Зимова риболовля на Орхоні

  • 11.04.18, 16:47

Зимова риболовля на Орхоні

Дивно, все ж влаштована людина; мало їй того, що під носом є, треба їй не так більшого, як іншого.  Не дарма ж така приказка ходить: - "Хай гірше, але інше"...

Отак і зі мною; Другий рік мого перебування в Монголії прошов у містечку Зуун-Хараа, що знаходилось неподалік від казково рибної річки Хари.

Річка-невеличка, завширшки 15-20 метрів, яку в багатьох місцях можна було перейти не замочивши коліна, мала норовистий, напівгірський характер. Моя перша зустріч з нею, яку я описав в оповіданні "Монгольськими шляхами" ледь-ледь не стала трагічною. Як би там не було, а риби в Харі було більше ніж води...

Мороз ще не лютував, температура нижче -15°С не опускалась, отже ми з Степаном кожного дня після роботи, готуючи припаси до зими, ходили на риболовлю, приносячи по 5-7 кг чебачка-харіуса, наловленого за якусь годину-півтори. Почищену від луски та випотрошену рибу викладали в "морозильну камеру" на балкон на плівку. Наступного вечора приносили чергове відро риби, а вчорашню, виморожену до стану "дощечок" складали в ящик,  від якогось обладнання,  принесеного з заводу. За тиждень ящик місткістю з пів куба, був повен. Здавалось, чого б ще? Ми припинили рибалити і ходили до річки "на природу" вже без вудлищ, але з фотоапаратами на "фотоетюди".

Наші колеги-монголи помітивши зміну наших уподобань, вирішили допомогти нам, запросивши на "справжню" риболовлю на Орхон.

- Хара - не місце для справжньої риболовлі! Тут водиться лише дрібнота, яку і рибою назвати соромно, а от Орхон!...

Степан від зимової риболовлі на незнайомій річці, та ще й з ночівлею, відмовився, намагався і мене відмовити, але  моя  нездолана тяга до зміни місць, спонукала  мене не дослухатись дружньої поради. Вітер мандрів необоримо вабив мене, збуджував уяву, тяг у звабливу невідомістю далечінь.

Рано-вранці, ще в сутінках, на умовлене місце прибув наш "екскурсійний" автобус - ГАЗ-53 з будкою. В кабіні, крім водія, як злиплі вареники, розташувалось четверо моїх супутників. Ну, мені вже не звикати до монгольських реалій, закинув я рюкзак і сам покірно поліз у "гостьову ложу" - кузов.

Рушили. Знову на сірому  екрані, утвореного між тентом і бортом, застрибали, змішуючись з зірками, вогні Зуун-Хари, що віддалялась. Їхали досить довго, вже почало світати. Машина, як човен в бурхливому морі, то дряпалась кудись у височінь, то пірнала в глибину. Під час одного з таких "пірнань", щось гучно хруснуло під задніми колесами, машина важко осіла, мотор натужно заревів, колеса, не зустрічаючи опору, легко закрутилися, наче вісь в підшипнику. Мотор ще трохи поторохтів і замовк. Стало тихо. Я піднявся з лави і виглянув з заднього борту. Машина надійно сиділа в каламутній багнюці струмка, що протікав по дну неглибокої балки. Лід був досить товстий, передні колеса проскочили, і вже стояли на сухому, а задні провалилися. Стоїмо на дні балки в тиші. "Вареники" мої не подають ознак життя. А треба ж щось робити! Гілляк нарубати, під колеса позастромляти… Поснули вони, чи що? Мені вилізти з будки ніяк; - за бортом глибока багнюка, перемішана з битою кригою, а вони ж вже на сухому!  Стукаю в стіну будки: -

- Ошь, ундет нуухер! (Гей, шановні товариші!) Ви там живі?

- Живі! Стоїмо!

Цікава, вичерпна інформація... Я й сам бачу, що загрузли по самі осі, тому й стоїмо... Але, як довго стоятимемо, чого чекаємо? Чарівника в блакитному вертольоті, щоб потішив нас безплатним кіно, поки ми тут загоряємо? Втім, на мультик про крокодила Гену посилатися недоречно, бо навряд вони мультикласикою володіють...

Нещодавно, проводячи перший урок по метрології для робітників КВПтаА, я розпочав свою лекцію з переповідання сюжету мультика "38 попугаїв", коли незнайомі з метрологією звірі джунглів вимірювали довжину Пітона в попугаях, мавпах та слоненятах... Слухачі мої, незнайомі з мультикласикою, дивились на мене з подивом і острахом, міркуючи, чи не час викликати санітарів...

