КВАРТЕТ
Однажды Хитрый Лис, Пес Рыжий, Мыздобул и типа - Пустобол
Уселись вместе все за круглый стол, Чтобы решить, Кто больше и чего сумел за год свершить. Первый - схитрить, второй - пропить, третий - просpать, Последний - врать и воровать. Есть здесь мораль - сами решите, Но нет её, и не ищите...
3.03.11 12:27
Звідки така ненависть до ЮВ? Всі гріхи можновладців ви списуєте саме на неї. Знаю, відповіді не буде, бо ви запроданець регіоналів, й будете цілувати їм дупу навіть тоді, коли вони почнуть давити на кадик, щоб перекрити повітря. Де ж статті про їх лиходійство? Ні, регіонали святі, а от БЮТ погані. Зверніть увагу що не Фокусі,з кожним днем стає все мен ваших прихильників, а там, де йдеться про огріхи влади-ви ні пари з уст. Одним словом-жополиз.
Лютнева революція у Російській імпрерії подарувала нам чудову річ – «перлину» української демократії – Центральну Раду. Її так люблять сучасні історики і політики, називають представником українського народу, от тільки замовчують один факт – Центральна Рада була представником лише українських соціалістів і було це утворення майже копією Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів, утвореної більшовиками в противагу Тимчасовому уряду. Тому і привітала переворот влаштований більшовиками в Петрограді. От тільки не зрозуміли, що більшовики не стануть терпіти конкурентів при владі, навіть одних з ними політичних барв. Так було з ЦР, так було з меньшовиками та правими есерами, так потім відбулося і з лівими есерами. Всі вправно топталися біля одних і тих же граблів.
Першою невідкладною справою ЦР була ліквідація армії. Українські соціалісти вважали, що армія є контрреволюційним утворенням і його треба позбутися. До цього навіть Ленін не додумався, а Вінніченко зміг, це наш власний український велосипед. Микола Міхновський, який виступив з програмою створення незалежної від Росії України з сильної армією був з ради вигнаний. І не через його занадто радикальну самостійницьку позицію. Членам ради плювати було на статус України, їх цікавило насамперед залишитися при владі. А ось ідея про створення сильної армії сильно злякала діячів ради. Адже Міхновський міг силами армії просто підняти балакунів з ради на штики, що потім намагалися зробити полуботківці. І ось армія Муравйова почала наступ на Україну. Центральна Рада збирається на екстренне засідання і обговорює…питання державного герба України. А основним завданням військового міністерства в цей час було… не допустити частини військ Скоропадського до Київа. Дійсно чого боятися більшовиків то свої «влада робочих і селян», а ось «буржуй» Скоропадський з військом це вже небезпечно. Скоропадського не допустили, але й Київ захищати нічим було, тому банди (це навіть армією назвати важко) Муравйова вибили раду з Київа.Звертатись до «імперіалістів – капіталістів» все ж довелося. Попросили Німеччину. Вона й завезла на своїх плечах ЦР до Київа. Першим наказом німецького керівництва в Київі було зібрати всіх жінок міста, дати їм ганчір’я і змусити віддраїти «демократично» запльований й обриганий київський вокзал.
В Київі знову утвердилася «народна влада». От тільки німці зіштовхнулися з проблемою. Влада наобіцяла їм золоті гори у вигляді поставок продовольства до Німеччини, а от організувати безперебійні поставки не могла. Трандіть воно ж не мішки тягати. Це був девіз цієї влади.Тому німці радо погодились підтримати гетьманській переворот Павла Скоропадського.Скоропадський дійсно почав створювати щось схоже на державне утворення. Не словом, а ділом. У Київі було наведено порядок, з усієї Росії стікалися в Київ люди, адже там був острівець без революційної анархії. Тут згадали, що таке закон і порядок. Відроджувлась українська та і взагалі просто культура, культура побуту і життя, без революційної демократичної демагогії, без «народної влади», що перетворила центр української культури Київ на «пролетарський обриганий вокзал».
