Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Виступ Президента за результатами Об’єднавчого Собору

Виступ Президента за результатами Всеукраїнського Православного Об’єднавчого Собору

15 грудня 2018 року - 18:15

Виступ Президента за результатами Всеукраїнського Православного Об’єднавчого Собору

Слава Україні!
Вітаю всіх зі створенням Української Помісної Автокефальної Православної Церкви, яке щойно відбулося в Святій Софії!

Ваше Високопреосвященство і Ваші преосвященства, представники Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія!
Ваша Святосте!
Ваші блаженства!
Дорогі українці!
Шановна і високодостойна громадо, яка зібралася на цій площі у Святій Софії, котра є свідком найважливіших рядків літопису України!

Cаме така велична подія відбувається і сьогодні.

На вулиці, кажуть, дуже зимно. Але кожного з вас протягом кількох  годин напруженого очікування... десять годин не втомлюючись чекав український народ повідомлення яке щойно буде оголошено... Це очікування гріли тепло ваших сердець і трепетне очікування  великого державного чину епохального масштабу.

Дорогі друзі, Ви не є свідки. Ви – творці історії, яка зараз твориться. Ви - безпосередні учасники цього величного таїнства, яке щойно сталося всередині Софійського собору. Собору, що тисячу років тому на честь перемоги над східною ордою спорудив Ярослав Мудрий, син рівноапостольного князя Володимира Хрестителя. І тому ваша присутність тут, така ваша масова підтримка були надзвичайно важливими для всіх учасників Собору. Скажу чесно, я її  відчував, будучи серед делегатів на запрошення Його Всесвятості Патріарха Варфоломія.

Отже, звершилося!

Сьогодні 15 грудня. Прошу всіх, хто зараз нас дивиться: всередині України, по всьому світу - запам’ятайте дуже добре. Цей день увійде, або вже увійшов в історію України як священний  день, день створення Автокефальної Помісної Православної Церкви України. День остаточного здобуття нашої української незалежності від Росії. І Україна тепер вже не буде пити, кажучи словами Тараса Шевченка, «з московської чаші московську отруту».

Це день створення Церкви, визнаної світовим православ’ям у якості незалежної структури – як у переважній більшості країн, які належать до православної християнської традиції.

Щойно всі представники, помісний собор УПЦ Київського Патріархату, собор і всі ієрархи УАПЦ, група єпископів УПЦ Московського Патріархату заснували об’єднану Церкву.

Це диво стало можливим завдяки непохитній позиції Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія, нашої Константинопольської Церкви-Матері. Це вона скористалася своїм беззаперечним канонічним правом зцілити ті рани, які завдано українському православ’ю кількома століттями московського панування.

Наші переговори тривали довго. Але протягом цього року Його Всесвятість та Синод крок за кроком ухвалили рішення про надання автокефалії. Це по-перше. По-друге, затвердили проект Томосу, грамоти про незалежність. По-третє, зняли всі неправедні московські кари з українських єпископів, які ще на світанку незалежності вийшли із-під порядкування РПЦ і почали розбудовувати структури незалежної церкви. І по-четверте, підтвердили незаконність анексії Київської митрополії Москвою, здійсненої ще у 17 столітті. Вони, як і ми, не визнають жодних претензій РПЦ на Україну.

Отож, внаслідок рішень Церкви-Матері, твердої політичної волі світської влади, Президента, Парламенту, який підтримав  звернення Президента, і головне - українського народу, відповідальної позиції ієрархів трьох православних юрисдикцій сьогодні і народилася нова об’єднана і незалежна українська православна церква.

Що це за церква? Це – церква без Путіна. Що це за церква? Це церква – без Кирила. Що це за церква? Це – церква без молитви за російську владу та російське військо. Бо російська влада і російське військо вбивають українців. Але це - церква з Богом. Це церква - з Україною.

Буквально вчора в соціальних мережах вичитав вельми цікаву думку: «Церква не тільки співає й молиться. Церква виховує справжнього українського громадянина». І тут же пригадав фразу, яку традиційно приписують Отто фон Бісмарку: «Війни виграють не генерали. Війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священики». Звичайно, її не слід розуміти буквально. Йдеться про унікальну роль духівництва та вчителів у становленні нації та в процесі державотворення.

Ми з вами зараз творимо незалежну Україну. І ця подія така сама важлива, як і референдум про нашу незалежність, який був прийнятий більше 27 років тому.