Або ще один комічний випадок:

У однієї моєї співробітниці горе - відмовив замочок на новенькій ФРАНЦУЗСЬКІЙ (!!!) сумочці. Ремонтна майстерня за ремонт не взялася. Горе!!! Невтішна дівчина вся в сльозах!

- Давай, подивлюсь, - кажу я - може щось придумаю.

- Ой, та, навіть, майстерня відмовилась!

- Я ж не майстерня, я ж не по госпрозрахунку, я ж для душі, бо сліз твоїх бачити не хочу.

- Ну, подивись, - милостиво погодилась вона, - тільки ж не зламай замочка вкінець!

- Давай. Тільки з однією умовою:

- Якою?

- Не висни над душею і не компостуй мозок порадами. Піди, попий кави, а, якщо зроблю, то і мені принесеш...

Ну, зробив я замочка - клацає. Радості дівчини не було меж. Дякуючи, вона явно "передавала куті меду" :

- Ой! У тебе руки золоті... Маєш талант винахідника...

 Не в змозі припинити цей фонтан славослів'я, я відповів словами кота Матроскіна з "Простоквашино":

- "Подумаешь! Я еще и вышивать могу… и на машинке тоже"...

- Ой! Справді! - сплеснула долонями дівчина. - Я зараз! За кілька хвилин принесла мені вона купу журналів "Burda style" і я мусив годину обговорювати з нею фестончики, фалдочки, рюшечки... Добре, що дочка моя навчалась в ПТУ швейній справі, і я трохи володів термінологією...

А кави, між іншим, так, на радостях, і не принесла...

 Ой, шановні! Будьте обережні з класикою! Ще й не в таку халепу вскочити зможете!

Поки я вдавався до спогадів, вдалині з'явилася машина, що їхала по нашому сліду.

Це був міліцейський УАЗик. Два міліціонери вийшли з машини, пройшли по струмку вище, оцінили стан криги, постукавши по ній каблуками чобіт, про щось перемовились з нашим водієм, залізли в машину і вихором перескочили капосний струмок, не провалившись.

       Монгольські водії ніколи не кидають один одного в біді. От і міліцейський УАЗик, обладнаний лебідкою, вискочивши на гребінь балки, розвернувся і став на краю схилу. Один міліціонер лишився за кермом, другий, розмотуючи трос, пішов до нашої машини. Заторохтіли обидва мотори і наша полонянка радісно вирвалась на волю. Тільки  тут наші "вареники" покинули кабіну... Я не покинув кузова, бо не хотілося стрибати в крижану воду, та й не було в тому сенсу. А "вареники"? Вони ж були на сухому! Хоч би троса самотужки причепили!

Я був шокований. Слава монгольській міліції!!!

Після короткої розмови, колеги мої витягли з міліцейської машини три молочних бідони, щільно обмотаних драними куфайками і потягли їх до нашої машини. Міліцейський УАЗик, розвернувшись, і бібікнув на прощання, поїхав, а "вареники", відкривши задній борт, завантажили, з моєю допомогою,  бідони в кузов.

- Що це? Нащо це? - дивувався я.

- В турму єдєм, - пояснив мені Батбаяр - наш водій.

- В тюрму? За що? Навіщо?

- Тебья сдават будем. Сказал міліціонер: - ти очен тижолий, патаму задниє кальоса льод праламіл, а тебья за ето в Чьорний Юрта сдать нада! Монголи загоготали, як ті гуси і побігли в кабіну знову злипатися...

Звісно, слова Батбаяра мене не налякали. Гумор я розумію, сам, при нагоді, непогані розіграші створював, але тут - катавасія з машиною, міліція, бідони, тюрма... Як це в логічний ланцюжок пов'язати?

Рушили. Згодом виїхали на досить пристойну лісову дорогу. На моєму "екрані" замайоріли, опушені тонким сніжком, височенні модрини та кедри, а на дорозі почали з’являтися дивно вдягнені люди з мітлами. Їх одяг, рукавиці і, навіть шапки  були зшиті з матерії різних кольорів: одна штанина чорна, друга - коричнева або синя, одна половина куртки-ватянки синя, друга чорна, або коричнева... Що за клоунада? Сяйнула думка: - якщо ми їдемо в "Чорну Юрту", то, можливо, такий дивний вигляд мусять мати її мешканці?

 Чому без охорони? - А куди ж втечеш в такому вбранні? Тебе ж, як папугу серед горобців - помітять відразу..

