хочу сюда!
 

Ириска

31 год, овен, познакомится с парнем в возрасте 35-42 лет

Частина четверта. Пригоди Івана техніка-теплотехніка

  • 13.02.20, 09:42

Частина четверта.

Пригоди Івана техніка-теплотехніка

Більше про різні пригоди тут: https://andronum.com/avtory/krivenko-volodimir/

 

 

Люстра Чижевського.

      Крім отих грязюк і ванн приписав нам лікар ще кисневий коктейль пити в кімнаті з "гірським повітрям".  Нудна, скажу я вам процедура. Уявіть; наливають вам в склянку кілька крапель виноградного соку. Встромляють туди трубочку з кисневого балону, перетворюють ті кілька крапель соку на суцільну піну, як в пральній машині, і запрошують вас в велику кімнату, тісно обставлену стільцями по периметру. Вгорі, під стелею висить щось подібне до колеса підводи, густо наїжачене сотнями тонких голочок по ободу. Там, де мала бути вісь, стирчить електрична лампочка для освітлення. От це і є, так звана, "люстра Чижевського". Пояснив нам лікар, що на вістрі тих голочок утворюються дуже корисні, для нас з Іваном, іони, як в горах, де, дихаючи ними, грузини живуть, не старіючи, ледь не до 200 років. Ото ж, нема чого на Кавказ їхати, коли ті іони можна просто з розетки добувати! Ну, ми з Іваном зразу зрозуміли:

      - Бреше! Це нам спеціально тією піною і голками голову  дурять, щоб ми за рахунок профсоюзу в гори до грузинів не пхалися, бо тоді ж нам держава мала б пенсію 140 років виплачувати! А нащо їй така радість? Ну, хоч ми і розумні, але ж і за піну, і за голки заплачено… Сидимо, давимось тією піною, на голки дивимось, намагаємося відчути, як невпинно здоровшаємо… Поруч зі мною сідає симпатична жіночка. Теж сьорбає коктейль, на люстру дивиться, а потім питає у мене:

      - А скажіть, будь ласка, нащо на тому колесі стільки голочок начеплено? Поки я обдумував розумну відповідь про кіловольти, про іони, та інше з шкільного курсу, Іван, перегнувшись через мої коліна, перебиває мої потуги:

      - Ви бачите, шановна яка тут висока стеля? – Метрів за три, а мо й більше. А тут же медицина! Чистота має бути! Так вони, ледачі, он що удумали – голок наштрикали, щоб мухи не сідали…  

      Від почутого пояснення та піна у мене носом пішла… Соромно і неприємно…

      Втік я з того "Кавказу". і більше там, аж до від"їзду не з"являвся. Обходив його десятою дорогою, як Іван  «багнючий»

…А жіночка, як на лихо, нівроку, симпатична була…

 

 

Іванова "Мала Вітчизна"

 

- Як ви пам'ятаєте, минулого року відпочивав Іван в санаторії на море і мене туди запросив. Славно ми тоді відпочили, не без пригод, звісно. Ну, ви ж розумієте, що  з Іваном, але без пригод - неможливо! Ну, повторюватись не буду, я вже розповідав вам про те.

А у цей раз, як відпустку оформлювали, каже мені Івані:

Чуєш, Василю, ми вже стільки років товаришуємо з тобою, а ти ще жодного у мене вдома не побував...

- Отакої! - кажу. - Ти що, погано виспався сьогодні, що таке верзеш! Та тільки вчора ж ми з відрядження спочатку до тебе заїхали, допоміг я тобі твої клумаки приперти, а вже потім я до себе поїхав.

- Та ні, Василю, моя київська домівка то, можливо, лише  так, тимчасовий притулок, я маю на увазі, як то кажуть, Малу Вітчизну мою, - село, де коріння моє, де народився я.

- А яку ж область ощасливив ти своїм народженням?

- Ой, Василю, це одночасно і Черкаська, і Кіровоградська, і Вінницька, а взагалі-то це Уманщина. Так моє село розташовано, що кругом суцільні кордони... Подумай, Василю! Поїхали, не пожалкуєш!

- А що тут думати? Уманщина, козацький край! Моїми путями-дорогами вже густо оплетена вже майже вся Україна, і не тільки... А от Уманщина, чомусь, лишилася "білою плямою" - соромно! Треба негайно ліквідувати цей пробіл в моїй біографії, тим паче, що трапляється така слушна нагода!

