Невдовзі РУП розпадається на соціалістичну течію і національно-самостійницьку, яка оформлюється 1902 року в Українську Народну Партію /УНП/.  Вона зливається 1917 року з іншими самостійницькими групами як націонал-соціалісти, націонал-демократи, незалежні соціалісти-революціонери, в самостійницьку політичну організацію: «Українська Партія Самостійників Соціалістів».  Мета й засадничі напрямні УНП сформульовані в «10 заповідях УНП» пера М. Міхновського: 

«1.  Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна,  демократична Україна - Республіка робочих людей - оце національний всеукраїнський ідеал.  

2.  Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.  

3.  УКРАЇНА ДЛЯ УКРАЇНЦІВ! Отже вигонь звідусіль з України чужинців - гнобителів!». 

В брошурі «Справа української інтелігенції в програмі УНП» М. Міхновський ставить засадничу вимогу: «Українська нація мусить піти шляхом націоналізму, перейде його і повалить все, що стоятиме перепоною на цій дорозі».  У вступній статті журналу «Самостійна Україна» подано засадничу мету УНП: «Виступаючи в інтересах широких українських мас, дбаємо, щоби сам народ власними силами виборов собі самостійну Україну, бо знаємо, що тільки під тією умовою ніхто не зможе знову запанувати над Україною, знову видерти всі землі, всі добра з рук українського демосу».  Найкращим шляхом до осягнення наміченої мети має бути збройне повстання.  Тому УНП кидає клич в часі революційних виступів 1905 року: «Ми ідемо. . .  до повстання, до оружного повстання за визволення українського народу з-під національного й економічного рабства». 

У земельній справі УНП висуває програму націоналізації землі: «Земельний фонд колись належав українському народові на правах власності і його силою відібрано.  Натурально з моменту всеукраїнської революції уся ця земля (землі казенні, удільні, монастирські, поміщицькі) є конфіскованою і мусить бути повернена без відшкодування її давнім правним власникам. . .  Націоналізувати землю – значить зробити її власністю тієї нації, що цю землю оселює, тільки власністю не окремих одиниць, а власністю усієї нації.  Кожний член української нації, що живе з землі, бере землю до уживання, скільки може обробити її власноручно без наймита. . . »

У робітничій справі УНП закликає українське робітництво до самостійних українських організацій і до політичної боротьби за власну державність.  «Бо ми жадаємо собі щастя і ліпшої долі не від знесення самодержавства, а від здобуття політичної свободи у своїй власній державі. . . » Свідомий українець-робітник знає, що визволення українського пролетаріату є справа самого українського пролетаріату і нікого більше». 

Терористична група при УНП «Оборона України» є виявом потреби безпосередньої боротьби та доказом революційної активізації.  З одного боку, продовжує традиції збройної боротьби з Москвою, а з другого – є передвісником збройної акції у часі Великого Зриву 1917р.  та подає руку усім тим революційно-бойовим організаціям і гуртам, що діяли і діють на ЗУЗ і СУЗ проти червоної Московії. 

Дальшим етапом активізації української духовності є великі аграрні заворушення українських селян проти польських поміщиків, атентат молодого студента Мирослава Січинського як вияв чинного протесту проти знущань і переслідувань українського народу, але без глибшого революційно-політичного підкладу, якими були атентати на куратора Собінського чи на совітського консула, які були виявом зорганізованої революційно-політичної боротьби українського націоналізму проти окупантів. 

Дальший процес активізації української духовності бачимо в боротьбі української молоді за український університет, окупленій кров'ю борця – Адама Коцка. 

Процес кристалізації й активізації української національно-політичної думки проявляється в мілітаризації молоді, в закладанні «Січі» і мілітарних гуртків молоді.  На місце пасивного розумового переконування і пацифізму приходить гасло чину й боротьби.  Змагання молоді знайшли своє політичне оформлення в резолюціях всеукраїнського Студентського Конгресу 1913р.  З огляду на можливість австро-німецько-російського конфлікту в резолюціях постановляється: «Вважаємо конечним боротися за програму політичного сепаратизму від Росії.  Акцією, що мала б служити наміченій меті,. . .  вважаємо широку пропаганду політичного сепаратизму від Росії, за кордоном, як також мілітарне виховання молоді».  Традицію збройної боротьби за Україну відроджують Українські Січові Стрільці, що пішли «на кривавий тан, визволяти братів-українців з московських кайдан».  Одначе на їхній духовності тяжить ще мряковиння сентиментальної поетичної романтики, що віддзеркалюється в стрілецьких піснях, де схрещуються в серці боротьба разом з ніжними тужливими тонами солов'я й розцвілої весни, немов зброя вояка, прикрашена квіттям. 

У визвольних змаганнях бачимо викривлену під впливом драгоманівщини духовність і світогляд різних демоліберальних і соціалістичних доктринерів і партійників, як В. Винниченко, М. Грушевський, в яких видно хитання й сумніви, куди йти.  Демоліберальні партійники і соціалістичні доктринери, відірвані від національного грунту і глухі на голос віків революційної народної стихії, потрапили під впливи московських соціалістичних ідей.  Своєю нездарністю, слабістю, своїм пацифізмом і гуманністю, своїм доктринерством та експериментами гасили й розпорошили величезний зрив і запал розбудженої національної стихії, не дали їй політичного оформлення і керма.  Нездарні інтелектуалісти, пацифісти і соціалістичні доктринери підготовили грунт під наступ як червоної Москви большевиків, так і чорної реакції москвофільства за часів Скоропадського.  

В часі Української Революції, коли все життя виступає зі своїх берегів, бачимо впливи чужого московського духа і чужих течій в демоліберальному партійництві й соціалістичному доктринерстві різної масти всяких с-д, с-р, с-ф і т. п. , в насаджуванні большевизму, а також у чорній протинаціональній і протидержавницькій акції цариславського москвофільства за Скоропадського.  Бачимо серед вогню революційної боротьби криваве кидання анархічного Гуляйполя махнівщини – політичне неоформленого і неопанованого духа степу і духа черні. 

Далі бачимо величаві здвиги  і героїчні вияви здорової національної стихії в постаті українського вояцтва, українського революційного села і в довгому ряді повстань і партизанської акції.  Вияв здорової революційної державницької сили села бачимо в масовій мілітарній організації «Вільне Козацтво», як втілення ідеї озброєного народу. 

Крізь бурхливі хвилі й вири української революції бачимо рвучку, хоч часом приглушену національно-державницьку течію, що нав'язує до славних традицій козаччини і ідей Шевченка, в політичній і військовій акції самостійників, Полуботківців, в першій соборницькій військовій формації Січових Стрільців під проводом Є. Коновальця, які стояли з готовою зброєю на сторожі честі нації, на сторожі її самостійності і соборності.  Здорові національно-державницькі сили дали чин 1-го листопада, українські Термопіли-Крути, акт 22-го січня, соборний мілітарний чин у боротьбі за Київ, створили криваву героїчну епопею боротьби за українську державність.  Молода українська держава 1917р.  впала через брак виразно оформленої національно-державницькоі ідеології та власної політичної програми державного будівництва замість чужого демоліберального соціалістичного доктринерства, через брак монолітної соборної національної духовності, через брак сильної керівної волі одноцілого політичного й військового центру, як колись «Військо Запорізьке» з Хмельницьким, що організував би і керував би повстанчими зривами народних мас, що зміг би зосередити розпорошену національну енергію в одно русло, до одної мети під одним сильним проводом, в одну Самостійну Соборну Націю і Державу. 

Одначе величезні жертви, революційний і державницький досвід визвольних змагань не пропали.  З героїчних змагань й чину великого революційного зриву постав український націоналістичний рух, який започаткував нову добу в історії України. 

Після невдачі визвольних змагань процес кристалізації нової духовності і націоналістичної думки пішов двома шляхами: з одного боку – чинна бойово-революційна акція УВО, позбавлена виразно оформленої власної ідеології і політичної програми як вияв безпосереднього збройного чину й самого бойового руху та змагу проти окупантів у співпраці зі старим партійним світом, що мав дати політичний підсумок бойових акцій.  Значення УВО є величезне, бо воно безпосередньо нав'язує до визвольних змагань, продовжує національно-революційну боротьбу і активізує українську духовність під кутом чину й боротьби.  З другого боку - цілий ряд ідеологічно-політичних гуртів і видань у краю, як «Заграва» і «Українська Партія Національної Роботи», а опісля «Союз Української Націоналістичної Молоді» і за кордоном «Легія Українських Націоналістів» у Берліні з журналом «Державна нація», і С. У. Н.  у Празі з журналом «Національна Думка», шукають нових шляхів і нових напрямів і цілей, стараються оформити власну національну ідеологію і дати політичну програму дальшої боротьби за українську державність.  Тим розпорошеним націоналістичним гуртам у краю й за кордоном брак було одного ідейно-політичного центру й безпосередньої революційної акції, щоби безпосереднім революційним чином випробовувати, закріплювати й здійснювати нові ідеї. 

Тому цілком природно мусило прийти до синтези ідеологічно-політичної й бойово-військової акції в одній революційній світоглядово-політичній організації ОУН як єдиного носія й реалізатора українського націоналізму, Ті всі течії революційного націоналістичного руху об'єднав в одну організацію одною ідеологією, політичною програмою й виразно визначився методами боротьби сл. п.  Вождь націоналістичного руху Є. Коновалець на Першому Конгресі Українських Націоналістів 1929 року. 

І так український націоналістичний рух переходить від безпосередніх бойових актів УВО до масової всеобіймаючої, ідеологічно-пропагандивної й політично-революційної акції на всіх ділянках життя з одного боку проти окупантів і ворожої суспільності, а з другого – проти старого українського партійного світу, проти опортуністично-угодовського табору, проти демоліберального і соціалістичного партійництва, проти культурництва, просвітянщини й марного крамарського опортунізму й філістерства дрібних душ і егоїстів.  Український націоналістичний рух як глибока всеобіймаюча духово-ідейна й суспільно-політична революція мусить перемогти в українській духовності й світогляді кволу сентиментальну й безвольну духовність і світогляд 19-го сторіччя, українського провансальства, старого культурництва, парафіянства і партикуляризму, розхристаність і шкідливість драгоманівщини, демоліберальної партійщини, соціалістичного доктринерства, пацифізму, класовості й всесвітянства. 

На місце кволої пасивності й сентиментальності приніс український націоналізм активізм і героїчне сприймання життя.  На місце відірваного від життя інтелектуалізму й холодного інтелекту «без віри основ», запомороченого чужими доктринами, приніс новий волюнтаристично-національний світогляд, що випливає з волі нації до повного життя, до розвитку, владарності й могучості.  На місце розумових переконувань приніс чин і аргумент сили, на місце безвольної віри в утопійний механічний вселюдський поступ ступневої еволюції без кривавих змагань, зусиль волі – приніс ідею й чин революційних дій історичного ставання.  На місце космополітизму, класовості, анархічного громадівства і егоїзму одиниці, демоліберальних атомів – поставив моноліт і добро національної спільноти та вартість суспільно-активної особовості.  На місце вселюдської гуманності й пацифізму – приніс воюючий націоналізм.  Українсько-державницький націоналізм, носієм і речником якого є Організація Українських Націоналістів, дає новий всеобіймаючий націоналістично-активістичний світогляд, нову суспільно-політичну програму, організацію сили і означені методи боротьби за державність і підстави державного будівництва та всебічного розвитку. 

Український націоналістичний рух, втілений в ОУН, переходить процес свого поширення й поглиблення на всіх українських землях і по цілій еміграції.  В 1930-1933р. р.  український націоналістичний рух переходить свій «Штурм унд Дранг»-період.  

