Про німецькох їжачків...

Наштовхнувся в мережі на отаке:
Про німецькох їжачків...

Nyushka

5.11.2010, 9:47

Письмецо одной девушки из Германии подруге в Россию. Вернее, отрывок.
Пунктуация, орфография и остальные нехитрые обороты автора сохранены без изменения. Далее от лица автора.
... Иду, значит, шоппингую, смотрю: на обочине ёжик лежит. Не клубочком, a навзничь, и лапками кверху. И мордочка вся в кровище: машиной, наверное, сбило.
Тут в пригородах кого только не давят! Ежи, лисы, змеи..иногда даже косули попадаются. Мне чего-то жалко его стало: завернула в газету, принесла домой. Звоню Гельмуту, спрашиваю, что делать? Он мне: отнеси в больницу, там ветеринарное отделение есть. Ладно, несу.
Зашла в кабинет. Встречает какой-то Айболит перекачанный: за два метра ростом, из халата две простыни сшить можно. Вас ист лось?! - спрашивает. Вот уж, думаю, точно: лось. И прикинь: забыла, как по-немецки ёж. Потом уже в словаре посмотрела. Ну, сую ему бедолагу: мол, такое шайсе приключилось, кранкен животинка, лечи, давай. Назвался лосем - люби ёжиков..
Так он по жизни Айболитом оказался: рожа перекосилась, чуть не плачет бедняжка. Тампонами протёр, чуть ли не облизал и укол засандалил. Блин, думаю, мало ёжику своих иголок. И понёс в операционную. Подождите, говорит, около часа. Ну, уходить как-то стремно - жду. Часа через полтора выползает этот лось. Табло скорбное, как будто у меня тут родственник загибается.
И вещает: мол, как хорошо, что вы вовремя принесли бедное существо! Травма-де, очень тяжёлая: жить будет, но инвалидом останется.. Сейчас, либе фройляйн, его забирать и даже навещать нельзя: ломняк после наркоза. Я от такой заботы тихо охреневаю. А тут начинается полный ам энде.
Айболит продолжает: Пару дней пациенту (nоtа bеnе: ёжику!) придётся полежать в отделении реанимации (для ёжиков, н/// х?!!!), а потом сможете егозабирать. У меня, наверное, на лице было написано: А на хрена мне дома ёжик-инвалид?!..
Он спохватывается: Но, может быть, это для вас обременительно и чересчур ответственно ( ё-мое!!!). Тогда вы можете оформить животное в приют (б///я!!!). Если же все-таки вы решите приютить его, понадобятся некоторые бюрократические формальности..
Понимаю, что ржать нельзя: немец грустный, как на похоронах фюрера.Гашу лыбу и спрашиваю: - Договор об опеке (над ёжиком, е///т!!!)? - отвечает, а также характеристику из магистрата. Я уже еле сдерживаюсь,чтобы не закатиться., - спрашиваю. Этот зоофил на полном серьёзе отвечает: -Нет, характеристика в отношении вашей семьи, фройляйн. В документе должны содержаться сведения о том, не обвинялись ли вы или члены вашей семье в насилии над животными (изо всех сил гоню из головы образ Гельмута, грубо сожительствующего с ёжиком!). Кроме того, магистрат должен подтвердить, имеете ли вы материальные и жилищные условия достаточные для опеки над животным (не слишком ли мы бедны для ёжика, с///ка!!!). У меня, блин, ещё сил хватило сказать: мол, я посоветуюсь с близкими, прежде чем пойти на такой ответственный шаг, как усыновление ёжика. И прашиваю: сколько я должна за операцию? Ответ меня додавил."О, нет, -говорит, -вы ничего не должны! У нас действует федеральная программа по спасению животных, пострадавших от людей". И дальше - зацени:
"Наоборот, вы получите премию в сумме ста евро за своевременное обращение к нам. Вам отправят деньги почтовым переводом (... восемь, девять - аут!!!).
Мы благодарны за вашу доброту. Данке шен, гуторехциг фройляйн,ауфвидерзейн!" В общем, домой шла в полном угаре, смеяться уже сил не было.
А потом чего-то грустно стало: вспомнила нашу больничку, когда тётка лежала после инфаркта. Как еду таскала три раза в день, белье, посуду; умоляла, чтобы осмотрели и хоть зелёнкой помазали.. В итоге родилась такая максима: "Лучше быть ёжиком в Германии, чем человеком в России".

Казки від онучки Сашеньки (3 рочки)

  • 24.11.12, 13:01

Про Ивана-царевича.

… И вот, когда Иван-царевич нашёл на болоте стрелу, которую держала Василиса Премудровна, которая на самом деле была лягушкой, она предложила Ивану-царевичу остаться жить у неё в замке. Иван-царевич согласился, потому, что не хотел идти домой по болоту. Но дворец Василисы Премудровны стоял на болоте  и потому в нём было полно комаров и мух. Они всё время кусали Ивана-царевича и это ему надоело. Кащей сказал Ивану-царевичу, что мух и комаров можно поубивать мухобойкой.

Иван-царевич поехал в Полтаву на базар чтобы купить мухобойку. А в Полтаве как раз мухобойки закончились… А Иван-царевич не знал как выглядит мухобойка и, потому, ему продали кувалду.

