17 березня 1939 року Люту окупували хортистські вояки. Як і кожна нова влада, окупанти мали своїх прихильників, що вітали їх при вході у село. Новий режим найбільшому тоді населеному пункту Великоберезнянщини, звичайно ж, «повернув історичне мадярське ім’я – Говошкийз», чехів назвав окупантами, а свій прихід – визволенням і возз’єднанням у лоні свято – стефанської корони. Місцеві ж воїни – січовики, як  і всі адепти Карпатської України, мали бути знищені фізично.
            Реальна загроза кривавих розправ нависла над Лютою ще й тому, що в листопаді 1938-го поблизу села знайшла свою безславну загибель терористична мадярська банда. Але новий режим тих дванадцятьох покійних терористів возвеличив до рангу героїв – передвісників і апостолів наступного «визволення історичних теренів Великої Мадярщини».
            Тоді Ількові минуло вже сімнадцять років, із котрих три провів у горожанці Великого Березного, де переважав тоді український національний дух. Та й у Лютій працював учителем Микола Виноградський (Вайнбергер), що ширив українство. Вайнбергер був родом із малоберезнянських євреїв, але сприйняв українську національну ідею, віддано й фанатично їй служив. Від І. Боднаря він був старшим всього на три роки. Мадярська окупаційна влада звинуватила М. Вайнбергера в організації знищення згаданих вище дванадцятьох мадярських «героїв – визволителів». Молодий лютянський учитель після жорстоких  середньовічних катувань сконав у с. Тур’я Ремета 20 березня 1939 року. А вже у квітні, коли верховинськими селами ширилися чутки про жахливі звірства окупантів у Тур’їх Реметах, Ілько Боднар написав вірш «В неволі» :
          А війна – велика, світова, була тоді ще попереду. У вересні 1939-го червонозоряні вояки перенесли кордон Радянського Союзу аж на Гуснянські полонини. Здавалося тоді їм, молодим, що достатньо перебігти через Тихий і Гусний, й з ненависною неволею покінчено…
          Але подальша доля І. Боднаря була іншою.
          Був засуджений за нелегальний перехід радянського кордону і відбував покарання у Воркуті (1940 – 1942 рр.). Порятунком для нього, так само як і для інших чехословацьких громадян в СРСР, стало формування військової частини під командою Людвіка Свободи.
У 1943-1945 роках І. Боднар – на фронтах війни, свідок боїв на шляху від Соколова до Праги. Вже тоді пише нариси й оповідання, друкується у фронтовій газеті чехословацьких вояків «Наше войсько в СРСР».
          По війні залишився у Празі, працював залізничником, мешкав у Дєчіні. Твори його друкувалися у періодиці Словаччини, України, Югославії, Канади, чеською – у Празі…
Незабутня Олена Рудловчак у 1965-му та у 1974-му впорядкувала і видала у Пряшеві два збірники віршів та прози, до котрих включила й цикли творів Ілька Боднаря. Його спогади «Дєчінські скали» досі не опубліковані…