Приїхали... Якісь будівлі, складені з товстих колод за благенькою дірявою огорожею. Батбаяр відкинув задній борт, підійшли й "вареники". Я подав один за одним три бідони, що розбіглось під час руху по всьому кузову, до краю помосту. Чотири мої супутники взяли вдвох по бідону, і пішли до гостинно розчинених воріт " Чорної Юрти". Батбаяр запитливо подивився на мене:

- Паможєш?

- А чого б ні? - я зіскочив на землю, -  з задоволенням! Але ж поясни, що відбувається!

- Ну, міліція памагла нам, а ані вєзлі абєд арестованним в два лагеря і апаздівалі. Прасілі памочь. А ти сільна іспугался? Ізвіні!...

- А як же! Страшенно перелякався, всю дорогу заснути не міг!

- Спать нє мог? Всю дорогу? Шутішь, да? Не іспуґался? - Маладец! Ну, что, панєсьом?

І ми понесли обід в зону...

Згадалось, як нас в Консульстві попереджували:

- Якщо вчините якусь протиправну дію - щось вкрадете, чи ненароком зґвалтуєте когось, не чекайте монгольську міліцію, біжіть якнайшвидше в Консульство з повинною. Наша, радянська тюрма, порівняно з "Чорною Юртою" - санаторій! В усякому разі - харчування нормальне, за розкладом і тепло!

Барак, що зовні нагадував бліндаж, всередині нагадував бліндаж ще більше... Вздовж стін, складених з товстелезних колод - двоповерхові дощаті нари. Посередині курилось довге багаття, я вгорі, як в юрті, був довгий димовий отвір... На час нашого перебуванні в зоні, барак був порожній. Ми залишили наш вантаж біля нар і вийшли.  На прохідній попрощались за руку з охороною: - баярлаа, баяртай (дякую, до побачення) і з полегшенням, "на волю з чистою совістю" пішли до машини.

В Консульстві знали достеменно те, про що попереджали... В радянському "санаторії" мені, дякувати Богу, не доводилось "відпочивати", отже порівнювати не можу, залишається вірити на слово більш досвідченим фахівцям...

- Куди ж тепер? - спитав я Батбаяра, - в багнюці бовтались, міліції помагали, в тюрмі були... Які плани надалі?

- План - рибу ловіть, усміхнувся Батбаяр, - а там пасмотрім... Йду до свого сідала в будці, Батбаяр окликає мене:

- Можєт в кабіну сядєш? Ешьчо час єхать...

- Ні, не хочу, у твоїх пасажирів зади кістляві, синці мені на колінах наб'ють!

- Ну, твоя воля, - сміється Батбаяр, і ми рушаємо.

Орхон... І природа і краєвиди і риболовля - все було б чудово, аби не вітер... При мізерній вологості повітря низькі температури в Монголії переносяться досить легко. Ми, навіть,мали нахабство засмагати  при - 30°С... Але при повному безвітрі.

Тоді, в Ерденеті, в розпадку між крутими схилами сопок було просто тепло від ласкавого сонечка. Ми з товаришем роздяглись до пояса і стали засмагати. Сеанс соляризації тривав не менше 10 хвилин. Безперечно, ми могли б і довше засмагати, але налетів... Ні, не налетів, то був, ледь помітний рух повітря. Рух - 30°С повітря... Ох, я ми його помітили і відчули!!! Ми кинулись до свого одягу, розвішаного на гілках, але майки-футболки перетворились на крижані обладунки, що з хрустом вдягалися на голе тіло... Навіть зараз, коли я пишу ці строки, пам'ять морозом вкриває шкіру...

- Але, повернемось до Орхону. Мене завжди захоплювала краса природи Монголії. Якби вмів, складав би на її честь сонети та оди! Орхон, в обрамленні віковічного хвойно- листяного лісу теж прекрасний у будь-яку пору року, але, даруйте, я не зможу нічого путнього сказати, бо вітер... Він люто видував з нас останні крихти тепла, продував наскрізь, здавалось, часом, що мій бушлат зшитий з марлі...

Ми нашвидку пробили і зарядили лунки, благо, що мороз ще не взявся за справу всерйоз, і лід був не товще 10-15 см. Укриття від вітру знайти не вдалось. Земля була суха і гола. Сніг, що ледь-ледь запорошив "Чорну Юрту" до Орхону не долетів. Назбирали прибережного сушняку, запалили багаття на "пляжі", під крутим береговим обривом, але вітер віяв вздовж Орхону, вогонь багаття стелився по землі, і мав ніжноблакитний, як з горілки газозварювального апарату колір, і тепла майже не давав...

