хочу сюда!
 

Оксана

38 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 27-45 лет

Заметки с меткой «гуцулка»

Лено, ти живеш своєю неймовірною землею – Олег Володарський

 

Найщасливіші люди – ті, хто відшукав себе. Вбиті і відроджені незліченну кількість разів своєю внутрішньою боротьбою, вони випромінюють простоту, залишаючись при цьому складним механізмом, котрий не до снаги. Їх щирість нагадує оголеність та беззахисність, та варто торкнутися їх душі, і ти відчуєш усю силу захисної броні з присмаком сталі на вустах. Їх слова, наче куля, що влучно летить до цілі, пронизує твою голову, за долі секунди змінюючи твоє мислення і закладає в нього щось нове, невідоме тобі раніше. Їх мовчання приголомшує… Їх посмішка обеззброює…

В них немає меж, проте ти гостро відчуєш свої, як тільки спробуєш увійти на невідому тобі територію. Вони усюди, та самі по собі. Вони бачать тебе наскрізь, тому що бачать себе. Вони знають, якими почуттями ти сповнений і скільки тобі потрібно до останньої краплі.

І якщо тобі дуже пощастить – ти зустрінеш їх на своєму життєвому шляху. Буде солодко та боляче водночас. Буде ламати наче за черговою дозою. Буде руйнувати і збирати докупи… Це хороший знак, ти ростеш.

Навіть якщо після тебе розтрощить, наче після падіння з висотки, тобі завжди подадуть руку і покажуть те, чого ти раніше не бачив. Головне не пройти повз. Повз таких людей. Ти впізнаєш їх за простотою. За поглядом, котрий тебе обеззброїть та прив’яже сильніше за будь-які ланцюги…

Анжеліка Хоффман

 

Слухай, а ти знаєш, як я рятуюся від болю? Шукаю спокою в тиші. Або йду до людей, вони в нас неймовірно мудрі.

Ось і наближається до завершення цикл програм про твою рідну Гуцульщину. Ти була права. Це чарівно. Казка, котру треба зуміти почути…як в дитинстві, коли на межі сну, завернувшись в ковдру, слухаєш мамині казки, вже не зовсім усвідомлюючи де сон, а де дійсність.

 

Ти живеш своєю неймовірною землею. Ти гуцулка. Завдяки цій енергії, котру дарують тобі твої любі гори ти умієш встигати усюди, а твоїх щоденних турбот, з котрими ти з такою легкістю пораєшся, вистачило б на трьох. Гори також люблять тебе, тому віддають тобі не менше любові та наснаги, ніж ти їм. А завдяки твоїй любові до рідного краю і з’явився цикл «Українська Шамбала».

 

«Просвіта», Манява, Верховина, Ясенів… Госпідко, пратчер, инчий вимір… Ти подарувала мені знайомства з неймовірними людьми, гостинно запросила до вашого родинного музею… Троє твоїх дітей, котрі так щиро моляться за столом. Я вражений!

Твої друзі – думаючі люди. А в їхніх очах неймовірна чесність та щирість. Пам’ятаю все. Кожний діалог. Кожне знайомство. Кожну мить.

Ти надзвичайно любиш свою країну. І це для мене найважливіше. Відповідь на питання «А що ти зробив для України?» стала мірилом мого ставлення до людей. Найсильніші любов та молитва – мовчазні. Найсильніша посмішка – посмішка людини, у котрої на душі сльози. Лено, у тебе грандіозний етнос. Етнос сили та віри. Етнос неймовірної працьовитості та щирої гостинності.

 

Ми дуже різні, сестричко. Різні за вихованням, традиціями… Проте які ж ми схожі, коли в нас грає одна українська кров. Ми нікому не подаруємо Україну, чого б нам це не коштувало.

Та справжній бій за Україну ще попереду. Ось там і знадобиться наша єдність. Розумієш? Знаю, що розумієш. Тому і пишу тобі відкрито та щиро на очах у всіх. Для того, щоб ми вміли знати, що ми є одне в одного. Для того, щоб зуміли довіряти. Це один із найболючіших аспектів нашого сьогоднішнього суспільства – невміння довіряти. А ми не маємо на це ДУХОВНОГО права.

Як тільки на святу українську землю впала перша крапелька крові загиблого за Україну воїна, ми зобов’язані були взятися за руки… Молитися та вірувати. Воювати та вірувати. Вірувати та виховувати дітей.

