хочу сюда!
 

Татьяна

33 года, рак, познакомится с парнем в возрасте 28-37 лет

Заметки с меткой «виговський»

360-річчя Гадяцької угоди


360-річчя Гадяцької угоди: велич задуму і причини краху
16 Вересень 2018, 10:10

– Іван Виговський (близько 1608 –1664) – український військовий, політичний і державний діяч. 

Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у Наддніпрянській Україні (1657–1659), 
Великий князь Руський (1658–1659). 
– Особисто я твердо переконаний, що Виговський прийшов до Варшави саме за потреби прийти до Бахчисараю. Тому що після Переяславської ради у січні 1654 року Кримське ханство підписує союзну угоду із Річчю Посполитою. І цей союз Криму і Речі Посполитої діяв впродовж наступних 12 років. Історики пишуть, що ніколи цей союз не був таким тривалим, а в цьому випадку це справді було так. І склалася така дивна ситуація: за тих умов надати реальну військову допомогу Виговському міг кримський хан. І так воно і відбувається, починаючи з весни 1658 року, коли відбувається перший бій із повсталими козаками під Полтавою. Але оскільки кримський хан є союзником польського короля, то виникла б дивна ситуація, якби кримський хан допомагав Виговському, який перебував в конфронтації із Річчю Посполитою.І тому для того, аби стати союзником кримського хана, Виговському треба було налагоджувати стосунки із Річчю Посполитою. Ми маємо лист Виговського від березня 1658 року до польського короля: йдеться про попередні умови угоди і перше прохання гетьмана в цьому листі про те, щоб король вплинув на кримського хана, аби той вислав війська в Україну. І так це відбувається по хронології
- До останнього Виговський вів переговори і з Москвою, і з Варшавою. Навіть у козацькому таборі під Гадячем були польський комісар Беньовський і московський посол Кікін. Виговський намагався витримати багатовекторність чи як це пояснити?

– Я не думаю, що йдеться про багатовекторність. Просто він враховував реальний стан справ у Війську Запорозькому, де була потужна промосковська старшинська партія, і гетьман мусив зважати на їхні настрої. Якщо ми візьмемо саму Гадяцьку угоду, то там ціла низка цікавих речей вписана, очевидно, саме з тим, аби не дратувати оцю промосковську партію. Наприклад, один із пунктів угоди передбачав, що у разі війни між Річчю Посполитою і Московським царством козацьке військо буде звільнене від участі у цій війні. Тобто, відвертий такий реверанс в бік Москви, аби притлумити антимосковський настрій цієї угоди. Або там же Виговський висловлюється про те, що Московське царство також може долучитися до цієї Гадяцької угоди, щоб створити не лише польсько-литовсько-українську федерацію, але ще і за участі Москви. Звичайно, тут було більше риторики, аніж політичної практики. Утім, спроба продемонструвати, що Гадяч не спрямований проти Москви, явно простежується... Інша справа, що цар, звичайно, цьому не повірив.

– Ви та й інші історики називаєте Гадяцьку угоду геніальним документом тієї епохи. А що ж там такого було?

– Є такий вислів: навіть поганий мир – ліпше гарної війни. У цьому випадку мир був не поганим – він був гарним і навіть прекрасним. Чому я так кажу? Тому що 10 років тривала війна, а тепер Гадяцька угода передбачає амністію всім учасникам, загальне прощення. І друге – козацька державність, яка була утворена під час цієї війни, мала залишитися і в трансформованому вигляді вмонтованою в оновлену Річ Посполиту. І саме в тому, що це оновлення Речі Посполитої відбувалося, полягала геніальність.

Замість Речі Посполитої двох народів мала постати Річ Посполита трьох народів: до Корони польської і Великого князівства Литовського мало долучитися Князівство Руське. Вони були абсолютно рівноправні, мали власну адміністрацію, фінанси, військо і так далі. Власне, ота шляхетська основа Речі Посполитої доповнювалася козацьким началом, і це мало нівелювати той конфлікт, який був для Речі Посполитої руйнівним впродовж щонайменше півстоліття. І гетьман Війська Запорозького мав бути одночасно і воєводою київським, і першим сенатором. Тобто, він мав поєднати і козацьке, і шляхетське начало і таким чином притлумити той конфлікт.