До того часу я вже став досвідченим рибалкою і нікуди, навіть влітку, без шматка поліетиленової плівки не виходив. Під час пошуку місця, придатного для влаштування стоянки, я помітив на березі густу шапку висохлої трави. Отже, побажавши колегам спокійної ночі, витяг я з рюкзака згорток плівки і пішов на пошуки притулку для ночівлі. Вже добряче стемніло, але я швидко знайшов потрібне місце, і був приємно здивований; густа висока трава росла з неглибокої - 40-50см борозни. Втоптавши траву на дні борозни, я сподівався лягти в неї, сховавшись від вітру, а, щоб було тепліше, накритися плівкою... Капосний вітер, миттєво розгадав мій намір і, вирвавши плівку з рук, заніс на дальні кущі. Я не змирився, відібравши плівку у вітру, знову спробував здійснити свій задум, але й вітер не бажав здаватися. Тоді мені згадався фільм про Шуріка, який замотав дядю Федю в шпалери... Подякувавши Леоніду Гайдаю за слушну пораду, я розстелив на "березі" борозни плівку, (вітер, незнайомий з творчістю Л. Гайдая, навіть допоміг мені розрівняти її). Далі, враховуючи приклад дяді Феді, я покотився по землі, розставляючи літі, щоб не опинитись в такому ж безпорадному, туго обмотаному становищі, як він. Зробивши два чи три оберти, я дуже вдало впав у борозну - горілиць. Плівка була трохи більша за мій зріст, отже захищала мене всього від вітрових любощів. М'якенька постіль з трави, довгоочікуване тепло, втома... Заснув я майже миттєво.

 Проспав досить довго - три, а може й чотири години. Прокинувся від надмірного тепла, легкої задухи і незрозумілої важкості по всьому тілу. Як засинав, і ноги і руки досить вільно рухались. Міг би, при бажанні і на бік повернутись, а тепер лежу зі схрещеними руками на грудях, як...

Втім - геть дурні порівняння! Я живий, мені тепло. Дихати трохи важкувато! Так я ж перед сном плівку над головою розправляв, - мабуть злиплась, треба поправити, та, може, ще подрімати...

 Руки не рухаються? Ну, то й що? Раніше рухались, то й тепер рухатимуться... Тільки спокійно! Жодного хвилювання! От зараз поправлю плівку, а тоді ще подрімаю...

Не так просто... Руки, наче приклеєні... Тобто не руки, а рукава… Руки всередині рукавів мають деяку обмежену свободу. Толку з того... А дихати все важче...

А що, як головою? Буцаю головою в пластиковий кокон. О! Є результат! Дихати стало помітно легше! Треба було раніше головою скористатися... Так я ж скористався... Це ж вона мені порадила, залізти в кокон, щоб вітер обдурити...

 - А я тут до чого, то Гайдай порадив - віднікується голова.

Годі пустопорожніх балачок! Але, що ж це так тисне? Що заважає вільно рухатись? Може попробувати виповзти з кокону, як той метелик?

Ага, "виповзти"... Спробуйте повзти на спині зі схрещеними на грудях руками, без допомоги ніг в валянках, що лише безпорадно ковзають по слизькому пластику...  

Метелик не виповзає з кокона, він розриває його! Сам той процес колись бачив.  Ага, розірвеш його!  У метелика він не пластиковий!

Але що ж це так тисне? Може, скинувши рукавиці, та якось нігтями попробувати розірвати-розрізати рукотворну пастку?

 Розрізати? Нігтями? От, голова! А ніж?! Ніж має бути в кишені бушлата. В правій, чи лівій? Напевне що в правій. Я ж різав зайву волосінь правою рукою. Тепер треба позбавитись рукавиці і дістатися до кишені. З невимовними зусиллями звільняюсь від рукавиці і орудуючи ліктем, помаленьку опускаю руку вздовж тіла.

О, нова проблема! Я пишався фасоном свого бушлату - дуже зручними, не прямими, а косими кишенями. От тобі і зручність! В косу кишеню маю дістатись, запустивши руку знизу, а це, в моєму стані неможливо, бо нема куди лікоть відвести. Ось, вже, крізь тканину куртки намацую свій порятунок - ніж, великий складний мисливський ніж, - подарунок від мого друга дитинства, Вадима. На пероні київського вокзалу, під час прощання, Вадим вклав мені ножа в руку і промовив:

- Це тобі для справ добрих, і хай він виручає тебе в скрутну хвилину... От і настала та "скрутна хвилина", дякую тобі, друже!

