Була я незалежною і сильною,

Могла ж навік залишитись єдиною.

Лиш ти зміг срібні дверці відчинити,

Й зумів крилате серце приручити.

В твоїх руках, неначе полум’я, горіла,

Та ця шалена пристрасть крила обпалила.

Без неба й крил не зможе пташка жити,

Та не хотів чомусь цього ти зрозуміти.

Імлою гордість миттю нас покрила,

Й п’янким оманливим дурманом напоїла.

І серце зльодяніло від гіркої правди, -

Бо ми любов єдину втратили назавжди.

Буду у небі я лебідкою літати,

Й не зможе вже ніхто мене спіймати.

Бо крижаною феєю давно я стала,

Я ніжність без останку всю тобі віддала.

І не тобі тепер вірші я свої пишу,

Та синій погляд в серці назавжди залишу.

Не зможу більше я ніколи це тобі сказати,

Що буду одного тебе завжди кохати…

Спомини омріяного літа,

Ніжні дотики рожевого світанку –

Все кудись забрав холодний вітер,

Слід байдужості залИшивши на згадку.

Посеред зими блакитна квітка

Паростки у двох серцях пустила.

З дня у день небесним своїм цвітом

Їм дорогу до весни стелила.

У веснянОму сонечку купалась,

І віддалАсь в палкі обійми літа…

Та в  простоті своЇй не сподівалась,

Що воно захоче її цвіт до тла спалити.

ПелюсткИ її порвав байдужий вітер.

Незабудкою її назвали люди.

Із зими через весну прийшла до літа.

Тільки осені в її житті уже не буде…

Розквітають вишневі сади,

І весна вже прямує до літа.

На світанку мене розбуди,

Бо я хочу схід сонця зустріти.

Ти до себе мене пригорни,

Й не кажи зараз,прошу,нічого.

Тільки ніжно у очі мої зазирни,

Віднайди в них зорю ранкову.

Ще багато доріг ми пройдЕмо,

Буде безліч світанків рожевих.

Та у свОїх серцях збережемо

Ми назАвжди цей цвіт вишневий.

Іти…Тільки вперед іти.

Упасти, щоби знов піднятись.

В собі себе щоб віднайти,

І у житті не заблукати.

Йти до найвищої мети,

Хоч нелегка буде дорога.

Щоб стати світлом у пітьмі.

Кінцева ціль – прийти до Бога.

Не обертатися назад,

І не боятися нічого.

Щоб з тисячі чужих порад,

Почути те, що йде від Бога.

Щоб у душі своїй знайти

Й примножити дарунки неба.

Щоб віру в серці зберегти,

Найбільша сила це й потреба.

Щоб не розтрачувати час

На пустослів’я й пересуди.

Щоб бути вище від гордині і обрАз,

І розпізнати щоб оманливу облуду.

Щоб відрізняти правду від брехні,

Щоб біль душі без нарікань приймати.

Не згасли устремління щоб вогні.

Щоб на своїм путі не застрягати.

Щоб цінувати кожну мить життя,

І безумовно щоб навчитися любити.

З метою світлою іти у майбуття.

Ну а без цілі я не хочу просто жити.

Твоя щира посмішка завжди зігріє,

Таємничий блиск в твоїх очах.

Терпеливо слухаєш про мої мрії,

Й полюбляєш смак ванілі на вустах.

Коли сумніви у душу проникали,

Ти лиш тихо шепотів:”Усе мине”.

Усі інші подарунки дарували,

Ти ж один подарував мені мене.      

Я сплету для нас віночок

Із ромашок і фіалок.

ПрикріплЮ туди дзвіночок,

Незабудку і рум’янок.

Заплету в нього усмІшку

І частинку свого серця.

А також фантазій трішки

Й кольорових мрій стебЕльце.

З почуттів сплету віночок –

Хай ніколи він не в’яне.

В ньому кожен  пелюстОчок –

Символ нашого кохання.

Найкраще місто на землі!

У день цей сонячний травневий

Радіють гості й жителі твої,

Бо День народження у тебе, місто Лева!

За віком вік, за днями дні ідуть,

Та не старієш ти, а кращаєш з роками.

Найромантичніші дівчата тут живуть,

І так звабливо небо мерехтить зірками.

Найароматніша у світі кава в нас,

І дух свободи кожне серце наповняє.

Хто побував у цьому місті хоч би раз,

В душі назавжди світлу згадку залишає.

Живи, рости, радій і процвітай,

Карпат намисто веселкОве!

Щораз гарнішим і чарівнішим ставай!

Із Днем Народження тебе, мій рідний Львове!

Знову пам’яті крила незримі

Повертають мене у ті дні,

Де лунали пісні солов’їні,

Де не було тривоги й журби.

В час фантазій і снів кольорових,

В безтурботну країну надій,

У дитинства той світ казковий,

Де плели ми віночки із мрій.

Відлетіли у вирій лелеки,

Промайнули роки, наче мить.

Тільки спомин той чистий далекий

Світлим променем в серці горить.