Ми ладні вмирати за свою країну, аби тільки Україна жила. На жаль, ніхто не знає, коли ми пройдемо це шлях і подужаємо це випробування. Господь навчає нас мудрості, каяттю та терпінню. Та завдяки цій скруті я зумів дізнатися про те, що в нашій з тобою країні живуть такі люди як ти – ззовні спокійні та виважені, а всередині щирі та вільні.

 

Дозволь мені вклонитися твоїй землі, твоєму дому, твоєму Храму. Дозволь вклонитися твоїй матері і по-дитячому зніяковіти, адже ми маємо завжди шанувати батьків. Вона пригощала мене хлібом. А для мене, як для українця, це святе.

Твоя Гуцульщина, Рашковська, навчила мене говорити вголос слова, котрих я раніше навіть не знав… Я не знав, що можна так любити свою країну і говорити про це… по-гуцульськи – не озираючись.

Лено, ми живемо в надкрасивій країні, ми частинки величної, грандіозної нації. Ми неймовірно щасливі люди, Сестро… Тільки б вимолити МИР…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Лена Рашковська

https://youtu.be/-3RYAyZcO8Q


Сила матерів – у прагненні виховати вільного і сильного українця

Гуцулка Боцвінок Марія Михайлівна. Скільки тепла та любові в цих очах, котрі бачили і польську, і австрійську окупації, і комуністів – найлютіших наших ворогів – Олег Володарський

 

Гуцулiв назвали гуцулами не самi гуцули. I було в тому мало приємного. Волохи, тобто предки молдован i румунiв, так обзивали своїх неспокiйних сусiдiв, гiрських поселян. «Гоц» або «гуцул» означало буквально «розбiйник». I рiч не просто у бажаннi одних збагатитися за рахунок iнших — навпаки: горяни звикли цiлком по-робiнгудiвському «забирати в багатих i роздавати бiдним». Бути дукою, паном i вивищуватися над iншими серед них i досi не прийнято. Ба навiть шанобливе українське звертання «пан» тут досi не вживається. «Справедливим розподiлом» промишляли й Олекса Довбуш, й Устим Кармелюк — легендарнi українськi бунтарi. Та й найперша письмова згадка слова «гуцул» пов’язана iз заколотом. У документах 1754 року значиться, що якась «гуцулка» буцiм спалила пановi маєток i за те була страчена…

Але хто ж тi «гоци» i «гуцули»? Однi науковцi кажуть, що то людська мiшанка з рiзних половецьких, печенiзьких та iнших кочових племен, слов’ян, румунiв i пiзнiших утiкачiв вiд панщини, фактично — козакiв. Мовляв, на їхнiй основi сформувався й законсервувався в горах такий ось своєрiдний етнос. Згадують навiть теорiю пасiонарностi (пасiонарiї — енергiйнi, вольовi люди, якi, зокрема, не визнають суспiльних обмежень i готовi, наприклад, терпiти злигоднi в горах або днiпровських плавнях заради свободи). Нiбито цим можна пояснити небувалий темперамент гуцулiв. Бiльшiсть же етнографiв сходяться на тому, що гуцули — це справдi окрема стародавня народнiсть, i виходять при цьому з явної однорiдностi в їхнiй зовнiшностi та звичаях. Хведiр Вовк твердить: «Це чистий етнiчний тип — чужi домiшки дуже невеликi. Гуцули рiшуче не належать до чужих схiдних народiв (узи, печенiги), але до українського племенi». Хто з них ближчий до iстини, не можемо сказати. А ось думка про те, що в Українi два «полюси пасiонарностi» — Запорiжжя на пiвднi й Карпати на заходi, — погодьтеся, цiкава…

Гуцул

 

Самi себе гуцули називали «ирстєни» — схоже на «християни», а можливо, навiть на староруське «крестьяне», тобто «селяни», «поселяни» — тi, хто заселював гори. Першопрохiдцi, пiонери! Вони казали про себе: «Що ирстеєнин хотiв, то аби пани його не збиткували». Гуцули-ирстєни нiколи не знали панщини, ще й через це були й залишаються волелюбними.