Від умасовлення ідей і акцій, як, наприклад, саботажева акція 1930 року, шкільна акція 1933р. , акція могил 1934р. , націоналістичний рух закорінюється і вростає в ціле національно-суспільне життя та переходить від політично-пропагандивного і демонстративно-маніфестаційного умасовлення ідей і боротьби до найповнішого усуспільнення революції, органічного вростання в грунт і до духово-ідеологічного поглиблювання й поширювання суспільно-політичної революційної акції, яка проявилася в протикомуністичних виступах і погромах, в протиколонізаційній акції, в масових маніфестаціях у зв'язку з подіями на Карпатській Україні, в боротьбі українського націоналістичного активу за державність на Карпатській Україні і, врешті, в широкій партизанській акції на ЗУЗ у часі розвалу Польщі.  Мимо хвилевої невдачі стають перед націоналістичним рухом великі перспективи епохальної історично-творчої революції, яка має на меті повний розвал московсько-совітського світу і має створити новий український світ і лад на сході Європи. 

Під Румунією націоналістичний рух переходив інший процес кристалізації й розвитку залежно від місцевих умов і національної свідомості та сили.  Тут початки руху формувалися не довкруги революційних акцій, але за допомогою пропагандивних видань, як «Самостійна Думка», «Самостійність» та ідеологічних гуртів молоді. 

Дмитро Мирон-„Орлик”

Ідея і Чин України

УКРАЇНСЬКА ДУХОВНІСТЬ ТА СВІТОГЛЯД НА ТЛІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ

Світогляд націоналізму ідеєю й чином має розбудити всі дрімаючі утаєні психоволеві енергії, всі скарби духа, що енергію волі й чину, ентузіазм та героїзм, що проявлялися колись стихійно в добі княжій, козаччини, визвольних змагань 1917-20 років, оформити їх і скристалізувати в одну монолітну духовність та перетворити в державотворчість, видобути всі скарби української землі і перетворити їх на добро українського народу.  Велич і органічно-творча сила українського націоналізму полягає в тому, що він повертає до глибин українського духу, до праджерел українства, до духовно-вольової субстанції української нації і має на меті її добро, а не як демолібералізм, соціалізм чи комунізм, що є штучно створеними, нанесеними ззовні чужими доктринами і не є витвором українського духу, української дійсності і потреб. 

Який  зміст і форма українства, яка істота української духовності? Духовність народу формується протягом віків.  На формування духовності впливають внутрішні і зовнішні чинники.  На формування духовності складаються вроджені психічні й біологічні властивості даного народу, який ті свої вроджені властивості проявляє у ставленні до світу й життя, в опануванні і перетворюванні природи, в боротьбі, праці та творчості, у тому, як організує своє внутрішнє й зовнішнє життя.  На розвиток духовності складаються: надбання минулих поколінь, пориви волі, душі, серця, думки й уяви, пережиття історичної долі і змагання за майбутнє.  На стиль і зміст духовності мають величезний вплив великі постаті, що, з одного боку, висловлюють найглибші засади духовності даного народу, а з другого – своєю творчістю, ідеями і чинами потрясають, надають нового змісту й напряму, як наприклад Володимир Великий, Тарас Шевченко.  Крім того, на формування духовності мають великий вплив історичні події, глибокі переживання, як війни, революції, лихоліття, а також панівні ідеї, як прийняття християнства, соціалістичний дурман, націоналістичні ідеї. 

Духовність даного народу не можна легко змінити.  Надбання минулого, історичні переживання стають нахилами й навиками, переходять у підсвідомість; вони творять історичну та культурно-суспільну спадщину.  Тому, щоби змінити дану духовність та наново її формувати в одну органічну цілість, треба глибокого потрясіння та ідейного зриву, щоби зрушити підставові підсвідомі психо-вольові енергії та духово-суспільні засади, треба великих ідей, щоб увійшли у кров і кість та переорали і обновили душі й серця людей.  Треба наново відсвіжити і відкрити здорові історично-творчі вартості і сили минулого, як розкривається історичні пам'ятки, а також треба викорінювати всі розкладаючі, шкідливі, негативні риси. 

Розвиток духовності в дану добу залежить від того, які духовні, моральні, культурні і суспільні основи та вартості задають тон і напрям усьому життю.  Погляньмо, як розвивалася і формувалася на протязі віків українська духовність.  Наведемо описи про давні племена словен і антів, які мають бути давніми предками нашого народу.  Візантійські народи так описують вдачу й життя словен і антів.  Прокопій Кесарійський пише: «Словенами і антами не володіє один муж, але споконвіку живуть вони громадоправством і тому спільно цікавляться всім, що для них приємне або прикре.  Вірять, що є один Бог, володар грому, і йому жертвують воли та всяку жертвенну тварину.  Всі вони помітно рослі та сміливі».  Інший грецький письменник, цісар Маврикій, оповідає так про побут словен: «Словени й анти мають однаковий спосіб життя і однакові нахили: вони вільні і ніколи не даються наломити під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі.  Їх багато, і вони витривалі, легко зносять спеку й холод, сльоту, наготу тіла й голод.  Для тих, що їх відвідують, вони ласкаві і зичливо переводять їх з місця на місце, куди їм треба. . .  Дуже зручно вживають засідок, нападів і підступів вдень і вночі, придумуючи над різними способами воювання». 

Про полян пише літописець, що вони були «мудрі й підприємливі» та берегли «тихих і скромних обичаїв своїх предків». 

Вже в заранні віків в українських племен виступає велика життєва сила й зв'язок з природою, культ бога сонця й грому, велика життєрадісність.  Вони любили танці і «бісовські пісні», любили хліборобське життя, радо воювали і були підприємливими в торгівлі.  Прихід варязьких здобичників вніс у формування української духовності великий фермент, немов подув бурі і приплив моря. . .  Візантійський патріарх Фотій каже про походи українських варягів на Візантію: «Подуло на нас щось суворе, тверде, погибельне».  Варяги внесли тверді, войовничі, здобувчі, владарні і організаційні  засади.  На українську духовність зложилися два підставові елементи: з одного боку оці підприємливі, будуючі, цивілізаторські прикмети староукраїнських племен, зокрема полян, а з другого – бурхливі, здобувчі і організаційні властивості варягів, це немов дріжджі, що витворили фермент; а дальші впливи грецько-візантійського світу.  Висловом української духовності княжої доби є історичні дії і постаті Святослава, Володимира і Ярослава Мудрого.  

Українська духовність проявлялася не лише в чинах, в силі й організації держави, але і в літописах, в «Руській Правді», в «Слові о полку Ігоревім», в культурно-цивілізаційній праці. 

Ідея першенства України, образ її величі й історичного покликання, знайшла свій вислів у легенді про благословенство св.  Андрія на Київських горах: «Яко возсияет благодать на горах сих» (за «Київським літописом»).  Яку силу, завзяття і розмах, яку мужність і любов трудів і небезпек представляли «хоробрі русичі», що прибивали щит на мурах Царгороду, грозили Візантії в походах Святослава Завойовника!

«Русь уважала за великий сором, якби  перемогли Ромеї і позбавили слави, яку вона здобула у сусідів, що ніхто її перемогти не може», як пише Лев Діякон про похід Святослава.  «Про них оповідають таке, - пише грецький письменник, - що вони навіть переможені не віддають себе у руки ворогів.  Як не сподіваються вирятуватися, встромляють собі в нутро меч і так себе забивають.  Про мужню і хоробру вдачу давніх українців свідчать не лише подвиги, але і характерні слова Святослава перед критичним боєм під Доростолом: «За нашим військом йшла така слава, що без труду підбивали ми сусідні народи і без проливу крові тримали у неволі цілі краї. . .  від предків дістали ми мужність – пригадаймо ж, яка непереможна була до тих часів наша сила, і міцно биймося за своє спасіння.  То не наш звичай втікачами йти додому! Нам або жити з перемогою, або славно полягти, як годиться хоробрим мужам».  «Поляжемо, а не осоромимо землі нашої!» – це клич і заповіт Святослава Завойовника, що промовляє до нас з далини віків.  А який він близький нашій сучасній духовності!

Українську духовність княжої доби характеризували такі елементи: велика життєва сила й енергія, мужність, хоробрість, войовничість, підприємливість, рухливість, почуття честі, слави, вірність Батьківщині і любов до руської землі, погорда смерті, любов ризику, небезпек і змагань.  Стиль життя характеризували: боротьба, чин і труди, розмах і сила, велич і почуття культурно-цивілізаційної місії в суперництві з Візантією за першенство та державне будівництво в часах Володимира Великого та Ярослава Мудрого.  Життя було героїчне, озброєні княжі городи і дружини стояли на сторожі величі і могутності України. 

Підставою і джерелом української духовності є синтез психічних, біологічних і культурних рис осілих українських племен, зокрема полян, органічно зіспоєних з войовничими первнями сили й боротьби варягів, що були побуджуючим ферментом, який приспішив  кристалізаційний  процес формування української державності й духовності.  На процес формування цієї духовності мали свій вплив, з одного боку, грецько-візантійські основи, культурно-цивілізаційні впливи, торговельні і політичні зв'язки, прийняття християнства, а з другого – західно-римські впливи в добі галицько-волинського князівства.  Одначе українська культура і духова сила були такі багаті й оригінальні, що змогли перетопити в горнилі свого духа сторонні впливи Візантії й Заходу і витворити одну з передових культур Європи, найвеличавішу на Сході Європи.  Бо що собою в той час являла напівкультурна Польща, коли Україна вже суперничала з Візантією за політичний, культурно-цивілізаційний і господарський провід на Сході Європи? Чи Польща видала тоді такого лицаря-володаря, як Святослав, або чи мала таку багату і величаву державу та культуру, або чи видала такий монумент права, як «Руська Правда», або такий архитвір мистецтва, як «Слово о полку Ігоревім», що його можна поставити на рівні з архитворами світової слави, як «Пісня про Нібелунгів» чи «Пісня про Роланда»? А Москви ще тоді не було.  «Слово о полку Ігоревім» – це українська «Іліада». 

Величезний перелом в українській духовності викликало прийняття християнства: дикій, суворій, непогамованій, стихійній силі, молодечій буйності і лицарській войовничості християнство надало духовної глибини і оформленості, як це віддзеркалюється в постатях Святослава Завойовника - суворого, мужнього поганина і у маєстаті Володимира та його могутньої імперії.  На щастя України, життєві сили і багатство української духової природи було таке велике, що християнство не перебрало до глибин української духовності, але мусило злитися з багатими звичаями, міфами, і сильною вдачею «хоробрих русичів», що виразно бачимо в «Слові о полку Ігоревім» та в різних народних звичаях, повір'ях і переказах.  Українська духовність проявляється в таких великих і сильних постатях, як Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Мстислав Сміливий – романтичний лицар-князь, Володимир Мономах. 

Любецький з'їзд князів виявив почуття єдності українських земель, виявив потребу духового і політичного об'єднання.  Про це пише літописець так: «Чого сваримося поміж собою і губимо українську землю? Користають з того половці і пустошать наші землі та радіють нашим розладдям.  Відтепер будьмо однодушні і спільно боронімо та пильнуймо українські землі.  З «Поучення дітям» Володимира Мономаха бачимо, яким мав бути український князь-володар: «Не позволяйте сильним нищити слабих.  Самі розсудіть справу вдовиці. . .  переїжджаючи по своїх землях, не позволяйте службі кривдити ні своїх, ні чужих, ні в селах, ні на полях. . .  дома не лінуйтеся, але всього доглядайте, не покладайтеся на суддю ані на молодшого дружинника, щоб не насміхалися ті, що приходять до вас. . .  на війні не здавайтеся на воєводів, сторожі самі наладнуйте, а вночі, не забезпечивши вояків, не лягайте спати і рано встаньте; смерті бо, діти, не бійтеся ні на раті, ні од звіра, но творіть мужеське діло, як вам Бог подасть».  З тих слів бачимо образ справедливого, мудрого, відважного володаря-полководця і господаря на своїй землі. 

