хочу сюда!
 

Нина

29 лет, водолей, познакомится с парнем в возрасте 30-35 лет

Заметки с меткой «мемуари»

Більярд

БІЛЬЯРД


З грою в більярд мене познайомив чоловік моєї сестрички Слава, коли мені виповнилося 12 років. Більярд Слава зробив власноруч з товстої фанери, обтягнутої сірою байкою. Замість шарів з слонової кістки використовувались кулькі з дуже великого підшипника. Цокіт тих кульок лунав на всю хату, а якщо траплявся "фол" - тобто якась з кульок перескакувала через борт і летіла на підлогу, цьому раділи лише пес Пірат і кіт Жихарка, що кидались навперейми за блискучою гуркочущою іграшкою. Від мами з сестричкою я всією шкірою ловив дуже невдоволені погляди, а вухами :
- А ти вже всі уроки зробив?... Слава, який був моїм постійним партнером і тренером, казав:
- В більярд треба грати як в шахи - вдумчиво, а не так, наче пацюків ганяєш... Отже цей суворий металевий більярд привчив мене до неспішної, "вдумчивої" гри. За якийсь час я став вважати себе справжнім фахівцем, бо вже іноді і у Слави почав вигравати.
Через кілька років ми переїхали до Києва і там я вперше в житті побачив справжній більярд, що по площі був в 7-8 раз більшим за домашній.
На Володимирській гірці грали духові оркестри, на залених майданчиках читали цікаві лекції про дальні космічні перельоти, що ось-ось мають відбутися. Про Тунгуський метаорит, що прилетів звідти, куди ми ось-ось... Тоді з Подолу по Олександрівському узвозу на площу ім. Сталіна бігав трамвайчик з двома постами керування - "пульман" і я частенько вечорами навідувався до дніпрових круч.
Був теплий літній вечір. Я, як звичайно, їхав тим пульманом, збираючись пройтись наддніпровим шляхом через оркестри-майданчики до Арсеналу. Трамвайчик вже минув альтанку перед сходами до пам'ятника Магдебурського права, наближаючись до Філармонії, коли мою увагу привернув великий павільон з привабливим написом "БІЛЬЯРДНА", що стояв на горбочку поряд з будинком Філармонії. Ну, звичайно, ногі самі понесли мене на зустріч з пригодами.
В кишені я мав аж цілий карбованець і трохи дріб'язку на трамвай, що тоді коштував 3 копійки. За вхід до більярдної треба було заплатити 30 копійок, так, що і на пару пиріжків по 4 копійки і на морозиво "Ескімо Ленінградське" за 20 копійок, та й на Місяць в підзорну трубу подивитись за 15 коп. - цілком вистачало.
Вигляд справжніх більярдів мене вразив. Замість звичних 25 міліметрових сталевих кульок на зеленому сукні лежали майже футбольні м"ячі розміром з мій кулак... А столи... Здавалось, якщо станеш з одного краю, то другий десь в туманній імлі небокраю загубиться... В залі було 6 більярдів. На трьох грали, інші булі вільні. В розгубленій нерішучості я застиг на порозі, не знаючи як діяти далі. На ближньому більярді гра закінчилась і один з гравців, постукуючи києм по долоні лівої руки звернувся до мене:
- Ти сам, хлопче? Може зі мною партійку збацаєш? Його жаргон щодо такої серйозної гри, в яку грав "сам Жаров" мені дуже не сподобався, але я не став сперечатися з людиною "поважних років" (ті, кому за 30, мені, тодішньому, здавались майже патріархами).
- А чому ж? Збацаємо! Відповів я.
- Як гратимемо? Спитав чолов'яга. - Пірамідку, Американку, Відбортяшку, Кутики?
Я вперше чув такі мудрі назви, тому, щоб не виказати себе салагою з села, сказав:
- Ні, без витребеньок! - Звичайну, класичну!
- Класичну, так класичну. - Погодився чолов'яга. Ти, звичайно, "орел"? - Запитав він, мусолячи в пальцях п'ятака.
- Орел.
- Ну а я тоді "решіткою" буду!
Зблиснувши міддю, п'ятак впав на зелене сукно "орлом".
Першим же ударом в другу від основи кулю (як вчив Слава) я поцілив в кутову лузу. Другим ударом зробив "штани" - тобто забив дві кулі в кутові лузи... Коли я забив п'яту кулю, ті, що грали на інших столах, кинули свою гру і підійшли до нас. Почулися глуздливі репліки:
- Ну що, Жека, цей хлопчина тебе сьогодні і ночувати під столом змусить!
- А що, відільються котові мишкині сльози!
- Нарешті! Не все ж йому над нами збиткуватись!
Збентежений черезмірною увагою, я занадто довго і старанно цілився. В результаті рука схибила, куля пронеслась, не зачепивши жодної... Серед вболівальників пронісся подих розчарування, але куля, вдарившись об один борт, вдарилась об другий і, зачепивши зграйку інших куль, влетіла в бокову лузу. Потурбовані нею дві кулі, якось поволі, одна за одною, теж опинились в лузах...
- Карамболь! Абріколь!!! Зарепетували болільники. - Він і абріколем володіє!!!
- Все Жека! Тепер ти все життя під столом сидітимеш! Ти бачив, який він клапштос зробив? З підставочкою!
- А абріколь!!! Трійчатку за раз!!! Такого я ще ніколи не бачив!
- І я!
- І я!
- Партія! Сказав я і, наче вибачився, розвів руками...
- Да, сказав Жека, чухаючи потилицю, давно мене так не взували... Жодного удару зробити не дав! І звідки ж ти такій взявся?
- Ти, Жека, баки не забивай, потім поплачеш! Бабки на стіл! - Підзадорив хтось з глядачів.
- А я що? Колись за мною борг був? - Знизав плечима Жека, кладучи на сукно червонця
- Це що? Нащо? - Перелякався я.
- Як то "що це" - сторопів Жека. - Ти ж сказав, класику гратимемо, на червонця, а не карамболь на 50...
- Та який червонець? Я за так, не треба ніяких грошей!
- Жека! Він тебе, бідного, жаліє! - Зареготали глядачі.
Обличчя Жеки то зблідло, то почервоніло, очі налились кров'ю і він тихо, чеканячи кожне слово сказав:
- А ну, швиденько забирай свій виграш і мотай звідси, щоб за хвилину і духу твого тут не було!
... Наступний раз я зіграв лише років через десять, вже після закінчення інституту! А ті хитромудрі більярдні терміни назавжди застрягли в моїй пам'яті, хоч я про них раніше і уявлення не мав. Та й на гроші грав єдиний раз у житті, бо у мене, всупереч прислів'ю, завжди не перший, а обов'язково другий блін комом...