            Приехал  Иван-царевич во дворец Василисы Премудровны и стал бить мух кувалдой, ну и испортил весь дворец. Но осталась только одна муха. Иван-царевич долго за ней охотился, а потом она села ему на голову. Иван-царевич ударил её кувалдой и самоубился…

            Ну, правда, потом его  Василиса Премудровна оживнула и сказала, чтобы Иван-царевич хорошо помылся под дождиком, потому, что испачкался в болоте, а ванны во дворе Василисы Премудровны не было…

Злодійкувата залізниця

  • 13.09.12, 23:56
Перед вами, шановні мої друзі, квиток на потяг Київ - Полтава. Вартістю близько 60 грн. Так сталося, що я не зміг ним скористатися, отже змушений був піти здати квиток, туди, де день тому і купив його, - в залізничну кассу, що була розташована в універсамі неподалік від мого дому. Не зважаючи на те, що нині всі касси підключені до мережі, мене направили для здачі квитка до центрального вокзалу. До центрального вокзалу я потрапив за 6 годин до відправлення потягу. Очікуючи втрату, як було раніше, десь в 25%, я, відстоявши довжелезну чергу, простягнув свій квиток (чомусь обов"язково з паспортом!!!)  Касирка щось поклацала на комп"юторі  і ошелешила мене повідомланням, що може "компенсувати" мої втрати сумою в 14 копійок!!! 
  - Так компенсувати, чи як? - запитала, натякаючи на чергу біля квиткових касс... Натяк зрозумів і, трохи оговтавшись від нового способу державного шахрайства, пішов "в люди". Кілька раз запропонував в черзі свого квитка, але вчасно помітив міліціянта, що вже наближався... Довелось покинути приміщення вокзалу, щоб не втратити ще більше...
         Що робиться, що робиться! Мало того, що постійно підвищують тарифи, так ще й безсоромно грабують, і все їм мало...

Пригоди Івана техніка-теплотехніка

  • 03.03.12, 23:17

 

Пригоди Івана техніка-теплотехніка

В ті, вже далекі часи, працювали в нашому налагоджувальному управлінні на теплотехнічній дільниці інженер-теплотехнік Василь та технік-теплотехнік Іван.  В будь яке відрядження вони виїздили тільки разом, бо були не просто співробітниками або друзями а, як більшість з нас, – побратимами. Раз на місяць, всі ми з'їжджалися в рідну фірму, або, як ми її називали "Контору", чи "Управу", для звіту за минуле та одержання нового відрядження. А ще для того, щоб почути з вуст Василя, що новенького встиг втнути Іван… Василь був неабияким оповідачем. Він ніколи під час розповіді не жестикулював, не підвищував тону, Розповідав, навіть, якось мляво, а коли оточуючі просто корчились від сміху, у Васі тільки в кутах  вуст з'являлась ледь-ледь помітна доброзичлива посмішка. Він ніколи ні над ким не насміхався, і від його розповідей віяло теплом. Головним героєм Васильових розповідей був Іван, хоч свою участь в Іванових пригодах Василь теж не приховував. На жаль, я не зможу донести в повному обсязі той колорит, котрий так зачаровував нас, але нехай хоч ті крихти, що збереглись в моїй пам'яті не згинуть безслідно.

            Отже слухайте:

 

Як Іван помстився негостинному ресторанові.

Завітав якось Іван, після роботи звичайно, до ресторану, що з ранку називався "Чайна", а ввечері встеляв столи скатертинами і міняв свій статус на "ресторан Калина" . Іван і потанцював і музику послухав і сам, навіть, музикантам дещо замовив. І так Іванові сподобалось там, що незчувся він, як настав час закривати, а тут і страви недоїдені, і горілка недопита, а надолужувати вже ніколи, бо як тільки розрахувався, - під білі ручки раба Божого Івана і за двері виставили. А там же і антрекот і лангет і салатік – пальчики оближеш і горілочка, як сльозиночка залишилась напризволяще… А вони  двері на засов, і самі ж і доїдять і доп'ють за його, Іванові. кревні… Ох і прикро ж Івану! Він і так в житті багато чого не встиг вчасно зробити, а тут ще, без натяків – не встиг – іди собі. Ми самі за тебе впораємося… Ще й двері зсередини заперли. Озирнувся Іван в розпачі навкруги, хоч пожалітися б кому. Коли – гульк! А коло ресторану бруківку вдень ремонтували і поклали купу бордюрин, та не таких, як ото нині з бетону відливають, курям на сміх – в кишені нести можна, а справжні, з граніту тесані. До них, взагалі, без "Білоруса" ніхто і пальцем не поворухне, щоб їх хоч посунути. Образа надала Іванові сил. Схопив він бордюрину, що в півтора рази важча за нього була, та й потяг її через тротуар до ресторану, щоб нею двері підперти…

            - А щоб ви там тиждень мій лангет їли та мою горілочку допивали! Через тротуар перетягнув, але там ще 5 – 6 сходинок до майданчику перед дверима. Подолав він дві сходинки, а вона, клята, з рук вислизнула… Перепочив Іван трохи і знову взявся за роботу. Вже три сходинки подолав, коли чує: - Може вам допомогти? Оглядається Іван – Стоять стіною троє – четверо хлопців в червоних кашкетах і з цікавістю спостерігають за потугами новітнього Сізіфа, а поруч "бобик" з синьою полосою та білими літерами. Ой, не треба! – Заволав Іван. – Я сам! І впустив бордюрину. Вона з гуркотом поїхала донизу, міліцейська стіна розчахнулась навпіл, чкурнув Іван  по тій бордюрині повз бобика, через дорогу, перескочив через один паркан, через другий, за ним погнались собаки, але, коли Іван заплутався в кількох простирадлах, що сохли на мотузках і став схожим на скажений привид, собаки перелякались і відстали. Позбавлятись простирадл не було часу, тому Іван, в новому вбранні подолав ще кілька перешкод і, подолавши останню, впав остаточно знесилений. – Щось ви, шановний, наплутали, цей маскхалат взимку одягати треба, а нині літо…  Підвів голову… О нене! Прибіг точно туди, звідки розпочав свій забіг з перешкодами! Ресторан, бобик, усміхнені хлопці в червоних кашкетах і співчутливе: - Втомились, мабуть? Ну, поїхали… тут недалечко… відпочинете…

