хочу сюди!
 

Людмила

48 років, рак, познайомиться з хлопцем у віці 45-55 років

Замітки з міткою «гори»

Дивовижні гори...

Гори Тяньцзі, Китай...Захопливе видовище...

 
Ми всі бачили подібні пейзажі в фільмах на кшталт Аватара. Такі гори характерні для стилю фентезі, де дія розгортається на незвіданою далекій планеті. Але гори Тяньцзі абсолютно реальні і знаходяться в китайській провінції Хунань. Величезні мармурові шпилі злітають вгору на сотні метрів від підніжжя. Відвідувачі можуть скористатися канатною дорогою, якщо розглянути всі ці чудеса поблизу.

[ Читати далі ]


Треба бачити, розуміти, як гуцули люблять Україну – Володарський

 

«Захист Батьківщини і оборона культури. Велична Батьківщино, всі духовні скарби твої, всі невимовні принади твої, всю твою невичерпність у всіх просторах і вершинах – ми будемо боронити. Не знайдеться таке зачерствіле серце, щоб сказати: не думай про Батьківщину. І не тільки в святковий день, але і в щоденній праці замислюємося про все, що вчиняємо про Батьківщину, про її щастя, про її велич всенародну. Через все і поверх усього знайдемо будівельні думки, які не в людських термінах, не в самості, але в істинній самосвідомості скажуть світу: ми знаємо нашу Батьківщину, ми служимо їй і покладемо сили наші на оборону її на всіх її шляхах».

Микола Реріх

А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні – і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: «Тут вхід не вільний!»

Михайло Коцюбинський «Intermezzo»

 

Всі ми дуже різні. Нас не зможуть вже змусити бути однаковими. Проте нас об’єднує одне – в кожному з нас тече особлива УКРАЇНСЬКА КРОВ. Навіть на Щекавицькій, де жила моя бабуся Есфір Грінберг, завжди пахло УКРАЇНСЬКИМ ХЛІБОМ. Дніпро і український хліб. Пам’ятаю, як зі сльозами на очах, повертаючись після уроків, з купою зауважень і двійок у щоденнику, купував четвертинку улюбленого Хліба по дорозі додому і, жуючи його, намагався зрозуміти, як у таких добрих і ніжних батьків могло вдатися таке невиховане порося, як я.

Ми можемо ходити, бігати і переміщатися в будь-якому життєвому напрямку, але іноді, немов би випадково, із дитинства приходить мудра аналогія подій і ти, сам не усвідомлюючи того, прикриваєш душу рукою, щоб не закричати від різкого болю спогадів. Добрих спогадів, але вкрай болісних для душі.

 

Я не був знайомий з гуцульським етносом до свого візиту на полонину Борсучня до Василя Саманюка. На 7 км підйому в гори, їдучі верхи на коні, котрого вів за повід цей гуцул, під проливним дощем по калюжах і ямах, з пам’яті поступово почали стиратися багатолюдні вулички Києва і дорога до Західної України. Було одне бажання – нарешті дістатися, доїхати. Виявляється, їхати верхи це не так вже й легко і швидко.

В цей час мій Провідник говорив зі мною про Україну. Він ставив абсолютно прості питання, а в них відчувалися біль і тривога. Ми говорили в горах, за 7,5 км від його дому про ту тривогу, яку викликає у нього ситуація в країні. Василь з болем розповідав про історію його гуцульського народу і пояснював мені, чому вони так люблять полонину. Звідки в їх етносі стільки австрійських, румунських і польських слів. Чому ми так роз’єднані. І про що мріють ці аборигени Української Шамбали – Карпат.

 

Майже кожен день Василь Саманюк або пішки, або верхи долає 15 км. Вони вручну з батьком викладають з дерев, що впали, дорогу в гори. Складна і важка праця. В горах у їх родовому поселенні – корови, коні, собаки, свині, чисте повітря, парне молоко і бринза. Його очі – це очі вільного, сильного і дуже життєрадісного УКРАЇНЦЯ. На висоті 1,500 метрів він в піднебессі. Звідти він бачить війну і життя. Батьків, дружину і трьох синів. Донедавна щасливий та успішний майстер по дереву і затребуваний в Європі фахівець, він кинув все і пішов в рідні гори. Захворів на астму і зрозумів, що треба щось змінювати. Тепер зізнається собі в тому, що гонитва за успіхом не дає душі справжньої насолоди, а тільки вбиває правильне сприйняття Господа. Гуцули дуже віруючі. Непокірні. Сильні.

 

Ти говориш з ним, а Василь прислухається до шепоту гір. Саме там живе його Господь. І він, не шкодуючи ні сил, ні часу йде в гори до Бога. Тому що так вижила його гуцульська кров. Треба бачити, треба чути, треба вміти РОЗУМІТИ, як гуцули люблять свою країну – тихо, мовчазно, з сумом у погляді і зі сльозами на очах. Ось чому вони на колінах стоять уздовж дороги, проводжаючи в останню путь воїнів. Ось чому справжнє серце моєї палко коханої Батьківщини так голосно стукає в Західній Україні...

