хочу сюда!
 

Елена

36 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 35-45 лет

Мене звуть Вертцигель

  • 23.02.16, 20:13

Шановні друзі!

Дозвольте познайомити вас з уривком  одного з моїх мемуарних оповідань. 

https://andronum.com/avtory/krivenko-volodimir/

В цій збірці під загальною назвою "Мене звуть Вертцигель" 27 коротких оповідань.

Сподіваюсь, вони вам сподобаються..

Мене звуть Вертцигель


Мене звуть Вертцигель

 Доброго дня, шановні !

Давайте знайомитись, мене звуть Вертцигель. Це ім"я, щоб я, часом, не забув, викарбували на моїй рамі.  Народився я в Німеччині. Дату народження точно не пам'ятаю, але по народженню взули мене в новенькі камери-шини зразка 1938 року, на яких я провіз мого першого господаря Ганса дорогами Польщі та  Франціі. Звісно, був я не сам, було нас багато сотень, а може й тисяч. Хто тепер точно скаже? Хто тепер розкаже про долю моїх побратимів? Ми були молоді і міцні, як і наші хазяі. Гладеньке асфальтове покриття слухняно стелилося під наші колеса, і ми незадоволено бурчали, коли траплялось кілька кілометрів бруківки...  Все пізнається в порівнянні... Ех, знали б ми тоді, які шляхи чекають на нас, може б і не рвались так завзято вперед... А тоді все було пречудово. Гладенькі дороги, турботливе ставлення до мене мого хазяіна і друга Ганса. Він ніколи не кидав мене на землю, а завжди обережно притуляв до дерева, стіни чи паркана, а потім, пересмикнувши затвор свого шмайссера, йшов кудись з своїми друзями - солдатами. Ми слухняно стояли, спираючись один на одного, і чекали своїх хазяів. Бувало, що повертались не всі. Того мого побратима, чий хазяїн чомусь не повернувся, клали в кузов вантажноі машини і кудись відвозили.

     Наше по-німецьки розмірене життя різко змінилось, коли я, якось, однією літньоі ночі, перевіз мого Ганса по мосту через Західний Буг. Тоді я вперше відчув своіми, звиклими до гладенького асфальту колесами сиру, всю в вибоінах і гострому камінні, землю... Це вже було щось непедбачуване. Порівняно з тими дорогами бруківка вже здавалась святом. Часом я був не в змозі везти мого Ганса і тоді вже Ганс віз, а бувало, що і ніс мене на плечах... Не зважаючи на наши дуже теплі, дружні стосунки, коли над нами починало щось пронизливо свистіти і гуркотіти, Ганс вже не. притуляв мене до чогось, як завжди, а шпурляв куди завгодно, втім я на нього не ображався, бо і сам Ганс ляпався не розбираючи куди - навіть в чорну, масну грязюку... Про дороги Франції та Польщі залишалось лише мріяти. Кожного дня доводилось поремішувати кілометри грязюки, але ми з Гансом тримались, бо були солдатами великого Рейху!

   Одного разу ми з Гансом везли до штабу дивізії якийсь важливий пакет. Раптом щось наді мною свиснуло, Ганс зойкнув і ми впали на землю. З кущів вийшло кілька чоловік, відібрали у Ганса автомат, з яким він ніколи не розлучався, відібрали і сумку з пакетом. Ганс, чомусь, лежав непорушно і не опирався, заснув, мабуть, бо стомився, бідний. Ті люди в дивній одежі в чудернацьких кашкетах, на яких, замість рідного орла з свастикою був тризуб дістали з сумки пакет, розірвали його, витягли з нього якийсь аркуш, і дуже, чомусь, зраділи. Потім, один з них, кого інші називали Тарасиком сховав гансів пакет за пазуху і так владно потяг мене за руля, що я, хоч і не хотів покидати Ганса, мусив скоритися.

   Отак в мене з'явився новий хазяін. Ох і натерпівся ж я з ним!!!

 Все познається в порівнянні. Тепер про погану бруківку з вибоїнами і калюжами можно було лише мріяти. Шини мої, що пройшли неушкодженими не одну сотню кілометрів французькими і польськими дорогами вже частенько бували пробиті, і часто доводилось везти Тараса на ободах...Лікував він мої стомлені пробиті камери у незвичайний, невідомий у моїй країні спосіб: - накладав на пробиті місця вишневу смолу, яку зрізав з дерев гострим ножем, заправлав в шину, накачував повітрям і ми мчали далі. Поводився зі мною Тарас не як з другома, швидче, як з полоненим. Об'їздили ми з Тарасом всі лііси навколо Львова. Перевозили якісь мішки і в'язанки рушниць та автоматів після вдалого нападу на колишніх моїх побратимів. А я що міг вдіяти? Я лежав собі в кущах, чекаючи, хто прийде до мене після бою; хлопці з орлами, чи хлопці з тризубами...  Приходив по мене завжди лише Тарас, а земляків своїх мені так більше бачити і не довелось..

