Блог Богдан Бо

Вид:: короткий; повний

Замітки:

Доля фаворита і наша

Одразу почнемо з визначень: Фаворит або фаворитка — улюблена особа володаря доби абсолютизму, що користувалася значною прихильністю володаря і мала вплив на внутрішньопалацове чи політичне життя. Ця суспільна інституція отримала назву фаворитизм.

Буду говорити про фаворитизм як суспільну інституцію суто в Незалежній Україні. Переважно фаворити постають коло слабких володарів, бо сильні того не потребують. Ні Леонід Кравчук, ні Віктор Янукович, ні Петро Порошенко фаворитів при собі не мали, бо самі дрова державні ломали, а ось Леонід Кучма мав двох потужних фаворитів Володимира Литвина і Віктора Медведчука, Віктор Ющенко мав Віктора Балогу, нині діючій президент зараз обирає третього фаворита, бо як-не-як вже скоро 7 рік пішов його першого 5-річного терміну, в якому до цього був швидкоминучий Андрій Богдан, якого замінив довготривалий, але також не вічний Андрій Єрмак.

Феномен фаворитизму виник історично дуже давно, але нас цікавить те, що близько. Найцікавіше в тому, що за активного стану фаворит має надзвичайну владу, яка може миттєво скінчитися за волею владики. Але ще цікавіше, що працюючи на господаря, фаворит залишається безславним ублюдком, бо всі успіхи і лаври припадають на владу, а всі негаразди навпаки дістаються оточенню, що і довів Міндічгейт. Хоча наш всеясніший обіцяв, що «Я з Єрмаком прийшов і з ним піду!», але вкотре довів, що є хазяїном свого слова і хоче його дає, а захоче і забирає. Тому й вирішив сказати своєму фавориту Єрмаку, що ти йди вже, а я наздожену якось колись. Бери усе погане за Міндіча на себе і вали з ОПУ, дорогий і любий Єрмак. Йди, щоб міг лишитись я – така ось є свиня. Можливо і Богдана поверне, бо той вміє вибори переможні проводити і грошики для того знаходити, а ще на вушко шептати всіляку дурню типу «Вийди звідси, розбійник» тощо.

Скоро вже побачимо нового фаворита як керівника ОПУ, яке зусиллями попередників стало потужніше за Кабінет Міністрів за впливом і масштабом. Дивно, що славетні нишпорки «Схеми» не провели своє дослідження щодо отого ОПУ, тому що мені особисто невідомо про законодавче обгрунтування існування Офісу Президента України як державної установи. Є закон про Адміністрацію, але знавець юридичних махінацій Андрій Богдан то якби то сказати ввічливо: похерив. А іншого законодавства не прийнято навіть при більшості у ВРУ нашої всенародної прислуги зі «Слуг народу» - чому ОПУ є нелегальна організація, яка фінансується державою і то у вимірах мільярдів, не рахуючи відкати і всілякі інші закати, бо то вже інші обрахунки без сплати податків. Повірте, хто зможе дізнатися про структуру ОПУ за Андрія Єрмака, той буде дуже вражений, бо то майже як Ватікан, хіба що без своєї приватної території. Підземелля колишнього Центрального комітету Української комуністичної партії це вам не хухри-мухри, а ще той андеграунд. Але повернемось до наших баранів, тобто – фаворитів.

За спогадами незабутньої прес секретарки Юлії Мендель тему гарних доріг в Україні пану президенту запропонував саме Андрій Єрмак, вона сподобалась і стала провідною метою, яка потім стала провідною для ворогів, тому він, президент, якби в тому не винуватий, а хороший, бо його підставили. Варто нагадати, що тема автобанів, як рушіїв економічного зростання, належить Адольфу Гітлеру і збудовані ним автобани дотепер справно діють в Німеччині. Для мене ж дуже показовим став момент спільного фото всіх глав європейських держав з Андрієм Єрмаком на посилене прохання Володимира Зеленського і я розумію, чому вони погодились. Потім вони показували світлину і пояснювали, що ото є Президент України, а отой чоловік є справжнім керманичем країни, тому їх двоє мусить тут бути. Все це я до того, що президента ми обираємо всі разом, а ось його фаворита ми не обираємо, але він нами керує і це є неправильно. Як і популярна тема зовнішнього керування Україною також є неправильною, а правильною є тема, щоб країною керували громадяни своєї країни, тому мені дуже подобається прокламація з інавгураційної промови нашого діючого президента, яку гарно підтримала і поширила як назву своєї книги пані Мендель «Ми всі – президенти». Так і є, що коли всі ми відчуємо себе справжніми президентами власної країни і будемо нею мудро керувати і будувати, а не базікати безкінечно, як це треба робити – тоді наша країна стане сильною і могутньою. А допоки ми будемо шукати дядю чи тьотю, щоб вони стали нашими президентами і зробили наше життя гарним – доти ми будемо обманута бидлоть, яку водять як козу на свято Меланки. Не хтось, а ми самі маємо закасати рукави і ставати до праці і безпосередньо фізичної, і політичної, і культурної тощо. Нам не потрібні мудрі фаворити в немудрих президентів, або навпаки. Все залежить від нас, бо так має бути і буде! Слава Україні!

Богдан Гордасевич

Коментарі: 0

Богдан Бо

А що? Не можна?

А ХТО ТАМ ПРОТИ СОРОСА, КОТРИЙ ДЖОРДЖ?!

Давно ця книжечка лежала серед тих, які варто прочитати: Джордж Сорос “Советская система: к открІьтому обществу” - від 1991 року, коли і була випущена і це не Україна. Зрозуміло, що на тій клятій мові, а на український переклад видно грошей не вистачило. Шкода, хоча чогось особливого в книжці немає окрім певних моментів. Найперше, що мене здивувало, коли людина з величезними коштами та можливостями спілкування з найвищими особами багатьох країн, не стала успішною в своїх соціальних починах. В рідній Угорщині Джордж Сорос фактично “persona non grata”, як і в довбаній рефії, куди вклав величезні гроші, він як “исчадие ада”. І в Україні хоч є ще його фонд “Відродження”, але симпатії значної немає. Навпаки, є оте як лайка “соросята”, хоча оті всі Міндічі та Цукермани є породженням комуно-кедебіської номенклатури, але вони якби кращі для нас, бо не “соросята” - то рідна своя нами виплекана наволоч нас обкрадає і це краще за порядних “соросят”, бо начебто саме вони розкрадають Україну, хоча доказів немає, але народ в те вірить.

Скоро Україна буде відзначати свято Святого Миколая, також великого мецената, якого всі ми любимо і пам’ятаємо з прадавніх часів християнства. І ось Джордж Сорос, четверта людина світу за своєю благодійністю, бо витратив понад 33 мільярди доларів своїх коштів на всіляку доброчинність, але має зовсім протилежну негативну опінію в Світі — чому? Що не так? Моя думка, що різниця в тому як і кому допомагати. За життя святий Миколай сам дізнавався, кому потрібна допомога і переважно то були дівчата на виданні без посагу, а отже і без шансів вийти заміж, мати свого чоловіка і свою сім’ю. Переважна більшість таких дівчат без посагу ставали повіями, що дуже засмучувало Святого Миколая, тому він назбиравши пристойну суму, тихцем підкидав мішечок з грошима до обійстя бідної дівчини на видання і тим рятував її долю, тобто змінював ціле життя з поганого на гарне майбуття. Навпаки, до Джорджа Сороса треба було йти прохати, неначе жебраки, хоча зовні це виглядало благородно як подача запитів на гранди заради справи. Спробуйте пригадати, коли ви особисто стикалися зі справою когось, що профінансована фондом “Відродження”? Особисто я не пригадую жодного такого випадку. І знаю чому: бо то не то, що мене турбувало. Поясню це жартом.

