Жизнь ничего не дает бесплатно, и всему, что преподносится судьбой, тайно предопределена своя цена.

                                                                                                                                                     (Стефан Цвейг)

 

за всё что происходит в нашей жизни, за каждый наш поступок и шаг есть своя цена... интересная мысль.

тоже высказывание только проще и веселей

 життя -  великий   с у п е р м а р к е т   - береш все що хочеш, а каса попереду... 

 

 

 

 

 

Мне одиночество в удел

 

Дано Всевышнею Судьбою,

 

Чтоб дух, взвиваясь в небо,

 

Пел, живя Божественной Любовью. 

фото: Carmen Lario

(фото большего формата см. в альбоме)

Маю таке невеличке хоббі. По інтернет-пейджеру відшукую по всьому світу наших українських жінок
і розпитую, як їм живеться на чужині. Пишу і присвячую їм вірші. Одного разу познайомився з Марічкою з Естонії,
і вона розповіла мені свою історію. Написав і їй кілька віршів, а потім об’єднав їх у невеличку поему. Що з цього
вийшло - зараз перед вами.

   Марічка.
Закинула злая доля далеко від дома.
Навіть дітям рідна мова майже не знайома.
Та коли хоч раз почуєш українську мову,
Повернутися додому так хочеться знову.

Тільки там, на батьківщині, лихі дії стались.
Там від тебе батько й мати змалку відцурались.
Не від примусу й нещастя - із своєї волі
Прирекли маленьку доньку до лихої долі.

То й пішла мала Марічка щастя в світ шукати,
І сирітського гіркого хліба добувати.
Повернутись в Закарпаття нІ до кого нині,
Тож знайшла собі домівку тільки на чужині.

Довго лихо веселилось,потім притомилось,
І Марічка на чужині зараз оселилась.
Має там свою домівку, синок підростає.
Наче добре все, а щастя знов чомусь немає.

Вже синочок величенький - щастя і надія.
Про його щасливу долю знов Марічка мріє.
Що  він виросте щасливим і багатим буде.
І ніколи свою неньку рідну не забуде.

Всю любов свою вкладаєш ти у свого сина,
Бо для тебе твій синочок надія єдина.
Чоловіки то тікають, то знову приходять.
Тільки рідний твій синочок тебе не підводить.

Ти люби його безмежно, так, як серце радить.
Зрадить може хто завгодно, лиш синок не зрадить.
Тільки двом вам в цьому світі разом виживати.
Знову лиху прокидатись разом не давати.

Дуже добре, що Марічка мову не забула.
І до рідного до слова сина навернула.
Ти візьми свого синочка, з’їздіть у Карпати.
Не біда, що там немає навіть рідной хати.

Там зосталась Батьківщина, у світі єдина,
А щоб стала вона рідной і для твого сина,
Покажи йому Карпати, гори й полонину,
Може там він собі знайде кохану дівчину.

Життя летить, життя триває.
Що буде завтра ніхто не знає.
Чи може щастя безмежне море,
Чи увірветься зненацька горе.

Не треба тільки складати руки,
І не боятись ні зла, ні муки.
Завжди сміятись в лице негоді,
Чекати завжди змін у погоді.

Тоді і щастя тобі посміхнеться.
Кохання й радість в душі озветься.
Весь білий світ тобі засяє.
Так дуже часто в житті буває.

2007 р.
Михайло ДІД.
Алчевськ.

Жизнь коротка и ясна,
С ней лучше не спорить.
Жизнь – игра .
Стратегия этой игры – Судьба.
Тактика – Везенье.
А имя этой игре – «любовь»

 

 

Давай  с  тобой  поговорим
О  том,  что  мы  в  душе  храним.
О  чем  мы  думаем  ночами
В  порыве  страсти  и  признаний.
И  есть  ли  жизнь  за  облаками.
В  чем  суть  твоих  слепых  желаний.

Зачем  судьбу  свою  хоронишь?  –
В  свои  столь  юные  года.
Зачем  все  светлое  ты  гонишь?  –
Идешь  дорогой  в  никуда.

Ты  посмотри  вокруг  себя,
Живешь  ты  в  мире  не  одна.
Ты  расскажи,  что  беспокоит
И  чувств  своих  скрывать  не  стоит.

                                         Лёлик

 

 

                                                                                    

    Кто мы и что мы?    

Мелькают  восходы, алеют  зарницы. В  стремительном  шорохе  дней проносятся  годы, меняются  лица, характеры,  судьбы  людей. Безликие  сонмы, галдящие  реки, ревущий  людской  океан... Но  кто  мы  и  что  мы, зверье-человеки, потомки  былых  обезьян? Мы  стадного  чувства почти  не  скрываем, шутя,  предаем  за  гроши. Гнием  от  распутства, за  слабость  считаем тепло  и  открытость  души. Мы  злимся,  мы  спорим,   являя  пороки,   легко  расстаемся  любя... Смеемся  над  горем   чужим  и  далеким и  плачем  жалея  себя. На  жизненной  сцене мы  роли  играем   по  воле  желаний  чужих. Друзей  мы  не  ценим, врагов  презираем, лелеем  себя  –  дорогих. Назвались,  –  а  ну-ка!  – Царями  природы, а  сами  ничтожней  червей. Ни  труд,  ни  наука, ни  разум,  ни  годы,   не  скроют  повадок  зверей!                              Давид Экизов

 

 

 

                                                                                

Товарища, есть ли рецепт, что б не поехать крышей?!

Год назад мы похоронили паппу, а вчера похоронила маму...

Я не привыкла плакать, тем более все окружющие говорят "ты ведь сильная, со всем справишся!", после того как закончилось действие успокоительног, я поняла, что аленький, слабый, ничтожный человечек... Который за 19 лет пережил столько, что у многих в за 30 лет такого не было...Мне тяжело...мне было тяжело, а сейчас еще хуже....

Пока мы ругаем жизнь — она проходит мимо. Глаза видят, ноги ходят, уши
слышат, сердце работает, Душа радуется. Остальное
зависит от меня.




© достоверно не известен, но в нем нет нужды, поскольку автор — такая же часть Мира, как и я

Я живу здесь и сейчас. Прошлого нет, потому что каждую следующую
секунду наступает настоящее. Будущего нет, потому что его еще нет.
Привязанность к прошлому приводит к депрессии, озабоченность будущим
порождает тревогу. Пока я живу настоящим, я НАСТОЯЩИЙ. Есть повод
порадоваться.




© достоверно не известен, но в нем нет нужды, поскольку автор — такая же часть Мира, как и я

Мне никто ничего не должен. Я же способен и могу бескорыстно помочь
всем, кому могу. И мне это в радость. Чтобы стать добрым, надо стать
сильным. Чтобы стать сильным, надо поверить в то, что я всё могу. А я
верю! Но надо и уметь говорить «НЕТ»




© достоверно не известен, но в нем нет нужды, поскольку автор — такая же часть Мира, как и я