Із «Слова о полку Ігоревім» пізнаємо мужню і героїчну духовність та світогляд «хоробрих русичів», лицарську вдачу, глибокий патріотизм, ідею єдності «руської землі» – української нації, велич Української держави і потребу соборності. 

Як величаво змальовано картину повного розгрому половців: «Грізний великий київський князь Святослав прибув із своїми ситими полками та сталевими мечами, наступив на половецьку землю, притоптав холми і яруги, скаламутив ріки й озера, висушив потоки й болота, а поганого Кобяка наче буря вхопила з поміж залізних половецьких полків.  Упав Кобяк навколішки в городі Києві у Святославовій гридниці.  Німці й венеціани, греки й моравяни виспівують славу Святославу».  Яка сила, яка велич, яка гроза, наче удар грому, пробивається із тих слів!

Мужня героїчна духовність пробивається зі слів князя Ігоря, немов биття хороброго серця з-під сталевого панцира лицаря: «КРАЩЕ НАМ ПОРУБАНИМ БУТИ, АНІЖ У НЕВОЛЮ ПОПАСТИ».  Чи ж відгомін тих слів не дзвенить у наших серцях, немов клич бойової сурми і заграви великого минулого? «Хочу з вами надламати спис край поля половецького і або головою наложити, або води з Дону шоломом напитися».  Чи ж не відчуваємо в тих словах жадоби чину і рішучості, немов вістря обосічного меча в боротьбі?!

Зловіщі знаки неба не стримали князя Ігоря, що «скріпив розум силою і нагострив завзяттям свого серця, духом лицарським пройнявся і повів своє військо на землю половецьку за землю українську».  Неначе чуємо стукіт княжих дружинників під ритм хоробрих сердець лицарів, що рвалися до бою, щоби добути собі честі, а князеві слави.  А ось як представляє нам геніальний автор українських лицарів: «Мої куряни-вояки сміливі, під трубами повивані, під шоломами колихані, кінцем списа годовані.  Всі шляхи їм відомі, всі яруги їм знайомі, луки в них натягнені».  Яка глибина любові до України, немов велич сходу сонця, визирає із слів: «О, українська земле! Вже за горою ти станула».  По трагічному висліді невдалої боротьби з половцями автор закликав українських князів до відплати за честь і славу рідної землі: «В стремена ж! За руську землю! За наругу половчина і за рани Ігореві, Святославового сина!» Гостро засуджує княжі міжусобиці, що довели таку могучу грізну Україну до розбиття: «А князям не в гадці стати на спільного супостата.  На мале казав велике.  Брат на брата кув крамоли, а поганці йшли побідно в руську землю як ніколи». 

Який вихід? Автор закликає громовим віщим голосом до спільного виступу проти зовнішніх ворогів і до внутрішньої єдності: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо ти сидиш на свому золотокованому престолі.  Підперши угорські гори своїми залізними полками, заступив шлях королеві, Дунаєві затворна ворота, судить сидячи по Дунаю.  Грізний ти для всіх земель: відчиняєш київські ворота і з батьківського золотокованого стола стріляєш султанів у далеких землях! Стріляй же Тепер Кончака поганого, за рани Ігоря, сміливого Святославича!»

З цього архітвору, немов із величавого храму святої Софії і Золотих Воріт, немов із київських гір встає перед нами могутність і велич України, глибока державницька думка, героїчна мужня духовність, немов княжі лицарі, закуті в сталь, розуміння життя як чину, боротьби й героїчного змагу.  До тих праджерел українського духа треба й нам докопатися, як докопується до підземних багатств української землі.  Треба вчутися в духа історії України, в її трагічні змагання і могутні пориви, в її велику державницьку силу і цивілізаторську працю. 

Яке велике почуття честі, глибокого патріотизму і власної сили пробивається із слів митрополита Іларіона, з княжих літописів, із «Слова о погибелі руської землі», з «Моленія Данила Паломника».  В київському літописі читаємо: «Бог синов руских в безчестіє не положил єсть.  Дай нам, Боже, честь свою взяти, а нам дай, боже, за крестяни і за руську землю голови свої зложити. . . ».  Про Романа Мстиславовича пише галицько-волинський літописець: «Кидався на Поганих як лев, сердитий був як рись, нищив ворогів як крокодил, переходив ворожі землі як орел, а був хоробрий як тур».  Героїчна погорда смерті і мужнє сприймання боротьби пробивається зі слів короля Данила до своїх відділів (за галицько-волинським літописом): «Пощо ужасиваєтеся? Не вісте ли, яко война без падших мертвих не биваєт? Не вісте ли, яко мужи єсте, а не жени? Аще муж убо єсть на рати, то коє чудо єсть? Інії же дома умирают без слави, сії же со славою умроша. 

Укріпіте сердца свої і підніміте оружиє на рать».  Де ж поділася сила і велич княжої держави?! Чи не відродимо в наших душах і серцях давню силу, героїчну мужню духовність, як стараємося розкопати старі храми і переховати стару зброю і прапори? Чи ж не маємо бути з цього горді, що ми є спадкоємцями слави й величі Володимирового Тризуба?! Чи ж княжа держава не впала тому, що ослабла і розбилася давня героїчна духовність «хоробрих русичів», їх владарність і войовничість, їхня державницька сила і спільна керуюча воля?! Чи княжа держава не впала тому, що ослабла верховна сильна влада одного володаря, як за Святослава, Володимира, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха і Романа Мстиславовича, а одноціла українська великодержава роздробилася на цілий ряд удільних князиків, що вели між собою братовбивчі війни? Княжа держава впала, бо здеморалізувалася і замкнулася в класовому егоїзмі – провідна боярська верства повстала проти своїх володарів і утискала нижчі верстви.  Княжа держава впала, бо ослаб Культурно-цивілізаційний і державно-політичний центр – Київ, а ззовні спричинилися до остаточного занепаду постійні удари диких орд, наїзд А. Боголюбського і зрадливі напади Польщі із заходу.  Тому, що княжа держава переходила період своєї культурно-цивілізаційної і державно-національної кристалізації, мусила створити сильний центр, сильну верховну владу й провідну верству, щоби опанувати і зорганізувати великі простори, загрожені нападами кочових орд, та перетопити різноплемінний склад української імперії. 

Давня сила й мужність, героїчна лицарська вдача відродилися в козацтві, що перейняло прапор боротьби за українську землю і віру предків.  Козацтво було свідоме того, чим воно є.  Козаки були свідомі того, що вони є нащадками тих «хоробрих русичів», які Царгород воювали: «Того же дерева есте вітви і храбрих воїнів синове.  Покажте мужество» (з літопису Величка).  З універсалу Хмельницького вичитуємо подібні слова, як із княжих літописів: «Лучше же би і благополучніше нам на пляцу воєнном от оружа бранного полегти, нежели в домах своїх яко невестюхом побідимим бути».  Або такі рішучі слова, немов удари козацької шаблі: «Хай одна стіна зудариться з другою, одна впаде, друга останеться».  При огляданні польської охоронної твердині Кодака сказав Хмельницький: «Одні людські руки робили, а другі можуть це знищити».  Чи такі слова з «Милости Божої» – «желізо доброє важче і над злато» – не нагадують Святослава Завойовника, який відкинув багаті дарунки, а радо прийняв зброю?!

 Про наставлення українців козацької доби свідчать дух і слова драматичного твору «Милость Божая»: «Не тот славен, котрий многі лічит стада, но же многих врагов своїх шлет до ада». 

Французький інженер Боплан у своєму «Описі України» (1630 до 1640р. р. ) пише таке про козаків: «В них немає нічого простацького, крім одежі.  Вони дотепні, проникливі, вибачливі й щедрі, не ласі на велике багатство, а зате божевільне закохані в свободі; без неї в них життя не життя, задля неї вони здіймають повстання, для неї живуть і гинуть.  Козаки дуже міцні тілом, легко зносять жар і холод, голод і спрагу.  На війні витривалі, відважні, сміливі, а навіть одчайдушні, бо не цінять свого життя». 

Інший автор, Папроцький, пише про козаків, що коли вони знаходяться в небезпеці, то так говорять: «Не годиться тікати нам, людям, що про них усі народи знають, що у хоробрості не дорівняє нам ніхто у світі».  «Козаки добрії мисли мали і ворога воювали» – співається в пісні.  Свідомість основ козацької сили видно із слів думи Мазепи: «Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права».  Тим-то й була колись страшна козацька сила, що були в нас «ВОЛЯ І ДУМА ЄДИНА», як читаємо в козацькій думі.  Про потребу одного сильного проводу, одного володаря-вождя вказують такі слова П. Дорошенка: «АБИ БУЛО ЄДИНЕ СТАДО І ЄДИН ПАСТИР».  Мазепа так говорить про потребу сильного вождя-провідника нації: «САМ КЕРУЄТЬ СТЕРНИК І САМ УПРАВУЄТЬ». 

В суворій постаті останнього кошового Січі Кальнишевського, який впродовж 25 літ непохитно і твердо переживав в Соловецькому монастирі трагічну долю України, бачимо постать незламного вождя.  Героїчну смерть П. Полуботка оповив народ багряницею легенди.  Під його портретом збереглися слова, які він мав кинути у вічі гнобителеві України Петрові Першому: «ЗАСТУПАЮЧИСЬ ЗА БАТЬКІВЩИНУ, Я НЕ ЛЯКАЮСЯ НІ КАЙДАН, НІ ТЮРМИ, І КРАЩЕ МЕНІ НАЙГІРШОЮ СМЕРТЮ ВМЕРТИ, АНІЖ ДИВИТИСЯ НА ЗАГИБЕЛЬ МОЇХ ЗЕМЛЯКІВ. . . ».  Автор «Історії Русів», яка продовжувала державницьку традицію і підкреслювала потребу боротьби за права України, вкладає в уста Полуботка такі полум'яні слова: «КОЛИ ЗА ВСЯКУ КРОВ, ПРОЛИТУ НА ЗЕМЛІ, ВПІМНЕТЬСЯ ЇЇ РІД, ТО ЯКА ПОМСТА БУДЕ ЗА КРОВ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, ПРОЛИТУ ВІД КРОВИ ГЕТЬМАНА НАЛИВАЙКА ДО СЬОГОДНІ, ПРОЛИТУ ВЕЛИКИМИ ПОТОКАМИ ЛИШЕ ЗА ТЕ, ЩО ВІН ШУКАВ ВОЛІ І КРАЩОГО ЖИТТЯ НА СВОЇЙ ВЛАСНІЙ ЗЕМЛІ І ДУМАВ ДУМКАМИ, ВРОДЖЕНИМИ ВСІЙ ЛЮДСЬКОСТІ?!»

Мимо упадку козацької держави козацька традиція жевріла в багатій народній словесності.  В народних піснях, переказах, козацьких думах і в свідомості патріотичної української аристократії, як, наприклад, у гуртку Василя Лукашевича.  Про настрої українського громадянства напередодні повстання «декабристів» свідчить лист історика Маркевича: «Ми ще не загубили з очей подвигів великих мужів українців; в багатьох серцях не погасла ще давня сила почувань і любові до батьківщини.  Ви ще знайдете у нас живим дух Полуботка». 

