хочу сюда!
 

Оля.

25 лет, овен, познакомится с парнем в возрасте 23-30 лет

Менталітет

  • 09.05.17, 08:32
Довелось нам, якось, виконувати пуско-налагоджувальні роботи на цукрових заводах Литви та Латвії. Розкажу про кілька кумедних випадків, пов'язаних з незвичним для нас прибалтійським і нашим, але західним менталітетом.
Почну, мабуть, з опису деяких труднощів в спілкуванні з місцевими незнайомими людьми.
Одержати вичерпну відповідь від перехожого, звернувшись до нього російською мовою, на 80% нереально, але колега мій, Леонід, (blog.i.ua/user/1963168/1614002/) винайшов засіб, завдяки котрому можно було знайти спільну мову з будь-яким щирим прибалтом. Ось приклад:
Йдемо з Льонею вулицею Вільнюса, шукаємо їдальню. Питаємо першого зустрічного:
- Скажітє пожалуйста, как пройти к столовой? Чуємо відповідь:
- Ізвеніте, я по рюскі, ето, ну, в общєм, не очень, понимай... Ізвіните... Питаємо другого, третього... - Відповідь, з невеличкими варіаціями, маже однакова, - ввічливо-призирлива. Льоня каже:
- А тепер я покажу тобі фокус - дивись і вчись! Звертається до наступного зустрічного дядька з тим же питанням, отримує ту ж, як завжди, відповідь, Льоня скрушно розводить руками і говорить:
- Я перепрошую, шановний, коли ласка, дозвольте сірника у вас попрохати, бо ми такі голодні, що й цигарки не маємо чим припалити...
Дядько ошелешено дивиться на Льоню, кліпає очима и нарешті, немов через силу, вичавлює:
- Ч-что?
Льоня якось дивно наморщує чоло, ніби намагаючись щось згадати, клацає кілька раз пальцями...
- Ну, как єто по-русскі... Дістає пачку цигарок і чиркає по ній уявним сірником...
- Спічкі? - здогадується кмітливий дядько і дістає з кишені запальничку. Льоня пригощає дядька і мене сигаретами, всі , втрьох затягуємося і зав'язується некваплива розмова про красу Вільнюса, про цікаві місця і музеї, які неодмінно треба відвідати. Ми намагаємося говорити суржиком, поправляючи і перекладаючи один одного, щоб знищити найменші сумніви в нашому українському походженні. Льоня, навіть записує транскрипцію назв визначних місць Вільнюса і ми повторюємо їх, намагаючись відтворити без помилок. Дядько ж говорить російською без найменшого акценту, хоч кілька хвилин тому і двох слів російською скласти не міг... Кінець кінцем, довідавшись, що ми з САМОГО Києва, розчулений дядько веде нас до їдальні і щось про нас каже дівчатам на роздачі та касиру своєю мовою. Дівчата розцвіли найдоброзичливішими посмішками і нагодували нас краще ніж в ресторані...
Аналогічний випадок трапився, коли нам закортіло кілька днів відпочити на Ризькому узмор'ї. Була весна, до курортного сезону було ще далеченько, отже нам здавалось, що найняти у когось кімнату для нас, трьох хлопців, на пару днів, можно буде без проблем... Нам так здавалось... Але ми не врахували, що Прибалтика - не Крим! Йдемо, майже, безлюдною вуличкою. Обабіч ошатні приватні будиночки. Йдемо, вибираємо... ... Вибрали, кличемо до паркану жіночку, що порається у дворі.
- Здравствуйтє!
- Здравствуйтє!
- Скажітє, нє найдьотся лі у вас комната для нас на пару-тройку днєй?
- Ізвініте, я нє очен хорошо по-рускі, я мужа позову... Входить її чоловік. - Вітаємось. Повторюємо своє прохання.
- Ізвініте, у нас не отшень много мєста, ми нє сдайом. (Будинок великий, з мансардою), але для нас місця нема... Йдемо далі, будинок ще більший за попередній, знову питаємо:
- Ізвініте, к нам прієхалі гості, ми не сдайом... Йдемо далі. - Ще кілька подібних відмов. Стає зрозумілим: - а ні ми, а ні наші гроші тут не потрібні... Згадую льоніну вигадку, розповідаю колегам, але, на біду, їхня українська ще гірша за російську в латвійському виконанні.
- А давай, ти будеш українським суржиком користуватись, а ми тарабарщину придумаємо, - пропонує Женя.
- А ти на карті зможеш свою рідну країну Тарабарію показати? - кепкую я - вони ж спитають, звідки тебе, красеня, сюди нечистий приніс!
- Скажу - з Елісти...
- А це де?
- Десь там, - Женя невпевнено маше рукою в сторону моря, - Висоцький про неї співав, - мабуть Татарія, або Башкирія... Його герой там "нашёл вставные челюсти размером с самогонный аппарат"...
- Він там і про скіфів співав. Може так і скажеш, що ти скіф з київською пропискою, бо було ж Велике Переселення Народів! - продовжую знущатися я.
Поки ми отак розважалися, Толік щось зосереджено писав в кишеньковому блокнотику, раз з разом відриваючи списані аркуші. Ще раз, уважно прочитавши написане, набравши серйозного, поважного вигляду, мовив, звертаючись до нас:
- Якщо не маєте бажання ночувати он там, на пісочку, то припиніть пустопорожні балачки, вивчіть оцей текст і будемо діяти за таким сценарієм: - питаємо про житло, як і раніше, отримуємо відповідь, як і раніше; про гостей, про пожежу, повінь і т.п. і проговорюємо цей чудернацький текст по черзі, а ти, - звертаючись до мене, - по ситуації - суржиком все це відполіруєш. Згода?
