Почему люди лезут в горы? Зачем идут к полюсу? Для чего опускаются в пещеры или на морское дно?Они выпендриваются,кому-то что-то доказывают, завоевывают авторитет?

Психологи, биологи, историки, врачи приведут вам множество различных теорий. Но если Вы сами, хоть раз совершите нечто подобное тогда, а вот тогда вопросов уже не будет. Мы постоянно жалуемся на то, что у нас мало времени, а живем, как, будто ему нет конца. Мы думаем, что смысл жизни в том, чтобы добраться до следующего пункта назначения в жизни, но это не так.

Молодой человек счастье ищет,  

А еще хочет правду найти,  

И пока он годами не стиснут, 

Он путается мир обойти.  

И взбираясь на горные кряжи,  

Он касается тайной земли,  

Силы все свои тратит и даже-  

Жизнь в надежде ответ обрести.  

И уж все покорились вершины,  

Шаг замедлен и тих, как вода,  

И уж старцу сказали седины,  

Что ответ был с ним рядом всегда. 

Если хочешь прожить так, как надо  

Каждый день,- вспоминай иногда:  

«лучше вечно пытаться и падать,  

Чем остаться никем навсегда».  

И почти уж перейдено поле,  

Как ответ- откровение,  

Что важно? – Путешествие,  

Но не значение.

(Крис Нек)

"Низкое небо"-фраза, над которой неумолкал мой истерический хохот,обрушилась со всей ненавистью на меня,давя в затылок неумолимыми фактами,представшими пред моими удивленно-растеряными глазами.Объемное изображение, поддерживаемое моим маленьким мозгом-процессором,на мгновенье зависло и в зрачках светились лишь тучи,которые казалось бы чертят своими животами карликовые сосны...До слуха долетело кем то предательски зафиксированое время- 3 часа ночи...яркость и цветность не изменилась  "Видеокарта улетела"-первое что пришло в голову! Солнце сделав круг по горизонту и не думало дать ночи фору.Вот они какие белые ночи!! Сразу вспомнилась фраза:"Утро вечера мудреннее"-теперь она будет предметом моей истерии .

Север, прывэт!

Еще не выходя из вагона,я увидел местный шаманский танец, который выполняли стоящие на перроне (и почему то не чукчи а вполне образцовые славяне) аборигены. Возможно так они соблазняют оленей (или все были рады моему прибытию и выставили фольклер)  но через минуту я постиг это искуство,и в танце этом не было мне равных!,когда стадо комаров,лишь не намного отличающихся по величине от динозавров,поотключав жужжалки(вот она вершина комариной эволюции),облепили меня. кто то мне говорил,что Украина пол Союза кормила-возможно!-вон скоко их живности от меня одного насыщается.

Конечно я был разочарован,когда вместо юрты и привязаных рядом,мирно пасущихся оленей, я увидел девятиэтажку с исписаными всемирноизвесными фразами подъездом. Но душ с гарячей водой изгладил все пережитое за день. После застолья и небольшой экскурсии по городу я уснул...днем...здесь  всегда день...теперь я всегда сплю днем!!!!!!!

Вот я и вернулась! Незабываемая неделя в Европе:

Будапешт. Парламент

Будапешт. Площадь Героев

Купальня графа Сечени

Вена. Оперный театр

Любуюсь красотой...

  Дело было вечером делать было нечиго. Одним прекрасным вечером отдыхали мы у приятеля на даче которая находится под Днепропетровском вниз по течению р.Днепр не подалёк от острова Змеиный или за селом Волоське, в общем дача располагается на берегу Днепра и вид от туда открывается шикарнейший.

   Сидели мы у костра на берегу, готовили картошку в фольге с сальцом )))  (наше фирменное блюдо), и любовались просторами Днепра. А на том берегу было видно поля, каменистый берег, какаято непонятная шахта и посадка. Вобщем на правой стороне Днепра было очень красиво и заманчиво, и тут пришла ИДЕЯ побывать там, но добраться туда по правой стороне. То есть известна конечная точка и примерный маршрут (вдоль Днепра), а дорогу выбирай сам. В этом и весь интерес.

