Бракує слів. Не знаю, що сказати,
Як вкарбувати душу у папір,
Як хоч на мить потрібним людям стати,
Перш, ніж пірну у нескінченний вир.
Як обернути долі на поеми
І відпустити в небо – світлий дім,
Та людям що? У них свої проблеми,
Які, чомусь, рідніші людям тим.
05.02.2016
309 роковинам Батуринської трагедії, присвячується...
"Така ось, повість невесела
з історії мого народу..."
1
До могил древнього народу
Вкритих травою забуття
Несуть вітри, сини Природи
Сумну мелодію буття.
Коли зоря в небі заграє
І я до них в степ полечу
Туди де Слава не вмирає,
Де курган лицарів збирає,
– Пухом земля вам, прошепчу
Недремна варта мого краю...
2
Давно було...
У ті часи,
В обширах древньої Русі
Жили серед легенд і міфів
Люди, характером міцні
Їх цілували баби скіфів
Ще ті, живі – не кам’яні.
Та скам’яніли їхні душі
За довгі тисячі років
Від орд, що лихом осоружним
Котились хвилями з віків.
Бо час від часу злі страхіття
Мов змії, лізли з під землі
Й тримати шаблю з малоліття
Вчились їх діточки малі.
3
Так йшли віки...
І знову капище святе
Накрили знавісніли хмари,
Знову горить прадавній степ
Гигочуть в сутінках примари.
В небі вже в’ються чорні круки
Пророчі недруги буття
Бо Рід прадавній, через муки
Знов йде в безодню забуття.
4
Не вірять очі в те, що бачать –
Поранених, тих хто вмирав,
Осліплених, ще кров’ю плачуть
Добивав бравий генерал.
Царевий фаворит* звірячий
Віддав наказ –
"Чернь не щадить, воров на пики!"
Горять церкви, та дзвони плачуть,
Від крові почорніли ріки.
Бандит, улеслива підлота,
Песиголовець, син собачий
Його гусари та піхота
Посеред згарища пиячать.
Оскаженіли "світлі" лиця
Охопив душі жер вовчачий
Палає гетьманська столиця
Містом іде різня звіряча.
З попід руїн, ростуть долоні
До неба тягнуться...
Й холонуть….
5
Над степом стелиться туман
Ховаючи страшні руїни
Поліг останній отаман
За честь і волю України.
Гуля-святкує царат лютий
Рішив він, волі нам не мати
Свобода – в кайдани закута
Згине в підземних казематах.
І нам не бачити зорі...
Та не вгадала вовча зграя –
Простором древньої раїни
Осліплені, йшли кобзарі
Й криваву правду України
Несли від краю і до краю…
6
Чому ж став день схожий на ніч,
Звідкіль прийшла зловісна хмара?
Хто чорним круком впав на Січ,
Що ж то за напасть, що за мара?
Хто ж той хижак, що татьбу звершив,
Хто нищив край, звідкіль наруга?
Не хто, а Кто!
Один був Першим*,
Й не менш кривава була Друга!*
Слава віків пилом припала,
Бо з Січчю і держава впала,
Воля з Свободою "зачищена"
Сили військової катма,
Старшина що здалась, зросійщена
Столиця стерта...
Нас нема!
Спустошені міста і села
Після московського походу...
Така ось повість невесела
З історії мого народу...
* – царевий фаворит – А.Д.Меншиков
* – Перший – Петро Перший
* – Друга – Катерина Друга
Прим: після карального походу московських війск на Україну та перемоги над Карлом-12, Петро 1 наказав взяти Батурин та знищити всіх його захисників. А також жінок та дітей, які були безжально порубані, а сам Батурин було спалено та зруйновано до підвалин… Після кривавої ліквідації гетьманської столиці, Петро І вирішив остаточно довершити розгром України та знищити її потужну військову силу – Січ. Твердиню запоріжських козаків було захоплено. І за прикладом Батурина, над полоненими козаками була здійснена кривава розправа. Лише небагатьом захисникам вдалося врятуватись...
Знищуючи Батурин та Запоріжську Січ, потужні символи української державності – Петро І, а за ним і Катерина-2, сподівалися в першу чергу підірвати моральний дух українського народу…
Тож нехай цим знавіснілим сатанистам, земля буде бетоном!
Слава Україні!
Та вічна, невмируща память і доземний уклін, всім полеглим за її Свободу!
13.11.17
Я вже не йду – повзу до краю,
Та щось не бачу ще його,
Пишу листи й не відсилаю,
Яка є користь у того?
Який є сенс в рядках кривавих?
Який є сенс ще у мені?
Нема ні почуттів, ні слави,
Ні добрих слів в холоднім дні.
03.02.2016
Неповторне творіння природи,
Мальовничість та туга осіння,
Вам слова мої – гірше свободи,
Вам рука моя – важче каміння.
Ви щасливі. Я Вас розумію.
Навіть заздрю в душі мимоволі,
І тому, мабуть, Вами ще тлію,
Потопаючи в світлій неволі.
Вам нічого не треба. Я знаю.
Не скажу, що від того приємно,
І, як можу, я Вас оминаю,
Та, нажаль, оминаю даремно.
Та, нажаль, я ще ходжу по колу,
І конаю на лютім морозі,
Й тінь свою, непримітну та кволу,
Залишаю на Вашім порозі.
03.02.2016
Дощем зимове небо вмилось,
І про весну дзюрчить вода,
Вона завчасно заявилась,
Та це, насправді, не біда.
Мені співати їй хотілось,
Але вірші мовчать. Втомились.
І їх мені, чомусь, шкода.
02.02.2016
Зачекай, не зникай, не іди у минуле,
Не ховайся у пам’яті – бреше вона,
Наші дні ще за обрієм не потонули,
Хоч вертатись не хоче віджита весна.
Не зливайся із тінями – їх так багато,
Нащо множити те, в чому світла нема?
Ми ще можемо посмішки всім дарувати,
Душі рухом одним в небеса підніма.
Знаю, час мій минув, знаю, що розтривожу,
Знаю й те, що попутник знайшовся уже,
Та без тебе піднятись ніколи не зможу
Й відірвати від себе земне та чуже.
02.02.2016
Плив згусток сонця золотий,
Жива дорога гомоніла,
Та перекреслив день скупий
Прозорість неба снігом білим.
І обрій вже сховався. Сніг
Його тримає у полоні,
І на мою він душу ліг,
Бо думав, що вона схолоне.
01.02.2016
Вітер блукає в стерні,
Я з ним блукаю на пару,
Спогадів п’ю Ніагару,
Я тебе вигадав? Ні.
Граєш на вічній струні,
Тінь мою ніжно лоскочеш,
Хоч ти того і не хочеш,
Я тебе вигадав? Ні.
Слово моє у вогні,
Разом палає і серце,
Мрії з реальністю – в герці,
Я тебе вигадав? Ні.
Не залишаєш мені
Погляду навіть п’янкого,
Як же ж не прагнути цього?
Я тебе вигадав? Ні.
31.01.2016
