До самотності
звикаєш...
В ній, мов в коконі,
живеш.
Серце болем
вже не краєш.
Й що посієш -
те й пожнеш.
Ні тобі -
дощів розливи,
Ні - гарячий
суховій.
Мають щастя -
лиш сміливі -
У веселці
своїх мрій!
А самотність -
це самотність.
Сам - лягаєш.
Сам - встаєш.
Це уже -
невідворотність.
І не знаєш,
чи й живеш...

Солодкий мій.
Солоний мій.
Гіркий...
Мій рідний.
Мій єдиний.
Мій - чужий.
Мій спогад.
Біль.
Мій страх.
Я - лиш в тобі.
В твоїх очах
Шукаю
Відгуки надії...
І сподіватися
Не смію -
На спалах,
На хмільну зорю.
В любові
Спрагло
Я згорю.
У снів
Осінньому вогні.
Гіркий мій сум,
Ти - ще в мені...

ЗАГЛЯДАЄ ОСІНЬ У ЛЮСТЕРКО,
ЗОЛОТУ ГУАШ КЛАДЕ НА ЩІЧКИ,
"А ЧИ ГАРНА Я? ВРОДЛИВА? МИЛА?"-
У БЕРЕЗИ ВСЕ ПИТА, В СМЕРІЧКИ .
" А ЧИ ДО ВПОДОБИ .ВАМ ОБНОВИ?
ВЖЕ, ПОВІРТЕ, ФАРБИ НЕ ЖАЛІЛА,
ВСЕ ЗМІШАЛА, ЩО ДЛЯ СЕРЦЯ МИЛЕ.
ЗАКВІТЧАЛА Я ЛЮДСЬКІ ОСЕЛІ.
ФРУКТІВ, ОВОЧІВ НАСИПАЛА В КОМОРИ.
ЗВІРІВ ДО ЗИМИ ПІДГОТУВАЛА.
І ПТАХІВ ВІДПРАВИЛА ЗА МОРЕ..."
ЗАГЛЯДАЄ ОСІНЬ У ЛЮСТЕРКО,
НА ВУСТА КЛАДЕ ГУАШ БАГРЯНУ,
ОЧІ ПІДФАРБОВУЄ БЛАКИТТЮ,
ЩО ВЗЯЛА У НЕБА ВРАНЦІ - РАНО..
.

ПОХМУРО ОСІНЬ ПО ЗЕМЛІ СТУПАЄ
І ЖОВТИМ ЛИСТОМ ЗЕМЛЮ УКРИВАЄ.
НЕСЕ З СОБОЮ СІРІ Й СИВІ ХМАРИ,
ВЖЕ НЕ ЗАПАЛЯТЬ НЕБА КРАЙ СТОЖАРИ....
НЕ ЗАГУДЕ В САДКУ БДЖОЛА У КВІТЦІ...
НЕ ЗАБЛИЩИТЬ РОСИЦЯ У ТРАВИЧЦІ...
НЕ ЗАСПІВАЄ СОЛОВЕЙ В ГАЙОЧКУ...
НЕ ВИЙДЕ КРАСНА ДІВЧИНА В ВІНОЧКУ...
ВАЖКИМИ КРАПЛЯМИ ЛИШ ДОЩ В ВІКНО ПОСТУКА,
ВІН НАГАДАЄ НАМ - ПРИЙШЛА З ЛІТОМ РОЗЛУКА.
І КОЖЕН ДЕНЬ ТУМАНОМ ОПОВИТИЙ,
РЯСНИМ ДОЩЕМ І ЗЛИВОЮ УМИТИЙ...

Я боюсь тебе,
немов вогню.
Я боюсь - себе,
себе - виню.
Нащо я пустила
в серце гріх?
Вже несила...
Людям - сміх.
Буде - що?
Що буде?
Розкажи...
По вустах моїх
Поворожи.
Розчаклуй
це серце,
Розчаклуй...
Подивися, 
доторкнись,
почуй...
Що тобі мої
заморені вуста?
Я - вже
не ядриця,
Я - пуста...
Я зносилася
у болю іменах,
Я зморилася
у втрачених словах...
Я - скалічена,
побита на стерні,
Вже - не плакать,
й не співать мені.
Йду порожнім
шляхом - навманя.
Йду - щоночі.
І бреду - щодня.
Дивні фрази
я гублю з руки,
Дикі вчинки
стеляться в роки.
Думка поглинає,
і обман
Переходить
в ситу
стиглість ран.
А тобі - на серці -
синя рань!
А мені - по серцю -
та й ножем!
Зможу
усміхнутися...
А щем -
Скиглить
усередині іще...
...Чи тобі потрібні
ці роки,
Що повзуть
впродовж
душі й руки?
Чи тобі потрібні
ці рубці,
Що смішать мене...
а в кулаці
серце понівЕчене
лежить...
Чи тобі потрібна
вся ця гидь?...
...Та тобі -
ще хочеться -
вогню!
...Я себе..
я лиш себе -
виню...

