Пропоную переглянути декілька діаграм щодо загальноекономічної ситуації у країнах Прибалтики та Митного Союзу проти України на протязі 10 років. (нависне без розлогих коментарів)
Прибалтика vs Україна
Діаграма №1
Діаграма №2
Діаграма №3
Діаграма №4
Діаграма №5
Діаграма №6
Митний Союз vs Україна
Діаграма 1
Діаграма 2
Діаграма 3
Діагарама 4
Діагарама 5
Діаграма 6.
Думки прошу висловлювати в коментарях.
У 1939–1941 роках повсякденне життя західноукраїнських земель зазнало різких змін під впливом радянізації та насадження примітивнішої цивілізаційної культури «визволителів».
Більшовицька навала
Сам вигляд солдатів та офіцерів «непереможної і легендарної» справляв незабутнє враження. «Перші радянські підрозділи, які займали Львів, мали незвично поганий вигляд: червоноармійці були голодні, обідрані, замурзані, брудні, вихудлі, одягнуті в погану уніформу та погано озброєні», – пригадував мешканець столиці Галичини. Фантастичні розповіді комуністичних політпрацівників під час зустрічей із населенням про принади життя в Радянському Союзі й загалом недолугість агітації подекуди викликали насмішки серед місцевих селян та міщан. Зовнішній вигляд і поведінка новоприбульців були яскравою протилежністю до слоганів комуністичної пропаганди про щасливе й радісне життя в Країні Рад.
Услід за радянським військом на новоприєднані території прийшли армія чиновників та апарат НКВД. Західно-українські землі, що були одними з найменш розвинених, найбідніших регіонів Другої Речі Посполитої, в умовах «золотого вересня» виявилися справжнім ельдорадо для більшовиків. Під час перебування в містах Галичини й Волині ті намагались оперативно покращити свій злиденний матеріальний стан, розпочавши «штурм» місцевих крамниць.
Щоб полегшити це завдання, одним із перших розпоряджень нової влади стало запровадження курсу карбованця на рівні з польським злотим, який до початку війни був учетверо нижчим. Це дало змогу здійснити «легалізований грабіж» «звільнених» територій. Насамперед за низькими цінами скуповували одяг, взуття, інші товари мануфактури, папір, годинники, каву, шоколад, солодощі та ще низку дефіцитних в умовах «соціалістичного раю» продуктів широкого вжитку. Навантажені товарами транспорти із захоплених, конфіскованих та націоналізованих підприємств, складів і торгових точок масово виїжджали на схід. Водночас звідти привозили нафту, сірники, махорку й сіль. За кілька тижнів полиці в магазинах міст Західної України спорожніли. Бракувало всього – від одягу та взуття до паперу й засобів для гоління.
З огляду на ненаситний попит прибульців зі сходу, радянська влада намагалася якимось чином проконтролювати цей товарообіг. Зокрема, 1940 року в містах Галичини та Волині постала мережа державних комісійних магазинів, які за заниженими цінами скуповували в населення предмети одягу, взуття й побуту (друкарські та швейні машинки, меблі, патефони, ба навіть старі калоші й патефонні платівки).
Культурно незаймані
Українців та поляків шокували вкрай низький рівень освіченості й культурна примітивність не тільки простих солдатів та дрібних урядовців, а й вищих офіцерів та чиновників. Через цивілізаційну відсталість «визволителів» часто доходило до курйозів, які стали предметом глузувань та сюжетами численних анекдотів. Зокрема, поширеними явищами серед радянської номенклатури було використання в експропрійованих квартирах раковин клозетів замість умивальників, поїдання зубної пасти, носіння дружинами радянських офіцерів «трофейних» пеньюарів як вечірніх суконь тощо.
Відчуття відчуження посилював специфічний радянський етикет. За правило вважалося заходити у верхньому одязі та головному уборі до закритих приміщень, не поступатися місцем у громадському транспорті жінкам і не пропускати їх уперед, входячи у двері. Більшовики не знали, для чого призначені носові хустинки, засоби гоління, зубна паста, нічні горщики й інші «екстравагантні буржуазні» засоби гігієни.
