Як голосували різні категорії громадян на парламентських виборах протягом останніх 20 років.
У 1998-му в Україні вперше провели екзит-пол. Відтоді й дотепер його організовує Фонд «Демократичні ініціативи» разом із відомими соціологічними компаніями. Вибори-1998 відбувалися за змішаною системою, прохідний бар’єр для партій становив 4%. На дільниці прийшло 70% громадян. Того року Комуністична парія України востаннє отримала найбільше мандатів у Верховній Раді. За результатами екзит-полу, найактивніше за комуністів голосували люди з освітою, нижчою за середню. Крім того, КПУ мала більшу підтримку серед росіян та інших національностей, ніж серед етнічних українців. Її підтримала половина виборців Криму, третина на Сході, Півночі та Півдні, тільки 6% на Заході та 16% у Києві. Також у тих виборах уперше взяла участь створена роком раніше Партія регіонального відродження України, згодом перейменована на Партію регіонів. Вона отримала тоді лише 0,9% голосів.
У парламентських перегонах 31 березня 2002-го взяло участь 65% громадян. КПУ витіснив із першого місця новостворений блок Віктора Ющенка «Наша Україна», куди ввійшли Народний рух та ще сім політичних сил, опозиційних до президента Леоніда Кучми. Екзит-пол з’ясував, що комуністи втратили прихильників серед наймолодшої аудиторії, яка проголосувала за блок Ющенка. Також наймолодші виборці віддали найбільше голосів проти всіх політсил. Партія регіонів потрапила до парламенту в складі пропрезидентського блоку «За єдину Україну!», який здобув третій результат у голосуванні за списки.
Помаранчева революція та програш Віктора Януковича на президентських перегонах мобілізували електорат Партії регіонів. На виборах-2006 регіонали здобули найвищий результат і сформували найбільшу парламентську групу. За них голосували переважно східні області, мешканці міст віком за 60 років із середньою спеціальною освітою — робітники. На другому місці був Блок Юлії Тимошенко, за який голосували села в Центрі, на третьому — блок «Наша Україна» із сільським електоратом на Заході. Комуністи тоді ледве подолали виборчий бар’єр. Оскільки співпраця «Нашої України» з регіоналами не склалася, у квітні 2007-го президент Ющенко розпустив парламент, і восени того самого року відбулися позачергові перегони до Ради. За результатами вони були подібні до попередніх.
Вибори-2012 минули за новими правилами: президент Янукович та його парламентська більшість підняли прохідний бар’єр до 5% і заборонили блокам брати участь у перегонах, щоб не дати опозиції об’єднатися. Крім того, Янукович відмовився вступати у Митний союз із Росією, що не відповідало уявленням його електорату про дружбу з північним сусідом. У результаті вибори продемонстрували падіння рейтингу Партії регіонів на Півдні та Сході на користь комуністів. Регіонали все ще перші в списку з 30%, проте КПУ набрала 13% на відміну від 3–5% на попередніх перегонах. Всеукраїнське об’єднання «Свобода» того року ввірвалося до парламенту з понад 10%, хоч опитування показували їхнє балансування на рівні прохідного бар’єра.
У 2014-му позачергові вибори до парламенту відбувалися в умовах війни: у них не брав участі Крим, дев’ять округів Донецької області та шість Луганської. Явка становила понад 52%. На першому місці з 22% опинився «Народний фронт» Арсенія Яценюка, який перед тим вийшов із «Батьківщини» разом з Олександром Турчиновим. Майже стільки само отримав президентський Блок Петра Порошенка. Третє місце з 11% посіла «Самопоміч» Андрія Садового, яку підтримали західні області. Оскільки Партія регіонів після Революції гідності розпалася, а її електорат залишився без вибору, то на уламках політсили утворився Опозиційний блок з аналогічною ідеологією та незмінно біло-синім логотипом. На парламентських перегонах вони здобули 9,4% традиційно від Сходу, виборців за 60 років із середньою освітою.