   З Тарасом я пізнав справжнє бездоріжжя.  Круті лісові схили, грубі корчі, по кілька на один оберт колеса. Багато раз, по кілька днів, лежав я прикиданий мокрим листям. Багато раз я вже й не сподівався, навіть, по корчам поїздити, але Тарас приходив знову, грубо шарпав мене, звільняючи від листя, що маскували мою криївку, мацав за шини і я знову, проклинаючи свою долю, мчав Тараса лісовими нетрями. Мене завжди дивувало те, що Тарас ніколи не вмикав мою, досить потужну фару. Я думав, що він не знає, як вона вмикається і одного разу, бажаючи допомогти Тарасові їхати впевненіше в суцільній темряві, сам ввімкнув її. Тарас миттю загальмував, зіскочив з мене і...  ...обірвав провід живлення від дінамки, а потім ми довго-довго лежали на вологій глиці. Нарешті Тарас підвівся, підняв мене, ще раз перевірив, чи добре обірваний провід і ми поїхали далі. Я довго розмірковував над тим випадком, а потім згадав, що Ганс, як доводилося їхати вночі, завжди вмикав фару. Так було і під час нашої останньої, з Гансом, поїздки... Мабуть світло моєї фари приносить нещастя, подумав я. Отак, без світла, в бездоріжжі пройшло кілька років. Сам не знаю, як я це витримав. А потім, під час чергової поїздки, сталося з Тарасом майже те, що з моїм першим хазяїном Гансом. Знову якісь люди, але вже в червоних кашкетах гукали з кущів, щоб ми зупинилися, але Тарас не послухав і ще дужче став налягати на педалі. І ми помчали з усією швидкістю, на яку я був здатний. ...Знову знйомий свист, розпачливий зойк Тараса і падіння на кам'янисту землю. Тарас не лишився лежати, як Ганс, а піднявся і спробував бігти, але його ті люди швидко наздогнали, повалили, зв'язали і, вигукуючи якісь незрозумілі слова вкинули в кузов машини, що була захована в кущах. До того ж кузова вкинули й мене, обізвавши не Вертцигелем і, навіть, не велосипедом, а "вєщдоком"... Машина рушила і, за якийсь час, котилась вже по вулицях знайомого міста, куди ми з Тарасом частенько навідувались. Від Тараса я чув, що це Львів.

Машина зупинилась коло якогось будинка, звідти вийшли люди в білих халатах, поклали Тараса на ноші і, у супроводі тих, у червоних кашкетах, занесли в будинок. Мене теж затягли в той же будинок і поставили коло стіни навпроти тії кімнати, куди занесли Тараса. Жінка в білому халаті сказала, що я не можу тут стояти, бо дуже брудний, але той, у червоному грізно відповів, вказуючи на мене:

   - Ето вєщдок! І та жінка більше не сперечалась.

Простояв я в коридорі пару тижнів, поки з тієї кімнати люди в червоних кашкетах не вивели шкутильгаючого Тарасаі не потягли знову до машини.

   - А ви ж "вєщдок" забули, закричала жінка.


8

Комментарии

123.02.16, 20:36

    223.02.16, 20:43

      323.02.16, 21:26

      Тарас не повернувся за Вертцигелем

        423.02.16, 22:45

        велик на фотке не армейский, та и ездила не нем скорее Матильда, чем Ганс

          523.02.16, 22:51Ответ на 4 от ter_ror_ist

          велик на фотке не армейский, та и ездила не нем скорее Матильда, чем ГансТак всі кажуть, хто не в курсі, як в довгополій шинелі з зброєю, маючи ще й багаж, "ластівку виконувати".
          Історія цього велосипеду, починаючи від Тараса, не вигадана.

            623.02.16, 22:52Ответ на 3 от muxa-xa-xa

            Тарас не повернувся за Вертцигелем

              723.02.16, 23:04Ответ на 5 от Кривовус

              бабский велик, бабский реквизировать "на нужды" могли, не спорю, но стандартным был Truppenfahrrad. А шинель - в скатке везли, помним про тактику молниеносной войны. Немцы в шинелях воевать не собирались*lo l*

                824.02.16, 03:35Ответ на 5 от Кривовус

                велик на фотке не армейский, та и ездила не нем скорее Матильда, чем ГансТак всі кажуть, хто не в курсі, як в довгополій шинелі з зброєю, маючи ще й багаж, "ластівку виконувати".
                Історія цього велосипеду, починаючи від Тараса, не вигадана.

                  924.02.16, 08:02Ответ на 7 от ter_ror_ist

                  бабский велик, бабский реквизировать "на нужды" могли, не спорю, но стандартным был Truppenfahrrad. А шинель - в скатке везли, помним про тактику молниеносной войны. Немцы в шинелях воевать не собирались*lo l*Написав, що знаю, зі слів свідків. (та лікарка - моя рідна тітка, і Траса вона добре знала, бо з одного села), А Ви копайте, на здоров' я, як нема чого більше робити!

                    1024.02.16, 08:12Ответ на 9 от Кривовус

                    могу копать, могу не копать интересно же...велик то уже в коллекционный превратился, а на нём до сих пор ездят.

                      Страницы:
                      1
                      2
                      предыдущая
                      следующая