...На дне глубоком памяти моей...

ПОХОДНЫЙ ДНЕВНИК ГРУППЫ "КЕНТАВР"
Сегодня, 07.07.1972, как и 07.07.1969 мы вылетаем в Симферополь. Вылет из Винницы в 20.05
Группа "Кентавр" состоит из:
К.В.Г. –пан Юзеф
Р.Ю.С.-пан Ципа
Д.В.И.-пан Гималайский.

пан Юзеф: - Сидим в авиакабаке, пьём за здоровье только что родившегося "Кентавра" Сначала пан Ципа, а потом и пан Юзеф ненормативной лексикой заставили поникнуть цветочки, стоявшие на столе… Сами озадачены: - и хто же это нас так воспитал. И хто ж нас теперь перевоспитовывать будет? Одна надежда на общественность, но она сама такое, порой загибает, что хоть в энциклопедию лезь, слова незнакомые искать…
пан Ципа: – Тут кто-то задал вопрос о воспитании общественностью, так оно началось прямо у трапа самолёта, такого, понимаешь, лайнера районного значения с заплатками по всему фюзеляжу. Сначала у нас забрали билеты, а потом вовнутрь пускать не хотели, стеснялись, наверное, нас, городских. Так бы и не пустили, но "Кентавр" всеми тремя корпусами начал кожу морщить и они были вынуждены признать нас и впустить, но на всякий случай крепко привязали нас к своим табуреткам, чтобы мы на ходу не сбежали, сказали пару теплых слов на прощанье, подняли нас вверх аж на два километра и опускать, пока, не собираются..
пан Юзеф: – 20.15 взлёт (10 минут пришлось доказывать свои добрые намерения, что бензин в бутылке из-под шампанского нужен нам не для диверсии, а для туристского примуса… и как они только унюхали! А какой крик подняли! – Отобрали таки, демоны!)
Наш старенький, весь в заплатах Ил-14 упрямо карабкается вверх. В ушах пощёлкивает, альтиметр на стенке пилотской кабины показывает 2500 метров. Среди пассажиров упорные слухи, что в Симферополе дождь и, может быть, нас не примут.… А кто же нас тогда примет? Обещали, что в воздухе будем 3 часа, следовательно, в начале 12 го начнём пожинать плоды тёти Романтики. А пока что "Кентавр" читает всевозможные газеты, заботливо рассованные в кармашки спинок кресел и дружно удивляется нахальству Фишера.
Я бы хотел, невзирая на возможный дождь, (если, конечно, нас таки примут) пробраться на окраину Симферополя, дабы там поставить палатку и заночевать. Хотя, если дождь будет слишком сильный, и если нас примут… Ну, словом, будем посмотреть…Обратных билетов пан Гималайский не достал, так, что один день в Крыму придётся угробить на добычу билетов.
- О-о-о! Начинаются штучки… Вошли в грозовой фронт. Высота 1800. аппарат болтается, как нечто на верёвочке… Габаритный огонь левого борта бросает кроваво-красные отблески на двигатель. Бабуля, сидевшая слева от меня, проснувшись от болтанки, увидала эти огненные всполохи, напугалась, но, сохраняя железное самообладание, взяла меня за локоть и робко спросила:
- Що, вже горимо?
По фюзеляжу хлещет град., едем, точно на паре гнедых по разбитой булыжной мостовой. Но, всё же летим! Выходит стюардесса, сообщает:
- Ожидается сильная болтанка, пристегнитесь!
- А то, что сейчас, это не болтанка? – интересуется пан Ципа.
- Это? Удивляется стюардесса, - Ну что вы, это так...
пан Гималайский: - По всей видимости, "Кентавра" ожидают первые испытания. – Установка палатки в ночное время на неизвестном месте под потоками ночного дождя. Все Кентавровы члены возбуждены необычайно встречей с неизвестным, уготованным им судьбой.
пан Юзеф: – "Кентавр" ужасно ленив. Вести дневник в состоянии только его 1/3… Ну, что же, пусть хоть она работает…
Итак, Симферополь. Прибыли мы, как и ожидалось, в начале 12. Асфальт мокрый, моросит мелкий дождик. "Кентавр" приуныл, поджал хвост и, поскуливая, пополз к дежурному по аэропорту, упрашивать доброго дядю дать сухую постельку и крышу над головой. Дядя, подговоренный злой тёткой Романтикой, оказался тоже злым и бессердечным. Пришлось "Кентавру" искать сухой клочок сена, как и планировала его 1/3, на берегу водохранилища.. Доехали под песню Окуджавы "Последний троллейбус", последним троллейбусом от автовокзала до конечной остановки "Марьино", потом довольно далеко (метров 400-500) шлёпали по раскисшей глине, пока нашли подходящее местечко возле ручья. В темноте, под дождиком, установили палатку, слопали палку сухой колбасы без хлеба и долго не могли уснуть, прислушиваясь к жутким звукам загадочной жизни чужой, курортной страны. Ещё в рейсе я познакомился с парнем, имеющим какое-то отношение к авиации и археологии. Разузнал всё, что мог о Ласпи, а затем услал пана Ципу к стюардессе выяснить, как добраться до Симферопольского водохранилища. Он превзошел и мои и свои собственные ожидания. Даже ухитрился договориться с нею насчёт билетов на обратный рейс. Потом Валя, как она представилась, подарила пану Ципе недоеденные пассажирами конфетки в блевательном мешочке, (мы так их и не отведали, потеряли в многотрудной дороге), а может пан Ципа съел всё сам ночью в спальнике…
