Якщо ти зазирнеш у свою душу,

Ти там побачиш спалахи нічні,

І тіні полудня,що спокій не порушать,

І мерехтіння ранньої зорі.

Якщо ти зазирнеш у свою душу,

Ти там побачиш в зеркалі води,

Стареньку вкриту рясним цвітом грушу,

Таку знайому аж до німоти.

Якщо ти зазирнеш у свою душу,

Ти там побачиш очі,що вели

Тебе крізь полум’я ,знечів’я надолужив

виборкування тебе в самоти.

Якщо ти зазирнеш,то ти побачиш,

Як лине час довкола,як тече

Відлуння слів,забутих необачно,

Збагнеш,що бачиш всміхнену мене...

Я тихенько – з любов’ю, нечутно, як подих,

Доторкнусь сяйвом зір твоїх уст,

Обійму тебе ніжно і снів пресолодких

Тобі побажаю. Всміхнусь

Я до тебе серпанком чарівної ночі,

Прошепчу колискову весни,

А тоді поцілую твої сонні очі

І прийду до тебе у сни...

Чого я так прагну ?! чого я бажаю?!…

Ми є. Ми є на цій землі.

Мов ті дерева. Мов травинки.

Мов золотисті береги,

В яких ріка несе піщинки

               життів людських у небуття:

Лиш спомин тихий – та й по всьому,

І знову плин, і забуття.

Чи був, чи ні. Чи прав, чи схибив...

Мине у всіх земне життя,

Та в Небесах у нас є крила,

І книга записів Буття

Іще ніколи не горіла.

Там кожне ім’я – то рядок,

Що про життя чиєсь розкаже.

Там знає всяк, хто – він, хто – Бог,

І кожна думка вічність важить.

Там все записано. То – карб,

Що пише долі всі поволі:

Хто – цар, хто – злодій, а хто – раб,

Хто годен волі, хто – неволі.

Є й Світло, і Любов, і Бог.

І як терпіти вже несила,

Твори життя – одне за двох.

Не час іще ламати спис -

Він ще згодиться, Воїн Волі,

Чи бій той скоро?..

                               Вгору й вниз

Гойдаємось на хвилях Долі…

Не думай ні про що лихе,

Знайди в душі любов і спокій –

І сумнів скоро промине,

Бо в світі ми не одинокі.

Ми є. І будемо повік.

Своєю вірою багаті,

Ми зустрічаєм новий вік

У своїй рідній білій хаті.

Вся Україна – мов хатина.

Як ти господар – в хаті рай.

Коли ж холоп у ріднім домі,

Тоді й з палацу хоч тікай.

Ми є. Розправимо ж всі плечі,

З’єднаєм силу наших рук,

Щоб люди всі на цій планеті

Пізнали український дух –

Дзвінкий, мов пісня, і міцний, мов криця,

М’який, мов мамине тепло.

І скиглити нам, браття, не годиться,

Бо наше серце – ожило…

Ще залишки рабів сидять у нас, немов у  мушлі,

Та світло Боже омиває нам серця.

Ненависть хай покине наші душі.

І хай Любов нам зцілює життя.

Чиїх батьків чиї ми діти?

Чи для нас сонце інше світить?

Забули все, чому навчали,

Й до чого вперто прямували.

Чи ж пам'ять нашу відібрали?

Ні, ми самі ж її продали.

За безцінь, за брехню, за зраду,

І за отруту замість шоколаду.

Нам для розваги зав’язали очі,

І повели кудись у морок ночі.

Лиш ангели у небі плачуть слізно,

Прозріють очі, але буде пізно.

За що ж, скажіть, життя віддали

Ті, хто століттями нам волю здобували?

І берегли життя святу основу –

Наймелодійнішу у світі нашу мову.

Для того, щоб умить все зруйнувати?

Й безправною колонією стати?

Ламати легше, аніж будувати…

Тут розуму великого не треба мати.

І що ж такий господар може дати?

Що звик лиш в стайні бидлом керувати?

І жити по понятіям когось навчати,

І чужі землі нагло красти й роздавати?

Не спи ж, прокинься, мій народе!

Живий в тобі ще дух свободи.

Нехай завжди звучить під небом синім

Це світле гасло “СЛАВА УКРАЇНІ!”