Репродукція портрета гетьмана Івана Виговського
Репродукція портрета гетьмана Івана Виговського

– Багато хто характеризує дуже позитивно Гадяцьку угоду, не лише ви. Але чому ж її так негативно оцінили сучасники? Адже, якщо казати по правді, Виговський програв насамперед не в протистоянні з Москвою, а у внутрішній боротьбі. Тобто, цю угоду не сприйняло власне козацтво.

– Так, погоджуюся. Справді, в середині літа відбулася дійсно блискуча перемога під Конотопом над царським військом, а буквально вже у вересні Виговський втрачає булаву.

– Тобто, військова перемога не трансформувалася в політичні дивіденди. Як це пояснити? Чому проти такої гарної угоди повстали самі козаки?

– Абсолютно не трансформувалася. Гадяцьку угоду можна умовно поділити на політичний блок, який, на мою думку, справді геніальний, але є соціальний блок, який містить багато проблем. Але я б не сказав, що це була помилка творців цієї угоди – це була така неминуча об’єктивна реальність, з якою важко було щось зробити. Тобто, неможливо розширити права однієї частини суспільства, при цьому не звузивши права іншої частини.

– Чиї права обмежували і хто все це зламав?

– Права були обмежені багатьох. Бо коли йшлося про те, що козаки отримують права політичного народу, тобто прирівнюються з правами шляхти, то шляхта втрачала щось, а натомість вимагала якоїсь компенсації. Причому компенсації, з її точки зору, абсолютно законної, проти чого важко було сперечатися Виговському. Йшлося про реституцію прав власності шляхти на маєтність в Україні. Це законне право, тому що вони на законних підставах володіли цією землею. Але що означала реституція прав для шляхти? Вона означала те, що ці маєтки, які під час революції козацька старшина або козаки встигли прибрати до своїх рук, мусили віддати старим власникам.

Другий момент зачіпав інтереси поспільства – міщан і переважно селян, які жили на шляхетських землях. Якщо вони за ці 10 років, поки йшла війна, вже встигли забути: що таке залежність, що вони мають своєму панові платити якісь податки, виконувати роботи – а тепер це все мало в якійсь мірі відновитися. Звичайно, в угоді мало бути прописано, що це все має бути унормовано і не надто обтяжливо, але тим не менш, це поверталося.

Один блок, який викликав спротив і рядового козацтва, і частини старшини. З іншого боку, візьмемо шляхту, яка також багато що втрачала. Якщо вона раніше володіла монопольними політичними правами, то тепер мусила поступитися на користь козацької старшини. Це також викликало спротив з її боку.

Репродукція печатки гетьмана України Івана Виговського
Репродукція печатки гетьмана України Івана Виговського

– Що мало більш фатальні наслідки для Гадяцької угоди: неприйняття з боку шляхти чи неприйняття з боку козацтва?

– Неприйняття з боку шляхти зумовило те, що при ратифікації угоди на Сеймі в травні 1659 року з неї вилучили низку цікавих моментів, які були важливі для козацької старшини, які покращували її іміджевий бік в Україні.

– Є така історія: коли приїхали з цього Сейму козацькі посланці і дали Виговському почитати підсумковий документ, то він в розпачі сказав, що, мовляв, ви ж мені смерть привезли.

– «Ти зі смертю приїхав і смерть мені привіз» – така була його дослівна фраза. Із вересня 1658 року до травня 1659 року – цих півроку між підписанням документа і його ратифікацією тривала наполеглива боротьба. Українська сторона, наприклад, хоче розширити територіально межі князівства Руського на Волинь і Поділля. Мова йде про церковну унію, яка спочатку мала бути ліквідована, а насправді вона не була ліквідована. Йдеться також про кількість козацького реєстру, який мав бути 60 тисяч, а тепер скорочувався до 30 тисяч. Тобто, розумієте: 30 тисяч козаків мали втратити козацькі права. Ну хіба це не вирок?

Пізніше Юрій Хмельницький, коли став гетьманом, наприкінці 1659 року писав до Варшави, що козаки були невдоволені угодою, оскільки Виговського на Сеймі представляли його люди. І саме ці люди – і родичі, і наближені, і челядь – отримали все, а заслужені старшини Війська Запорозького були ображені. Ця особиста образа також зіграла значну роль.

– Дуже короткою була дія Гадяцької угоди. Але політичні наслідки були значно триваліші, бо відомо, що через півстоліття гетьман Мазепа вивчав «Пакти гадяцькі».