І от центр управління церкви, якщо він знаходиться в чужій державі, та яка ще є країна-агресор, то якого ж громадянина вона виховає? Точно, що не громадянина України. Кремль і не приховує, що розглядає РПЦ як один із головних інструментів впливу на Україну. Ситуацію в українському православ’ї обговорюють на раді безпеки Росії під головуванням її президента. Натомість від української держави вимагають не втручатися у її ж власні українські справи!

А коли в Москві говорять про Україну як про нібито їх канонічну територію, хіба це не є зазіханням на нашу територіальну цілісність? І хіба ми не зобов’язані в таких умовах захистити і українську землю і український дух?

 І ми, як ніхто інший добре знаємо: там де сьогодні махають російським кадилом, завтра б’ють російськими градами. Спочатку патріарх Кирило колесив Україною з пропагандою «Русского мира» та єдиної купелі, а потім поїхали їхні танки!Очевидно, що питання автокефалії виходить далеко за межі церковної огорожі. Це – питання нашої національної безпеки. Це – питання нашої державності. Це – питання світової політики. Недарма всі лідери держав, з якими я зустрічався останні пів року питали мене: «Як з вашою церквою?». І ми маємо шалену і важливу підтримку від всього світу.

І коли російський президент сказав, що розпад СРСР став для Росії головною геополітичною катастрофою двадцятого століття. «Для Путіна», – як дуже добре написав Мирослав Маринович, – «Надання автокефалії українському православ’ю є другою геополітичною катастрофою». Тільки, дозвольте мені поправити, цього разу – вже масштабом не століття, а тисячоліття. Нехай знають.

Дорогі українці!

Ми ще раз довели, що для нас нема нічого неможливого. Бо ще декілька років тому дуже багато казали, що нехай Порошенко займається, нехай ми робимо все, але це неможливо. Можливо. Нема для нас нічого неможливого. Головне вірити у велику ціль і не відступати від задуманого. За таким принципом ми здобули Угоду про асоціацію. За таким принципом ми здобули безвіз. За таким принципом ми рухаємось далі до ЄС. І надзвичайно важливо для нас, що всі перемоги будуть з Україною. Хочу окремо наголосити, що сьогодні у нас великий день. Ми не відступимо ані на крок з того шляху, яким рухаємося вперед ще від 2014 року.

Сьогодні – спільне свято православних, греко-католиків, римо-католиків, протестантів, іудеїв, мусульман. Словом, всіх, для кого цінністю є свобода України. Для кого цінністю є наша незалежність. Жоден патріот не сумнівається у важливості мати в незалежній українській державі незалежну православну церкву. Така церква – духовний гарант нашого суверенітету. В грудні 1991 року на референдумі ми підтвердили Акт проголошення незалежності. В грудні 2018 - заснували незалежну православну українську Церкву, якій Вселенський Патріарх вручить Томос.

Автокефалія – частина нашої державницької проєвропейської та проукраїнської стратегії, яку ми послідовно втілюємо в життя протягом майже п’яти років. Все це – основа нашого власного шляху розвитку, розвитку держави Україна і розвитку нашої української нації.

«Товариш москаль, на Украину шуток не скаль!» – цитував я колись Маяковського ще в серпні 2016 року на параді на честь двадцять п’ятої річниці Незалежності. І наші Збройні сили що не день, то міцніше тримають оборону. І це не жарт!

«Прощай, немытая Россия»», – сказав я на Європейській площі, коли ми вибороли безвіз, згадував Лермонтова. І таки прощавай!

«До свиданья, наш ласковый миша, возвращайся в свой сказочный лес», – це слова, адресовані Москві вже восени цього року. І таки до побачення!

«Геть від Москви!»… «Дайош Європу!». Тепер ці крилаті фрази українського письменника початку минулого століття Миколи Хвильового стали частиною нашого політичного словника. І вони дуже влучно передають суть нашої державницької стратегії, нашого впевненого курсу на Європейський Союз та НАТО.

Шановна громадо!

Дозвольте мені від всього нашого загалу, від всієї України та українського народу подякувати Вселенському Патріарху Варфоломію за його неймовірну турботу про Україну.

Хочу подякувати всім українцям, які з самого початку вірили в автокефалію, підтримували Президента, Голову Верховної Ради і Парламент, підтримували наших ієрархів, боролися за автокефалію ще тоді, коли навіть сама ідея видавалася примарною.