            …От клята права нога, обурювався потім Іван. Вона робить крок більший за ліву, через те мене й понесло по колу… - А, можливо винна якраз ліва, бо більш ледачою вона в нього виявилась, задумливо припустив Василь. 

 

Як Іван депонентом був.

Підходить до мене стурбований Іван і якось по-змовницьки пошепки питає: - Васю, а що воно таке - депонент? – Ну, це, кажу, коли тобі нарахували якісь гроші, а тебе не було, то їх відклали на спеціальний рахунок, який зветься  депонентом. Йди до бухгалтерії і в касу з паспортом по гроші.

- Не бреши! – каже Іван

- Чого б це я мав брехати? Дивуюсь я.

- Ні, ти не жартуєш?

- Не жартую, але поясни, що трапилось, чого ти такий стурбований?

- Та, розумієш, після тієї оказії з рестораном, коли вони на фірму листа про мене надіслали, підходжу я до дошки об'яв, де завжди догани вивішують і читаю – "ДЕПОНЕНТИ" і там десяток прізвищ, а моє, дякувати Богові – п'яте… Ну, я тихесенько втік у відрядження – нащо лева за вуса смикати… Думав, приїду через місяць, воно якось підзабудеться, перемелеться. Приїжджаю минулого місяця, не забули! Моє прізвища вже третім в тому списку… Ну, я знову втік… А сьогодні воно вже перше!....

- Васю, скажи, ти в правду не брешеш? І що, правда, можна в бухгалтерію йти?

 

 

Як Іван приладом Петрова* якість сметани перевіряв.

Як ви знаєте, теплотехнік без приладу Петрова і сопла Вентурі в відрядження не їздить. Це все одно, що киповець без тестера і викрутки… От і Іван, йдучи на завод з приладом Петрова, вирішив завітати до сільської їдальні, бо заводська йому чомусь не сподобалась. Взяв собі борщу та якусь там котлетку і склянку сметани. Не знаю, чи сподобалось йому перше та друге, але сметана виявилась рідшою за молоко.  Після неї і склянку мити не треба… Відсунув Іван порожній посуд, поставив на стіл футляр з приладом, поклав поруч посвідчення з техніки безпеки червоного кольору  і… Ви бачили в фільмах, як кілери збирають гвинтівку? Отак і Іван почав збирати прилад. Встановив метрову рейку з міліметровими поділками, навішав на неї колби з мікрометричними щупами, а зібравши, обережно налив в колбочку, де мала знаходитись дистильована вода, сметани зі своєї склянки і почав мікрометричною голкою "шукати меніск" … Не довго довелось Іванові "досліджувати" сметану… Викликана "бездротовим телеграфом" з рідної домівки, прибігла захекана завідувачка їдальні і запросила "товариша перевіряючого" з приладом до кабінету, де буде "набагато зручніше перевіряти"... Іван трохи, для годится, повиламувався і погодився. Помічниця завідувачки власноруч перенесла прилад в кабінет, але поставити його довелось на табуретку, бо вільного місця на столі не виявилось… Словом в той день Іван так до заводу і не дійшов… На другий день, з ранку ми пішли до їдальні "на перевірку" вдвох, бо Іван відрекомендувався інспектором "Держхарчнагляду" з Києва, а мені надав звання "старшого інспектора". Словом, та склянка розведеної до стану дістиляту сметани обійшлась  завідувачці десятиденним пансіоном на двох, як тепер кажуть: "все включено" Правда, мали ми багато мороки з відмиванням приладу для використання за прямим призначенням.  Але ж воно того було варто…

 

* Прилад Петрова – мікроманометр, що вимірює перепад тиску від 1 до 1000 мм. вод.ст. або від 1 до 1000мм. ртутного. (нічого спільного з вимірюванням якості сметани не має)

 

 

Як Іван яйця купляв.

            - Працювали ми тоді з Іваном в Тернополі. Йдемо, якось, з роботи, Іван і каже: - Привіз я, Василю, кілограм домашньої ковбаски, а вона ж така смачна, що її і їсти жалко. От сядемо, за десять хвилин умнемо, та й все. Давай купимо лоток яєць і будемо тиждень  яєчнею з ковбаскою насолоджуватись! Ну, хіба я ворог розумним пропозиціям? Заходимо до гастроному, а в той відділ, де яйця продають, дешеву ковбасу завезли і пів Тернополя в черзі стоїть. Ну, час у нас є, хоч від думок про яєчню з ковбаскою слиною захлинаємося. Стоїмо в черзі, коли бачимо, що чолов'яга, що тільки-но зайшов, вже йде на вихід з лотком яєць. Іван не втримується, гукає йому:

            - І на соромно вам, шановний, он скільки людей стоїть, а ви без черги, як той Герой Радянського Союзу! Чолов'яга зупинився, знизав плечима, - так то ж ковбасу по черзі відпускають, а яйця так дають. Вибачився Іван, покинув мене, про всяк випадок, в черзі і побіг до стойки. Перед ним ще дві жіночки взяли по лоточку, підійшов вже й Іван до стойки, мне в руці троячку, слину ковтає в передчутті … а продавчиня ковбасу відпускає… одному, другому, п'ятому, десятому… Іван            – Дєвушка! Дєвушка!! Дєвушка!!! Тицяє вже змоклу від поту троячку, а продавчиня, наче і не бачить Івана… Вже й моя "ковбасна" черга наближається… Іван втрачає терпець і волає на все горло:

            - Дєвушка!!! Та кінець кінцем, ви відпустите мені яйця чи як?...