Дописував статтю і згадав слова Ольги Чіхелідзе-Батагової: «Так... вони можуть увірватися в цю країну, вони можуть доїхати до Києва... Але це буде дуже недовго і досить страшно, для ворогів. На кожній вулиці, в кожному вікні, кожна дитина і жінка, не дивлячись на вік і стан буде вбивати за свою землю, за свою Україну, за майбутнє своїх дітей. Рабами ми ніколи не були і не будемо!»

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми газда Василь Саманюк

https://www.youtube.com/watch?v=-l-HSmJtl3A

Володарський: «Минуло три місяці, а я нічого і нікого не забув»

28 програм, 28 доль, 28 таких неймовірних УКРАЇНЦІВ


Сказати, що я люблю Західну Україну значить сильно применшити. Я її обожнюю! Захоплююся! Всім серцем, всією душею, кожною крапелькою своєї людської свідомості. Це щось таке жадане і надзвичайно смачне, від чого з’являється внутрішній танець душі. Вулички Львова, тиша міста Рівне, м’яка ніжність Закарпаття. Суміш запахів, надії та історичної культури предків. Повітря спадщини поколінь. Життя орнаментів і дерев’яних церков.

650 км до урочища «Борсучня», родової землі Василя Саманюка. Гуцульський побут. Спокій та мудрість. І впевнений погляд такого здавалось би маленького на тлі величних гір, але такого сильного, міцного душею і духом чоловіка. Сходження в гори. У піднебесся. 1 500 метрів. Коні. Дощ. Ліс. Бесіда. Тепла дерев’яна гірська хатина і дзвіночки на збруї домашніх тварин. Кровна ніжність. З чашкою парного молока, з бринзою, з медом і грибною юшкою.

Звідти видно всю Україну. Там вижив непокірний дух УПА. Там рятували себе гуцульські діти і жінки. Там тривало життя і ніколи не закінчувалася УКРАЇНА. Він – Саманюк на початку сходження в цю Українську Шамбалу так і сказав: «Ми йдемо до Бога, в піднебесся».

Я з дитинства вірю в чудеса. Вірю в Господа. І зараз збираю після «Сповіді» зі священиками свічки. І під час програми їх запалюю. Це дуже важливо для мене, це наче продовження діалогу з Богом. Хресна хода. Коли ти хочеш відмолити все те, що залишилося назавжди в минулому, і попросити у Господа тиші, щастя і третього хлопчика (сина).

Родина, рідне місто, пам’ять предків – все це не гучні слова, а маленькі частинки душі, зрадити які означає зрадити самого себе. Багато хто поїхав. Ми втратили зв’язок з багатьма родичами. Але я так чітко і контрастно пам’ятаю моє запитання бабусі: «Чому ми не поїхали?» і її відповідь: «Розумієш, малий, ми дуже-дуже любимо цю країну. Ми не зможемо без неї жити».

У дитинстві я неймовірно любив суботу, коли повертаючись додому після тренування, чув запахи з скороварки, шкварчання сковорідок, що лунали з відчинених вікон по всьому двору. Таке ж відчуття затишку викликає західноукраїнська гостинність. Дуже не хотілося їхати від Саманюків. Троє синів. Глибоке відчуття дружби і сильної країни. У людях, в душах, у вчинках.

 

Рухаючись уздовж кордону до Ужгороду, ми відвідали священика греко-католицької церкви Юрія Поповича. Так дивно було спостерігати дерев’яні ікони та вироби, зроблені ним самим. Глибокий. Не дуже говіркий. Зважений. Але як відчувається там автентичність Нації. Він не скаже тобі жодного зайвого слова, зате першим піде захищати Неньку. Світ, якого ми не знаємо. Ми чуємо, намагаємося зрозуміти, але, не знаючи історії, не зможемо відчути себе справжніми. Мені ставало страшно за свою неусвідомленість. Неусвідомленість своєї країни.

Неподалік живе старійшина нашої Нації – Мирон Іван Васильович. 25 років концтаборів. І навіть сьогодні, на 27-му році незалежності України, в свої 89 років, він досі не реабілітований (?!). На краю села, в старенькій хатині, скромно, якщо не сказати убого, на пенсію трохи більше тисячі гривень живе Герой, який віддав своє життя за Незалежність України. Ув’язнення, Норильське повстання, катування…

Людина, яка відмовилася від помилування, не підписавши визнання своєї провини. І яке неймовірне здивування було у нас, коли наче найбільшу дорогоцінність від дістав Священний Псалтир. Бог і Україна. Одвічні цінності. З 9 років воював за Карпатську Україну! Слава Герою!