. 08.07.1972. Проснулись на берегу Симферопольского водохранилища. Ночью мы его не заметили! Очень медленно собрались. Мокрая палатка никак не хотела залазить в чехол. Снова троллейбусом до автовокзала, а оттуда с большими трудами упросились на получастный автобус, но только до Бахчисарая. Прибыв в Бахчисарай, на автостанцию, пан Ципа немедленно взял билеты на рейс Бахчисарай – Чуфут-Кале – Инкерман – Севастополь и с гордостью сообщил: - Без остановок! Такие волнующие названия и без остановок? Но, ладно, молчу. Море зовёт, а времени y нас, действительно, в обрез. Зато до этого экспресс-рейса целых полтора часа, а тут, говорят, есть дворец крымского хана. 2/3 "Кентавра" сильно упираются, боятся на автобус опоздать, но тут уже я проявляю максимум настойчивости и, пользуясь более высоким служебным положением, волоку "Кентавр" на съедение крымскому хану. Дорога вьётся мимо домиков из ракушняка под крышами из странной, похожей на половинки цветочных горшков, черепицей. По этой самой дороге, мимо таких же татарских домиков лет 300 тому гнали моих предков-земляков с Украины в рабство. Безуспешно пытаюсь представить себя одним из своих прадедов, попавших в плен и неволю. Но "Кентавр" резвится и никак не хочет проникнуться историей. И меня с настроя сбивает. А вот и дворец.
– Халабуда! - Разочарованно констатирует пан Ципа. Я думал, тут есть на что посмотреть...
-У тёти Баси курятник лучше!… Стоило сюда тащиться! У входа уже стояла почти укомплектованная группа. Опасаясь ненужных пререканий, я молча взял 3 билета и "Кентавр" охая и недовольно фыркая, поплёлся к хану на заклание. Тут всю группу ждало потрясении. К нам вышел мальчишка 10-12 лет и представился: - Я ваш экскурсовод, прошу следовать за мной… Мы, оторопело, переглядываясь, пошли за ним. То, что мы услышали из уст этого ребёнка, никогда не сотрётся из моей памяти. Про всех этих Гиреев, их визиров, жён, наложниц и детей он рассказывал, как о своих близких родственниках. Казалось, вот-вот он позовёт кого-то из них из прохладных недр дворца.
В группе был здоровенный российский сельский мужик с такой же необъятной супругой и сыном-верзилой лет 16-17. И отцу и сыну очень не понравился мальчик-вундеркинд. Они всё время пытались "каверзными" с их точки зрения вопросами, показать присутствующим, что не такой уж этот мальчик умный, просто заучил, как попугай, свой рассказ-лекцию. Но знания-то у отца с сыном были на нуле, а потому вопросы их были один дебильнее другого. Даже "Кентавр" слегка возмутился нахальством этой парочки. А перед входом в Гарем, мальчик очень по-взрослому обратился к маме верзилы:
- Женщина, я вам настоятельно не рекомендую брать вашего ребёнка в помещение Гарема. Я там буду рассказывать о вещах, не предназначенных для детских ушей…
О чём рассказывал мальчик, я не услышал, так как "Кентавр" затопал копытами: - Опоздаем, опоздаем… и мы помчались вниз по той же улочка к автобусу.
В Севастополе довольно детально осмотрели Аквариум и, о чудо чудное, диво дивное – взяли билеты на обратный вылет в Киев. Из-за очереди в кассе, на автобус в Форос не успели, поэтому пришлось взять такси 3 руб. Х 3 = 9 руб. Место возле водителя занял пан Ципа, а я, пан Юзеф – с фотоаппаратом и кинокамерой - сзади… А какая дорога! Какая красота! Снимать бы и снимать! Но весь горизонт эаслоняет широкая спина пана Ципы. Ну, ничего, ещё сниму, если плёнка останется.
В Форос не поехали, шофёр, спасибо ему, привёз нас прямо в Ласпи. От места высадки совершили несколько разведок в разные стороны. Наткнулись на группу хиппи. 3 парня и одна девушка. Волосатые, небритые, в рванье. Вино, карты, гитара:
- А мы приехали сюда
На камни бухты Коктебля
Стиляги, бля, моральные уроды
Гитара, карты и шашлык
Одна девчонка на троих
Хорошей мы у моря ждём погоды.
Братан, на Люську не глазей,
Один купальничек на ей,
А под купальничком, ей, ей!
Всё голо там, всё голо, бля, всё голо…

