хочу сюда!
 

Оксана

45 лет, весы, познакомится с парнем в возрасте 45-53 лет

Заметки с меткой «володарський»

Богдан Колос ясно бачить нашу державну недбалість – Володарський

 

Країна – це місце, де людина народилася, її потрібно любити і шанувати, як рідну матір, і коли вона в біді, і коли вона процвітає. А держава – це форма господарювання на території країни, і до неї слід ставитися критично.

Колос Богдан Олексійович

 

Ми опинилися в країні неймовірного кадрового голоду. Країна, в якій можна в переході або на базарі зустріти продавця з трьома вищими освітами. Країна, в якій колишній «чебурашкін» фсб, після вдалого вибуху на стадіоні, випадково забув віддати 50 мільйонів доларів кунцевським і став кровожерливим нелюдом по відношенню до власної країни. Сон розуму породжує чудовиськ. Там, де немає розуму – кулі, кастети і кров. Там, де немає душі – біль та спустошення.

Ми ніколи по-справжньому не будували нашу державу, ніколи не розвивали, не культивували історію, релігію, культуру, спорт. Ми не зуміли цього зробити лише тому, що довіряли свою країну внукам та правнукам червонознаменних нелюдів. А сьогодні ми дивуємося з того, що відбувається, боячись зізнатися собі в тому, що через власну байдужість ледве не втратили свою країну. І лише коли Україною колонами поїхали траурні машини, ми раптом оговталися і зрозуміли – або тут і зараз, або вже ніколи.

 

Мені було досить важко розмовляти з цим вченим. Він так ясно бачить нашу державну недбалість. Відчувалося, наче ця людина говорить з трибуни перед великою аудиторією, тому навіть запитання задавати йому було досить складно. Генетика, пам’ять поколінь… репресованих, загартованих підпіллям досі болить і не дає спати. У Львові це відчувається мовчазним криком. Вони не пробачили і не пробачать горя та смертей українців.

 

Це дуже сильний УКРАЇНЕЦЬ. Він любить нашу країну і вміє навчати цій любові інших. Радянські науковці не вірили в Бога, львівські – лише з ним і обговорюють побудову матерії.

Ми наближаємося до чергового етапу передвиборчих ігор. Вони на 99,9% – прокремлівські. Нам знову готують «красивий» сценарій з недолугою режисурою, в якому немає і ніколи не буде України. Янкі будуть розігрувати амплуа борців за справедливість, мокші будуть за давньою звичкою ходити по головах та винищувати «незручних», бюргери і англосакси в білих рукавичках будуть з осудом хитати головами, а ми будемо так само заглядати в рота «хазяям», поки в нашій країні не з’явиться базис управління державою.

Система. Методичність. Жорсткі вимоги до державних службовців всіх рівнів. Реформа сьогодення як спосіб управління майбутнім.

Я народився та виховувався в Радянському Союзі, як і багато поколінь моїх предків, все життя прожив в Києві, тому для мене НАЦІОНАЛІЗМ – це набуте, усвідомлене, а не привите з дитинства. Але навіть в мене вже визріла майже звіряча лють до наших «елементів» державного апарату. Це просто паразитуюче утворення, котре ми вигодовуємо своїми коштами, своїми нервами, а зараз навіть своєю кров’ю.

 

В аудиторії Богдана Олексійовича будуть лише сильні і гідні УКРАЇНЦІ. Діти міліціонерів, прокурорів, чиновників та депутатів не зможуть, не витримають тієї України, яку мріє побудувати цей вчений. Мокшанським вихованцям таке не до снаги.

Держава з людським обличчям. Духовна. Справедлива. Мирна. Розвинена. Велична. В одному ми маємо бути безкомпромісні – інтереси України понад усе. Не можна зраджувати Батьківщину навіть в дрібницях.

На старовинному львівському подвір’ї у пана Богдана тихо і затишно. Напрочуд приємно посеред невпинної круговерті зупинитися на хвильку у цьому львівському оазисі та випити кави біля фонтану за бесідою з цією надзвичайною людиною. При всій своїй суворості та стриманості він надзвичайно привітна людина. Богдан Олексійович так пишався тим, що молоде покоління піклується про Україну. А мені постійно хотілося назвати його БАТЬКОМ.

