теплому коридорі. Думав я, що отут і буду свій вік доживати, але, як і завжди, помилився...

      Надумав мій хазяїн в село перебратися. Дуже мені не хотілося, в такому моєму поважному віці, знову змінювати спосіб життя, але що поробиш, не ми, солдати, свою долю вибираємо, хоча, звісно, можемо вносити в неї деяку коррекцію. З одного боку, не хотілося, а з другого, я все ж військова машина, а не якийсь прогулянковий велосипедик, а мій хозяїн, хоч і трішечки молодший за мене, - мій командир. Спочатку ми досить багато їздили. Не так, звичайно, як з Гансом чи з Тарасом, але набагато більше, ніж в Львові чи Київі. Хазяїну було цікаво побувати в навколішних селах, на ньому завжди висів фотоаппарат, як, раніше, шмайссер на Гансові, і ми частенько зупинялись, щоб сфотографувати щось цікаве. Задля тих знімків він будив мене рано-вранці, їздили і вдень, їздили і ввечері, на закат подивиись. Їздили і навесні, і влітку, і восени і, навіть, по снігу взимку. Ну, нічого, я тримався, мені не звикати, а от хазяїн... щось незрозуміле з ним. Чи то ледачим став, чи щось з здоров'ям. Вже не те, щоб взимку, вже й влітку не часто зустрічаємося. От і зараз, стою вже котрий місяць, стінку підпираю, дякувати що не на гаку... Значит ще покрутимося!

Вплив мурашки на хід історії

Вплив мурашки на хід історії

Кажуть, що і мурашка може бути вісником, от і Рей Бредбері написав в своєму оповіданні як загибель одного метелика в минулому, вплинула на майбутню людську цивілізацію

  Але не будемо копати глибоко. Ось послухайте, як вплинув одним-єдиним словом п'ятирічний хлопчик на долю своєї 21 річної сестрички.

  Жили ми тоді в невеличкому селищі під Київом  Було мені тоді років п'ять-шість, а сестричка моя, що була аж на шістнадцять років старша, вчилась в київському медичному інституті.  В позаминулому, перед описуємою подією році, сестричку мою, з усім факультетом на пару тижнів "кинули" на осушку пойми притоки річки Ірпінь. Там, під холодним дощем, в болоті вона заробила запалення легенів, плеврит, хронічний гайморит і пропустола з-за хвороби рік навчання, бо зігрівали бідних студентів лише байками Островського, та партійними закликами.

З того часу сестричка моя часто хворіла, бо гайморит став її постійним супутником

 Але молодість є молодість і у вихідні до сестрички став вчащати хлопець-одногрупник. Я дуже добре запам'ятав його тому, що він страшенно лякав мене. Мало того, що він був якийсь чорний, худорлявий, дуже високий, так він ще й мав звичку постійно гратися брелоком у вигляді білого черепа на сріблястому ланцюжку. Цей череп і весь вигляд нашого гостя так лякав мене, що у вихідні, коли він мав нанести черговий візит, я намагався втекти з дому десь подалі від того страховиська.

   Одного разу я не встиг втекти вчасно, і от, на питання того страхітливого гостя, чи вдома Валя, я відповів, затинаючись:

 - Д-д-дома, але вона х-х-хворіє.

 - А що з нею? Спитав кавалер.

А треба сказати, що і батько мій лікар, і сестричка на лікаря вчилася, отже назви різних хитромудріх болячок я всмоктував ще з пелюшок і безапеляційно вживав їх при нагоді, не дуже турбуючись про доцільність і правільність...

        - Та, г-г-геморрой з-з-замучив, ляпнув я, намагаючись якнайшвидче втекти.

...Більше я того кавалера не бачив…

    Пройшло багато, дуже багато років. І сестричка моя і я завели власні сім'ї, обросли діточками, і от, якось, сплила в моїй пам'яті та давня зустріч, і я спитав у сестрички:

- А пам'ятаєш, до тебе, коли ти ще студенткою була, ходив такий довгий чорний хлопець. Де він подівся? Ви посварилися?