– Так, за словами тодішнього генерального писаря Пилипа Орлика, в 1707 році старшина зібралася в Києві, і полковник миргородський Данило Апостол брав у бібліотеці «Пакти гадяцькі», і вони читали, шукаючи вихід, як позбутися опіки Москви.

Але навіть через 100 років після того гетьман Розумовський, коли проводив реформу, то проводив її у відповідності із тим, що було прописано в Гадяцькій угоді. І польська сторона, що цікаво, під час Коліївщини 1768 року, видає у Варшаві документ, де теж посилається на «Пакти гадяцькі», як доказ того, що вони намагалися толерувати православну Русь. Тобто, наслідки Гадяцької угоди насправді були довготривалими.

https://www.radiosvoboda.org/a/istorychna-svoboda-gadiatska-ugoda/29490322.html

Битва під Конотопом на тлі українсько-російської війни.

   Конотопська перемога є дуже повчальною для усвідомлення феномену української сили та української слабкості. У світовій історії знайдеться не так уже й багато прикладів, коли володар-переможець, справжній тріумфатор безславно втрачає владу.Конотопська битва належить до числа тих визначних подій, про які варто пам'ятати з багатьох причин. Вона по праву стоїть поруч із такими військовими звитягами козацтва, як перемоги під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями 1648 року чи під Батогом 1652 року. Ця перемога здобута не масовим героїзмом, а насамперед військовою хитрістю, завдяки злагодженим діям гетьмана Івана Виговського та його союзника - кримського хана Мегмеда ІV Гірея. Однак Конотопська битва нині цікава історикам та громадськості не лише як сторінка воєнної історії, а й має важливе значення для розуміння суті політичних процесів, що протікали на українських теренах. Битва під Конотопом наочно спростовує насамперед той міф, що після Переяславської ради 1654 року Україна стала буцімто єдиним цілим із Московською державою. Історична палітра взаємин двох країн насправді була щедро насичена найрізноманітнішими подіями, зокрема й військовими протистояннями.

Конотопська перемога є надзвичайно повчальною для усвідомлення феномену української сили та української слабкості. Адже у світовій історії знайдеться не так уже й багато прикладів, коли володар-переможець, справжній тріумфатор (маю на увазі гетьмана Виговського) через два місяці після тріумфу безславно втрачає владу, до того ж під тиском найближчого оточення, своїх підлеглих.

У російській історіографії закріпився особливий погляд на тогочасні взаємини між Гетьманатом та Московією: там ідеться не про війну, а про самовільну акцію Виговського. Але ж Виговський був легітимно обраним гетьманом, його визнав і московський цар! Тож об'єктивно слід говорити про першу українсько-московську війну, що не обмежувалася битвою під Конотопом.Українсько-московська війна 1658-1659 років розгорталася на тлі однієї із найбільших гуманітарних катастроф, що її будь-коли зазнавала Україна - Руїни другої половини ХVІІ ст. Однією з причин Руїни була довготривала виснажлива громадянська війна, яка саме за гетьманування Виговського розпалюється з небаченою досі силою.

У тій війні "насолити" своєму вчорашньому побратиму, навіть на шкоду Україні, вважалося цілком прийнятним заняттям. Отож не було нічого дивного, що якраз у розпал Конотопської кампанії добре відомий читачам запорозький отаман Іван Сірко, аби не допустити зміцнення влади гетьмана Виговського, здійснює похід на Кримський півострів. Такі дії Сірка спровокували й черговий українсько-кримський розрив, і спустошливий набіг татар на лівобережні міста й села, і повернення московського війська назад в Україну.Не менш істотними були й власні прорахунки гетьмана Виговського. Задумавши загалом перспективний політичний проект з долучення на партнерській основі до федерації двох (Литви й Польщі) козацької України, Виговський не зумів належним чином відстояти українські інтереси при ратифікації Гадяцької угоди. Як компенсацію гетьман, його рідня та наближені прийняли щедроти польського короля, але в умовах війни така поведінка Виговського була рівноцінною винесенню собі смертного вироку. На Лівобережжі, пошарпаному татарами, вибухнуло антигетьманське повстання, а найближче оточення Виговського швиденько знайшло йому заміну - Юрія Хмельницького.

