Живи, Солдатику! Живи бо не до втрати,
Комусь ти Татко, Син і Чоловік,
На вірність Батьківщині присягав ти,
Тримайся за життя, який твій вік!

Живи, Солдатику! Живи- розхмарне небо,
Голубка вістку миру принесе,
І ти всміхнешся не в останнє- треба,
Потрібно жити ще... понад усе!

Живи Солдате ворогу на втому,
Живи заради матері, рідні,
Ти перемогу обіцяв народу свому,
Тож мусиш жити, не здавайся, ні!

Я матусі помагала:
посуд мила-вимивала.
Дві тарілки надщербила,
а одну ущент розбила.
Зачепила чашку з соком
і пролила ненароком.
А як посуд я складала,
із полички чомусь впали
гречка, рис, горох і манка,
все змішалось... Так що зранку
до тепер ще помагаю –
крупи я перебираю.

Я до тебе писала віршами,
Малювала тобі серця крик
І чекала тебе вечорами,
Зігріваючи в небі зірки.

Я тебе серед всіх перехожих
Безупинно шукала щодня…
І ночей не злічити тривожних,
Коли кликала в сні тебе я…

Якщо мрії всі наші забув ти,
То чекання моє, мрії й сни,
І всі вкрадені вірші й малюнки
Ти, буль ласка, мені поверни!

Занадто багато «чому?»,

Занадто багато «навіщо?»,

Занадто багато розмов

І губляться в них слова віщі.

 

Навколо хаос із розваг

Війни і розбитих ілюзій.

Затягує в темряву страх,

Висмоктує душу мов смузі.

 

Занадто багато промов,

в них істина вже, як повія,

все змінюють в ній до основ,

щоб лиш виглядала, як «мрія».

 

Прикривають їй певні місця,

Інші натовпу кидають в ноги,

Розрізають й несуть до кравця

Зшити «вигідну правду», убогі!

 

Бо не знають, що правда одна –

Двох світоглядів в ній не існує

Хоч ілюзію створюють нам,

В якій істина тілом торгує.

13.11.2016

Вже березень до квітня повернув,
А за вікном усе ще снігопади.
Чи то наврочив хто мою весну?
Чи то вона мені чомусь не рада?

Морозом сукню всіяла тонку,
Сніжинки замість квітів почепила,
Немов перевіряє, чи таку
Її любити вистачить нам сили.

А в календар листків не повернеш
І березень вже опускає руки...
Нехай! Ти сніжна, та весна усе ж!
От тільки в душу холодом не стукай...

Так хочу в небо пташкою злетіти
І розігнати сумерки крильми,
Щоб тільки радість щиру залишити,
Без тої заздрості, що стільки між людьми.

Так хочу піснею у вись піднятись
І залишити там любові слід,
Щоб потім в усмішках ясних купатись
І сонцем умиватися як слід

Хоча… я так хотіла б поміняти
Це сонечко на блиск твоїх очей…
Так хочу іноді тебе обняти
Крізь сірість днів і сутінки ночей…

Із чашки долі хочу, все змінивши,
Отруту, що так знищує цей світ,
Розлити в прірви – може, отруївшись,
Вони йому збудують щастя міст?!

Я б до нього приходила в сни,
                             берегла їх від смутку й печалі,
Я б летіла до нього в піснях,
                             що дарує весна й солов’ї,
Та чи буде він шепіт весни,
                             серцем слухати, дивлячись в далі,
Чи шукатиме він в її снах
                             мої очі і вірші мої?

Чи мене він покличе в політ,
                             викладаючи зорями стежку,
І чи буде любити мене,
                             не любив як нікого ніхто?
Хто ж мені, підкажіть, відповість
                             на питань нескінчену мережку?..
Я ж люблю його… Серце лише
                             розбивати не хочу я знов…

Заблукало літо у колоссі
Золотих не стиглих ще пшениць.
Потонуло в гомінкому стоголоссі,
Що чарує краще чарівниць.

Я стояла на краєчку мрії,
Де межі не було небесам,
Де не було горизонту жодних ліній,
А лиш світу літнього краса.

Я дивилась поглядом волошки
Вздовж хмарин невидимих доріг,
Небо, тому погляду під колір трошки,
Тоді падало дощем мені до ніг.

Я стояла. Вітер гнув колосся…
Спраглі губи… блиск очей мов свіч…
Руки-крила і розпатлане волосся…
Як же добре з літом віч-на-віч!..

Немає в мертвім серці каяття,
В гнилій душі сумління й честь не в моді.
Забрали просто так людські життя…
А що їм ці життя? – непотріб й годі…

Не за ідей високий ідеал,
Не за свободу, а за жадність звірів
Мільйони смерті випили бокал,
Лишивши на землі лиш сльози сиріт

Хто право дав винищувати світ
Хворобами? Що, збагатились з того?!
Невже зупиниться це звірський рід
Тоді лиш, як не буде вже нікого?

Невже усі багатства хоч одну
Людину ж бо замінять? Схаменіться!
Та ці слова – лиш крик німий у тьму,
Бо ж в серці мертвім не знайти їм місця…