      Із незапам’ятних часів у Великому Березному завжди працювали дві школи – горожанська і народна (початкова). Народна школа нараховувала 8 класів. Хто мав бажання, то після четвертого класу міг здавати іспит до першого класу чотирирічної горожанки.
Навчання в народній школі було обов’язкове як за Чехословаччини, так і за Мадярщини. Якщо дитина пропустила (не відвідала школу декілька днів), родичів штрафували фінансово, або вони змушені були фізично, і до того ж безкоштовно, самостійно, або ж з кіньми відпрацьовувати на різних трудомістких роботах. Було й таке, що учень міг залишатися через неуспішність в одному класі і два роки підряд. У такому випадку, якщо учневі виповнилось 13 чи 14 років, його відраховували зі школи і він тоді не здобув навіть і початкової освіти.
       Дисципліна в школі була досить суворою. Порушників карали фізично: били паличкою по зігнутих пальцях руки, по долоні, а нерідко й по голові, ставили до кута класу, клякати на коліна на підсипане зерно жита чи кукурудзи.
      У давнину не було звичним звертатись до вчителів по імені і по батькові, а тільки так: “Пан учитель”, “Пані вчителько”,  “Пан директор”. Людям старшого покоління запам’ятався директор школи Людвік Потокій, вчитель Світельський, вчителька Смеречанська і ін.
У школі, як завжди, вчили читати, писати, рахувати, співати, танцювати. Велика увага зверталася на трудове навчання – дівчата шили, вишивали, в’язали, вирощували квіти, а хлопці були більше зайняті на пришкільній земельній ділянці, вчились столярній справі тощо.
Звичайно ж, раз на тиждень, у кожному класі священик проводив уроки релігії, кожний з яких розпочинався і закінчувався молитвою “Отче наш...”. Обов’язком кожного було в неділю і в інші свята ходити до церкви. Зрозуміло, що в ті часи , окрім неділі, вихідними були й інші свята - релігійні, а також деякі державні.
        До школи дітвора, зазвичай, бігала з кобільчатами на плечах і босоніж, бо хто прийшов обутим до школи, на нього вказували, як на дивака. Учні спільно дружили, у скруту подавали один одному допомогу.
Набагато складнішим було навчання в горожанській школі. Тут вже вводились предметні уроки: історія, природознавство, алгебра, мовознавство, креслення, а також і трудове навчання. Звичайно ж, збільшилась і кількість вчителів – предметників. Горожанка на той час була престижною школою. Це була, фактично, школа підготовки урядовців різних спеціальностей. До горожанки у Великому Березному ходили діти не тільки місцеві, але й із віддалених сіл – Ставного, Волосянки, Лютої, Чорноголови, з ближніх сіл Перечинщини і навіть із сіл Улич та Убля (Словаччина).
         На схід від Великого Березного, на небосхилі на висоті майже 1000 м над рівнем моря розляглася гора Яворник. Свою назву вона дістала від породи дерев. З переказів дізнаємось, що під гребенем гори в давнину росли красені явори. Ці дорогоцінні дерева так сподобались людям, що вони викопували тут насінники і пересаджували для краси у своїх обійстях. Явір так полюбився нашим предкам, що вони навіть склали про нього рекрутсько-парубоцьку пісню:
“Гей, явор, явор, – явор зелений, зелений,
Под нашим облачком саджений”.
          Про Яворник є багато добрих спогадів. Він і грів, і годував, і життєвої наснаги людям давав. На самих початках люди тут освоювали великі площі під сінокоси. Звідси звозили в свої господарства високопоживну гірську пашу для власної худоби. Це була надзвичайно важка фізична праця. Косарі добира-лись в гори пішки, наспіх скла-дали примітивні колиби, щоб було десь заховатись від дощу і переночувати в них після нат-рудженого дня. Адже чоловіки перебували на цих сінокосах по декілька днів.
Яворник – єдине місце для паломництва збирачів яфин. Окрім цього тут знаходяться і рідкісні види лікарських рослин. А ось один природолюб-мандрівник натрапив навіть на загадкову квітку, квітку кохання – едельвейс. Ростуть у підніжжі гори і різні їстивні гриби, а також малина та й ще деякі інші безцінні дари при-роди.
У свій час з-під Яворника, на околиці села Забрідь, дерев’яними жолобами на майже кілометровій відстані “різнювали”, тобто сплавляли , заготовлену деревину. А робилось так. На хребті гори зрізували ліс, потім нарізали на “сяги” (метрові поліна) і складали в штабелі біля спеціально виритого водозабору. Коли настав час, воду запускали в жолоб, в який одне за одним кидали поліна і вони по течії пливли на нижню естакаду. Звідси деревину гужовим транспортом відвозили на залізничну станцію у Великий Березний, вантажили у вагони і відправляли замовникам.
        Та найбільш знаним Яворник став за Чехословацької республіки, коли в кінці двадцятих років минулого сторіччя на од-ній з полянок був побу-дований невеличкий бу-диночок для прийому відвідувачів. Поруч з ним (і на такій солідній висоті) віднайшли джерельце чистенької, як сльозинка, води і облаштували казкову криниченьку. І в найспекотніше літо вода в цій криничці завжди була такою холодною, як казали відвідувачі, що “аж зуби ламала”.
         Відтоді наш Яворник став ніби візитною карткою Великого Берез-ного. Почався справжній туристичний бум. Люди йшли сюди масово в різні пори року і з різних міст і сіл краю, а також гості з Будапе-шта, Праги і навіть з  Відня. В центрі селища біля парку, на них завжди чекали підібрані провідники, які вели туристів знайомими стежками до наміченого місця.
        Назва “Яворник” згодом стала такою звичною і звучною, що її присвоювали промисловим підприємствам, закладам гро-мадського харчування. А в 70-і роки минулого сторіччя, коли ра-йонна газета йменувалась “Радянське село”, на її сторінках під рубрикою “Явірницькі струмочки” друкувались творчі спроби літстудійців.
        Та чи не найбільший розголос дістала Яворник-гора, коли на одній з її вершин у 1993 році був споруджений телеретранслятор, що дало можливість і найвіддаленішим селам району дивитись всі центральні телепередачі. Його висока залізна вежа зі стрімкою антеною, яку видно за десятки кілометрів, стоїть тут, мов маяк, і ледь не крикне: “Я – Яворник!”.
        У нас, у Великому Березному, ще й досі є окремі місця, споруди ­ мовчазні свідки давнини, про які можна розповісти досить цікаві і захоплюючі епізодичні факти. Візьмім, до прикладу, будову теперішнього районного Будинку культури. Споруджений він ще за Чехословаччини як бужня (синагога). Цей молитовний дім діючим був аж до 1943 року, допоки мадяри не депортували, забрали в концентраційні табори всіх євреїв. Сюди до цього примі-щення мадярська влада битком завезла конфісковане майно. По війні, на жаль, тільки декілька власників того добра повернулися додому, які дивом залишилися живими. Вони й розповідали про  страшну трагедію, що трапилася з їхніми родинами, котрих гестапівці розстріляли, живцем спалили, за-душили в газових камерах.
        Вже після встановлення радянської влади цей дім не став молитовним. Бо й нікому було до нього ходити. Спорожніле приміщення (мадяри все загорнули з собою) довгий час використовувалось для складів. Згодом тут було обладнано спортивний зал. А через кілька років проведено реконструкцію, зведено панельне перекриття під другий поверх, зал для глядачів зі сценою, адміністративні кабінети та кімнати для гурткової роботи. Таким ми його бачимо й нині.
       На другій половині вулиці Корятовича, навпроти парку стоїть ще один (чомусь безномерний), непримітний будиночок, про який теж варто дещо згадати. Побудований він у 1938 році товариством “Просвіта”. Це був єдиний культурний центр в селищі. То була і хатачитальня, і місце для роботи гуртків художньої самодіяльності, зборів пластунів, та й просто для різних сходок, вечірок. Восени цього ж року в передній частині будинку було обладнано невеличкий зал під друкарню: завезли машини, верстати й інше необхідне друкарське обладнання. Готувались до випуску просвітянської газети. Та цьому не судилось відбутись, бо вже в березні 1939 року наш край окупували мадяри і “Просвіта” перестала існувати. А будинок відтоді і понині використову-ється різними службами для власних потреб.

Так писав наш народознавець Гіадор Стрипський  про село Ставне (зараз Великоберезняський район Закарпатської області) у листі до Яноша Меліса 24 вересня 1942 року. Там, окрім того, Стрипський вказував, що назва ця у документах і літературі часто подається неправильно (Ставна, Ставне і т.п. – І.Ц. ), бо творці тих назв не знали, як звучить «ім’я його в устах народу».