Богдане Олексійовичу, дякую Вам! Ви дивитеся в майбутнє нашої країни. Ви створили технологію розбудови України. І коли каркання кремлівських рабів буде перекривати голос розуму, я буду відкривати подаровану Вами книгу, знаходити потрібну тезу і зупиняти недолугу і непотрібну жовч.

Вашу працю, Вашу душу, Ваше життя Ви присвятили Україні. Велика шана і низький уклін Вам!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Богдан Олексійович Колос

https://youtu.be/NsXB9PPYm60

Отець Петро врятує від сумнівів та неспокою – Олег Володарський

Священик Петро Мартинюк допоможе не зірватися в прірву відчаю чи горя


Перш за все, хочу подякувати Рівненській митрополії УПЦ КП. Юрій Качан, секретар архієпископа Рівненського і Острозького Іларіона дуже допоміг знімальній групі в організації зйомок програми «Сповідь».

 

Випадково перед тим, як розпочати статтю натрапив на фото Варвари Мартинюк, доньки священика Петра Мартинюка, проректора Рівненської духовної семінарії УПЦ КП.

Людина-загадка. Ні, він абсолютно відкритий до діалогу, а наша «Сповідь» була щирою та відвертою. Загадкою для мене стало інше. Глибина. І відчуття повної відсутності метушливості, впевненість в Господі, і в обраному життєвому шляху. Для мене це і є справжня велич.

 

Це були зйомки четвертої в той день передачі. Було складно, і сили танули разом з воском палаючих свічок. Глибина. Велич. У нас відбувся неймовірний діалог. Священик і прихожанин. Ми дивилися одне одному в очі і розуміли – від нашого діалогу залежить вкрай багато. І для кожного з нас, і для Віри, котра визначає наше життя, і для людей, що будуть робити для себе серйозні висновки, дивлячись цю передачу.

Величезний храм і два маленьких українця. У одного ВЕЛИЧ віри Господньої, у іншого – запитання прихожанина і християнина. Доступ до спілкування зі священнослужителями моєї рідної та кровної церкви дає мені Господь і Церква.

Вкрай важливим такий діалог є саме сьогодні, напередодні автокефалії. Історична справедливість через 450 років. Страшна цифра. Надзвичайно страшна. Кремлівська церква привила не властиві нам цинічність, байдужість і хамство. Ця штучна релігія замість чистоти Молитви і сили Духу заарканила волевиявлення і намагалася своїми путами скувати вільний дух нашої нації. Спотворена кривавим режимом «шарікових», вона стала секретною службою по спостереженню за нашими душами, засобом впливу на них.

І як же це важливо, коли проїхавши 6 000 кілометрів, ти бачиш навпроти себе очі священнослужителя, котрий відчуває твій біль. І не просто відчуває, а відповідає тобі на нього милосердям. Куполи Храму і Господня тиша дали нам можливість спілкуватися душами.

 

Ми втратили метушню матеріального світу. Поза соціумом. Поза соціальною обмеженістю такого складного і заплутаного сьогодення. Потім ми спілкувались про це. Говорили про те, як багато існує того, що заважає нам спілкуватися одне з одним відверто та щиро. Відкрито. На очах у Бога. Ми не завжди це розуміємо. Не завжди почитаємо Господа.

Отець Петро викладає в духовній семінарії. Часто буває так, що священик канонічно і літургійно знає, як проводити службу і проповідь. Він виконує свою роботу гідно і в Господі. Проте почути душу, як Ісус, до снаги не кожному. Врятувати від сумнівів та неспокою. Заспокоїти. Подарувати Віру. Вчасно надати молитву, котра допоможе не зірватися в прірву відчаю чи горя. Люби ближнього свого, наче себе САМОГО. Врятуй його. Врятуй, отче!

 

І коли я побачив очі цієї маленької дівчинки, доньки отця Петра, …мене поглинуло усвідомлення – ось звідки така велич, такий дух. Це любов. Божа. Щира. Сильна. Священнослужитель такий, яким він ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ бути.

Поринув у спогади про отця Дмитра Поворотного, матінку Наталію Кудрянську, отця Василя Вірозуба, отця Андрія Ляшика. Господи, дай моєму Храму УКРАЇНСЬКОЇ сили Духу. Допоможи нам, Господи. Помилуй. Зупини ВІЙНУ. Борони нас, Боже.