От тільки була у Скоропадського серйозна проблема. Німецьке командування не дозволяло сторювати гетьману українське військо. На Дону, також окупованому німцями, вони дозволили створити атаману Краснову власне військо, адже Дон не входив в сферу інтересів Німеччини, а Україна, багата такими потрібними німцям харчами, дуже цікавила німців. Тому створення під боком чужої армії, ще під командуванням військового, що ще нещодавно боровся з ними у складі Російської армії, вбачалася німцям дуже небезпечною. Вони ж не здогадувалися, що в Німеччині є свої євреї – інтернаціоналісти, готові встромити своїй армії ножа у спину.Але так сталося. «Народна» революція в Німеччині все змінила і війська змушені були покинути Київ. А «народна влада» швиденько створила Директорію і гайда проти гетьмана. От тільки військ Петлюра не мав. Єдиною боєздатною одиницею були галичани – Січові стрільці, а Коновалець підтримував з гетьманом нейтралітет. Але Скоропадський дав привід втрутитися стрільцам.
Як я вже казав армії в Скоропадського не було, а загроза з боку більшовиків була реальна. Єдиною армією, що спроможна була підтримати гетьманат була Біла армія Денікіна. Але була одна умова – федерація з Росією. Тому Скоропадський став перед вибором – або федерація з білою Росією, або «народна влада» більшовиків. Він вибрав перше і підписав акт.А Петлюра одразу ж побіг до Коновальця – зрада! І Січові стрільці підтримали заколот. Проте стрільців могло виявитись замало, адже гетьман мав Сердюцьку дивізію. Тому пішли соціалісти до народу. «Пішли, народе український, гетьмана скидувать!» « А на що він нам потрібен, гетьман в Київі, а ми тут?» «Так в Київі і гроші, і горілка, і харчі погуляємо!» «Гайда, браття, на Київ, буржуїв бити!» І пішов революційний народ до Київа гуляти.
Після зайняття заколотниками Київа Євген Коновалець та його стрільці, бувші кадрові австрійські солдати, були шоковані поведінкою пролетаріата. Пили, громили, вчиняли погроми, грабували. Коновалець пішов до Петлюри і попросив дозволу частинами стрільців навести в Київі порядок. Петлюра і «так» не сказав, і «ні» не сказав. І почав Коновалець «заспокоювати» натовп. Але Вінніченко про це взнав. Як так, контрреволюційною воєнщиною по пролетаріату. Неподобство. І загнав стрільців подалі в казарми.І почалася робота «народної влади». Перш за все почали змінювати російські вивіски на українські. Щоправда більшість вивісок і так були українською мовою, правда на відміну від новоділу Директорії там помилок менше було.
А більшовики хернею не займалися. Вона почали знову наступ на Україну. І як нещодавно Петлюра пішли до народу. І знов народ пішов до Київа гуляти. А чому б і ні? Горілка ще залишилася, все награбоване награбити першого разу не встигли. А що з більшовиками йти, то й нехай, чорт їх розбереш, що ті за народну владу, що й ці.Євген Коновалець, що єдиний зберіг почуття реальності, розумів, що стрільців не вистачить для оборони України. Він пропонує Петлюрі проект реформи. На Україні утворюється диктатура на чолі з Петлюрою, Коновалець стає головою військового штабу і оголошує загальну мобілізацію до війська. Петлюра погоджується і йдуть до Вінніченка. Той ледь слиною не подавився. Під суд обіцяв віддати. Це ж контрреволюція! Проект так і залишився на папері.
І погнав народ «народну владу» з Київа. Уряд опинився аж у Вінниці. І Петлюра вирішив звернутися до французів, що окупували Одесу. Дибки встав Вінниченко. Він подав «геніальну ідею» замиритися з більшовиками і в знак протесту проти зносин з «капіталістами-експлуататарами» французами покинув Директорію. Покинув, ну і грець з ним. Такого покидька як Вінниченко в історії України ще й пошукати треба. А французи пообіцяли допомогти Петлюрі і через декілька днів… зібрали лахи і евакуювалися з Одеси. Причина була вагома. Атаман Григор’єв зі своїм п’яним військом йшов на Одесу.Гнали більшовики Петлюру аж до Галичини. Допоки в бій не вступила Українська галицька армія. ЗУНР не підпала на щастя під ручки соціалістів і зуміла створити боєздатні частини. Тепер вже УГА погнала більшовиків обратно на Київ. Але сил УГА було замало, тим паче воювала вона на три фронти – з поляками, з денікінцями і з більшовиками. А Петлюра знову робить дивовижний хід – заключає договір з Пілсудським. І ціна всього нічого – якусь там Галичину Петлюра з барського плеча подарував полякам. Ту частину України армія якої врятувала його від розгрому більшовиками.