Насамперед також хочу подякувати нашим ієрархам і предстоятелям наших православних церков. Його Святості Філарету. Ваша Святосте, чуєте цю реакцію людей на площі?... Ваша Святосте, не придумано ще тієї міри, якою можна виміряти внесок Патріарха Філарета в боротьбу за власну помісну Церкву. Ви були, є і залишаєтеся духовним лідером української церкви, духовним лідером українського народу.

Хочу подякувати Предстоятелю УАПЦ Митрополиту Макарію і всьому єпископату за тверду позицію і непересічну роль в цьому історичному процесі.

А ще хочу дякувати тим ієрархам УПЦ Московського Патріархату, які, попри тиск, погрози і прокльони Москви та її п’ятої колони прийняли мужнє рішення і прийшли сьогодні на Собор. Все дуже просто – вони між Україною та Росією вибрали Україну. І ми вітаємо цей вибір.

У нас не було, нема і не буде державної церкви. Держава не буде втручатися в діяльність церкви. І в освячену Томосом православну церкву теж ніхто нікого не «запрошуватиме» силоміць. Ще раз наголошую, це – питання вільного вибору для кожного віруючого. Гарантую, що влада поважатиме вибір тих, хто з тих чи інших обставин вирішить залишитися в тій церковній структурі, яка буде зберігати єдність з РПЦ. Але так само гарантую, що держава захистить права священиків і мирян УПЦ Московського Патріархату, які добровільно вирішать вийти з-під Москви, щоб разом з іншими православними творити Єдину Українську Православну Помісну Церкву.

Така Церква сьогодні заснована. Вона потребує певного часу на становлення, мирне розширення і зміцнення. Дозвольте зараз представити вам її новообраного предстоятеля, Митрополита Київського та всієї України Епіфанія. Саме йому випаде почесна місія разом з українським Президентом поїхати до Константинополя на початку січня та отримати довгоочікуваний Томос. Владику Єпіфанія, представника молодого покоління єпископів, висунула УПЦ Київського Патріархату та підтримали представники інших церков. Але тепер вже немає того розподілу. Той розподіл не має жодного значення, бо твориться і створена об’єднана церква.

В єдності сила нашого народу, Боже, нам єдність подай! Є в нас така молитва, яка дуже доречна до сьогоднішньої події і яку ми щиро возносимо.

Єдність – це те, що забезпечить нам перемогу.

Дорогі співвітчизники!

Я щиро вітаю вас з автокефалією і здобуттям нашої духовної незалежності.

Ми зупинили агресора. Ми зберегли державу. Ми збудували боєздатну армію. Ми утверджуємо українську мову – складову сили та успіху нашого народу.

Ми за цей рік ще більше переконалися, що Помісна Церква – запорука незалежності. Державна мова – запорука єдності. А сильна армія – запорука миру.

Ми точно переможемо!

Слава Богу і Слава Україні!

А тепер із задоволенням надаю слово Предстоятелю об’єднаної Церкви, Митрополиту Київському та всієї України Епіфанію. Прошу, владико!

Президент до учасників Об’єднавчого Собору

Президент до учасників Об’єднавчого Собору: Держава зробила все, що могла - тепер від вас залежить майбутнє і духовна незалежність України

15 грудня 2018 року - 16:07

Президент до учасників Об’єднавчого Собору: Держава зробила все, що могла - тепер від вас залежить майбутнє і духовна незалежність України

Президент Петро Порошенко подякував Вселенському Патріарху Варфоломію, учасникам Всеукраїнського Православного Об’єднавчого Собору та всім вірянам, які зібралися на площі перед Софійським Собором, за підтримку створення української автокефальної православної церкви.

«Ще раз дякую усім, хто вірив у те, що це можливо, і усім, хто за це боровся, усім, хто не побоявся. Усім, хто відкинув власні амбіції для того, щоб цей день відбувся і церква була створена», - сказав Петро Порошенко.

«Нас об’єднує розуміння, що нині вирішується велике державотворче питання. І я хочу сказати тим, хто зібрався: ви безпосередні учасники становлення української незалежної церкви. Це ви, які сьогодні прийшли на площу, які є в Храмі Святої Софії, творите українську історію, прямо тут і прямо зараз», - наголосив Глава держави. За його словами, саме учасники цієї події понесуть по Україні добру звістку про утворення автокефальної Української православної церкви.