    Є, звичайно, й інші думки щодо походження ойконіма «Ставный». Найчастіше в його основі бачать староукраїнський термін «став», котрий означає водночас і невелику, заповнену водою, заглибину, і греблю – загату на ріці.   Варто згадати легенду про таку греблю – гать поблизу Ставненського потоку – на переході до села Загорб (ле-генду опублікував Петро Куртанич). Можливо, у давнину саме звідси через околиці Загорба і гори Черемхи пролягав шлях до перевалу Бескид …   Безумовно, ім’я кожного села слід пов’язувати із місцевими назвами. У нашому випадку це, насамперед, най-мення потоку – Ставный, від котрого і отримало назву село. Можливо, початки тієї назви пов’язані із словом «ставниця», яке за словником Грінченка має такі синоніми: стадниця, стайня, конюшня … Або ж її основою є термін «ставе», що згідно сучасного румунського словника означає літній табір для коней. Адже найдавніші топоніми в околицях Ставного і, в першу чергу, гірські вершини, також є романськими (румунськими) з огляду на їх походження: Тарниця, Біскід, Берце, Черемха, Мунчіл, Кучера, Плішка…   Нема єдиної думки і стосовно першої письмової згадки про село. Автори нарису про історію Ставного Аристархов Л. М. та Вайданич В.І. такою вважали документальну згадку 1549 року, посилаючись на угорського дослідника Ласло Деже (див. «Історію міст і сіл…», вид. 1969 р., стор. 189 ).   У виданій 2007 р. книзі «Великоберезнянщина» сказано, що перша письмова згадка про село Ставна відноситься до 1567 року…   Олександр Мицюк у «Нарисах з соціяльно – господарської історії Підкарпатської Руси», виданій року 1938-го, вказував, що Ставну документи згадують від 1549 р., а виникнення цього села відноситься, на його думку, на період між 1451 та 1549 рр., а точніше – наприкінці ХV ст. (див. вказану працю, т. 2, стор. 72).   На 1600 р. у Ставнім нараховувалося вже майже п’ять десятків ґаздівств і було воно, як на ті часи, великим селом.   Із ХVІІ ст. відома родина ставненських немешів Гаталичів. А 1682 р. «газда у Стауні Василь Манкук був власником 6 волів, 6 коров, 10 свиней, 60 овець, 3 коней». У відомому словнику Павла Чучки ніби знаходимо уточнення цього прізвища чи прізвиська: «1682р., с. Ставне: Манкі Федор». Думаю, то – різні написання Ставненського прізвища Маняк – Моняк…   Кінець того століття і початок нового ХVІІІ принесли із собою на Ужанську Верховину війни, голодування, спустошення… Сусіднє із Ставним поселення Луг було випалено дощенту. Безперервні бійки у війні між лабанцями і каруцами, грабежі з боку обох воюючих сторін, різко скоротили людність Ставного. Перепис 1720 р. засвідчує, що багато пустуючих телексів (земельних наділів) захопили в оренду місцеві євреї, хати ж сільських газдів, що залишились, були розкидані по всьому селу на далекій відстані одна від одної. Один із найперших – церковний опис Ужанщини року 1741-го засвідчує, що парохія Ставна, без філії, мала дерев’яну церкву, котра обслуговувала тільки 10 обійсть (близько однієї сотні вірників). Парохом був Іван Ставний. Цю ж дерев’яну церкву Миколая Чудотворця згадує і церковний опис парохій 1751 р. Храм мав тоді три дзвони і мальовані не на дереві, а на полотні, церковні образи…   Наступні віки були для Ставного щасливішими. Село стає центром церковного округу, т.зв. Ставенського деканату. У 1847 році сюди входило 8 парохій, де було 8 дерев’яних церков та ще 4 дерев’яні церкви у чотирьох філіях. Про церковну і світську історію цих сіл, чи, точніше кажучи, про історію Ужанської Верховини, кілька нарисів наприкінці ХІХ ст. видав місцевий парох й історик за покликанням Лендєл Константін Мігай. Найкраща його праця має назву (у перекладі з угорської): «Село Ставна, минуле і сучасність». Ця, по суті, перша друкована історія  Ставного була видана у тодішньому Унгварі рівно 110 років тому …

Герби сільських громад, так само, як і інші давні символи, невіддільні від нашої історії. Їх зображення найчастіше знаходимо на давніх сільських печатях. Давня печатка села Люта, Великоберезняського району Закарпатської області,  цікава ще й тому, що упродовж багатьох віків це поселення було найбільшим на території Ужанської Верховини.

     По зовнішньому колу печатки читаємо угорський напис – «Люта – гелізек – печатйе», при цьому останні два слова подані скорочено. У перекладі на українську мову напис має таке значення: «Люта. Місцева печатка». Всередині кола печатки – символи Лютянської сільської громади, що є, по суті, її давнім гербом. Тут зображено косу, сокиру і дворучну пилу. Тобто ті знаряддя праці, котрі допомогли і першим, і наступним поселенцям та їх нащадкам вижити серед підхмарних гір і полонин. Чому саме коса, сокира і пила, а не плуг чи мотика стали своєрідними візитками найбільшої на Ужанській Верховині громади? Це пояснюється особливостями господарювання наших предків.     Віденська урядова комісія року 1570-го охарактеризувала господарство нашого краю так: «Сесі люде, котрі од Мукачева аж до Тренчина по селах межи горами живуть урядові ніякий хосен не приносять, лиш ліси рубають і из дня на день крадуть… Не много сіють, лиш ячмінь, жито і овес, і то мало, но за то суть великими скотарями. Страх много скота (волів, овець, коров, коз) мають і для сего готові и найкрасші дубові і букові ліси вирубати, ораниці на луки і на пасовиська обернути.     Торгуют і купчат купленою і домашньою худобою. От великої свободи обогатіли, утыли і змоглися. Богачі і много у них дукатов… Наложити треба на них великі податі і або повинуються, або утечуть назад за Карпати» (цит. за книгою І.М. Кондратовича «Історія Підкарпатської Русі для народа»).                                                                                                            Іван ЦИГАНИН, с. Тихий.

Православні церкви Ужанської долини припадають на період, давніший ніж Брестська чи Ужгородська унія…

(З історії духовного життя Великоберезнянщини Закарпатської області)