В одному поселенні провели два дослідження на одну тему: яка довжина пісюнів у чоловіків тут і перше дослідження встановило, що в середньому 20 см., а друге встановило, що всього 12 см. Різниця виникла через різну методологію: перше дослідження було через опитування, а друге — через вимірювання. Смішно ж для мене особисто інше: хто взагалі замовив і оплатив ці дурнуваті дослідження? Здогадалися? Хтось скаже, що я видумую, тоді най дасть відповідь на всім відомий двіж “Реанімаційний пакет реформ”, що навіть до Верховної Ради України теперішнього скликання дав депутатів. Перепрошую, а кого збираються “реанімувати”? Та як кого? І дурню зрозуміло! Українську економіку! Тобто прогресивні реформатори намагаються реанімувати стару комуністичну сталінсько-тоталітарну економіку в її кращих часах? А це можливо? Тоталітаризм має бути відновлено! І ще більш важливо: а це потрібно? Пригадую, як директора великого заводу запитали, чи йому вигідно мати всього 30-40% відсотків від прибутку, на що той відповів: -Звичайно, що вигідно, бо мені надають сировину і мені головне з неї виготовити замовлений продукт, а його збут мене не обходить. Чи таке можливо зараз? Власне серусеру і розвалився тому, що виробляли непотріб, але всі працювали і своє заробляли. Чи дивує, чому наші пенсіонери в таких злиднях, хоча це все ваших рук справи, нешановні! Ви може і чесно працювали, проте непотріб виробляли переважно, тому онуки голі й босі вас зневажають досі. Як сказав один економіст: - За Брежнєва ми жили за рахунок майбутнього і нам зараз тому погано, що раніше було добре незаслужено. Будемо таке реанімувати? Не варто, як на мене. Однак процес своє бере і гроші дере на оцей непотріб “реанімаційний”

Коментарі: 0

Богдан Бо

Микола Бердяєв "Анархізм" ч. 4

Микола Бердяєв

"Анархізм" 1907 р.

Є дуже характерним і, можливо, провіденційним те, що

анархізм є творінням переважно російського національного

духу. Ми заражаємо Європу анархічними вченнями,

вражаємо її міщанський дух своїм бунтарством та

радикалізмом. Михайло Бакунін такий самий росіянин до

мозку кісток, як і Лев Толстой, такий самий крайній

радикал, як і Толстой, подібно Толстому відчувається у

ньому земна сила, хоч анархічні вчення їх цілком

протилежні. Є ще одна подібність у Бакуніна з Толстим:

він зближує свій анархізм з релігійною проблемою,

наближається до самого коріння анархізму (1. Анархізм

для Бакуніна є насамперед атеїзмом, знищення держави є

Насамперед смертю Бога в людських серцях, ідеал

безвладдя є насамперед визволенням від влади Божої, на

якій спочиває і всяка державна влада. Атеїзм Бакуніна не є

простим позитивізмом, це позитивізм войовничий,

боротьба проти Бога як винуватця існування у світі зла

влади. Правда, Бакунін бореться не з Богом, а з ідеєю Бога,

тому що його свідомості чужий містичний реалізм, але в

стихійній природі його багато містики і часто, сам того не

помічаючи, він переходить до боротьби з самим Богом як

ворожою йому реальністю, а не лише з помилковою ідеєю

Бога. На думку Бакуніна, будь-яка державна влада

грунтується на владі Божій, на благословенні Божому, і

падає зі знищенням Бога, оскільки не залишається для неї

жодної ідеальної опори; всяка державна влада, на його

думку, не протилежна до теократії, а покоїться на теократії.

Ніхто ще до анархіста Бакуніна не ототожнював абсолютно

будь-яку владу з Богом, і в цьому він антипод анархіста-

Толстого, який абсолютно протиставив будь-яку владу

Богу. Наше історичне православ'я, яке дало релігійну

санкцію самодержавству, тим самим давало велику поживу

для ідей Бакуніна. Майже вся російська інтелігенція,

слідом за Бакуніним, бачить у Богові ворога свого, ворога

свободи, оскільки ідеологічну могутність ненависної

державної влади приписує його релігійній санкції. Так

думають благочестиві російські радикали, ті які полюбили

добро, але й демонічні анархісти теж вбачають сутність

боротьби з владою у подоланні Бога, бачать остаточну

свободу лише у звільненні від Бога як від абсолютного

джерела влади. Бакунінське ототожнення влади державної

з владою релігійною, виведення будь-якої держави з

природи Божества, що її санкціонує, є ідеєю дуже

глибокою, дуже значною, хоча й хибною, цілком

суперечить істині. Бакунін все ще загіпнотизований Богом-

силою, Богом-владою і не знає Бога-любові, Бога-свободи,

не розуміє стосунку Сина Божого, досконалого виразника

волі Отця свого, до кожної держави та до будь-якої влади.

Втім, войовничий атеїзм Бакуніна - не просте

непорозуміння, не тільки темрява у його свідомості: в

анархічній стихії Бакуніна піднімається бунт не тільки

проти держави, не проти влади і насильства, але, можливо,

і проти будь-якого об'єднання людей, проти світової

гармонії, проти Сенсу світу. Анархія як світовий розбрат і

розпад, звичайно, неприємна Богу. Бакунін жадав хаосу,

жадав всесвітньої пожежі, в якій згорить весь сучасний

світ з його злом і неправдою, але і з тисячолітніми

цінностями. Він чекав з вірою та надією, що на згарищі

старого світу виникне щось нове і прекрасне, але нічого не

міг сказати про сили для створення нового світу, нічого не

знав про сенс цього нового. Його анархічний бунт химерно

сплітався зі слов'янофільським месіанізмом, з якоюсь

хаотичною містикою. До стосунків між анархізмом та

атеїзмом ми ще повернемося і тоді побачимо, що

позитивними своїми перспективами анархізм є

протилежним богам. Бакунін так само важливий для нас, як

і Толстой. Анархісти дії продовжують на практиці справу

бакунінського хаосу, бакунінської ненависті не лише до

влади держави, а й до Бога. Але не було в Бакуніна духу

Великого Інквізитора, біса системи, була праведна спрага

знищити будь-яку брехню політики, праведний бунт проти

буржуазного світу. Бакунін ближчий нам, ніж Маркс.

Бакунін - радикальний анархіст, оскільки ставить долю

безвладдя у залежність не лише від зовнішніх речей, а й від

внутрішнього перевороту релігійного порядку. Можна

шукати у Богові свободи від влади природної необхідності

та державного насильства, але в чому ж шукати свободи

від Бога, як того хотів Бакунін?

Західноєвропейський анархізм не такий радикальний, як

російський, не так глибоко захоплює, але і він дав Макса

Штірнера, який мислив про анархію граничну та

остаточну. Штірнер - найсильніший і найглибший філософ

анархізму на Заході, єдиний, можливо, цікавий для нас.

Анархічна філософія М. Штірнера є граничним

індивідуалізмом, людським суб'єктивізмом та соліпсизмом.

Штірнерівське «Віпліде», «Я» - остаточно самодостатнє,

відокремлене від світу, і хоче заглушити «воно», тугу

самотності тією фікцією, що все, весь світ - «його

власність». Анархізм М. Штірнера переважно

філософський, у ньому мало соціальних мотивів, і тому цей

самотній о мислитель мало цінується практичними

анархістами. Штірнер грубуватий і вульгарний, але

сміливий думкою, вміє доводити до крайньої межі свої ідеї.