  Дождались следующих выходных, заправили полные баки и в путь. Выехали с Фрунзенского и поехали в доль днепра, по городу всё как обычно интересного мало выхлоп грузовиков, плохие дороги. Ехали через ж/м Солнечный по Малиновского и свернули на улицу Гаваньскую которая ведёт в Приднепровск. Вот тут становилось с каждым километром всё интересней 

первая остановка на пару фоток, дальше мы доехали до круговой развязки и свернули на лево через 50метров на право там переезд и шлагбаум. Только мы пересекли шлагбаум всё резко поменялось, стало как в сказке)))  Следующая остановка была возле грамадного карьера в котором добывают гранит, кстати и дорога закончилась осталось только направление. но мы же на мопедах и все пути преодолимы  

рабочий громадный крьер у них там наверное выходной был.

Полюбовались пофоткали и поехали дальше.

по улице Халхингольской, я таких улиц неслыхал язык можно поламать, потом эта улица перешла в Чаплинскую ехали мы через какойто населённый пункт. Создавалось такое впечатление как будто люди живущие там отрезаны от мира и живут своей жизнью.

И снова по пути встречается карьер который пришлось нам объезжать

И чем было дальше тем всё интересней, этот карьер пришлось обьехать по левой стороне подальше от реки (хотя мы планировали ехать максимально в доль берега) дальше мы поехали по дороге. Которая вела в посёлок Любимовка. Немного проехав стало скучновато, едеш по дороге  с лева и права лес. И тут первый поворот на право мы туда ближе к Днепру, спустились к самому днепру дорога закончилась и осталось тропинка в доль берега и очень крутой склон. Вот мы и рванули по тропинке то в верх по склону то вниз, мопеды напрягались по полной, вот так было ехать поинтересней. В доль р.Днепр по густому лесу по тропинке))).

Ехали ехали и упёрлись в забор это был детский оздоровительный лагерь. Конечноже мы порканулись и пошли через забор на територию, отметится там

красивые места, крутые склоны хорошая погода и отличное настроение, едем дальше.

В обьезд вокруг лагеря мопед бедняга еле вытянул в горку двоих, петляли по лесу вдоль берега и приехали в замечательное село Любимовка

и магазин

взяли пивка и в путь далее от магазина уходила дорога к берегу и в доль берега снова карьерная местность судя по дороге которая усыпана большими глыбами. И приблежаемся мы к КРАСИВЕЙШЕМУ месту от берега Днепра через 15 метров затопленный карьер  с кристально чистой и зеркально тихой водой

полюбовались, пофоткались (приеду сюда в следующем году обязательно)

Проехали ещо один карьер действующий, поднялись по склону вверх, а тааааам снова мама природа красоты натворила. Следующее супер место, немного отдельно от всего посёлка.

Там очень хорошо отдыхать душой и телом или место где можно провести старость.

Стоят красивые дома в один ряд зади у них поля и в далеке дорога, с переди домов шикарный вид на могучий Днепр и на другой стороне Днепра поля и дачи, а перед этими домами большая зелёная поляна 

и проходняка там нет разве что мы на мопедах тропами проезжали.

И как обычно рас два и поехали. Всё ближе и ближе к цели.

За следующим поворотом выезжаем на ту поляну которую мы видели с другой стороны Днепра, клёвая поляна спустились ближе к берегу, тож очень красиво. Там хорошо на рыбалку ходить место рыбное природа красивая берег обрывистый можно и с начовкой только вот дров по близости нет, у берега пару деревьев, а остальное степь. Почемуто это место незафоткали.