Я напишу,
Що ти -
найкращий
від усіх.
Тобі скажу,
Що погляд твій,
твій сміх -
Кришталь
мого життя.
Його
крихку красу
Боюся я
розбити...
Тому у спогади
летять,
І лише в пам'яті
несу -
Примарні
перші квіти,
Твої не сказані
слова,
І не даровані
дива,
І поцілунки,
і тепло,
Яких - ніколи -
не було...

Тёмным лаком ногти и большие кольца,
Прическа и аккуратный одежды покрой.
Да только грустью в глазах оттенок сердца.
Печальна. Отсутствует в душе покой.
Всегда строга и аккуратна,
Справедлива и ответственна к всему.
Да только время не вернуть обратно,
Работой не заполнишь ту сердца пустоту.
Возле монитора взглянешь - на игрушку
И пойдёшь спокойно ровно в шесть домой.
А никто не скажет, что можешь плакать ты в подушку...
Улыбчива, спокойна и даже весела порой.
Немного подустав ты макияж подправишь.
Нет мужа и нет парня, а дома уютно и тепло.
Печально вдруг мне станет, от стука твоих клавиш
Ты сильная снаружи, а это тяжело...

О люди, скажите в чём же мой грех?

За что вы сейчас меня так гнобите?

Я не хуже... не хуже вас всех,

Вот только "прохладнее", вы уж простите...

Я же такая же, что же вы злитесь?

Зачем убиваете мертвеца?

Да, я вампир, но не тьмы я обитель.

Я просто другая... Взгляните в глаза.

Нет во мне крови и сердце не бьется,

Только я так же чувствую и люблю.

Вы не делайте зло, оно ведь вернется...

Не грех убивать мертвеца? Но всё же скажу-

Нет, я жива! Это вы - мёртвые люди!

Плещет в вас пульс, да только нет в вас души!

И пусть сейчас хоть на миг, хоть страх наполнит ваши груди,

И уши пусть услышат слова все мои...

Вы - только плоть, такая же как и я.

Вы - оболочка из страха и правил.

Я такой же была, когда я жила.

Кто же только "жизнью" то существование возглавил?

Дайте мне жить! Оставьте в покое!

Я не трогаю вас, что ж вы ко мне ... ?

Что же вы все ... ? Вы одно и каждое немое.

Не люди, а куклы, просто в толпе...

Больше ни слова. Ваш разум загружен.

Всё, что не объяснить - нужно убить.

Прощай же мир, ты - болен, простужен.

Ты даешь жизнь и не даешь жить...

Я приму смерть, мне уже не впервые.

И попаду, если есть таково, в небесный рай

Прощайте люди - глухие, немые и слепые!

Здравствуй солнце и ночка навеки прощай...

Я хочу відчути
тебе на смак,
На скрик, на запах,
на дотик...
На спраглому тілі
залишити знак,
Й любити тебе,
допоки
Наповнишся ти
солодким теплом,
Гарячим  любові
промінням...
Я ніжно огорну
тебе крилом,
а ти - ростимеш
корінням
У пружне, жадане
моє єство...
Й оркестром
дзвінкоголосим,
Ніжним чарунком,
духм'яним зелом
Душу мою
оросиш...
Тебе закохаю,
собою сп'яню,
Сповию в любов,
заколишу...
І, спивши уповні
хмільного вогню,
Надію на вічність
залишу...

Я не знаю, чому тебе кохаю ...

А, може, й не кохаю - теж не зна...

До тебе щось я відчуваю...

До тебе, чомусь, лину я...

 

Ми друзі, і наша дружба-то є дар.

Та, чомусь, боюсь я ненароком

Той дар впустити і до самих хмар

Він може полетіти стрімко, наче сокол.

 

Адже буває часто так (і це я знаю не з чуток),

Що плутається дружба і кохання.

Тяжко й не до снаги розплутувать "моток",

Й не розібравшись віримо в останнє...

 

А раптом переплутав ти і що?

Втратиш все,що так боявся втратить!

А винятки?Скільки їх би не було-

То є щастя в них потрапить...

 

А що як кинувшись у вирій

На жертву ставиш іншої людини почуття?

Тої, яка знайома, близька, рідна...,

Якій бажаєш лиш добра?

 

Подумай трішечки, почекай, зрозумій...

Чи варто ставку свою ставить

Бо іноді, хоча ти й переміг

Та найцініше можеш втратить...