І тепер вже поляки на своїх плечах завозять Петлюру до Київа. Але протриматися поляки не змогли. В Польщі почалися свої події. Пілсудський ще не був диктатором і парламент не підтримував ідею Юзефа про створення буферної зони між Польщею і Совдепією у вигляді петлюрівської України. Парламент ставив палки в колеса Пілсудському і не давав посилити присутність польских військ в Білорусі та в Україні. Тому поляки були вибиті більшовиками з України, а з ними побіг і Петлюра.Після цього всього так і хочеться сказати словами Олександра Довженка: «В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний». І зараз стоїмо ми біля тих самих грабель, на які вже наступали і певно будемо й надалі наступати, допоки ці граблі не проб’ють нам черепа, щоб вже остаточно насмерть.
Найкращим відпочинком для мене є подорожі Україною на автомобілі і, років за 15 таких подорожей, стосовно багатьох місць і міст нашої країни в мене склалось певні враження, частиною яких й захотілось поділитись. Зазначу відразу, що це мої особисті СУБ’ЄКТИВНІ враження, тому попрошу на них не ображатись і активно не мінусувати і не закльовувати в коментах. Отже, враження від деяких міст України.
Львів. Це місто для мене особливе. Місто – чудової архітектури, особливої оригінальної філософії; місто, де український дух є невід’ємною частиною європейського... Прогулявшись вулицями цього міста, відразу хочеш намалювати картину, написати музику чи вірші...Ні, звичайно, наш, далеко не найкращий час, відклав на Львові свій відбиток, символом якого для мене є скляна потвора Укрсоцбанку павпроти пам’ятника Міцкевичу, що нагадує синець під оком статного інтелігентного університетського професора...
Київ. В певному сенсі це рідне для мене місто, адже тут пройшли студентські роки, залишились друзі і спогади молодості. Це місто, яке свого часу, мабуть, ні в чому не поступалось Львову за інтелігентністю і європейськістю. Зараз – це випещений та самовдоволений бізнесмен на БМВ останньої моделі в дорогому костюмі і в годиннику від «бріоні». І, коли ти починаєш бормотати йому щось про студентські роки і спогади молодості, він поблажливо і неуважно слухає, думаючи в цей час про свої бізнесові справи і час від часу відповідаючи по своєму «верту». Він не такий пихатий як москвичі і завжди відповідає на дзвінки родичів з провінції, питає про їх справи і здоров’я, але жодною копійкою їм не допоможе, бо родичі родичами, а бізнес бінесом...
Дніпропетровськ. – франт, який в молодості пішов працювати на завод, але тільки заради того, щоб просунутись по номенклатурній драбині. В смутні часи він, «правильно» зорієнтувавшись, «нарубав бабла», сів у «лексус», купив круту квартиру, та в погоні за грошима вчасно так і не зміг зупинитись і весь час він десь поспішає, заробляючи гроші. Але в ресторані цей респектабельний громадянини запросто може посадити пляму на брюки від дорого костюма і, не звертаючи на це жодної уваги, запросити даму на танець. Цьому франту, звичайно, далеченько до крутого київського бізнесмена, але при нагоді він завжди покаже, що теж не ликом шитий, хоча останнім часом він зазнає болючих ударів від необтяжених моральними законами вихідців шахтарського краю і йому приходиься терпіти, зціпивши зуби, чекаючи свого часу...Кривий Ріг. Ну, звичайно, в першу чергу – це найдовше місто і ГОКи з «Криворіжсталлю» («Арселорміттал»), які зробили це місто найбільш забрудненим містом України 2010 року. Якщо не зважати на інтриги навколо гігантів індустрії, місто живе нехитрим життям пролетарія. На відміну від дніпропетровського франта, цьому парню повезло менше... Він, також, пішов працювати на завод, але став тільки кваліфікованим робітником, який живе на свої 4-5 тис. на місяць і цілком задоволений життям. Ні, час від часу він бормоче щось на адресу більш удачливого Дніпропетровська, але це несерйозно. Якщо ж ви почнете з ним розмову про політику чи мисецтва, то почуєте відповідь накшталт: «Ми в університетах не обучались» або «Начальству видніше».
