Там, на кленовій алеї

Знову блукаю одна.

Ти десь дівчаток клеїш,

П’єш, як завжди, до дна

Душу й жагу кохання

П’єш як дешевий коктейль,

Тихе дівоче зітхання

Губиться серед тіней.

Десь у пітьмі твоєї

Стомленої душі

Гинуть дівочі мрії -

Їх пожирає хіть.

Запах осіннього листя

З димом твоїх сигарет

Трунком жагучим ллється,

Серце заповнює вщент.

Кров не біжить - нуртує,

Шалом пашать вуста,

Іншу тепер цілуєш,

В ній – лиш жага пуста.

08.10.2013 р. 

Я  не  хочу, щоб  бачив  ти  як  я, гортаючи  сторінки,

Ховаючись  плачу, зводячи  крапки  в  кінці.

Стискаю  серденько  від  болі  обома  руками

І  обмежуюся  майже  порожніми, але  дорогими  листами.

Я  не  хочу, щоб  бачив  ти  як  я, ламаючи  мости,

Відкинула  незабуті  почуття. Якщо  зможеш, прости.

Думки  обертом, бо  знаю  як  тобі  зараз  боляче.

Власними  словами  обом  причиняю  болі, говорячи.

Я  не  хочу, щоб  бачив  ти  як  я, втікаючи  від  себе,

Всією  душею, серцем  намагаюся  забути  тебе,

Але  нічого  не  виходить. Це  принесе  одні  страждання,

Самопожертвування, але  не  можу  інакше.

Я  не  хочу, щоб  бачив  ти  як я, розклеївшись  на  частки,

Впала  духом  і  пишу  надзвичайно  сумні  вірші.

Але, якщо  колись  випадково  прочитаєш  ці  рядки,

Прошу  тільки  про  одне, себе  ні  в  чому  не  вини.

Я  не  хочу, щоб  бачив  ти  як  я, закриваючі  очі,

Не  впізнаю  себе  і  жадаю  безкінечності  ночі,

Щоб  більше  не  прокинутися, бо  світ  потемнів,

Наче  жахливий  проклятий  сон — навіки  згорів.

Я  не  хочу, щоб  бачив  ти  як  я, дивлячись  сни,

Не  хочу  прокидатись, бо  бачу  тільки  очі  твої.

Почала  розуміти  настільки  тебе  не  вистачає

У  моєму  давно  забутому  і  порожньому  житті.

Я  не  хочу, щоб  бачив  ти  як  я, закресливши  списані

Нами  сторінки, відмовилась  від  всього  в  житті.

Не  жалкуючи  себе, я  зроблю  щось  неможливе —

Загадково  прокинусь  й  загадково  ж  і  загину…

Я  не  хочу, щоб  бачив  ти  як  я, не  встаючи  з  ліжка,

У  маренні  благатиму, щоб  тебе  побачити, і  зрідка,

Дійсно, покажеться  хтось  схожий  на  тебе.

І  я  повірю, кидаючись  в  марево  нестерпно.

Я  не  хочу, щоб  бачив  ти  як  я, в  останні  хвилини

Рушаю  туди, куди  не  слід  рушати  в  свої  роки.

Прошу, благаю, тільки  за  мною  не  йди!..

Я  сама..Я  сама  за  себе  постою, поки  стою…

Коли погано зовсім на душі,

коли від найрідніших – ніж у спину,

я згадую як давні спориші

мені до лісу вкутують стежину.

Там спокій. Небо грізно височить,

гілля дерев тремтить несамовито.

Там вітер не шепоче, а кричить,

що хай там як, а треба далі жити!

І я біжу. Туди де дикий рев.

Втікаю від людей, як від вампірів.

І хоч лякають очі з-за дерев,

Але, повірте, люди гірші звірів.

Від лісу величі час зупиняє біг,

стихає розпач, у клубок згорнувшись.

Там можна дихати. Забути все і всіх.

Своєю кровю ліс лікує душу.

Він знає, як це бути на межі,

він стерпить крики сповіді німої,

він всі колючки витягне з душі

і холодом їй рани заспокоїть.

І буде тиша. Буде вільно так.

Віддавши лісу серце бережливо,

лише тоді, стиснувши біль в кулак,

вертатись можна до людей зрадливих.