Ще одна цiкава версiя. Був собi такий турецький коник — «гуцул». Вiн прижився в горах, бо є одним iз найдосконалiших коней у свiтi: найбiльше тягне, найменше їсть. Не дуже красивий, невеличкий, iз чорною смугою вiд голови до хвоста. I дуже-дуже витривалий. Тiльки такий мiг вижити в суворих умовах Карпат та ще й допомогти вижити людинi. Карпатськi поселення просувалися з долин у гори завдяки саме отаким коникам. I нiбито вiд них ирстєни дiстали свою назву. Що ж нехай i так… Але є й такий варiант: не «гуцул» — розбiйник, а «кучул» — кочiвник. Ну, звiсно, бо чоловiки-горяни кочували: в теплу пору — на полонини, де трави шовкові та випас для «товару» файний, а восени — в долини, де на них чекали хати та сiм’ї. Цей ритм актуальний i нинi. Саме волохи, якi нарекли гуцулiв гуцулами, навчили їх полонинському ремеслу та багатьом iншим премудрощам життя в горах. I мешкають обидва народи й досi поруч, практично не змiшуючись. Румунськi конi й корови спокiйно переходять кордон, напасаються в Українi й потiм прямують додому, а пастух спокiйно спостерiгає за цим, знаючи, що нiхто худобини не зачепить.

А звiдки взялося гуцульське плем’я, раз не жило в Карпатах одвiку? Гори завжди були прихистком для непокiрних i в’язницею для провинених. Ще римляни засилали сюди через Дакiю (Румунiю) своїх вигнанцiв. Є здогади, що серед них заслали й легендарного мудреця Овiдiя (гора Овiд у Карпатах, бiля Кутiв). Звiсно, було б занадто казати, що гуцули — нащадки римлян. Скорiше вже правда те, що це кельти, якi осiли в Карпатах у часи великого переселення народiв. До речi, паралель Галичина — Галлiя (тепер Францiя) — Галiсiя в Iспанiї — Португалiя простежується не лише в назвах оцих країв i країн, а й в назвах сiл, рiчок i гiр. А ще, наприклад, у тому, що на заробiтки гуцули їхали найперше до Францiї. В гуцульських коломийках звучить цiлком кельтське «дана-дана». Або вiзьмiть «їдальну жабу» — є й така в Карпатах. Ось вам i «провансальський делiкатес»! А ще там живе Лiсовик — викапаний галльський Сатир…

Скажемо бiльше — висловлюються цiлком серйознi гiпотези, що нiбито й бiблiйна Галiлея якось пов’язана з Галичиною, а Понтiй Пiлат — вихiдець iз Карпат. Чом би й нi? Адже етнiчнi римляни не керували iудейськими територiями, не бажаючи брати на себе вiдповiдальнiсть за часто огульнi й небачено жорстокi вироки мiсцевих правителiв. Пiлат нiбито був галлом або галичанином (може, це одне й те ж?).

Але то дуже вже глибокi надра iсторiї. Значно ближчим до життя виглядає таке. Одне придунайське плем’я — слов’янське чи кельтське, його ще називають рутенами — дуже невдало розташувалось на роздорiжжi iсторiї. Хто куди тими шляхами прямував, бив i товк їх. Рутени не мали iншої ради, як податися в гори, подалi од напастей, i стали там «гоцами», «гуцулами»…

За матеріалами http://igormelika.com.ua/moi-karpati/zhittya-buttya/xto-taki-guculi

 

Так досі і не можу повністю усвідомити, що мене так вабить в Гуцульщині. Це не просте запитання, а глибинний аналіз. Перечитав безліч книг, проаналізував силу силенну інформації. Та все ж не можу відповісти на це запитання. Багато спільного з Київською Руссю… І ще дещо невловиме, що наче майорить десь поряд, але ледь я наближаюся до цього розуміння, як воно знову кличе мене, ледь помітне вдалині…

Часто згадую Манявський монастир та розповідь отця Василія про те, що Києво-Печерська Лавра передавала Святині саме до Маняви в часи великої небезпеки… Безсумнівно, Гуцульщина була і є важливим центром багатьох історичних подій, точкою на перетині багатьох світових цивілізацій. Це особливе місце сили.