Українська духовність і світогляд у добі козаччини проявлялися у стихійному вияві сили і боротьби, в героїзмі, хоробрості й мужності, в твердому простому спартанському житті серед трудів і небезпек, у величезній живучості й буйності, але бракувало тим виявам стихійної сили – сили виразно означеної державотворчої мети, точки, куди ті сили треба було спрямувати, що й старалися зробити великі гетьмани Сагайдачний, Хмельницький, Дорошенко, Мазепа.  

Але тому, що ідею власної державності народ ще не повністю засвоїв, та через відсутність сильної зверхньої влади, однієї керуючої волі, «аби був один пастир і одно стадо», як казав П. Дорошенко, і тому, що ще не укріпилася остаточно і не оформилася козацька провідна верства, тому, що духовність і світогляд козацтва були ще в стадії кристалізації, козацька держава впала внаслідок внутрішнього розбиття і наступу ворожих сил ззовні. 

Наступає період ослаблення національної волі, волі могутності і влади, ослаблення волі до боротьби за незалежність.  Частина провідної верстви переходить в дворянство ради «панства великого і лакомства нещасного», частина захоплюється всесвітянськими ідеалами про вселюдську справедливість, гуманність, братерство, поступ, пацифізм, безвольне мрійництво про всеслов`янське об'єднання; наступає період розпорошення національної енергії, послаблення вольово-чинних основ, період племінного провансальства, етнографічного культурництва, козакофільства, хлопоманства, романтичної туги за минулим, хуторянства, народництва, сентименталізму, інтелектуалізму, квієтизму і пасивного метикування над недолею, жалем за минулим і тугою за кращим вселюдським життям без жорстокої боротьби, трудів, небезпек і зусиль. 

На місце суворих мужніх лицарів - козаків, які вміли боротися й панувати, прийшли козакофіли та хлопомани, які вміли лише захоплюватися українською ношею, списувати народні звичаї і пісні і вигідно уживати.  Грізно і понуро мовчав простий народ, прив'язаний до рідної землі немов той плуг.  Час до часу вибухав гнівом бунту проти закріпачення («київська козаччина» 1884 - 1856), бо у простолюддя ще жили козацькі традиції і традиції гайдамаччини.  Одначе брак було політичного проводу.  Саме український народ, позбавлений своєї провідної верстви, заховав живучість і силу мимо страшного лихоліття.  З душі і серця простолюддя, з народних пісень, переказів і звичаїв випливає національно-культурне відродження.  В добі страшного гніту і закріпачення народ промовив полум’яним словом Т. Шевченка, як вияв своєї незнищенної живучості, революційної сили і духової творчості.  В духовності і творчості Шевченка зливається духовність і світогляд козаччини, характер і світогляд простолюддя і його незнищенна життєва сила з новою духовністю і з новими революційними ідеями, які започаткували добу відродження української нації.  

Т. Шевченко є найкращим і найповнішим виразником глибин українського національного духа, національної волі та ідеї.  В його праці і творчості виявилися воля та ідея нації.  Т. Шевченко приносить нову героїчну прометеївську духовність мужнього серця, яке постійно оживає («Кавказ», «Великий Льох»): «КАРАЮСЬ, МУЧУСЬ, АЛЕ НЕ КАЮСЬ».  Т. Шевченко започатковує революцію духа, закликає розпанахати «ГНИЛЕ СЕРЦЕ ТРУДНЕ». . .  Великий геній України приносить новий героїчно-ідеалістичний світогляд і новий стиль життя, нав’язуючи до минулого і до змагань за майбутнє.  Життя розуміє як постійне ставання і оновлення, як чин, як боротьбу за правду, честь і свободу, за Україну.  «БОРІТЕСЯ – ПОБОРЕТЕ!».  «ТЯЖКО ЖИТИ У КАЙДАНАХ, УМИРАТЬ В НЕВОЛІ, А ЩЕ ГІРШЕ СПАТИ, СПАТИ і СПАТИ НА ВОЛІ».  «ДЕ СИЛА, ТАМ ВОЛЯ ВІТАЄ».  Шевченко приносить не лише нову героїчну духовність і новий стиль життя, але вказує на потребу нових людей та нових ідей, національно-державницької ідеї, етичних і суспільних ідей.  Шевченківські люди - це мужні, сильні, тверді люди, це Алкиди - сини сили, як Іван Підкова, Гамалія, Семен Палій, «Юродивий», Галайда, Гонта, «Неофіти», мученики і борці за правду та свободу, які караються по тюрмах, каторгах і Сибіру.  Шевченко п'ятнує і осуджує «лакеїв з кокардою на лобі», «овечі натури», «грязь Москви і варшавське сміття».  «Люди гнуться, як ті лози, куди вітер віє».  «Дрібніють люди на землі» – нарікав.  Сам Шевченко своїм життям є втіленням нової людини, людини чину, Ідеї і боротьби.  В духовності і творчості Шевченка бачимо елементи прометеївства, фаустівства і дантейства і незнищиму силу народної стихії.  Шевченко дає найглибше розуміння України з її минулим, сучасними переживаннями і потребами та змаганнями на будуче, зі своєрідністю української землі: «НЕМА НА СВІТІ УКРАЇНИ, НЕМАЄ ДРУГОГО ДНІПРА», «НЕ ГРІЄ СОНЦЕ НА ЧУЖИНІ», з «КОЗАЦЬКИМИ МОГИЛАМИ» - свідками слави дідівщини, синіми горами, із селами та степами, з життям українського народу і його змаганнями. 

Шевченко дає повне розуміння нації як духово-ідейної спільноти «ЖИВИХ, МЕРТВИХ І НЕНАРОДЖЕНИХ» і внутрісуспільно об'єднаної в одну сім'ю вольну, нову.  Шевченко дає не лише ідею нації, державності, але також ідею української соціальності: «УКРАЇНИ БЕЗ ХОЛОПА І БЕЗ ПАНА».  Шевченко висуває потребу сильних індивідуальностей та сильних провідників (І. Підкова, Гамалія, Гонта, Іван з «Великого Льоху», Іван Гус).  «КОЛИ ДІЖДЕМОСЬ  ВАШИНГТОНА З НОВИМ І  ПРАВЕДНИМ ЗАКОНОМ?».  Титан України дає нові основи національно-державницького світогляду, що виростає з національного духу й традиції, а не з чужого поля, та опирається на глибокій любові до України й посвяті: «Я ТАК ЛЮБЛЮ СВОЮ УКРАЇНУ УБОГУ, ЩО ПРОКЛЯНУ СВЯТОГО БОГА, ЗА НЕЇ ДУШУ ПОГУБЛЮ. . . ».  «МЕНІ ОДНАКОВО. . . », «СВОЮ УКРАЇНУ ЛЮБІТЬ - ЛЮБІТЬ ЇЇ ВО ВРЕМЯ ЛЮТЕ. . . » чином, а не словами.  Тому бойовим гаслом сурми кличе: «ВСТАВАЙТЕ! КАЙДАНИ ПОРВІТЕ!».  Шевченко приносить нові засади й вартості національної моралі.  У «Великому Льосі» душі караються й по смерті за те, що сприяли і усміхались до ворогів України, часом і несвідомо.  Суворий закон революції наказує Ґонті не пощадити навіть власних дітей.  «Не я вбиваю, а присяга».  За Україну готові душу погубити.  Шевченко закликає поклонятися «БОГОВІ ОДНОМУ, ПРАВДІ НА ЗЕМЛІ», своїй ідеї а не кумирам - царям, чужим богам. 

Тарас Шевченко приносить нову героїчну духовність, національно-державницький, ідеалістично-активістичний світогляд, новий стиль життя, чину й боротьби, дає найповніше розуміння змісту й форми українства як поетичної та історичної творчої сили, вказує на потребу нових людей та нових ідей, ідеї нації, власної державності, ідеї української соціальності і нових провідних людей.  Український націоналізм нав'язує до духовності й творчості Тараса Шевченка і УВАЖАЄ ЙОГО СВОЇМ БАТЬКОМ І ВОЖДЕМ. 

Одначе дрібні душі і вузькі серця не вміли відчути революційної сили і величі духа та ідей Шевченка.  Літературний курник і сорочинський ярмарок українофілів і слов`янофілів не міг відчути лету, поривів орла.  

Бачимо послаблення мужньої колись української духовності в творчості українських письменників і поетів етнографічного культурництва, як Квітка-Основ'яненко, Артемовський-Гулак, А. Метлинський та інші.  В неспокійній вдачі і творчості П. Куліша бачимо роздвоєння душі: з одної сторони проблиски сили й захоплення величчю чинів і боротьби, немов відблиски далеких заграв, а з другої - або закохання у веселковій красі природи й мрій, або жаль і біль песимізму, пасивного сентименталізму та засуджування жорстокості боротьби і власних національно-державних ідеалів.  Таке роздвоєння душі й хитання між власним і чужим світом, між життям чину і пасивним жалем і тугою видно також у духовності й творчості Руданського, Франка («Мойсей», «Іван Вишенський»), Олеся та інших. 

Новим героїчним духом і світоглядом чину й боротьби є натхненна на правду мужеська духовність і творчість Лесі Українки, до якої нав'язує духовність і світогляд націоналізму.  На місце розхлябаного сентименталізму і холодного інтелектуалізму вона висуває потребу нового вольового життя, волюнтаризму і героїзму, висуває потребу нових, сильних, мужніх людей: «коли ж я крицею зроблюсь на тім вогні, кажіть, нова людина народилась, коли ж зломлюсь, не плачте по мені, пожалуйте, чому раніше не зломилась». 

Поетка хоче таких сильних, активних, бойових людей як Прометей, Роберт Брюс, як герой драми «У пущі» і «Оргії», як «Руфін і Прісцілла», як «Грішниця», як Кассандра та Іфігенія, як діти Адвоката Мартіяна, які хочуть чинів і боротьби, а не тихої пасивної жертви.  Поетка кидає виклик життю: «Контра спем сперо», проти надії буду сподіватись, немов відгук на Шевченківське: «А я, брате, таки буду сподіватись». 

Поетка хоче не сну, а життя, її героїня «Грішниця» кидає рішуче, немов на вістрі меча: «Не ти уб'єш, то нас уб'ють!», «Або загибель, або перемога», як колись казали козаки: «Здобути або дома не бути!» «Любов ненависті навчила, що нищили її любов», - каже «Грішниця».  «Любов без крові визволить не зуміє», - промовляє поетка устами Христа до Єхидної.  Ідея потребує сили та крови, щоби встати, немов фенікс із попелу – каже поетка.  Леся Українка висуває потребу нової героїчної духовності й нового активного життя, нових сильних бойових людей, нових Ідей, які мають відродити і оновити життя й людей.  Леся Українка своєю духовністю та світоглядом близька духовності і світоглядові українського націоналізму. 