 Давайте проедемся дальше вон к той непонятной штуке (я всё время смотрел с дачи и думал что же там за котокомбы). Едем спускаемся в какоето ущелье, а в низу встречаем очередное приключение

)))   такое вот болотце, грязюка конкретная. Ну что мопеды наши внедорожники, давай пробераться, прикольнооо и смешно, все по разу подскользнулись но ни кто не упал)))

тож малёха застрял  что делать 

всё в норме едем дальше.

Приблежаемся к непонятной штуке, оказывается это очереднооооой карьер. Влетаем на скорости через шлакбаум на охраняемую територию, гавкают собаки выбегает перепуганный охранник  . как вьехали так и выехали и поехали ещо дальше и снова скалистая местность из гранита, недоезжая до с.Диброва, решаем что пора уже сделать привал.

перекусили попили пивкаааа хорошооооо

вот так когдато здесь взрывали грунт

пробуренное отверстие для взрывчатки

................... Прошло куча времени с момента этой поездки, сегодня 03,01,09г. и вот я решил  наконецтво дописать этот интересный блог (на мой взгляд). тут то и осталось чуток.

Путишевствие подошло к концу, остался короткий и быстрый обратный путь. Как правило когда едеш обратно (домой) дорога всегда кажется короче и быстрее.

  Но не тут то было.... завели мопеды оседлали и в путь, проехали буквально 200метров и вот что случилось

да это именно то что случается со всеми но не сомной )))))) эт я так думал. Он просто перестал ехать, забился карбюратор, сколько раз мне его чистили, я всё время смотрел но сам этого не делал. Ну что пришлось пробовать главное захотеть (ехать домой, а не мучатся с тросами) и всё получится.

эт я пытался держатся на позитиве, руки грязные хочется ехать, а парни блин подкалывают и фоткают, собрал всё до кучи дёргнул ножку, и завёлся конь УРРРААА едем едем.

внедорожники блин!!!)))

ШЛЯХ ДОДОМУ

Вулиця у затінку дерев… перехрестя зі світлофором, в якого зелений світиться бірюзовим… довгий підземний перехід під залізницею зі  стінами розмальованими графіті… вітрини  супермаркету на першому поверсі житлового будинку…  Ми йшли востаннє вже знайомим і звичним шляхом – Рим згортався за нами…

У нас лишилось ще трохи часу до від’їзду в аеропорт, а за плечима  рюкзаки. Особливо з ними нікуди й не попрешся, тож  вирішили наостанок  прогулятись у ландшафтному парку  Вілла Борґезе.

Цей великий парк розташований на півночі центральної частини міста. У ньому знаходяться декілька музеїв та галерея, багато пам’ятників і фонтанів, зоопарк, атракціони; здаються напрокат велосипеди та сеґвейі.

Приємна прогулянка тінистими алеями Борґезе зайняла у нас декілька годин  і склалася у чотири кілометри шляху. Чудово було посидіти моєму індіанцю  в спокої серед екзотичних дерев на березі мальовничого озера після багатоденного перебування в гущі людської суєти і в обмежених кам’яних просторах великого міста. Цей куточок світу нікуди не квапиться, розміреність його життя присипляє, але час вирушати до аеропорту. З оглядового майданчика пагорба Пінчу, розташованого на межі парку, я обвів прощальним поглядом простори Вічного міста: на обрії – пізнаваний обрис купола базиліки Святого Петра, у підніжжя – великий овал  П'яцца дель Пополо, і через п’ять хвилин підземний світ метрополітену поглинув нас.

Наш намір попасти в аеропорт Чіампіно з кінцевої станції метро «Ананьїна» – тієї самої, до якої ми вже   їхали з нього по прильоту, але тоді  не склалося,  бо доля двома колами вивела нас на залізничний вокзал.  Цього разу на зворотному шляху  лінія долі жорстко прописана стальними рейками підземки.

Нарешті наша дев’ятнадцята станція Ананьїна-Нефортова. На поверхні бас стейшн, знаходимо потрібну платформу – там голяк.  Повертаємось до кас: на автоматі для продажу квитків табличка «Квитки до  аеропорту продаються у водія». Чи то Настя не довіряє своїй англійській, чи то набутий недавній досвід  у Лідо підштовхує її зарядити чудо-девайс монетами і обміняти їх на гарні цупкі паперові прямокутнички.

