[ Читать дальше ]

…Закрывая дверь, щелкнул ключом в замке. Глянул на плоский плафон над головой – вечером около него собирались гекконы. Снимков с ними он привезет предостаточно. На нескольких – пальцы Наташи распластались по низкому шершавому потолку рядом с ящерками. Кольцо белого серебра – бликом на толстенькие полупрозрачные тушки. На одном фото – Наташино запрокинутое лицо, внимательный глаз под козырьком густых ресниц с выгоревшими кончиками. Трогает пальцем маленького зверя.

Шел вниз по витой лесенке, отмечая взглядом – ветки гибискуса и цветы на нем сгустками запекшейся крови, ступеньки с мокрым отпечатком детской ноги, у распахнутых дверей номера – каталка со стопками чистого белья, а внутри чернокожий стюард нагнулся над постелью и держит за шею простынного лебедя. Извивы дорожки, стесненной лианами, свешиваются с них какие-то шишки елочными игрушками. Парочка в зарослях, мальчик, услыхав шаги, прикрыл спиной девчонку напряженной спиной… Тоже кадр…

[ Читать дальше ]

ГЛАВА 6

- Где тебя носит, – рявкнул утром Степан, таща гигантский софит, который обычно коротал время в углу – ненужный и пыльный. - Я спал! – Виктор улыбнулся, вспомнив, как и сколько раз. - Спал-спал! – передразнил напарник, ворочая лампу, – ты нужен, во как! – И заорал на лаборантку, – иди уже, чудо! Толку от тебя! Девочка вздрогнула и ушуршала, взмахнув полами белого халатика. Витька бросил куртку на спинку кресла и устроился в нем, положив ногу на ногу: - О чем шум? - Таньку помнишь? Ну, я в прошлом году снимал? Которая Тина Тин теперь? Степка нервно затанцевал вокруг софита – подкручивая, выравнивая, направляя. - Да я ее и не видел толком. Мыша, по-моему, полная. - Мыша-мыша! – Степка взволновался, – вот тебе и мыша! Она ж теперь по всем конкурсам призы собирает, певица, блин! Он запустил руки в рыжие патлы и забегал по студии: - Ну, дурак я был, дурак! Кто знал, что она так вскарабкается? Был бы сейчас, ну не кум королю, но – звезде любовник! Трахнул два разочка, так она месяц за мной бегала – “Степушка, любимый”. Прятался в студии, помнишь, за диваном? - Точно, вспомнил! Жалко ее было – серенькая, несчастная, в очечках. Ты пыльный вылез, в паутине. Козел ты, Степка… А ты и не хвастался, что Тина Тин та самая мыша.

[ Читать дальше ]

Он помнил случай из детства, как во время прогулки в
парке был он ненадолго оставлен родителями на детской площадке. Было
ему года два или три, не больше. Какой-то человек подошёл к нему и
присел перед ним на корточки... в чём-то сером или поношенном... Не
говоря ничего, не спрашивая, просто смотрел на него. Потом обнял.
Странно, но он, всегда боявшийся незнакомых людей, не испугался тогда,
не заорал, не заплакал. Подошли родители, но тому человеку не сказали ни
слова. Стояли и смотрели, как тот прижимает к себе его детское тельце -
одинокий, больной, онемевший от крика... И молчали.
Тогда ли он понял или потом, что этот чужой человек - был он сам... Спустя всю свою жизнь.
(с) М. Яковлев

Мы начинаем разговор с джинсами. Говорить будем не со всеми штанами подряд, слишком их много, а с романом "Разговор с джинсами" и его автором Сергеем Роком.

Начнем с того, что сам Рок рассказал нам о романе, его истории, биографии и приключениях. А если покажется мало, зададим Року вопросы. И ответы на них будем публиковать в новостях портала.

Эй, Джинсы!...

---------------------------

СЕРГЕЙ РОК. РАЗГОВОР

 В январе 2001 года все было, как в Китае. Потому и начавшееся движение было странным: однажды на кухне я увидел Пугачову. Это была Наташа Пугачова. Она сказала: Продолжить чтение...

I
Сегодня я был многословным,
а значит, по сути - пустым.
Печально...
II
Мысли в блогах смотрю -
не мне одному хреново...
Легче...