Нас встретили радостно.
- О-о-о! Пацаны! Бухло есть? А то у нас заканчивается…
- Не гони волну, кореш! Мы только-только телегу отпустили – мигом отреагировал пан Ципа.
– Дай объякориться, позже заглянем, добавил я, выпячивая грудь, туго обтянутую тельнягой. Ну, естественно, не заглянули. Больно уж компания неприятной показалась. Вечерело, поэтому мы спустились к морю, уложили из подходящей гальки подобие брусчатки, с трудом вытащили всё ещё мокрую палатку из мокрого чехла, уже по-тёмному установили её. Надули матрацы, и… пошли купаться! Пан Гималайский не одобрил эту затею и полез в палатку устраиваться на ночлег. Вода была прохладной, но удивительно ласковой, словно истосковалась за нами ещё больше, чем мы за ней. Вместе с потом и грязью ушла и усталость. Мы с паном Ципой ещё долго молча сидели на остывающих, после дневного зноя, камнях, внимая музыке моря.
09.07.1972. Проснулись где-то в пол шестого. Прохладненько! Мы с паном Ципой, стараясь не потревожить праведный сон пана Гималайского, выбрались из, всё ещё мокрой палатки, (когда же она уже высохнет?) Пан Гималайский ухитрился, пока мы купались, занять место посредине и ночью не страдал от холода, обогреваемый нашими телами. Пан Ципа тут же схватил ружьё, обул ласты и, всунув в рот загубник, продудел в шноркель что-то типа: - Я за добычей к завтраку. Я не стал испытывать судьбу, набрал плавника, развёл среди камней костёр, вылил в котелок из двух фляг ещё симферопольскую воду и начал варить "змеиный супчик " из перлового брикета и тушенки. Вскоре, помахивая трезубцем, с наколотой на нём крупной скорпеной, из бездны морской вышел пан Ципа.
– Пан Юзеф! Ну что ты делаешь? Обратился он ко мне. Я ж для ухи вон какое лакомство добыл, сказал он, показывая мне растопырившую все свои ядовитые шипы-плавники скорпену.
– Ну, с одной скорпенки ухи не сделаешь.
– С одной? А это что? Пан Ципа, не спеша, извлёк из плавок двух бычков и зеленушку….
- Я это есть не буду! Послышался из палатки голос пана Гималайского.
- Ну и зря, в эту уху и специй не надо будет, заметил я.
– Пусть он сам ест свои специи, возмутился пан Гималайский.
- Не, я сам не могу, не достану. Пан Ципа изогнулся дугой и попытался, высунув язык, лизнуть свои плавки…
- Видишь, не получается…