Справа зроблена і ми задоволені вже на платформі. Незабаром до нас підходить дівчина і запитує про тікетс. Настя розказує їй теорію відносності  та екстраполює  кота  Шредінгера  на квитки. Тепер ми вже втрьох топчемось на пустій платформі. Проходить п’ятнадцять…  двадцять хвилин – автобуса немає.  Наша попутниця нервує – у неї квиток до Парижа і час підходить до критичної межі.  На платформі броунівський рух посилюється…

На автостанції навколо нас знаходяться десятків зо два автобусів і всі вони розфарбовані в  синій колір перевізника «Котрал». І тут на територію цієї колірної монотонності вривається  червоний автобус «Атрал» -- компанії, що конкурує. Він лихвацьки вписується в поворот і різко зупиняється біля нашої платформи, двері відчиняються…  за лобовим склом висвічується рядок «Аеропорт Чіампіно».

Моє серце завмирає, коли біля водія Настя збирається провести через валідатор квиток. Вона ще не зрозуміла, що цей проїзний документ  іншого перевізника. Водій махає рукою, щоб не затримувалась  і проходила в салон, я прошмигую за нею, а за мною парижанка…  Дуже швидко фактично троє «зайців» прибули до аеропорту.

У літаку до Варшави Насті випало місце у хвості в останньому ряду, мені – ближче до крила. Поряд зі мною біля  ілюмінатора місце зайняв чоловік моїх років. У польоті він томився від нудьги: час від часу  заплющував очі наче збирався кімарнути, то копався щось шукаючи у смартфоні, то поглядав за борт, але там нічого не приваблювало його ока –  простір був заповнений  наполовину голубим небом і наполовину білою  пустелею з хмар.

З часом ми зачепилися розмовою. Моїм попутником виявився поляк, який живе на дві країни.  Він вже тридцять років працює у Римі, має там квартиру і ще дві – у Варшаві. Цікаво було порозмовляти з ним. Він говорив до мене польською, а я до нього українською – і перекладача не потрібно. Відомо, що українська мова має більшу лексичну подібність з польською, ніж з  російською. Весь фокус у тому, що українці з народження перебувають  у зросійщеному середовищі: якби не воно, то російська видавалася б менш зрозумілою, ніж польська.

Літак почав зниження, пустеля із хмар поступово наближалась і вже скоро перетворилась на подобу гір. Сонце на горизонті то ховалося за густі темні силуети, неначе за гірські хребти, то, яскраво підсвічуючи їх верхній тонкий контур, виринало, розфарбовуючи сусідні хмари  жовто-червоними тонами. Внизу іноді проглядали павутини із вогнів –  на землі вже  володарювали сутінки.

Боїнг, з’їхавши  зі злітної смуги,   підрулив до термінала та завмер.  У салоні заметушилися пасажири, збираючись на вихід. Попутник-поляк зателефонував комусь та повідомив, що він вже в аеропорту Модлін, потім показав мені  екран смартфона з погодним рядком  «Warszawa +9°С». «Що ж, будемо загартовуватись!» – сказав я, вказуючи на короткі рукави наших футболок. Каплі води виписували свої доріжки по склу ілюмінатора.

Наступний наш переліт з Варшави до Києва має відбутись ранковим авіарейсом з  аеропорту імені Фридерика Шопена. За ночівлю Настя домовилася з одним знайомим українцем, з яким вже раніше перетиналась туристичними стежками. Зараз він працює і проживає у Варшаві. Польща не в зоні євро, тому щоб не купувати злоти лише «на трамвай», квитки для проїзду з аеропорту  до міста були оплачені через інтернет.