  Ветер здесь горяч и просторен. Он толкает в спину, когда идешь по тропинке над обрывом и чешет растопыренной пятерней жесткие, сожженные солнцем травы. Тропка узкая, надо идти осторожно.
  Дойдя, там, где ливни промыли расщелину до самой морской воды, встать над ней, повернув к ветру левую щеку, пусть воет в ухо.
  Посмотреть вокруг. И перед собой. Море должно сверкать, потому что солнце в зените и бросает с размаху свет на фольгу соленой воды. Скалы, что чуть правее чернят уголок глаза, должны показывать немые в общем шуме брызги у ног своих, будто отведя до боли плечо, бросаешь ненавистные хрустальные рюмки, вазы, крюшонницы и - ахнуть об угол, ахнуть! - до острых фонтанов в стороны...
  Небо должно быть выгоревшим до полного летнего ничто, чтоб видно было от самых зрачков уже - и вверх и в стороны - бесконечно оно...
  А идти туда нужно - пешком. Через машины в копоти и пыльное городское шоссе, через заброшенные цеха старого завода, стадо облезлых коз на пригорках и кострища с закопченными пустыми бутылками, через развалины бывших домов и бывших заборов вкруг бывших садов, где вишни, вишня, вишня джунглями и миндаль с абрикосами, а на крошеных камнях томная смородина пластает узкие руки ветвей.
  И, когда ноют колени и спина считает килограммы рюкзака, все прибавляя и прибавляя их, когда волосы истрепаны и перепутаны безнадежно, а лицо горит от пощечин вера и солнца - выйти. Выйти, уйти от людского, держа его за локтем, пусть будет, но пока там, позади, и пусть не высовывается!
  Уронить взгляд в узкую, ножом времени взрезанную глину древнего берега, услышать бубнеж волн там внизу.
  И, откинув голову, размахнуться и бросить в сверкающую пустоту вялые, горькие, липкие, тягучие зимние горести. Не упадут хламом на песок - гнить старыми водорослями, - на то и ветер. Ему можно верить - силен и справится.
  И после - идти в Лето.

   Нюра стояла в дверях моечной и смотрела, как Аля моет клеенки
из-под рожениц. Для мытья их на облезлой ванне - специальное
приспособление - привинченный лист нержавейки, воткнутый наискось.
Мокрая клеенка прилипает к наклонному листу и тогда, поливая из душа,
можно смыть кровь и коричневые разводы какашек, почти не касаясь
руками. Потом надо макнуть тряпку в ведро с хлорным раствором и, возя
рукой в желтой перчатке, тщательно протереть клеенку. В окно лезет
жаркое весеннее солнце, из гулкого коридора доносятся шаркание женщин
и, совсем издалека - вскрики рожающих. Слышны они слабо - двери в
родзалы плотно закрыты. Но, идя по коридору с ведром и шваброй, Аля
может посмотреть в широкие длинные окна родзалов. Один на два стола,
другой - одиночный. Но Аля не смотрит.
    На второй день работы, когда она еще путалась в дверях, главврач роддома Светлана Сергеевна - маленькая быстрая дама с тщательно уложенными
чернявыми завитками пышной прически, приобняла Альку за плечи и подтолкнула к окошку, улыбаясь:
  - Хочешь, посмотри, сама будешь вот так, через четыре месяца...
   Аля увидела мельком два белых халата, а между ними - огромные, раскинутые вширь и согнутые в коленях - баклажанной синевы ноги. И зажмурилась. Улыбнулась криво, покивала, да, мол, посмотрела.
   Отвернулась, держа в памяти глаз наплывы синей кожи - один на другой по всей длине поднятой ноги.
  - Синие - от напряжения, - сказала Светлана Сергеевна, рассматривая Алю, - а отеки, так сами виноваты, дурочки. Рыбы соленой наедятся, потом воду ведрами хлебают. Поняла? Воды много не пей, лучше ешь фрукты из компота. И пройди по палатам, пыль протри везде, старшая сестра проверит.
  Аля покивала поспешно и спряталась в моечной комнате. Там, за стопками чистых клеенок из сушилки и горой грязных на полу, за рыжей ванной и квадратным умывальником - еще дверь в крошечную комнатушку. В ней Алины вещи, сумка с пакетом еды, табуретка и крючок вешалки за дверью. Больше ничего не помещалось. Если поесть, так только на коленках все раскладывать. А есть надо, чтоб не тошнило. Аля стеснялась часто бегать в туалет.
    Санитарки во врачебный туалет не ходили, а в общем женском вечно был бардак - подкладные с засохшей кровью - на полу и в унитазах. Мусорные ведра полны тряпьем. Каждая следующая тряпка пристраивалась сверху, возвышаясь над синим ведром шаткой пирамидой.