            - Відпустила? – регочемо ми.

            - Та відпустила, ледь посміхається куточками вуст Василь, - але там комусь з черги швидку викликали… мабуть дуже переживав за Іванові "достоїнства"…

 

 

 

 

 

Як Іван в мене плавки позичив.

Вдалось мені, колись, дістати* японські плавки. Всі чоловіки ходили по пляжу в сатинових з двома бантиками на боці, а я шикував в японських.  І були вони напрочуд гарні. Переливались всіма кольорами веселки. Дівчата від них очей відвести не могли, ну а через них, і від мене теж… Але невпинний плин часу, а може й дівочі погляди, зробили свою справу – потьмяніли мої плавки. Та так потьмяніли, що вже й вдягати їх стало незручно. І тоді, хтось з моїх колег порадив:     - А ти, Василю пофарбуй їх, і дав рецепт: змішай, каже, в рівних частках фіолетове чорнило для авторучок з оцтом, нагрій до 80-90*С і замочи там плавки на 1,5 – 2 години. Потім, не викручуючи дай стекти зайвому, висуши на сонечку – і будуть як новенькі! А головне, ніколи не полиняють. Ну, втрачати мені вже не було чого, зробив, як порадили і повісив на кватирці сушитись. Висохли вони, и набули такого приємного, густо-фіолетового , "з іскоркою", кольору, що я вже ладен був вдягати їх та бігти на пляж, але не було часу, бо Іван затримався дома у справах і я був сам на об'єкті. От, якось, повертаюсь я з роботи, думаю – час є, сонечко ще високо, піду, мабуть, скупаюсь. Піднімаюсь до себе на другий поверх готелю, коли на зустріч спускається, спішить, аж через дві сходинки перестрибує, Іван. Навіть не привітавшись, кричить мені:

            - Вибач, Василю, там така дівка мене запросила, а в мене ж "сімейні",  я без дозволу, я потім все виперу! І все це вихором, як то кажуть – в льот… Я зрозумів лише тоді, коли зайшов до кімнати і побачив, що плавок на кватирці нема…  

            - Отак завжди буває, коли без дозволу чуже береш – каже Василь, скрушно розводячи долоні рук…

            - Так що ж там з Іваном сталося? Не тягни! – підганяємо ми Василя.

            - Та що, що… - тиждень зі мною не розмовляв… Ходив, сопів та бурмотів: - Яка дівка! Яка дівка була!!!

            - А я ж в чому винен? Треба було спитати… Мені потім розказували, що люди, що за течією нижче Івана купалися, мусили на беріг тікати…

 

* - В ті часи дефіцитні речі, а дефіцитом було майже все, не купляли, а "доставали"

Як Іван в санаторії грязеві ванни приймав.

Або

Санаторна чудасія.

            …Оце зараз кажуть, що, колись, всі, хто хотів, могли одержати на час відпустки від профспілки майже безкоштовну путівку… Кажуть?... Ну і ви кажіть, але в нашій конторі було трохи не так. Путівки і справді, майже без перешкод могли одержати працівники адміністративних служб нашої контори, ну і, звісно, керівники.  Що до рядових налагоджувальників, то вони завжди в профкомі одержували замість путівки відповідь: - Та майте ж совість! Ви і так цілий рік по всіх усюдах катаєтесь, а бідні бухгалтери та інші, їм подібні, тільки стіл та стілець  все життя бачать!... Дайте ж і їм ковтнути морського повітря!... 

            Цього року сталося чудо, Іван одержав путівку в санаторій. Іван завжди казав, що чудес не буває, трапляються лише чудасії. Мушу визнати, що він таки мав рацію…

            В відпустку ми пішли одночасно, Іван поїхав в санаторій, а я до батьків, у село. За кілька днів одержую від нього телеграму:

- Їдь, Василю, до мене, я про житло для тебе домовився, а курсівка копійки коштує. Будемо разом і відпочивати і підлікуємся заодно. Ну, мене, ви знаєте, довго умовляти не треба, наступного дня виїхав я до Івана. 

Подбав про мене Іван добре; і житло біля моря і талони на харчування і ціни нормальні, тільки бачу, щось Іван нервує.

- В мене, Василю, до тебе прохання, лікар прописав мені лікування грязюкою, а я не знаю, в якому болоті він мене топити збирається, то ходімо, Василю, разом, може, як не витягнеш мене звідти, то хоч розкажеш рідним, де шукати…  

Я теж ніколи про лікування грязюкою не чув, але щоб трохи заспокоїти Івана, сказав, що велику грязюку ніякий мікроб не витримує – дохне!

- А я? запитав Іван.