Анархізм М. Штірнера є межею індивідуалізму, де він

перетворюється на світовий розпад, остаточне від'єднання

одиниць, з яких складається світ. Штірнерівський

«Єдиний» обожнює себе, прагне багатства, хоче весь світ

зробити своєю власністю. Але від самозбагачення цього

стає бідним і порожнім, все зменшене і знецінене для

нього. Анархічна свобода «Єдиного» порожня та

беззмістовна, це гола форма соліпсизму. Демонічний

індивідуалізм Штірнера обожнює не людство, подібно до

Фейєрбаха, а дане людське «я», що розглядає всяке інше

людське «я» лише як свою власність. Але як багато разів

ми овже говорили, подібний індивідуалізм руйнує

індивідуальність, винищує саму ідею особистості. Адже

штірнерівський соліпсизм і суб'єктивізм суто

позитивістичного і емпіричного характеру, він не

переходить у містичну площину, і тому «я», що

роздувається, не має для Штірнера справжньої реальності,

це не метафізична монада, а лише ряд психічних і фізичних

станів, викликаних вищою емпіричною природою.

Суб'єктивно-позитивістичний анархізм Штірнера - не

індивідуалізм, а еготизм. Вся штірнерівська анархічна

філософія заснована на ілюзіонізмі. Приємна ілюзія

божественності своїх еготичних станів, що минають, які не

мають жодної реальності, - ось до чого все зводиться. Цей

«Єдиний» - такий собі бог, - підпорядкований природній

необхідності, смертний, що навіть не має реальної єдності

(«я» - не реальна монада для Штірнера, а лише сукупність

суб'єктивних станів). Анархізм Штірнера є однією з меж

позитивізму, позитивістичного ілюзіонізму, подібно до

того, як іншою межею є марксистський мурашник.

Штірнер хоче звільнити людське «я» не тільки від держави,

а й від усіх цінностей, від усіх шляхетних почуттів, від

усякого благоговіння перед вищим залишається

«єдиний» зі свободою, що спочиває на небутті,

залишається дух його спустошеним і нічого не може з своєї

порожнечі створити. Те, що ШІтірнер відмовляється і від

останньої святині, винайденої Фейєрбахом і Контом,

святині - людства, у цьому він послідовний і по-своєму має

рацію: обожнювання лише людського фатальним чином

веде не до поєднання людей в одне тіло, а до роз'єднання та

атомізації. Якщо перекласти «єдиного» з мови морального

еготизму на реально-історичну та релігійно-метафізичну

мову, то він виявиться передчуттям земного бога, одного

володаря. Безбожний анархізм також веде до цього нового

деспота, як і безбожний соціалізм, але ще спокушаючи

порожньою, ілюзорною свободою. Штірнер за багатьма

мотивами вищий таких прекраснодушних анархістів, як,

наприклад, Кропоткін, які пророкують райське життя в

добре влаштованих будиночках з садками, в ньому яскраво

виявляється демонічний (у поганому сенсі) бік анархізму.

«Єдиний» Штірнера ніби вже зближується з

«надлюдиною» Ніцше, хоча Ніцше не можна виводити зі

Штірнера, він і складніший, і благородніший, і

релігійніший від останнього.

Анархізм М. Штірнера, та й будь-який граничний

анархізм, у подальшому своєму розвитку не може

залишатися в позитивній площині і повинен перейти в

анархізм містичний. Але містико-анархічні прагнення та

побудови ми зустрічаємо не у соціальних мислителів, а у

художників, які завжди глибоко сприймають живу душу

ідей, зустрічаємо у декадентів та символістів. Декадентство

не цікавиться політикою, але в глибокій своїй сутності має

анархічну тенденцію, воно є анархічною кризою духу,

анархічним бунтом проти визнаних цінностей, анархічним

подоланням моралі. Декадентський анархізм не може бути,

звісно, вираженим у термінах соціологічних, а виключно

психологічних, не позитивістичний, а, більше, містичний

за своєю тенденцією. Психологічна витонченість

непомітно переходить у містику, але містику завжди сліпу

та ірраціональну, позбавлену релігійного світла та

справжнього реалізму. Анархізм містичний жадає

остаточної, останньої, абсолютної свободи, він не мириться

на відносній та умовній соціальній свободі, і в цій спразі є

частина істини, яка перетворюється на брехню, коли її

сприймають за ціле. Анархічна містика - це середовище, в

якому може засвітитися нова релігійна свідомість, вища за

своєю повнотою релігійність, але й легко може бути ухил

до релігії зворотної, антирелігії, демонізму небуття. Довго

залишатися в нейтрально-анархічному стані не можна

безкарно - це гасить дух, спустошує душу. Те, що є

істинного в містичному анархізмі, - елементарне, є

надбанням підготовчого класу: нагадування про містичну

свободу, про свободу совісті як неминучу передумову

будь-якого релігійного життя, дуже корисне нагадування

для спокушених теорією авторитету, але непотрібне для

вільних. В анархізмі на містичній підкладці особливо

яскраво позначається двоїстість будь-якого анархізму:

анархічне визволення є шляхом і до остаточного добра і до

остаточного зла. Про містичний анархізм я вже говорив.

Але остаточне звільнення має відбутися, насильство і

влада, що втілювалися в державі, містять в собі зло

безперечне, 1 в цьому правда анархізму.

Видатним теоретиком анархізму треба ще вважати

Прудона, але анархізм його залишається на поверхні, що не

доходить до містичних глибин. Прудон - нейтральний

ідеаліст, він посилається на справедливість, властиву

людській природі і навіть природі світу, але порушену

державним насильством. У Прудона було неприємне

міщанство, духовна буржуазність, властива, втім, багатьом

соціалістам та анархістам. Але соціальні, політичні та

економічні ідеї Прудона я дуже ціную, його мирний,

культурний анархізм дуже повчальний для влаштування

того, що я назвав нейтральним соціальним середовищем.

Багато з його ідей застаріли і не відповідають сучасному

стану науки та соціальної дійсності, але є у нього керівні

принципи, що шнне втратили й досі значення та

несправедливо забуті (2). Така, перш за все, ідея створення

суспільства на вільно-договірних засадах поза

державністю, поза політичними пристрастями та

політичною владолюбністю; такий федералізм Прудона,

що правильно відзначив головну виразку нової

французької історії - державну централізацію, однаково

милу як серцю реакційному, військово-диктаторському,

так і серцю революційному, якобінському; такою є ідея

повного усунення держави без насильства. Багато є

справедливого на шляху, вказаному Прудоном, але ми не

поділяємо його раціоналістичного утопізму, його віри в

остаточне торжество справедливості та анархічного добра

раціонально-економічним шляхом.

Коментарі: 0

Богдан Бо

Микола Бердяєв "Анархізм" ч. 3

Микола Бердяев

"Анархізм" 1907 р.

ІІІ

Найпослідовніший і найрадикальніший анархіст, звісно,

- Лев Толстой. Тільки він відкидає остаточно і безумовно

всяке насильство, будь-яку владу, будь-яку державність.

Революційний анархізм Бакуніна блідне від порівняння з

анархічним вченням Л. Толстого, навіть Бакунін менший

анархіст, менший радикал, ніж Толстой, хоч 1 більший

революціонер у поверхневому значенні цього слова (у

сенсі тактики). Адже відмовитися від насильства у

способах боротьби, у засобах, переслідуючи мету

знищення будь-якого насильства, це було б набагато

радикальніше, навіть революційніше в глибокому значенні

слова, ніж практика найсильніших способів та засобів

боротьби. Істинний радикалізм та істинний революціонізм

полягає в якомога більшому уподібненні та ототожненні

засобів та цілей. Шлях боротьби повинен бути схожим на

мету боротьби, спосіб боротьби повинен бути того ж духу,

що й мета - ось у чому радикалізм, ось корінне ставлення

до речей. Якщо мета - свобода, то й засіб має бути -

свобода, якщо мета - любов, то й засіб має бути - любов,

якщо мета - у Бозі, то й засіб має бути від Бога. Повна

невідповідність між цілями та засобами, внутрішній розрив

між кінцевою метою та шляхом до неї становить тяжку

хворобу людства, пов'язану з раціоналістичним

роздробленням та розсіченням людської природи.

