Нічого кращого  нема,

Як тая  мати  молодая,

Дитя вона  іще  сама,

Тож їй  усі  допомагають!

 

Удома  „площу”  відвели

Найкращую їм  із  дитятком

Поставили  колясочку,  а ще 

На столику  стоїть  горнятко

 

Порхають всі,  щаслива  тая  „біготня”,

Лиш мамі  сумно  у  само`ті,

Чекає все  на  нього та  легенду  „сочиня”:

„Наш тато – льотчик,  він  „в польоті”....

Завжди літають
разом
ворона  і  сорока
але радості
чи  горю
ніхто
не  знає
строку

Білий  тигр
і синій  Дракон
Завжди
З'являются
разом
тому  важко  зрозуміти
де  Лихо
а  де  добрі  вісті

Хто «солов’їною» співа,
Тьохтьохнути про нього – мусить.
Дніпр стогне, вітер завива,
А автор – всюди вислоусить.

Й по селах-бо – не лиш містах –
Стирчать тараси, як боввани.
А поклоняються їм так,
Мов справжнім ідолам погани...

Та я що про кумира втну –
Чужий язичникам писака?
Переспівати Бузину –
Заримувати «Вурдалака»?

Процитувати весь набір
Фраз Кобзаревих богохульних?
За сотні мовити докір
У бік царів лайок огульних?

Розбити тезу в прах і пух,
Що «москалі – чужії люди»?
(Хто написав таке – лопух
Чи дійсно Каїн та Іуда *...)

«Михайль, – сказати, – Семенко
Палив «Кобзар» навряд чи здуру **,
А я ось також не дурко –
Цей том несу в макулатуру»?

А може, цінне і нове –
Назвать одну з причин вагомих,
Чом в Україні так живе
Народ, як нам усім відомо:

Бо не кого, а Кобзаря
Підступно, підло та жорстоко
Дали нам за поводиря ***
І батька-генія-пророка.

Під спів тужливий кобзарів
Про давню та минулу славу
Збудуєш скількись хуторів,
А не передову державу.

Навіки слава – козакам,
Трипільцям, «украм», антам, скіфам...
За майбуття гроша не дам
Того, хто віддається міфам.

А ще ж Шевченка твори вчать
Річками лити кров ворожу?
Тут краще вчасно промовчать,
На що така наука схожа...

Й розлитись повінню хвали,
Що з чудо-віршами Тараса
З країн розвинених прийшли
Успішно ми до Гондурасу.

_______
* «[Тарас Шевченко] был русским Каином и Иудой в одном лице. (...) Этот человек, делая перед смертью выбор между Богом и сатаной, добровольно перешел на сторону последнего, чем повторил поступок Иуды. По справедливости его можно назвать и Каином, потому что в своих стихах он призывал убивать своих православных братьев, всех, кто не козак, всех «москалей». Для него любой, кто не козак, – не человек», – http://rusk.ru/newsdata.php?idar=181764
** «Чоловіче! Я хочу тобі сказати, що в сі дні, коли я от се пишу, гидко взяти в руки нашу часопись. Якби я отсе тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого «щирого» українського мистецтва. Я бажаю йому смерті. Такі твої ювілейні свята. Отсе все, що лишилося від Шевченка. Але не можу й я уникнути свого святкування. Я палю свій «Кобзар»,  – з авторської передмови до збірки Михайля Семенка «Дерзання» (1914 р.).
*** «Пробач їм, бо вони не знають, що творять, бо вони не знають, великий Тарасе, що тебе ніхто не приватизував, що ти геній, Кобзар і поводир для всього народу», – Ганна Герман на мітингу-реквіємі на Чернечій горі 22 травня 2011 р.

Джерело

    =   =   =

Зорі сипляться з неба крізь просинь...
Точить ніч молодик, наче серп...
Нерозтрачуй на мене цю осінь,
Де я знов одержимо затерп.
Не жалій за цю тугу безкраю,
За сльозу,що їдка наче ртуть-
Я постукав у двері до раю,
По-дитячому м'яко мабуть.
Слів у світі багато важливих,
Та сьогодні вони як круки,
Бо у тисняві мрій метушливих,
Бач, невтримав твоєї руки...
Бо шукаючи первісні рими,
Ті,яких неторкався ще гріх,
Я прослухав коли за дверима
Стало тихо без кроків твоїх....

