Сумом оповилася земля

Від реалій нашого буття,

І застиг у сутінках журби

Сенс життя.

Девчонка лет пяти

В песочнице игралась.

Домой пора идти

И все ушли - Она осталась.

Не потому, что не послушна

Не потому, что нету дома для неё.

Так просто было нужно

И не важно вокруг было всё.

Она сидела и старалась

Всей своей маленькой душой

Песочная крепость её возвышалась.

Довольна была девчонка и ей и собой.

Осторожно и тщательно, как могла

Работала ручонками своими

Укрепляла крепость свою она

И стала крепость её гордыней.

И вот довольна завершением

Лишь полностью закончив свой построй

Девчонка вздохнула с облегчением

И радостно пошла домой.

Дома её ругали лишь немного-

За утеху было это достойной ценой.

Маленькая девчонка не накажешь строго,

А замок тот на дороге был её мечтой.

Ночь прошла - настало утро.

Ничто не волновало девчонку ту

Она, первым делом, побежала бодро

Посмотреть на замок свой - свою мечту.

Но, прибежав туда, она застала

Лишь горку мокрого песка

На месте стала - чуть не упала,

В глазах застыла горечи слеза.

И горько-горько зарыдала

Девчонка за разрушенной мечтой

Впервые, в тот день, она узнала

Как жесток бывает этот мир порой.

Впервые слёзы градом

За открытие такое

"Не справедливо! Так не надо!

Я же старалась всей душою!"

Соседский мальчик засмеялся - "Плакса"

И мама чья-то: "Куда родители глядят?"

Рядом пробежала гордо такса

И несколько, с соседнего двора, ребят.

Все думали "Вот вредная девчонка"

Она же не думала ни о чём другом.

Вдруг мелькнула маленькая ручонка

*Давай попробуем вдвоём*.

Утерев слезу - лопатку  взяла,

Что ей дала девчонка, тоже лет пяти

"Он снова пропадёт". *Тогда начнём сначала*-

Улыбнулась та и начала песок грести.

Она старалась снова всей душой

И на руинах вчерашней крепости

Возвышался замок иной

Новый замок новой мечты...

Девчонка лет пяти

В песочнице игрались.

Домой пора идти,

Она - уже собралась.

Бросила прощальный, но довольный взгляд

На крепость из непрочного песка

Ушла она - лишь раз обернулась назад

Снова жива была её мечта.

Шла не одна теперь, а с девчонкой,

Той, что одна поняла её печаль

Та, что протянутой рукой

Сняла всю горечь и всю жаль...

Мораль истории тут такова

"Мир жесток, но мечты бросать не нужно

И какой бы не была беда

Её мы победим, пока есть в мире дружба!"

 З тобою в небо не літаю... І не пірнаю у глибини...

Не піднімаюся високо, та і не падаю униз.

Не знайду привід бити посуд… І не нервую ні хвилини..

Нема причини дати ляпас. І очі висохли без сліз…

З тобою вчуся просто жити. І не вигадувать проблеми.

Для щастя руки простягати. Приймати все, що просто є.

У серце, хвореє від болю,  твоє кохання йде по венам.

Твоє кохання проростає у серце змучене моє.

З тобою вмію вже радіти простим, наївним, щирим речам.

З  тобою спокій відчуваю. З тобою радість, не журба!

Твої обійми – рідний дім, а поцілунки – з буднів втеча.

Міцний зв`язок сердець і тіл. То є любов, не боротьба…                                                  

З тобою в небо не літаю…І не пірнаю у глибини..

Живу сьогодні  кожним вдихом. І в світі сонця, не у млі

Босоніж легкою ходою завжди  із посмішкой дитини

В вінку із маків й незабудок іду з тобою по землі…

Була мрія -

Лише марево.

Було щастя -

Лише марево.

Було кохання -

Лише марево.

Чи живемо?

Чи маримо?

Співав він так, що я відчула

Оту мелодію любові,

Оту надію майбуття,

Що невимовна в жоднім слові..

Ще заспівай мені, молю,

Назви іще своєй принцесой,

Богинею, красою чарівною,

лататтям ніжним, весною..

Ця пісня радісна така

Все про солодкі мої губи,

Про руки, сповнені тепла,

Що так тобі, жаданий, любі…

Про свою вдачу запальну,

Та про нестримане бажання,

Про мою душу чарівну,

Та про непрошене кохання..

Співай, ласкавий мій, співай,

Я знову дівчинкою стала,

І на землі буває рай,

І мряка в небі перестала.

І зіроньку мені дістань,

І сонечко хай посміхнеться,

І хворе серце загої!

Тобі, мій милий, все вдається!

І у затьмареному сні,

І у захмареному гаю

Тепер повсюди світ мені,

Бо соловейко мій співає!

Я народилася сумною, мабуть,-

Тепер вже не згадаю...

Та смуток щиро поважаю,

Його вважаю своїм другом.