Нинішній президент Володимир Зеленський, чия політтехнологія, можна сказати, хакнула українську демократію, дістав безпрецедентну підтримку на президентських виборах. І, логічно, вирішив на хвилі популярності отримати ще й більшість у парламенті, тому оголосив дострокові вибори в Раду. Хід удався, пропрезидентська партія «Слуга народу» набрала 43% в голосуванні за списки, до того ж виграла в більшості мажоритарних округів, де від неї балотувалися люди, про яких буквально не можна знайти жодної інформації. Попри те що явка на цих виборах була найнижчою в історії — 49%, «нові обличчя» від «Слуги народу» перекроїли політичну ситуацію навіть на Донбасі, де традиційно перемагали міцно вкорінені місцеві регіонали. В Опозиційному блоці стався розкол, у результаті якого сам він із Євгеном Мураєвим на чолі та Рінатом Ахметовим за плечима навіть не подолав бар’єр. Натомість «Опозиційна платформа — За життя» Віктора Медведчука, куди з Опозиційного блоку перейшов, наприклад, Юрій Бойко, має друге місце з 13%. Результат міг бути вищим, адже ОПЗЖ ділила електорат з іншими проросійськими партіями.
Проте окремо на Сході та Півдні Опозиційний блок здобув 8% та 5,5% відповідно. Також тут популярна Партія Шарія, яка до парламенту не пройшла, але отримає фінансування з бюджету: 6,5% на Сході та 4,8% на Півдні. При цьому серед прихильників антиукраїнського блогера Анатолія Шарія переважають виборці з вищою освітою та студенти.
«Європейська солідарність» Порошенка та «Батьківщина» Тимошенко отримали по 8%. «Євросолідарність» підтримували ті самі виборці, що й до того залишалися прихильниками Порошенка: середнього віку, із вищою освітою, мешканці міст на Заході. Електорат «Батьківщини» — із Заходу та Центру, живе в селах, переважно за 60 років та максимум із середньою освітою. Ще одна сенсація виборів — «Голос» Святослава Вакарчука. Партія здобула 5,8% буквально з нуля, відібравши в сили Порошенка частину освіченого електорату на Заході країни.
За даними екзит-полу, більше ніж половина виборців були прихильниками своїх партій давно, це стосується електорату «Євросолідарності», «Батьківщини», «Свободи», «Опозиційної платформи — За життя» та Опозиційного блоку. В останній момент визначалися ті, хто проголосував за «Українську стратегію» Володимира Гройсмана, Радикальну партію Олега Ляшка, «Громадянську позицію» Анатолія Гриценка та «Голос».
Автор: Ганна ЧАБАРАЙ
01 серпня 2019 р. (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 01.08.19 р.
До ладу про владу Ч.1
ДО ЛАДУ ПРО ВЛАДУ
Присвячую героям Революції Гідності зі Львівщини: Юрію Вербицькому та Роману Сенику, що загинули за Україну в Києві під час боїв в січні 2014 р.
1. Влада
За будь-які процеси, що відбуваються в державі, відповідальність несе діюча влада. Наголошую ще і ще раз: за будь-які процеси хороші чи погані відповідає влада і тільки влада, бо на те вона і обрана, щоб бути владою! Щоб керувати і нести відповідальність за свої дії і за все, що відбувається в країні. Все! Іншого не дано! Влада відповідальна за все! Як капітан відповідає виключно особисто за свій корабель і його команду, як кожен командир відповідає за вчинки своїх підлеглих тощо.
Таким чином якщо в державі безлад, масові заворушення, повстання та інші протестні акції, то вся вина лягає виключно на владу, бо її найперший обов'язок є упереджувати подібні негативні події в країні. Упереджувати!
