Доторкнися спраглими вустами…

Розпали нестримане бажання.

Огорнувшись ніжними словами,

Будем пристрастю впиватись до світання.

Пий до дна нектар хмільної ночі…

Знову келих переповниться коханням.

Хай жадають мого тіла твої очі,

Кожна крапля наче перша і остання.

Напій пристрасті із присмаком ванілі

Я до ранку смакуватиму з тобою.

І в черговий раз від ніжності сп’янілі

Келих вірності розділимо надвоє.

Твоя історія кров’ю написана.

Життя твоє-вічна війна.

Неначе пухлина, від світу відрізана,

І друзів у тебе нема.

Народ твій, як стадо, залякане й дике,

Брехливі у тебе вожді.

Обличчя своє на очах всього світу

Жахливо спотворила ти.

Ти маєш усе…Та цього тобі мало.

Ти наче безжальний упир.

Від люті і зла одержимою стала,

Як оскаженілий звір.

Немає для тебе нічого святого,

Руйнуєш ти спокій і мир.

І не боїшся ти вже навіть Бога,

Для тебе весь світ,наче тир.

Пізнаєш ти все,що сама породила.

Небесна розплата прийде.

Не знаєш,що яму для себе ж ти рила,

І скоро вже в неї впадеш.

За кров, споконвіку тобою пролиту,

Заплатиш,росіє,сповна.

Імперіє зла,вже твій келих налитий,

І вип’єш його ти сповна!

Чому так швидко свічка догоріла?

Чому так рано обірвалося життя?

Напевно, твоя доля так хотіла…

Утрати біль наповнює серця.

Твоя душа уже прощається з землею,

Свою частинку залишаючи в піснях.

Над Україною світитимеш зорею,

Хоч згасли зорі назавжди в твоїх очах.

Ти крокував життям з відкритим серцем,

Щиру усмішку людям дарував.

Так важко знати, що це серце більш не б’ється

І так багато ти ще нам не розказав.

Ти відлетів у вічність птахом світлим

В такий страшний для України час.

Напевно, зараз в небесах ти більш потрібний,

Не згубиться ім’я твоє в роках.

Ти відійшов, залишившись назавжди

У наших душах, в музиці своїй.

Пішов з життя, та не з дороги правди,

Ти навіть в вічності залишишся на ній.

Чорно-біле життя в чорно-білих серцях,

Чорно-білий мотив у віршах і піснях.

Розгубила веселка свої кольори,

Чорно-біло всміхається місяць згори.

Візерунки холодні малює зима,

Це сумний вернісаж в чорно-білих тонах.

І злітають увись чорно-білі птахи,

Україну сповили скорботні шляхи.

Чорний смуток застиг в материнських очах,

Білий Ангел приходить до неї у снах.

Душі-зорі синів її кличуть з небес,

Чорно-білим для неї став всесвіт увесь.

Білий промінь молитви у небо злетить,

Чорні хмари тривоги розвіє умить.

Помолися, народе, за свій рідний край

І проміння надії в серцях зберігай!

Сонце золотом правди над тобою зійде,

Цвітом вишні й калини земля зацвіте.

Гірких сліз більш не буде в материнських очах

І засяє веселка в українських серцях.

Дим густий снує моєю Україною.

Закривавлена, скатована оковами,

а була ж вона ще вчора солов’їною,

вмита росами сріблястими ранковими.

А була її землиця вчора силою

пшеницям золотокосим і тополечкам,

нині ж стала для дітей своїх могилою,

чорним рушником під вибитим віконечком.

Ще не давно її пісня лилась гомоном,

щебетала кожна пташечка по-своєму…

Озивається тепер вона лиш стогоном,

напророченим сльозами й горе-зброєю

І не висушити Україні сліз малеч,

І не стати знов співучо-солов’їною,

поки буде піднімати брат на брата меч,

поки дим снувати буде павутиною…

Ще тільки жовтень, а вже сніг жбурляє

холодний вітер болісно в лице.

Я ще не вмію, я іще не знаю

у серці як топити сніг оцей.

А в ньому так тривожно і так щемно…

Не думайте, я сніг люблю давно,

я просто не навчилась в жовтні, певно,

втішатися зимовими панно.

Міцніше очі хочеться закрити

й побачити, коли розплющиш їх,

як усміхаються осінні квіти,

а не тремтять в обіймах снігових.

Той сніг розтане. Знаю, що розтане.

І хоч не повернеш осінніх шат,

та раптом я навчусь любити саме

такий жовтневий листо-снігопад.