Проїхавши за день 350 км ми поспішали до Аніточки Білей. Дитина потрапила в біду. З вини комунальних служб їй на ніжку впало підпиляне дерево. А ця маленька Українка знайшла в собі мужність всіх пробачити, не дивлячись на 1,5-річну біду і біль. Цій маленькій людині з величезним серцем дуже потрібна наша допомога. Чужих дітей не буває!

Закарпатський єпископат УПЦ КП. Священик Віктор Аврамчук. Вчитель фізики. Робота з дітьми. Храм на території школи і школярі, що в найтяжчі хвилини тихцем заходять до цієї церкви. Вкрай добрий і приємний співрозмовник. Повага, що залишає усмішку на обличчі.

Отче Сергій Ємець. Капелан, який на наметі, що заміняв церкву на фронті, написав графік трьох богослужінь. І, коли хтось із солдатів здивувався, він відповів: «Я буду робити це навіть цілодобово, тільки для того, щоб душа зверталася до Бога».

Михайло Годинець. Спортсмен. Чемпіон. Воїн. Молодий батько. Тренер, який вчить наших дітей бути сильними. Мужній і відважний боєць, який перш за все вчить хлопчаків бути чоловіком і людиною.

Волонтер і душа Власта Негря. Мати, котрій болить війна, котра переживає за і воїнів, за всіх тих, хто потрапив в біду. Це вона попросила нас зняти і викласти негайно програму з Анітою.

 

Капелан Василь Мандзюк. Ми дружимо багато років. Він один з тих, хто підтримував нас у справі Лісника. Дерев’яний ансамбль церков на території Храму. Міжгір’я. Звивиста дорога в серці Карпат. Приголомшливі сири власного приготування. Непримиренний воїн духу. Непокірний Українець, котрий неймовірно тонко і віддано любить Бога.

Офіс батальйону ОУН в центрі Самбора. Василь Спаньчак і Володимир Дублянко. Володимир не говіркий і стриманий. Василь усміхнений і богобоязливий. Бог і Україна! Віра і величезна любов до своєї землі.

Отче Іване Владика. Селище Добряни, передмістя Львова. Проповідник. Я не смів перебивати цього священика. Він говорив вченням Господа. Спільний Храм УПЦ КП і УГКЦ. Поруч з величезним Храмом кладовище. Син зв’язкової УПА, в руках якої так і не вибухнула граната. Величезна родина, найдобріша Матінка, привітні і дуже європейські діти.

У Львові нас прихистив Роман Бешко. Псевдо Дід Роман. Добровольчий батальйон ОУН. Його будинок завжди відкритий для гостей, і вже точно жоден гість не піде від нього голодним. Мудрі очі, тепла усмішка і неймовірна доброта цієї людини запам’ятаються нам надовго.

 

Ангелом-Хранителем цього міста для нас стала Ірина Новосад. Ірочка дуже давно живе в Голландії, але як же вона живе Україною.

Андрій Гуменюк. Псевдо Кельт. Батальйон ОУН. Людина мистецтва, вимушена взяти в руки зброю. Юморний, але лютий. А ще дуже чесний і справжній.

Іван Головатий. Батя. Батальйон ОУН. Шпиталь. Після зйомок програми з сусідами по палаті трапилася цілком доросла і національна дискусія. Ситуація в країні болить всім.

Богдан Колос. Педагог (понад 30-ть років викладацької роботи), професор кафедри менеджменту Львівського національного університету; провідний спеціаліст и експерт державного управління; вчений – близько 40 років займається дослідженнями формування людини та управління державою, бізнесмен. Науково доводить, що кадрова політика держави та управління повинні бути вищим пілотажем громадянського суспільства.

Андрій Блонський. Психолог. Соціальна служба допомоги ветеранам АТО. Дуже привітний і щирий львів’янин, який допомагає воїнам та їхнім родинам.

Богдан Гавриляк. Українець, що знає своє коріння, котрий дбайливо зберігає фотографії кількох поколінь предків. Християнин. Людина зі стійкою громадянською позицією і жорстким ставленням до бюрократії і корупції.

Бзолі-Дацко Стефанія Володимирівна. 96 років. Політв’язень, яка зовсім юної була арештована і вивезена в концтабори в Сибір. 7 років ув’язнення і ще 6 років чекала чоловіка в колонії-поселенні в Сибіру. Сталь. Віра. Велика переконаність в майбутньому України. Низько вклоняюся!

Роман Мануляк. Священик. Молодий Отче. Настоятель красивої і доглянутої церкви в селі Чишки. Багато часу приділяє людям, позбавленим зору. Цей молодий Українець несе честь і правду своєї неньки Церкви. Української церкви.

Іван Дурнєв. Етнічний росіянин. В українській вишиванці. Вінчаний в Українській церкві. Незрячий. Ми з Іваном грали в ШАХИ і говорили щирою українською.