Образно кажучи, діяльність влади схожа з роботою водія громадського транспорту – «маршутки», який може ввічливо обслуговувати пасажирів і везти їх гарно з комфортом, а може, користуючись своїм домінуючим положенням, ображати пасажирів, або починає різко гальмувати чи газувати, аж йому мусять обурено кричати: «Акуратніше! Не дрова везеш!» Звісно, що дуже нездалий водій спричинить аварію і пасажири постраждають. Але зараз у нас йде мова про машиніста потяга Вітю, який несподівано вирішив розвернутись з однієї колії на іншу в зворотньому напрямку без жодних перехідних стрілок, а ось так прямо посередині. А шо? А я так хочу! Я – машиніст! Ну і що: поїзд не мій! Пасажири не хочуть! А хто їх питати буде, коли кермо у мене?.. Я так хочу! Га-га-га (класичний ржач ідіота).
Та зараз не до жартів. Трагедія кривавих побоїщ мирних і беззбройних протестуючих людей до зубів екіпірованими бійцями спецпідрозділів «Беркут», «Грифон», «Омега» та іншими аж до людських жертв і каліцтва, поставило країну на край прірви. Понад два місяці протистояння тільки посилили антагонізм сторін: народу проти влади. Вже розпочалася справжня всенародна антиурядова війна! Вже! Війна почалася! Ставлю до відома, якщо хтось ще цього не зрозумів!
Війна розпочалася. І вся відповідальність за це і за всі події в України в листопаді-грудні 2013-го року та січня 2014-го лежить виключно на владі: на вже екс-президенті України В. Януковичу, екс-прем'єр-міністрові України М. Азарову, всіх бувших міністрах цього Уряду України, всіх членах Адміністрації Президента і правлячої коаліції депутатів з фракцій ПРУ та КПУ у Верховній Раді України 7-го скликання. Всі вони мають бути притягнуті до відповідальності і понести покарання за безлад і людські жертви, які відбулись за цей час. Всі! Бо вони і були виконавча влада на той час. Все. Тільки так і іншого не буде: влада вчинила злочин проти народу і країни, тому мусить за це відповісти за всією суворістю Народного трибуналу.
(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)
Хор батальйону Роланд, 1941 рік
Фото: Надано Українським інститутом національної пам’яті
10 міфів про УПА. Як було насправді? — спільний проект, мета якого — спростовувати міфи, що існують у колективній пам’яті щодо діяльності Української повстанської армії
Попередні матеріали проекту 10 міфів про УПА читайте тут
Міф 2: Батальйони Нахтіґаль, Роланд та дивізія Галичина були каральними підрозділами ССЦитата-міф: Ізраїль готовий надати документальні докази звірств батальйону Nachtigall SS під командуванням Шухевича.
Комуністична партія України,
заголовок повідомлення на офіційному сайті
7 грудня 2007 року
Суть міфуПід час Другої світової війни німці створили з українських націоналістів батальйони Нахтіґаль, Роланд, а також дивізію Галичина. Ці підрозділи комплектувалися з нацистських колаборантів, входили до структури СС, підпорядковувалися її керівництву та мали есесівські звання. Нахтіґаль, Роланд та дивізія Галичина були створені для винищення мирного населення на окупованих територіях.
Факти стислоНахтіґаль та Роланд діяли у складі Вермахту, ніколи не входили до структури СС, а їхні вояки не мали есесівських звань. На початку німецько-радянської війни обидва батальйони виконували допоміжні функції, а восени 1941 були переформовані у 201-й охоронний батальйон поліції порядку.
Дивізія Галичина, створена у 1943 році, належала не до загальних СС, а до військ СС, і використовувалася передусім як бойова частина.
Бійці батальйону Нахтіґаль Фото: надано Українським інститутом національної пам’яті
Факти докладнішеЦей міф сформувався за радянських часів. Відповідно до нього, всі учасники українського визвольного руху під час війни були зрадниками батьківщини та маріонетками на німецькій службі, які радо виконували всі забаганки «хазяїв». Німці ж довіряли їм лише найбруднішу роботу — проведення каральних акцій проти неозброєного цивільного населення.