Священик Петро Мартинюк побачив мій біль, котрий роз’їдає душу всі роки війни. Сповідь – це біль війни, це небажання ховати найкращих. Сповідь – це крик до Господа про долю моєї нації, котра вже тисячу років не може позбавитися від нав’язливого та липкого рабства болотних кремлівських щурів і закривавлених мантій.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Петро Мартинюк

https://youtu.be/omczlAVHlNs

Треба бачити, розуміти, як гуцули люблять Україну – Володарський

 

«Захист Батьківщини і оборона культури. Велична Батьківщино, всі духовні скарби твої, всі невимовні принади твої, всю твою невичерпність у всіх просторах і вершинах – ми будемо боронити. Не знайдеться таке зачерствіле серце, щоб сказати: не думай про Батьківщину. І не тільки в святковий день, але і в щоденній праці замислюємося про все, що вчиняємо про Батьківщину, про її щастя, про її велич всенародну. Через все і поверх усього знайдемо будівельні думки, які не в людських термінах, не в самості, але в істинній самосвідомості скажуть світу: ми знаємо нашу Батьківщину, ми служимо їй і покладемо сили наші на оборону її на всіх її шляхах».

Микола Реріх

А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні – і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: «Тут вхід не вільний!»

Михайло Коцюбинський «Intermezzo»

 

Всі ми дуже різні. Нас не зможуть вже змусити бути однаковими. Проте нас об’єднує одне – в кожному з нас тече особлива УКРАЇНСЬКА КРОВ. Навіть на Щекавицькій, де жила моя бабуся Есфір Грінберг, завжди пахло УКРАЇНСЬКИМ ХЛІБОМ. Дніпро і український хліб. Пам’ятаю, як зі сльозами на очах, повертаючись після уроків, з купою зауважень і двійок у щоденнику, купував четвертинку улюбленого Хліба по дорозі додому і, жуючи його, намагався зрозуміти, як у таких добрих і ніжних батьків могло вдатися таке невиховане порося, як я.

Ми можемо ходити, бігати і переміщатися в будь-якому життєвому напрямку, але іноді, немов би випадково, із дитинства приходить мудра аналогія подій і ти, сам не усвідомлюючи того, прикриваєш душу рукою, щоб не закричати від різкого болю спогадів. Добрих спогадів, але вкрай болісних для душі.

 

Я не був знайомий з гуцульським етносом до свого візиту на полонину Борсучня до Василя Саманюка. На 7 км підйому в гори, їдучі верхи на коні, котрого вів за повід цей гуцул, під проливним дощем по калюжах і ямах, з пам’яті поступово почали стиратися багатолюдні вулички Києва і дорога до Західної України. Було одне бажання – нарешті дістатися, доїхати. Виявляється, їхати верхи це не так вже й легко і швидко.

В цей час мій Провідник говорив зі мною про Україну. Він ставив абсолютно прості питання, а в них відчувалися біль і тривога. Ми говорили в горах, за 7,5 км від його дому про ту тривогу, яку викликає у нього ситуація в країні. Василь з болем розповідав про історію його гуцульського народу і пояснював мені, чому вони так люблять полонину. Звідки в їх етносі стільки австрійських, румунських і польських слів. Чому ми так роз’єднані. І про що мріють ці аборигени Української Шамбали – Карпат.

 

Майже кожен день Василь Саманюк або пішки, або верхи долає 15 км. Вони вручну з батьком викладають з дерев, що впали, дорогу в гори. Складна і важка праця. В горах у їх родовому поселенні – корови, коні, собаки, свині, чисте повітря, парне молоко і бринза. Його очі – це очі вільного, сильного і дуже життєрадісного УКРАЇНЦЯ. На висоті 1,500 метрів він в піднебессі. Звідти він бачить війну і життя. Батьків, дружину і трьох синів. Донедавна щасливий та успішний майстер по дереву і затребуваний в Європі фахівець, він кинув все і пішов в рідні гори. Захворів на астму і зрозумів, що треба щось змінювати. Тепер зізнається собі в тому, що гонитва за успіхом не дає душі справжньої насолоди, а тільки вбиває правильне сприйняття Господа. Гуцули дуже віруючі. Непокірні. Сильні.