Запоріжжя. На перший погляд це копія бізнесмена-Дніпропетровська, тільки менш удачлива – та ж показна розкіш, той же поспіх в погоні за грошима, правда, в дещо менших масштабах. Але є два моменти, які суттєво різнять це місто.
Перший момент – це ДніпроГЕС – велична споруда, яку неможливо не помітити, будучи в Запоріжжі, і яка викликає захват своєю величчю і повагу до міста, в якому розташована. Саме ДніпроГЕС дозволяє Запоріжжю на рівних розмовляти з більш удачливими бізнесменами – Одесою, Дніпропетровськом, Харковом, бо він (ДніпроГЕС) є «екслюзивною» річчю, що в цих кругах дуже ціниться.
Іншим, більш значущим моментом є, звичайно, Хортиця, що робить це місто взагалі особливим містом України. Проблема лише в тому, що процес замовчування Хортиці протягом значного періоду і активне перетворення Запоріжжя в індустріальне місто особисто мені нагадує переучування в кращих традиціях радянської школи шульги на правшу. І місто майже навчилось бути правшою, тобто бути схожим на інші індустріальні міста, але з набуттям незалежності воно почало згадувати минуле і почався зворотній процес. І тепер це роздвоєння особистості доводить Запоріжжя до нервових зривів на зразок пам’ятників сталіну.
Одеса. Місто, що, мабуть, розчаровує найбільше. Раніше це було місто гармонійного союзу дотепного та інтелігентного єврея Мішьі та бойкої і практичної рибачки Соні.Але в буремні 90-ті Мішьа спакував чемодани і подався шукати кращої долі, залишивши на причалі розгублену Соню. Ні, звичайно, практична Соня не пропала – вона бойко торгує на 7-му кілометрі і зовсім не бідує.Але, щойно справа стосується мистецтва та політики, освіта та характер рибачки відразу даються взнаки.Миколаїв та Херсон. Затишні міста півдня. Схожі своєю історією, інфраструктурою, архітектурою, населенням. Беззастережно віддавши пальму першості півдня України Одесі, може саме через цю схожість, вони запекло конкурують між собою. В радянські часи навіть ходила легенда, не знаю наскільки правдива, що, оскільки відстань між цими містами 50 км, хотіли побудувати спільний на два міста аеропорт, але миколаївське і херсонське керівництво не змогло вирішити, хто з них буде головний і тоді збудували два маленьких. Особисто я, як людина, що виросла під Миколаєвом відчував беззаперечну перевагу Миколаєва з трьох причин: в Миколаєві більша кількість населення, миколаївський футбольний клуб «Суднобудівник» мав більші успіхи , ніж херсонський «Кристал» і, нарешті, в Миколаєві був трамвай, тоді як Херсону такий вид транспорту і не снився.
Севастополь. Перше, чим зустріло місто – це відсутністю готелів. Тобто, на карті-схемі вони були, але на місці виявлялись чим завгодно, але не готелями. Коли з 4-ї чи 5-ї спроби знайшли справжній готель, адміністратор, критично окинувши мій туристично-курортний прикид та радісно-відпускну фізіономію, раптом заявила, що Севастополь це не курортне місто і я, згадавши своє радянське минуле, з жахом чекав її чергової заяви проте, що місць нема, або, що в зв’язку з розміщенням на території міста військової бази, воно закрите для туристів, але, на щастя, все обійшлось.Що ще кинулось у вічі - майже в самому центрі міста між багатоповерхівками вітер носив газети, целофанові пакети та інше сміття у великій кількості. При цьому, за столиком під пиво рубались в доміно не старі ще дядьки, скоріш за все військові пенсіонери...