    +   +   +
Нескінченність поглядів,тяжінь...
Магнетизм долонь,душі фантазми...
Закохалась в тебе навіть тінь,
На струмок перетворившись плазми.
Таємничість невблаганних вуст...
Щем прощань на людному пероні...
Відтепер в мені найменший хруст,
Як останній постріл біля скроні.
Відтепер навряд чи впустять в рай,
В браму за дорогою до неба...
Головне ти є...Я твій...І край...
Більшого чим це уже не треба!

     +   +   +

На сторiнках мого письмового столу,
iдеально повний мiсяць,
цитує трагi-комiчним зiркам
мої одержимiсть i тугу..,
а я над безвихiддю порожнечi,
залитою сумнiвною символiчнiстю
срiбної,та чорної фарби,
продовжую допитуватись у тебе
кохаєш чи нi...
Чи дочекаєшся моїх вуст,
доки буду навшпиньки блукати
серед безкiнечностi провулкiв
серпневих мрiй.
Чи впiзнаєш моє мовчання
у дзеркалi часу,
де вже стiльки тiней
неосягнуло зародження щастя...
Де фатальнiсть простору моїх почуттiв,
навiть задля примхи чарiвника,
неперетвориться в звичку,
не стане абсурдною римою,
бо  моя нерозтрачена нiжнiсть
належить тобі

       +   +   +

Як же рясно посмiшок твоїх,
Як же щемно вiд тепла руки...
Я не вiрю що кохання - грiх,
Людством закарбований в зiрки.
Я не вiрю що слова це тлiн,
Що бажання-мла земних тривог,
Бо колiн торкаючись твоїх,
Я стаю величним наче Бог.
Мiсяцем застигну над вiкном,
Виверну навиворiт свiй грим,
Тiльки б щастя молодим вином,
Цiлу нiч лилось менi мiж рим.

      +   +   +

Спекотній прозі моїх гріхів,
невистачає тільки липневого меду твоїх вуст,
розлитого кимось літепла,
і хмаринки у вигляді серця,
що випадково зачепилась за креслатість душі.
Невистачае сміливості,
вплести тобі в волосся
стрічку Чумацького Шляху,
а в долоні покласти
маленького сонячного зайчика,
що буде тебе цілувати щоранку,
без дозволу...замість мене.

      +   +   +
Любов з мозаїки думок,
В гнітючій тиші післямови,
Обличчя нової розмови,
Всю ніч ліпила між зірок.
Вона в мистецтві потрясінь,
Шукала шлях до воскресіння,
Але божественність осіння,
Була незламна,наче тінь.
Їй не вдалось крізь часу плити,
Протиснути свій новий перл,
Аби в прозорості джерел,
Мою відреченість втопити.


      Не вимагай від мене бути іншим

Ми надто довго стояли у черзi за мiсячним свiтлом,
надто поспiшно вiддавались
нескiнченiй фантасмагорiї рим.
Але чи можна було
осягнути цей свiт без iнтриги,
без розумiння того що твоя посмiшка,
це останнiй клаптик реальностi
на шляху до безсмертя...
Обнiмаючи над ним,
дужими крилами
твоє пристрастне небо,
претендую на те
що ти лише менi лоскотатимеш вiями ,
зашарiлi (вiд незвички бути щасливим) щоки,
а я тiльки для тебе,
пiд бурнi аплодисменти зiрок,
перепишу своє майбутнє...
Не умовляй мене бути iншим...!



      Опівночі
Опівночі,приспавши ледве тінь.
Я по загусклій акварелі ночі,
Прийду до тебе подивитись в очі,
Заплутавшись уже де янь ,де інь.
Прийду аби у пік найбільших див,
З долонь навчитись душу напувати,
І власне щастя в очі цілувати,
Знайшовши і причину і мотив.
Перетворю слова в яскравий мак,
Заставлю ним всі закутки та ніші.
Щоб стали сни твої іще ясніші,
Бо ти така вибаглива на смак.
Бо навіть одудове "о-ду-ду",
Для тебе (знаю,вірю,слово честі),
Десятки має значень і підтекстів...
Опівночі чекай...І я прийду!