На східцях трапу нас зустрічала осінь. Вона взяла  мене у свої холодні обійми, і побачивши, що я в одній футболці, тихо  заплакала дрібним дощем. «Фі!» – сказала Настя і прикинулась, що не знає цю тітку, адже сорок футболок під светром надавали їй впевненості. Ще дві години тому я був серед літа, і бетон злітки Чіампіно дихав жаром, немов піч у сільській хаті…

Автобус підвіз нас до вокзалу селища Модлін. Там довелося трохи побігати, коли наштовхнулись на закритий  вихід на перехідному мості та пошукати, як дібратися на потрібну нам платформу, а поїзд знизу вже здавалось от-от відправиться.   З адреналіновим викидом квест швидко був пройдений, і ми щасливі відхекувались   у вагоні, відкинувшись на високі спинки зручних  крісел.

Електричка мчала до Варшави:  монітори показували список станцій і час прибуття, система опалення працювала і підтримувала комфортну температуру, вай-фай надавав можливість користуватись інтернетом.

На Центральному вокзалі нас зустрів Роман – господар оселі, в якій ми маємо заночувати. Він запропонував нам на вибір або відразу їхати на квартиру, або прогулятись Варшавою. «Прогулянка – це чудово, – сказав я, – але не впевнений, що через півгодини не посинію». Роман запропонував мені свою куртку, мовляв у нього під нею купа теплого шмаття. Тож  у нас  намітилась мікроекскурсія Варшавою з особистим гідом.

Піднявшись з вокзалу на поверхню  (залізниця в центрі міста проходить під землею),  перед очима постав найвищий у Польщі будинок – Палац культури і науки. Цей хмарочос ефектно і  навіть якось зловісно виглядав у фіолетовому підсвічуванні на фоні чорного неба.  Його контури нагадували мені головний корпус Московського державного університету.  Роман повідомив, що цей будинок був побудований за проектом радянського архітектора з радянської ініціативи, і зараз у народі  його називають «Шприц Сталіна»  або просто «Сталінкою».

Високо на епохальному хмарочосі стрілки годинника показували трохи за дев’яту. Обігнувши цю мітку  червоної імперії, ми  пішли вулицями Варшави. Помітив, що у місті не бракує простору: широкі вулиці і площі, будинки не тісняться у кварталах і багато зелених насаджень. Більше різноманітності ландшафту надають вкраплені висотки. Їх видно на значній відстані,  що полегшує орієнтування та створює ще більше відчуття простору.  Незабаром ми вже прогулювались вимощеними бруківкою вузькими вуличками Старого міста. Ринкова площа по периметру забудована кам’яницями, що нагадало мені однойменну площу та кам’яниці Львова. Роман розказав нам, що насправді це вже не первинне середньовічне місто. Воно  було зруйноване в роки Другої світової війни, але поляки дуже поважно відносяться до своєї історії  та  за старими фотографіями, малюнками, планами відбудували ці квартали з дев’яностовідсотковою точністю. Тож, можна позаздрити полякам, що пам’ятають, хто вони є.

Після невеличкої екскурсії спілкування з Романом було продовжено до першої години ночі у його квартирі за смачними бутербродами та гарячим чаєм. А вже о напівп’ятій ранку ми йшли на автобусну зупинку.  На вулиці було +6°С  і я натягнув на себе три футболки – добре хоч вони не виглядали одна попід одною. Дібратися з північної околиці Варшави до південної,  де розташований аеропорт Шопена, виявилося  зовсім не складно, навіть у такий ранній час  тут ходять багато автобусів і  чітко за розкладом.

Ранкове хвилювання, суєта та  холод залишилась поза бортом літака. Заревли потужні двигуни, сповіщаючи пасажирів, що потрібно пристебнути ремені безпеки. Стюардеса вийшла  у салон  для вже звичної процедури проведення інструктажу. Голос з  динаміків привернув мою увагу – він вперше на четвертому перельоті зазвучав українською мовою.  Це було приємно, я відчував, що  повертаюся додому.