      До наших часів збереглися тільки окремі, із поширених у давнину, тлумачних євангелій, де зміст рукописного тексту «толкувався» зрозумілою народною мовою. В одному із таких євангелій відомий історик А.Р.Годинка віднайшов і у березні 1936 року опублікував такий запис  (скорочено) : « … купив сію книгу глаголємую  святоє євангеліє раб Божій Прокоп Галєчкович из женою Катериною и из сыном своїм Данком и за своє отпущеніє гріхов и за родителей своїх ближніх и дальніх от віка померлих ; И придал сію книгу, святоє євангеліє, до храму святого Архістратига Михайла в селі Волосянці; Куплена сія книга в дому отца Матея про обивателів волосянських за панованя єго милости пана Раделвила и за князя Дмитра Артемовича …      Потом Юрко сын Прокопов, зосталый при отці своєм небожчике блаженной памяти побачивши, же сія книга пошарпана, и дал єй поправити, тоє также за своє отпущеніє гріхов и жены своєй Маріи и доньки своєй Анны и зятя свого Яцка и за отпущеніє гріхов родителей своїх всіх померших. И дали за ню дороги монеты – золотых 24 … року Божого 1560 місяця августа на день св. Преображення Г.Бога Спаса… Пописав сія Іван дяк». Книга містила і так звану «клятву» проти майбутніх зловмисників: «А кто бы сміл отдалити от св. Архістратига Михайла и от села Волосянки, и от сынов Прокоповых, также и от Юрковых дітей сына Прокопового, нехай будє клят проклят, анафема, маранафта на віки вічниє. Амінь ».      Наведені записи із «толкованого євангелія у Ляхувци» А.Годинка вважав пудкарпаторусинськими і щодо мови, і щодо походження. Та варто зауважити, що, на відміну від Ляхівців на Ужгородщині, міжгірський Ляховець ( згад. в док. З ХVІ ст.)  і Волосянка теперішньої Львівської області були сусідніми селами. Тому версія про те, що тут згадана саме ужанська Волосянка, не є достатньо доказаною…      Відповідно опису домінії 1631 року наша Волосянка (Великоберезняського району, Закарпатської області) входила до округу крайника Стецика, де нараховувалося 27 сіл від Дубринич до Ужка включно. В описі вказано, що церква села Волосянка стоїть на сільській землі, власних земель не має, а батько – піп сплачує за церкву півтора золотого. Те ж саме сказано тут й про сусідні церкви сіл Суха, Быстра, Ужок. У селі Луг саме тоді «нову церков шолтис на своюм фундуки, а не на сільськум збудував». Імена отців духовних в описі не згадані, окрім Симка Поповича із села Тиха, що платив «порцію»: кожних чотири роки – одного вола і «дежму», тобто десятину, від свиней і бджіл … Згідно церковних описів 1741 р. волосянська парохія мала дерев’яну церкву під покровительством Унгварської домінії. Парохом був Василь Дякович. Річний дохід його, як вказано, складав усього 10 флоринів. Число дворів не зазначено… Тут варто згадати, що вна-слідок минулих боїв між «каруцами» та «лабанцями» наприкінці 17-го і на початку 18-го століть Волосянка вельми потерпіла, а сусідній Луг був спалений дощенту… Із першої половини ХУІІІ ст. зберігся у Волосянці й образ св. Трі-йці, про що свідчить напис : « Сей образ дали зробити раб Божий Иван Дмитрів из жонов своєв Касєв за доброє здоров’я своє і за отпущеніє гріхов. 1738 ».        Церковний опис Волосянської парохії 1751 р. вказує, що сільський храм із дерева перебуває у доброму стані, має всі образи і три дзвони… 1805 року на карті жупи Унг, як окремі населені пункти, окрім Луга, позначені ще й Середня, Нижня і Верхня Волосянка. Однак не маємо відомостей про те, що у кожному з них  була своя окрема церква. Єдина для всіх волосянчан, давня дерев’яна церков височіла на пагорбі побіля цвинтаря. Своїм домінуючим центральним верхом і винятково мальовничими його заломами, вона нагадувала бойківські храми сусідньої Львівщини, а також давні дерев’яні церкви у воловецьких селах Перехресний і Таламаш (нині частина с. Гукливий). Зображення волосянської дерев’яної церкви дійшло до наших днів завдяки фотографії галицького вченого Михайла Драгана. Дослідник усіх закарпатських церков Михайло Сирохман вказує, що за одними даними Волосянківська церква була збудована у 18-му, за іншими – у 16-му столітті… Звичайно, не можна упевнено твердити, що церква св. Арх. Михайла у Волосянці – та сама, котру згадують давні документи. Але так само не можна і виключати таку можливість.         Роковими подіями для Михайлівського дерев’яного храму у Волосянці стала не війна, і навіть не стихійне лихо, а звичайне будівництво залізничної колії від Великого Березного до Сянок.         Саме завдяки йому в центрі Волосянки поблизу злиття річок Бистра і Уж виріс новий кам’яний храм, котрому, до речі, якраз нинішнього року минає перша сотня літ ( див. матеріал « Постройте нам церков каменну … » - « Карпатська зірка », № 7558 ) … Пустуючий дерев’яний храм опісля ще кілька років дивував заїжджих гостей своїми витонченими формами. А потім були довгі роки війни, першої великої війни – світової… У 20-30 рр. минулого віку , коли подорожі залізницею і туристськими стежками у верхів’ї Ужа стали дуже популярними, пам’ять про чудову дерев’яну церкву була ще живою. Так, у статті доктора Всеволода Саханєва “Малювання ікон на Підкарпатській Русі” (1935) знаходимо згадку про те, що повний набір старих ікон заховано на горищі кам’яної церкви у Волосянці. Із цих ікон принаймні дві – «Спаситель» і «Архангел Михаїл» нагадують ікони руського малярства, або, як пише В. Саханєв, «в цих іконах явно видимий східний спосіб іконопису»…                                                                                Іван Циганин.                                                                                «Карпатська зірка» - 2007.

(З історії народної освіти на Великоберезнянщині Закарпатської області)