Обережно, крізь матерію, сантиметр за сантиметром, підганяю ніж до краю кишені. Ближче, ближче... Які ж вони незручні, ці косі кишені! Який дурень їх вигадав? Дихати знову стає важче, але ніж вже міцно затиснутий в закляклій від напруги руці. Тепер треба повернути руку на висхідну позицію, зняти рукавицю з лівої руки, відкрити ножа і звільнятися!!! Назад рука йде порівняно легко. Ось знята рукавиця з лівої руки, розкритий ніж...

Прикриваючи пальцем лезо, щоб ненароком не встромити, куди не треба, намагаюсь протиснути ніж ближче до шапки-вушанки і встромляю його в пластик. Разом з животворчим струменем чистого повітря, щось невимовно холодне сиплеться мені в обличчя, на руку, за комір...

Сніг? Звідки? Не було ж! Різким рухом розпорюю свій кокон якомога далі, ледь не до колін і, борсаючись у снігу, перевертаюсь на живіт і встаю. 

Сірий ранок, падає, кружляючи, легкий сніжок, а на землі його вже сантиметрів 15-20... Коли встигло стільки нападати? Вітер вщух, втомившись мене розшукувати... Втім - ні! Він якісно зробив свою справу! Борозна, довжина якої сягала 5-6 метрів, зовсім зникла. Аби вранці почали мене шукати - не знайшли б! Хіба що навесні вже... Складаю ножика, все ще затиснутого в кулаці, шепочу: - дякую тобі, друже, звертаючись і до ножика і до Вадима, кладу ножика в кишеню.

До чого ж вона зручна - коса кишеня! Хтось розумний Ії вигадав! Відшукую рукавички, витріпую їх від снігу, кидаю прощальний погляд  на зруйновану пастку, і йду до багаття. Воно ледь-ледь жевріє. "Вареники" мирно хропуть в кабінці...

- А як же "казкова риболовля на Орхоні" спитаєте ви.

- Даруйте, - не пам'ятаю. Здається, щось-таки зловили, але брехати не буду. На тлі інших пригод, то вже не суттєво...

Генеральське мислення

  • 23.02.18, 18:19
Колись наявність у молодої людини шпор робила зеленого юнака блискучим гусаром, але то було... З часом все змінюється. Змінились і шпори... Тепер нікому вони ні задоволення, ні радості не приносять. Швидше навпаки...
Якщо ви, слава Богу, ще не знаєте, що це таке - уявіть, що вам до п'яти якийсь ворог приклеїв пластирем металеву кульку 4-5 мм діаметром... Ви, звичайно, будете намагатись на цирлах ходити, Щоб не так боляче. але, але...
Ви чули, колись, таку приказку: - "вовка ноги годуть"? Вона у повній мірі стосується і налагоджувальників. Спробуйте "на цирлах" весь день по сходах новобудови "погусарити" в пошуках причини ненадходження сигналу від якогось з датчиків...
Ну, довелось звернутися до дільничного терапевта. Той, навіть не дивлячись, виписав мені направлення в фізкабінет на десять сеансів електрофарезу з лідікаїном. Вже на тртьому сеансі злощасна кулька майже розтанула, а, посля десятого - зникла безслідно, аж на п'ять років...
На шостму році, коли та кулька вирішила потурбувати мене знову, я, вже не вагаючись, пішов протоптаною стежкою - за направленням на електрофарез з лідікаїном.
Ось трітій сеанс, п'ятий, сьомий... А кулька і на збирається розсмоктуватися...
- Щось у вас, шановна, якийсь не той лідікаїн, чи струму з вашого апарату не додаєте, - кажу сестричці. - От, п'ять років тому, мені трьох сеансів вистачило, а зараз, вже курс закінчується і ніякого толку!
- Ну, ви, як той царський генерал!
- Чим це я на царського генерала схожий? - дивуюся я.
- А ви, що, не чули цей анекдот?
- Розкажіть - почую!
- То слухайте: - приїздить до Боржомі на лікування генерал. П'є водичку, лікується, але настрій у нього, не зважаючи на південню екзотику, з кожним днем псуєтся все більше. Нарешті викликає він до себе головного лікаря курорту і вчиняє йому рознос:
- Что это вы, батенька себе позволяете? Водичку, что ли, разбавлять надумали? Я, вот, еще когда был юнкером, к вам приезжал, так тогда, помню, стопочку боржомчика опокину, я потом всю ночь такое с девками вытворяю - самому, нынче, не верится! А вот сейчас- уже ведро выпил и хоть бы что! Это вам так не сойдёт! Я управу на вас найду!!!...

Шукайте справжнього Майстра!