- А чого ж, спробуємо! - погодились ми.
Хазяїн наступного маєтку, як і очікувалось, став вибачатись, посилаючись на ремонт, Толік, ляснувши себе обома руками по стегнах, з відчаєм промовив:
- АЗОХІНЕ МАМІНЕ!
- МУХТАБС МУХАРАБС! - патетично потрясаючи піднятою правицею, виголосив Женя.
- А-а-а, ШАНКІНС ДЕКАМОНС! - безнадійно розвів руки я, поволі повертаючись, наче збираючись йти далі.
- Падаждітє! - зупинив нас хазяїн. А ви, ізвінітє, откуда самі будєтє?
- Із дальокой Елісти, - відповів Женя, - і у нас моря нєт, чомусь поскаржився він і, помітивши, що литвин ще щось от-от спитає, молитовно притиснувши руки до грудей, продовжив: - ну, понімаєтє, ну совсем, абсолютно совсем, ну никакого моря совсєм нєт. А у вас его столько - аж схлипнув, сьорбнувши носом... Дядьку стало невимовно соромно за володіння таким казковим багацтвом і він став, вибачаючись, виправдовуватись, показуючи на штабель цегли у дворі і електричну бетономішалку :
- Очен жалко, но ви відете, ремонт, стройка, но ви пойдіте в во-о-о-т тот дом, спросите Юргаса, ето мой болшой друг, скажете, - от Пятраса. Он будет помогат!...
Юргаса ми вдома не застали, але його дружина, ледь почувши про Пятраса, запросила нас в будинок і проблема трьохденного відпочинку була вирішена за кілька секунд.
Запам'ятався ще один схожий випадок, на цей раз, у Львові. Зараз вже мало хто знає що таке елан, кримплен, болонья, а в семидесятих, коли всім чоловікам доводилось щоранку випрасовувати свої брюки, наводячи гострі "стрілки" замість вечірніх "пухирів" на колінах, придбання такого одягу з елану, або сорочку з кримплену, було і престижем, і невимовним везінням. До того ж ми не питали один у одного: - де КУПИВ... Питали - де і як ДІСТАВ!... Втім, навіть не питали, бо у нас між собою секретів ніколи не було, отже питати не доводилось. Більше того, кожен з нас намагався турбуватися не лише про себе. Кожен думав: - як це я зможу з'явитися з новеньким "дипломатом", в елановому костюмі, в крімпленовій сорочці, в той час, коли колеги мої в неоковирних м'ятих костюмах від фабрики "Більшовичка"...
Отже, як тільки хлопці довідались в якому склепі (магазині) "викинули" еланове чудо, тут же повідомили про це і інших членів бригади.
- Тільки не здумай питати, чи є "брюкі на продажу" тут "брюк" не носять! Треба казати, обов'язково вживаючи безособовий зворот:
- Чи має пані еланові сподні до спродажу?
Ну, звісно, майнув я чимшвидше до "склепу". Привітався, запитав, як вчили... Миловида продавчиня уважно змірявши мене поглядом, відповіла питанням:
- А який розмір пан потребує? - Відповів. - Най пан в примірочній хвильку зачекає!
Йду в примірочну, за хвилину продавчиня приносить мені паперовий пакет з "сподніми". Міряю. Не вгадав, щось тиснуть. Звертаюсь до продавчині:
- Я перепрошую, коли ласка, чи на можно на розмір більше? Простягаю знову загорнуті в папір "сподні" і одержую інші, теж загорнутий в папір. Знову пріміряю - супер! Виходжу з кабінки, покупка знову загорнута в папір від зайвого ока. Дякую, розраховуюсь. В цей час до "склепу" заходить молодик з зачіскою "кок", з зеленим шнурком на шиї замість краватки, в брюках "дудочка", з верещащим транзистором в руці... І не вітаючись:
- Ска-а-ажіце па-а-ажалуста, єсть лі у вас ела-а-ановиє брюкі?
- Ні, нема, не було і, мабуть, не буде, - каже продавчиня, перев'язуючи шпагатом і вручаючи мені мою покупку...
На дворі був 1972 рік...
А ось сюжет 1992 РОКУ:
До нашого заводу з якоюсь непевною метою, типу " обміну досвідом", завітала московська делегація, десь з десяток осіб. Мені виділили "Рафік" і доручили зустріти їх на вокзалі і доставити на завод. Зустрів, привітався, запросив до "Рафіка", що очікував на Привокзальній площі. Помічаю якусь дивну нервозність гостей; збились щільною купкою, йдуть, якось полохливо озираючись. Питаю, як доїхали, чи все гаразд... Відповідають, що все добре, жодних проблем, але ж я бачу їх нервозність. Більше за всіх нервує опецькуватий лисуватий товстун. Вже на площі він, пропустивши всю групу в "Рафік" і відтиснувши мене від дверцят, з нервовим смішком запитав:
- Скажітє, а нас тут, у вас, біть нє будут?
...Гарна погода, гарний настрій і таке безглузде питання... Згадалась реплика Іпполіта Матвєєвіча Воробьянінова (Кіси) з «Двенадцать стульев» - Господа! Неужели вы будете нас бить?", - трохи здивований московським гумором - (я його саме так тоді і сприйняв) поплескав товстуна по плечу і дуже приязно усміхаючись, сказав:
- А як же! Чому ж не будуть? Обов'язково будуть! По заслугам і честь!
Те що він не жартував, я зрозумів набагато пізніше. Я теж, виявляється, не жартував, хоча й підсвідомо... Але ж, що цікаво, вони ще в дев'яностих вважали, що заслуговують, як мінімум, на побиття, а ми так довго вагались...
18