В ті роки автобусний парк України став інтенсивно обновлюватись. На зміну довоєнним жорстким, некомфортабельним автобусам, з Угорщини прийшло чудо автомобільної техніки -  Ikarus Lux

З м'якими аерофлотськими сидіннями, зі зручними підлокітниками, навіть дах по краям був прозорим, тонованим під весняне небо. Нехай хоч і погода похмура, нехай, хоч і дощик накрапає, а глянеш вгору у привітне  волошкове автобусне "небо" і на душі теплішає. Єдиний недолік - швидкість; так би й їхав увесь день і всю ніч, погойдуючись, ніби в дитячій колисці біля мами... Так ні! Лише якихось дві годинки, не встигнете й наніжитись, а все! Приїхали! Виходьте! Пересадка!

Все пізнається в порівнянні... Після Ikarus Lux, звичний ПАЗик, здається якоюсь кролячою кліткою, яку пустотливий хлопчина тягне по нерівній дорозі, шарпаючи знічев'я за мотузок зі сторони в сторону. І знову нас швидкість не влаштовує; хіба ж можна так повільно їхати? Хіба ж можна так знущатись над подорожніми, лише удаючи рух, а насправді тупцюючи майже на  місці?

Згідно закону морської тільняги - все, як світле, так і темне, має колись скінчитися. Скінчилось і наше перебування у "кролячій клітці". Приїхали.

Роздивляюсь в усі боки; село як село... Ні хвацьких верхових з козацькими стягами на піках, ні куренів під очеретом... Село, як звичайне українське село. Як і в інших селах, при зустрічі молодші вітають старших незалежно від того знайомі вони чи ні. Хіба що вітання звучить не як констатація факту - "добрий ранок", "добрий день", а як побажання - "доброго ранку", доброго дня", "доброго здоров'я".

 Кілька раз зупиняли нас чоловіки нашого віку:

- О! Іване! Знову до нас?

- Чого це до вас? Я до себе!

- А, ну ясно.  То коли?

- Та сьогодні ж, десь о сьомій.

- Як завжди?

- А що змінилось? Звісно, як завжди!

- Розумієш, Василю, - пояснює Іван, -  батьківську хату я продав, але не всю,  одну кімнату залишив за собою, щоб було де переночувати, з друзями зустрітися, як Малу Батьківщину заманеться відвідати. Ну і ще з друзями угоду уклав; мені тут готувати ніяк, отже пляшка за мною, а про закусь вже самі потурбуйтеся.

Нинішні хазяї Іванової хати зустріли нас привітно. Схоже, Іванова умова при продажу не була для них обтяжлива.

- Ну що, Іване, треба допомогти, чи "як завжди"?

- Звісно, "як завжди", то й ви заходьте, - не чужі ж!

Іван, задумливо піднявши очі до стелі, загинаючи пальці, промовляє: Петро, Федір, Вітька, Степанко, хазяї, ну і нас двоє... Трьох пляшок має вистачить, значить треба чотири брати...

Ну, не буду вас втомлювати подробицями, скажу тільки, що я такого наслухався про Івана та його рідню від його друзів, що, як написати - на кілька томів вистачило б! Там і батько, і дід, і прадід славились своїми витівками, але, за плином часу, ті витівки вже обросли небилицями і стали легендами. Розкажу лише про одну достовірну історію "раннього Івана" - коли йому  було 5-6 рочків.

За селом було два лани засаджено кукурудзою і соняшником. Між ними пролягала досить вузька стежка, що впиралась у баштан. Ну, ви розумієте, баштан восени - найулюбленіше місце неповнолітніх башибузуків для скидання накопиченого адреналіну. Головними постачальниками того адреналіну був дід Свирид з його древньою берданкою, яку він чомусь називав "Фролівкою", що досталась йому в спадок від ще його батька, а може й діда. Дід Свирид завжди стріляв у повітря, але те на якість адреналіну не впливало...  Тікаючи босоногі розбійники, плутаючись в кавуновому бадиллі, робили більше шкоди ніж самою крадіжкою.

 Синок діда Свирида, Степан Свиридович, був колгоспним електриком, а влітку-восени посідав ще й посаду бригадира овочевої бригади. Голова колгоспу часто лаяв Степана Свиридовича за шкоду від хлоп'ячих нальотів, а коли,одного разу Степан Свиридович, намагаючись позбутися відповідальності за баштан, сказав, що ніякого стосунку до баштану він не може мати, бо кавун не овоч, а ягода, голова порадив йому "не умнічать", а подумати як припинити хлоп'ячий "беспрєдєл". Ну, наказ є наказ, треба щось придумати. І таки придумали!