      Окрім сільських народних шкіл, 1921 року на Великоберезнянщині вперше створено і горожанку, або як її офіційно іменували – Державну горожанську школу «в Великом Березном». Першим директором тієї школи був, очевидно, Йосиф Кріж, від котрого 23 серпня 1922 року уряд перебрав Михайло Виняр, фаховий учитель руського язика, історії, географії, німецької мови, гімнастики і співу.
      29, 30, 31 серпня 1922 року до горожанської школи записалося 28 хлопців і 53 дівчат, усього 81 учень. У всіх чотирьох класах цього і наступного навчального року, коли директорував М. Віняр, навчання проводилося лише рідною мовою. Він всіляко сприяв і організації у Великому Березному учнівського дому. Такі доми – інтернати для учнів горожанських шкіл створював Чехословацький Червоний Хрест.
Перший учнівський дім було створено у селі Ясіня 1921 року. Другим на Підкарпатській Русі учнівський дім  Чехословацького Червоного Хреста розпочав діяти у Великому Березному в 1923 році, завдяки чому на 1923 – 1924 навчальний рік до горожанки записалося вже 119 учнів.
      30 серпня 1924 року від М. Виняра «перебрав інвентар і ведення тутешньої горожанської школи» його колега – Л. Сладек, а вже 24 вересня 1924 року міністерство школ і народної освіти у Празі видало рішення про відкриття у Великоберезнянській горожанці «чеськіх побочек», тобто паралельних класів із чеською мовою викладання.
1 серпня 1925 – го Л. Сладека на посту директора замінив Едуард Янскій. Після нього горожанкою керував Богуміл Гулка, котрого змінив у 1928 році Мілан  Медріцкі…
Хронологія найважливіших шкільних подій, започаткована М.Виняром на руській мові, після 30. 08.1924 ведеться по-чеськи .
1928 – 1929 навчальний рік Великоберезнянська горожанка розпочала, маючи 163 учнів, із котрих 74, за словами хроніки, навчалися «карпаторуським языком», а 89 – чеським. 30 вихованців із верховинських околиць проживали в інтернаті Чехословацького Червоного Хреста під наглядом учителя Йозефа Ріцека…
У вересні 1931 року проведено «родительську нараду» із виступом директора горожанки «Взаємность домашньої а школьної вихови», де згадано, що всіх записаних учнів є 269, окремі учні із присілка Дубки і Малого Березного добираються у школу пішки, інші від Ужка і Волосянки, Ставного  і Дубринич їздять навчатися потягом, в учнівському домі – інтернаті щорічно утримується 30 – 32 хлопців із віддалених від залізниці сіл, що наступного року дім – інтернат буде розширюватися до 40 вихованців …
       У 1934 році інтернат Чехословацького Червоного Хреста утримував вже 43-х учнів Великоберезнянської горожанки із віддалених верховинських сіл. За таке утримання їхні батьки, залежно від статків, платили відповідно 20, 30, 40 або й 50 корун. Окремі, бідні учні, утримувалися безкоштовно, тобто за рахунок Червоного Хреста. Так, Іван Данило щомісячно отримував від Чехословацького Червоного Хреста 40 корун, завдяки чому зміг успішно закінчити горожанку. Іншому учневі – вихованцю інтернату Михайлу Шараничу 40 корун виплачувала окружна опіка …
Всього на Підкарпатській Русі Червоний Хрест Чехословаччини створив шість учнівських домів для вихованців горожанських шкіл із віддалених гірських сіл. Учнівський дім у Великому Березному завжди був серед найкращих. У 1932 році його розширили шляхом добудови другого поверху.
        До 1936 року, як засвідчує статистика, через усі підкарпатські учнівські доми Чер-воного Хреста пройшло 910 вихованців, а саме: у Великому Березному – 220, Сваляві – 185, Білках – 157. Воловому – 138, Ясінях – 72, Тячеві -  59. Правда, останні два учнівські доми ще у 1928 – 1929 рр. були ліквідовані через незадовільну гігієну приміщень і відсутність учнів.
Горожанка Великого Березного упродовж 20 – 30 років знаходилася у одному будинку із народною школою. Вона займала перший її поверх, що складався із чотирьох кімнат і одного кабінету. В сусідній будові  банку орендували зал… Наука починалася о 7.30 і закінчувалася в 19.30, у дві зміни.
        Один тиждень «чехословацькі» класи навчалися зранку, а «руські» класи – після обіду, другий тиждень – навпаки. Так тривало аж до 1 вересня 1938 року, коли чехословацькі класи горожанки перевели до новозбудованої чехословацької народної школи. Директором обох горожанських шкіл – і чеської, і руської і надалі залишався В. Староста…
Будова учнівського дому – інтернату, як вже згадувалося, після 1932 року стала двоповерховою. Там не було тісноти. Учні із віддалених сіл знайшли тут, як зазначено у шкільній хроніці, «притулок, добре харчування, гігієнічний побут, кваліфікований педагогічний нагляд ».
                                                                                 Іван Циганин “Карпатська зірка»-2007.

Той, останній мирний і спокійний рік «Масарикової республіки» був благодатним і Для Великого Березного (тепер райцентр Закарпатської області). Майже два місяці, травень і червень, тривала велика засуха, але місцеві мешканці того літа мали заробіток: продовжувалися роботи з вимощування центральних вулиць селища бруківкою. Якщо попереднього року брукованими стали частини вулиць біля залізничної станції і «од сільської хати долу», то 1937-го  збудовано ще один кілометр подібних доріг, котрі заслуговували, щоб їх іменували місцевим терміном – «грацька» … Саме 1937-го було завершено і розширення водогону, і будівництво великого резервувару для води поблизу Великого Березного. У статті про водогосподарство тодішньої Підкарпатської Русі інженера Й. Бергмана вказана вартість розширення водопроводу селища – 720 000 чехословацьких корун.

Того року всі торжества і свята у Великому Березному проводилися за участі учителів та учнів місцевої горожанської школи. Її директор – А.Староста виголошував промову, а учитель співу М. Гутич диригував хором. На площі Сокола було проведено і свято Матері …

1937-го батьківський комітет горожанської школи (голова Василь Гелетич) провів 6 засідань, а головне – виклопотав у окружного і сільського урядів, відповідно 8 тисяч і 4 тисячі корун для забезпечення фінансування річного курсу навчання. Із власного фонду комітет виділив для допомоги найбіднішим учням 425 корун. 40 учнів із віддалених верховинських сіл утримувалися у двоповерховій будові інтернату Чехословацького Червоного Хреста. Серед них був Михайло Шаранич з Ужка. Його утримання оплатила того року окружна опіка… Щосуботи, під керівництвом учителя горожанки Е. Смеречанського проводились заняття місцевих пастухів, котрих було цього року 42.

У першій половині 1937 року у двох перших класах  горожанської школи навчалися – 78, у двох других – 72, у третьому класі – 47 учнів. Всього 195. Із них 135 хлопців і 60 дівчат. За національною ознакою це – 176 русинів, 10 євреїв, 5 словаків і чехів, 2 німці, 1 мадяр, 1 поляк … Із вересня 1937 року у Великоберезнянській горожанці вперше введено однорічний курс. Тому новий навчальний рік розпочали 7 класів (230 учнів ). Чотири з цих класів навчалися на верхньому поверсі будови народної школи, один – внизу, ще один – у старій будові, поряд із гімнастичним залом і ще один – у орендованому школою приміщенні сусіднього банку…

У зв’язку із розширенням школи до вчительського колективу того року прибули: Зубарєв Сергій, російський емігрант, Сидор Йосип, учитель із Білок, Нажичка Андрій, абітурієнт – практикант із Праги. Директором руської горожанки у Великому Березному, як і в попередні роки, залишався Староста Адальберт. Одночасно був він і дире-ктором чеської горожанки. Навіть наступного, 1938 року, коли чеські класи перевели до новозбудованої чеської школи, А.Староста продовжував очолювати обидві горожанки. Цікаві спогади про Адальберта Старосту і про Великий Березний того часу записав і опублікував Ференц Петро – учитель історії в Богданській школі Рахівського району.  Це спогади сина згаданого вище директора горожанської школи Йосипа Адальбертовича Старости. Із 1932 до 1939 року він проживав у Великому Березному. У 1937-му йому виповнилося 9 літ: «В кінці 30-х років у В.Березному була спільна «Просвіта», в цілому панував український дух, був сильним пласт, хор. У душі зробили відтиск вчителі горожанської школи – Смеречанські, що були емігрантами із Наддніпрянської України. Смеречанський був учителем малювання ( і неабияким художником – різьбярем – І.Ц.).

Запам’ятався своєю надзвичайною інтелігентністю. Був надзвичайно активний у громадських заходах, активний пластовий організатор, просвітянин тощо. Його дружина постійно організовувала вечори.

