...На дне глубоком памяти моей...

ПОХОДНЫЙ ДНЕВНИК ГРУППЫ "КЕНТАВР"
Сегодня, 07.07.1972, как и 07.07.1969 мы вылетаем в Симферополь. Вылет из Винницы в 20.05
Группа "Кентавр" состоит из:
К.В.Г. –пан Юзеф
Р.Ю.С.-пан Ципа
Д.В.И.-пан Гималайский.

пан Юзеф: - Сидим в авиакабаке, пьём за здоровье только что родившегося "Кентавра" Сначала пан Ципа, а потом и пан Юзеф ненормативной лексикой заставили поникнуть цветочки, стоявшие на столе… Сами озадачены: - и хто же это нас так воспитал. И хто ж нас теперь перевоспитовывать будет? Одна надежда на общественность, но она сама такое, порой загибает, что хоть в энциклопедию лезь, слова незнакомые искать…
пан Ципа: – Тут кто-то задал вопрос о воспитании общественностью, так оно началось прямо у трапа самолёта, такого, понимаешь, лайнера районного значения с заплатками по всему фюзеляжу. Сначала у нас забрали билеты, а потом вовнутрь пускать не хотели, стеснялись, наверное, нас, городских. Так бы и не пустили, но "Кентавр" всеми тремя корпусами начал кожу морщить и они были вынуждены признать нас и впустить, но на всякий случай крепко привязали нас к своим табуреткам, чтобы мы на ходу не сбежали, сказали пару теплых слов на прощанье, подняли нас вверх аж на два километра и опускать, пока, не собираются..
пан Юзеф: – 20.15 взлёт (10 минут пришлось доказывать свои добрые намерения, что бензин в бутылке из-под шампанского нужен нам не для диверсии, а для туристского примуса… и как они только унюхали! А какой крик подняли! – Отобрали таки, демоны!)
Наш старенький, весь в заплатах Ил-14 упрямо карабкается вверх. В ушах пощёлкивает, альтиметр на стенке пилотской кабины показывает 2500 метров. Среди пассажиров упорные слухи, что в Симферополе дождь и, может быть, нас не примут.… А кто же нас тогда примет? Обещали, что в воздухе будем 3 часа, следовательно, в начале 12 го начнём пожинать плоды тёти Романтики. А пока что "Кентавр" читает всевозможные газеты, заботливо рассованные в кармашки спинок кресел и дружно удивляется нахальству Фишера.
Я бы хотел, невзирая на возможный дождь, (если, конечно, нас таки примут) пробраться на окраину Симферополя, дабы там поставить палатку и заночевать. Хотя, если дождь будет слишком сильный, и если нас примут… Ну, словом, будем посмотреть…Обратных билетов пан Гималайский не достал, так, что один день в Крыму придётся угробить на добычу билетов.
- О-о-о! Начинаются штучки… Вошли в грозовой фронт. Высота 1800. аппарат болтается, как нечто на верёвочке… Габаритный огонь левого борта бросает кроваво-красные отблески на двигатель. Бабуля, сидевшая слева от меня, проснувшись от болтанки, увидала эти огненные всполохи, напугалась, но, сохраняя железное самообладание, взяла меня за локоть и робко спросила:
- Що, вже горимо?
По фюзеляжу хлещет град., едем, точно на паре гнедых по разбитой булыжной мостовой. Но, всё же летим! Выходит стюардесса, сообщает:
- Ожидается сильная болтанка, пристегнитесь!
- А то, что сейчас, это не болтанка? – интересуется пан Ципа.
- Это? Удивляется стюардесса, - Ну что вы, это так...
пан Гималайский: - По всей видимости, "Кентавра" ожидают первые испытания. – Установка палатки в ночное время на неизвестном месте под потоками ночного дождя. Все Кентавровы члены возбуждены необычайно встречей с неизвестным, уготованным им судьбой.
пан Юзеф: – "Кентавр" ужасно ленив. Вести дневник в состоянии только его 1/3… Ну, что же, пусть хоть она работает…
Итак, Симферополь. Прибыли мы, как и ожидалось, в начале 12. Асфальт мокрый, моросит мелкий дождик. "Кентавр" приуныл, поджал хвост и, поскуливая, пополз к дежурному по аэропорту, упрашивать доброго дядю дать сухую постельку и крышу над головой. Дядя, подговоренный злой тёткой Романтикой, оказался тоже злым и бессердечным. Пришлось "Кентавру" искать сухой клочок сена, как и планировала его 1/3, на берегу водохранилища.. Доехали под песню Окуджавы "Последний троллейбус", последним троллейбусом от автовокзала до конечной остановки "Марьино", потом довольно далеко (метров 400-500) шлёпали по раскисшей глине, пока нашли подходящее местечко возле ручья. В темноте, под дождиком, установили палатку, слопали палку сухой колбасы без хлеба и долго не могли уснуть, прислушиваясь к жутким звукам загадочной жизни чужой, курортной страны. Ещё в рейсе я познакомился с парнем, имеющим какое-то отношение к авиации и археологии. Разузнал всё, что мог о Ласпи, а затем услал пана Ципу к стюардессе выяснить, как добраться до Симферопольского водохранилища. Он превзошел и мои и свои собственные ожидания. Даже ухитрился договориться с нею насчёт билетов на обратный рейс. Потом Валя, как она представилась, подарила пану Ципе недоеденные пассажирами конфетки в блевательном мешочке, (мы так их и не отведали, потеряли в многотрудной дороге), а может пан Ципа съел всё сам ночью в спальнике…
. 08.07.1972. Проснулись на берегу Симферопольского водохранилища. Ночью мы его не заметили! Очень медленно собрались. Мокрая палатка никак не хотела залазить в чехол. Снова троллейбусом до автовокзала, а оттуда с большими трудами упросились на получастный автобус, но только до Бахчисарая. Прибыв в Бахчисарай, на автостанцию, пан Ципа немедленно взял билеты на рейс Бахчисарай – Чуфут-Кале – Инкерман – Севастополь и с гордостью сообщил: - Без остановок! Такие волнующие названия и без остановок? Но, ладно, молчу. Море зовёт, а времени y нас, действительно, в обрез. Зато до этого экспресс-рейса целых полтора часа, а тут, говорят, есть дворец крымского хана. 2/3 "Кентавра" сильно упираются, боятся на автобус опоздать, но тут уже я проявляю максимум настойчивости и, пользуясь более высоким служебным положением, волоку "Кентавр" на съедение крымскому хану. Дорога вьётся мимо домиков из ракушняка под крышами из странной, похожей на половинки цветочных горшков, черепицей. По этой самой дороге, мимо таких же татарских домиков лет 300 тому гнали моих предков-земляков с Украины в рабство. Безуспешно пытаюсь представить себя одним из своих прадедов, попавших в плен и неволю. Но "Кентавр" резвится и никак не хочет проникнуться историей. И меня с настроя сбивает. А вот и дворец.
– Халабуда! - Разочарованно констатирует пан Ципа. Я думал, тут есть на что посмотреть...
-У тёти Баси курятник лучше!… Стоило сюда тащиться! У входа уже стояла почти укомплектованная группа. Опасаясь ненужных пререканий, я молча взял 3 билета и "Кентавр" охая и недовольно фыркая, поплёлся к хану на заклание. Тут всю группу ждало потрясении. К нам вышел мальчишка 10-12 лет и представился: - Я ваш экскурсовод, прошу следовать за мной… Мы, оторопело, переглядываясь, пошли за ним. То, что мы услышали из уст этого ребёнка, никогда не сотрётся из моей памяти. Про всех этих Гиреев, их визиров, жён, наложниц и детей он рассказывал, как о своих близких родственниках. Казалось, вот-вот он позовёт кого-то из них из прохладных недр дворца.
В группе был здоровенный российский сельский мужик с такой же необъятной супругой и сыном-верзилой лет 16-17. И отцу и сыну очень не понравился мальчик-вундеркинд. Они всё время пытались "каверзными" с их точки зрения вопросами, показать присутствующим, что не такой уж этот мальчик умный, просто заучил, как попугай, свой рассказ-лекцию. Но знания-то у отца с сыном были на нуле, а потому вопросы их были один дебильнее другого. Даже "Кентавр" слегка возмутился нахальством этой парочки. А перед входом в Гарем, мальчик очень по-взрослому обратился к маме верзилы:
- Женщина, я вам настоятельно не рекомендую брать вашего ребёнка в помещение Гарема. Я там буду рассказывать о вещах, не предназначенных для детских ушей…
О чём рассказывал мальчик, я не услышал, так как "Кентавр" затопал копытами: - Опоздаем, опоздаем… и мы помчались вниз по той же улочка к автобусу.
В Севастополе довольно детально осмотрели Аквариум и, о чудо чудное, диво дивное – взяли билеты на обратный вылет в Киев. Из-за очереди в кассе, на автобус в Форос не успели, поэтому пришлось взять такси 3 руб. Х 3 = 9 руб. Место возле водителя занял пан Ципа, а я, пан Юзеф – с фотоаппаратом и кинокамерой - сзади… А какая дорога! Какая красота! Снимать бы и снимать! Но весь горизонт эаслоняет широкая спина пана Ципы. Ну, ничего, ещё сниму, если плёнка останется.
В Форос не поехали, шофёр, спасибо ему, привёз нас прямо в Ласпи. От места высадки совершили несколько разведок в разные стороны. Наткнулись на группу хиппи. 3 парня и одна девушка. Волосатые, небритые, в рванье. Вино, карты, гитара:
- А мы приехали сюда
На камни бухты Коктебля
Стиляги, бля, моральные уроды
Гитара, карты и шашлык
Одна девчонка на троих
Хорошей мы у моря ждём погоды.
Братан, на Люську не глазей,
Один купальничек на ей,
А под купальничком, ей, ей!
Всё голо там, всё голо, бля, всё голо…

