Сотні кілометрів, тисячі людей,
краєвидів казка… Ранок… день… і вечір
поцілує подих втомлених очей
і моя молитва обійме за плечі.

Сотні кілометрів. Так багато мов,
але все ж я поруч – протягни лиш руку.
Дивна й незбагненна іноді любов,
навіть якщо стане відблиском розлуки.

Пролітають мимо сотні роздоріж,
ліхтарями вечір тихо догоряє…
Кращого немає, повертатись ніж
знов до свого додому, де тебе чекають.

Заблукало літо у колоссі
Золотих не стиглих ще пшениць.
Потонуло в гомінкому стоголоссі,
Що чарує краще чарівниць.

Я стояла на краєчку мрії,
Де межі не було небесам,
Де не було горизонту жодних ліній,
А лиш світу літнього краса.

Я дивилась поглядом волошки
Вздовж хмарин невидимих доріг,
Небо, тому погляду під колір трошки,
Тоді падало дощем мені до ніг.

Я стояла. Вітер гнув колосся…
Спраглі губи… блиск очей мов свіч…
Руки-крила і розпатлане волосся…
Як же добре з літом віч-на-віч!..

P.S. сегодня утром вспомнила мелодия песни,  вспоминала слова, а пришло совсе другое...

P.P.S. я поэт, зовут Незнайка

          вновь дарю Вам балалайку))))))  

тут лучше видно http://www.playcast.ru/view/1261133/54012eac4255acc4a0c03bbbd29922dc0bb10b52pl

Тобою я напитись хочу,

Жагу кохання вгамувати.

Так, щоб сп’янівши до несхочу,

Знову ту спрагу відчувати.

В твоїх очах втопитись хочу,

У їх глибинах захлинатись.

В обіймах пристрасної ночі

З тобою хочу задихатись.

Тебе невтомно по краплині

Спивати спраглими вустами.

Шалено, палко і нестримно,

Щоб довестИ аж до нестями.

В ту мить, як сил більше немає,

Й вогонь бажання аж до болю

Все тіло жаром обпікає,

Хочу наповнитись тобою.

Ми поміняємось ролЯми,

Вулканом пристрасті у тебе я проллюся.

І  під твоїми властними руками,

Неначе віск, покірно розтоплЮся.

Нема тебе… Нема мене. Є тільки крила.

Одні на двох… Ти так хотів. Я так хотіла.

Я кожен подих твій в своЄму серці чую.

Жагу кохання із  тобою лиш втамую.