Так, згадує Й.А.Староста про Великоберезнянську горожанку, де директорував його батько, людина проукраїнської орієнтації, що мала особисту переписку із Августином Волошином. В подальшому Адальберт Староста був репресований угорськими окупантами і три місяці відбув у таборі біля Ніредьгази. Потім його відпустили й відрядили в Ужок, а пізніше у с. Королево …

Ще одна місцева подія засвідчила проукраїнські настрої – плебісцит щодо мов. Горожанська школа у Великому Березному обрала, як сказано у шкільній хроніці, «малоруську (українську) мову викладання ».   Довгопам’ятними стали й місцеві церемонії у день смерті (14.09.1937) та у день похорону президента – «Визволителя» Т.Г. Масарика. В урбаріальному домі Великого Березного організовано і проведено тризну… Свого творця  і засновника Чехо-словацько-русинська республіка пережила не на багато. Вже наприкінці наступного, 1938-го, пам’ятник Т.Г.Масарику- найбільш величний тоді монумент в Ужгороді знесли мадяри.

                                                                                                                    Іван Циганин "Карпатська зірка" - 2007.

30 років тому, 30 квітня  1979 року, у Нью-Йорку помер Юліан Іванович Ревай. Золотими буквами вписано навіки це ім’я у нашу історію, як ім’я педагога й просвітянина, талановитого адміністратора й відомого політика, як ім’я творця і прем’єр-міністра Карпатської України…

            Родина Реваїв походить із села Мирча, Великоберезнянського району Закарпатської облатсті. Тут у Покровській церкві довго зберігали книгу «Апостол», в котрій є запис із літа 1888-го про те, що “півце-учитель Іоан Ревай служить у цьому храмі вже 22 роки». Саме у сім’ї навчителя мирчанських дітей Івана Ревая 26 липня 1899 року народився хлопчик, котрого нарекли Юліаном. Тут же у рідному Мирчі та в сусідній Костьовій Пастелі здібний хлопчина здобував початкову освіту. Далі Юліан Ревай навчався у школі при «півце-учительській семінарії» у м. Унгвар (Ужгород), а у 1913 році став учнем згаданого закладу. Відомий педагог із Перечина Павло Ясько так споминав ті часи: «Ми вступали до учительської семінарії вже із змадярщеним духом. Наша душа і серце одчужені были од родного народа. Нам заскіплювали до душі, що найсвятішою нашою задачею, як будучих народних учительок має быти вытворення 30-миліонового мадярського народа». Єдиною опорою «руського духу» в семінарії був хіба Августин Волошин, який у ті роки викладав семінаристам математику і педагогіку. А ще навчав їх любити рідну землю і служити своєму народові.          Закінчивши семінарію у 1917 році, Юліан Ревай отримує право навчати у початкових школах, але тоді ж його мобілізують до австро-угорського війська, а фактично – на війну. Та вже наступного року і це військо, і вся величезна імперія Габсбургів впали. Якийсь час по світовій війні Ю.І. Ревай працював учителем у народних школах Марамороша…          У 1923 році головний інспектор шкіл тодішньої Підкарпатської Русі чех Йозеф Петек запропонував Юліану Івановичу очолити в шкільній управі краю відділ шкільних будинків. 1925-го Юліан Ревай закінчив спеціальні університетські педагогічні курси і отримав диплом фахового учителя горожанської школи. Тоді ж референтом народних шкіл, а згодом – секретарем екзаменаційної комісії для учителів горожанок.        На останній посаді працював до 1935 року. Водночас, від 1925-го і до 1935-го Ю. Ревай був і редактором урядового щомісячного видання – журналу «Учитель». Із шкільною управою в Ужгороді було тісно пов’язане і «Педагогічне товариство», створене ще 1923 р. Ю. Ревай став його секретарем.       Разом із іншими активістами товариства (А. Волошин, О. Маркуш, П. Яцко, В. Желтвай та ін.) він готував випуски журналу «Підкарпатська Русь» (1923 – 1936), який був своєрідним навчальним посібником для учителів початкових шкіл, насамперед – із краєзнавства. Для дітей товариство випускало «Наш родный край» (1923 -1938), а також 45 шкільних підручників. Ряд підручників підготував Юліан Ревай у співавторстві із О. Маркушем. Завдяки спільній праці цих двох педагогів у державному видавництві Праги у світ на початку 30-х рр. вийшли : «Буквар: читайте і пишіть», «Перша читанка, для 1 шкільного року», «Друга читанка, для 2 поступного рочника», «Отчина: читанка для 3-4 школьного року», «Живе сло-во: читанка для 5-6 школьного ро-ку», «Світло: читанка для 7-8 школьного року».      Усі були схвалені міністерством освіти республіки й видані держав-ним накладом. Вони несли учням знання про рідний край і його природу, про народні звичаї і славну історію, прищеплювали юним повагу до інших народів. У доборі літературних творів для читання відчувалася національна спрямованість. Перераховані підручники були написані діалектним варіантом української мови.      Як педагог, Ю. Ревай дотримувався тієї думки, що використання у навчанні місцевого діалекту є першим кроком до заведення у тодішніх школах літературної української мови. Ще 1928 р. вийшов його «Мадярсько - руський словник» (співавтори Е. Бокшай, Ю. Ревай, М. Бращайко ), де після мадярських слів подавалися спе-ршу місцеві діалекти, а вже потім – літературні українські терміни. Окрім того, згаданий словник пригодився ще й змадяризованим раніше вчителям, котрих у ті часи було чимало.       