      На хвилинку тепліше

Десь там,у безчассі мрій
серед срібних мінорів Чумацького шляху,
я стану на коліна,
перед спопелілими
від людського прагматизму словами.
Чорним рукавом іллюзій
затулю своє серце
від божевілля вітрів
і запалю його наче свічку,
яку навіть ангели незальють
мельхіоровими сльозами.
Нехай від неї
в холдній келії ночі
серед трагічності часу,
розіпято"ї чи не на кожній зірці,
і мертвого місяця
що тисячоліттями гойдається
на ланцюжку тиші,
стане хоч на хвилиннку тепліше!

      +   +   +
Ховаю душу вперто за дощем,
У слові що мою свідомість стисло,
Бо ту любов,що в часі десь зависла,
Відвертість пульсу видає іще.
Бо зоряні гортаючи плейлісти,
Я зрозумів що там,на лезі ер,
Логічність моїх відчаїв тепер,
Такаж важка,як суперечність істин.
Ось тому в колі збайдужілих строф,
Замружусь по дитячому,як мрія,
І ставши на якусь хвилину вієм,
На сенсорі життя натисну OF.

      +   +   +

Чорнотою ночі позатираю шибки,
сховаюсь за вицвілою шторкою темряви,
вийму зі схованки серця
твоє малесеньке фото...
і буду його цілувати....
Ні мене не лякає розщеплення мозку на атоми,
регенерація шкіри,
чи збоченість світу...
Я фанатію від того,
що в засіках фальші,
на дні мегаполісу,
все ж відшукав своє золото!

      Мій гріх

Я знаю ти-мiй найсолодший грiх,
Що зi струмка перетворивсь на рiчку,
Бо знову прагну поглядiв твоїх,
I поцiлункiв,на прощання,в щiчку.
Бо в вiкнах заримованих дощем,
Коли заснуть легкозаймистi очi,
Мiй iстеричний,безсоромний щем,
Тебе одну малює до пiв ночi.
До бiлизни прикушую губу,
Примушуючи серце битись й битись...
Бо серед всiх найзгубнiших табу,
До тебе тiльки я боюсь спiзнитись!  


     Сонце що подавую тобі

Гострими як леза думками,
виріжу із свого серця сопілку,
стану у тебе під вікнами...
і буду грати.
Босий та сивий
як Місяць серед зими,
шаленіючи власне не від сміливості,
порозпалюю в небі зорі,
пороздмухую ліхтарі,
тільки б ти мене в тому світлі впізнала,
тільки б ти не злякалась,
коли я в долоні рук,
затисну (несамовитий!) враннішнє сонце,
і намалюю на стінах будинку
гарячим золотом серце...
Серце,що подарую тобі!



      +   +   +

Не знаю звідки ревність навесні,
І чому замість віршів л'ється проза,
Коли моя душа як від наркозу,
Відходить вранці від солодких снів.
Не знаю як не втратити доріг.
Не розчинитись в небі як хмаринка,
Коли закриє час усі шпаринки,
Якими йшов до тебе на поріг.


      На планеті твоїх колін

Дивак...
Я мабуть забагато мрію,
або замало
при наших зустрічах
виціловую твою душу...,
бо десь там,
в передсерці,
очманівши від розлуки,
вже в десятитисячний раз ,
каліграфічно ,
пишу на стінах свідомості"Ску-у-учив!"...
Так,я скучив до відчаю
за темрявою твого волосся,
за приречено близькими спогадами,
де кожен абзац
робить відстань між нами
на декілька кілометрів ближчою...,
скучив за твоїми очима,
бо такі буваять тільки у Ангелів...
Коли пальці безтілесних іллюзій
розірвуть кайдани моїх вуст
і я знахабнію до безсоромності-небійся!
Я лише покладу свою голову
яку через тебе давно вже втратив
на планету твоїх колін,
і вперше непитаючи дозволу
обніму тебе наче Всесвіт
аби осягнути  Кохання!

      Блюз

Дивлюсь в очей твоїх озерця,
В глибінь яку я не здобув...
В полеміці душі і серця,
Нажаль мій голос зайвим був.
Нажаль у пошуку гармоній,
Мене в полон взяла орда,
Бо авторство своїх симфоній,
Я вітру задарма віддав.
Роздарувавши рими й строфи,
Останні крапки,коми,і...
Дійшовши знову до Голгофи,
Себе побачив на хресті.
Полеміка душі і серця...
Вітрила монітору...блюз...
Дивлюсь в очей твоїх озерця ,
І відчуваю - я люблю!