-Мікроб маленький, він – зразу, а ти - он який великий. Ти – не зразу! От горілку ніякий мікроб не витримує, бо маленький, а ти?

- О-о-о! Пожвавішав Іван, Горілки я багато можу витримати!

 - Ну, от бачиш, і грязюку витримаєш!

В коридорі висів плакат з малюнками контуру людини з різними варіантами аплікацій: - "шкарпетка", "панчоха", "колготи", "шорти" – і таке інше – десятка зо два. Зайняли чергу. Іван покрутивсь туди-сюди та й питає сусіда:

- А для чого воно потрібне оте грязюко лікування? Той, не довго думаючи

- А це, тебе так до землі привчають, щоб потім легше було... Сплюнув Іван спересердя,і запитав у кремезного молодика, що саме виходив з кабінки, куди вже мав заходити і Іван.

- А скажіть, будь ласка, як воно там, що треба робити, бо я ще не той… ну, ніколи ще не того…

- Та нічого складного. Входите в кабінку, роздягаєтесь повністю, свій одяг вішаєте на цвях, вдягаєте спецівку, що висить поруч, проходите далі і сідаєте в ванну, а там вам скажуть.

Подякував  Іван, перехрестився  і пішов в кабінку. Вздовж коридору двері в кабінки, десь з півтора десятка. Сиджу я в коридорі, чекаю. Раптом з Іванової кабінки лине збуджений жіночий голос і тихе бубоніння Івана… А далі:

-Таня! Валя! Галя! Люда! Біжіть сюди швидше – подивіться!!! І дружний багатоголосний жіночий регіт, аж скло в шибках вібрує…

- Ну, я ж "прі ісполнєніі" треба рятувати друга! Смикаю двері, благенька защіпка не витримує, двері відчиняються і я бачу… (Тут навіть наш, завжди стриманий Василь, голосно сміється) – Іван в неоковирних жіночих байкових, незрозумілого кольору, в якихось брунатих розводах, панталонах, що сягають йому майже до колін, сидить поперек мілкої ванни, заповненою чорною гряззю, а навкруги корчаться зі сміху п'ятеро – семеро дівчат…

            Хтось з попередніх пацієнток залишив частину свого одягу, яку Іван сприйняв, згідно тлумаченню того хлопця, як "спецівку"…

            - От така чудасія трапилась.

Ну скажіть, як можна вірити людям після такого…

Як Іван в санаторії хвойно-перлинову ванну приймав.

            З відомих вам причин, за весь час перебування в санаторії Іван і близько до "багнючого" корпусу не підходив, але в сусідньому корпусі дуже сподобалась йому хвойна ванна.    

             - Дуже приємно, каже Іван, після моря, залізти в теплу водичку ванни, наче в сосновий ліс. Та ще й тиха музика… Так нерви заспокоює, що, в кінці процедури, мене кожен раз будити доводиться… Та й дівчата-сестрічки симпатичні, не те, що в "багнючому"…

            …Заліз Іван в черговий раз в ванну, але щось не спалося, став досліджувати оточуюче обладнання. Помітив Іван, що дно ванни встеляє гумовий килимок з дірочками, а з куточка того килимка виходить пластикова трубочка, що приєднана до краника з написом "повітря". Не був би Іван налагоджувальником, якби не закортіло йому покрутити той краник… Пішло повітря в килимок, а звідти  - мілкими мурашками по всьому тілу…

            - От, думаю, чого це я раніше не догадався краника покрутити? Пролежав Іван так хвилин 5, а може й 10, аж тут проходить сестричка, дивиться, щоб хтось спросоння не втопився. Подивилася на Івана, 

            - А чого це вам не спиться сьогодні? Раптом очі її округлилися переляком, як кинеться вона до краника!

            - Вам не можна повітря відкривати, це вас занадто збуджує, може серце не витримати… закрутила краник і якось грайливо покивала Івановіі пальчиком…

 Лежить Іван , нічого не розуміє. 

            - Яке збудження? Лежу собі, як та колода. І пульс і дихання нормальне. Чого вона перелякалась? До чого тут серце? Ще й пальчиком покивала … А що означав той дивний погляд?

Опустив Іван погляд до води і все зрозумів. Було чим дівку налякати…

 Повітря з того килимка поволі набралося Іванові під плавки і надуло їх велетенським пухирем… 

Як тільки у неї серце витримало?...


Облизні

            Запросив мене, якось, Іван в заводському ставочку рибку половити. Дуже вже йому юшки закортіло.

            - Ходімо, каже , вдвох, вдвічі більше рибки спіймаємо, на харчах зекономимо!

             Вудлища у місцевих рибаків добув, та ще й човника випросив. Звечора черв"яків накопав, приманки намісив і умовив лягти спати раніше, щоб "зорьку не проґавити"

            І от,  рано-ранісенько, ще й сонечко не сходило, сидимо ми з Іваном у човні, уважно поплавці розглядаємо. Ранковий туман стелеться, тиша – аж в вухах гуде.  Вода – як теє дзеркало, а ні плесне, а ні хвилькою заграє, все ще спить. Кажу Іванові

            - Рано ти мене збудив, он і риба ще спить.

            - Та де ж там спить, відповідає Іван, дивись уважніше!

А й справді, непорушне водне дзеркало біля нашого човна в усіх напрямах розтинали ланцюжки мікроскопічних бульбашок. Я не рибак, отже питаю

            - А що то воно означає?

            - Так то ж короп жирує, відповідає Іван.