Після виборів 1935-го Ю. І. Ревай як один із ватажків соціал-демократичної партії краю, стає на три роки послом (депутатом) чехо-словацького парламенту.       Серед його інтерпеляцій (депутатських запитів) також чимало стосуються державної політики у галузі шкільництва. Посол висловлював незгоду насамперед із політикою міністерства освіти ЧСР за одобрення підручників на великоруській мові; наголошував, що це веде до посилення мовного х-осу у школах, вказував, що це суперечить висновкам Академії Наук Праги, котра визнала: «підкарпаський народ є народом малоруським або українським, а тому мовою навчання має бути українська літературна мова…».      Року 1937-го на Підкарпатській Русі здійснено так званий «мовний плебісцит». У хронологічних записах про Великоберезнянську школу про це сказано так: «Сего року був заведений плебісцит щодо мови; школа підтримала за малоруську (українську-) мову викладання».      У ході плебісциту батьки русинських школярів робили вибір між російською та українською граматиками. Результати були несподівані: батьки у 313 школах обрали «русскую», тобто великоруську мову, а українську вибрали 114 шкіл. Несподіванка й іронія полягали в тому, що батьки обрали граматику не ближчу, а дальшу від їхньої розмовної мови. Посол Ревай заявив у парламенті, що плебісцит антинауковий і незаконний…  У 1935 – 1936 рр. видавався суспільно-господарський і літера-турно-критичний місячник «До перемоги». На кожному із його номерів зазначено: «Власник и видаватель, і відвічальний редактор Юліян Ревай». У третьому номері за 1936 рік опубліковано статтю редактора «Довкола автономії Підкарпатської Руси». Юліан Ревай бачив майбутнє рідного краю як української автономії у складі ЧСР. І наближав це майбутнє і як найактивніший учасник делегації на переговорах із Прагою про надання Підкарпатській Русі автономного статусу, і як автор « Конституційного Закону про автономію Карпатської України», який згодом прийняли і парламент, і сенат ЧСР. Вперше в історії частинка української території здобула найширші автономні права. Чехословацька газета «Лідові Новіни», описуючи ті події, підкреслила: «потиски рук Сірови, Тісо і Ревая символізують братерську спі-працю чехів, словаків і русинів…».     Від 11.10.1938 до 06.03.1939 безперервно Юліан Іванович займав посади міністра уряду автономної Підкарпатської Русі… Внаслідок «віденських рішень» європейських держав наприкінці жовтня 1938 р. автономія «втратила» на користь Мадярщини Ужгород, Мукачево, Берегово, Батьово, Вилок… Про напружено роботу міністра Ю. Ревая В. Гренджа – Донський згадував: «Що? Як? Куди? Що з родиною? Що з хатою, з меблями?.. Куди евакуювати – ніхто не знає. Міністер Ревай радиться з генералом Сватеком… Довго радяться, бо вже північ минає, і ще все вони радяться за зачиненими дверима… Пробуємо відгадати, де буде наша столиця? Більшість думає, що Сваляви або Чинадієво, але падуть голоси і на Березний. Та виходить пан міністр з вирішеною справою – евакуюємо до Хуста… Виходимо. На вулицях паніка. Сирени вантажних самоходів трублять, пакують всюди речі. Тут – там чути зойк і плач слов’янських жінок і регіт мадярні…».     Популярний серед народу, молодий, енергійний, меткий, тверда рука, мотор політичного і господарського життя автономії – таких епітетів удостоювала тоді преса діяльність міністра Ревая.      Повсюди на виборах до Сойму Карпатської України імена А. Волошина і Ю. Ревая стояли поруч. Навіть у багатьох агітаціних листівках. У документальній повісті ужгородського професора Сергія Федаки «Карпатський кросворд», виданій у 2009 році, наведено дві такі агітаційні листівки. Одну із них роздавали тоді вчителі школярам, щоб ті віднесли її батькам: «Тату, не забудь, що 12 фебруара 1939 року будемо голосувати. Скажи й мамі, щоб дала свій голос. Тату, не забудь, що лістру веде прем’єр-міністр А. Волошин і міністр Ю. Ревай…». Результати виборів пе-ревершили найсміливіші сподівання. У тодішніх умовах це було тим більше важливо, що вибори за єдиним списком Українського Національного об’єднання (УНО) були ще й своєрідним плебісцитом і показником довіри до хустського уряду. І найвищий показник на виборах тих дала Великоберезнянщина – 98,4 %...     6 березня 1939 року голова чехословацького уряду Р. Беран запропонував тодішньому президентові Е. Гахові усунути міністра автономного уряду у Хусті Юліана Ревая. Водночас було доручено А. Волошину усунути брата Ю. Ревая – Федора із посади УНО… 14 березня 1939 року Августин Волошин проголосив Карпатську Україну незалежною державою. 15 березня, тобто наступного дня, Сойм урочисто затвердив цей акт. Юліан Ревай був призначений міністром іноземних справ та прем’єр – міністром уряду. Федора Ревая Сойм обрав одним із двох заступників Голови Сойму.     Прем’єр – міністр Ю. Ревай робить спроби домогтися вирішення долі Карпатської України дипломатичним шляхом, а не силою зброї…