- Ти знаєш, каже сестричка, це й досі загадка для мене. Все було добре, і раптом він почав уникати мене, навіть на іншу лаву в аудиторії пересів, хоч завжди раніше разом сиділи. Не знаю, яка муха його вкусила...

- А я знаю ту муху, промовив я. То я... То все через мене.

- Через тебе? Не сміши, ти ж тоді таке мале було - три вершки від горшка! Що ти міг?

- А от, що міг, те і зробив... і я розповів сестричці всю правду...

Вона навіть не лаяла мене. Подумала і сказала:

- Добре, що так сталося, бо нащо мені такий супутник в житті, який хутко втік, навіть, від надуманої болячки своєї дівчини! Так, що я дякую тобі, братіку, за вчасне втручання! 

Способи боротьби з врожаєм в саду

  • 30.10.15, 18:32
Надсилаю способи боротьби з врожаєм


З почутого...

  • 25.10.15, 19:31

Какие же мы, русские, свиньи, однако!

 Омськ. 1986 рік. Мій товариш, коллега, з яким я пліч-о-пліч два роки працював в Монголії і який аже кілька раз був у мене в гостях в Київі запросив мене з сином Максимом до себе в Омськ. Запрошення з вдячністю прийняли, приїхали

     Якось  зайшла у мене з сином розмова про річки, озера, моря, які мені довелось бачити і купатись в них. От Максим і запропонував:

   - А ходім, батьку, до Іртиша, скупаємося, щоб і я в Київі, в школі мав привід похвалитися: - В Сибіру був! В, Іртишу, там де Єрмака і Колчака втопили, купався!

Розумію, хоч і літо, а вода холоднюча, а йти таки треба, бо не будеш же синові радити, щоб друзям брехав... 

Прийшли, роздяглись, але до води дійти не змогли; пляж був всіяний битим склом, іржавими бляшанками, а на підошви ніг миттю налипли товстелезні "підошви" масного мулу. Купатися, навіть заради такої важливої мети, розхотілося. Повернулись ми на сухе, обшкребли так-сяк ноги об якусь дошку, вдяглися і стали розмірковувати над зміною "порядку денного". Коли бачимо наближається до нас кремезний дідуган, років під 80, збиваючи суковатим ціпком консервні бляшанки, що траплялись на його шляху. Підійшов впритул, пильно оглянув нас, та й каже:

   - Какие же мы, русские, свиньи, однако!

І, випереджуючи  моє, можливе, заперечення погрозиво потрусив палицею і, хоч я  ще не встиг вимовитии ні словечка, додав:

   - И не спорьте со мною!  Я прошел всю войну от первых дней до последних. Всю Европу вот этими самыми ногами перемерял вдоль и поперек. Посмотрел, как живут нормальные люди. Вегры, австрийцы, немцы, даже поляки... Да что там поляки, да вы посмотрите как живут даже эти, хАхлы несчастные! Все чистенько, аккуратненько, домики чем-то белым, вроди мела покрашены. Печи в своих домах, не тараканами, как у нас украшают, а цветочками да петушками разрисовывают  Молочком нас угощали, так обязательно белыми полотенцами с вышитыми узорами утираться давали... А мы... свиньи, свиньи, свиньи! И  не спорьте со мною!  Він сплюнув і, віддаляючись від нас, так люто вдарив чергову бляшанку своєю палицею, що вона, жалібно дзенькнувши,  хлюпнулась в води Іртиша і, трохи повагавшиись, потонула.

   - Як Єрмак, сказав Максим, спостерігаючи загибель бляшанки.

  - Ну що, хАхол нещасний, сказав я синові, давай кудись в кіно підемо, може хоч там скла битого під ногами не буде...

Отара

  • 07.07.15, 19:05

Отара

Підходив до завершення термін перебування нашої налагоджувальної группи в Монголії. Пуск комбінату виконали на "відмінно", одержали похвальні грамоти, подарунки від монгольської сторони. Час вже й додому збиратись.