Майже впритул біля куреня діда Свирида росла старезна груша, от дід Свирид з синочком і надумали: рано-вранці, коли нальотчики ще солодко спали, заліз Степан Свиридович на ту грушу і причепив там малу лампочку, приєднавши її до акумулятора, що освітлював курінь діда Свирида. Та так хитро встановив її; так, щоби світло від неї добре було видно в його садибі, що була якраз за кукурудзяним полем, а знизу - а ні промінчика не було видно, і умовився з батьком:

- Як тільки навідаються до вас, тату, "гості", ви тихенько вмикайте лампочку, а десь за хвилин п'ять - бахкайте! Я за той час встигну на ту стежку вибігти, та когось з втікачів і зловлю!

Але теорія і практика, як ви розумієте - не одне й те саме. Хлопці проводили свої акції вкрай нерегулярно, Степан Свиридович завжди пропускав слушний момент, і реагував вже на бахкання "фролівки"... Нє, ну правда, не будеш же до пізньої ночі сидіти у дворі, вилупившись у темряву; чи не засвітиться лампочка на груші, отже Степан Свиридович, реагуючи аж на "бахкання" завжди спізнювався.

Хлопці, помітивши, що за бахканням "фролівки" завжди чути тупіт чобіт Свиридовича, теж вирішили піти на хитрість і тим виграти ще з десяток секунд для втечі. Малому Івасику було доручено стояти у соняшниках з гарбузом в руках і, як тільки Свиридович наблизиться, кинути гарбуза йому під ноги, щоб він перекотитися через доріжку. Степан Свиридович, звісно, спинить свій біг, щоб роздивитися що то перебігло йому дорогу, а за той час хлопці спокійно зникнуть з баштану.

Івасик з гарбузом зачаївся у своїй схованці, але щось пішло не так... Степану Свиридовичу набридло одержувати прочуханки і від батька і від голови колгоспу і він, після чергового бахкання, вже не побіг, а осідлавши свого вірного "їжака" вихором влетів на знайому стежку.

Івасик, зрозумівши, що Свиридович просто не побачить гарбуза, що перебігає йому доріжку, просто підкинув гарбуз вгору, щоб було помітніше...

Гарбуз влучив у ліву половину руля, різко повернув його і мотоцикл врізався в кукурудзиння, і промчав свого вершника, що встиг значно збагатити лексикон малого Івасика новими термінами, метрів з шість кукурудзяними джунглями... Івасик спантеличено стояв на краю стежки, розгублено споглядаючи несподіваний результат мирної акції, але, коли Свиридович, з лев'ячим риком, нарешті видерся на стежку, Івасик, не бажаючи близьких стосунків, побіг підтюпцем у соняшники.

У той рік була дуже гарна весна, та й літо не дошкуляло звичною засухою, отже вродили не лише кавуни; і кукурудза стояла стіною, і соняшники піднесли свої важкі голови якраз врівень з головою бригадира...

 Івасикові то що, він, не дуже поспішаючи, біг між дебелими стеблами, а от Свиридович... За десяток метрів він був змушений припинити погоню, але й того вистачило, щоб привести в жах домашніх... Суцільні синці та подряпини на обличчі та руках дали благодатний привід сусідам для  здогадок та пліток про сімейні чвари в домі Свиридовича...

Івасик за кмітливість одержав від  друзів-співучасників найсмачнішого кавуна, але більше на такі акції не згоджувався.

Ну, там ще багато чого про дитинство та буремну юність Івана розповідали, але заговорився я з вами, а там вже й черга моя звіт здавати надходить. Побіжу, щоб не спізнитися. Бувайте, колись ще розкажу.

 

7

Комментарии

113.02.20, 10:23


Веселе було дитинство!

    213.02.20, 11:04

    Ех,козаче! Дама сама виказала зацікавленність...
    Тікав і я ,якось, з баштану соняхами...з велосипедом!

      313.02.20, 11:05Ответ на 1 от Тарас Музичук


      Веселе було дитинство!
      А було!!!
      А у нинішніх все смартфони відібрали...

        413.02.20, 11:07Ответ на 2 от Южный Соус

        Ех,козаче! Дама сама виказала зацікавленність...
        Тікав і я ,якось, з баштану соняхами...з велосипедом!
        То може поділитесь подробицями у блозі?

          513.02.20, 11:08Ответ на 3 от Кривовус


          Веселе було дитинство!
          А було!!!
          А у нинішніх все смартфони відібрали...
          Так!

            613.02.20, 11:49

              713.02.20, 16:39

                814.02.20, 09:39

                перепрошую- скільки частин всього буде? бо не люблю чекати продовжень-хочу все зразу прочитати

                  914.02.20, 10:26Ответ на 8 от disu

                  перепрошую- скільки частин всього буде? бо не люблю чекати продовжень-хочу все зразу прочитатисім, а може ще згадається.

                    1015.02.20, 12:47