Нас встретили радостно.
- О-о-о! Пацаны! Бухло есть? А то у нас заканчивается…
- Не гони волну, кореш! Мы только-только телегу отпустили – мигом отреагировал пан Ципа.
– Дай объякориться, позже заглянем, добавил я, выпячивая грудь, туго обтянутую тельнягой. Ну, естественно, не заглянули. Больно уж компания неприятной показалась. Вечерело, поэтому мы спустились к морю, уложили из подходящей гальки подобие брусчатки, с трудом вытащили всё ещё мокрую палатку из мокрого чехла, уже по-тёмному установили её. Надули матрацы, и… пошли купаться! Пан Гималайский не одобрил эту затею и полез в палатку устраиваться на ночлег. Вода была прохладной, но удивительно ласковой, словно истосковалась за нами ещё больше, чем мы за ней. Вместе с потом и грязью ушла и усталость. Мы с паном Ципой ещё долго молча сидели на остывающих, после дневного зноя, камнях, внимая музыке моря.
09.07.1972. Проснулись где-то в пол шестого. Прохладненько! Мы с паном Ципой, стараясь не потревожить праведный сон пана Гималайского, выбрались из, всё ещё мокрой палатки, (когда же она уже высохнет?) Пан Гималайский ухитрился, пока мы купались, занять место посредине и ночью не страдал от холода, обогреваемый нашими телами. Пан Ципа тут же схватил ружьё, обул ласты и, всунув в рот загубник, продудел в шноркель что-то типа: - Я за добычей к завтраку. Я не стал испытывать судьбу, набрал плавника, развёл среди камней костёр, вылил в котелок из двух фляг ещё симферопольскую воду и начал варить "змеиный супчик " из перлового брикета и тушенки. Вскоре, помахивая трезубцем, с наколотой на нём крупной скорпеной, из бездны морской вышел пан Ципа.
– Пан Юзеф! Ну что ты делаешь? Обратился он ко мне. Я ж для ухи вон какое лакомство добыл, сказал он, показывая мне растопырившую все свои ядовитые шипы-плавники скорпену.
– Ну, с одной скорпенки ухи не сделаешь.
– С одной? А это что? Пан Ципа, не спеша, извлёк из плавок двух бычков и зеленушку….
- Я это есть не буду! Послышался из палатки голос пана Гималайского.
- Ну и зря, в эту уху и специй не надо будет, заметил я.
– Пусть он сам ест свои специи, возмутился пан Гималайский.
- Не, я сам не могу, не достану. Пан Ципа изогнулся дугой и попытался, высунув язык, лизнуть свои плавки…
- Видишь, не получается…

