"Треба лише..."


Треба лише прислухатись, 
Треба відчути момент, 
Бо диво може відбутись, 
А ти вже впустив момент... 
Треба дивитись під ноги, 
У різні дивитись боки, 
На небо, птахів, і на гори, 
На місяць і зірочки... 
А в лісі якщо опинився, 
Роздивися усе навкруги, 
Життя по землі розлилося, 
А в повітрі пташині пісні... 
Вертатися треба додому, 
Та залишити треба свій слід, 
Зберегти в чистоті природу, 
Що вражає й тримає без слів...

"Сойти с ума"

Сойти с ума, найти дорогу,
От сердца к сердцу напрямик,
И по чуть-чуть и понемногу,
Прошедшее скукожить в миг,
 Раздать по совести остатки,
Разумных действий прошлых лет,
Идти вперёд, и без оглядки,
На сплетни этих или тех.
Делить на пару, множить дважды,
Беречь друг друга, что есть сил,
Не важно где, и как - однажды,
Принять тот факт, что полюбил.
А если нет, и время красит,
 Минутной стрелкой седину,
Никто на свете не исправит,
Твою дорогу в пустоту...

"Молчу..."

Молчу, о том чего не знаю,
И чего знать мне не дано,
Молчу когда не понимаю,
И когда вовсе всё равно.
И когда с ней бываю рядом,
Когда с тобой в нелёгкий час,
Когда один под звездопадом,
Мой голос не озвучит фраз.
Когда вокруг другие люди,
Когда друзья, когда враги,
Молчу, но не судите люди,
Раз не прочли слова мои.
А, тем кто понял цену слова,
Кто бережёт его, для тех,
Молчание - почти свобода,
Свобода слова - мелкий грех.

"Відзеркалення"

І руки опускаються до долу,
І сил не має рушити до змін,
І пошепки, я молюся богу,
Дивлюсь у дзеркало, а у ньому він...
І бог сказав, і я його почув,
І бог мовчав, і я ні пари з уст...

"Пусть присниться..."

Пусть присниться что-то простое,
За горизонтом - гор стареющие пики,
И снега шапки, озеро большое,
И песни птиц, на водной глади блики.
А солнце светом обнимает нежно,
И радуга после дождя мостом,
Всё так реально, и кажется на вечно,
Застынет замок построенный песком.
А после, приближаясь к берегам,
Почти не слышно, будто кто-то спит,
Прошепчешь мудрые и важные слова,
Но вряд ли ими сильно удивишь.
И шаг за шагом, ступая по траве,
Босыми, мокрыми ногами,
Продолжишь путь к далёкой той звезде,
Что скрылась временно за облаками.
Короткий миг - тропинка через лес,
Ещё один - ромашковое поле,
Вёл кто-то за руку, но сказочно исчез,
Следы тепла оставив на ладони.
 
Я буду здесь, пока ты крепко спишь,
Укрывшись одеялом с головой,
Надеюсь, ты меня простишь, 
Что я не сплю, а значит не с тобой...

"Вчинок"

- Що ви робите?! Прошу вас, зупиніться. Досить гризти все підряд.
Тільки погляньте на себе, хіба не розумієте, що стаєте схожими на них
(лише сама думка про це мене лякає)? Вони тільки те і роблять, що:
багато їдять, довго сплять, і смітять всюди, а між цим всім народжують
собі подібних. Схаменіться нарешті, ми не такі як вони, ми кращі. І тому,
треба тікати доки є час. Всі разом,ну...?!
- Ми не хочемо тікати, невідомо куди, коли тут є все, що нам треба: їжа,
тепло,...та ми навіть не встигли все тут оглянути. Безперечно, тут ще є
багато цікавого. А ще, ще...та мала істота, яка годує нас, і навіть
спілкується з нами, хоч ніхто не може зрозуміти значення його дивних
звуків.Та все ж...
- Та все ж, вона всього лише людина.Звичайно, без нього та його родичів
нам було би важко, зізнаюсь. Але ми не залежимо від них, і зараз саме час
це довести. Бо це чудесне місце скоро піде на дно, разом із всіма, хто на
ньому. Хіба ви цього хочете, бачити, як та ваша істота захлинеться, а потім,
за нею і ви?
- Ні, він не загине.Треба якось його попередити. Ми маємо негайно
піти до нього.
- Наша втеча - це і є попередження! Хіба ні?

