В українській культурі сало набуло культового значення. Як національна страва, воно стоїть поряд з такими безсумнівними візитними картками української кухні як борщ, вареники, голубці, галушки. Сало є унікальною стравою у тому сенсі, що більшість народів вживає мелене сало (смалець), а українці їдять його великими і малими шматками, часто з хлібом, часником та солоними овочами. Українське сало і любов українців до нього є предметом великої кількості жартів та фольклорних історій. Проте, виявляється, є на карті України села, де гастрономічні уподобання, як на мене, доволі незвичні. Приміром, у селі Столинські Смоляри, що в Любомльському районі на Волині, з неабияким апетитом їдять... їжаків. А в селі Тур’ї Ремети, що Перечинському районі на Закарпатті, залюбки вминають ... жаб. Власне про це й піде нині мова.

Старожили Столинських Смолярів розповідають, що й самі не знають. Мовляв, їли їжаків прадіди, діди й ми не нехтуємо. Узагалі назва села пішла від того, що тут колись заготовляли у лісі живицю, робили з сосни смольні столи. Дехто вважає, що назва бере початок від прізвища магната із Стольного, що за Бугом. Та за селом прижилась й неофіційна назва – Їжаки. Столинські Смоляри — село посеред лісу, у якому видимо-невидимо дичини. Розвелося лисиць, яких давно ніхто не полює, бо не фасонистими стали шубки і шапки з їхнього хутра.  Качок тут сила-силенна, ходять тутешні мисливці на зайця, але хіба порівняти худу зайчатину з ситною їжачатиною?! А тому їжаків у Столинських Смолярах обожнюють. Правда, у лісах поблизу Прип’яті цих тваринок тепер негусто. Тепер ловцям за колючим делікатесом доводиться їздити у прилеглі райони, куди їжаки перекочовують. Добре, хоч перестали полювати на їжаченят і дають їм вирости.  Пристрасть до їжаків спонукала селян добре вивчити їх повадки. Краще за будь-якого зоолога кожен смолярець розповість про їжаків. Ловлять селяни їжаків опівночі і з собаками. Далеко не кожного гавкуна можна вишколити, змусити лізти у гущину ожини, які населяють їжачки. Натрапивши здобич, собака подає голос — а відтак, як кажуть, справа техніки. Столярські чоловіки напрактикувалися брати їжачків мало не голими руками. З невеликим їжачком клопоту не менше, ніж із кабаном. Його обсмалюють, тверді голочки знімають до решти гарячим металом, тушку розпорюють, викидають тельбухи, крім серця, печінки й легень. Селяни кажуть, що м’ясо нічим не присмачують, бо вважається, що спеції тільки псують і без того приємний смак. Жир також у великій ціні. Його розтоплюють й зливають у фляжки й зужитковують як бальзам при опіках, різних виразках, бронхітах, пневмоніях, сухотах. Понад три десятки літ завідує фельдшерсько-акушерським пунктом у Столинських Смолярах Віра Смолярчук. Зізналася, що й сама смакувала їжачатиною, а стосовно цілющих властивостей жиру їжаків, то пригадала, як один односельчанин колись занедужав на сухоти. Всі думали, що чоловік переставиться Богові, а він вилікувався від туберкульозу жиром із їжаків. Віра Степанівна каже, що цим смальцем матері лікують у дітей стоматити. А ще він гоїть рани, виразки. Й навіть опіки. На щастя, життя колючих звірків у певній безпеці доти, доки охочі до цього делікатесу не навчаться консервувати їхнє м’ясо. Наразі це робити не вдається. Та й у морозильній камері тушка їжака втрачає кулінарні якості. По-різному можна ставитися до незвичних гастрономічних уподобань мешканців Столинських Смолярів. Та безсумнівним є те, що цих симпатичних тваринок - їжаків - треба оберігати, бо популяції їх зменшуються. Ворогів у їжаків вистачає. І захистити ці колючі створіння (до речі, вони ровесники динозаврів) просто обов’язок людини. Нехай живе їжак у своєму домі, у своєму світі. Одне тішить: благо, що їжаків більше ніде в Україні не їдять. Хоча, подейкують, печеню з їжака замовляють новітні скоробагатьки, котрі відпочивають на озері Світязь. Либонь, їм проїлися вугри, а тому подавай їжаків. А ще, кажуть, не нехтують делікатесом  митники й прикордонники (за кілька кілометрів від Столинських Смолярів українсько-польський кордон, а казанок з їжачатиною спрощує його перетин).

Іван ДМИТРІВ

http://ukrslovo.net/ukraine/6875.html

вот встретилось пояснение на одном американском сайте: "Ежи это маленькие животные, чье все тело покрыто иглами. Они очень распространены в России (но в Америке ежиков нет)." и вспомнился старый стишок Ежик по травке бежит и хохочет, Ежику травка пипиську щекочет. Кончилась травка, щебень пошёл Ежик домой без пиписьки пришёл!

а вы видели как они умеют кушать?