На том записи в бортжурнале "Кентавр" обрываются.
Видимо, и пан Юзеф устал тянуть лямку летописца в одиночку…
… А жаль…

Про мьйод

  • 21.06.16, 12:38
Сестричка моя була свідком такого діалогу -
Зайшли до мвгазину дві молодички і, нишпоряючи очима по полицях, розійшрись у різні боки. Раптом одна з них кличе другу: -
- Ой, Люсь! Пагляді, мьйод здесь продают! Давай купім к чаю!
- Где?
- Да вот же, вот, на вітрінє виставлєн!
- Нін, да ти чьо, чітать разучілась? Ето же не натуральний, видішь "БДЖОЛІНІЙ" напісано. Хімія какая-то. Ево нельзя брать, от етіх хахлов всєво чево угодно ожідать можно...

Андроідолюби, допоможіть!

  • 02.06.16, 09:20
Шановні друзі!
Допоможіть розібратися !
1. Планшет відмовляється працювати навіть при температурі +15*С. Треба його обв'язково погріти за пазухою...
Підкажіть, чи є можливість настройки на іншу температуру, щоб можно було і взимку фотографувати?
2. Я встановив читалку з голосу AIReader. Читалка поганенька, безбожно перекручує наголоси, і вокалізує текст тільки російською мовою. Може хтось знає читалки, що розуміють українську мову? андроїд у мене четвертий, (4.2.2). планшет "ififemini 3GS"

Про квасолю...

  • 27.04.16, 07:44

…Чому це ми вирішили, що діти мають піклуватися за своїх батьків? Подивіться як це відбувається в природі. Подивіться на звичайний стручок квасолі. Молоденькі квасолинки дбайливо оберігаются від холодного вітру, спеки, бруду навколишнього, двома міцно стиснутими, мов татом і мамою, стулками. І все б гаразд, повна гармонія, але час плине невблаганно. Діточки – квасолинки підростають, і як би не хотіли батьки і надалі тримати своїх чад при собі, як би, бажаючи їм кращої, ніж випала самим, долі не намагались віддалити час розлуки, розривають діточки батьківські обійми і вилітають на волю…

   …А воля зустрічає їх холодним дощем, сирою землею і силою – силенною небезпек. З розпачем тягнуться до діточок своїх, намагаючись допомогти, захистити, пожовтілі батьківські руки. Але, але… їм, немічним, самим допомога була б не зайва, тільки хто ж їх захистить, зігріє? Нема кому. Діточки розсіялись по землі, їм не можна заважати, вони повинні якось влаштуватись, вони повинні продовжити рід. Що ще може зробити старий стручок? А може! Його місія ще не завершена! Ще можна стать попелом, добривом, звільнити місце і тим стати у нагоді нащадкам… Стручок з квасолинками – то сім”я і все повинно бути, як годиться. Повинно, але буває, що батьківська любов захищаючи і оберігаючи, перетворює батьківську оселю на місце довічного ув”язнення молодим квасолинкам, що в результаті гинуть разом з батьками… що може бути сумніше ?… 

РЮКЗАК

 Рюкзак сидел на лавке, страстно подрагивая простёртыми вперёд руками – лямками, готовясь обнять тонкую талию стройной девушки, стоящей чуть поодаль.  Вид этого тряпичного, хоть и заморского мешка поднял во мне волну малоосознаных разноречивых эмоций:

    - Ввоображаешь из себя?… торба заморская… захребетник – недружелюбно–завистливо процедил я ему сквозь зубы. Рюкзак промолчал, но сзади раздался мелодичный девичий голосок:

    - Нравится? Я обернулся, стараясь придать своему лицу как можно более безразличное выражение.