            - А бульбашки чому?

            - Ну, ти Василю, мене дивуєш, такі дитячі питання задаєш… Ти приманку кидав?

            - Кидав.

            - А з чого я робив її, ти бачив?

            - Та з гороху, наче…

            - Ну???

Краще б я не питав, краще б він не відповідав… Знаєте, як ото уявлю собі того бідного коропа, що наївся Іванового гороху… Сил нема стриматись, сміюсь, човен розхитую,  вудлища по воді ляскають, коропа лякають, а від того з нього ще більше бульбашок нам під ніс вилітає…

            Так ми тоді нічого і не зловили. Повертаємося до садиби, де квартирували, а хазяйка наша вже й сковорідку і борошна і каструльку для юшки нам приготувала… А як почула, що ми – порожняком, питає Івана

- А чим же ви, Іване, будете тепер свого начальника годувати?

- Та облизнями! Сердито каже Іван. Він на більше сьогодні не заслуговує!

Хазяйка щось недочула і перепитала

- То варити будете?

- Та що ви! Каже Іван. – Хто ж облизні варить? Облизні сирими їдять!

----------- ### $$$ ### ------------

Як Іван з дресирувальницею познайомився

.  ... А от ще яка чудасія з Іваном трапилась в Ярославлі, а точніше, в душовій ярославського готелю "Цирк", де ми з Іваном на той час мали короткострокове помешкання.

      Як ви пам'ятаєте, то був дуже важкий об'єкт. Працювали ми тоді поруч з пихатими московськими колегами, у яких, окрім пихи та фантастичної  наснаги у боротьбі з "зеленим змієм", інших чеснот не помічено. Отже довелося  нам і за себе,  і за "того п'яного парня" віддуватись, бо фірма ж одна - всесоюзна...  Втомлювались страшенно, тому, після повернення в готель, ми бігли до душової щоб швидше змити з себе бруд. І фізичний і моральний.

     От, дістався і Іван до душової, плещеться там, як качка, муркоче від задоволення.  Коли, різкий стукіт у благенькі двері і, досить приємний, але владний жіночий голос:

   - Ви тут?  Трохи розгубився Іван. Хто б то міг бути? Якщо знайома жіночка,

то ясно, чому так владно стукає, але, чому в душову і чому на "ви"? А вона    знову стукає, і ще голосніше: -

   - Ви тут?  - Питає. Довелося признаватися Іванові. Прикрив він інстинктивно мочалкою своє найдоржче, та й

   - Тут я,.тут - каже.

.   - Ага, моєтєсь, значит, после трудов правєдних, якось зловісно промовила жіночка, знову гупнувши кулаков у фанерні дверцята  .    

     - А вам извєстно, что  клетки в цірке открити і все ваші звєрі  по цірку разгулівают?

Відтулив Іван мочалку, обдивився себе уважно і каже: -

    - Та ні, мій звер при мені і ніде не разгуліваєт, а спить спокійно, бо роботи нема...

Ззовні вже трохи розгублений жіночій голос:

    - А ви кто?

    - Теплотехник з київської наладки.

    - Ой, ізвінітє!  І стукіт кабучків.

Закінчив Іван омовєніє, підійшов до чергової по поверху і питає:

    - А скажіть будь ласка, а хто ота жіночка, що на мою невинність тільки-но оце в душовій посягала?

Сміється чергова:

    - Да ето укротітєльніца тігров із труппи Дурова смотрітеля своіх звєрєй іщет, а он,  как всегда, забухал где-то, а клєтки не закрил...

    - Тепер Іван, мабуть, з наладки звільнится та й поїде ту.труппу шукати, щоб наглядачем звірів влаштуватися. Дуже вже йому той голос сподобався... Боюсь, тільки, що доведеться йому, бідному у тієї дресирувальниці і через кільце вогняне стрибати, як якийсь з тигрів занедужає...

----------- ### $$$ ### ------------

Оно нечаянно нагрянет, когда его совсем не ждёшь...

  • 01.07.11, 22:58

            Однажды в аптеке одного из американских штатов зазвонил дверной колокольчик. Он звонил всегда, когда в аптеку входил покупатель. Аптекарь поспешил на звон колокольчика и увидел у прилавка корову. Корова вежливо поздоровалась и спросила: - Сэр, не могли ли вы продать мне соды? Аптекарь обалдело молчал. Обрывки мыслей вихрем носились в его голове. Говорящая корова… Это немыслимо! Может я сплю? Может я заболел, и это бредовое видение? Корова повторила свой вопрос ещё дважды, но так и не получив ответа, вышла из аптеки.

            Аптекарь ударил себя кулаком в лоб. - Билл, ты старый болван! Ведь это и впрямь была говорящая корова! Ведь надо же было спросить, как ей удалось так хорошо выучить английский язык и правила хорошего тона… Вот, если она ещё раз войдёт, я предложу ей чашечку кофе и расспрошу обо всём…

            А корова, спустившись с аптечного крыльца, задумалась: - странный человек! Я ведь говорила с ним на его родном языке, а он молчал, как мой сосед по стойлу бык Бобби… Вдруг она ударила себя хвостом по морде и сказала: - корова я корова! Человек наверное подумал, что я хочу забрать весь запас соды из его аптеки, а мне ведь нужна одна маленькая пачка! Вернусь-ка я, извинюсь, и попрошу одну маленькую пачечку соды.