 

Олександр Король. Львівська політехніка. Кафедра фізкультури. Кіокушинкай карате. Сенсей. Величезний зал, в суботній ранок порожній і тихий. Татамі. І залита сонцем тренерська. Таких хлопців називають БАТЯ. Він дуже любить свою країну і виховує в хлопцях таку ж повагу і любов до Батьківщини. В його родині не з чуток знають про те, як комуністичний фашизм переламував долі. І, коли він зрозумів, що відбувалося у Львові за радянської влади – жахнувся, уявивши себе на місці тих людей, яких витончено і по-варварськи винищували. Учитель з великої літери!

За час перебування у Львові також встигли насолодитися гостинністю батьківського дому Ірини Новосад. Її син Костянтин зараз повернувшись з передової, разом з матір’ю активно допомагає нашим воїнам. А ще це неймовірно теплий будинок, наповнений повагою до старших і радісним агуканням новонародженого малюка. Львів вражає щоразу по-новому, але ніколи не залишає байдужим!

Юрій Пушкарський. Позивний «Стратег». Останні роки життя Олег Мужчиля «Лісника» воював з ним пліч-о-пліч. Зеленка. «Та сторона». Важка і вкрай небезпечна робота розвідника. Він важко переживає втрату командира. Але справу Лісника ще не завершено. Не кримінальну. Справа його життя і віри – УКРАЇНА!

 

У Рівному нас приймав у себе вдома Тарас Козлишин. Псевдо «Карай». Батальйон ОУН. Троє маленьких діток і красуня-дружина. Донечка, яка відмовляється йти спати, поки їй не дадуть помити посуд, старший син, який читає Жюль Верна і так по-дорослому впевнений в тому, що стане успішним адвокатом і буде захищати справедливість, і молодший син, неймовірно щира, товариська і відкрита світу і всьому новому дитина. І серце цього великого і затишного будинку – любляча дружина і турботлива мати Олеся. Передачу ми знімали в батьківському домі Тараса. Сім’я помітно переживала, а сам Тарас не показав і тіні хвилювання, тримаючись впевнено, розмірковуючи виважено і мудро. Справжній воїн, якому є кого захищати в тилу. Я буду сумувати за цією сім’єю.

Олександр Добровольський. Тренер. Учитель Романа Кривицького, який в свою чергу тренував моїх дітей. Федерациии кіокушинкай карате. Зустрівши нас, Олександр спочатку познайомив нас зі своїми вихованцями, і зі своїм сином. Приголомшливі хлопці, справжні чемпіони. Саші і як батьку, і як тренеру є чим пишатися.

Кривицький, Король, Добровольський, Годинець ... Хлопці, уклін Вам. Ви українці від Бога. Ви з хлопчаків виховуєте справжніх чоловіків.

 

Олександра Медвідь. Поетеса. Дуже тонка душа. Людина «без шкіри». Перш ніж зустрітися з нею, ознайомився з її творчістю. Вона відчуває світ віршами. Вірш-емоція. Вірш-нерв. І стільки болю в цій люблячій душі, стільки чуттєвості. У пам’яті залишилося спогад її одкровення з приводу Храму в місті Рівне. Вона не просто молиться, вона стоїть на колінах. Дуже талановита дитина. Таких дітей потрібно оберігати, берегти. Вони неймовірно потребують нашої любові.

Костянтин Степанюк. Разом зі своєю прекрасною дружиною Аліною, вони зустріли нас на порозі свого будинку і допустили у святая святих – майстерню художника. Рухи природи, що назавжди застигли на їх полотнах справили на нас грандіозне враження.

Костя і Андрій Ляшик разом виросли в селі Сергіївка біля Рівного. Костя викладає дітям. ПЛАСТ. Виставки. Творчі плани. У цієї людини, художника чимало досягнень, але, я впевнений, головні успіхи чекають на нього попереду.

Величезний Храм в центрі міста Рівне. Тарас Климович. Василь Лозинський. Петро Мартинюк. Рівненська єпархія УПЦ КП.

Капелан Тарас Климович. Отче Тарас помітно переживав. Йому здалося що ми говорили лише 15-20 хвилин. Запис тривав більше години. Це тільки здається, що сповідатися перед нацією і Богом легко. Ні! Це вкрай складно. Це в церкві під накидкою рясою ти говориш напівпошепки про щось сам собі. У Сповіді перед Богом і Нацією ти повинен бути таким, як ти є і зізнатися в любові до України і Господа. Це найвища громадянська позиція. Це вчинок. Отче Тарас його зробив.

Василь Лозинський. Надвисокий інтелект. Приїхав на запис телепрограми з сином. Такі люди не відступають, такі священики не зраджують. Це не мокшанські попи, які обшукують тебе очима. Це інтелект і духовність нації, яка захистить тебе навіть від самого себе. Лікар душ.