    – Я за него сотню баксов отдала, с нескрываемой гордостью произнесла она и, подойдя, ласково погладила его зелёное, горячее от солнца упругое тело.

    – Ну и чему же вы радуетесь? Отдать такие деньги, чтобы он на вас ездил! Воскликнул я, совершенно неумышленно делая ударение на слове “он”…

    - Ну-у-у, протянула она, понимающе стрельнув зелёными глазами, в жизни всякое случается…

    - Случается, мотнул головой я (как не заржал жеребцом при этом?), - но настоящие мужчины, я бросил презрительный взгляд в сторону присмиревшего рюкзака, так не поступают!

   – А как поступают настоящие мужчины? - Заинтересовано-насмешливо спросила она.

   – По-разному. Я, например, не болтался бы у вас за спиной за сотню баксов, как этот… а сам нёс бы вас и не на плечах, а перед собою, на вытянутых…

    - Почему же на вытянутых?

     – А, чтобы не отвлекаться по сторонам, а любоваться вами… …всю дорогу.

     - А-а-а, - вот видите, - эгоистично любоваться и всё? А у нас с ним настоящие дружеские отношения, он всегда отдаёт мне то, что я в него вложила. Всё-всё, до последней крошки.

     - Но настоящий мужчина обычно всегда отдаёт много больше, чем получает, не сдавался я.

     - И откуда же это вам известно? Насмешливо прищурясь, спросила девушка.

     - Из опыта! Собственного! Гордо заявил я…

     - Да-а-а?  Так вы и есть тот самый неуловимый “НАСТОЯЩИЙ“?

     - Ну, отчего же “неуловимый“? – скромно потупился я. Просто настоящий…

     - А не помогли бы вы мне, “ Простонастоящий“ отнести моего друга к автостанции?

Оставить своего, видавшего виды, не раз прожжённого у костров, штопанного-перештопанного друга, чтобы нести эту торбу заморскую, (обоих я просто не подниму), чтобы подтвердить свою “настоящесть“???...

     - Ага! Это таскать на себе своего соперника  буду я, а обнимать вас будет он?

     - Понятно! Ну, тогда любуйтесь! Она легко вскинула рюкзак на плечи и непринуждённой походкой стала удаляться…

     - Да он же пуст! Ахнул я. Ласты, фото и кинобоксы, консервы, подводное ружьё, спальник, палатка… 28 кг. Это же у меня, а там только всякие девичьи тряпочки килограмм на 5-6… я ж его одной рукой, играючи…

Но поезд ушёл, а “ Простонастоящий“ остался на перроне…

Генералська стежка

  • 24.02.16, 09:24

Генеральська стежка 

(життєва історія)

Оболонь, 1979. Пісочні бархани, гори будівельного арматурно-бетонного сміття, жодного кущика, навіть травинки, але ордер на руках і хоч ліфти умисно вимкнені, вселяємося.

   Весь будинок з ранку і до пізньої ночі гуркотить, як той бубен від вбивємих в його тіло тисяч дюбелей. Треба ж навішати кухонні шкафчики-полички, килими в спальнях, дзеркала, сантехніку, всього не перелічити, - обживаємся...

   А у дворі, тим часом, наслідуючи передову європейську думку, будівельники мостять бетонними плитами протоптані нами доріжки. Не так, як намалював би проектант - щоб згори дивлячись, "красівенько було", а так, як людям зручно. Так, як люди самі вибрали протоптуючи ті стежки, інтуітивно відчуваючи, що в якому завгодно трикутнику гіпотенуза завжди коротша за суму катетів. Стежки ті протоптувались згідно з цією теоремою. Плити були вкладені теж саме так, "за бажанням трудящіхся".

   Обживаємося, обладнуємо-переобладнуємо свої квартири, але й двір не забуваємо. Незручно, якось, виходити з затишної квартири у двір, у пісок та будівельне сміття, отже, майже кожен день "суботники"

   На першому поверсі першого парадного квартиру одержав дід-інвалід. У нього було щось з ногами, але він на те не зважав. Жодний суботник без нього не обходився. Звали його поза очі спочатку "полковником",а потім підвищили до "генерала", бо його командирський голос було чути, здавалось, з усіх кутків двору одночасно. Як людина військова, що все життя сповідувала рух або "право-руч!" або "ліво-руч!", (що, як відомо, виконуються під прямим кутом), ніяких гіпотенуз він не визнавав, а тому, зібравши, якось, кілька ровесників-однодумців, озбрївши свою коменду ломами та металевими гаками з арматури, подолавши слабенький опір декількох мешканців, заходився "спрямляти" одну з найдовших гіпотенуз нашого двору, перетягаючи бетонні плити так, щоб доріжки утворювали між собою прямі кути...

Діди, крекчучи, але самовіддано, перетягли важенні бетонні плити і, виконавши наказ головнокомандуючого, розійшлись по домівках, безмежно щасливі з того, що порох з порохівниць ще не весь висипався...

З того дня все і почалось... Мешканці будинку, на оцінивши потуги фронтовиків, продовжували торувати шлях гіпотенузою. "Генерал-полковник" розпочав партизанську війну проти мешканців будинку. Скільки зусиль він витратив, щоб перекопати відбитки бетонних плит, наносити гострого каміння, потім полити все те якоюсь смолистою липкою гидотою!!!  А люди йшли і йшли, долаючи всі перепони. Фронт є фронт. А який фронт без колючого дроту? Обтяг "Генерал-полковник" ту гіпотенузу кількома загордками колючого дроту... Будинок теж не дрімав і виставив своїх саперів, які і каміння розкидали і колючку знищили...

