Лютневий день дзвенів сльозою,
Ставав реаліями сон,
В якому янгол із косою
Кривавих жнив почав сезон.
Кружляли ворони. Мовчали.
Пашіла гумою роса.
Під градом із свинцю і сталі
Летіли душі в небеса.
Сплітались сила і безсилля,
Тинявся вулицями гнів,
І неба тануло вугілля,
І жар бруківки пломенів.
Великий світ. За верболозом
біжить у безвість потічок,
гризе колінцями чорнозем
та ловить пам’ять на гачок.
Хапає вітер за зап’ястя,
музичить коників орган,
та незабудкове причастя
в блакитний зваблює туман.
І пахне пилом, пахне літом,
живою свіжістю води,
а я іду великим світом,
і не збираюся рости.
Повстань з колін вже, Україно!
Зніми кайдани біло-сині!
Вставай, народе, годі спати,
Немає часу більш чекати.
Устань, Вкраїно, підіймися!
Наперекір катам всміхнися.
Обпились крові вже Пилати
Й тебе готують до розп’яття.
Панує нечисть у країні,
Прикрившись стягом біло-синім.
Та їм вже Дух наш не зламати,
Не довго ще їм панувати!
Бо з нами Бог й могутні крила
Архистратига Михаїла.
Бо наша міць - Любов і єдність,
Наш стяг - це наша незалежність.
Нема назад вже нам дороги,
За крок вже наша перемога.
Благослови, як мати сина,
Її здобути, Україно!
Дідусь мене ще змалку людей учив любити:
Шахрай ачи нужденний, як просить, зглянься ти,
бо милостиню краще подати, ніж просити,
на те ми люди, доню, щоби добро нести.
Бабуся промовляла, цілуючи голівку:
Ти не дивись,що краще живе хтось, далебі,
дивись, кому ще гірше від тебе і довіку
ти знатимеш, як добре на світі цім тобі.
Навчав мене мій тато, коли збирав в дорогу:
Не владу і багатство, а розум поважай,
умій по честі жити, вклоняйся тільки Богу,
і бережи навіки у серці рідний край.
Не раз казала мама: як підеш поміж люди,
не смій дивитись навіть ти на чужий п'ятак,
Нема як грошей нині, то завтра їх здобудеш,
а совісті немає – ти з бідняків бідняк!
Про те, що реально важливо,
Без чого прожити непросто,
Відверто сказати б змогли ви,
Спустившись з вершин свого зросту?
Навіщо вам магія слави?
В простому відчуйте потребу,
Бо там, унизу, теж цікаво,
Не гірше, ніж в вашому небі.