Комментарии

19.05.17, 08:46

Точно такие разговоры (я вас не розумію...) у меня не раз были в прежние времена во Львове. Но я переходил на украинский язык. Сейчас во Львове все "розуміють".

    29.05.17, 08:47

      39.05.17, 08:48

      мои дети были год назад в Таллине, так им за их українську зачинені музеї відкривали та ще у музеї пригощали

        49.05.17, 09:02Ответ на 3 от Cosmopolit

        мои дети были год назад в Таллине, так им за их українську зачинені музеї відкривали та ще у музеї пригощали
        Справжні брати справжнім братам завжди і співчувають і помогають!

          59.05.17, 09:07

          а ми так довго вагались...

            69.05.17, 09:13

              79.05.17, 09:55

              в Чехії те саме. Нас навіть російськомовний турагент попередив, говоріть краще українською, якщо поза групою десь гуляєте. Це при тому, що там кацапів повно, а празьку весну їм ще не забули.

                89.05.17, 09:57Ответ на 1 от Серый Кот

                Точно такие разговоры (я вас не розумію...) у меня не раз были в прежние времена во Львове. Но я переходил на украинский язык. Сейчас во Львове все "розуміють".колись так само розуміли. У Львові повно росіян, бо це було завжди місто відставників. Лізли як таргани зі свого Сибіру. А от по маленьких містечках і селах могли не зрозуміти

                  99.05.17, 10:00Ответ на 8 от Анна-Мария

                  Я знаю, что розуміли, но отвечали так

                    109.05.17, 10:24Ответ на 7 от Анна-Мария

                    в Чехії те саме. Нас навіть російськомовний турагент попередив, говоріть краще українською, якщо поза групою десь гуляєте. Це при тому, що там кацапів повно, а празьку весну їм ще не забули.всё проще. На украинском языке чех поймёт вас куда быстрее чем на русском из за бОльшего сходства чешского и украинского языков.

                      Страницы:
                      1
                      2
                      4
                      предыдущая
                      следующая