 

Вірю не лише інтуїції. Вірю і собі, як людині, котра чудово пам’ятає дитинство. Повага до гуцульського хліба. Котрим пригощають від щирого серця. З душею. З таким самим теплом дивилася на мене моя бабуся, коли зустрічала голодного та повсякчас квапливого з вулиці… Її очі були сповнені любов’ю. Таке не забувається. А ще вона боялася голоду. Це відголоски війни. Тому для неї було надважливо побачити мої очі, простягнути мені шматок хліба і впевнитися, що дитина не голодна. Як багато хочеться їй сказати саме зараз. Саме сьогодні. І подякувати за те, що вона навчила радіти тому, що в мене є шматок хліба і є ті, з ким його можна розділити. Це те, що залишилося зі мною на все життя. Це те, чого я навчив своїх дітей – розділити останній шматок хліба, яким би маленьким він не був… Це те, чого навчав нас Ісус…

 

Боцвінок Марія Михайлівна (село Верхній Ясенів). Етнічна гуцулка. 90 років. Мати 7 дітей. Бабуся 17 онуків. Прабабуся 20 правнуків. Добрі очі Марії Михайлівни так нагадали мені мою бабусю… Довіку буду вдячний цій неймовірній жінці за можливість хоч ненадовго згадати, подумки повернутися до найтепліших дитячих спогадів, на хвильку відчути себе тим хлопчиськом, котрого бабуся покликала на обід, відірвавши від ігор із дітлахами…

 

Скільки тепла та любові в цих очах, котрі бачили і польську, і австрійську окупації, і найлютіших наших ворогів – комуністів… Багато поколінь родини Боцвінок були членами церковної двадцятки. Найшанованіші члени місцевої громади, котрі опікуються всіма нуждами храму, даючи змогу священнику нести духовну службу, не відволікаючись на мирські справи. Така величезна родина… і Берегиня. Неньо. Сидів поруч із нею і боявся поворушитися… Матір матері материнської… А зовсім поруч була ікона матері Божої… Напишу…обов’язково скажу, чому ми так втрачаємо… Цей шепіт. Цей страх. Цей біль і гіркі сльози.

Жити боляче. Боляче. Не сперечайся, жовто-синій. Подивися правді в очі. Завжди дивися в очі і не відводь їх. Вони – дзеркало душі. А в тій душі або суцільна пітьма, або…ніжне світло. І увесь цей біль нам сповивають нам матері, бабусі… В Біблії це нам дарує Господь… Бе-ре-ги-ня…Неньо… Добрими очима дивиться вона на світ Божий і радіє кожному звуку.

 

І ще дещо неймовірно вразило мене в цій етнічній гуцулці – при згадці про червоних у неї гостро заблищали очі… Це була не ненависть. Це була незламність. Так буває, людина живе і всією душею, всім серцем не сприймає «совєтчину»…

Сила в очах добрих матерів. І в їх безмежному прагненні виховати не раба, а вільного і сильного Українця. Прочитавши ці рядки, не забудь зателефонувати мамі, жовто-синій… Обов’язково! В мене вже не вийде. Занадто далеко я пішов від дому…і вже не повернуся…

Мій дім – це Україна. Мені так легше. Наперекір усьому. На краю пітьми та світла стоїть самотній Храм Віри, в котрому Господь Бог дарує нам Істину. У кожного вона своя. Покаянна. Головне – вклонитися материнським українським очам, подивитися в них і покаятися, змиритися і… промовчати…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Боцвінок Марія Михайлівна

https://youtu.be/KqbokbfnFNM

Оксана Сусяк ніколи не перестане вірити в свою країну

Оксана, дивлячись на те, що відбувається в країні, відчуває постійний біль і категорично не допускає в своєму оточенні людей, котрі приторговують принципами свого народу – Олег Володарський

 

Встало сонце над криницею,

Йде гуцулочка з дійницею.

Вона йде та й усміхається,

Ще й на гори задивляється.

Вдалині за верховиною

Лине пісня полониною,

В темних зворах розливається.

Йде дівчина, усміхається.

Скрилось сонечко за хмарою,

А коханий із отарою.

Він дівчину дожидається,

Вона йде та й усміхається.

В серці радість грає хвилею,

В гори йде дівча щасливою,

Низько трави нахиляються,

Йде дівчина, усміхається.

Полонина стріла квітами,

Голосистими трембітами,

А легіні задивляються,

Вона йде та й усміхається.

Подоїла – і з дійницею

Сіла з милим під ялицею,

Мов голубки, обнімаються,

І од щастя усміхаються.