      Дівчині в чорній сукні

Претензiйнiсть розмитих темрявою лiнiй та форм...
Потужнiсть i досконалiсть твого погляду...
Що мене так збуджує?
Що заставляє на шпалерах позатойбіччя
писати поеми і малювати чорних лелек?
Жагучість рухів...
Вмотивованість на щоках легкого рум'янцю...
Як зробити їх вільними?
Як навчити вуста
поневолені випадковим поцілунком,
на чернетці пам'яті
залишати відбитки щастя?
Не знаю..
Не знаю навіть тоді ,
коли бачу на долонi Альфа й Омегу...
Коли заплітаю в пектораль ночі
приреченість спогадів,
відвертість пристрастей,
неминучість мрій
і відчуваю
як пульсує тиша
у сутінках чорного кольору твоєї сукні!

      Я тільки твій

Я тiльки твiй...вiдтодi тiльки твiй,
В похмiллi ранку,в ночi передмовi,
Коли розтаємничив сни зимові,
І випустив кохання із-за вій.
Коли на чорних стінах самоти,
Біля яких нераз ламав вже крила,
В тих віршах що мені писала ти,
Моя душа для себе Світ відкрила.
Того вогню ще незбагнула кров...
Я ще тебе не цілував,не пестив,
Але логічність істін і основ,
Нікому вже не вичеркнути з тексту!
 
      Між дзеркалами наших душ

Знову рими стiкають в моє безсоння,
в спустошливий розпач лiричних фантазiй,
без всякого напрямку i надiї
бути переписаними начисто...
Знову мiж дзеркалами наших душ,
шукаючи спокою,
блукають тiнi моїх спогадiв..
Дивно,
невже мене не лякає
переспектива стати споконвiчним грiшником?!...
Грiю душу
закутавшись в мушлю оптимiзму.
Роздивляюсь на тiлi життя
сонячнi татуювання...
Правопис...
Звичаї...
Заламiнована буденнiсть...
Серце сюрчить на порозi космосу...
Ти моя неосудна дiйснiсть.
Кохаю!

      +   +   +

Захмарна сутнiсть невгамовних мрiй,
І березнева еротичнiсть неба,
Запитують,ну як я жив без тебе?
Про що писав,коли ще був не твiй?
I чи було мiрило почуття,
Такимже точним,чесним як сьогоднi,
Коли я без жалю,в твої долонi,
Поклав неначе на ваги життя.
Чи буду знемагать вiд безнадiй,
Якщо нi слiв,нi фарб не буду мати...
Коли не зможу  бiльше вже тримати,
Фатальнiсть свiту,на краєчку вiй?!

      Моїй Королеві

На межі останнього самозречення,
у вогні опівнічного слова,
по крихті спалюю всі табу,
аби позбутися дотичності їх обрисів.
Гармонія почуттів
струмує по ринвах моїх вен,
вирує прагненнями крізь метастази віршів...
Моя Королево,
чи не пора нам
вийти на подіум світу,
щоб без вагання і аргументів
оголосити страйк.
Щоб цілуватись без паузи на пояснення,
і галюцинувати від щастя
коли системи наших хромосом
стануть чимось одним цілим.
Я оголю зубами дроти мого пульсу,
в легкозаймистому небі
зроблю коротке замикання,
моя Королево,
там за спиною абсурду,
всі феєрверки сьогодні власне для тебе!


      І по степах розпалено вогні

Я ворожу на зорях i на кавi,
На роздорiжжi замовляю сни,
Бо помiж нами тiльки пiв весни,
Ми ще один для одного цiкавi.
Нестерпна спрага поцiлункiв ще,
Пiдштовхує на божевiльнi вчинки...
Сьогоднi ось викручував хмаринки,
Щоб сутiнки наситити дощем.
А завтра помiж яблуньок та груш,
З мережива думок сплету тi сiтi,
В якi до цього в безпораднiм свiтi,
Потрапило уже мiльйони душ...
Бо я тобi належу тiльки i...
Для тебе бережу це небо й крила...
Бо вiтром знов наповненi вiтрила,
І по стенах розпалено вогнi.