Мимо віщих бойових покликів Лесі Українки, немов її героїчної Касандри, над Україною залягла глуха ніч культурницького українофільства і напливали хмари чужих впливів, які закрили далекі історичні обрії України і перші промені світанку нової доби.  Український грунт замулили саджавки й багна чужих течій, «великих слів велика сила», нанесені з чужого поля.  «Заснула Україна, бур'яном вкрилась, цвіллю зацвіла, в калюжі, болоті серце прогноїла, а в дупло холодне гадюк напустила», З одної сторони процвітало етнографічне культурництво, українофільство і народництво, а з другої - політичне задурманення чужими впливами за посередництвом Драгоманова.  Тільки на дні душі простолюддя й горстки молоді дрімала незнищенна сила національної стихії, «Іскра вогню великого», немов закляті лицарі, що чекали на своє пробудження, драгоманівщина затруїла й розклала українську духовність впливами московського духа, культурним і політичним москвофільством, соціалізмом, анархічним громадівством, інтернаціоналізмом, пацифізмом, вірою в механічний поступ і холодний розум, антидержавництвом.  Тому нові національні течії мусили протиставитися аполітичному українофільству, як і політичній соціалістично-ліберальній драгоманівщині та впливам офіціальної Москви, і оперти свої ідеї на сили національної стихії, які треба було розбудити й оформити.  Серед української студентської молоді постало 1891 року «Братство Тарасівців», яке є першою спробою організованого самостійницького руху.  «ТАРАСІВЦІ» вважають Шевченка своїм духовим вождем і прапором, їхньою метою були сепаратизм, самостійність України.  Мета - самостійна Україна, свідомо національна, вільний народ, як німці, французи, англійці та інші, уявлялася Тарасівцям не завтра і не з якоюсь конституцією в Росії, а тільки завдяки національній пропаганді по селах на протязі довгих літ, – пише Іван Липа, один з чільних членів «Братства».  

Ідеї «Братства Тарасівців» оформлено в «Визнанні віри молодих українців»: «Людськість поділяється на раси, народності, нації. . .  Життя українського народу доводить нам, що Україна була, є й буде завжди окремою нацією, і, як кожна нація, так і вона потребує національної волі. . .  Ми бажаємо такої відміни сьогочасних обставин, щоб при ній був вільний розвій і цілковите задоволення моральних, соціальних і політичних потреб українського народу». 

З кола «Тарасівців» виходить почин заснувати першу українську революційну політичну партію, сперту на національному принципі «РУП» в 1899р.  «РУП, різко рвучи з культурництвом, стала на грунт революційно-політичної боротьби і покликала молодь до праці серед селянських і робітничих мас», як пише про РУП В. Садовський.  Програмовим маніфестом РУП є «Самостійна Україна» пера Миколи Міхновського, першого творця модерного українського націоналізму.  Метою РУП є: «Хай навпаки логіці подій ми виписали на своєму прапорі: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі».  «Державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин. . . ».  Міхновський дає волюнтаристичне розуміння нації: «Відсутність державно-історичної минувшини не може мати ніякого значення для дужої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористатися своїм правом сильного», «Ми виголошуємо, що ми візьмем силою те, що нам належиться. . . ».  «Ми виходимо на історичну арену і або побідимо, або умремо.  Ми не хочемо бути довше євнухами, не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо довше зневаги нашої землі».  «УСІ, ХТО НА ЦІЛІЙ УКРАЇНІ НЕ З НАМИ, ТОЙ ПРОТИ НАС! УКРАЇНА ДЛЯ УКРАЇНЦІВ!»

Чи подібні гасла не виписує на своїх прапорах сучасний організований націоналізм? РУП політично кермувала великими стихійними, аграрними рухами українських селян під Росією. 

Дмитро Мирон-„Орлик”

Ідея і Чин України

II.  ГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Ціла Європа, а з нею й Україна, переживають глибокий перелом духовності та світогляду.  Відбуваються глибокі переміни і гарячкові шукання нових ідей і нових шляхів у культурно-цивілізаційному житті від раціоналізму і відірваного від життя інтелектуалізму, від матеріалізму і переваги технічно-економічних первнів, від поверховості до поглиблення культури, волі, духово-ідейного життя до волюнтаризму, ідеалізму й віталізму.  В суспільно-політичній ділянці наступив сумерк космополітизму, індивідуалізму з його проявами: лібералізмом, демократією, капіталізмом – та сумерк матеріалістичного соціалізму й комунізму, що розбивали суспільність, націю, державу, родину, мораль і особовість. 

Живемо в переломових часах наростання нової епохи, як колись в часах упадку римської імперії та апостольства християнізму і мандрівки народів, яка своїми ідеями, силою удару й переміни є куди глибша від епохи культурно-цивілізаційного ренесансу і французької революції.  В сучасній добі є порушені найглибші підстави, діючі сили, життєві енергії та ідеї життя, що шукають свого творчого вияву й оформлення.  Зараз Україна переживає подібний перелом як і за часів Володимира Великого і Хмельницького.  Український націоналізм треба оцінювати й розуміти як епохальну історично-творчу появу у зв'язку з цілим дотеперішнім розвитком України і на тлі глибоких перемін цілої епохи.  Коли б ідеї середньовіччя назвати тезою, то ідеї епохи ренесансу і французької революції можна б назвати різкою антитезою, а ідеї нової наростаючої епохи – творчим синтезом того, що було вартісного в древніх, середніх і нових часах, зі встановленням нових вартостей на тлі сучасного культурно-цивілізаційного і суспільно-політичного розвитку.  Саме український націоналізм є творчим синтезом вартостей, що випливають з духовності і світогляду, з глибини життя і потреб українського народу.  Він оновлює і відроджує все те, що було в нашій історичній дійсності здорове, сильне, творче, встановлює нову оцінку та приносить нові вартості, а усуває все те, що було шкідливе, нездорове, розкладаюче. 

В українській психіці, ще остаточно неоформленій, мають перевагу емоції, почування над волею і розумом.  В нас мають перевагу чуттєвість, настроєвість, гарячкове кидання і величні вибухи життєвих енергій.  На це склалися різні внутрішні і зовнішні причини, що надмірно розвинули чуттєвість, емотивну сторінку, як постійне кидання в боротьбі з ворогами, скоре знищення кристалізаційного ядра: культурно-цивілізаційного і політичного.  Довгий час поневолення, зокрема культурницького провансальства, не розвинули чинно-волевих первнів.  Тому вимога українського націоналізму – плекати волю нації до повного життя, волю чину, влади, могутності.  І саме з духовності українського народу, з нашої сучасної дійсності та змагань на будуче випливає потреба волюнтаризму, ідеалізму, активізму і героїзму, що дістає теоретично-наукове обґрунтування у здобутках сучасної науки: волюнтаристичної філософії, психології, соціології і т. п.  У сфері розуму: брак чинного життя, брак власного державного життя, брак можливості творити власну дійсність, проявити вповні свою волю – викликав схильність до рефлексій, утопій, мрійництва, інтелектуалізування, доктринерства.  Українці жили більше почуваннями і думкою, роздумуваннями над своєю власною недолею, а не чином і волею; жили більше внутрішньо-духовим життям, ніж зовнішньо-чинним; пасивним почуванням треба дати опертя в силі волі і чині та дати кристалізаційну форму в ідеї – світогляді. 

Націоналістичний світогляд має дати кристалізаційне ядро, щоб опанувати і усунути старі нахили до слабості, психічні суперечності понад усякі кордони партикуляризму й ворожі впливи, а формувати сильну монолітну духовність, соборну психіку та владарний героїчний характер героїчного народу, щоб була в нас одна керуюча залізна воля, одна формуюча провідна ідея, один керуючий суспільно-політичний центр і прапор, щоб була в нас «воля і дума єдина».  А щоби усунути і випалити розпеченим залізом шкідливі нахили та слабості і опанувати психічні суперечності, треба глибокого духовно-ідейного перелому, революційного потрясіння та зриву, щоби розбудити і визволити дрімучі, здавлені й розпорошені психоволеві енергії.  Треба різко, ударно й виключно поставити нову всеобіймаючу ідею, новий світогляд, щоб оформити нову монолітну духовність і протиставитись чужим розкладаючим силам і ворожим доктринам: большевизмові, партійництву і т. п.  Ідея українського націоналізму мусить бути: всеобіймаюча, органічно-творча, ясно оформлена, синтетична, виключна, ударна, динамічна, постійно творча.  В сфері думки треба розвинути волево-чинний, систематичний і синтетичний спосіб думання, глибину й ширину думки, а поборювати відірваний від життя інтелектуалізм, пасивне теоретизування і доктринерство. 

Дмитро Мирон-„Орлик”

Ідея і Чин України

І.  ОСНОВИ СВІТОГЛЯДУ

В переломних бурхливих часах, у яких ми живемо, треба виразно окреслених, ударних ідей, рішучих чинів і сильних нових людей з виразно окресленим світоглядом, що серед постійних перемін і зіткнення сил розбудить і оформить психо-суспільні енергії та надасть їм змісту, напряму і форми діяння.  Тим більше треба такого виразно окресленого світогляду для поневоленого народу, щоб розбудити і оформити його дрімаючі та здавлені психо-суспільні енергії та духово-моральні сили, дати одне кристалізаційне вогнище і ядро для розпорошених суспільно-національних сил.  В таких переломних часах треба дати великий образ нового майбутнього життя і пірвати до чину.  Таким новим всеобіймаючим суспільно-національним світоглядом українського народу є український націоналізм.  Український націоналізм – це історично творчий світогляд українського народу, що виростає з глибини української духовності та її формує, і це найглибший вираз історичної волі, думки і чину української нації, це могутній голос серця і душі українського народу, голос віків, вияв життя та історичних потреб.  Український націоналізм – національний світогляд – це започаткування нових вартостей, означення цілі, сенсу і основ життя нації і української людини. 

Український націоналізм – це боротьба нового героїчного українського духу за одну соборну, владарну, монолітну психіку української нації, за новий тип сильної, творчої, героїчної української людини, це боротьба за нові підстави і організацію суспільно-політичного життя; це боротьба за визволення всіх сил нації, за силу, владу та усесторонній розвиток, за нові підстави й цілі цілого життя: духово-культурного, морально-виховного, суспільно-політичного, соціального, економічного, громадянського, родинного та індивідуального. 

Український націоналізм – це духовно-світоглядовий та суспільно-політичний рух, що органічно виростає з духово-суспільної природи української нації і відповідає її найістотнішим потребам та змагає революційно-творчим шляхом до встановлення нових вартостей, до відродження і визволення усіх сил української нації і до усестороннього її розвитку у власних державних формах. 

Український націоналізм діє в духовно-світоглядовій, етично-виховній і суспільно-політичній площині. 

Світогляд, етика, виховання і суспільно-політична діяльність – це підставові вияви українського націоналізму, що творять одну органічну цілість, немов душа і тіло.  Український націоналізм випливає з глибин українського духа, дає новий всеобіймаючий органічно-творчий світогляд і нову синтезу вартостей, проявляється в етиці і моралі цілого національно-суспільного життя, виховує і перевиховує в ім'я нових ідей цілий народ, формує новий тип української людини і дає нові підстави і цілі організації всього національно-суспільного життя і реалізацію ідей в суспільно-політичній діяльності, боротьбі і чині, праці і творчості.  Український націоналізм відповідає не лише найглибшій духовій і суспільній природі української нації та її найістотнішим потребам, але також поривам волі, душі, серця і думки української людини.  В націоналізмі зливається одиниця з нацією в одну душу і одне суспільно-політичне тіло.  Український націоналізм – це найповніший, найглибший і наймогутніший вияв українства, найкращих і найсильніших поривів українського духа, українського серця, думки й історичної волі.  Коли хочемо ставити духову і суспільно-політичну будівлю, мусимо пізнати найдокладніше її підстави, той духово-суспільний та історичний ґрунт, на якому хочемо будувати. 