«Гуцулочка», вірші: Микола Бакай

 

Оксана Сусяк. Націоналіст. Уособлення найстрашнішого жахіття ватно-амебних залишків совкової дресури. За плечима в неї Майдан. КУН. Гуцулка. Щира. Українська. В неї абсолютно відсутнє відчуття того, що існує «не жіноча робота». Вона уважно спостерігає за співрозмовником і своїми усміхненими очами здатна роздивитися за мерехтливим мереживом слів суть свого візаві.

Йдучи на Майдан, Українці усвідомлювали і наслідки і ризики цього ВЧИНКУ. Пройшло 5 років, і ми зрозуміли, що потвора, котра нищить нашу Батьківщину є гідрою, і тоді, ціною життів небесної сотні та крові багатьох патріотів, ми знищили лише одну з її голів, на місці якої одразу виросли ще більш люті голови. Тоді ми не дісталися до серця потвори…

Та все ж тоді Нація почала прокидатися, згадувати свою генетику, своє минуле. А роки війни нагадали тим, хто вміє думати, про те, як наша байдужість в минулому паплюжить наше майбутнє. І яка страшна ціна в тієї байдужості. 

В будь-якому куточку готелю «Цікавої садиби» ти обов’язково натрапиш на щось, зроблене тендітними ручками господині. Це можуть бути самотужки оброблені дошки чи яскраві ковдри, витончені букети чи викладені із річкових каменів мозаїчні панно…


В день зйомок програми на вулиці був сильний мороз, а у вітальні цього гостинного дому було по-домашньому затишно. Зйомки «Сповіді» промайнули, наче мить. Спілкуючись, навіть на сторонні теми, я гостро відчував український дух. Мила та усміхнена, ця господиня нікому не дозволить зазіхнути на те, у що вона вірить. При цьому вона захоплюється музикою та мистецтвом, серед її друзів та знайомих багато творчих людей.

Оксана багато подорожує. І ніколи не перестане вірити в свою країну. Свято вірити. Такі люди йдуть на грозу впевнено та спокійно. Не вміють інакше. Живуть тут і зараз. Та в душі у них Україна. Справжня Україна. Квітуча. Сповнена радісним дитячим сміхом, щасливими обличчями матерів, гордими посмішками батьків. Такі, як вона, не опустять руки, не схилять голову перед несправедливістю. Такі, як Оксана, живуть гідно. Посміхаючись кожному дню і радіючи любові Бога. Вона, сама того не усвідомлюючи, подарувала мені неймовірно миле та ніжне звертання до Бога: «Госпідко». І в ньому є щось таке по-дитячому щире та сонячне. 

 Оксана беззастережно любить свою країну. Бог і Україна. Дивлячись на те, що відбувається в країні, відчуває постійний біль і категорично не допускає в своєму оточенні людей, котрі приторговують принципами свого народу.

Очі сяють по-українськи чесно і гордо, в них відлуння непохитної величі Карпатських гір… Очі нащадка Довбуша і опришків… Непокірні, вільні.

 

Падав сніг, ми йшли затишними вуличками Верховини… На центральній площі мерехтіла вогниками новорічна ялинка, люди співали та танцювали. Сніжинки падали на обличчя. Мокрі та холодні. А на душі було тепло та затишно завдяки цьому знайомству.

Можливо саме через контраст із такою щирістю і відданістю із болем у серці згадував байдужу та метушливу столицю. Часто згадую слова Анни Щасної (Гарус): «Якщо для тебе Україна понад усе, ти мій друг, мій рідний українець.»

Ми є ті, для кого українська земля – це святе. Там, на фронті, для наших воїнів вона також є – Матінка-Україна! Ми живі. Ми не самі. Обов’язково настане завтра! Госпідко, бережи нашу неньку!

Авторська програма Олега Володарського «Сповідь». Герой програми Оксана Сусяк

https://youtu.be/hmhr4-VpTGM

Наталя Гузак. Яка величезна сила відчувається в цій жінці!

Впадає в очі одна деталь: в своєму музеї пам’яті батька вона проводить екскурсії босоніж – Олег Володарський

 

 Поетична сюїта з Верховини. І ч.(а.1)

Мій Боже, а світ увесь краса:

Захована чи під відкритим небом,

Комусь щоденна, декому потреба

Лише у мить спустошення життя.