Ну й ще запам’ятався Севастополь чудовою природою – морем, бухтами... Мабуть, все-таки, недарма його називають містом російської слави – чудова природа і бруд скрізь, де з’являються люди.Черкаси та Полтава. Чимось схожі міста. Надзвичайно привітні та затишні. Навіть, коли до них попадаєш вперше таке відчуття, що знаєш їх давно. Так, неначе потрапляєш у стандартну двокімнатну квартиру до простих небагатих людей, за простотою побуту яких криється щось більш духовне. Тільки господар квартири, поглядаючи на козацьку шаблю на стіні, мучається головними болями, намагаючись згадати щось давно втрачене, надзвичайно важливе, але це йому не вдається – дуже вже сильно гамселили його по голові більшовики.
Кіровоград. Хай пробачають мене кіровоградці, але саме це місто є для мене символом глибокої провінційності в усьому – починаючи з назви, закінчуючи архітектурою. Чомусь, коли його згадуєш, в пам’яті вспливають літаки праворуч на в’їзді і все... Хоча, звичайно, не все так погано- Кіровоград - батьківщина Винниченка, виші цього міста досить високо котируються в національних рейтингах.Вінниця. Напрочуд толерантне і якесь неспішне місто. На жаль, в цьому місті був недовго – через справи довелось швидко повернутись додому. Та все ж звернув увагу на те, що люди в місті розмовляють досить чистою українською та російською мовами. При чому, в одній і тій же компанії одні розмовляють українською, інші – російською. Якби така толерантність була хоча б у Дніпропетровську чи Харкові, сказав би, що Україна в цьому відношенні розвивається у правильному напрямку.
Ще місто запам’яталось - присутністю групи «ТІК» буквально скрізь – в кіосках у вигляді плакатів, на рекламних щитах у вигляді анонсів, просто на вулиці в динаміках.Тернопіль. Перше, що кидається в очі – це бідність. Вона старанно маскується, та все ж проступає в муніципальному транспорті, приватних авто, крамницях. При цьому місто намагається тримати марку, будучи чистим та якимсь підтягнутим. Місто нагадує такого собі галицького інтелігента в поношеному, але чистому і старанно випрасуваному костюмі. Він залюбки підтримає з вами розмову на будь-яку тему від погоди до театру, але жодним словом не обмовиться про свою матеріальну скруту.
Ще запам’ятались бездомні тварини з бірками у вухах, що значить, що вони стерилізовані. Це вам не Київ.Чернівці. Першого разу я побував в цьому місті ще за радянських часів і тоді, окрім чудової архітектури, місто запам’яталось двома особливостями. Перша, - якщо перейти вулицю зібралось троє та більше пішоходів, то гори світлофор не те, що червоним – фіолетовим, народ преспокійнісінько з почуттям власної гідності і правоти вирушав переходити проїжджу частину, не звертаючи жодної уваги на авто, яким волею-неволею приходилось зупинятись.
Іншу особливість я помітив на автостанції. Біля мене на заднє сидіння автобуса до Сторожинця присіло дві звичайнісінькі сільські бабусі, які між собою розмовляли українською. Через деякий час підійшла і сіла третя, звернувшись до них російською і всі троє продовжили розмову російською. Ще через деякий час підсіла четверта і заговорила чи то молдавською, чи то румунською (я не зрозумів) і всі підтримали розмову цією ж мовою.
2009 року я знову їздив у Чернівці. Місто справило враження провінційного родича, який свого часу вів активне життя, а потім вийшов на пенсію і його забули більш заклопотані родичі. Ні, вони про нього згадують, але тричі на рік, - щоб послати листівку з поздоровленнями на Новий рік, Різдво та День народження. А той неспішно займається своїм нехитим господарством, у вільний час дивлячись на величну споруду Чернівецького університету, з гордістю та сумом згадує своє минуле, з тривогою чекаючи майбутнє.