      Щоб напится вічності

В ранковiй медитацiї пульсу,
бездорiжжя вчорашнiх думок
здається приречено випадковим.
Сьогоднi я знову
ладен сперечатися з власною упевненiстю,
чи конкурувати з iлюмiнацiєю райдуг.
Розвiнчанi моїм безсонням мрiї
як пластилiн пiд гарячими пальцями
що давно уже непiдкорюються
iмпульсам почуттiв.
Саме через це,
назвивай мене своїм  пiдкаблучником...
коли не можеш коханим,
і я ним буду,
навiть якщо для цього
доведеться покласти своє серце
пiд кирзовий чобiт самоошуканства.
Я ж кохаю тебе....
кохаю....недосяжну,
глибоку...
вростаючу корiнням
в це терпке весняне небо,
щоб напитися вiчнотi.  


    +   +   +

Я був сьогодні  в Янгола під крилами,
Шукав себе у спазмах перших рим...
І відчував як гріє світ Гольфстрім,
І як сумує вітер за вітрилами.
Я бачив як за склом очей цей день,
Натхнення перековує в свободу,
Яке від нас дістав у нагороду,
Після усіх можливих одкровень.
Я відчував приреченість доріг,
Безглуздість втрат,яких неприховати..
І що навчусь колись тебе кохати,
Так сильно,як ніхто іще не міг!



    Я належу тобі

Перебираю  рил'єфні вузлики своєї пам'яті...
На пазурі ночі
знову поналипала срібна істерика місяця...
Сліди що вели мене до тебе в небо  
напівзасипані попелом моїх сподівань там мрій...
Але міцно стискаючи залишки пульсу
в обпечених безнадією руках,
я  витру сльози у власної тіні,
божевільно посміхнуся і скажу що належу тобі...Тільки тобі...

      +   +   +

Ти світліша за сто світів,
І солодша за слово "жити"...
Я б з долоньок твоїх хотів
Кожен ранок світанки пити.
Бо за обрій твоїх очей ,
Зазирнувши,я знаю нині -
Так замало мені ночей,
Щоб в розлуці були ми сильні.
Щоб пройшовши крізь вічність снів,
Крізь відкритість фантасмагорій,
Один одному навесні,
Дарували ми тільки зорі!

    Мої ревнощі

Червоною ниткою ревнощів
 переплітаю простір свого щоденника.
Крізь пітьму і морок
 неконтрольованих мною мрій та думок,
розходжуся колами
 по прадавньому небу до самого Києва...
Переповнюю свою душу бажанням розшукати
 всі вкрадені кимось  у тебе
 цьоми і поцілунки,
бо вони були їх негідні...
точнісінько як і я...
поет що заради тебе,
може перетворитись  всього за одну ніч
 на Молодого Місяця!

     +   +   +

Знову світ на листочках груш,
Розгойдала німа блакить,
Метафізику наших душ,
Щоб на землю дощем пролить.
Щоб невиміряну безмеж,
Де піснями і я ряснів,
Засліпила вогнем пожеж,
Безпричинна трагічність снів.
Хай хвилини за роєм рій,
Поглина далечінь пуста...
В лабіринті майбутніх мрій,
Я шукаю ТВОЇ вуста!

Душа в пространстве расцветает,

И необъятна ти'ши даль,

В ней нежной музыкой витает

Сребристой нитью снов вуаль.

Вот роща жизнью расцветает,

И солнце сквозь листву глядит,

Багрянец в осень опадает,

И под ногами шелестит.

Взгляд рядом – сердце расцветает,

Любви не сгасит и февраль,

В разлуке – с му’кой увядает,

И взгляд на мир – сквозь слез вуаль.

т.е.с.  27.06.08

Серед безкрай буденних днів,

Поміж зимових сірих ранків,

Між шепотом буденних слів

Квіток пелюстки пробивались.

Зелені паростки з-під снігу

Такі тендітні, на морозі

Серед пустелі криги й вітру

До сонця тягнуться в тривозі.

Зелені паростки квіто'к -

Це почуття - життя дарунок,

Чи ж розквіту'ть, сяйнуть зірок,

Чи приймуть небуття цілунок?

Непевність між буденних днів -

Це серця жар, та думки холод;

Чи ж в зимку йдуть дощі рясні?

Чи ж розквіта кохання солод?

т.е.с. 11.01.09