А я щаслива, що в красі живу

І дихаю незмірним земним раєм,

Де Черемош бурхливий протікає

І довкруж аромат ялиці ллють,

І полонини пахощами наповняють

Цей край, що Верховиною зовуть.

І байдуже, залітнена чи весняна пора,

Зима морозяна чи златобарвна осінь,

Що сипле зрілістю в посріблене волосся,

Карпати дихають вулканами життя.

А я щаслива, що цей світ ловлю,

Огорнутий туманами й росою,

Де груди розпинаються красою,

І де з джерел хмарини воду пють,

А вишиванками вкривають свою долю,

Розпяті горами, гуцулами їх звуть.

Мій Господи, живу я ще, в красі німа,

Хоч проростає думка в перестиглу мрію,

Під протягом карпатськоі надіі,

Піднятися, де стиглість й висота,

І стати космосом для тих, що у підгірї,

Вкладають працю й досвід у літа

І не бояться перевалів і зневіри,

Але жертовні, мають світлі почуття...

Зізнаюся, життя у горах нелегке без міри,

Але печать гуцулів з світла і тепла.

Верховина Львів, 3.02.2019 р

 

Джерело сили кожного з нас там, звідки ми родом. Ми так часто забуваємо про це, сподіваючись, що впораємося із усім самотужки і питання резервної акумуляції ніколи не стане перед нами.

Господь мудрий. Він дає нам змогу усвідомити своє призначення і зазирнути в себе, даруючи нам для того як труднощі, так і щасливі випадковості. Доторкнутися до свого призначення – це можливість усвідомити свій шлях, не захлинувшись в метушливій бездуховності матеріалістичного світу. Знаходячись в усвідомленні мудрості Божої, ми дорослішаємо – вчимося смиренно приймати подарунки долі та дякувати за випробування; починаємо по іншому відчувати звуки, природу, життя… Це зовсім не просто – зуміти заспокоїти розум, котрий вимагає фактів, доказів, постійно спонукає нас кудись бігти, щось робити, і повірити, полинути до Господа всією душею, всім серцем.

 

Вже знято не один десяток програм, мені випало щастя доторкнутися в діалозі до такої величезної кількості душ. Чому саме ця героїня «Сповіді» надихнула мене на такі роздуми?

Наталя Гузак. Стрижень. Духовний. Сильний. Щиро люблячий свою Батьківщину.

Пишу ці рядки, а в мене перед очима вечірня Верховина, ми з Наталією стоїмо на вулиці, біля її будинку і розмовляємо…

Війна. Принципи. Людські долі. Бог. В той вечір у нас не було легких тем. І раптом вона говорить, що її останнім часом вкрай сильно тягне до Господа. Молитви. Псалми. «Я не перестаю молитися. Ранком, ввечері, вдень посеред ночі...»

Так буває. Я відчував це на собі. Коли ти починаєш задихатися без молитви. Тобі, наче повітря, не вистачає цієї розмови з Богом. І лише Святе Писання заспокоює душу та дає їй так необхідні тишу та спокій. Тебе кудись кличуть, запрошують, ти кудись біжиш, поспішаєш, запізнюєшся, не встигаєш…

І лише свічка під іконами дає тобі можливість відчути себе маленькою дитиною, котру оберігає хтось великий та мудрий. Відчути марність всієї цієї безкінечної метушні та відчути себе в надійних батьківських обіймах. Тобі не вистачає самого себе, і лише в єдності з Господом ти стаєш самим собою.

 

Ось так і Наталя… Любить світ через батька, котрого з нами вже немає. МузИку. Гуцула. Величезну батьківську українську душу. Впадає в очі одна деталь – в своєму музеї пам’яті батька Наталя проводить екскурсії босоніж. А з якою любов’ю вона грає на музичних інструментах, більшості з яких торкалася ще рука її батька!.. З такою радістю, віддаючи своїй справі всю себе.

 

Та з дитинства вона відчула своє покликання – лікувати людей. І стала лікарем. Хорошим лікарем. Та їй судилося усвідомити медицину, як частинку свого минулого і заново відбудовувати своє майбутнє, повернувшись туди, звідки вийшла – в батьківську хату.

В пошуках правди та спокою. З Молитвою. Ця людина віднайде себе, усвідомить те, до чого прагне. Я ані на мить в цьому не сумніваюся.