Цього разу ми летіли рейсом  авіакомпанії «WizzAir». Місця нам з Настею випали поряд, а ще з лівого борту і біля ілюмінатора! Я відразу зрозумів, що такий розклад нам може принести від польоту додатковий бонус і перевірив своє припущення на карті.  Воно підтвердилось: авіамаршрут  Варшава – Київ проходив над нашим рідним Радомишлем. Інверсійні  сліди від літаків цього напрямку можна бачити над  містом кожного дня. Тож, я «потер долоні» у передчутті, що цього разу випадала мені можливість бути глядачем з протилежного боку.

GPS-навігатор  показав, що літак перетнув кордон і вже знаходиться над територією України. Якихось півгодини й ми вже пролітали в районі міста Новоград-Волинського. Потім на нашій скудній карті майже не залишилось орієнтирів, лише позначені автомагістралі Київ – Ковель  і  Київ – Львів, а об’їзний коростишівський  вигін останньої приблизно вказував, де міг би знаходитись Радомишль. Ми з Настею не втрачали надію, хоча можливість побачити місто була малоймовірною, адже хмари закривали землю. І ось чудо – у потрібний момент невеличкий розрив у них! У нижній частині ілюмінатора Настя помітила  великий окремо розташований цех «СТС Конструкція» та  річку  Черчу зі ставком. Я підтвердив знайомі обриси місцевості і через  лічені секунди перед нашими очима розкинувся Радомишль. З десятикілометрової висоти місто здавалося таким маленьким, що його можна було б затулити на ілюмінаторі дитячою долонею. Але попри ці розміри все було впізнаване  і рідне.  Я знайшов і свій будинок. Це були захоплюючі відчуття. Не маю сумніву, що  не  мало радомишлян літали цим  маршрутом, але навряд чи хто з них міг побачити місто. Тож ми з Настею стали свого роду єдиними місцевими першовідкривачами-космонавтами.

Не  встигли ми відійти від отриманих вражень, як нові почали наповнювати нас – літак летів вже над Києвом.  Будинки міста потопали серед великої кількості зелені; широкий Дніпро зі звивистими рукавами, затоками, островами, його довгими мостами; розв’язки  автодоріг –  все це перепліталося з хмарами, утворюючи дивовижні ракурси  та незвичний для ока краєвид.

Літак  зробив розворот десь над Бортничами і  почав заходити на посадку…

Вже зовсім скоро я йшов вулицями Києва, і, щоб дібратися додому, мені потрібна буде ще поїздка автобусом та метро, а потім ще понад годину – маршруткою. Після повернення в Україну зі мною  сталася метаморфоза: до подорожі я відчував себе вдома будь-де в  межах околиць Радомишля, а тепер моє сприйняття дому розширилося і мій індіанець в цьому великому місті почувався вільно і комфортно.

ПІСЛЯМОВА

Ось і закінчилась моя невеличка подорож, але я встиг побувати у чотирьох країнах, покупатись у Тірренському морі, зробити чотири перельоти між шістьма аеропортами, находити тільки у одному Римі близько сімдесяти кілометрів.  Я подорожував не тільки фізично, а й у історичному, культурному, національному вимірах.  Написати цю розповідь – це була теж своєрідна подорож, і нарешті я її завершив і можу поставити крапку.

Хорватія. Узбережжя Адріатичного моря. Дальність видимості з висоти 11 кілометрів.

В ПОЛЬОТІ  ДО РИМУ

Боїнг 737 набирає висоту, через хвилин п’ять він робить крен на праве крило змінюючи напрямок польоту.  Поміж хмар  проглядає насичено-зелений Дунай зі своїми змієподібними рукавами. Поряд з рікою звивається дивна дорога, зовсім пуста для своєї ширини. Насправді –  це прикордонна смуга, яка вже у сьогоденні не розділяє, а тільки позначає території Словаччини та Угорщини.