Петро Мартинюк. Проректор духовної семінарії. Це зовсім інший формат спілкування. Коли ти говориш один на один з Богом – це дійсно Молитва і покаяння. Коли ти говориш зі священиком про Бога, і він чує тебе, ти, як маленька дитина, каєшся про себе, лаєш себе за помилки, соромишся дурниці, гніву, гордині. Я пишаюся своєю кровної церквою Київського Патріархату. У нас велике майбутнє. Духовне і військове. Це сакральна сила нашої Нації.

Минуло три місяці, а я нічого і нікого не забув. 28 програм, 28 доль, 28 таких неймовірних УКРАЇНЦІВ. І знаєте що я вам скажу? Усвідомлення того, що такі люди є в нашій країні, багато що змінює. Заглянувши в таку кількість очей, зіткнувшись з такою кількістю доль неможливо залишитися незмінним. Вони воюють і живуть чесно, вони моляться і люблять дітей, вірять і допомагають стражденним. Пишаюся тим, що я українець.

А ще... буду ще уважніше стежити за собою і за тим, щоб бути гідним таких співвітчизників.

Тому що в нашій з Вами країні є НАЦІЯ. Нація, яка пробуджується від вікового сну, нація, міць якої ми поки до кінця не можемо усвідомити. Це наша суть. Наше минуле і наша спадщина, яку ми зобов’язані зберегти і примножити. Заради дітей. Заради онуків.

В ім’я і на славу ЗАГИБЛИХ ЗА УКРАЇНУ!

Володарський: «Минуло три місяці, а я нічого і нікого не забув»

28 програм, 28 доль, 28 таких неймовірних УКРАЇНЦІВ


Сказати, що я люблю Західну Україну значить сильно применшити. Я її обожнюю! Захоплююся! Всім серцем, всією душею, кожною крапелькою своєї людської свідомості. Це щось таке жадане і надзвичайно смачне, від чого з’являється внутрішній танець душі. Вулички Львова, тиша міста Рівне, м’яка ніжність Закарпаття. Суміш запахів, надії та історичної культури предків. Повітря спадщини поколінь. Життя орнаментів і дерев’яних церков.

650 км до урочища «Борсучня», родової землі Василя Саманюка. Гуцульський побут. Спокій та мудрість. І впевнений погляд такого здавалось би маленького на тлі величних гір, але такого сильного, міцного душею і духом чоловіка. Сходження в гори. У піднебесся. 1 500 метрів. Коні. Дощ. Ліс. Бесіда. Тепла дерев’яна гірська хатина і дзвіночки на збруї домашніх тварин. Кровна ніжність. З чашкою парного молока, з бринзою, з медом і грибною юшкою.

Звідти видно всю Україну. Там вижив непокірний дух УПА. Там рятували себе гуцульські діти і жінки. Там тривало життя і ніколи не закінчувалася УКРАЇНА. Він – Саманюк на початку сходження в цю Українську Шамбалу так і сказав: «Ми йдемо до Бога, в піднебесся».

Я з дитинства вірю в чудеса. Вірю в Господа. І зараз збираю після «Сповіді» зі священиками свічки. І під час програми їх запалюю. Це дуже важливо для мене, це наче продовження діалогу з Богом. Хресна хода. Коли ти хочеш відмолити все те, що залишилося назавжди в минулому, і попросити у Господа тиші, щастя і третього хлопчика (сина).

Родина, рідне місто, пам’ять предків – все це не гучні слова, а маленькі частинки душі, зрадити які означає зрадити самого себе. Багато хто поїхав. Ми втратили зв’язок з багатьма родичами. Але я так чітко і контрастно пам’ятаю моє запитання бабусі: «Чому ми не поїхали?» і її відповідь: «Розумієш, малий, ми дуже-дуже любимо цю країну. Ми не зможемо без неї жити».

У дитинстві я неймовірно любив суботу, коли повертаючись додому після тренування, чув запахи з скороварки, шкварчання сковорідок, що лунали з відчинених вікон по всьому двору. Таке ж відчуття затишку викликає західноукраїнська гостинність. Дуже не хотілося їхати від Саманюків. Троє синів. Глибоке відчуття дружби і сильної країни. У людях, в душах, у вчинках.

 

Рухаючись уздовж кордону до Ужгороду, ми відвідали священика греко-католицької церкви Юрія Поповича. Так дивно було спостерігати дерев’яні ікони та вироби, зроблені ним самим. Глибокий. Не дуже говіркий. Зважений. Але як відчувається там автентичність Нації. Він не скаже тобі жодного зайвого слова, зате першим піде захищати Неньку. Світ, якого ми не знаємо. Ми чуємо, намагаємося зрозуміти, але, не знаючи історії, не зможемо відчути себе справжніми. Мені ставало страшно за свою неусвідомленість. Неусвідомленість своєї країни.