Іван ЦИГАНИН,

"Карпатська зірка" - 2009.

 

Верховина Бистра - село Великоберезнянського району Закарпатської області (Україна).

У 30-х роках минулого століття у політичному житті села Бистра, як і по всій Ужанській Верховині, стала переважати проукраїнська орієнтація. Молоде, освічене у чехословацьких демократичних школах , покоління не було вже «угро-русами». Його представники стали активними носіями ідеї Української держави, ідеї Карпатської України. На виборах до Сойму цієї майбутньої держави 12 лютого 1939 року Бистрий проголосував одностайно – 385 голосів за УНО (Українське Національне Об’єднання ) і жодного голосу проти…

   А сільські події тих часів невпинно змінювали одна одну. У 1933 році пожежа винищила 12 бистрянських дворів. Корчмар Ицко Валдман продав свій маєток і переїхав із Бистрого, де «купив гостинницю». У листопаді 1935 р. єпископ «перемістив» о. Адальберта Грабара до села Голубиного на Свалявщині, а бистрянських гірників обслуговував волосянський о. В. Феделеш.    У жовтні-листопаді 1938 року Бистрий знову, як і в давнину, вимушений «воювати» із польськими терористами, котрих готували у м. Турка і направляли для дезорганізації господарського життя автономної, у рамках Чехословаччини, Підкарпатської русі. У військовому архіві Праги збереглися відомості про те, що 1938 року банда польських терористів у складі 30 чоловік проникла після півночі у село Бістра Верховіна, а потім вчинила напад на станцію Щербин, що на залізничній колії Великий Березний – Ужок. Наступного для такий же напад із стріляниною стався у Стужиці, де замінована вузькоколійка не вибухнула через несправність вибухового пристрою…    Проголошення незалежності Карпатоукраїнської держави збіглося у часі із приходом у село мадярських окупантів, які знову «ощасливили» бистрян новою назвою – Бістра Верховіна стала "мадярським" селом Гатарсейг.    Ще більш непокійні часи настали для мешканців Гатарсейг з вересня 1939-го. Поляки, затиснуті із двох боків арміями Гітлера і Сталіна, ринулися на південь. Ліси довкола Бистрого і навколишніх сіл наповнилися польськими біженцями. Десь тоді в урочищі Розсипанець знайшли двох убитих мадярських прикордонників. Вина лягала на місцевих мешканців, але ті одностайно твердили, що то є справа рук поляків. Власті знайшли «соломонове рішення». Привезли у Бистрий двох інших спійманих польських біженців і на сільському цвинтарі розстріляли…    Священиком у ті роки став Сіксай Гейза. Він пробув у Бистрому аж до ліквідації греко-католицької єпархії.    У 1939-40 рр. нелегально емігрували в СРСР, або, як тоді казали, «втікли у Росію», Юлія і Василь Кулики, Іван Варгулич, М.О.Мацак, П.В.Капко, П.Ф.Шоляк та багато інших. Більшість із них поповнили потім ряди військової чехословацької частини, що формувалася в СРСР. Так, Нінчак Михайло Дмитрович 1916 р.н. вступив до чехословацького батальйону у м. Бузулук, пройшов крізь бої від Соколова до Словаччини. Загинув  29.10.1944. Похований на меморіальному цвинтарі «Дукля». Чума Миколай Васильович, 1920 р.н. став чехословацьким воїном у м. Бузулук в січні 1943-го. Загинув під час бомбардування військового ешелона на станції Яхнівка на Чернігівщині 13.10.1943. І спить він вічним сном у братській могилі поблизу чернігівського села Світанок разом із загиблими побратимами із сусідніх верховинських сіл…    Загинули і чотири «добровольці» Червоної Армії, родом з Бистрого. У ряди визволителів стали вони у листопаді 1944-го й загубились на фронтах війни. Це – Повханич М.М., 1924 р.н., Повханич І.М., 1922 р.н., Кулик Ю.С., 1917 р.н., Іваньо Ю.Д., 1918 р.н.    У роки війни бистряни «допомагали» будувати сумнозвісну «лінію Арпада». За переказами, мадярські власті виганяли бистрян працювати на оборонних спорудах «лінії» аж у Жорнаву і Кострино.    Червонозоряні вояки вступили у Бистрий без боїв і кровопролиття. Обраний сільський комітет очолив Ю.М.Чума. Дещо пізніше побачили бистряни і радянських прикордонників. Ті забрали від села для власних потреб церковну фару. Обурений церковник Миколай Андрійович Нинчак вимагав залишити хоча б одну кімнату для священика о. Г. Сікся. Цього було достатньо, щоб Нинчак зник. Цього невинного, по суті, чоловіка забрали посеред ночі й досі він – «безвісті пропавший». Шість його малолітніх діточок взяв на власні плечі рідний брат М. Нинчак…    І як після такого випадку було вірити бистрянам, що нова влада – це «влада народу і для народу»?    У 1949 році о. Сіксай Гейза виїхав із села і деякий час обслуговував бистрян о. Іван Чийпеш із Волосянки. Але і його згодом запроторили у радянський концтабір, де в 1953 році він був убитий. Після Чийпеша у Бистрий приходив о. Іван Талабірчук із Тихого. Цей добровільно «перейшов у православіє» і довгі роки служив церковним громадам Бистрого, Лугу, Волосянки, Тихого, Сухого, Гусного і Ужка…    У 1949 році у Бистрому створили сільськогосподарську артіль « Червона Верховина». Головою цієї артілі із символічною назвою став С.М. Готра, бухгалтером – М.М.Крупінець, землеміром – Ю.Д.Клецканич.    Після укрупнення колективних господарств на початку 50-х років « Червона Верховина» увійшла до Волосянківського колгоспу імені Ілліча. За сорок радянських років бистрянських колгоспників очолювали бригадири Ю.П. Бучак, І.І. Страшкулич, М.І.Опаленик, П.М. Худа, М.Ф.Поляк, М.В.Варгулич, І.І.Кофель, Ю.Ф. Шоляк, М.М.Повханич, І.Ю.Шоляк, Ю.Ю.Кофель. Бистрянські рільники збирали, як правило, найвищі серед бригад колгоспу врожаї картоплі, славилися тваринницькими фермами.   Знаними людьми були чабани П.І. Чума, Ю.М.Келемець, І.Д.Петрунь, М.А.Івашкович… Багато добрих справ для рідного села є на рахунку І.С.Павлика. Попри політичну і духовне несвободу радянські роки не були для села Верховина Бистра найгіршими часами його історії. За короткий період село забуло про курні хати із солом»яними стріхами. Багато його мешканців одержали роботу і безоплатну освіту. Першим здобув вищу освіту І.С.Олень, а потім десятки бистрян успішно закінчували вузи.   З’явилися і запрацювали в цей період такі необхідні селу установи, як фельдшерський пункт, бібліотека, клуб, семирічна школа, дитячий садочок…  Найкраще характеризують той чи інший період долі окремих людей. Приміром, Івашковича Василя Михайловича вона була такою. Як і його ровесники, він навчався у Бистрянській семирічній і Волосянківській середній школах. Потім два роки випасав овець колгоспу Ілліча.   У 1968 році закінчив філологічний факультет Ужгородського університету. Працював на різних високих посадах в обласному центрі. А ще писав байки, вірші та сатиричні мініатюри, які публікував спочатку у районній газеті, а відтак і в інших виданнях. Сатиричні мініатюри В. Івашковича побачили світ окремою книжечкою -  « Зуб мудрості» у 1993 році. Того ж року В.М. Івашкович помер.  Були, звичайно, й інакші долі. Можна і треба про це сперечатися. Але чи варто заперечувати чи очорняти те добре, що було зроблено тоді у Бистрому?    Після ліквідації Мукачівської греко-католицької єпархії у 1949 році багато бистрянських вірників перестали відвідувати сільську церкву, що стала православною. За свідченнями Ю.В.Івашковича це були сім’ї С.А.Шоляка, І.С.Кулика, В.С.Халахана, С.М.Паденича, С.І.Варгулича, В.Ф.Келемеца, М.В.Кереляка та інших ( всього 15 сімей ). Сорок років проводили вони свої богослужіння таємно на квартирах священиків, аж поки не настали демократичні часи. Греко-католицькі активісти повели агітацію за повернення бистрянської церкви. На початку квітня біля сільського храму, де зібралися бистряни, це питання було поставлене на вибір громади. 227 бистрянських вірників висловилися «проти» існуючої доти православної віри і ніхто - «за». Новостворена греко-католицька громада була зареєстрована. Хоч церковні громади усіх навколишніх сіл і надалі залишалися православними, волосянківський о. Михайло Полянський більше у село Бистрий не приходив…    А невдовзі греко-католицькі вірники Верховини Бистрої щиро вітали один одного з нагоди проголошення Акта Незалежності України і стали громадянами нової Держави…

Іван ЦИГАНИН.

"Карпатська зірка" -2009 рік.