Здебільшого автори подібних «сенсацій» не розуміють різницю між військовими формуваннями, що діяли на території України у роки війни. Тому й у пересічного глядача, зазвичай, не виникає запитань, коли він чує з блакитного екрана про «батальйон СС Нахтіґаль». Але факти свідчать про інше.
Батальйони Нахтіґаль та Роланд ніколи не були підрозділами СС. Ініціатором їх створення був не райхсфюрер СС Гіммлер, а ОУН, спільно з офіцерами Вермахту, зокрема з військової розвідки (Абверу).
Утім, кожен з ініціаторів створення батальйонів переслідував власну мету. Оунівці розглядали ці два батальйони як певною мірою основу для майбутньої української армії. Адже на початку 1941 року керівництво ОУН знало про підготовку до війни Німеччини та СРСР і розраховувало, що саме у момент початку війни вдасться підняти повстання на території України і створити незалежну державу.
Для підготовки повстання і подальшого утримання території були потрібні люди з військовим досвідом та зброя. Однак у тій ситуації, у якій опинилася ОУН після анексії Західної України Радянським Союзом, отримати військовий вишкіл її члени могли лише у лавах однієї армії — німецької. Країни Західної Європи не готові були сприймати ОУН як самостійного гравця і не надавали їй допомогу. А перемовини із головним ворогом — СРСР тим паче були неприйнятні.
У переговорах із керівництвом Абверу представники ОУН домагалися створення спеціальних підрозділів, у яких члени організації мали пройти військовий вишкіл, а згодом — стати основою для формування нової української армії.
Німецька сторона мала дещо інші плани. Нахтіґаль і Роланд керівництво Абверу розглядало як розвідувально-диверсійні батальйони, які під час війни мали влаштовувати диверсійні операції проти радянських військових частин, а також забезпечувати безпеку пересування німецьких частин, роззброєння залишків Червоної армії, охорону ешелонів з полоненими та боєприпасами.
Завдання, які ставили перед батальйонами як керівництво Абверу, так і ОУН, суттєво відрізнялися від задач, які мало виконувати СС на окупованих територіях.
Рядові та частина командирів батальйонів були українцями. Вони носили військові, а не есесівські звання, а їхні командири з німецького боку також були з Вермахту. І Нахтіґаль, і Роланд жодним чином не підпорядковувалися командуванню СС.
Незважаючи на сподівання ОУН, участь обох батальйонів у бойових діях була обмеженою. Роланд улітку 1941 року перекинули на територію Молдови та Одеської області, де його особовий склад кілька тижнів перебував у очікуванні наказу, а потім підрозділ знову повернули до Австрії.
Батальйон Нахтіґаль у складі німецької армії брав участь у зайнятті Львова та дійшов до Вінниці. Вже у серпні 1941 року його відкликали з фронту, а 16 вересня обидва батальйони переформували.
Геть іншою була історія дивізії Галичина. Її створення почалося майже через два роки після створення батальйонів Нахтіґаль та Роланд — навесні 1943 року, на території Східної Галичини, яка тоді входила до складу німецького Генерал-губернаторства.
Поручник дивізії Галичина Володимир Козак. Зверніть увагу на петлиці: замість есесівських рун у галицькій дивізії носили «левик» — стилізований герб Галичини Фото: надано Українським інститутом національної пам’яті
Хоча в офіційній назві формування до квітня 1945 року була присутня абревіатура СС, від самого початку дивізія була суто військовим формуванням. Тому вона входила до структури не загальних СС (Allgemeine SS), а до так званих військ СС (Waffen-SS). Таких дивізій існувало більше сорока, в основі половини з них був особовий склад із населення окупованих і союзних Німеччині держав (хорвати, латиші, естонці, угорці, французи тощо). Дивізія Галичина була призначена для бойових дій на фронті поруч з Вермахтом.