 

А яким теплом віє від цієї жінки… Яка величезна сила в ній відчувається! Молодий місяць, гуцульське подвір’я, морозне гірське повітря і надзвичайна енергетика Матері-українки, котра ні за яких обставин не залишить свою Батьківщину без свого людського тепла.

 

Після розмови з Наталією я йшов вечірньою Верховиною, згадуючи початок свого спілкування з Богом. Нічні молитви зі свічкою в руках, внутрішній розбрат, що роз’їдав ослаблену болем душу… І вбережи нас від лукавого… Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки віків. Амінь.

 

Є таке усвідомлення – Національна Пам’ять. Є такий тонкий світ – соціальна доля. Багато хто з нас не хоче це бачити. Ми цураємося чужої долі та чужого болю. І це все наближує нас до нечистого. Саме тому для нас надважливі люди, котрі усвідомлюють, важливість молитви за усіх нас. Ці люди – наш шанс жити в країні любові та щасливої тиші. Наша країна багата на яскраві барви та добрі душі. Величні душі, що вміють любити світ.

А сильна жінка, з величезною душею і добрим серцем, – Наталя Гузак любить нашу з вами Україну. І молиться. За усіх нас.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Наталя Гузак

https://youtu.be/CvwKMcGrETY


Параска Плитка-Горицвіт - гуцулка, яка повторила шлях Сковороди

Народилася Параска Плитка 1 березня 1927 року в селі Бистрець, тепер Верховинського району на Івано-Франківщині, в сім’ї Штефана Плитки. ЇЇ батько був знаменитим ковалем на весь косівський край, окрім того – людиною освіченою, багато читав, знав мови. Мати – Анна – талановита ткаля та вишивальниця. Згодом сім’я перебралася у Криворівню. Параска встигла закінчити тільки 4 класи. Завдяки батькові дівчина знала мови, зокрема, німецьку. 

Пристає до національно-визвольного руху, стає зв’язковою УПА (псевдонім – Ластівка), носить повстанцям у ліс їжу й теплі речі. Потім – арешт. "Па малалєтству" Параска уникає розстрілу, їй дають 10 років таборів. Взимку 1945 року тисячі засуджених молодих дівчат із Західної України товарними ешелонами відправляють у Сибір. "Замість теплого одягу видавали закривавлені шинелі з розстріляних", – згадувала Параска Степанівна.     В ешелоні на Колиму дівчина відморозила ноги, і її залишили в уральському тюремному госпіталі. Дивом обійшлося без ампутації, але майже п'ять років пересувалася на милицях. 

З 1947 року відбувала строк у спецтаборі в Спаську (Казахстан).     Пізніше, після звільнення, Параска Степанівна уникала розмов про табірне життя, і справа була не лише у власному травматичному досвіді – вважала, що ці розповіді нічого, окрім зневіри, болю та ненависті, не можуть викликати в слухачів. Вона підкреслювала, що тільки любов і милосердя людей, лікарів і засуджених, яких зустріла в ув’язненні, допомогли їй вижити.     Ще в таборі Параска Плитка дала собі обітницю – якщо залишиться живою, буде славити Мир Божий на землі.     Батьки сподівалися, що дівчина знайде собі пару. Однак особисте життя Параски мало свою драматичну історію. Ще в таборах вона листувалася з іншим ув’язненим, нібито, грузинським художником, ім’я якого так і залишилось невідомим. Шляхи їх на численних пересилках загубилися, та Параска встигла переслати додому його адресу.     Батьки, по-своєму бажаючи щастя своїй дитині, знищили цього листа. Дізнавшись про це, Параска спочатку тривалий час не могла пробачити такого вчинку. Навіть наполягла побудувати їй невеличку хату, щоб жити окремо. І на все життя залишається самотньою. Так вона стає Плиткою-Горицвіт. 

Читати історію життя Параски Горицвіт:  http://spadok.org.ua/vydatni-ukrayintsi/paraska-plytka-gorytsvit-gutsulka-yaka-povtoryla-shlyach-skovorody

Дивитися документальний фільм "СВІТ ПАРАСКИ-ПЛИТКИ ГОРИЦВІТ": https://www.youtube.com/watch?list=PLYroJ2pkJrKkNYrw_fo0eJgDM8L7g20fF&time_continue=6&v=tB-gaUFjeKs