Вульгарний революціонізм особливо тримається за цей

розрив між цілями та засобами, вважає всією своєю

гордістю практикування засобів, не схожих на цілі.

Вульгарна думка вважає революціонерами не тих, які

прагнуть радикальних цілей і приводять засоби у

відповідність до цілей, а лише тих, хто свободи

домагається насильством, з'єднання людей - розбратом т.

д., тобто вдається до особливого роду засобів боротьби, не

схожих на цілі. Політичний революціонізм завжди

вульгарний і поверховий, завжди вбачає свою гідність і

честь не в зміні сутності речей, а в застосуванні засобів

боротьби відомого виду. Політичному радикалізму ми

повинні протиставити етичний і релігійний радикалізм,

який полягає у постановці радикальних цілей та

уподібненні до цих цілей засобів та способів боротьби.

Радикальним ставленням до громадськості буде лише те

ставлення, яке прагне змінити сутність речей, корінь

суспільного буття, яке прагне перетворити саму людську

природу, створити нову людину, яка несе з собою новий

дух.

Більшість анархістів тримається за вульгарний

революціонізм, грунтує свій радикалізм на практиці

насильницьких засобів, надто протилежних цілям

анархізму. У цьому дається взнаки відсутність творчого,

внутрішнього джерела, що перемагає владу, що викорінює

державне насильство. Жодного внутрішнього ідеального

начала анархісти не протиставляють державній владі та

громадському насильству і залишаються з насильством і з

владою ж, хоч і по-новому названою. Л. Толстой не

переходить від вульгарного політичного революціонізму

до етичного і релігійного радикалізму і ставить проблему

знищення будь-якої влади, будь-якого насильства, будь-

якої державності на зовсім інший, глибший грунт. Він ніби

викриває релігійне коріння анархізму.

Толстовське заперечення всього сучасного суспільства

та культури, толстовський виклик всесвітній історії щодо

сміливості, послідовності та радикалізму не має собі

рівного. Ніхто ще не сказав такої правди про будь-яку

державність і про будь-яку політику, яку сказав Толстой,

він скинув покривало умовної брехні з усіх соціальних

форм. Важливе й цінне те, що в основі анархічного бунту

Толстого не лежать ні злість, ні заздрість, немає у цього

гіганта і слідів нігілістичного варварства чи хуліганства.

Це толстовське заперечення культури для культури плідне,

геніальне, шляхетне і таке не схоже на хуліганські витівки

Горького, інших соціалістів та анархістів. Толстой

очевидно пориває зв'язок із всесвітньою історією, вважає

злою оманою все, що було в минулому, але в ньому немає

нігілістичної злості проти великого і вічного в історичному

минулому, в ньому самому відчувається це велике і вічне,

відчувається тисячолітнє зростання, шляхетність

духовного походження, він корінням своїм торкається до

самої глибини землі. На величезній особистості Толстого і

геніальній творчості його спочив той самий дух вічності як

ії на великих людях і книжках минулого. І тому анархізм

Толстого набуває особливого сенсу, у ньому відчувається

правда вічності, давня правда Божа, а не галасливі та

поверхневі почуття останніх днів людства. В анархічній

критиці Толстой назавжди залишиться нашим учителем,

радикалізм його назавжди залишиться прикладом, |і

безмірне значення для нового релігійного руху ще буде

оцінене. Зокрема, той хто це пише, багато чим завдячує

Толетому, толстовському анархізму на релігійному трунті,

1 з ім'ям Толстого для нього пов'язане перше пробудження

його свідомості, перші свідомі кроки в запереченні зла

життя.

На противагу анархістам-позитивістам Толстой

зрозумів, що державній владі, заснованій на насильстві,

можна протиставити лише релігійне начало життя, любов,

а не насильство. Зрозумів він також, що звільнення людин

та завоювання радості залежить від неї самої, від

внутрішньої природи людей, від зміни людської

свідомості, а не від зовнішніх речей. Але в кожній спробі

Толстого перейти до позитивної проповіді, дати нову віру

відчувається безсилля та релігійна неміч. Релігійна

свідомість Толстого - слабка, вузька, багато в чому занадто

стара і заражена хворобою раціоналізму. Толстовська

любов є раціональним альтруїзмом, безсилим щоб

поєднати людей, а не містичним потягом і злиттям у

Христі. Толстой добре знає таємницю будь-якої

державності, стару таємницю злої суспільності та викриває

її з небувалою силою, але не знає нової таємниці праведної

суспільності, релігійної суспільності. Раціоналістична

утопія Толстого зовсім не відповідає його релігійній стихії,

його велетенським релігійним пошукам і від цієї утопії

надто пахне улаштуванням земної буденності. Подібно до

інших анархістів, Толстой вірить, що людська природа

може усвідомити розумність добра і тоді зникне держава і

настане рай на землі. Цю звичайну для анархістів-

раціоналістів віру в природну доброту, безгрішність і

доброту людської природи Толстой проводить

послідовніше за всіх. Релігія його не потребує містичного

спілкування з Божеством і таїнств, які освячують людську

природу і надають їй Божественну силу. Толстой

християнин у тому сенсі, у якому можна бути кантіанцем

чи марксистом; він бачить в Євангелії не вчення про

Христа, а вчення Христа, і релігійна свідомість його далека

від Христа, йому чужий Син Божий, Спаситель і

Спокутувач. Хоч і ворожа нам раціональна «віра»

Толстого, але християнський анархізм його здається нам

дуже нищівним для всіх тлумачень історичного

християнства з приводу ставлення Євангелія до держави.

Що там не кажи, а Христос засудив і всяке насильство, і

суд, і присягу, і війну, і основи держави - владу людську,

поставлену на Боже місце. Христос був божественним

глашатаєм правди анархізму. Проти цього ми ще не чули

гідних заперечень. Толстой викрив брехню в історичному

християнстві, але сам був загіпнотизований його

аскетичним ставленням до світу і тому анархізм його

отримав суто негативний, не творчий характер, виявився

ворожим до культури. І анархісти-позитивісти

проповідують аскетичне ставлення до культури, вважають

гріховною всю розкіш життя і весь складний зміст

особистості, але вищих прав на це не мають жодних, бо

визнають лише розумну вигоду. Аскетизм остаточно стає

безкровним і худорлявим. Л. Толстой важливий не лише як

викривач зла держави, фальшу культури, протиріч

православ'я, а й як викривач анархізму. Толстой показав,

що анархізм не можна поєднати з насильством і

культивуванням влади, що він неможливий не тільки на

грунті позитивізму та атеїзму, а й на грунті християнства,

суто моралістичної та раціональної віри. Л. Толстой

залишився з «неспротивом злу», оскільки, справедливо

відкинувши насильство, при відсутності сили для іншого

спротиву злу. Толстому, по суті, зовсім чужа точка зору

суспільної дії, суспільної боротьби зі злом, суспільного

спротиву, для нього існує лише індивідуальне

вдосконалення.

Коментарі: 0

Богдан Бо

Микокала Бердяєв "Анархізм" ч. 2

Микокала Бердяєв

"Анархізм" 1907

ІІ

Люди неосвічені і люди, які лякаються всяких крайніх

вчень, нерідко змішують і ототожнюють анархізм і

соціалізм. Але між цими двома вченнями існує глибока

протилежність і ворожнеча, соціалісти не можуть терпіти

анархістів, і навпаки. Пафос соціалізму - рівність, пафос,

анархізму - свобода; соціалізм виходить від суспільства,

анархізм - від особистості. Соціалісти вважають, що рівні

люди будуть людьми вільними, що справедливе

суспільство створює вільну особистість; анархісти

вважають, що вільні люди будуть рівними людьми, що

вільна особистість створює справедливе суспільство. Мрія

соціалізму є всесвітнє поєднання, мрія анархізму -

всесвітнє визволення. Соціалізм по-своєму намагається

подолати розбрат і роз'єднання та влаштувати людське

життя; анархізм і новому устрою ворожий так само, як і

старому, і намагається знищити пов'язаність та

поневолення частин світу. Соціалізм, зрештою, завжди

державний, замінює лише стару владу новою владою;

анархізм насамперед антидержавний і відкидає будь-яку

владу, хоча б то була влада народу чи пролетаріату.

