Я люблю, люблю літо і зиму,
![]()
![]()
я люблю, люблю осінь і весну,
а найбільш за все люблю
свою дівчину чарівну.
Бо вона дуже схожа на весну
на цю красуню ніжну, чепурну,
на цю панну милу і привітну,
на цю кралю теплу й осяйну.
Коли в очі, лагідно погляне,
від любові лід душі розтане,
а як ніжно, ще й обніме,
моя душа, як квітка розцвіте.
На літо вона також схожа,
зеленоока панночка до всього пригожа.
Вона у домі, полі і в саду
в мить приведе все до ладу.
Вона і в серце привнесе, у саму душу
почуттів палких – спекотний жар,
променів любові – словесний дар,
жагучих поцілунків – п’янкий нектар.
Кохану і жадану, найтеплішую пору
таку тендітну і незламну я Катарсинкою зову,
бо обпікаючи, дарує, любові живодайні зливи
і ніжності, нестримної, пориви.
Схожа вона і на осіннюю пору,
оксамитну, зелено-жовто-багряну,
таку близьку й далеку, прозоро-неозору,
таємничу і просту, яку ніяк я не збагну.
Як осінь вона щедра і багата
на плоди своєї доброти
і головне, що зовсім не пихата
її любов крилата не боїться висоти.
Бо не земна вона, небесна
щира, чуйна серцем і душою,
і по-дитячому відверта
вона завжди зі мною.
Вона схожа і на зиму,
на матусю, акуратну і дбайливу,
що землю, як малесеньку дитину,
поволі, окутує в м’яку перину.
Вона чарує блиском незрівняним
і свіжим подихом морозним.
Її білосніжна усмішка інієм іскрить
і незбагнена мудрість в очах блистить.
,
5