 З часом у "Генерал-полковника" вже стало бракувати сил боротися за "щастя народне", тому він змушений був обмежити свою боротьбу сидінням на лавочці біля початку доріжки і посиланням злих поглядів і висловлюнь в спину "порушників". З ним вже ніхто не вітався, люди намагались швидше проскочити небезпечне місце, втягаючи голову в плечі, аби якомога менше часу бути мішенню тих побажань...

Каюсь, я теж, якийсь час, був в тій когорті "порушників",але, якось, йдучи вранці на роботу звичною стежкою і одержавши чергове "тепле побажання", я раптом подумав:

 - А чому я ставлюсь до цієї, вельми літньої людини, як до особистого ворога? Чому, за те, що він сприймає світ не так як я, я, навіть, не бажаю йому доброго здоров'я при зустрічі? І з тієї думки народився у мене план: - як вбити в собі той, вже міцно вкоріненій негатив.

Наступного дня, зустрівши колючий недоброзичливий погляд "Генерал-полковника" я, замість звичного прискорення ходи, трохи пригальмував і, злегка вклонившись, промовив: - доброго ранку!

 Ви б бачили здивованість і, навіть розгубленість "Генерал-полковника"... Заготований "діферамб" застиг не його устах. Опанувавши себе, він, за хвильку, відповів на моє привітання, а потім, , бажаючи впевнитись, що то йому не почулося, вже навздогін запитав:

- Я перепрошую, а котра зараз година?... я зупинився, відкотив рукав куртки.

- Чверть на восьму!

- Дякую!

- Прошу! І пішов далі "ходою шахового коня", оминаючи гіпотенузу...

Ввечері, повертаючись додому тим же шляхом, я побачив "Генерал-полковника" на лавочці, звичному "бойовому посту".

- Оце і я, колись, бігав на роботу - з роботи, як і ви зараз. Ніколи і вгору глянути було... Присядьте перепочиньте, бо дома ж знову турботи, турботи...  Я ж знаю!

- А й справді, - погодився я. Вже стільки раз бачились, а й досі не познайомились...

   ...Танкіст. кілька раз горів в танку. Закінчив війну в Угорщині, в медсанбаті. Хотіли ноги взагалі відтяти, але, хоч лікарі тоді зробили все і можливе і неможливе і врятували ноги, тепер поранення бере своє, відмовляє ходова частина... Війна забрала двох синінів, та й всю родину. Одружився знову, "оце й вдвох коротаємо"...

     Поки ми розмовляли, точніше я слухав сповідь, пройшло кілька "порушників".

"Генерал-полковник", хоч і добре бачив їх, але жодного разу на те не зреагував... Після тієї першої зустрічі, ми ще кілька раз відпочивали за товариською бесідою на "посту", а потім лавочка спорожніла...

     Я і досі оминаю таку зручну гіпотенузу і дякую Господу, що дав мені трохи здорового глузду, аби зараз не каратися неможливістю вибачитись...

      Вже й лавочки тієї нема, а я й досі ходжу "генеральською стежкою" Царство Небесне Вам, пане Генерале! Простить тих, хто не встиг попросити у Вас пробачення!

Мене звуть Вертцигель

  • 23.02.16, 20:13


Мене звуть Вертцигель

 Доброго дня, шановні !

Давайте знайомитись, мене звуть Вертцигель. Народився я в Німетчині. Дату народження точно не пам'ятаю, але по народженню взули мене в новенькі камери-шини зразка 1938 року, на яких я провіз мого першого господаря Ганса дорогами Франціі та Польщі. Звісно, був я не сам, було нас багато сотень, а може й тисяч. Хто тепер точно скаже? Хто тепер розкаже про долю моїх побратимів? Ми були молоді і міцні, як і наші хазяі. Гладеньке асфальтове покриття слухняно стелилося під наші колеса, і ми незадоволено бурчали, коли траплялось кілька кілометрів бруківки...  Все пізнається в порівнянні... Ех, знали б ми тоді, які шляхи чекають на нас, може б і не рвались так завзято вперед... А тоді все було пречудово. Гладенькі дороги, турботливе ставлення до мене мого хазяіна і друга Ганса. Він ніколи не кидав мене на землю, а завжди обережно притуляв до дерева, стіни чи паркана, а потім, пересмикнувши затвор свого шмайссера, йшов кудись з своїми друзями - солдатами. Ми слухняно стояли, спираючись один на одного, і чекали своїх хазяів. Бувало, що повертались не всі. Того мого побратима, чий хазяїн чомусь не повернувся, клали в кузов вантажноі машини і кудись відвозили.