            Снова звякнул колокольчик и перед аптекарем возникла корова. – Сэр, ай эм сорри, поклонилась корова. Простите меня, корову, я неверно выразила свою мысль и очень сожалею об этом. Я хотела попросить вас, сэр, продать мне одну меленькую пачечку соды… Но у аптекаря снова перехватило дыхание…чашечка соды… пачечка кофе…извиняющаяся корова… немудрено вообще рассудок потерять… Корова повторила свой вопрос ещё дважды, но как и прежде, не получив ответа, вышла из аптеки.

            Аптекарь обоими кулаками забарабанил по голове. Ты полный кретин, Билл! В твою паршивую аптеку только что вошло счастье, богатство, обеспеченная старость! Ведь гастролируя по городам Америки с этой диковинной коровой, я заработаю миллионы долларов! Чтобы такого больше не произошло, я сейчас, заранее нарежу торт, налью две чашечки наилучшего кофе и когда она придёт…

            А корова больше не пришла…

Запрошення

  • 01.07.11, 01:17

… Я уверен, ты знаешь, что такое "тухес"*, но что такое "кицуха"*, абсолютно уверен – не знаешь. А "кицуха" это, же просто цимес*! И кицуха это единственное в нашей жизни, что отделяет цимес от тухеса. Ты спросишь, какая же связь между "тухес" и "цимес"? – Да самая непосредственная! Ведь всегда и везде любой цимес заканчивался неизменным тухесом. И не спорь! Вспомни хотя бы МАЙДАН*  Это я к тому, что если ты не заедешь ко мне попробовать кицуху, ты же так никогда в этой жизни и не поймёшь, что такое настоящий цимес, особенно, если она с четырьмя, как минимум, яйцами, а ты, с двумя, как минимум, бутылками (литровыми) "Оболони".

Твой Изяслав, (можно просто Изя.)

Пэ.Сэ.

Тухес       Задница.

Цимес      Сладкое блюдо. В переносном смысле -удовольствие, радость.

Кицуха     Пушистое чудо, отдалённо напоминающее омлет, но много–много вкуснее.

Майдан  -  Тухес.

техника безопасности.

  • 05.03.11, 21:50

 техника безопасности.

6 марта весь личный состав службы КИПиА сдавал очередной экзамен по технике безопасности. А сегодня 7 марта, день предпраздничный, но в голове ещё крутятся обрывки всевозможных разъяснений, дополнений, на столах и верстаках ещё валяются уже никому не нужные шпаргалки. Настроение контрастно-праздничное.

 После официального поздравления наших женщин «перед строем», начальник командует

-Ну, коллектив вас поздравил, а теперь пожалуйте ко мне в кабинет…

-Стоп, стоп, стоп ! Протестуют ребята.

-А у вас, шеф, наряд–допуск есть? Всё же 4 женщины… Одновременно...  Да еще какие женщины… Это же подпадает под категорию «особо опасные работы...» Мы что, технику безопасности зря штудировали? Нужно же сначала рабочее место подготовить, оградить опасную зону, соответствующие плакаты вывесить типа «РАБОТАЮТ ЛЮДИ»… «НЕ ВЛАЗЬ – УБЬЕТ»…, выбрать себе руководителя работ, получить разрешение у допускающего, назначить наблюдающего… а вы так вот, сразу, "ко мне"…  А в случае потери работоспособности, - вы же знаете, хотя бы на 1 день, созовут комиссию, проведут расследование, найдут множество нарушений и составят акт не "Н1" – травма во время выполнения ответственного производственного задания, а позорный "НТ" – непроизводственный травматизм... то есть бытовуха, да ещё в рабочее время… Оно вам надо ?

СПОГАД

  • 05.10.10, 20:06

СПОГАД

Дозвольте, друзі мої, під настрій, поділитись з вами ще одним з спогадів; Можливо ви з мого досьє довідались, що за фахом я налагоджувальник КВП та А, отже довелось мені об”їздити майже весь Союз і за 16 років багато чого побачити і почути.

 Наша київська бригада, в яку входили фахівці шістьох спеціальностей в 1975 році працювала на пуску одного з заводів в Ярославлі. Серед нас був такий собі слюсар Тихон Іванович, відомий серед доволі широкого загалу налагоджувальників не стільки трудовою звитягою, скільки вмінням за одну добу і тільки за три карбованці (автостопом) дістатися з Київа до Ярославля, та ще вмінням в’язати шкарпетки з різнокольоровими пальчиками…Тому, кому доводилось бачити Тихона Івановича, що зовнішністю дуже нагадував Карла Маркса, за творчим процесом, а саме, за вив’язуванням пальчиків, образ  Великого Вчителя на все життя пов’язувався з суспільно корисною справою…Потім вже ніхто з нас не міг дивитися на портрет Карла Маркса без посмішки і думки; - а де шкарпетка? Розмовляв Тихон Іванович, навіть в Ярославлі виключно українською мовою. Коли місцеві його не розуміли, а  не розуміли його завжди, він з розпачем розводив руки, примовляючи: Ну чого воно таке пришелепувате? Людської мови не розуміє…І вимагав, щоб хтось переклав "на їхню". Тихон Іванович мав ще одну особливість: До знайомих і не знайомих, а в Ярославлі і до жінок –(все одно не зрозуміють), він звертався однаково: -Я перепрошую, шановний дядечку…І от одного разу, сиджу я, прикутий монтажним ланцюгом на трубопроводі десь в метрах чотирьох від підлоги, налагоджую регулюючий клапан, а знизу проходить Тихон Іванович з двома нашими хлопцями. Почув брязкіт металу, підняв голову, побачив мене і промовив, звертаючись чи то до хлопців, чи так, сам до себе: Як все ж тепліє не душі, коли ото на чужині, задереш, бува, голову, а в гіллі рідна істота ворушиться…

До чого це я? А так, мені теж тепліє на душі від ваших коментарів… І відчуваю я себе, як багато років тому, "рідною, для когось з вас, істотою" в гіллі світового павутиння… Дякую Вам, шановниі мої друзі за радість того відчуття..