Неподалік живе старійшина нашої Нації – Мирон Іван Васильович. 25 років концтаборів. І навіть сьогодні, на 27-му році незалежності України, в свої 89 років, він досі не реабілітований (?!). На краю села, в старенькій хатині, скромно, якщо не сказати убого, на пенсію трохи більше тисячі гривень живе Герой, який віддав своє життя за Незалежність України. Ув’язнення, Норильське повстання, катування…

Людина, яка відмовилася від помилування, не підписавши визнання своєї провини. І яке неймовірне здивування було у нас, коли наче найбільшу дорогоцінність від дістав Священний Псалтир. Бог і Україна. Одвічні цінності. З 9 років воював за Карпатську Україну! Слава Герою!

Проїхавши за день 350 км ми поспішали до Аніточки Білей. Дитина потрапила в біду. З вини комунальних служб їй на ніжку впало підпиляне дерево. А ця маленька Українка знайшла в собі мужність всіх пробачити, не дивлячись на 1,5-річну біду і біль. Цій маленькій людині з величезним серцем дуже потрібна наша допомога. Чужих дітей не буває!

Закарпатський єпископат УПЦ КП. Священик Віктор Аврамчук. Вчитель фізики. Робота з дітьми. Храм на території школи і школярі, що в найтяжчі хвилини тихцем заходять до цієї церкви. Вкрай добрий і приємний співрозмовник. Повага, що залишає усмішку на обличчі.

Отче Сергій Ємець. Капелан, який на наметі, що заміняв церкву на фронті, написав графік трьох богослужінь. І, коли хтось із солдатів здивувався, він відповів: «Я буду робити це навіть цілодобово, тільки для того, щоб душа зверталася до Бога».

Михайло Годинець. Спортсмен. Чемпіон. Воїн. Молодий батько. Тренер, який вчить наших дітей бути сильними. Мужній і відважний боєць, який перш за все вчить хлопчаків бути чоловіком і людиною.

Волонтер і душа Власта Негря. Мати, котрій болить війна, котра переживає за і воїнів, за всіх тих, хто потрапив в біду. Це вона попросила нас зняти і викласти негайно програму з Анітою.

 

Капелан Василь Мандзюк. Ми дружимо багато років. Він один з тих, хто підтримував нас у справі Лісника. Дерев’яний ансамбль церков на території Храму. Міжгір’я. Звивиста дорога в серці Карпат. Приголомшливі сири власного приготування. Непримиренний воїн духу. Непокірний Українець, котрий неймовірно тонко і віддано любить Бога.

Офіс батальйону ОУН в центрі Самбора. Василь Спаньчак і Володимир Дублянко. Володимир не говіркий і стриманий. Василь усміхнений і богобоязливий. Бог і Україна! Віра і величезна любов до своєї землі.

Отче Іване Владика. Селище Добряни, передмістя Львова. Проповідник. Я не смів перебивати цього священика. Він говорив вченням Господа. Спільний Храм УПЦ КП і УГКЦ. Поруч з величезним Храмом кладовище. Син зв’язкової УПА, в руках якої так і не вибухнула граната. Величезна родина, найдобріша Матінка, привітні і дуже європейські діти.

У Львові нас прихистив Роман Бешко. Псевдо Дід Роман. Добровольчий батальйон ОУН. Його будинок завжди відкритий для гостей, і вже точно жоден гість не піде від нього голодним. Мудрі очі, тепла усмішка і неймовірна доброта цієї людини запам’ятаються нам надовго.

 

Ангелом-Хранителем цього міста для нас стала Ірина Новосад. Ірочка дуже давно живе в Голландії, але як же вона живе Україною.

Андрій Гуменюк. Псевдо Кельт. Батальйон ОУН. Людина мистецтва, вимушена взяти в руки зброю. Юморний, але лютий. А ще дуже чесний і справжній.

Іван Головатий. Батя. Батальйон ОУН. Шпиталь. Після зйомок програми з сусідами по палаті трапилася цілком доросла і національна дискусія. Ситуація в країні болить всім.

Богдан Колос. Педагог (понад 30-ть років викладацької роботи), професор кафедри менеджменту Львівського національного університету; провідний спеціаліст и експерт державного управління; вчений – близько 40 років займається дослідженнями формування людини та управління державою, бізнесмен. Науково доводить, що кадрова політика держави та управління повинні бути вищим пілотажем громадянського суспільства.

Андрій Блонський. Психолог. Соціальна служба допомоги ветеранам АТО. Дуже привітний і щирий львів’янин, який допомагає воїнам та їхнім родинам.

Богдан Гавриляк. Українець, що знає своє коріння, котрий дбайливо зберігає фотографії кількох поколінь предків. Християнин. Людина зі стійкою громадянською позицією і жорстким ставленням до бюрократії і корупції.

Бзолі-Дацко Стефанія Володимирівна. 96 років. Політв’язень, яка зовсім юної була арештована і вивезена в концтабори в Сибір. 7 років ув’язнення і ще 6 років чекала чоловіка в колонії-поселенні в Сибіру. Сталь. Віра. Велика переконаність в майбутньому України. Низько вклоняюся!