"Хай приходять сни..."

Хай приходять сни у твої двори, відчиняють вікна і несуть у ніч,
твої теплі думки в місячному світлі, простягнуть долоні до знайомих лиць.
Лиш заплющиш очі - стане чутно тих, хто до цього часу не ворушить ніг,
і лише під ранок дотиком щоки, ти відчуєш вперше, що на самоті.
Далі буде більше ранків і ночей, супроводженних вуликом ідей,
мрії про весну, вихідні і мить, коли біля тебе хтось солодко спить.
Світло у вікні, за вікном птахи, березневий кіт, а із ним сусід,
оточили ліжко, й лізуть під матрац, хочуть розбутити, сиплять медом фраз.
Божевільний сон, дзвонить телефон, на столі квитки манять за кордон.
вчора вже пройшов двадцять восьмий рік, мовчки, як і всі вийшов за поріг.
Ручка у руці, рвані папірці, всі слова не ті, гамір в голові,
написала лист, марку на конверт, зникнув у шухляді з написом “секрет”.
Фарба на обличчі, на холсті портрет, очі застилає дим від сигарет,
пляшка з під вина, келихи на двох, годинник на стіні вичерпав свій строк.
Реальність або сон, на виворіт думки, спогади з дитинства, квіти польові,
відчуття свободи, легкість на душі, такою ти постала у моєму сні...

"Лист"

Симпатична і мила дівчина,
А вірші...Ну, вірші й вірші,
Не пасує тобі косметика,
Ти без неї гарніша в рази.
Твоя посмішка й очі зелені,
Твоя родимка на щоці,
У полон беруть, як відвертості,
Що пронизують твої вірші.
Я не був на війні і не марю,
Бути тим, хто вбиває людей,
Не герой, я твого роману,
І не сльози твоїх очей.
Та підтримую добру справу,
Ти натхнення для багатьох,
Хто потрапив в криваву пастку,
В кого духу за двадцятьох.
Я читав і чув твої вірші,
Зачепило тебе за живе,
Ми з тобою напевно різні,
Втім, кожному, знаєш - своє.
Я прошу написати, щось сонячне,
Де надія, не тільки ім’я,
Кольорове, можливо дитяче,
Щоб від радості бились серця.
Щоб ім’я твоє, Анастасія,
Було символом доброти,
Щоб дитяча була в когось мрія,
Щасливими бути людьми.

"Чи у казці, чи на справді..."

Чи у казці, чи насправді, 
Не дізнатись вже ніяк, 
Та застрибнувши на сані, 
Котик втік від трьох собак. 
Опинившись біля храму, 
Звідки віяло теплом, 
Зпершу лише праву лапу, 
А за мить, вже під столом. 
Там розлігся білий котик, 
І подумав "Все моє", 
Та відчув на пузі дотик, 
"Вибачаюся, мосьє". 
Так знайомство розпочали, 
Чорна кицька, білий кіт, 
Вдвох по світу мандрували, 
Був їм другом білий кит. 
Ще багато різних звірів 
З ними дружбу завели, 
В супереч всіляких міфів, 
Не були в них вороги. 
Народились четвернята, 
Їх нащадки і тепер, 
Переказують до свята 
Про пригоди Мері-Мер.

"Я ищу..."

Я ищу в тебе что-то знакомое,
Что-то близкое нам двоим,
Натыкаюсь на чужеродное,
На шершавый слой, острых пластин.
Подбираю слова для ясности,
Чтоб обиду не расплескать,
А слова утопают в гордости,
Бьют наотмашь «А, мне плевать!».
Сперва в руку вцепилась с ревностью,
Бормоча под нос «Не отпущу...»,
 Позже, горло сдавила с яростью,
Шепча на ухо «Я люблю...».
Я смотрю на тебя и не вериться,
Изменила тебя вертикаль,
Год, другой и совсем рассыпешься,
Не святой у тебя Грааль.
Я такой не один на свете,
Сил не хватит, чтоб всех удержать,
Я боюсь, что и наши дети,
Рук не смогут, друг другу пожать.
Не исправить уже содеянное,
Но ещё стольких можно спасти,
И я вижу, еле заметное,
На радужке глаз «Прости!».
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
14
предыдущая
следующая