Чолом! Ваш Кривовус

 

Пе.Се. Не переплутайте з ШАЛОМ! – то зовсім інша історія…

Отец

  • 22.09.10, 15:13

Отец

 

Обычно отцы сыновьям мало что рассказывают о своей жизни, видимо опасаются, что дети сочтут их хвастунами, или считают, что о чём тут рассказывать? Ну, жил честно, не воровал, не убивал, относился к другим так, как хотел бы, чтобы к нему относились, не подличал, не пресмыкался, ну, словом жил, как нормальный человек…

            О  своём отце, хоть и ведущим, но всё же обычном хирурге железнодорожной больницы, днём делавшим какие-то операции, а вечером, вернувшись домой, коловшим дрова, таскавшем воду, а потом, перед сном, при керосиновой лампе читавшем вслух интересные книги, или удивлявшем нас с мамой удивительными рассказами о том, что где–то уже существует такой прибор, размером с посылку из Львова от тёти Наты, в котором есть такое окошко, что  если в него заглянуть, то очень запросто можно увидеть, что происходит на сцене Большего театра в Москве, а что и вовсе невероятно – в самом КРЕМЛЕ, и даже Сталина можно увидеть, если, конечно, он сам этого захочет… 

            А потом, однажды, приехал к нам, всего на один день, боец партизанского отряда, бывший санитар медсанбата, которому отец, как и очень-очень многим спас жизнь. Вот только тогда  и только от этого дяди Феди я узнал, какой у меня отец. О том, как он, командир медсанбата, во время внезапной атаки на медсанбат польского эскадрона из дивизии генерала Коца, не растерявшись, бросился к «максиму» и тем спас не одну сотню раненых.… Как сбил из такого же, но спаренного «максима»  мессершмидт, который расстреливал колонну машин и повозок с красными крестами.… Как при помощи двух пулемётных расчётов, двух десятков санитаров с трёхленейками и колоны полуторок со снятыми глушителями,  прорвал порядки немецкого полка, занявшего подходы к мосту через Днепр. По рёву двигателей немцы решили, что приближается  колона танков, и разбежались. Мост за последней машиной взлетел в воздух…. Как три дня и три ночи был под непрерывным пушечно-миномётным огнём в "котле" под Борщами, когда немцы методично добивали тех, кого отец спас, переправив с правого берега Днепра. Как  имел возможность бежать из Бориспольского концлагеря, но не бежал, т.к.  был единственным врачом в лагере. Как, вернувшись в Кагановичи  (ныне Полесское – чернобыльская зона.) восстановил работу местной больницы, а заодно связался с партизанами и подпольщиками. Лечил раненых партизан, передавал в отряд оружие. Как предложил немецкой комендатуре провести силами больницы обследование городка на предмет защиты «непобедимой немецкой армии» от инфекционных заболеваниях и извёл не один килограмм мела на надписи на еврейских домах  «тиф», «тиф», «тиф»… до освобождения ни один немец так и не сунулся в запретную зону.… Как паршивый лейтенантишко НКВД, глядя оловянными глазами мимо отца, спросил, - У тебя, майор, пистолет был? Патроны были? Так почему же ты не застрелился, а предпочёл позорный плен и сотрудничество с немцами?… и отправил отца в штрафроту искупать кровью.… После чего ни одна славянская душа пальцем не шевельнула, чтобы помочь, а эти жиды пархатые из тех домов, где были надписи «тиф», «тиф», «тиф»… снарядили пять телег и всем кагалом двинули в Киев. Одному Богу известно, как им удалось найти место формирования штрафной роты, отыскать и вызволить отца из этой мясорубки. Отец ничего этого мне не рассказывал. Единственное, что он мне как-то сказал – как подвёл черту – жид – не национальность, а состояние души, и жидов среди русских и украинцев, как ни горько это осознавать, гораздо больше, чем среди евреев…

Я это только к тому говорю, что если бы не тот, единственный дядя Федя, что остался в живых после того как  «свои» разоружив партизанский отряд, послали всех «искупить кровью» - голыми руками отбивать у немцем  «вон ту высотку»,  рассказал мне о моём отце, я ничего не знал бы и, думаю, был бы духовно много беднее. …Отец всё время перебивал  рассказчика: - да брось ты ерунду молоть, ну тебе подвернулся бы тогда под руку пулемёт, ты не стрелял бы? – Давай лучше выпьем за то, чтобы  они  (т.е. я и мы все), никогда такого не видели и не испытали. Много позже я понял, что отец страшно стыдился того, что попал в плен… Сталину, Жукову и другим мясникам за свои деяния стыдно не было, а отец очень стыдился. Слова той скотины безмозглой из НКВД висели чёрным клеймом на отце всю жизнь.

Не скромничайте, рассказывайте детям о себе, о своей жизни, если, конечно, не прожита она бесцельно...

Страницы:
1
3
4
предыдущая
следующая