Соціалізм поклоняється більшості, анархізм бере під свій

захист меншість. За соціалістичним вченням - спочатку

зрівняти, потім звільнити, за вченням анархістичним -

спочатку звільнити, потім зрівняти. Але однаково

безглуздо думати, як і те, що абстрактне начало рівності

може призвести до свободи, так і те, що абстрактне начало

свободи може привести до рівності. Ні суспільство взяте

саме | по собі, неспроможне створити прекрасної

особистості, ні особистість взята сама по собі неспроможна

створити прекрасного суспільства. Щоправда, в ідеях

свободи та особистості набагато більше позитивного

змісту, ніж у ідеях рівності та суспільства. Рівність - ч

досить беззмістовна і, принаймні, негативна ідея; У

кращому разі вона означає, що свобода для всіх має бути

завойована, у гіршому - що для всіх має існувати рабство.

Адже важливо, про рівність кого і чого йдеться. Рівність

нулів є важливою арифметичною істиною, але навряд чи

можна визнати цю істину соціальною і моральною

правдою. Рівність має бути підпорядкована ідеям свободи

та індивідуальності, тобто припустима і бажана лише

рівність вільних індивідуальностей, які повинні існувати

перш, ніж будуть зрівняні у своїх правах. У цьому відносні

переваги | анархічної постановки проблеми перед

соціалістичною, але анархічна свобода сама по собі так

само мало може створити, як і соціалістична рівність.

Анархізм бере своєю вихідною точкою віковий розбрат

між особистістю і суспільством, справедливо вказуючи, що

ворожнеча ця не може бути замирена і в суспільстві

соціалістичному, оскільки лежить глибше протилежності

класів. Анархічний індивідуалізм намагається зазирнути в

метафізичне підгрунтя соціальної дійсності і побачити в

глибині розбрат не соціального порядку, а вбачає боротьбу

інших, понадсоціальних і надсоціальних сил. Існує

протилежність і ворожнеча не тільки між суспільством і

державою, не лише між одними громадськими силами та

іншими, а й між началом особистісним і началом

суспільним, між особистою свободою та громадською

владою. Анархізм впритул підходить до питання про

суспільство особистостей, про соборне поєднання

особистостей, і цим радикально відрізняється і від

соціалізму і від усіх інших вчень, які поклали в основу

суспільство безособове. Соціалізм не розуміє, що не тільки

будь-яка влада, хоча б і пролетарська, хоча б і всенародна,

але й будь-яке суспільне об'єднання нестерпне для

особистості, вороже їй і огидне, якщо об'єднання це не на

особистісному началі покоїться, не поставило особи на

чільне місце. Але суспільство соціалістичне так само

вороже до особистості, так само безособове, як і

суспільство буржуазно-капіталістичне або феодально-

кріпосницьке. Анархізм розуміє негативний бік питання і

тому йде далі соціалізму, дивиться глибше. У ньому немає

цього демона системи, що затемнює свідомість. Дуже

наївно було б думати подібно до деяких еклектиків нашого

часу, схильних все примиряти, що анархізм є лише

наступним ступенем соціалізму: спочатку пройдемо етап

соціалізму, а потім і анархізм настане. Ні, вже якщо ви до

решти пройдете шлях соціалізму, то до анархізму ніколи не

дійдете, пізно думати про анархічну свободу і особистісне

начало, надто далеко зайде перемога протилежних начал.

Розбрат між особистістю і суспільством носить трагічний

характер, і не може настати мир у соціально-позитивній

площині, в якій завжди пануватимуть абстрактні тенденції

соціалізму та анархізму. Примирення особистості та

суспільства в особистісному загалі, в соборності

особистостей можливе лише в перспективі релігійній.

Тільки теократія може поєднати досконалий соціалізм,

громадське поєднання людей, з досконалим анархізмом,

звільненням особистості від будь-якої влади, але в ній

починається переворот містичний, а не лише соціальний.

Те, що ми називаємо релігією соціалізму, і те, що

називаємо релігією анархізму, є протилежними: перша

впирається в остаточну пов'язаність і поневолення, друга -

в остаточний розпад і атомізованість частин світу. Але є

анархізм не абстрактний і самодостатній, підлеглий

вищому началу, та його правда може бути пов'язана з

правдою нейтрального соціалізму. Анархізм перебуває у

глибокій ідейній спорідненості не з соціалізмом, а з

лібералізмом, навіть тотожний із ним за своєю ідеальною

сутністю. Порівнюю з анархізмом не історичні

спотворення лібералізму, не буржуазну експлуатацію

принципів лібералізму, а дійсні принципи лібералізму. У

основі як анархізму, так і лібералізму лежить ідея

самовизначення особистості, прав особистості, обмеження

будь-якої громадської влади, їм однаково властива

пристрасть до свободи. Тактика насильства, далека від

лібералізму, не є необхідною ознакою анархізму і не

всяким анархізмом схвалюється. Спенсер однаково може

бути названий і лібералом і анархістом, він рішучий ворог

держави, прагне повного усунення держави і пророкує

бездержавне суспільство, яке регулюється вільною

моральністю, але як еволюціоніст допускає знищення

держави лише шляхом тривалого розвитку, а не раптового

перевороту. Політичні ідеї Спенсера зовсім не такі погані,

як його економічні ідеї. Він ненавидить соціалізм, але хотів

би знищити його не посиленням державної влади, а

ослабленням її.

Принцип Iaisser faire, laisser passer (принцип

невтручання держави у внутрішні та міжнародні

економічні стосунки, В.К.) дуже поганий у житті

економічному, у застосуванні до суспільства, зовсім не

такий поганий у політичному житті, у застосуванні до

держави. Справжній, ідейний лібералізм з завжди є

антидержавним, анархістичним (так у Бердяєва, В.К.) за

своєю основною тенденцією, і настільки поширений тип

державного лібералізму, що залюбки вдається до міцної

влади, є жалюгідним компромісом, ганебним прикриттям

ліберальними словами найбільш рабовласницьких бажань.

Ліберали панічно бояться соціалістів, мотивуючи свій

страх отим, що соціалізм знищує свободу, чинить

насильство, посилює деспотизм держави, і з цієї нагоди

готові вчинити над соціалістами будь-яке насильство,

скасувати всі свободи, закликати державу до військової

диктатури. Німецькі ліберали дійшли до такої ницості та

безсоромності, що захищали виняткові закони проти

соціалістів. Ліберали тремтять не за долю свободи, а за

долю свого привілейованого становища у суспільстві та

свою власність. Інакше ліберали б ліберально боролися

проти соціалістів, ідеями боролися б, і свободу

протиставляли б насильству, а не державні в'язниці,

шибениці та рушниці. Чистий і чесний лібералізм завжди є

антидержавним, ніколи не забруднить і не зганьбить себе

участю в державному насиллі і внутрішньо тотожний з

анархізмом.

Ідеальне, метафізичне обгрунтування лібералізму

можна шукати лише в теорії природного права;

позитивісти погано обгрунтовують лібералізм та

схиляються неминуче |до державних теорій прав

особистості. Юридичний позитивізм жодних безумовних

та невід'ємних прав не визнає і свободу особистості

підпорядковує утилітарним державним критеріям.