На тлі охайного й елегантного польського офіцерства вкрай непривабливий вигляд мали радянські військові. Місцевому обивателеві важко було уявити офіцера з грубим неінтелігентним обличчям, який носив торбу речей чи тримав дитину на руках, мав неакуратний і зім’ятий вигляд, часто лаявся і в командах використовував словосполучення на кшталт «Давай-давай!».
Радянізація не тільки призвела до утвердження планово-командної моделі економіки, ідеологізації суспільної та культурної сфер, до встановлення атмосфери страху і терору, а й стала тріумфом більшовицької варварської дикості й хамства над більш розвинутою культурою широких верств «визволеного» населення, яке в умовах буржуазного ладу мало значно вищий рівень цивілізаційного розвитку, аніж прибульці зі сходу за «всеперемагаючого соціалізму».
Надзвичайно показовою в цьому сенсі була різка зміна моди. У містах стало небезпечно виходити на вулиці в дорогому і статусному одязі. Оскільки червоноармійці активно полювали за ручними годинниками та хорошим взуттям (в умовах СРСР черевики трактовано було як ознаку добробуту), то міщани воліли перших узагалі не надягати, а друге заміняли старим і недоглянутим. Серед пролетарів швидко поширювався радянський робітничий одяг – фуфайки, ватяні штани, чоботи, характерні картузи. Модними ставали елементи військового строю без відзнак – френчі, галіфе тощо. Львів, Тернопіль, Станіслав, Дрогобич, Чернівці, Луцьк та Рівне вподібнилися до інших міст Союзу, вулицями яких ходили сірі, вбого вдягнуті люди, які будь-що намагалися не вирізнятися з безликого натовпу.
Принади «соціалістичного раю»
Великим випробуванням для жителів Західної України стало загострення продовольчої проблеми в перші місяці більшовицької окупації. Бойові дії та наплив великої кількості біженців із окупованої Вермахтом частини Польщі зумовили стрімке зростання цін на харчі та промислові товари (до грудня 1940 року у 8–12 разів). Водночас поспішна націоналізація великої та середньої торгівлі зруйнувала налагоджену систему постачання, насамперед у містах. Зокрема, у Львові в грудні 1939 року міська влада націоналізувала 343 із 466 дрібних приватних крамничок і кіосків. Відтак узимку 1939–1940 років базарні ціни на вершкове масло, молоко, яйця, порівняно з довоєнним часом, збільшилися в середньому у 5–10, на хліб – у 4–5 разів, м’ясо (яловичину та свинину) у 5–7 разів. Після заборони продажу борошна і хліба на селі, колгоспники масово рушили в міста.
Наприкінці 1939 року ситуація ускладнилась і жителі міст та містечок Західної України зіткнулися з невід’ємним атрибутом радянської торгівлі – гострим дефіцитом продуктів першої необхідності, насамперед хліба, цукру, м’яса, молока та масла. До повсякденного життя міст Галичини й Волині ввійшли такі принади «соціалістичного раю», як черги, котрі часом сягали кількасот метрів і налічували до півтори тисячі осіб. У них городянам доводилося проводити щодня на морозі до трьох-чотирьох годин, щоб прогодувати себе та свої родини. В умовах гострої нестачі продуктів першої необхідності, влада запровадила нормування видачі товарів на особу. Часом мешканці мусили купувати відлежані на полицях харчі не першої свіжості. Зважаючи на дефіцит паперу, в магазинах зовсім не пакували товарів. Інколи щасливці, які придбавали продукти на вагу, зокрема борошно чи цукор, поверталися додому, несучи свою цінну здобич у кишенях або шапках. Бутафорією радянського добробуту стали пусті вітрини магазинів із портретами Сталіна, Лєніна та Молотова.