На том записи в бортжурнале "Кентавр" обрываются.
Видимо, и пан Юзеф устал тянуть лямку летописца в одиночку…
… А жаль…

Вплив мурашки на хід історії

Вплив мурашки на хід історії

Кажуть, що і мурашка може бути вісником, от і Рей Бредбері написав в своєму оповіданні як загибель одного метелика в минулому, вплинула на майбутню людську цивілізацію

  Але не будемо копати глибоко. Ось послухайте, як вплинув одним-єдиним словом п'ятирічний хлопчик на долю своєї 21 річної сестрички.

  Жили ми тоді в невеличкому селищі під Київом  Було мені тоді років п'ять-шість, а сестричка моя, що була аж на шістнадцять років старша, вчилась в київському медичному інституті.  В позаминулому, перед описуємою подією році, сестричку мою, з усім факультетом на пару тижнів "кинули" на осушку пойми притоки річки Ірпінь. Там, під холодним дощем, в болоті вона заробила запалення легенів, плеврит, хронічний гайморит і пропустола з-за хвороби рік навчання, бо зігрівали бідних студентів лише байками Островського, та партійними закликами.

З того часу сестричка моя часто хворіла, бо гайморит став її постійним супутником

 Але молодість є молодість і у вихідні до сестрички став вчащати хлопець-одногрупник. Я дуже добре запам'ятав його тому, що він страшенно лякав мене. Мало того, що він був якийсь чорний, худорлявий, дуже високий, так він ще й мав звичку постійно гратися брелоком у вигляді білого черепа на сріблястому ланцюжку. Цей череп і весь вигляд нашого гостя так лякав мене, що у вихідні, коли він мав нанести черговий візит, я намагався втекти з дому десь подалі від того страховиська.

   Одного разу я не встиг втекти вчасно, і от, на питання того страхітливого гостя, чи вдома Валя, я відповів, затинаючись:

 - Д-д-дома, але вона х-х-хворіє.

 - А що з нею? Спитав кавалер.

А треба сказати, що і батько мій лікар, і сестричка на лікаря вчилася, отже назви різних хитромудріх болячок я всмоктував ще з пелюшок і безапеляційно вживав їх при нагоді, не дуже турбуючись про доцільність і правільність...

        - Та, г-г-геморрой з-з-замучив, ляпнув я, намагаючись якнайшвидче втекти.

...Більше я того кавалера не бачив…

    Пройшло багато, дуже багато років. І сестричка моя і я завели власні сім'ї, обросли діточками, і от, якось, сплила в моїй пам'яті та давня зустріч, і я спитав у сестрички:

- А пам'ятаєш, до тебе, коли ти ще студенткою була, ходив такий довгий чорний хлопець. Де він подівся? Ви посварилися?

- Ти знаєш, каже сестричка, це й досі загадка для мене. Все було добре, і раптом він почав уникати мене, навіть на іншу лаву в аудиторії пересів, хоч завжди раніше разом сиділи. Не знаю, яка муха його вкусила...

- А я знаю ту муху, промовив я. То я... То все через мене.

- Через тебе? Не сміши, ти ж тоді таке мале було - три вершки від горшка! Що ти міг?