     Наше по-німецьки розмірене життя різко змінилось, коли я, якось, однією літньоі ночі, перевіз мого Ганса по мосту через Західний Буг. Тоді я вперше відчув своіми, звиклими до гладенького асфальту колесами сиру, всю в вибоінах і гострому камінні, землю... Це вже було щось непедбачуване. Порівняно з тими дорогами бруківка вже здавалась святом. Часом я був не в змозі везти мого Ганса і тоді вже Ганс віз, а бувало, що і ніс мене на плечах... Не зважаючи на наши дуже теплі, дружні стосунки, коли над нами починало щось пронизливо свистіти і гуркотіти, Ганс вже не. притуляв мене до чогось, як завжди, а шпурляв куди завгодно, втім я на нього не ображався, бо і сам Ганс ляпався не розбираючи куди - навіть в чорну, масну грязюку... Про дороги Франції та Польщі залишалось лише мріяти. Кожного дня доводилось поремішувати кілометри грязюки, але ми з Гансом тримались, бо були солдатами великого Рейху!

   Одного разу ми з Гансом везли до штабу дивізії якийсь важливий пакет. Раптом щось наді мною свиснуло, Ганс зойкнув і ми впали на землю. З кущів вийшло кілька чоловік, відібрали у Ганса автомат, з яким він ніколи не розлучався, відібрали і сумку з пакетом. Ганс, чомусь, лежав непорушно і не опирався, заснув, мабуть, бо стомився, бідний. Ті люди в дивній одежі в чудернацьких кашкетах, на яких, замість рідного орла з свастикою був тризуб дістали з сумки пакет, розірвали його, витягли з нього якийсь аркуш, і дуже, чомусь, зраділи. Потім, один з них, кого інші називали Тарасиком сховав гансів пакет за пазуху і так владно потяг мене за руля, що я, хоч і не хотів покидати Ганса, мусив скоритися.

   Отак в мене з'явився новий хазяін. Ох і натерпівся ж я з ним!!!

 Все познається в порівнянні. Тепер про погану бруківку з вибоїнами і калюжами можно було лише мріяти. Шини мої, що пройшли неушкодженими не одну сотню кілометрів французькими і польськими дорогами вже частенько бували пробиті, і часто доводилось везти Тараса на ободах...Лікував він мої стомлені пробиті камери у незвичайний, невідомий у моїй країні спосіб: - накладав на пробиті місця вишневу смолу, яку зрізав з дерев гострим ножем, заправлав в шину, накачував повітрям і ми мчали далі. Поводився зі мною Тарас не як з другома, швидче, як з полоненим. Об'їздили ми з Тарасом всі лііси навколо Львова. Перевозили якісь мішки і в'язанки рушниць та автоматів після вдалого нападу на колишніх моїх побратимів. А я що міг вдіяти? Я лежав собі в кущах, чекаючи, хто прийде до мене після бою; хлопці з орлами, чи хлопці з тризубами...  Приходив по мене завжди лише Тарас, а земляків своїх мені так більше бачити і не довелось..

   З Тарасом я пізнав справжнє бездоріжжя.  Круті лісові схили, грубі корчі, по кілька на один оберт колеса. Багато раз, по кілька днів, лежав я прикиданий мокрим листям. Багато раз я вже й не сподівався, навіть, по корчам поїздити, але Тарас приходив знову, грубо шарпав мене, звільняючи від листя, що маскували мою криївку, мацав за шини і я знову, проклинаючи свою долю, мчав Тараса лісовими нетрями. Мене завжди дивувало те, що Тарас ніколи не вмикав мою, досить потужну фару. Я думав, що він не знає, як вона вмикається і одного разу, бажаючи допомогти Тарасові їхати впевненіше в суцільній темряві, сам ввімкнув її. Тарас миттю загальмував, зіскочив з мене і...  ...обірвав провід живлення від дінамки, а потім ми довго-довго лежали на вологій глиці. Нарешті Тарас підвівся, підняв мене, ще раз перевірив, чи добре обірваний провід і ми поїхали далі. Я довго розмірковував над тим випадком, а потім згадав, що Ганс, як доводилося їхати вночі, завжди вмикав фару. Так було і під час нашої останньої, з Гансом, поїздки... Мабуть світло моєї фари приносить нещастя, подумав я. Отак, без світла, в бездоріжжі пройшло кілька років. Сам не знаю, як я це витримав. А потім, під час чергової поїздки, сталося з Тарасом майже те, що з моїм першим хазяїном Гансом. Знову якісь люди, але вже в червоних кашкетах гукали з кущів, щоб ми зупинилися, але Тарас не послухав і ще дужче став налягати на педалі. І ми помчали з усією швидкістю, на яку я був здатний. ...Знову знйомий свист, розпачливий зойк Тараса і падіння на кам'янисту землю. Тарас не лишився лежати, як Ганс, а піднявся і спробував бігти, але його ті люди швидко наздогнали, повалили, зв'язали і, вигукуючи якісь незрозумілі слова вкинули в кузов машини, що була захована в кущах. До того ж кузова вкинули й мене, обізвавши не Вертцигелем і, навіть, не велосипедом, а "вєщдоком"... Машина рушила і, за якийсь час, котилась вже по вулицях знайомого міста, куди ми з Тарасом частенько навідувались. Від Тараса я чув, що це Львів.

Машина зупинилась коло якогось будинка, звідти вийшли люди в білих халатах, поклали Тараса на ноші і, у супроводі тих, у червоних кашкетах, занесли в будинок. Мене теж затягли в той же будинок і поставили коло стіни навпроти тії кімнати, куди занесли Тараса. Жінка в білому халаті сказала, що я не можу тут стояти, бо дуже брудний, але той, у червоному грізно відповів, вказуючи на мене:

   - Ето вєщдок! І та жінка більше не сперечалась.