У другій половині січня 1940 року Львів, який вважали радянською візиткою Галичини, охопив голод. За цієї ситуації порятунком слугувала торговельна організація, яку в народі прозвали БЗС (баба з села). В умовах інфляції в деяких місцевостях відновився натуральний обмін продовольством, зросли рівень злочинності й спекуляція, виник чорний ринок, із яким активно боролася влада. Щоб прогодувати себе, мешканці міст були змушені обмінювати особисті речі й меблі на харчі. Символом масової пауперизації стали торги на Краківській площі у Львові, в яких брали участь вихідці з різних прошарків населення, позбавлені будь-яких засобів існування. «У двох доволі довгих шеренгах стояли продавці, серед яких опинилися представники найкращих і найкультурніших прошарків Львова, представники старої польської аристократії. Цілий давній і елегантний світ Львова… А вуличкою між двома шеренгами йшли покупці, якими найчастіше були росіяни – радянські офіцери, солдати, урядовці та їхні жінки, які тут перетворювалися на європейських дам», – згадував житель міста, поляк Ян Роговський.
До весни 1940-го вдалося частково подолати продовольчі проблеми й завдяки збільшеному постачанню припинити голод. Уже у квітні 1940 року до магазинів Львова, який напів-офіційна пропаганда вважала «улюбленим містом товариша Сталіна», прибули різні сорти риби, цукор, олія, борошно, масло, сири, яйця, овочеві консерви, кримські та кавказькі вина, сірники, папіроси тощо. Утім, попри показові заходи з покращення продовольчої ситуації в столиці Галичини, на периферії дефіцит окремих товарів широкого вжитку став неодмінним атрибутом влади «перших совітів».
Готове житло та «щасливі подорожі»
Наплив біженців і пізніша поява кількох тисяч представників більшовицької адміністрації, військ і співробітників НКВД з родинами, загострили житлову проблему в містах Західної України. Потреби військово-поліційної машини окупанта були задоволені в украй нахабний спосіб – конфіскації квартир та будинків у власників, насамперед представників польської еліти. До 27 листопада 1939 року тільки у Львові до диспозиції апарату НКВД та Червоної армії було передано 1004 помешкання. З ордером, а часом і без нього, прибульці самовільно займали квартири разом із меблями, виганяючи господарів у підвальні приміщення будинків чи й просто на вулицю. У кращих випадках ті були змушені ділити свою квартиру із сім’єю радянського вельможі.
Наприкінці грудня 1939 року розпочалася націоналізація житла у великих містах, за наслідками якої конфісковували також усе майно і передусім цінні речі. Ті, кому пощастило уникнути експропріації, були обкладені надміру високими податками й через загрозу репресій у разі невиплати чиншу, добровільно покидали свої помешкання, які відразу займали прибульці зі Сходу.
Водночас для підтримання соціалістичного реноме було активно проваджено політику забезпечення житлом «трудящих верств суспільства», унаслідок якої, наприклад, у користування робітників Львова було передано 11 тис. 869 квартир. Та це не вирішило житлової проблеми в місті. Тому влада вдалася до традиційних для СРСР методів ущільнення (поселення кількох родин в одне помешкання, перепланування великих квартир на кілька менших) і створення комуналок. Це спричинило побутові незручності та поступовий занепад міської культури, генерувало постійне напруження в суспільстві, створюючи джерела майбутніх конфліктів.
Водночас у багатьох містах і райцентрах Західної України націоналізовані будинки залишалися без господарського догляду, що призвело до руйнації водогонів, газових магістралей, каналізації та внутрішнього електроустаткування, виникли перебої в постачанні газу городянам. Особливо важко їм було пережити морозну і тривалу зиму 1939–1940 років, коли доводилось опалювати помешкання дровами, підшивками старих газет і непотрібними меблями. Не краща ситуація була й з електричним струмом. Восени 1940-го в окремих районах Львова світло гасло вже після полудня, внаслідок чого до вжитку повернулися нафтові лампи.