- А от, що міг, те і зробив... і я розповів сестричці всю правду...

Вона навіть не лаяла мене. Подумала і сказала:

- Добре, що так сталося, бо нащо мені такий супутник в житті, який хутко втік, навіть, від надуманої болячки своєї дівчини! Так, що я дякую тобі, братіку, за вчасне втручання! 

Малесенька подорож у Карпати!

Мрії повинні збуватись. І вони таки мають властивість збуватись. Тільки не завжди, коли ми про них мріємо. А трохи пізніше,коли ми вже про них забули, а вони збулись. Так воно і сталося цієї осені. Маю я донечку. Маленькою я завжди з нею подорожував, де тільки можна було і де не можна. Спочатку ходили в парк, на дитячий майданчик, катались на велосипеді, ходили на мотокрос, на річку Прут і т.п. Потім ходили в гори, подорожували на автомобілі. А потім дитина виросла, і в неї з’явились свої інтереси. І їй стало з татком не цікаво.

А якраз перед Покровою виникла думка з’їздити в Карпати, подивитись на «золоту осінь», і «дитиночка» погодилась. Вибрали відпочинковий комплекс недалеко від Чернівців - всього 90 км, в місті в Косів. Сама назва вулиці, де він розташований, що тільки вартує – Над Гуком. Є там такий водоспад. До речі, сам водоспад – так собі, коли нема великої води. Але скеля, де він знаходиться – дуже і дуже цікава. Над річечкою скелі розташовані такими собі пластами, як книги у бібліотеці. Правий берег – дуже високий. Я ще такого не бачив. Тиха, спокійна, мальовнича місцевина.

Що вразило?! На березі річечки є турнік, брусся, перекладина, штанга. Ми були над вечір, і там молодь займалася на «снарядах». Так що молодь є різна. Є така, що сидить по барах і т.п. І є така, як тут, що хоче чогось досягти в житті. Має мету, піклується про своє здоров’я. От тут на природі треба займатися фізкультурою, а не в душних спортзалах! Свіже повітря чого тільки вартує.  А краса природи, яку ніякими грошима не виміряєш! От таке відношення молоді до себе приємно було побачити.

А ми поїхали далі вуличкою з поетичною назвою Над Гуком. Доїхали до кінця в тупичок, а потім направо – догори. Що вам сказати?! Отель розташований – просто «супер». Під горою, серед лісу. Перед ним садочок. Дорога асфальтована. І сам він непоганий, затишний.

Бував я і серед  дорогих готелів, таких як «Sheraton City Tower», і в мережі готелів «Hilton», і в готелі «Цар Давид». Але цей готельчик приємно вразив мене своєю затишною, спокійною атмосферою, своїм комфортом, адмінперсоналом, який спілкується з вами щиро, невимушено, добродушно і з повагою, без всякого лицемірства і фарисейства. Є такий вираз: «Зустрічали, як дорогих гостей». І це таки так!

Що ще дуже сподобалось - що мало людей. Хто бував в туркомплексі «Сокільське», може порівняти. Там людно, а тут – ні. Таке собі міні «Сокільське». А послуги такі ж самі. Є різні номери на любий смак. Ресторан, басейн, тренажерні зали, екскурсії і т.п. Номер нам попався з чудовим краєвидом. Особливо вразило рукотворне озерце з рибою, бесідкою, сад з похилившимися над водою яблунями. А ще багряний осінній захід сонця. Зелені смереки, золотаві берези, пурпурові канадські дубки і розмаїття фарб листячка інших дерев. І така тиша, такий спокій... А краса!!! Не передати словами. А далі по програмі – басейн, який мені дуже сподобався, бо не було зовсім людей. Я міг собі стрибати в воду з бризками, скільки завгодно. Гнати хвилю, і ніхто не міг нічого мені заперечити. Плавати яким завгодно стилем, хоч с бризками, хоч без, пірнати. Так що наплавався досхочу. Після басейну була вечеря в домашній родинній обстановці, тобто в номері. Поспілкувались, поспівали, поговорили. Бо вдома – то робота, то якісь справи, друзі, якісь захоплення і інші різнобічні інтереси, які не співпадають між нами. А тут ми нарешті потрапили в ту атмосферу, якої нам бракувало вдома.

Наступного дня вранці був дуже ситний сніданок о 9 годині, який входив до вартості проживання. Сніданок - як обід. В цьому я розуміюсь, бо доводилось працювати в ресторанах. І сам ресторан - доволі хорошого класу. Я в цьому розбираюсь не гірше від Ольги Фреймут. Вона, ясна справа, знайшла б якісь недоліки. Це вона вміє. Але відчути атмосферу, настрій, доброзичливість, повагу до відвідувачів ресторану без зайвої запобігливості, їй не дуже вдається.