Декларація прав диктується Розумом, а не позитивними

бажаннями людей, свобода особистості має джерело

внутрішнє, метафізичне, а не зовнішнє, емпіричне.

Лібералізм, заснований |на природному праві, що

стверджує невід'ємні права і безумовне значення свободи,

не може не бути антидержавним і в крайньому своєму

розвитку та розкритті неминуче веде до анархізму, до

ідеалу безвладдя, хоч би як розумілися шляхи до

суспільної свободи і яка б тактика не застосовувалася.

Природне право є справжньою основою як лібералізму, так

і анархізму, лише його можна протиставити домаганням

держави, лише ним можна обмежити владу. Будь-яке

позитивне право, з яким ми залишаємося, відкинувши

природне право, має своїм джерелом державу і тому не

може бути їй протилежне. І всі анархісти, незважаючи на

свій наївний позитивізм, тримаються теорії природного

права, визнають природні права та природну свободу

індивіда, хоча на словах і відмовляються від таких

метафізичних ідей. З іншого боку, такі ідеалістичні

прихильники (природного права, як Кант і Фіхте,

приходили зрештою до анархізму, хоч і наймирнішого в

тактичному відношенні. Анархісти часто заперечують як

державу, так і право, забуваючи, що без визнання

безумовних прав індивіда анархізм втрачає будь-який

грунт. Заперечуючи державу, анархізм тим більше має

утвердити право. І анархізм, і лібералізм однаково мають

своєю основою метафізичний індивідуалізм, визнання

особливого, надемпіричного значення за індивідуумом,

визнання за ним прав не позитивного і не державного

походження, у безумовній оцінці його свободи. Індивідуум

на емпіричному та позитивному грунті надто невловимий,

не піддається навіть констатуванню та домагання Його не

можуть бути обгрунтовані. Індивідуум, особистість Є

метафізичною монадою, що вільно самовизначається і в

собі містить джерело своїх прав - ось принципова основа

як лібералізму, так і анархізму, хоч би як не

відхрещувалися ліберали та анархісти від метафізики.

Анархічна (та й ліберальна в ідеальному, чистому вигляді)

віра в добру, благу, справедливу природу людини є

метафізичним індивідуалізмом.

Коментарі: 5

Богдан Бо

Микола Бердяєв "Анархізм" ч.1

Микола Бердяєв

Анархізм -1907

Поява і сплеск анархічних вчень і настроїв мають

велике значення, оскільки у них відчуваються нагальні

проблеми людського існування. У безрелігійному розвитку

світу лише анархізм намагається радикально відкинути

будь-яку державність, будь-яку владу і насильство і

всупереч собі служить він теократичній свідомості,

розчищає грунт для торжества ідеї боговладдя,

поставленого на місце будь-якого людиновладдя. Тільки

анархізм рішуче формулював заповітну мрію людського

серця - не насильницьке поєднання людей, а вільне, не

завдяки зовнішній необхідності, а завдяки внутрішньому

потягу людської природи. Хто не анархіст у серці своєму,

той любить насильство та владу як самостійне начало та

мету. Хто свободу любить більше насильства, любов

ставить вище за владу, віддає перевагу внутрішньо-

організованому суспільству перед будь-якою зовнішньо-

організованою державою, той повинен визнати себе

анархістом, хоча б у мрії. Адже анархізм як радикальне

заперечення влади, державного союзу та насильства над

особистістю в ньому не є неодмінно анархією і хаосом.

Анархічні вчення дуже різноманітні, часто протилежні,

тому саме поняття анархізму надто розмите. Як мало

спільного між анархістом дії, що кидає бомбу, і Львом

Толстим, не менш крайнім анархістом у своєму роді, як не

схожий революційний і комуністичний анархізм Бакуніна

на буржуазний анархізм Спенсера, як різняться анархізм

Макса Штірнера і анархізм Прудона, чи є хоч якась

подібність у настрої між анархізмом робітників з їхньою

важкою економічною боротьбою, анархізмом недоїдання,

та анархізмом декадентів, що кидає виклик всій системі

світобудови, анархізмом переїдання! І все ж можна знайти

якісь загальні, суто заперечні ознаки, завдяки яким глибоко

протилежні явища ми позначаємо одним ім'ям - анархізм.

Анархістів всіх відтінків передусім поєднує заперечне

ставлення до держави, радикальне відкидання суверенності

держави, визнання суверенності особистості, хоча й в ім'я

різних цілей. Всі анархісти ненавидять насильство і владу

над особистістю і всі хочуть організувати суспільство на

основі вільних прагнень особистості, хоча б одні, як

Толстой, вбачали це вільне прагнення в християнській

моралі, інші, як М. Штірнер, - в еготизмі, треті, як

Прудон, - у властивій людині справедливості тощо.

Анархізм, як настрій, дуже могутній і значний, але

анархізм як теорія, як філософське вчення, слабкий і майже

жалюгідний. Анархісти ніколи не сягають коренів

поставлених ними проблем, безпорадно лепечуть про

доброту людської природи ії від прекраснодушних і

розумових анархічних утопій так само пахне міщанством,

як і від усіх соціальних утопій.

Послідовний та обгрунтований анархізм неможливий на

грунті позитивізму чи матеріалізму, а здебільшого

анархісти і виявляються позитивістами та матеріалістами.

В анархізмі, як він досі складався, є одна суперечність, що

його роз'їдає: він хоче знищити всяке насильство, але в

розпорядженні своєму має для цієї мети насильство ж, він

хоче знищити будь-яку владу, але вдається для цього до

влади ж, він хоче організувати суспільство зсередини, з

природи особистості, а не ззовні, не з державно-суспільної

необхідності, але нічого внутрішнього не має, змушений

знову вдаватися до того ж зовнішнього. Анархісти-

- практики вдаються до найжахливіших насильств над

особистістю, бажаючи знищити всяке насильство,

гвалтують з ім'ям свободи на устах; анархісти-теоретики

нічого, крім матерії та зовнішньої необхідності, не можуть

назвати для обгрунтування безмежної свободи особистості

у вільній, бездержавній громадськості. Позитивна та

матеріалістична філософія не визнає будь-якої іншої

об'єктивної людської природи, крім тієї зовнішньої

природи, яка підпорядкована закону необхідності, відкидає

творчу свободу особистості і навіть саму ідею особистості

ставить під сумнів. Яка ж внутрішня сила може бути

протилежною зовнішньому насильству, де джерело

анархічної свободи, де гарантія, що анархічне суспільство

не пригнічуватиме особистість? Анархісти, як і соціалісти,

хочуть свободу вивести із необхідності, особистість - із

безособової природи. У динамітних бомбах, у збройних

повстаннях і бунтарських спалахах так само мало свободи і

так само багато насильства, як і в державних кулеметах,

в'язницях, стратах та ін. максималістська мораль є

Немезидою анархізму. Анархічна свобода є спрагою до

розімкнення ланцюгів як природної, так і соціальної

необхідності, й анархісти цілком залишаються у порядку

природної та соціальної необхідності і нічого іншого не

знають. Анархічне виділення особистісного начала тому й

безплідне, бо у анархістів особистість не надприродна,

вільна з монада, а випадковий продукт природи й

суспільства, отож вся їхня робота протікає в замкненому

колі і поступається соціалістам у послідовності.

Анархісти так само наївно вірять у доброту людської |

природи, як державники - у доброту державної природи.