 

Ти говориш з ним, а Василь прислухається до шепоту гір. Саме там живе його Господь. І він, не шкодуючи ні сил, ні часу йде в гори до Бога. Тому що так вижила його гуцульська кров. Треба бачити, треба чути, треба вміти РОЗУМІТИ, як гуцули люблять свою країну – тихо, мовчазно, з сумом у погляді і зі сльозами на очах. Ось чому вони на колінах стоять уздовж дороги, проводжаючи в останню путь воїнів. Ось чому справжнє серце моєї палко коханої Батьківщини так голосно стукає в Західній Україні...

Дописував статтю і згадав слова Ольги Чіхелідзе-Батагової: «Так... вони можуть увірватися в цю країну, вони можуть доїхати до Києва... Але це буде дуже недовго і досить страшно, для ворогів. На кожній вулиці, в кожному вікні, кожна дитина і жінка, не дивлячись на вік і стан буде вбивати за свою землю, за свою Україну, за майбутнє своїх дітей. Рабами ми ніколи не були і не будемо!»

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми газда Василь Саманюк

https://www.youtube.com/watch?v=-l-HSmJtl3A

Одесити – наступні гості О. Володарського в програмі «Сповідь»


Гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її створюють.

Дж. Міль

Герої Дніпровського циклу надзвичайно вразили мене своєю щирістю, мужністю, мудрістю та безмежною любов’ю до рідної країни. Особливої поваги заслуговує ще й те, що до війни з Росією цей регіон переважно був далекий від усвідомлення української культури, історії, які є самою суттю українства, а сьогодні зусиллями цих таких надзвичайно звичайних Героїв величезний регіон поступово починає усвідомлювати свою національну ідентичність.

Наступним етапом подорожі Україною стала Одеса. Місто-загадка. Місто, що стоїть на перетині двох найбільших торгових шляхів. Місто, що протягом своєї історії будувало себе самостійно. Розмаїття національностей, поглядів, релігій та традиційний одеський гумор створюють відчуття безперервного свята. Проте душа цього міста глибша та загадковіша за одеські катакомби. І що найважливіше – ця душа українська!


Мій перший співрозмовник справжній одесит, безмежно закоханий в рідне місто, відомий продюсер, журналіст, рекламіст, політолог, ведучий ток-шоу «Хлеба и зрелищ» Михайло Бейзерман. Неможливо описати словами, чому і чим нас так захоплює Одеса, це треба лише відчути. Те ж саме можна сказати про цю людину. Просто зумійте побачити і Ви самі все зрозумієте.

Уособлення того, що я відчуваю як гармонію – Протоієрей Віталій Сеник, обласний благочинний Одесько-Балтської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату. Ще у 90-х роках він ціною великих зусиль та ризику для життя вийшов з під крила московського патріархату. Отець доклав неймовірних зусиль, щоб відродити старовинний храм, який збудував у ХVІІІ столітті князь Григорій Потьомкін, а пізніше став першим храмом Київського Патріархату в Одесі. https://wz.lviv.ua/article/131725-do-ioho-khramu-potiahnulysia-navit-ateisty

Побувавши в пеклі Іловайського котла, вона сьогодні посміхається так щиро, тепло і відкрито, ніби не було в її житті нічого окрім сяйва одеського сонця та ласкавого узбережжя Чорного моря. Проте навчила цінувати життя цю справжню Героїню, без сумніву, саме війна. Гість другого випуску одеського циклу проекту «Сповідь» – учасник АТО, волонтер, надзвичайна жінка та любляча мати – Анна Ільющенкова. Детальніше про цю видатну постать можна прочитати тут: http://fakty.ua/194597-medsestra-batalona-donbass-v-ilovajskom-kotle-ya-poluchila-chetyre-tyazhelejshih-raneniya-no-statusa-uchastnika-ato-mne-ne-dayut

Військовий капелан, священик української православної Церкви Київського Патріархату Андрій Ляшек. Відносини суспільства з Богом, необхідність каяття та визнання провини у своєму серці – постулати, які дадуть змогу морально переродитися, вважає Отець Андрій. Після нашої розмови на все життя запам’ятаю сказане ним: «Віра без добрих справ мертва».

Ще одна широко відома не тільки в Одесі, але й за її межами постать – астролог, астропсихолог, телеведучий Ян Данилович. Він присвятив себе вивченню трансцендентної складової життя, більше 30 років практикує ЛАЛ КІТАБ, знає відповіді на найскладніші запитання та розповість багато цікавого про події, що відбуваються.