Простояв я в коридорі пару тижнів, поки з тієї кімнати люди в червоних кашкетах не вивели шкутильгаючого Тарасаі не потягли знову до машини.

   - А ви ж "вєщдок" забули, закричала жінка.

   - Ужє нє нужно! Відповів старший.

   - Дєлайтє с нім, что хатитє...

Так у мене з'явився третій хазяїн, точніше - хазяйка.

Більше я на нарікав на свою гірку долю, бо був я вже завжди чистенький і возив свою нову хазяйку лише по бруківці, плитах та асфальту, тільки вдень і на смішну відстань; - півтора - два кілометри. На роботу - з роботи...

 Не життя, а суцільний санаторій. Чесно кажучи, почав я нудьгувати. Не звик я, бойовий Вертцигель, до таких тепличних умов. Знов став я нарікати на долю, а даремно...

   Війна скінчилася і у Львові запрацював міській транспорт...

   З появою міського транспорту я став непотрібен.

Чоловік моєї хазяйки вбив в стіну лоджії своєї домівки міцний гак і ...повісив мене. І провисів я на тому гаку тридцять, з гаком, років. Аж поки не пішла моя хазяйка всід за двома першим хазяями...

Новий хазяїн, племінник моєї хазяйки вперше за тридцять, з гаком років, зняв мене з гака, і всупереч порадам викинути мене на сміття, забрав до Київа, підварив тріщини в рамі, що залишились на мені у спогад про Тараса, замінив зламаного руля, замінив мені латані-перелатані камери і шини на новісенькі і я поїхав, всіма силами намагаючись з вдячністю довести новому хазяїнові, що він в мені не помилився, і що я таки ще на щось здатний!

     В решті решт, ми таки сподобались один одному!

Їзділи ми і по місту, і на риболовлю, а одного разу мій хазяїн посперечався з трьома хазяями велосипедів різних марок на те, що я, хоч і старший за них усіх, разом взятих, але й найлегший на ходу. Знайшли ми таку вулицю, де після недовгого спуску, далі йшла рівна дорога. Всі стали в один ряд, зняли ноги з педалей і покотились вниз. Ще на спуску я обігнав їх усіх, а на рівному всі мої суперники один за одним зупинилися, а я котився та й котився...

      - Це несправедливо! Обурювались ті, що програли.

      - Ти важчий за нас, тому і твій велосипед далі котиться! Волали вони.

      - Добре, спокійно сказав мій хазяїн.

      - Нехай найлегший з вас сяде на мій велосипед, а я сяду на його. Подивимось, чий буде кращим! І дужньо поплескав мене по сідлу. Я підморгнув йому відремонтованою фарою; -

      - Не турбуйся, хазяїне! Я не підведу!

І ми знову поїхали. Я старався з усієї сили і заїхав, навіть, далі, ніж з хазяїном! Тепер вже ніхто не сперечався, а хазяїн мій радів, як дитина!

     Тепер я вже не висів на гаку, не лежав тижнями під мокрим листям, ніхто не тягав мене по сходах до своєї домівки, як попередня хазяйка. Новий хазяїн піднімав мене на свій поверх у ліфті, а місце мого відпочинку було в сухому теплому коридорі. Думав я, що отут і буду свій вік доживати, але, як і завжди, помилився...

      Надумав мій хазяїн в село перебратися. Дуже мені не хотілося, в такому моєму поважному віці, знову змінювати спосіб життя, але що поробиш, не ми, солдати, свою долю вибираємо, хоча, звісно, можемо вносити в неї деяку коррекцію. З одного боку, не хотілося, а з другого, я все ж військова машина, а не якийсь прогулянковий велосипедик, а мій хозяїн, хоч і трішечки молодший за мене, - мій командир. Спочатку ми досить багато їздили. Не так, звичайно, як з Гансом чи з Тарасом, але набагато більше, ніж в Львові чи Київі. Хазяїну було цікаво побувати в навколішних селах, на ньому завжди висів фотоаппарат, як, раніше, шмайссер на Гансові, і ми частенько зупинялись, щоб сфотографувати щось цікаве. Задля тих знімків він будив мене рано-вранці, їздили і вдень, їздили і ввечері, на закат подивиись. Їздили і навесні, і влітку, і восени і, навіть, по снігу взимку. Ну, нічого, я тримався, мені не звикати, а от хазяїн... щось незрозуміле з ним. Чи то ледачим став, чи щось з здоров'ям. Вже не те, щоб взимку, вже й влітку не часто зустрічаємося. От і зараз, стою вже котрий місяць, стінку підпираю, дякувати що не на гаку... Значит ще покрутимося!

Вплив мурашки на хід історії

Вплив мурашки на хід історії

Кажуть, що і мурашка може бути вісником, от і Рей Бредбері написав в своєму оповіданні як загибель одного метелика в минулому, вплинула на майбутню людську цивілізацію

  Але не будемо копати глибоко. Ось послухайте, як вплинув одним-єдиним словом п'ятирічний хлопчик на долю своєї 21 річної сестрички.

  Жили ми тоді в невеличкому селищі під Київом  Було мені тоді років п'ять-шість, а сестричка моя, що була аж на шістнадцять років старша, вчилась в київському медичному інституті.  В позаминулому, перед описуємою подією році, сестричку мою, з усім факультетом на пару тижнів "кинули" на осушку пойми притоки річки Ірпінь. Там, під холодним дощем, в болоті вона заробила запалення легенів, плеврит, хронічний гайморит і пропустола з-за хвороби рік навчання, бо зігрівали бідних студентів лише байками Островського, та партійними закликами.