Більшість анархістів думає, подібно до Руссо, що людина

вийшла досконалою з рук природи, але зіпсована

державним і громадським життям. Достатньо зняти з

людини державні ланцюги та суспільні узи - і настане

досконале, вільне життя, протиприродний стан, який був

досі, заміниться природним. У світі є якесь зле начало

влади, державності, суспільного насильства над

особистістю, але в чому корінь зла, чому влада людини над

людиною з'явилася у світ і панує, анархісти, мабуть, не

знають і тому не можуть знайти сили для викорінення

злого джерела.влади та поневолення. Їхній філософський

світогляд нічого не може сказати про людську природу і

навряд чи істини біології в силах виправдати і

обгрунтувати ідею доброти людини в її природному,

позагромадському стані. Адже з позитивно-біологічної та

позитивно-соціологічної точки зору людина є звіром, що

приборкується державою їі муштрується соціальним

середовищем, і особистість є такою, якою її створює

природне та соціальне середовище. Що ж може природна

людина протиставити насильницькій державі та

протиприродному суспільству з їх нерівностями та

поневоленнями? Первісний природний хаос, до-суспільні

звірині інстинкти, але на цій підставі дуже важко створити

вільну гармонію. Анархізм побачив джерело зла на самому

початку владарювання, якогось первинного поневолення

людини людиною, визнав будь-яку владу аморальною і

заглянув глибше за інші вчення в темну стихію суспільних

лих і несправедливостей. Початкове насильство людини

над людиною лежить набагато глибше за економічне

поневолення, тож економічне звільнення не рятує ще від

неправди будь-якої влади, не рятують від влади і усі

політичні | удосконалення | держави. Але анархісти-

позитивісти не можуть дійти до кінця, з фатальною

неминучістю зупиняються посередині: вони не в змозі

вказати на внутрішні сили, які перемагають будь-яку владу

і творять вільну гармонію, нічого не знають про

метафізичну та містичну природу особистості і закінчують

свій світовий бунт досить вульгарною проповіддю

економічних громад та проектів, взятих напрокат у

соціалістів. Анархічні громади -- справа дуже поважна, і ми

готові їй співчувати, але чи в них шукати протиотруту від

будь-якої влади, чи запоруку остаточного звільнення?

Анархісти твердо знають, що треба зруйнувати вщент

старий світ. Новий світ, кажуть найреволюційніші з них, на

руїнах старого виникне, на згарищі збудується. Слабкість і

безпорадність сучасного анархізму - у повній відсутності

творчих сил, у його неспроможності створити новий

вільний світ (кажуть: він сам собою виникне), а тому і зло

старого світу він не в змозі остаточно розтрощити, не має

достатньо сильної протиотрути. Слабкість і убогість

анархізму пов'язані з раціоналістичним позитивізмом і

втратою релігійного сенсу. Бакунін досягає іноді майже

містичної сили, щось передсвітове відчувається в цьому

колосі, але вирішується лише вульгарними і плоскими

ідеями, раціоналістична свідомість здавлює, його анархізм

недостатньо радикальний, тому що не бачить коріння

особистого та суспільного буття. Анархізм заперечує

першородний гріх, і це усвідомлення безгрішності закриває

шлях до спасіння.

Коментарі: 1

Богдан Бо

Про анархію мою особисту

Тема анархізму не є для мене ідея-фікс, а це просто реакція людини, яка постійно була в тюрмі, де житло і харчі дають, де наглядачі наглядають, а ти взамін щось начебто робиш. Нагадаю, що в радянському союзі хто не працював – того судили і відправляли в зону реальну з режимом примусової праці. Закон про тунеядців існував. Кримінальний злочин якщо не працюєш, бо повинен десь працювати. А де? Правильно! Десь в державній установі чи на заводі, фабриці і тому подібне, тому що усе навколо тільки державне – усе! Відповідно, коли усе навколо державне то і люди так само державні! Тобто – раби! Не знаю як для кого, але свобода, це коли ти вибираєш, як жити, де жити, в що вірити, де робити і все інше – ти вибираєш! І навпаки. Є гарна українська глибоко наша народна приповідка, коли бандити пограбували селянина і вирішують, що далі з ним робити: Один каже: Зріжемо! Інший каже: Повісимо! Ще інший: Утопимо! А селяни на те: Ой, робіть як воно найліпше…

Життя-буття в тюрмі навіть дуже великій як серусеру було в більшості вибір без вибору в усьому. Комуністична партія узурпувала абсолютно всю владу, що навіть було усталено в Конституції, отже простим людям, щоб чогось в житті добитися, потрібно було вступити в компартію і там робити свою життєву кар’єру. Або йти просто десь працювати як раб-роботяга. Зрозуміло, що в кожного своє виходило комусь ліпше, комусь гірше, але людина до всякого призвичаюється, тому і вижила в процесі еволюції за Дарвіном. Я визначав цей стан життя в радянському союзі як державний феодалізм, коли є певний рівень особистої свободи, але суто в межах дозволу від господаря, тобто держави, тобто від комуністів.

Тепер поговоримо про термін «держава», бо досить частенько доводилось чути: - Держава має зробити це! І це! І оте! Держава мусить! Тобто для багатьох людей існує своєрідний фантом Держави, як якогось чарівника, що може робити чудеса і все тільки хороші та для всіх одночасно. Я іноді іронічно питаю: - Ви де і коли бачили державу особисто? І сам відповідаю на це риторичне запитання: Отож і воно, що ніде і ніколи. Бо скрізь ви стикаєтесь не з державою, а з людиною, а точніше: з чиновником, що є носієм певних державних функцій. За ідеєю багатьох, держава має бути як універсальний механізм, тобто чиновник має бути як коліщатко чи бездоганний пристрій з чітко вивіреними функціями, але ж так не є. Людина скрізь людина з усіма своїми якостями і вадами. І вадами! Ось в цьому моменті й головна проблема отої міфічної держави: бюрократія! Тобто славнозвісна Система замість Держави! А це не тотожні речі. Тому що Держава є для всіх, а Система тільки для своїх, кого включено до її числа. Всі інші буквально там десь. Коли Система підміняє Державу, то вона, держава!, просто зникає, що і сталося з радянською країною, яку знищила комуністична партія – основа Системи. На привеликий жаль, але метастази отої комуністичної Системи дотепер мордують Україну, яка ніяк не стане Державою саме через те. Отож у підсумку не наше українське прислів’я, але нас стосується повністю: Не було б щастя, так нещастя посприяло. Війна формує Українську Державу і знищує злочинну Систему підкилимних договірняків і усе тому подібне. Усім розумним і не дуже людям України потрібно чітко зрозуміти, що Держава – це всі ми сукупно! Всі ми! Ми справді є всі – президенти! Просто кожен – по-різному. Яким вже вийшов його формат – таким він і є, а називається він однаково: громадянин Держави Україна. В Одесі на тепер особливо зрозуміла різниця в цьому. Шабаш з державою і знову до анархії.

Дуже часто для пояснення людям хочеться наочно побачити як воно є і я пропоную вийти в будній день в так звану «годину пік» на центральну вулицю свого міста і подивитись на стовписько людей на ній. На перший погляд це якийсь хаос, в чому часто звинувачують анархізм, але якщо уважніше придивитись, то виясниться, що ніякий це не хаос і навіть не «броунівський рух», а кожен йде скеровано за своїм бажанням – кожен має свою програму проходу. Навіть гуляки, бо вони гуляють! Щось подібне можна побачити на великих автотрасах: Йой! Що то діється?! Куди всі їдуть? Відповідь проста: кому куди треба – той туди і їде. Тобто класика анархізму! Але…

Існує велике АЛЕ для всього анархічного руху, який жорстко і навіть жорстоко заперечує існування держави як апарат насильства. Так, тільки держава має законне право на насильство над іншими, бо є ЗАКОН! Право! Змушений знову повернутися до теми держави, де, як відомо, задіяні люди і не знаю як в інших країнах, а в Україні їх влучно означено як правоохоронці: це поліція, прокуратура, судді і всі інші силові структури, окрім армії. Хоча армію також можуть залучити, але це незаконно коли, тому що основні функції держави є безпека своїх громадян! Безпека внутрішня і зовнішня. Зрозуміло – кожному своє: армія пильнує зовнішню, а всі інші – внутрішню безпеку. Для анархізму ці питання проблемні, бо він не обумовлює ні першого, ні другого. Теза основна анархії: «маємо домовлятися і дійти згоди добровільно» дуже і дуже сумнівна, а тому – держава мусить бути! Основне в тому: яка? Держави бувають різні і всі ми то знаємо. В основному спрацьовує принцип: які ми – така і наша держава. Або: які ми – така і наша влада. Саме тут ми маємо другу головну проблему анархізму: людина.