Рядовий та найнижчий командний склад комплектувався з українців — переважно вихідців з Галичини. Командні посади від командиру батальйону та вище до 1945 року переважно обіймали німці, хоча траплялися і українці, наприклад, одним із командирів дивізіону був Микола Палієнко.
Українці вступили до лав дивізії, маючи різні мотиви. Частина розглядали перебування у Галичині як можливість здобути військовий досвід та зброю для того, аби у подальшому перейти до УПА, яка на той час не мала можливості вишколити та озброїти таку кількість вояків. Інші сподівалися, що дивізія стане основою для формування українських військових частин для боротьби з СРСР, нехай навіть на боці німців. Були й такі, що вступали до лав дивізії, аби уникнути примусового вивезення на роботу до Німеччини чи не залишитися на території, на яку мали невдовзі прийти радянські війська. Певну частину вояків до Галичини мобілізували примусово.
Офіційно ОУН(б) виступала проти формування дивізії та навіть поширювала заклики до українців не вступати до лав Галичини. Однак фактично певна кількість членів Організації опинилися у її складі. Вони так само мали на меті здобути вишкіл та зброю, а також слугувати «зв’язною» ланкою між вояками дивізії та УПА з тим, аби у потрібний момент організувати їхній перехід до українського підпілля. Натомість ОУН(м) навпаки закликала молодь вступати до лав дивізії, розглядаючи це формування як можливість для збройної боротьби проти СРСР.
Дивізія Галичина брала участь у боях проти наступу Червоної армії. Улітку 1944 року дивізію перекинули під місто Броди на Львівщині у розпорядження 13-го армійського корпусу в складі групи армій Північна Україна, де вона зайняла другу лінію оборони. Під час бою дивізію оточили і розбили. З 11 тисяч вояків вийшли з оточення лише близько 3 тисяч, з яких близько 1,5 тисячі на чолі з генералом Фрайтаґом відступили у напрямку Закарпаття. Решта або загинули, або потрапили у радянський полон, або приєдналися до УПА. Загалом дивізія тоді втратила до 70% особового складу.
Після перекомплектування дивізію відправили до Словаччини, де вона брала участь у боротьбі зі словацькими партизанами. У січні 1945 року її перекинули до Югославії для боротьби проти комуністичних партизанів Йосипа Броза Тіта.
Побутує міф про те, що дивізія Галичина начебто здійснювала придушення Варшавського повстання у серпні — вересні 1944 року, однак це не відповідає дійсності .
У квітні 1945 року дивізія деякий час воювала на фронті поблизу замку Ґляйхенберґ в Австрії. Наприкінці квітня її вивели зі складу військ СС та присвоїли нову назву — 1-а українська дивізія Української національної армії.
Після капітуляції Німеччини вояків дивізії інтернували у британській та американській окупаційних зонах, а після 1948 року вони роз’їхалися по всьому світу — у США, Канаду, Австралію, Аргентину та інші країни. У 1985 році для розслідування фактів можливої присутності у Канаді воєнних злочинців, в тому числі вихідців з України та країн Балтії, була створена так звана Комісія Дешена. За результатом вивчення архівних матеріалів та допиту свідків у Канаді та Західній Європі Комісія підготувала звіт, в якому жоден з емігрантів — колишніх учасників дивізії Галичина — не був визнаний винним у скоєнні воєнних злочинів під час Другої світової війни.
Автори тексту — Олеся Ісаюк, Центр досліджень визвольного руху, Сергій Рябенко, Український інститут національної пам’яті
10 міфів про УПА. Як було насправді?— спільний інформаційний проект НВ,Українського інституту національної пам’яті, Центра досліджень визвольного руху та Видавництва КСД, мета якого — спростовувати міфи, що існують у колективній пам’яті щодо діяльності Української повстанської армії.