У багатьох наших друзів з інших групп термін закінчувася раніше, отже ми вже багато раз побували на залізничному вокзаліі, на проводах і кожен раз дивувались, в буквальному сенсі, оскаженінню наших друзів при посадці в вагон. Кінцева станція, майже година для посадки, але вигляд вагону щось змінює в мозку пасажирів. Всі намагаються бути першими...

На той час я був вибраний "мікродаргой", - (мікроначальником) - головою профкома. Надивившись на той безлад, що дуже ганьбив нас а очах монголів, я зібрав збори группи і запропонував такий план: вся группа (36 інженерів), добровільно розбивається, за власним уподобанням, на четвірки, виборні від четвірок тягнуть жереб - номер купе, одержують відповідні квитки і розташовується на пероні в зворотному порядку; першим завантажується останнє купе, передостаннє йому допомогає завантажити його речі, потім завантажує свої валізи-торби передостаннє, а ті, що за ним, йому допомогають, і так, до першого купе, яке завантажується останнім. Пропозиція була прийнята на "ура". За тиждень до дня виїзду ми кілька раз приходили на вокзал і, навіть крейдою на асфальті помітили розташування нашого вагону.

І от, нарешті, час "Ч". Ми, згідно нашого ж плану, розташувались "четвірками" вздовж перрону. Підійшов потяг. Але, але... Чомусь машиніст трохи не доїхав і  тамбур нашого вагону зупинився десь посеред группи... Що тут почалось!!!

 Не зважаючи на поодинокі заклики "будьте ж людьми, ви забули, про що домовлялись?" Ощасливлена випадком середина, ломанулась, тягнучи свої клумаки, до сходів. Негайно, як і завжди, утворилась міцна пробка з лайкою, матюками, загубленими речами, слава Богу, хоч без мордобою. Ледве встигли завантажитись до відправлення, а потім, майже до сутінок перекладали, перераховували, шукали загублене... І це не зважаючи на те, що група наша, хоч і була зібрана з усього Союзу, все ж за рік здружилась, перезнайомилась і вже не являла собою неорганізований натовп... Освічені культурні люди, інженери, могли б за 15 - 20 хвилин, чинно-благородно... Виходить, не могли...

 Як в тій притчі: - За одним паршивим цапом всі барани в море пострибали…

Отара…

Хха-а! А я - то думаю...

Виходжу я якось, з свого будинку на ту алейку, що вздовж кожного будинку прокладена, автоматично, наче трассу переходжу, кидаю погляд праворуч-ліворуч, і вже, повернувши ліворуч і ступивши кілька кроків, починаю усвідомлювати картинку, яку за долю  секунди встиг побачити праворуч. Небезпеки у вигляді машини, що загрозливо наближається не було, але йшла молода жінка в розстібнутій джинсвій курточці і таких же розстібнутих... джинсах. З розстібнутої ширинки, різко контрастуючи з джинсовим фоном, виглядали якісь рожеві квіточки по білому. Чи то сорочка, чи трусики... Треба було якось діяти, якось чемно попередити, бо он, за рогом будинку вже багатолюдна вулиця... Я сповільнив ходу, дав жіночці себе обігнати і, скоса зиркнувши ТУДИ, щоб впевнитись, чи бува, не помилився, прибавив оберти і, обгоняючи, впівголоса пробурмотів:

   - Вибачте, у Вас там з зіпером на джинсах непорядок. І, щоб не бентежити, "включив форсаж", залишаючи жіночку наодинці з її проблемами. Втім, не встиг я збільшити відстань між нами й до трьох метрім, як почув ззаду дзвінке:

  - Хха-а! А я - то думаю, что это Вы на меня так смотрите!... Я, не повертаючись, лише розвів руками. І було чого!

Клянусь, я дивився на неї "ТАК", навіть не усвідомлюючи бачене, на протязі лише якоїсь мікросекунди, я вона вже встигла помітити і почати аналізувати мій погляд...

    О жінки!!!