До цього всього додалося погіршення санітарно-епіде-міологічної ситуації, викликане появою десятків тисяч біженців, які мешкали в бараках, підвалах та приміщеннях, часто позбавлених елементарних санітарних умов, наявністю багатьох нерозчищених сміттєзвалищ після бойових дій та дефіциту найнеобхідніших предметів гігієни – за «перших совітів» мило стало одним із символів недостатку, коштувало дуже дорого й було, за спогадами очевидців, «страшним і чорним як вугілля».
Елементом урбаністичного ландшафту стали страшенно переповнені трамваї, окремі пасажири яких прилаштовувалися на східцях та буферах, а паном ситуації тут був міліціонер-більшовик, що вирішував, де зупинятиметься транспорт і де кому виходити. Залізничні потяги ходили вкрай нерегулярно, часто із запізненням на кілька годин, неопаленими й неосвітленими вагонами, вибитими шибками, вкрай натрамбовані пасажирами, що тіснилися в коридорах, переходах, туалетах і навіть висіли із зовнішнього боку, тримаючись руками за вікна. Дістати квиток на таку «щасливу подорож» можна було тільки простоявши в кількагодинній черзі (чимало рейсів більшовики скасували, зважаючи на нестачу вугілля та вивезення великої кількості залізничного устаткування із Західної України на схід).
Загалом дворічне панування «визволителів» позначилося на добробуті чи не кожної тамтешньої родини, призвівши до різкого падіння рівня життя населення, пауперизації та соціально-культурної деградації. У цивілізаційному сенсі розвиток соціуму був відкинутий на кілька десятиліть назад. Вступ Червоної армії та подальші заходи з радянізації місцеві жителі сприймали як варварську навалу, яка змітала все на своє шляху, силоміць нав’язуючи свою модель розвитку.
Вітя жгі !!!
Колись "Наша Україна" була символом потужного націонал-демократичного руху, що навіть за часів Кучми завойовував більшість місць за партійними списками у парламенті (владі доводилось нівелювати цей успіх нацдемів мажоритарними мандатами). Але після тріумфу Помаранчевої революції і приходу до влади Віктора Ющенка розпочався процес політичної і моральної деградації цієї структури. Всілякі "любі друзі" та "свої хлопці" вирішили, що перемога належить не українському народові, а особисто їм і вони мають право необмежено споживати плоди приватизованого успіху.
Апогеєм розкладу стали президентські вибори 2010 року, коли більшість складу "Нашої України" й особисто Віктор Ющенко під лицемірним прапором "противсіхства" сприяли перемозі Віктора Януковича. "Донецькі" показали себе людьми вдячними. Жодна волосина не впала з голови Ющенка та його соратників. І зовсім не тому, що всі вони "білі й пухнасті", що "ці руки ніколи не крали" (як дотепно відреагував на це Віталій Кличко: "В такому разі мої руки ніколи нікого не били"), не тому, що, як стверджує Ющенко та його пропагандистка Ірина Ванникова, "немає підстав для кримінального переслідування". Партія регіонів, коли їй треба розрахуватися з недругами, ніяких особливих підстав не потребує, що довели численні справи і процеси проти політичних опонентів.Копилів село в Макарівському районі Київської області розташоване за 45 км від столиці України, міста Києва.До другої половини 19 ст. Копилів змінив багато власників, а в 1881 р. копилівський маєток переходить до дворянської родини «залізничних королів» фон Мекк – Надії Філаретівни фон Мекк (1831- 1894) та її сина Миколи Карловича (1863-1929).
У 1888 р. фон Мекки зводять тут літню дерев’яну дачу в стилі «дачний модерн».
Навколо будинку був розбитий парк площею 9 га. На початку 1960-х рр. у панському парку було збудовано сільський стадіон. До нашого часу збереглися лише ялинові та липові алеї. В Копилові були створені кооперативне товариство та сільське банківське відділення, побудовані молочна ферма, кінний завод, водонапірна башта, млин, розарій, що давало робочі місця селянам.
Церква св. Петра та Павла , поч. 20 ст.