А з погодою нам таки повезло! Є Бог на світі! Ранок – напрочуд сонячно-осінній. «Ляпота!». Легесенький туман... І виїзд з такого дивовижно затишного для нас місця.

На виїзді нас проводжала Божа Матір. Капличка ідеально злилась з місцевістю. Таке відчуття, що Богоматір прийшла з Святої Землі та тут так і залишилась, оберігаючи та захищаючи нас. І от ми їдем звилистою вулочкою, уважно роздивляємось навколо. Бо цікаво. Вчора ми просто пролетіли цією дорогою. Недарма кажуть : «Дивитись і бачити – це зовсім різні речі». А ми хочемо побачити щось цікаве. І таки побачили. Сад скульптур. Народна творчість. Якийсь небайдужий до прекрасного вуйко. Прямо в себе на подвір’ї наробив усяких-усяких скульптур. Тут тобі і ведмеді, і коні, і олені, і всяка інша дичина. А на паркані розлігся величезний ведмідь. Мабуть, завітав в гості до вуйка, наївся медку, і тепер відпочиває, зустрічаючи і проводжаючи перехожих.

Це вже я не перший раз бачу, коли у наших людей пробуджується якийсь талант, і вони щось створюють прекрасне – просто так, для душі. Теж щось подібне я бачив і в Криворіні в «Під скелею», і в с.Дубове на Закарпатті, і в Чернівцях на дачі, як їхати на Цецино, і читав про таку народну творчість в газетах.

Невмируща душа нашого народу! А ми подорожуємо далі – час не чекає. Попри дорогу – «золота осінь». Швиденько фотографуємо, і –далі, бо нас чекають в Криворівні. Там у нас добрі знайомі, які займаються «зеленим туризмом». За це літо вони зробили в себе щось новеньке. Треба ж зустрітись, подивитись. В Криворівні є багато-о-о цікавого. Старовинна церква, музей Івана Франка, музей першого президента М.Грушевського, гуцульська гражда, де знімався фільм «Тіні забутих предків», пам’ятний знак О.Довбуша, цікаве джерело у лісі і ще багато-багато всього. А там далі була Верховина, де так само є цікавинки для мандрівника. Звідти, «тому що дорога була хорша», ми побачили в далині Говерлу. Для донечки це було цікаво. А я був на цій горі не один раз. Але все рівно, гори є гори. І цю невеличку оповідь хочу закінчити словами нашого Ю.Федьковича. Точно не пам’ятаю, але приблизно так: «Най мені каже хто, що хоче, а я все своєї: нема нічого кращого, ніж нащі Карпатські гори».


Київська обл., с.Барахти                                                                                                17.10.2014

                                                                                                                                               А.З.


Читаючи спогади академіка Георгія Арбатова

Читаючи спогади академіка Георгія Арбатова, що був одним з розумних кремлівських царедворців за Хрущова та Брежнєва, натрапив у його "Свидетельство современника"  на повне дежавю сучасності, тому подаю просто сторінки з книги без особистого коментування за принципом латинського прислів'я, що "для розумного сказано досить"

Текст (якість не дуже, але то не ружжо, щоб все блищало, - прочитати можна, хто забажає)



А тепер контекст





100%, 10 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Спогади ката з АК

СПОВІДЬ КАТА

Цікавий матеріал на фоні останнього вою поляків стосовно Волинської різні. Навожу лише деякі уривки. Хто хоче прочитати повністю - посилання в кінці матеріалу.
Доречі, тепер я розумію багатьох моїх товарищів волиняків які поляків недолюблюють більше ніж москвинів....

У польському видавництві "Orodеk KARTA" цього літа вийшла книга спогадів Стефана Донмбського (Стефан Дембскі, Stefan Dmbski) під назвою "Кат" (Egzekutor). Автор виріс у селянській родині, закінчив школу у Львові, а в 1942 році 17-річним хлопцем потрапив до спецпідрозділу польської Армії Крайової, завданням якого були страти гітлерівців і колабораціоністів.

Після визволення Польщі підрозділ страчував представників нової, комуністичної, влади, а також етнічних українців.

Повість уже викликала відносне збурення у польському суспільстві та ЗМІ, адже в ній йдеться про темний бік діяльності польського незалежницького підпілля. Про те, на що накладено негласне табу - про жорстокість та безжальність бійців Армії Крайової. У сучасній Польщі щодо цих питань діє негласний закон омерти. 