  • 23.02.18, 18:08
Купив собі один чоловік костюм. Гарний, дорогий, всім на заздрість. Жити б та радіти! А у нього, чомусь, апетит пропав, став худнути, бессоння замучило. Пішов він до лікаря. Оглянув його лікар уважно, та й сумно так каже:
- Вся біда у вас, юначе, від вашого чоловічого хозяйства... як його видалити, все повинно нормалізуватись...
- Тобто ви пропонуєте мені кастрацію?
- Ну, можна і так сказати, іншого виходу я не бачу... Але вибір за вами...
Який там вибір? Це ж не пальця, чи, скажімо, руку відтяти! Це ж саму сутність чоловічу ампутувати!
Звісно, не погодився той чоловік, але ставало йому все гірше і гірше. Вже й голова паморочитись стала, вже й, часом, свідомість втрачати став, падав на вулиці. Що робити? Як не крути, а життя, все ж, дорожче...
...Операція пройшла вдало, той чоловік став швидко одужувати: повернулись і сон і апетит, став вагу набирати, ну, наче все на краще, але костюм до того часу він зносив...
Друзі порадили йому гарного кравця. Кравець виявився старим євреєм, майстром своєї справи, фахівцем найвищого рівня. Прискіпливо обмірявши клієнта кравецьким метром-стрічкою, він вибачився, що має задати незвично-інтимне питання:
- Скажіть будь ласка, в якій штанині ви звикли носити своє достоїнство?
Як ви розумієте, це питання було для нашого героя і безтактним і болючим водночас, тому, не маючи змоги стриматись, він відповів досить грубо:
- А вам яке діло до того? Я ж костюм замовити прийшов, а не статеві проблеми з вами вирішувати! На що кравець смиренно відповів:
- Ой. Не скажіть, не скажіть, юначе! Це дуже важливе питання, бо якщо цього не врахуєш, клієнт матиме великі проблеми; його мучитиме безсоння, втрата апетиту, головокружіння...

Ой, радуйся земле!

  • 06.01.18, 11:01
Добрий вечір, пане, пане господарю,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

Застеляйте столи, та все килимами,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

Вже прийшли до тебе три празники в гості,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

А перший же празник: Рождество Христове,
Радуйся, ой радуйся, земле,

Син Божий народився.

А другий же празник: Василя Святого,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

А третій же празник: Святе Водохреща,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився.

Добрий вечір тобі, пане господарю,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився

Черговий твір моєї онучки Саші

Як Зима потоваришувала з Водою.

В одному палаці, не тепер, і не колись, була собі одна сім'я, і були в тій сім'ї  батько Буран, мати Природа, синок Морозик і чотири доньки: Весна, Літо, Осінь і Зима.

Одного разу, в переддень Нового року, батьки пішли у справах, Весну, Літо і Осінь вони взяли з собою, а Морозик вирішив, тим часом, назбирати калини до вечірнього чаю. 

Зима залишилась сама. Вона піднялась до своєї кімнати, сіла біля вікна і почала малювати візерунки на склі. Раптом Зима почула якесь вуркотіння за вікном. Вона, не кваплячись, вийшла з палацу і побачила перед собою подружку своїх сестер, яку звали Вода.

- Чого це ти так вуркотіла? - запитала Зима.

- Я побачила, як ти гарно розмалювала свої вікна і хотіла познайомитись з тобою ближче, щоб попросити тебе зробити мені гарну зимову сукню.

- Я згодна, - відповіла Зима. - але тут дуже багато роботи, якщо ти не заперечуєш, я попрошу мого братика Морозика допомогти мені. Він зшиє тобі сукню, а я розмалюю.

- Я дуже тобі вдячна! - сказала Вода і полинула своєю дорогою. Під час вечері, Зима розказала братику Морозику про прохання Води.

- Я залюбки тобі допоможу! - погодився Морозик - покличеш мене, коли буду потрібен! - і пішов до своєї кімнати.

Наступного дня Вода знову завітала в гості до Зими.

Разом з Морозиком, Зима зняла мірки, вони обговорили з Водою модель сукні та візерунки на ній. За тиждень сукня вже була готова. Зима розмалювала її і полетіла до Води.

Коли Вода примірила сукню і висловила своє захоплення, Зима від радості заспівала:

- Ось яка я чарівниця!

Нумо, Водо, веселиться!

Раз-два, раз-два, раз-два!

Ось, які ми творимо дива!

Наступного дня Вода знову завітала до Зими, щоб ще раз подякувати за пречудову сукню, а Зима відповіла:

- Нема за що! Але я б хотіла, щоб ти пішла зі мною на роботу. Коли вони прийшли на роботу, Зима одразу почала чаклувати, перетворючи маленькі краплинки Води на крижинки, що являли собою справжній витвір мистецтва.