Цього разу мені пощастило з місцем –  6F біля ілюмінатора, а Насті випало в іншому ряду. Система бронювання авіакомпанії «Ryanair» видає їх у випадковому порядку. Щоб сидіти поруч, потрібно доплачувати. Настя помінялася місцями з хлопцем, який сидів біля мене, але довго в нових координатах він не втримався –  якась дівчина знову зробила рокіровку. Хлопець летів один, тому став розмінною монетою.

Літак вже набрав максимальної висоти –  понад десять кілометрів. Світ змінився, неначе перейшов у інший вимір. З такої висоти  людина не бачить звичних об’єктів: людей, автомобілів, окремих дерев… В цьому вимірі гори кілометрової висоти не сприймаються як гори, а видаються лише трохи шорсткою поверхнею. Погано розрізняються квартали міст, а самі міста сприймаються якимись пліснявими плямами, розкиданими на поверхні землі. Я ідентифікував за картами Гугл місцевості відзняті на фото з літака. Разюче –  на фото видно обриси землі на відстані до ста кілометрів! І це ще не горизонт! Він знаходиться далі на двісті п’ятдесят кілометрів, але на тому проміжку вже нічого не розрізнити через непрозорість атмосфери та малий кут огляду.

Дивлячись в ілюмінатор, на якусь мить мені здалося,  що маленькі поодинокі хмаринки внизу – то піна на поверхні водойми, а вода в ній така чиста та прозора, що видно дно, а гори вкриті лісами – то  обросле водоростями невеличке каміння. Здавалося, якби кинути туди камінчик, то круги розійшлися б поверхнею цього «водного» простору.

Думаю, якби підняти на таку висоту людину з  дикого племені, яка ніколи не бачила ні географічних карт, ні фільмування поверхні землі, потім показати землю в ілюмінатор без горизонту, то ця людина не зрозуміла б, що це.  Якби  їй підказали, що бачить вона озеро, то людина  так і побачила б і вже вишукувала б рибу у ньому. Справді, висота – це неначе інший вимір,  просто наш мозок вже підготовлений до її сприйняття.

Мої роздуми миттєво щезли, увага була захоплена наближенням Адріатичного узбережжя.  Я  розглядав звивисті обриси берегової лінії  –  межу стихії води та землі, розтягнені ланцюжками  та притиснутими до моря хорватські міста. Мій погляд ковзав по водній гладі, чіплявся за контури островів, вишукував кораблі за кільватерним слідом. Іще трохи польоту і  перед моїми очима залишились:  вгорі – безкрайнє синьо-голубе небо, внизу – безкрайнє синьо-голубе море,  лише одна світла смужка горизонту тримала світ і не давала йому розчинитися в одноколірності.  Але це тривало зовсім не довго – світ почав проявлятись  довжелезною береговою лінією –  то була  Італія. GPS-навігатор, який працював лише біля ілюмінатора, де  сигнали не екранувалися корпусом літака,  показав, що ми рухаємось  в напрямку міста Ріміні і зараз знаходимось в шестидесяти  кілометрах від нього, а це – середина Адріатичного моря.  Я подумав, що якщо літак був би прозорим, то зараз можна було б одночасно бачити попереду берегову лінію  Італії та позаду  –  Хорватії. Скільки того моря…

В районі міста Сан-Маріно Боїнг лягає на ліве крило, робить розворот, щоб взяти курс на римський аеропорт Чіампіно. Біля мого ряду проходить стюард та стюардеса з візочком. Вони пропонують пасажирам напої.  Поміж ними в ілюмінаторах лівого борту пропливають  тільки види землі без неба, по правому борту в моєму ілюмінаторі – нічого, крім неба.  Я в захваті, як точно збалансована сила тяжіння та сила відцентрового прискорення,  адже бортпровідники ідуть по салону під кутом десь в сорок п’ять градусів, як по горизонтальній поверхні! Якщо додати швидкості літаку або зменшити радіус повороту, то відцентрове прискорення вдавить пасажирів у крісла і ніхто не зможе піднятися, а якщо вийти з повороту не вирівнявши літак, то пасажири правого борту посиплються на лівий, як горох. Гарний фокус. В цирку були б овації, а  в літаку ніхто не помічає.