Зважаючи на юний вік гетьманича та його не вельми рішучий характер, старшині такий вибір здавався найоптимальнішим: вона всіляко прагнула зберегти за собою повновладдя на місцях. Що з того вийшло - радше не згадувати.У військовому відношенні Український гетьманат у часи свого піднесення (1648-1649 роки) був набагато сильнішим за деяких своїх сусідів, що мали власні держави, - Молдавське, Волоське чи Трансільванське князівство.

Однак не все вирішував військовий потенціал - державу потрібно було легітимізувати у спосіб, прийнятий на той час, наприклад, через авторитет одного зі членів своєрідного "монархічного клубу", влада якого мала сакральний характер. Не даремно Богдан Хмельницький так наполегливо впроваджував у життя шлюбний проект, пов'язаний із одруженням старшого сина Тимоша на доньці молдавського господаря Василе Лупу.Як виняток тут можна згадати хіба що Голландію та Швейцарію, яким удалося тоді подолати іноземне правління й утвердитися без протекції когось із монархів. Якщо оцінювати об'єктивно, то Козацька держава не мала шансів доповнити цей короткий список, не визнавши сторонньої опіки.До того ж багаторічні, практично безперервні, війни не могли не позначитися на боєздатності козацького війська. Його специфіка полягала в тому, що козаки були не лише воїнами ("жовнірами" за тогочасною термінологією), а й працювали на землі. Тривала відсутність козака призводила до занепаду господарства, а відтак - і втрати ним спроможності належно підготуватися до походу. Тому після важкої поразки під Берестечком 1651 року зовнішня допомога - чи турецького султана, чи московського царя - насправді важила дуже багато.

Богдан Хмельницький неодноразово вдавався до спроб залучити на свій бік представників знатних родів. Збереглося кілька гетьманських універсалів, що містили суворі заборони козакам вступати у володіння князів Заславського та Вишневецького, або чинити якісь зачіпки їхнім слугам й адміністраторам. І, знаючи характер Хмельницького, можна з упевненістю стверджувати, що такі його дії не були випадковими.Після вельми загадкового й швидкого згасання роду некоронованих володарів України князів Острозьких (подейкували, що руку до цього доклали всюдисущі єзуїти, прибравши зі свого шляху найпереконіших захисників православної Церкви) саме Заславський і Вишневецький були найавторитетнішими представниками родової аристократії й могли претендувати на роль основоположників української правлячої династії. Однак вони не мислили себе поза контекстом Речі Посполитої, обоє вже перейшли з віри предків у католицтво, а сама логіка козацького повстання суперечила інтересам князів, що володіли величезними магнатськими господарствами, нещадно визискуючи підданих. Отож князя Заславського невдовзі після козацького виступу бачимо серед очільників польського коронного війська, а князь Ярема Вишневецький увійшов в історію як найнепримиренніший супротивник козацтва. Тож потрібно було втілювати в життя іншу модель, шукаючи протекції іноземного правителя. Спочатку Хмельницький мислив у цій ролі турецького султана. А Єрусалимський патріарх Паїсій, у 1649 році мандруючи з Близького Сходу до Москви, підказав гетьману кандидатуру православного московського царя. Втім, попри шалений спротив Москви, активно розвивалися взаємини й зі шведським королем Карлом Х Густавом.

Київ ніколи не був гетьманською столицею. Навіть полковий центр Київського полку знаходився не в Києві, а в Козельці або в Гоголеві. Однак Хмельницький неодноразово говорив про Київ як духовну столицю України, що уособлює славу Давньокиївської держави. Інші гетьмани у своїх універсалах також наголошували, що "Київ - наше місто столечне".Проте у Києві на відміну від Чигирина, Переяслава чи Черкас козацьке населення ніколи не мало кількісної переваги над міщанами та підданими церкви. Крім того, у військово-стратегічному та мобілізаційному плані він не видавався надто привабливим у порівнянні з тим-таки Чигирином. Останній був ліпше захищений, до нього швидше можна було стягнути війська з традиційних козацьких регіонів, ліпше організувати сполучення із союзниками з Криму та Північного Причорномор'я.

Не варто забувати й про те, що за Переяславською угодою 1654 року в Києві перебував гарнізон московських військ на чолі з воєводою, і, зрозуміло, жоден із гетьманів не бажав добровільно ставати під контроль царської адміністрації.

Розмовляв і записав: Юрій ПОТАШНІЙ

Віктор Горобець
Доктор історичних наук.
Завідувач Центру соціальної історії Інституту історії України НАН України.
Професор кафедри історії Росії КНУ імені Шевченка