Я з "Луісом" переважно ставали під двері та вікна, натомість напівпритомний "Твардий", старий ножевик зі львівських Пасік, кидався на скам'янілих українців та різав їх на шматки. З нечуваною вправністю розпорював їм животи чи розрізав горлянки, аж кров бризкала на стіни. Неймовірно сильний, часто замість ножа використовував звичайну лавицю, якою розколював черепи, наче макові головки. 

Одного разу зібрали три українські родини в одному домі й "Твардий" вирішив прикінчити їх "весело". Вдягнув знайдений на полиці капелюх і, взявши зі столу скрипку, почав грати на ній. Поділив українців на чотири групи та при звуках музики наказав їм співати "Тут узгір'я, там долина, в дупі буде Україна...". І під загрозою мого пістолета бідаки співали, аж шибки у вікнах дрижали.

Це була їх остання пісня. Після закінчення концерту "Твардий" так жваво взявся до праці, що ми з "Луісом" втікли до сіней, щоб і нас часом помилково не зарізав.


Одного разу, йдучи через село з "Твардим" та "Луісом", увійшли до будинку, де жили три дівчини. Під час розмови з'ясувалося, що одна з них - українка. Оскільки вона була молода і дуже гарна, "Твардий" вирішив, що кращою карою за її українське походження буде, якщо ми всі троє згвалтуємо її.

Я був цією ідеєю неприємно здивований, але зробив кам'яне обличчя, бо нема нічого гіршого для 19-річного хлопцю, ніж зізнатися, що "боїться задниці". Ніхто не протестував. Дівчину відвели до окремої кімнати, в якій першим з нею лишився як ініціатор капрал "Твардий". Вийшов до нас спітнілий через десять хвилин і "Луіс" зайняв його місце. Зрештою настала моя черга. 

Увійшовши до спальні, застав бідну дівчину, що лежала голою на ліжку й істерично здригалася. Я почувався по-дурному, почав її шкодувати та не знав, що робити. Зрештою сів на краю ліжка та почав делікатно гладити її по довгому чорному, як оксамит, волоссю. Почав її просити, щоб перестала плакати, й навіть пробував її умовити, що може ще все добре закінчиться, хоч в глибині душі, знаючи вже добре "Твардого", знав, яким той кінець буде. Однак мені стало дуже прикро.

Дівчина була вродлива та ще така молода, що в житті, певно, нікому шкоди не зробила та мала таке само право на життя, як кожний з нас. Єдине, що мала невдачу народитися українкою - через це її доля була вже визначена.

Я занадто переймався своєю партизанською кар'єрою та своїм "патріотизмом", щоб тоді вийти й заявити "Твардому" прямо в очі, що ми робимо велике свинство і що ту дівчину слід помилувати. Я мав те саме військове звання, що й "Твардий", тож про жодні накази мови не було.

От тільки мій спосіб мислення тоді був таким простим... Вважав, що перша сходинка до героїзму - це бути твердим, як "Твардий". Дотримуючись цієї засади, не думав у цілому про порятунок дівчини. 

Я не згвалтував її третім, це правда, але головним чином тому, що гвалтування не діяло на мене збуджуючи, а істеричний плач дівчини діяв на мене швидше депресивно. Збуривши собі волосся, "витираючи від поту" сухе чоло, вийшов до кімнати, де колеги розважалися розмовою з двома польками.

Підтвердив, що вже все зробив і що віддаю дівчину на розсуд "Твардого", з легким, однак, натяком, щоб їй подарувати життя. "Твардий", хоч і глянув на мене, як на божевільного, несподівано погодився на це легко, але зазначив: "Ти, "Жбік", завжди маєш ідіотські ідеї".

Однак самим згвалтуванням не закінчилось і хоч "Твардий" подарував їй життя, але перед тим витягнув її голу на кухню та розгрівши до червоного кочергу, прикладав її до тіла дівчини, поки не з'являлися червоні смуги. І в такому стані, повністю голу, викинув бідну дівчину на двір. Рятуючи життя, по коліна в снігу, в тріскучий мороз, вона побігла до сусідів.

Після того випадку з дівчиною я переконався, що "Твардий" мав винятково добрий "нюх" до українців....

http://www.istpravda.com.ua/blogs/2011/02/1/20545/


Анекдот

Секретарка погрожує начальнику:
- Якщо ви не підвищите мені зарплату, я почну писати мемуари.