Як індивідуальний, так і суспільний світогляд – це не витвір самого інтелекту на підставі теоретичних розшуків холодного чистого розуму.  Світогляд – це синтез психовольового наставлення, переживань, досвіду життя і набутого знання, це синтез вольово-емотивного елементу життєво-практичного (чинного) та інтелектуально-теоретичного, оформлюючого.  Всі витвори волі, серця, думки, уяви, всі переживання, всі чини, праця і пориви, всі витвори культури, цивілізації впливають на розвиток суспільно-історичного ставання.  Як суспільність, так і людина – це синтез успадкованих і набутих властивостей, що творять підставу вдачі і характеру та окреслюють поставу до світу. 

Суспільність і людина мають такий світогляд, який відповідає їх вдачі, характерові, їх психічній структурі, їх волі, почуванням, переживанням і чинам.  Тому світогляду не можна вивчити з книжок, але треба його пережити в праці й боротьбі, щоб він став нерозривною частиною нашого «я», нашого характеру, нашої волі, накипів кров'ю нашого серця та проявлявся чином у всьому житті, щоб набрав тіла і крови життя. 

Не наукові теорії, витвори мозку, чисті абстракції, але такі ідеї й думки потрясли підставами світу та стали історично-творчими силами, що здобули серця і душі людей і побудили їх до діл, наприклад: християнізм, магометанізм, ідеї французької революції… і т. п.  Тільки ті ідеї і світогляди змінюють обличчя світу, що порушують серця, волю і енергію чину діючих людей, які готові віддати за них своє життя.  Не платонівські ідеї – абстракції, але чинні ідеї– сили, ідеї життя, міти впливають на хід подій. 

Тому українського міту, що є візією, величним образом нашого місця і цілі в історії, як напр.  міт вибраного народу, міт «царства небесного», Христа, міт Риму, міт Магомеда, міт крови – раси німців, міт народу – богоносця москалів, не можна створити лише з книжок, але треба виловити його з голосу віків, з українського логосу, етосу й еросу.  Український міт – це не лише найглибший вираз українського духа й його творчої натури, синтез історії, але пориваюча велична візія нашого місця в історії, нашої історичної місії, сенсу і стилю життя.  Це неначе підставовий мотив Вагнерівських опер чи Бетховенівських симфоній.  Український міт, хоч ще не є науково сформульований, але вже діяв і діє неясно вичутий у серцях мільйонів борців за Україну.  Це прометеївський міт, міт культурно-цивілізованого і національно-політичного апостольства Києва, апостольства нації і визволення поневолених народів, міт нації, поставленої на грані двох світів. 

Тому, коли хочемо збагнути, що таке світогляд, а зокрема, що таке націоналістичний світогляд, мусимо пізнати той духовий і суспільно-історичний ґрунт, ті підстави, з яких він виростає, мусимо пізнати глибини історичного духа, істоту українства, всі твори українського серця й думки, пориви волі, глибини життя українського народу, український логос, етос і ерос, цілий дотеперішній духовий, моральний, культурний, політичний і мілітарний, суспільний і економічний розвиток, щоби пізнати, що ми і якими ми є, якими успадкували духовий, суспільно-політичний і культурний спадок, щоб означити нашу поставу до внутрішнього і зовнішнього світу та вказати, що і як треба робити, щоб піднятись з того стану, в якому находимося.  Суспільний світогляд – це синтез переживань, поривів духа, думки, змагань і заповітів минулих поколінь, сучасних істотних потреб, досвіду життя та прямувань на будуче, що оприділюють відношення людей на тлі суспільно-історичної дійсності до внутрішнього і зовнішнього світу та встановлюють ціль і сенс життя. 

Ідеологія – це життєтворча система вартостей, ієрархія цілей, потреб і кермуючих засад, що кристалізують суспільні хотіння і прямування та надають зміст і напрям суспільно-національному життю і діяльності.  Ідеологія – це образ нової дійсності, що наростає, за яку боремося і яку власним трудом хочемо творити.  Світогляд – цілий образ твору, ідеологія – провідні засади й ідеї.  Світогляд – це неначе цілий храм з куполами, ідеологія – це внутрішній зміст і форма, олтар нашої віри, декалог чи євангелія, зміст і ціль життя.  Тому, що ми зв'язані не лише з минулим, сучасним і розвоєвими прямуваннями на будуче українського народу, але також з розвитком усього окружаючого світу інших діючих духових, ідейних, культурно-цивілізаційних, суспільно-політичних сил, тому мусимо оприділити основи й істоту націоналістичного світогляду на тлі цілої епохи, в якій живемо і діємо. 

Дмитро Мирон-„Орлик”

Ідея і Чин України

ЗМІСТ

І.  ОСНОВИ СВІТОГЛЯДУ------------3

II.  ГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ----------5

УКРАЇНСЬКА ДУХОВНІСТЬ ТА СВІТОГЛЯД НА ТЛІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ----------7

УКРАЇНСЬКА ДУХОВНІСТЬ І СВІТОГЛЯД С. У. З. -----------19

III.  ФІЛОСОФІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ------------23

ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ ЯК ФІЛОСОФІЯ ЧИНУ, ЗУСИЛЛЯ ТА ТВОРЧОСТІ--------23

IV.  ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ---------25

V.  СОЦІОЛОГІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ---------27

ТРАДИЦІОНАЛІЗМ, КОНСЕРВАТИЗМ І СКРАЙНІЙ ФУТУРИЗМ.  ТРАДИЦІЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ. -----------31

ЗНАЧЕННЯ СУПЕРЕЧНОСТЕЙ, БОРОТЬБИ, ВІЙН, РЕВОЛЮЦІЙ І СУПЕРНИЦТВА В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ. -----------33

СУСПІЛЬНІСТЬ І ОДИНИЦЯ-----------35

ПРОБЛЕМА ПРОВОДУ, ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ Й ЗОРГАНІЗОВАНОСТІ-------39

НАЦІОНАЛІЗМ І ДЕМОКРАТІЯ-------46

НАЦІОНАЛІЗМ І ЛІБЕРАЛІЗМ--------50

НАЦІОНАЛІЗМ І АНАРХІЗМ--------51

НАЦІОНАЛІЗМ І СОЦІАЛІЗМ------52

НАЦІОНАЛІЗМ І КЛАСОКРАТИЧНА ДОКТРИНА ЛИПИНСЬКОГО.  РЕВОЛЮЦІЯ І РЕАКЦІЯ------55

НАЦІОНАЛІЗМ І ФАШИЗМ----------58

НАЦІОНАЛІЗМ І НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІЗМ-------60

НАЦІОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ Й СОЦІОЛОГІЯ НАЦІЇ-------61

НАЦІЯ Й РОДИНА--------63

НАЦІЯ Й ЗЕМЛЯ-------65

НАЦІЯ Й НАРІД------66

НАЦІЯ Й ПРАВО-------67

НАЦІЯ Й ЛЮДИНА------68

НАЦІЯ Й ЛЮДСТВО------69

НАЦІЯ Й ДЕРЖАВА----70

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ Й РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ ДУМКИ-------75

НАЦІОНАЛІЗМ І ПАТРІОТИЗМ.  ПСИХОЛОҐІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ПОЧУВАНЬ-------77

НАЦІОНАЛІЗМ І ІМПЕРІАЛІЗМ---------78

НАЦІОНАЛІЗМ І МІЛІТАРИЗМ НАПРЯМНІ УКРАЇНСЬКОЇ ВОЄННОЇ ДОКТРИНИ--------81

ВІЙНА Й ПОЛІТИКА.  ПОЛІТИКА ТА СТРАТЕҐІЯ. ----------82

VI.  ЕТИКА НАЦІОНАЛІЗМУ.  ЕСТЕТИЧНИЙ ЗМІСТ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ. -------86

НАЦІОНАЛІЗМ І ХРИСТИЯНІЗМ-------91

VII.  НАЦІОНАЛІЗМ, ЯК НОВА СИСТЕМА ВИХОВАННЯ

(До основ волюнтаристично-національної педагогії)----------93

ПІДСТАВИ Й ЦІЛІ НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО ВИХОВАННЯ (Ідея нації у вихованні)---------95

ДУХОВНО-СВІТОГЛЯДОВІ ОСНОВИ ВИХОВАННЯ---------99

ВИХОВАННЯ ХАРАКТЕРУ-----------100

ВЛАСТИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ВДАЧІ----------102

ВИХОВАННЯ І РЕЛІГІЯ----------105

СОЦІОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ВИХОВАННЯ (Особовість і суспільне середовище)------------106

ВИХОВАННЯ Й СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ-----------108

ФОРМУВАННЯ НОВОГО ТИПУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛЮДИНИ-------110

VІІІ.  КУЛЬТУРА І ЦИВІЛІЗАЦІЯ-------112

ІХ.  ІДЕЯ УКРАЇНСЬКОЇ СОЦІАЛЬНОСТІ--------116

Х.  ЕКОНОМІКА НАЦІОНАЛІЗМУ.  НАЦІЯ І ГОСПОДАРСТВО---------121

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ І БІЛЬШОВИЗМ    -------------124

ПОЛІТИКА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ---------131

УКРАЇНСЬКА МІЖНАРОДНА КОНЦЕПЦІЯ---------137

СТРАТЕГІЯ І ТАКТИКА РЕВОЛЮЦІЇ.  ОРГАНІЗАЦІЯ РЕВОЛЮЦІЇ------------143

Додаток-------------------147

НАШІ ЗАВДАННЯ

Українська Націоналістична Революція на тлі нової імперіялістичної війни------------147

«44 правила життя українського націоналіста»------149

Дмитро Мирон-Орлик (псевдо: «Максим Орлик», «Брюс», «Піп», «Роберт», «Андрій», «Свєнціцький»; 5 листопада 1911, с. Рай (нині Бережанський район, Тернопільська область) — 25 липня 1942, Київ) — відомий ідеолог та діяч ОУН, Крайовий провідник ОУН на Осередньо-Східних Українських Землях.

Біографія

Народився в родині робітників. Дитинство Дмитра було важким. Коли йому було лише п'ять років, у нього померла мати, осиротивши п'ятеро дітей. Піклування над молодшими дітьми перебрала на себе старша сестра Ганна.

Середню освіту здобув у Бережанській гімназії (1928) та в Академічній гімназії у Львові (1930). Був членом Пластового куреня ч. 24 імені Павла Полуботка (Бережани). Ще під час навчання у гімназії він вступає в підпільне Юнацтво ОУН та включається в активну роботу. У 1930 році — з відзнакою закінчив гімназію і вступив на юридичний факультет Львівського університету. Під час університетських студій Дмитро Мирон став членом Крайової Екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях, Провідником юнацтва, редактором «Бюлетня ОУН на ЗУЗ», тримав зв'язок зі станицею ОУН у Кракові та за кордоном. Вперше арештований польською поліцією у травні 1932 року під час сутички з нею на Личаківському цвинтарі в часі зелених свят, коли поліція намагалась розігнати людей, які прийшли сюди вшанувати воїнів, полеглих за волю України. У тюрмі пише текст «44-х правил життя українського націоналіста», котрі поряд з «Декалогом» Степана Ленкавського та «12 прикметами характеру» Осипа Мащака стали складовою «Катехизу українського націоналіста».

Вдруге був арештований у жовтні 1933 року за приналежність до ОУН і поширення революційної літератури. Засуджений на 7 років ув'язнення. Покарання відбував у в'язницях центральної Польщі, в містах Равич та Вронки. В цей час дуже багато читав, готуючи матеріали для свого твору про ідеологію українського націоналізму. Потрібну літературу йому доставляла сестра Ганна. Проте відбути повного терміну покарання йому не довелось, так як на підставі проголошеної у 1936 році амністії його термін зменшено на 2 роки, таким чином Мирон вже у серпні 1938 року виходить на волю.