Відтоді Зима й Вода потоварішували і завжди працюють разом, а з того часу, ті водяні крижинки люди звуть сніжинками.

Шановні друзі!Оцініть,будь ласка,першу творчу спробу моєї онучки

  • 31.10.17, 22:21
Шановні друзі!
Оцініть, будь ласка, невеличким коментарем 
першу творчу спробу моєї онучки! (7,5 років)

Дві прищіпки

 

 Якось, у садочку пані Наталі, на довгому мотузку сохла білизна.

   Наймоднішій Червоній Прищіпці, пані Наталя доручила тримати ту ж саму зелену сукню, яку Червона вже тримала і минулого разу. А її подружці – Синій Прищіпці пані Наталя доручила тримати нову блакитну блузку своєї дочки Софійки.

   Червона Прищіпка сказала своїй подружці Синій Прищіпці:

-         Давай поміняємося, бо я ще ніколи цю блакитну блузку не тримала!

-         Ні! – сказала Синя. – Я цю блузку теж ще не тримала, а вона така приємна на дотик!

-         Не вигадуй! розсердилась Червона. – Ця блузка більш пасує мені, ніж тобі!

-         Це я вигадую? розлютилась і Синя. – Це ти вигадуєш! - І випустила блузку на землю…

-         Ха! Ха! Ха! - Розсміялась Червона. – Так тобі і треба! - І теж впустила Наталчину сукню на землю.

Коли, через деякий час, пані Наталя прийшла і побачила що одяг ще мокрий, а до того ще й забруднений, бо лежав на землі, вона дуже розгнівалась і сказала:

- Більше не доручу цим прищіпкам тримати гарний одяг!  Поки не виправляться, я буду довіряти їм тримати лише старі ганчірки!

  А стара мудра деревяна прищіпка сказала:

  - Не засмучуйтесь, подружки! Ми дуже вдячні вам, бо ви надали нам всім гарний приклад як не можна поводитись і ми ніколи не повторимо вашої помилки!


Я і черешні.

На дворі стояв спекотний Червень. Я згадала, що минулого року я була в селі і посадила черешеньку. І тут до кімнати зайшов тато, він сказав:

- У мене гарні новини, - сказав він; - завтра ми їдемо у село.

- Ура! Ура-а-а! – закричала я і побігла складати речі. Наступного дня я прокинулася дуже-дуже рано і побігла будити батьків, але в спальній кімнаті їх вже не було. Тоді я пішла на кухню і побачила, що вони вже готують сніданок! Коли ми поснідали, ми взяли сумки, сіли в машину  і поїхали до села.

     Дорогою ми бачили поля, річки, пасовища і гаї. От, і, нарешті, моє село – Брилівка. Бабуся з дідусем радісно зустріли  нас і запросили в хату, де на нас чекав смачний обід з борщу і десерт з черешень. Коли ми пообідали, батьки пішли працювати на городі, дідусь – розслаблятися на шезлонзі, бабуся – поливати квіти, а я побігла до своєї черешеньки і сіла під неї. Я сиділа під нею і дивилася просто в очі красі Червня і бачила як розквітають лілії. На небі не було жодної хмаринки, а надімною, між зеленим листям червоніли розкішні ягоди черешні. 

    Як би я хотіла бути такою ж гарною, як і все, що оживає разом з прекрасними ароматами Червня! І тут мене охопив трепет, бо ж у моїй голові розквітла пречудова думка – я набрала лілій, набрала липи і зробила собі образ Червневої Панни. Лілії я вплела в коси, а липа слугувала мені, як парфуми. І все ж чогось бракувало. Раптом, я почула шелест листя моєї черешеньки і тоді я зрозуміла, чого бракує! Я зірвала кілька черешеньок і мовила:

     - Дякую тобі, черешенько!

Коли ми повертались додому, я задумалась,

      - Чому листя черешеньки зашелестіло саме у ту мить, коли я подумала, чого саме бракує для наряду?

– Мабуть це було ще одне червневе диво.


Олександра Дорохова

Зауважте, шановні. коли то було про наше сьогодення написано!

  • 04.10.17, 23:51
Іван ФРАНКО

"УЖАС НА РУСІ"

Лихо, сусідо! Ой горе нам, свату!
Світ вже кінчиться! Вже буря гуде!
Чув ти? На нашу нещасную хату,
Кажуть, страшенная змора іде.

Все перевернуть униз головами:
Учні професора стануть навчать,
А як азбуки не вміє — різками,
Як він їх нині, будуть його прать.