Роман Мануляк. Священик. Молодий Отче. Настоятель красивої і доглянутої церкви в селі Чишки. Багато часу приділяє людям, позбавленим зору. Цей молодий Українець несе честь і правду своєї неньки Церкви. Української церкви.

Іван Дурнєв. Етнічний росіянин. В українській вишиванці. Вінчаний в Українській церкві. Незрячий. Ми з Іваном грали в ШАХИ і говорили щирою українською.

 

Олександр Король. Львівська політехніка. Кафедра фізкультури. Кіокушинкай карате. Сенсей. Величезний зал, в суботній ранок порожній і тихий. Татамі. І залита сонцем тренерська. Таких хлопців називають БАТЯ. Він дуже любить свою країну і виховує в хлопцях таку ж повагу і любов до Батьківщини. В його родині не з чуток знають про те, як комуністичний фашизм переламував долі. І, коли він зрозумів, що відбувалося у Львові за радянської влади – жахнувся, уявивши себе на місці тих людей, яких витончено і по-варварськи винищували. Учитель з великої літери!

За час перебування у Львові також встигли насолодитися гостинністю батьківського дому Ірини Новосад. Її син Костянтин зараз повернувшись з передової, разом з матір’ю активно допомагає нашим воїнам. А ще це неймовірно теплий будинок, наповнений повагою до старших і радісним агуканням новонародженого малюка. Львів вражає щоразу по-новому, але ніколи не залишає байдужим!

Юрій Пушкарський. Позивний «Стратег». Останні роки життя Олег Мужчиля «Лісника» воював з ним пліч-о-пліч. Зеленка. «Та сторона». Важка і вкрай небезпечна робота розвідника. Він важко переживає втрату командира. Але справу Лісника ще не завершено. Не кримінальну. Справа його життя і віри – УКРАЇНА!

 

У Рівному нас приймав у себе вдома Тарас Козлишин. Псевдо «Карай». Батальйон ОУН. Троє маленьких діток і красуня-дружина. Донечка, яка відмовляється йти спати, поки їй не дадуть помити посуд, старший син, який читає Жюль Верна і так по-дорослому впевнений в тому, що стане успішним адвокатом і буде захищати справедливість, і молодший син, неймовірно щира, товариська і відкрита світу і всьому новому дитина. І серце цього великого і затишного будинку – любляча дружина і турботлива мати Олеся. Передачу ми знімали в батьківському домі Тараса. Сім’я помітно переживала, а сам Тарас не показав і тіні хвилювання, тримаючись впевнено, розмірковуючи виважено і мудро. Справжній воїн, якому є кого захищати в тилу. Я буду сумувати за цією сім’єю.

Олександр Добровольський. Тренер. Учитель Романа Кривицького, який в свою чергу тренував моїх дітей. Федерациии кіокушинкай карате. Зустрівши нас, Олександр спочатку познайомив нас зі своїми вихованцями, і зі своїм сином. Приголомшливі хлопці, справжні чемпіони. Саші і як батьку, і як тренеру є чим пишатися.

Кривицький, Король, Добровольський, Годинець ... Хлопці, уклін Вам. Ви українці від Бога. Ви з хлопчаків виховуєте справжніх чоловіків.

 

Олександра Медвідь. Поетеса. Дуже тонка душа. Людина «без шкіри». Перш ніж зустрітися з нею, ознайомився з її творчістю. Вона відчуває світ віршами. Вірш-емоція. Вірш-нерв. І стільки болю в цій люблячій душі, стільки чуттєвості. У пам’яті залишилося спогад її одкровення з приводу Храму в місті Рівне. Вона не просто молиться, вона стоїть на колінах. Дуже талановита дитина. Таких дітей потрібно оберігати, берегти. Вони неймовірно потребують нашої любові.

Костянтин Степанюк. Разом зі своєю прекрасною дружиною Аліною, вони зустріли нас на порозі свого будинку і допустили у святая святих – майстерню художника. Рухи природи, що назавжди застигли на їх полотнах справили на нас грандіозне враження.

Костя і Андрій Ляшик разом виросли в селі Сергіївка біля Рівного. Костя викладає дітям. ПЛАСТ. Виставки. Творчі плани. У цієї людини, художника чимало досягнень, але, я впевнений, головні успіхи чекають на нього попереду.

Величезний Храм в центрі міста Рівне. Тарас Климович. Василь Лозинський. Петро Мартинюк. Рівненська єпархія УПЦ КП.

Капелан Тарас Климович. Отче Тарас помітно переживав. Йому здалося що ми говорили лише 15-20 хвилин. Запис тривав більше години. Це тільки здається, що сповідатися перед нацією і Богом легко. Ні! Це вкрай складно. Це в церкві під накидкою рясою ти говориш напівпошепки про щось сам собі. У Сповіді перед Богом і Нацією ти повинен бути таким, як ти є і зізнатися в любові до України і Господа. Це найвища громадянська позиція. Це вчинок. Отче Тарас його зробив.