З того часу сестричка моя часто хворіла, бо гайморит став її постійним супутником

 Але молодість є молодість і у вихідні до сестрички став вчащати хлопець-одногрупник. Я дуже добре запам'ятав його тому, що він страшенно лякав мене. Мало того, що він був якийсь чорний, худорлявий, дуже високий, так він ще й мав звичку постійно гратися брелоком у вигляді білого черепа на сріблястому ланцюжку. Цей череп і весь вигляд нашого гостя так лякав мене, що у вихідні, коли він мав нанести черговий візит, я намагався втекти з дому десь подалі від того страховиська.

   Одного разу я не встиг втекти вчасно, і от, на питання того страхітливого гостя, чи вдома Валя, я відповів, затинаючись:

 - Д-д-дома, але вона х-х-хворіє.

 - А що з нею? Спитав кавалер.

А треба сказати, що і батько мій лікар, і сестричка на лікаря вчилася, отже назви різних хитромудріх болячок я всмоктував ще з пелюшок і безапеляційно вживав їх при нагоді, не дуже турбуючись про доцільність і правільність...

        - Та, г-г-геморрой з-з-замучив, ляпнув я, намагаючись якнайшвидче втекти.

...Більше я того кавалера не бачив…

    Пройшло багато, дуже багато років. І сестричка моя і я завели власні сім'ї, обросли діточками, і от, якось, сплила в моїй пам'яті та давня зустріч, і я спитав у сестрички:

- А пам'ятаєш, до тебе, коли ти ще студенткою була, ходив такий довгий чорний хлопець. Де він подівся? Ви посварилися?

- Ти знаєш, каже сестричка, це й досі загадка для мене. Все було добре, і раптом він почав уникати мене, навіть на іншу лаву в аудиторії пересів, хоч завжди раніше разом сиділи. Не знаю, яка муха його вкусила...

- А я знаю ту муху, промовив я. То я... То все через мене.

- Через тебе? Не сміши, ти ж тоді таке мале було - три вершки від горшка! Що ти міг?

- А от, що міг, те і зробив... і я розповів сестричці всю правду...

Вона навіть не лаяла мене. Подумала і сказала:

- Добре, що так сталося, бо нащо мені такий супутник в житті, який хутко втік, навіть, від надуманої болячки своєї дівчини! Так, що я дякую тобі, братіку, за вчасне втручання! 

Способи боротьби з врожаєм в саду

  • 30.10.15, 18:32
Надсилаю способи боротьби з врожаєм


З почутого...

  • 25.10.15, 19:31

Какие же мы, русские, свиньи, однако!

 Омськ. 1986 рік. Мій товариш, коллега, з яким я пліч-о-пліч два роки працював в Монголії і який аже кілька раз був у мене в гостях в Київі запросив мене з сином Максимом до себе в Омськ. Запрошення з вдячністю прийняли, приїхали

     Якось  зайшла у мене з сином розмова про річки, озера, моря, які мені довелось бачити і купатись в них. От Максим і запропонував:

   - А ходім, батьку, до Іртиша, скупаємося, щоб і я в Київі, в школі мав привід похвалитися: - В Сибіру був! В, Іртишу, там де Єрмака і Колчака втопили, купався!

Розумію, хоч і літо, а вода холоднюча, а йти таки треба, бо не будеш же синові радити, щоб друзям брехав... 

Прийшли, роздяглись, але до води дійти не змогли; пляж був всіяний битим склом, іржавими бляшанками, а на підошви ніг миттю налипли товстелезні "підошви" масного мулу. Купатися, навіть заради такої важливої мети, розхотілося. Повернулись ми на сухе, обшкребли так-сяк ноги об якусь дошку, вдяглися і стали розмірковувати над зміною "порядку денного". Коли бачимо наближається до нас кремезний дідуган, років під 80, збиваючи суковатим ціпком консервні бляшанки, що траплялись на його шляху. Підійшов впритул, пильно оглянув нас, та й каже:

   - Какие же мы, русские, свиньи, однако!

І, випереджуючи  моє, можливе, заперечення погрозиво потрусив палицею і, хоч я  ще не встиг вимовитии ні словечка, додав:

   - И не спорьте со мною!  Я прошел всю войну от первых дней до последних. Всю Европу вот этими самыми ногами перемерял вдоль и поперек. Посмотрел, как живут нормальные люди. Вегры, австрийцы, немцы, даже поляки... Да что там поляки, да вы посмотрите как живут даже эти, хАхлы несчастные! Все чистенько, аккуратненько, домики чем-то белым, вроди мела покрашены. Печи в своих домах, не тараканами, как у нас украшают, а цветочками да петушками разрисовывают  Молочком нас угощали, так обязательно белыми полотенцами с вышитыми узорами утираться давали... А мы... свиньи, свиньи, свиньи! И  не спорьте со мною!  Він сплюнув і, віддаляючись від нас, так люто вдарив чергову бляшанку своєю палицею, що вона, жалібно дзенькнувши,  хлюпнулась в води Іртиша і, трохи повагавшиись, потонула.

   - Як Єрмак, сказав Максим, спостерігаючи загибель бляшанки.

  - Ну що, хАхол нещасний, сказав я синові, давай кудись в кіно підемо, може хоч там скла битого під ногами не буде...