З 1939 року — політично-ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ, редактор «Бюлетеню» КЕ ОУН. Провідником ОУН в Західній Україні був тоді Володимир Тимчій-«Лопатинський». В серпні 1939 «Орлик» був учасником Другого Великого Збору ОУН у Римі.

Був також одним з ініціаторів, організаторів і активних учасників нарад провідного активу ОУН 9-10 лютого 1940 у Кракові, автор їх постанов, викладачем з ідеологічної підготовки СБ ОУН[1].

Після розділу Польщі в вересні 1939, Мирон-Орлик очолив роботу по налагодженню на українських землях, що ввійшли до Генерал-Губернаторства Польща, нелегальної мережі ОУН. В цей час він був членом Революційного Проводу ОУН, крайовим провідником ОУН Західних Окраїн Українських Земель (ЗОУЗ, Закерзоння, 02.1940), референтом пропаганди (03.1940).

Після нелегального переходу кордону на радянську територію, розпочав роботу по відновленню підпільних структур ОУН, які зазнали серйозних втрат від репресій НКВС. Тепер він займає посади організаційного референта Крайової Екзекутиви ОУН Західних Українських Земель (ЗУЗ, 04.1940) та крайового провідника ОУН ЗУЗ (04.1940-12.1940). В цей період потрібно було створити нове підпільне керівництво та відновити зв'язки з обласними організаціями; виробляти нову тактику й методи боротьби, нові форми конспірації. Радянська агентура докладала всіх зусиль, щоб піймати керівника ОУН, але арештувати Мирона їм не вдалось. Проте заарештували його сестру Тосю, яку у червні 1941 року закатували у Тернопільській тюрмі.

В 1940 році Д.Мирон-Орлик закінчив основоположну ідеологічну працю «Ідея і чин України». Вона було видано у підпіллі на циклостилі під псевдонімом «Максим Орлик». Це найповніший виклад української націоналістичної ідеології того часу й важливий історичний документ політичної думки тодішніх керівників визвольного руху.

Ось його визначення нації із цієї праці:

«Нація — це не лише біологічно-психологічний, суспільно-історичний і духовно-етичний твір, але це також політичний твір, що проявляється у волі й здібності керувати самим собою, творити власне самостійне життя, творити власну державу. Тільки через державу нація виступає як самостійний предмет історії, як суверен. Нація є джерелом і підставою найвищої неподільної державної влади».

«Нація – це вищий ступінь розвитку народу. Це ідейно-політичне оформлення й завершення народу. Нарід стає нацією, коли витвориться у нього спільна воля й ідея творити власне життя, політично себе оформити, коли усвідомить собі своє історичне покликання…»

У грудні 1940 року «Орлик» знову перейшов кордон, щоб потрапити на новий ІІ Великий Збір ОУН в Кракові (1-4.04.1941), де він доповів Проводові ОУН про становище в Україні та взяв якнайактивнішу участь у формулюванні відповідних постанов[2]. Став членом Проводу ОУН (1941—1942).

З червня 1941 року перебував у Відні, де займався політичним вишколом батальйону «Роланд».

Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року відновлення Української Держави, а потім арешту німцями нового уряду — Українського Державного Правління, українські революціонери-націоналісти вирішили взяти адміністративну владу на місцях: областях, районах, до Києва спрямовано Особливу групу, яка складалася з провідних членів ОУН під керівництвом Ярослава Старуха, Дмитра Мирона та Василя Кука з метою скликати Народні Збори й повторно проголосити Відновлення Української Держави зі столицею у Києві. Ця Київська Особлива група (близько 30 чоловік) добралась до міста Василькова під Києвом. Але німці 31 серпня арештували частину її членів, зокрема й Дмитра Мирона. Арештованих відправили до Львова через Білу Церкву—Житомир—Луцьк. Допити і тортури почались у Житомирській тюрмі, але ніхто з арештованих не признався навіть до своїх власних прізвищ. У Луцьку трьом в'язням — Миронові Дмитру, Кукові Василеві та Онишкевичу Тарасові пощастило втекти з-під арешту й через Волинь добратися до Львова.

Після вересневих арештів, що їх провело гестапо в Україні та в Німеччині, ОУН перейшла в глибоке підпілля й почала збройну боротьбу проти німецьких окупантів. У вересні 1941 року Дмитро Мирон взяв активну участь у І-й Конференції Проводу ОУН, на якій розроблено детальний план підпільної діяльності проти німецьких окупантів. У постановах Конференції наголошувалось на необхідності поширення діяльності ОУН на всі українські етнографічні землі, включаючи й Кубань. Після закінчення нарад Дмитро Мирон відбув до Києва, де з жовтня 1941 року очолив Провід ОУН на Осередньо-Східних Українських Землях (ОСУЗ).

Заарештований гестапо в Києві. Вбитий під час спроби втечі із в'язниці 25 липня 1942 року[3] на розі Фундуклеївської і Театральної (зараз — Богдана Хмельницького та Лисенка відповідно).

З приємністю публікую найперший допис до ювілейного збірника на 90-річчя видатної української письменниці, поетеси і громадського діяча Галини Леонідівни Гордасевич від її онуки Соломії.

Довідка: Гордасевич Соломія Богданівна Еколог та науковиця у сфері природоохоронної справи 2021-2024 Університет Сталого Розвитку у м. Еберсвальде, Німеччина Магістр за спеціальністю "Управління біосферними резерватами" 2019-2021 Перекладацька діяльність у різних наукових проектах за співпраці України та Німеччини (переклади з англійської та німецької на українську та з української на англійську та німецьку) 2018-2019 Стипендіатка Німецького федерального фонду охорони навколишнього середовища у межах власного наукового проекту "Моніторинг старовікових букових лісів та пралісів українських Карпат" 2014-2016 Національний Лісотехнічний Університет України, м. Львів Ступінь магістра за спеціальністю "Екологія та охорона навколишнього середовища" 2010-2014 Національний Лісотехнічний Університет України, м. Львів Ступінь бакалавра за спеціальністю "Екологія, охорона навколишнього середовища та збалансоване природокористування"

Спогади про мою бабусю, Галину Гордасевич

Передчасно забрала у мене доля мою дорогу та видатну бабусю, Галину Гордасевич, але завдячую долі тим моментам, які нам все ж вдалось розділити разом і її невимовній праці і досягненням у літературній сфері, які своїми витоками сягають ще у буремні радянські роки, де кожне слово (а особливо українське) було причиною для переслідувань і багаторічних заслань. У моїй пам’яті Галина Гордасевич це, перш за все, ніжна та турботлива бабуся, яка підтримувала чистоту і порядок у себе вдома, дбала про своє здоров’я і любила потішити подарунками, серед яких часто були дитячі книжки. Як і будь-яка бабуся, вона мені дозволяла більше ніж батьки, і коли я «по дитячому» щось зламала чи нашкодила, у моїй пам’яті виринає її обличчя, як вона дивилась на мене готова насварити і спалахнути від надмірних емоцій, та все ж вона за лічені хвилини опановувала себе і лише повчально говорила: «Нічого страшного, але більше так не роби» Лише набагато пізніше, читаючи її вірші вже в дорослому віці, я зрозуміла, що це вміння опанувати себе далось їй дорогою ціною, можливо їй доводилось стримувати себе ще в родинному домі, але де без цього вміння точно не вижити, так це в місцях позбавлення свободи.

У шістнадцять років її заарештували і засудили на 10 рокiв таборiв ГУЛАГУ, як було написано у вироку: «...за складання нацiоналiстичних вiршiв i антирадянську агiтацiю серед студентiв». Що ж, нічого нового, скажете ви, а я скажу – потрібно шанувати і пам’ятати тих, хто виборював право називатись українцями і гордо стверджувати, що ти знаєш, що саме означає бути українцем і хочеш бути ним. Бо допоки це буде для нас нормальним явищем, бути переслідуваним за нашу національну ідентичність, доки цей факт не перестане бентежити нас до глибини душі, доти і не припиняться політичним та культурні репресії, зокрема і всередині народу.

Прочитавши декілька вибраних мною поезій можна зрозуміти, хто ж вона така, моя бабуся і видатна письменниця і поетеса Галина Гордасевич. Вона була просто жінкою з мрією, мрією бути частиною величного українського народу, нести світло крізь радянську темряву, говорити про рівність народів, хоча це і здавалось абсурдним поняттям у ті часи. Будучи жінкою, суспільство, та й вона сама, покладала на себе багато очікувань і ролей, певні з них вдавались їй краще, а в інших вона не мала значного успіху. Однак вона ніколи не здавалась і завжди йшла вперед, незважаючи на безліч невдач і труднощів, оскільки завжди знала, що дороге її серцю і не відреклась цього, а саме – українського слова.

Соломія Гордасевич, внука Галини Гордасевич

15.09.2024

Спокуса

Рано-вранці, ще передсвіту, –

В небі сяла ранкова зоря, –

На найвищій вершині світу

Стояли – Диявол і я.

А земля перед нами лежала,

Як Адам її успадкував.

Ще жниця в полі не жала.

Ще в кузні коваль не кував.

Ще спокійно спали всі діти,

Хоч затихли вже птахи нічні.

– Хочеш цим усім володіти?

Я сказала Дияволу: – Ні!

Він мене спокушав уміло,

Обіцяв усі блага земні,

Я ж дивилась спокійно і сміло

І на все говорила: – Ні!

– Що ж, у тебе міцна основа.

Мабуть, приклад береш з Христа.

Ну, а хочеш – я дам тобі Слово?

Я здригнулась і мовила: – Так.

– Ну, а хочеш, я дам чоловіка,

Що у справі кохання мастак?

...Перший промінь спочив на повіках.

Я змигнула і мовила: – Так.

Чаша неба бездонно-синя.

Що там в ній: чи птах, чи літак?

– Ну, а хочеш, я дам тобі сина?

Я зітхнула і мовила: – Так.

І тепер я каратись мушу

На семи пекучих вітрах.

Віддала Дияволу душу

За привид, за тінь, за міраж.

Бо любов була, наче іскра,

Бо у сина свої шляхи,

Тільки слово ще зрідка блиска

Покутою за гріхи.

Бо з жорстоким двадцятим віком

Відпливає усе земне.

Що ж, Христос – Він був чоловіком.

Я – лиш жінка. Простіть мене.

----

Сказали птиці: літати доволі!

На десять років позбавили волі.

Досить з вітром в піжмурки грати!

Кинули птицю за мури, за грати!

А як їй літалось, а як їй любилось...

Ах, як її серце у розпачі билось!

Роки пройшли. Змінилась погода.

На птиць, щоб у клітках, минула мода.

Прийшли урочисто, з щемом у серці,

Під бурхливі оплески відчинили дверці

— Злітай, птице, у чисте небо!

Глянь, як довколо весняно, травнево!

Співай пісні, вий гнізда із рути,

Лише... узгоджуй свої маршути.

А птиця за дверці ступила несміло.

А птиця крилами змахнула невміло.

Ох, пізно ти, доле, двері відкрила!

Бо де ж полетіти, як всохли крила.

23.01.1965р.

Не можу про Вкраїну патетичним тоном

І в екстазі солодкім не завмираю.

Колись я тягала носилки з бетоном,

А зі мною - Розенберг Рая.

Були обом безрадісні ночі,

Пересилки, "параші", етапи,

І в час перевірок на грудях дівочих

Чужі безсоромні лапи.

Трагічне в життя нашого повісті

Було на кожній сторінці.

А між тими, хто нас стеріг по совісті,

Були свої, українці.