Василь Лозинський. Надвисокий інтелект. Приїхав на запис телепрограми з сином. Такі люди не відступають, такі священики не зраджують. Це не мокшанські попи, які обшукують тебе очима. Це інтелект і духовність нації, яка захистить тебе навіть від самого себе. Лікар душ.

Петро Мартинюк. Проректор духовної семінарії. Це зовсім інший формат спілкування. Коли ти говориш один на один з Богом – це дійсно Молитва і покаяння. Коли ти говориш зі священиком про Бога, і він чує тебе, ти, як маленька дитина, каєшся про себе, лаєш себе за помилки, соромишся дурниці, гніву, гордині. Я пишаюся своєю кровної церквою Київського Патріархату. У нас велике майбутнє. Духовне і військове. Це сакральна сила нашої Нації.

Минуло три місяці, а я нічого і нікого не забув. 28 програм, 28 доль, 28 таких неймовірних УКРАЇНЦІВ. І знаєте що я вам скажу? Усвідомлення того, що такі люди є в нашій країні, багато що змінює. Заглянувши в таку кількість очей, зіткнувшись з такою кількістю доль неможливо залишитися незмінним. Вони воюють і живуть чесно, вони моляться і люблять дітей, вірять і допомагають стражденним. Пишаюся тим, що я українець.

А ще... буду ще уважніше стежити за собою і за тим, щоб бути гідним таких співвітчизників.

Тому що в нашій з Вами країні є НАЦІЯ. Нація, яка пробуджується від вікового сну, нація, міць якої ми поки до кінця не можемо усвідомити. Це наша суть. Наше минуле і наша спадщина, яку ми зобов’язані зберегти і примножити. Заради дітей. Заради онуків.

В ім’я і на славу ЗАГИБЛИХ ЗА УКРАЇНУ!

Валун


Шлях великого валуна...

Параска Плитка-Горицвіт - гуцулка, яка повторила шлях Сковороди

Народилася Параска Плитка 1 березня 1927 року в селі Бистрець, тепер Верховинського району на Івано-Франківщині, в сім’ї Штефана Плитки. ЇЇ батько був знаменитим ковалем на весь косівський край, окрім того – людиною освіченою, багато читав, знав мови. Мати – Анна – талановита ткаля та вишивальниця. Згодом сім’я перебралася у Криворівню. Параска встигла закінчити тільки 4 класи. Завдяки батькові дівчина знала мови, зокрема, німецьку. 

Пристає до національно-визвольного руху, стає зв’язковою УПА (псевдонім – Ластівка), носить повстанцям у ліс їжу й теплі речі. Потім – арешт. "Па малалєтству" Параска уникає розстрілу, їй дають 10 років таборів. Взимку 1945 року тисячі засуджених молодих дівчат із Західної України товарними ешелонами відправляють у Сибір. "Замість теплого одягу видавали закривавлені шинелі з розстріляних", – згадувала Параска Степанівна.     В ешелоні на Колиму дівчина відморозила ноги, і її залишили в уральському тюремному госпіталі. Дивом обійшлося без ампутації, але майже п'ять років пересувалася на милицях. 

З 1947 року відбувала строк у спецтаборі в Спаську (Казахстан).     Пізніше, після звільнення, Параска Степанівна уникала розмов про табірне життя, і справа була не лише у власному травматичному досвіді – вважала, що ці розповіді нічого, окрім зневіри, болю та ненависті, не можуть викликати в слухачів. Вона підкреслювала, що тільки любов і милосердя людей, лікарів і засуджених, яких зустріла в ув’язненні, допомогли їй вижити.     Ще в таборі Параска Плитка дала собі обітницю – якщо залишиться живою, буде славити Мир Божий на землі.     Батьки сподівалися, що дівчина знайде собі пару. Однак особисте життя Параски мало свою драматичну історію. Ще в таборах вона листувалася з іншим ув’язненим, нібито, грузинським художником, ім’я якого так і залишилось невідомим. Шляхи їх на численних пересилках загубилися, та Параска встигла переслати додому його адресу.     Батьки, по-своєму бажаючи щастя своїй дитині, знищили цього листа. Дізнавшись про це, Параска спочатку тривалий час не могла пробачити такого вчинку. Навіть наполягла побудувати їй невеличку хату, щоб жити окремо. І на все життя залишається самотньою. Так вона стає Плиткою-Горицвіт. 

Читати історію життя Параски Горицвіт:  http://spadok.org.ua/vydatni-ukrayintsi/paraska-plytka-gorytsvit-gutsulka-yaka-povtoryla-shlyach-skovorody

Дивитися документальний фільм "СВІТ ПАРАСКИ-ПЛИТКИ ГОРИЦВІТ": https://www.youtube.com/watch?list=PLYroJ2pkJrKkNYrw_fo0eJgDM8L7g20fF&time_continue=6&v=tB-gaUFjeKs