Полный текст рассказа здесь

Страх… Алекс та Уіллям тікали з усіх ніг. Ось-ось їх наздоженуть…
Несподівано із-за  спини почулась кулеметна черга. Уіллям збив Алекса з ніг:
- Тихо. Не підводься. – Він боявся, що брата поранять. Але, краще їм померти, ніж повернутись додому. 
Коли стихли постріли – піднялись та дременули на територію покинутого заводу. Пробігли темним довгим коридором, де стеля була доволі низькою, хлопці ледь не чіплялись головами, бо обоє були високими. Скрізь клубився пил та висіло павутиння… Побігли по сходах на дах.
Колись давно, ще до війни, місто називалось Лос-Анджелес. Місто Янголів… Але війна залишила від нього лиш руїни та романтична назва…  Залишились і мешканці. Але вони, чомусь, не поспішали відбудовувати місто. Тому це місто не лише Янголів, а й Привидів. 
Алекс та Уіллям належали до гангстерів, точніше, їхні батьки належали. А хлопці надавали перевагу рок-н-ролу. Навіть  мали власний гурт… Вони були близнюками, тож одягатись їм доводилось зовсім по-різному, щоб їх не плутали оточуючі.  Уіллям був в білих шортах та білих з червоним кросівках. Жовта футболка з Міккі Маусом та картата сорочка. Алекс був  у чорних брюках, котрі заправив у високі чорні ботинки для їзди верхи, у чорній атласній сорочці, зверху – чорна шкіряна куртка. Обоє мали довге русе волосся та блакитні очі. Але Уіллям  зав’язував  ще волосся червоною хусткою, а Алекс ходив з розпущеним…
Батьки недолюблювали їх. Та і як їм можна було знайти спільну мову з хлопцями, котрі, цілком і без будь-яких варіантів, відкидали їх точку зору? І розуміти їхній, ще дитячий, максималізм вони не хотіли… Хлопці занадто багато знали  про діяльність батьківської банди, а батько був впевнений, що хлопці здадуть його ворогам або владі. Правда, про владу давно не було чути в місті…
Вибігли, нарешті, на дах. Десь  за їхніми спинами почулись кроки батька та його банди. Уіллям зіштовхнув Алекса у щілину на поверх нижче:
- Біжи, я їх затримаю…
- Але…  - Алекс обурився:  -  я тебе не кину!
- Біжи! – Уіллям  відійшов від щілини та неспішно пішов на зустріч ворогу. Він почувався спокійним та впевненим, як ніколи. Адже Алекс, любою ціною, повинен втекти. Бо він же старший…
До нього підійшов батько та десяток здорових чоловіків непевного віку, котрі оточили його. Батько наблизився до нього та запитав:
- Ну, і де ж Алекс? Якщо ви добровільно відмовитесь від своїх поглядів та повернетесь додому – я вам навіть нічого не зроблю!
Уіллям імпульсивно вигукнув:  
- Скоріш помру! Я вам нічого не скажу!
Батько впритул підійшов до нього та вдарив його по обличчю:
- Мале вовченя! Я ж вб’ю тебе! Чи ти не віриш? – потім скомандував своїм охоронцям: - Примусьте цього нахабу говорити! Щоб він більше не смів мені суперечити!
Охоронці збили Уілляма з ніг та почали бити. Хлопець звернувся клубочком  та намагався закрити обличчя руками. Але його всеодно стали бити. Він навіть не намагався просити пощади. Уіллям заморився від такого життя. Краще смерть, ніж так жити і надалі…
Батько зупинив охорону та нахилився до хлопця:
- Ну, може тепер згодишся на перемови? У тебе ще є шанс реабілітуватися…
- Ні, краще смерть! – Уіллям відсторонився. Хтось вдарив його ногою по спині… Уіллям, наче захищаючись, виставив вперед руку й показав “peace”. Батько вдарив його чоботом в обличчя.
Несподівано пролунав владний голос:
- Залиште його у спокої та забирайтесь геть! А то я вас всіх зараз вб’ю! 
Батько обернувся – в нього цілився з револьвера Алекс:
- Я вас всіх вб’ю! Краще вам усім померти, чим і надалі мучити оточуючих!
Батько скрикнув:
- Тебе Бог покарає! Ти не вистрілиш! Виродок!
- Це тебе Бог покарає. – Алекс був напричуд спокійний, а голос його набув урочистості: - Я тобі за все відомщу! – він поступово підвищував голос: - Я тобі нагадаю все, за що я та Уіллям на тебе в образі, за що тебе ненавидить півсвіту…  І тобі теж стане страшно та боляче! – звів курок та зняв з запобігача. Націлився: - Тепер ти покинеш мій світ раз і назавжди!
- Ні, будь ласка! – Батько справді злякався: - Не вбивай мене! Я ж тебе не вбив!
Алекс серйозно заперечив:
- Краще б вбив, чим мучив! – тут же спокійніше додав: - Але я не буду таким жорстоким. Я просто тебе пристрелю. Ave!
Пролунав у повній тиші постріл. Уіллям вигукнув:
- Алексе, не треба!   - його голос потонув у цілковитій тиші.
Алекс був спокійний. Він підійшов до мертвого тіла та стріляв в нього, доки не закінчились набої… Потім підійшов до краю даху та кинув вниз револьвер. Став на самому краю та обернувся – Уіллям підвівся та серйозно дивився на нього… Охорона невпевнено задкувала, вони, очевидно, не хотіли, щоб їх пристрелили. Спрацював принцип собачої зграї: вожака вбито, а останні бояться  сутичок навіть із суттєво слабшим ворогом. Тому вони просто втекли… 
Алекс підбіг до брата  та обійняв:
- Пробач…
Підійшов до краю, обернувся та слабо посміхнувся. Уіллям уважно дивився на нього.
 Алекс глянув на пляж, що був перед будівлею: там хвилі неспішно пінились та омивали пісок й прибережні скелі. М’яко світило південне сонце, як і колись давно, більше десятиліття тому, коли біля цього моря співали Guns n`Roses. Так тут було задовго до Guns n`Roses. І за часів золотої лихоманки в 19-ому столітті… І коли сюди вперше потрапили люди… Десь там, у блакитному морі, стрибали дельфіни… Дельфіни… Алекс та Уіллям завжди з ними дружили…
Алекс обернувся та тихо проговорив:
- Пробач. Але я повинен померти.
Уіллям викрикнув:
- Ні! Будь ласка! Я не зможу без тебе… Ти ж мій брат…
Алекс перервав його:
- Ні. Я не зможу жити. Пробач. Але так буде краще для нас обох. Пробач.
Алекс відвернувся від нього та стрибнув вниз. Уіллям підбіг до краю – внизу, у воді, десь промайнули дельфіни… Опустився на коліна – його душили сльози…
Дельфіни… Вони підхопили людину, закружляли. Прийняли його, як свого родича, котрого давно не бачили… Дельфіни…
Уіллям збіг на берег. Якось відсторонено, без емоцій, помітив, що вода вже не світиться від радіації… Море… Вода ласкаво шуршала.  Вперше за доволі довгий час він відчув, що море все ж-таки живе… І, як не дивно, це не зворушило його. Уіллям ще ніколи не відчував себе таким самотнім. Сльози текли по його обличчю:
- Алекс… Можливо, так справді треба… Алекс, але мені буде тебе не вистачати… - Несподівано помітив зграю дельфінів, котрі підплили зовсім близько до берега. Але ж після війни дельфіни покинули місто… Невже повернулись?
Вийшов на центральну набережну, точніше, те, що від неї залишилось. Людей не будо. Проте, весь океан кишів дельфінами… Нахилився до води – один із дельфінів підплив до нього та заглянув йому в очі…
Уіллям, зовсім знесилений, сів на сходах, котрі вели до води, та гірко заплакав… Місто Янголів, де живуть дельфіни…