І що ви розводите мені теорії

Про засилля жидівське всюди!

Той, хто бачив тюремні зорі,

Довіку їх не забуде!

Хай інший копається в історії гної,

Між покидьками кривди дрібні збирає,

Та я пам’ятаю: носилки зі мною

Носила Розенберг Рая!

1966 р.

Bohdan Gordasevych

17m ·

Shared among: _Public

I am pleased to publish the very first post in the jubilee collection for the 90th anniversary of the outstanding Ukrainian writer, poet and public figure Galina Leonidivna Gordasevych from her granddaughter Solomia.

Reference: Gordasevych Solomiya Bogdanivna Ecologist and scientist in the field of environmental protection 2021-2024 University of Sustainable Development in Eberswalde, Germany Master's degree in "Management of Biosphere Reserves" 2019-2021 Translation activity in various scientific projects with the cooperation of Ukraine and Germany (translations from English and German into Ukrainian and from Ukrainian into English and German) 2018-2019 Scholar of the German Federal Environmental Protection Fund environment within the scope of the own scientific project "Monitoring of ancient beeches forests and virgin forests of the Ukrainian Carpathians" 2014-2016 National Forestry University of Ukraine, Lviv Master's degree in "Ecology and environmental protection" 2010-2014 National Forestry University of Ukraine, Lviv Bachelor's degree in "Ecology, environmental protection and balanced nature management"

Memories of my grandmother, Halyna Gordasevych

Fate took my dear and outstanding grandmother, Halyna Gordasevych, from me prematurely, but I owe fate to those moments that we still managed to share together and to her indescribable work and achievements in the literary field, which have their origins in the stormy Soviet years, where every word (and especially Ukrainian) was the reason for persecution and many years of exile. In my memory, Galina Gordasevich is, first of all, a gentle and caring grandmother who kept her home clean and tidy, took care of her health and liked to please with gifts, which often included children's books. Like any grandmother, she allowed me more than my parents, and when I "childishly" broke or damaged something, her face pops up in my memory, how she looked at me ready to boil and explode from excessive emotions, and that's all but she controlled herself in a matter of minutes and only said instructively: "It's okay, but don't do that again." Only much later, reading her poems already in adulthood, I realized that this ability to control herself was given to her at a high price, maybe she had to restrain herself even in her family home, but where without this ability she definitely cannot survive, it is in places of deprivation of liberty.

At the age of sixteen, she was arrested and sentenced to 10 years in the Gulag camps, as was written in the verdict: "...for composing nationalist poems and anti-Soviet agitation among students." Well, nothing new, you say, but I will say - you need to respect and remember those who fought for the right to be called Ukrainians and proudly claim that you know exactly what it means to be Ukrainian and want to be one. Because as long as it will be a normal phenomenon for us, to be persecuted for our national identity, until this fact does not cease to embarrass us to the core, until political and cultural repressions, including within the people, will not stop.

After reading a few of my selected poems, you can understand who she is, my grandmother and outstanding writer and poet Halyna Gordasevich. She was just a woman with a dream, a dream to be a part of the great Ukrainian people, to bring light through the Soviet darkness, to talk about the equality of peoples, although this seemed like an absurd concept at the time. Being a woman, society, and she herself, placed many expectations and roles on herself, some of which she was successful in, and others she was not very successful in. However, she never gave up and always went forward, despite many failures and difficulties, because she always knew what was dear to her heart and did not renounce it, namely, the Ukrainian word.

Solomiya Gordasevych, grandson of Halyna Gordasevych

15.09.2024

Temptation

Early in the morning, before dawn,

The morning star was setting in the sky,

On the highest peak of the world

The Devil and I were standing.

And the land lay before us,

How Adam inherited it.

The reaper in the field has not yet stung.

The blacksmith did not forge yet in the forge.

All the children were still sleeping peacefully,

Although the night birds have already fallen silent.

- Do you want to own all this?

I told the Devil: - No!

He seduced me skillfully,

He promised all earthly goods,

I looked calmly and boldly

And to everything she said: - No!

- Well, you have a solid foundation.

Perhaps you are taking an example from Christ.

Well, do you want me to give you the Word?

I shuddered and said: - Yes.

- Well, if you want, I will give you a husband

What's wrong with love?

...The first ray rested on the eyelids.

I blinked and said: - Yes.

The cup of the sky is bottomless blue.

What is in it: a bird or an airplane?

- Well, do you want me to give you a son?

I sighed and said: - Yes.

And now I must be punished

On seven burning winds.

She gave her soul to the Devil

For a ghost, for a shadow, for a mirage.

Because love was like a spark

Because the son has his own ways,

Only the word is still occasionally close

Penance for sins.

Because with the cruel twenties

Everything earthly floats away.

Well, Christ - He was a man.

I am only a woman. forgive me

----

The birds said: enough to fly!

Deprived of liberty for ten years.

It's enough to play in the wind!

They threw the bird behind the walls, behind the bars!

And how she flew, and how she was loved...

Ah, how her heart beat in despair!

Years have passed. The weather has changed.

Birds in cages are out of fashion.

They came solemnly, with pride in their hearts,

The door was opened to thunderous applause

- Fly away, bird, into the clear sky!

Look, it's spring, May around!

Sing songs, make nests from the root,

Just... coordinate your routes.

And the bird timidly stepped behind the door.

And the bird flapped its wings clumsily.

Oh, you opened the door too late!

Because where to fly when the wings have dried up.

23.01.1965

I can't talk about Ukraine in a pathetic tone

And I don't freeze in sweet ecstasy.

I used to drag a stretcher with concrete

And with me - Rosenberg Raya.

Both had joyless nights,

Shipments, "parashi", stages,

And during checks on girls' breasts

Someone else's shameless paws.

Tragic in the life of our story

It was on every page.

And between those who guarded us according to conscience,

There were their own, Ukrainians.

And that you are giving me theories

About Jewish exile everywhere!

He who saw prison stars

They will not be forgotten forever!

Let someone else dig into the history of dung,

He collects small offenses among the scum,

But I remember: the stretcher is with me

She wore Rosenberg Raya!

1966

Анатолій Матвійчук

14 лютий 2018р.  · 

ПРО ШКІДЛИВІСТЬ ФОРМАТІВ

У мене на кухні останні 20 років "брехунець" практично не виключається. Я ріс, дорослішав і мужнів з Українським радіо. Теж саме було із сотнями тисяч інших українців. УР було чимось на зразок дорогого талісману з дитинства - мінилося усіма кольорами райдуги. Воно було рідним для мене, а я завжди був рідним для нього - зі своїми творчими новинами, віршами і піснями. 

Тепер все змінилося. 

Слухаю сьогодняшній ефір. День Святого Валентина. Про нього говорять із самого ранку, дискутують, полемізують, міркують про відмінність любові і кохання. Мільйони порожніх слів. Сотні тисяч відтінків сірого. Кам"яні нетрі без натяку на жодну живу рослину чи квітку...

Хочеться іншого. Я про те, що ніякі слова ніколи  нікому з людей не замінять гарної мелодійної пісні з якісною поезією, виконаної красивим професійним голосом. Одна пісня - своїм духмяним трунком, багатством асоціацій, зливою почуттів може зробити те, чого ніколи не досягти ніякими іншими засобами. То чому ж, чому нема?!

Не можна. Бо формат не дозволяє. Бо це вже нині Суспільне радіо, а тут інший формат. І все тепер інакше. Бо нам потрібно мінятися. І ще десятки і сотні аргументів...

Я не проти. Зміни це добре. Особливо, коли вони додають щось до нашого світу, роблять його багатшим, яскравішим, різноманітнішим...

А коли забирають?! 

Забирають рідну пісню, яку ти полюбив змалечку, дорогих тобі людей, які повні творчих сил і ще пишуть, співають, творять, виступають. Але які чомусь опинилися поза форматом. Чому? Хто придумує такі формати, які відсікають кращу частину суспільства від того ж Суспільного радіо і позбавляють слухачів можливості чути тих, кого вони любили і поважали десятки років?

Я знаю, що людей можна переконати в чому завгодно, зокрема в тому, що все робиться задля їх блага. Але благо не повинно обертатися злом! Я знаю дуже багатьох людей, яким було зручно слухати Українське радо в дротовому варіанті чи в кабіні автомобіля. Бо лише там можна було почути СПРАВДІ українську пісню. І більшість людей не готові шукати радіо "Культура" десь на манівцях інформаційного простору, бо тепер пісню загнали в резервації.

Дехто мені скаже, що не треба чіплятись за минуле, ми маємо осучаснювати наш контент і омолоджувати слухацьку аудиторію. Хай так! Але чи оновилася вона, скажіть чесно? Адже й досі, судячи зі спрямування рекламних блоків УР працює для аудиторії 50+. Адже все, що тут рекламується і пропонується потенційним споживачам реклами - розраховане на людей літнього віку. Реклама - це точний показник! І саме ці літні люди ще слухають вас! Хоч слухати для них уже майже нічого! 

Чому ж Українське радіо так дискримінує літніх людей, не пропонучи їм нічого з того, що вони чекають? Ніби вони вже й не частина суспільства і не треба задовольняти їхні запити? Тоді підкажіть їм інше радіо, яке б вони могли слухати в доступному режимі? Нема в Україні такого! 

Яскрава деталь - коли в холі Телерадіокомпанії на Хрещатику 26 роздавали запрошення на концерт за мотивами колись мегапопулярної на УР програми "А ми до вас в ранковий час", то люди ледве не зламали двері б"ючись за ці запрошення. Це до того, що дехто говорить, що це все давно уже нікому не цікаво. Не цікаво це лише тим, хто не цікавиться цими питаннями. 

Навіщо я все це пишу? Міг би промовчати, як тисячі інших людей, яким усе вже майже байдуже, які зневірилися і втратили надію бути почутими. Я пишу, тому що мені не все одно, мені болить майбутнє і я відчуваю загрозу українській культурі. Україна створила понад 200 000 народних пісень. Але сьогодні ми не чуємо в ефірах країни жодної. А ще рік тому ми могли їх почути у багатьох програмах на УР! То кому це заважало?!

Скажу одразу - у мене немає претензій до нинішнього менеджменту УР - більшість із них милі та енергійні молоді люди зі своїми власними поглядами та амбіціями, які дуже болісно сприймають критику. Але мої слова адресовані не до них, вони роблять те, що мають робити. 

Мої претензії до тих лицемірів у найвищих кабінетах, які під маркою покращення взяли курс на деукраїнізацію і зачистку інформаційного ефіру від всього, що несе на собі відбиток української традиції, рідного мелосу, народної культури. Тієї культури, яка чомусь не заважає в ефірі, Канади чи Америки, Польщі чи Італії і багатьох інших країн, де існують українські медіа. Чому ж вони так заважають чиновникам у наших високих державних кріслах? Може тому, що модно стало говорити про європейські цінності і їздити до них по досвід? Але досвід говорить, що у кожного народу своя національна культура, а цінності спільні лише в площині моральній і правовій. І не треба одне підміняти іншим...

На днях пощастило побувати на одному родинному українському святі. За кілька годин наслухався сумних і жартівливих, мудрих і глибоких українських народних пісень на кілька років наперед! Та чи надовго вистачить цього заряду?

Джерела, які не розчищають і не оберігають свято із часом замулюються - це істина!

БГ:Все правда, окрім одного: немає ні півслова, що ним особисто зроблено, щоб було правильно? Начебто не пусте місце є Анатолій Матвійчук, проте як і в більшості одні жалі критичні і жодної згадки, що ось я ж туди-сюди звертався й домагався... Ніц. Тому і шпіц.