Вірні тоді парастас будуть править,
Але поклони піп битиме сам;
Купчик над склепом сей напис поставить:
"Хто дасть найменше, товар йому дам".

Суд буде також для них відповідний:
Неук судитиме вчених панів.
Хто вкрав, а хитро — той вийде свобідний,
В цюпу — хто вкрасти хотів, а не вмів.

Красти, ошукувать всім буде вільно,
Чесний заробок — отсе буде встид,
Злодія зловиш в коморі — постій-но!
Злодій тебе до уряду тащить.

Не хлоп державі з кривавого поту
Буде, як досі, податки зносить,
Але держава за хлопську роботу
Премії буде рік-річно платить.

Волі назадники стеклі запрагнуть,
А ліберали її прокленуть,
Взад поступовці, мов раки, потягнуть.
Прямо вперед невидющі підуть.

Вівці муть, кумочку, пастиря пасти,
Яйця муть, кумочку, курку учить;
Люди легальні муть грабити й красти,
Чесних почнуть злодіяки тіснить.

Горе, сусідо! Ой лихо нам, свату!
Світ вже валиться! Тріщать вже стовпи!
Треба покинуть і жінку і хату
Та мандрувать на кубанські степи.

4 дек[абря] 1880

От і я, шановні друзі, маю свою книжку!

  • 12.09.17, 21:20
От і я, шановні друзі, маю свою книжку!
Багато казок розказував я і дітям і онукам. аж поки мене не попросили:
- Ти ж всім не розкажеш... Напиши!
Написав, майже так, як розказував. Там дві частини. якщо зацікавить - буде ще одна-дві...
https://andronum.com/index.php?dispatch=products.download_fragment2&product_id=18260
Хто має можливість, прошу, закиньте це, будь ласка, друзям, і в інші ресурси
 https://andronum.com/avtory/krivenko-volodimir/

Люстра Чижевського.

  • 26.06.17, 23:18

Люстра Чижевського.

      Крім отих грязюк і ванн приписав нам лікар ще кисневий коктейль пити в кімнаті з "гірським повітрям".  Нудна, скажу я вам процедура. Уявіть; наливають вам в склянку кілька крапель виноградного соку. Встромляють туди трубочку з кисневого балону, перетворюють ті кілька крапель соку на суцільну піну, як в пральній машині, і запрошують вас в велику кімнату, тісно обставлену стільцями по периметру. Вгорі, під стелею висить щось подібне до колеса підводи, густо наїжачене сотнями тонких голочок по ободу. Там, де мала бути вісь, стирчить електрична лампочка для освітлення. От це і є, так звана, "люстра Чижевського". Пояснив нам лікар, що на вістрі тих голочок утворюються дуже корисні, для нас з Іваном, іони, як в горах, де, дихаючи ними, грузини живуть, не старіючи, ледь не до 200 років. Ото ж, нема чого на Кавказ їхати, коли ті іони можна просто з розетки добувати! Ну, ми з Іваном зразу зрозуміли:

   - Бреше! Це нам спеціально тією піною і голками голову  дурять, щоб ми за рахунок профсоюзу в гори до грузинів не пхалися, бо тоді ж нам держава мала б пенсію 140 років виплачувати! А нащо їй така радість? Ну, хоч ми і розумні, але ж і за піну, і за голки заплачено… Сидимо, давимось тією піною, на голки дивимось, намагаємося відчути, як невпинно здоровшаємо… Поруч зі мною сідає симпатична жіночка. Теж сьорбає коктейль, на люстру дивиться, а потім питає у мене:

   - А скажіть, будь ласка, нащо на тому колесі стільки голочок начеплено? Поки я обдумував розумну відповідь про кіловольти, про іони, та інше з шкільного курсу, Іван, перегнувшись через мої коліна, перебив мої потуги:

   - Ви бачите, шановна яка тут висока стеля? – Метрів за три, а мо й більше. А тут же медицина! Чистота має бути! Так вони, ледачі, он що удумали – голок наштрикали, щоб мухи не сідали…  

    Від почутого пояснення та піна у мене носом пішла… Соромно і неприємно…

Втік я з того ".Кавказу". і більше там, аж до від"їзду не з"являвся.

…А жіночка, як на лихо, симпатична була…

Люди добрі! Поможіть! Мені правду розкажіть!

  • 02.06.17, 20:08
Люди добрі! Поможіть!
Мені правду розкажіть!
"Свій до свого по своє"
То корупція, чи нє?
Страницы:
1
2
3
4
6
предыдущая
следующая