уууу ями 

(на правах рекламы один из лучших черных чаев)

Возможно кто-то и удивится. Возможно. Но только не я. Снова очень, очень плохо спал. На этот раз кошмары были построены вокруг абсолютной невозможности выпить чаю. Практически всю ночь с приключениями искал хоть что-то похожее на чайхану. Причем согласен был уже на любой - черный, зеленый и даже на матэ или, пардон, каркаде. Но увы, не было не только чая, но даже ни одной свободной чашки, не говоря уже о воде или чайнике. И вокруг сплошные толпы любителей чупа-чупса, юппи и сахарозаменителей. Они везде скапливались больше трех и обсуждали преимущества энерготоников.

Особо удивил меня один малец в коляске (года полтора на вид), который методично обливался теплым какао из специального кофейника, заглатывал его, выплевывал обратно в кофейник и снова и снова продолжал одному ему понятное действо. Он абсолютно слился в едином порыве с одеждой, коляской и какао. Такое какое-то живое плазменное какао на колесиках. Хотя при ближайшем рассмотрении малец оказался дзен-буддистом, поэтому пришлось оставить его в покое.

Внезапно ненадолго обнадежил неизвестно откуда взявшийся вертолет. Экипаж  пожарных в отставке вызвался слетать меня на чайную церемонию, но при попытке влезть на вертолет, я напрочь запутался в веревочной лестнице и осмеянный ушел обижаться в рекреацию.

Рекреация - это такой большой зал-коридор в школе моего детства. Так он у нас назывался. Вот там мы вдруг и начали репетировать на синтезаторах джем-сейшн и у меня на удивление очень хорошо получалось. Потом я пел песню "Как молоды мы были" и еще много раз на бис "Беловежская пуща".

Проснулся почему-то с пересохшими губами и словом "дендроёжик". Слово мне очень понравилось, а вот пересохшие губы - абсолютно нет.

Новое слово целый день носил с собой и незаметно примерял к окружающим. Четыре раза назвал дендроежиком Чуху, два с половиной раза жену и один раз вдогонку сотрудницу. Подозреваю, что роль дендроёжика изначально судьбой таки предназначалась мне.

Егор Егоров

Ночь пришла и полная луна говорит, что спать пора зверюшкам...
Серебро рассыпав на ветвях, облака взбивает, как подушки..

И зевнул устало старый лес... покряхтел и снял свои одежки...
Тихо колыбельную поет под луной голубоглазый ежик...

И вспорхнут ночные мотыльки, испугавшись тени на дорожках...
Быстро по тропинкам прошуршат восемь пар смешных мохнатых ножек...

Чтобы всем цветные снились сны, надо, чтоб под самой сонной елью...
Ежики в таинственном лесу тихо пели песню акапелльно...

Пошли еж с ежихою за грибами, а детям говорят:  — Вы дома посидите, поиграйте.  Вот и спрашивает младший братец старшего:  — А как это — играть?  — Не знаю, — говорит старший брат. — Пойдем у соседей спросим.  Прибежали к лисьей норе. К ним лисенок вышел.  — Как ты играешь?  — Очень просто! Смотрите. 

[ Читать дальше ]

Когда выпадает снег, то кажется, что сугробы - это большие белые горы.  А на самом деле эти горы состоят из миллионов миллиардов ма-а-аленьких снежинок. Сегодня Ерошка узнал кое-что интересное о снежинках и расскажет тебе.  На улице был мороз! Снежинка летела с неба и видела, как много на земле сугробов, как здорово дети лепят снеговика, как собака лижет снег.    - Вот бы упасть в сугроб! - раздумывала Снежинка. - Тогда можно подружиться с соседками и пролежать долго-долго.   Но тут подул ветер, и Снежинку понесло в сторону, холодный воздух закружил ее и медленно опустил прямо на дорожку.  - Да здесь совсем никого нет! Какая чистая дорожка, - огляделась Снежинка. - Скучно!  Выглянуло солнышко и начало припекать дорожку, на которой лежала Снежинка.  - Ой-ой-ой! - испугалась снежная красавица. - Я же сейчас растаю! Как же мне убежать от солнца и переползти в холодный сугроб? Я же не умею ходить!   В это время Ерошка вышел во двор.  - Сколько снега нападало на дорожку! - нахмурился Ежик. - Надо расчистить.   Ерошка взял лопату, подобрал Снежинку и забросил ее далеко-о-о в сугроб.  - Спасибо, Ежик! - прокричала своему спасителю довольная Снежинка. Теперь она лежала рядом с другими снежинками в холодном снегу, и никакое горячее солнышко не пугало ее! (Анна и Ксения ЕРОШОВЫ)

"Бусинки глаз" вызывают твое умиление...  Милая, я не таков, обольщаться не надо.  В "полном контакте" со мной неизбежно прозрение -  Эка досада!  Гладь меня, гладь против шерстки (и против иголок)!  Вскрикнула. Руку отдернула. Все как обычно.  "Ах, как ты колок, как ты омерзительно колок!.."  Я - ироничен!  Ливень упреков - тропических ливней почище,  Масса шипящих согласных в "полемике" нашей...  Змеи, родная, моя каждодневная пища,  Яд мне не страшен! (С)