Переважна кількість теоретиків анархізму та його популяризаторів дотримуються ідеї природнього альтруїзму в людині та вродженого добропорядного поводження в житті, але його псує середовище, в якому людина опинилась. На жаль, все до навпаки, чому свідчать випадки типу Мауглі: діти, які вижили серед диких тварин і потім у старшому віці попали до людей – ніколи не ставали нормальними людьми. Ніколи! Новонароджена дитина має тільки генетичні особливості, а в усьому іншому це буквально «чиста сторінка»: що вкладемо – те і будемо мати, а що вкРадемо – того не будемо мати. Інакше кажучи, мова йде про виховання, або науково: процес соціалізації. Варто визнати, що Світ є таким, які люди в ньому живуть. Анархізм навряд чи буде світовою ситуацією, а, можливо, і не треба. Просто новий час глобалізації змушує людей бути мобільними, щоб вижити і добре жити. Доведеться змінювати місця життя та роботи, країни і середовища. Багатьом доведеться покладатися суто на себе, що по факту є анархізмом, а визнавати себе анархістом чи ні – то не є суттєвим. Будь людиною і користуйся принципом: живи сам і дай жити іншим. А якщо ні, то прошу пана до гілляки! Гарна українська приказка перед повішанням злочинця, якого в Україні не було багато, оскільки частіше на кілок саджали. Тобто: прошу пана до держави з її правом на насилля.

На завершення: постарайтесь зрозуміти і не плутати анархізм з тероризмом та іншими різними актами насилля. Стан анархізму існує для кожного тоді і тільки тоді, коли він робить свій вибір. І все! Далі він той, що вибрав: порядна людина або ні, тобто терорист, злодій, чи ще якась паскуда, що є в чомусь схожими до анархістів, але реально ними не є і навряд чи будуть, хоча стати добропорядною людиною завжди можливо. Для яких це і написано.

Богдан Гордасевич

12:52 18.10.2025

Коментарі: 4

Богдан Бо

Альманах «Наш Львів»

Богдан Гордасевич

Історично-культурологічний альманах, в якому зібрано різноманітні матеріали переважно з друкованих періодичних видань про м. Львів та його мешканців впродовж всього історичного існування міста від часу його офіційного заснування 1256 р. Королем Данилом Галицьким до теперішнього часу.

Альманах приурочено до відзначення видатного ювілею: 750-річчя м. Львова у 2006 році.

Авторська праця однієї людина, як пошана до міста, у якому живеш. Дуже виснажлива праця для одної людини: зібрати матеріали, відсканувати, розпізнати, вичитати, закласти в макет і художньо його оформити. Марив видати ще ч.2 і ч.3 альманаху "Наш Львів", але передумав - життя дорожче. В часі дізнався про існування в діаспорі суто літературного альманаху з аналогічною назвою "Наш Львів" виданого до 700-річчя Львова у 1956 році і зрадів, що на інтуїції став продовженням цього процесу і назви. Богдан Гордасевич

В електроній бібліотеці "Чтиво" увесь текст. Посилання в коментах.

Коментарі: 2

Богдан Бо

Середня освіта і зарплата така сама

У 2025 році середня заробітна плата працівників освітньої сфери в Україні становить приблизно 295 євро.

Питання рівня заробітної плати українських педагогів традиційно викликає жваві обговорення. У країнах Європи ситуація інша - там працю вчителів оцінюють значно вище. Європейські уряди усвідомлюють, що інвестиції в освіту - це внесок у майбутнє, тому прагнуть утримувати кваліфікованих спеціалістів, пропонуючи їм гідні оклади. Про це пишуть Новини.LIVE, передають Dengi.ua.

Зазначається, що згідно з даними Державної служби статистики, у 2025 році середня заробітна плата працівників освітньої сфери в Україні становить 14 307 гривень, що еквівалентно приблизно 295 євро за курсом Національного банку на кінець вересня.

Водночас педагоги-початківці, які не мають стажу або категорії, заробляють істотно менше - близько 6 400 гривень (приблизно 130 євро на місяць). Це пояснюється тим, що розрахунки оплати праці, як і раніше, ведуться за Єдиною тарифною сіткою. Згодом дохід збільшується завдяки різним доплатам: за престижність професії, вислугу років, класне керівництво, роботу в складних умовах і перевірку зошитів.

Повідомляється, що в країнах Європи розмір зарплат вчителів залежить від регіону, кваліфікації, досвіду та економічної ситуації. Однак, за даними порталу Europa.jobs, найвищими доходами можуть похвалитися педагоги Люксембургу, Німеччини, Швейцарії та Нідерландів.

Видання наводить середні місячні зарплати вчителів у деяких європейських країнах, а саме:

Швейцарія - 6 200 євро;

Данія - 5 600 євро;

Нідерланди - 5 000 євро;

Норвегія - 5 000 євро;

Австрія - 3 900 євро;

Фінляндія - 3 500 євро;

Швеція - 3 400 євро;

Франція - 3 000 євро;

Німеччина - 2 900 євро;

Іспанія - 2 550 євро;

Італія - 2 550 євро;

Польща - 1 200 євро.

Коментарі: 2

Богдан Бо

День учителя

День учителя – одне з найтепліших і найщиріших професійних свят, яке в Україні традиційно відзначають у першу неділю жовтня. У 2025 році цей день припадає на 5 жовтня. Свято покликане вшанувати працю всіх педагогів – від вихователів дитячих садків до викладачів університетів. Саме завдяки їм зростають нові покоління українців, формується свідоме та освічене суспільство. День учителя в Україні має довгу історію. Вперше його почали відзначати ще у 1965 році, а згодом свято набуло офіційного статусу. З проголошенням незалежності України воно залишилося важливою датою в освітньому календарі, набувши національного змісту – символу поваги, подяки й підтримки освітян.

ЯК СВЯТКУЮТЬ ДЕНЬ УЧИТЕЛЯ Традиційно цього дня школярі та студенти вітають своїх педагогів квітами, листівками, теплими словами та творчими виступами. У школах і вишах проводять урочисті лінійки, концерти, а в багатьох навчальних закладах діти навіть символічно “замінюють” учителів, проводячи уроки самостійно. Останніми роками в Україні поширюється традиція дякувати педагогам у соцмережах – публікувати фото улюблених учителів і ділитися спогадами зі шкільних років.

СИМВОЛІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ День учителя – це нагадування, що освіта є фундаментом майбутнього. Педагоги – не просто люди, які навчають, а ті, хто формують характер, цінності й світогляд дітей. Їхня праця – основа розвитку нації. У День учителя 2025 року бажаємо всім освітянам натхнення, міцного здоров’я, вдячних учнів і визнання їхньої важливої місії.

Коментарі: 9

Профіль

Шукати в архіві

Важливі замітки

Останні статті

Свіжі фотографії

Свіже відео

Замітки:

Доля фаворита і наша

А що? Не можна?

Микола Бердяєв "Анархізм" ч. 4

Микола Бердяєв "Анархізм" ч. 3

Микокала Бердяєв "Анархізм" ч. 2

Микола Бердяєв "Анархізм" ч.1

Про анархію мою особисту

Альманах «Наш Львів»

Середня освіта і зарплата така сама

День учителя