Володимир Орел, людина, як уособлення духу українства. Хірург на фронті, лікує найтяжчі рани, яких зазнала нація, рятує дорогоцінні життя наших солдат. Проте переконання, якими цей герой живе в тилу вражають не менше військової звитяги: Коли мова йде про дружину, то це Берегиня родини, роду, яку кохають, якій з гордістю цілують натруджені руки за те, що вона цими самими руками годує, обіймає, підтримує та втішає всю велику та люблячу родину. Якщо раптом гість, то одразу накритий стіл, щира посмішка та душевна розмова і, нерідко , завітавши на годину, гість може затриматися на ніч, а то й на тиждень, точно знаючи, що гостинність господарів абсолютно щира. Якщо лікувати, то попередньо віддавши молитву Господу та святому Луці, ікони якого стоять як вдома, так і на роботі. Він знає набагато більше за багатьох. Він вже живе тим українством, тією Україною, які ми тільки почали усвідомлювати та відбудовувати.

Керівник релігійної громади Свято-Троїцької парафії української Православної Церкви Київського Патріархату м. Одеси, керівник єпархіального відділу співпраці з козацькими організаціями, капелан, священик Василь Вірозуб. Запам’ятайте його слова «Ми приречені на перемогу. Приречені!» Впевнений що його енергійність та добрий гумор дають неабияку підтримку та наснагу українським бійцям на війни і слугують стовпом підтримки вірянам у мирній Одесі.


Він знає про Одесу більше за багатьох, із задоволенням ділиться своїми знаннями, закохуючи в рідне місто дедалі більше людей на екскурсіях, які організовує його туристична агенція. Історик, бізнесмен, мандрівник, журналіст, громадський діяч. Людина, яка має чотири вищих освіти, але яка перетворила своє хобі в основний вид діяльності. Справжній одесит, справжній українець – Олексанр Бабіч http://svobodaslova.in.ua/news/read/29191

Випадкова і дещо незвична тема інтерв’ю була піднята при зустрічі з очевидцем трагічних подій 2014-2015 років на окупованих територіях у місцях позбавлення волі. Про долі українських громадян, які стали заручниками російської збройної агресії на Сході України. Те, чого не прочитаєш у жодній газеті, тема, яку відмовляються підіймати усі інформаційні портали. Ексклюзивне інтерв’ю з очевидцем подій – «Макаром».

Нагорода «Кращий депутат одеської міськради» для Анни Позднякової, я вважаю, абсолютно заслужена. Це людина, яка не просто хоче змін, вона їх створює. Жінка, мати, політик… Проте, мабуть, найголовніше – УКРАЇНКА, яка, не шукаючи собі виправдань та не зважаючи на перепони, розбудовує ту країну, яку ціною власних життів захищають наші хлопці. http://ivasi.news/polites/anna-pozdnyakova-priznana-luchshim-deputatom-odesskogo-gorsoveta-andrey-kislovskiy-hudshim/

Керівник Одеського осередку Всеукраїнської організації «ДІЯ» Наталія Кручиніна. Вона з весни 2014 року займається волонтерською роботою та відстоювала офіційне визнання добровольчих батальйонів на місцевому рівні – http://dumskaya.net/news/v-odesse-dobrovoltcy-trebuyut-statusa-uchastnika-059519/. Допомагає солдатам на фронті, опікується пораненими, але як справжня жінка, мати, берегиня вона розуміє, що одним із найважливіших шляхів до створення бажаного майбутнього є правильне виховання дітей, адже вони і успадкують усі результати наших починань.

Руслан Форостяк. Висока посада ведучого консультанта начальника Головного управління Національної поліції у Одеській області, активна громадянська позиція, успішний бізнес… Але це не головне, що треба сказати про цю людину. А головне те, що багато років проживаючи в Одесі він не розучився любити Україну так, як завжди вміли це робити на Галичині. А Одеса за багато років нагородила його тим тонким, сповненим іронії почуттям гумору, притаманним тільки їй. http://slovo.odessa.ua/news/17216-ruslan-forostyak-zanyal-shtatnuyu-dolzhnost-v-nacpolicii.html

Гостею завершального випуску Одеського циклу проекту стала редактор видання «Ділова Одеса», журналіст, телеведуча Олена Жура. Проте, як справжня жінка, ця прекрасна пані уміє дивувати. Прийшовши гостею на зйомки програми, буквально за декілька хвилин вона стала її господинею, перетворивши на гостя мене. Подробиці дивіться у випуску.