В салоні літака ожили динаміки і жіночим приємним голосом оголосили початок зниження. «Ой,  вуха мої, вуха… –  подумалось мені, –  вони тільки сьогодні зранку відійшли». Вчора при підльоті до Братислави літак пішов на зниження, і в якусь мить звуковий світ змінився, гул турбін став тихішим  і шиплячим.  Я подумав, що в них зменшилась тяга… але ж  і Настін голос чув задавленим, неначе  повітря не мало тієї густини, щоб розкачати мої барабанні перетинки. В результаті я весь вечір був напівглухим із закладеним вухом. Це сталося від перепаду тиску на різних висотах. Те саме почало відбуватися  і сьогодні. Ілюстрацією перепаду тиску була напівпорожня зім’ята пластикова пляшка. Вона мала низький  тиск повітря всередині, бо відкривалась на висоті, а тепер, коли літак  знизився, її розчавив зовнішній збільшений тиск у салоні.

Через деякий час я вже не переймався грою тиску повітря в моїх вухах, а був прикутий до ілюмінатора, спостерігав за ландшафтними видами Італії. Літак наближався до Риму, і, коли його вулиці, щільно забудовані квартали, Тибр з мостами почали пропливати перед моїми очима, я почав відшукувати знайомі будівлі, місця… Рим вже не був для мене чорною скринькою, хоча я ніколи не бував у цьому місті.  Тиждень до подорожі я вивчав його за картами Гугл, прокладав піші екскурсійні та транспортні оптимальні маршрути, які будуть залучені під час перебування у місті.

В ілюмінаторі з’явився головний римський вокзал Терміні – він відразу зорієнтував мене в просторі налаштувавши біологічний компас у моїй голові. Ще трохи польоту і передмістя Рима розсипалися між полями. Величні залишки кам'яних аркад двотисячолітнього акведука  швидко прокреслились пунктиром – аеропорт наближався… Вже скоро шасі Боїнга  торкнулися бетонного покриття, трохи спружинили й далі сильніше притиснулися до нього.  Літак вже впевнено  мчав по злітці, скидаючи свою швидкість…

Аеропорт Чіампіно зустрів нас  спекотним подихом яскравого сонячного дня.

День второй. "Кино" и "Пионеры".

На следующее утро после Дня большой гребли мы с Пашей крепатурой не страдали, что радовало очень и очень. Хотя лично я весь день был какой-то расслабленный и тормознутый (благо, ожидание отставшей лодки это позволяло). Чтож, после 60-ти лет восстановление организма после нагрузки идёт как-то ленивее. Тем более, что часть моей энергии всё ещё уходила на заживление ребра то ли сломанного, то ли треснувшего две недели назад.
Я начал неспеша разбирать парусные снасти и готовить их к автобусному перемещению. Мы ещё на старте решили, что участок побережья от Морского до Алушты не очень-то интересен, поэтому эти 36 километров можно проскочить на автобусе, чтобы сэкономить два дня для Алушто-Ялтинско-Форосской части маршрута.

Паша решил пойти по берегу навстречу второй лодке. Ну, что ж, погода ясная, берег неопасный, на той лодке – его девушка. Так что идти - надо.
А я тем временем сходил посмотрел памятный знак группе «Кино».

Оказывается, мы поставили палатку в 20 метрах от того места, где в 1981 году поставили палатку Виктор Цой с двумя приятелями. Там и тогда началась группа «Кино». Ну надо же!
Стрелка – на место нашей палатки

Дальше мне лениво копипастить. Вам-то легче просто кликнуть сюда.

Ну вообщем билеты во Львов взяла.. Наконец-то!!! 5 лет еду никак доехать немогу...

Так вот... Может кто-то поведает что-нибуть полезное, интересное, поделится советами, интерессными местами, заведениями...