Президент звернувся до всіх учасників Собору: «Це є колосальна відповідальність, яка в ці години лежить на вас. Держава, наголошую, зробила все, що могла. Тепер саме від вас і лише від вас залежить майбутнє України, майбутнє нашої великої нації, наша свобода, наша державна і духовна незалежність. Вам належить ухвалити Статут. Вам належить обрати Предстоятеля, а Томос вже чекає Предстоятеля на Фанарі. Отже, все залежить від вашої здатності домовитися, від вашої здатності почути один одного, почути заради України».

Глава держави процитував слова святого апостола Петра: «Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать!».

«Тож заради Господа і України прийміть ваші найрозумніші зважені рішення. Вірю, що ви – правильні люди, у правильний час і у правильному місці. Бажаю Об’єднавчому Собору успішної роботи», - наголосив Президент.

Відтепер: навіки задом!



Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (рос. Договор о дружбе, сотрудничестве и партнёрстве между Российской Федерацией и Украиной) — угода між Україною і Російською Федерацією, в якій закріплюються принцип стратегічного партнерства, визнання непорушності існуючих кордонів, поваги до територіальної цілісності та взаємні зобов'язання не використовувати свою територію на шкоду безпеці один одного.

6 вересня 2018 року Рада національної безпеки і оборони України прийняла рішення підтримати пропозицію Міністерства закордонних справ України щодо припинення Україною дії Договору; 17 вересня Президент України підписав Указ «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України...».[4] Верховна Рада України 6 грудня 2018 року припинила дію договору (з 1 квітня 2019 року).[5]

Підписання та Ратифікація
Договір було підписано у Києві 31 травня 1997 Президентом України Леонідом Кучмою та Президентом Російської Федерації Борисом Єльциним.

В Україні договір ратифіковано Законом України «Про ратифікацію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією» N 13/98-ВР від 14 січня 1998 року[1].

У Російській Федерації 25 грудня 1998 року Державна дума Федерального зібрання РФ прийняла постанову про прийняття федерального закону рос. «О ратификации Договора о дружбе, сотрудничестве и партнерстве между Российской Федерацией и Украиной» і скерування його в Раду Федерації.
Рада Федерації постановою від 17 лютого 1999 схвалила цей федеральний закон, чим і ратифікувала договір.[3]

Згідно з угодою обидві сторони гарантують громадянам іншої країни права і свободи на тих же підставах і в такому ж обсязі, який вона надає своїм громадянам, крім випадків, встановлених національним законодавством держав або їх міжнародними договорами.

Кожна з країн захищає в установленому порядку права своїх громадян, які проживають на території іншої країни, відповідно до зобов'язань по документах Організації з безпеки і співробітництва в Європі та інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, домовленостей в рамках СНД, учасниками яких вони є.

У договорі серед іншого підтверджується непорушність кордонів країн. Згідно зі статтею 2:

«Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів[6].»

Примітки

Переяславська рада — загальна військова рада, яку гетьман Богдан Хмельницький скликав у Переяславі 8 (18) січня 1654 року. Точні результати Ради були згодом втрачені і переписані істориками, тому рішення, ухвалене Радою, трактується по-різному.

Передумови
У січні 1648 року на Запоріжжі розпочалася Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Повстанці здобули низку перемог над урядовим військом Речі Посполитої, їх підтримували народні маси, розраховуючи на збільшення козацького реєстру (який утримувався коштом державної скарбниці), послаблення панського гніту Речі Посполитої, утисків з боку відкупників-євреїв — управителів маєтків заможної шляхти, а також поновлення позицій православної церкви на своїх землях.

Однак здобута Богданом Хмельницьким автономія опинилась затиснутою між трьома великими державами Східної Європи — Річчю Посполитою, Османською імперією та Московським царством.

В умовах феодальної Європи Хмельницький не міг офіційно проголосити незалежність, бо не мав права стати легітимним монархом. Він був тільки гетьман, а не нащадок короля Данила, ба навіть не належав до жодного роду руських князів. Серед ватажків повстання теж не було відповідної кандидатури. Вчинити інакше — проголосити республіку з конституцією на зразок Орликової — не було змоги, бо на те бракувало потужного військового підкріплення. До Великої французької революції залишалося ще майже півтора століття.

Економічну і людську базу Хмельницького становили Київське, час від часу також Брацлавське і Чернігівське воєводства — землі, обтяжені постійною окупацією Річчю Посполитою та війнами. В таких умовах Гетьманщина ніяк не змогла б провадити затяжну війну.

Єдиний можливий союзник, кримський хан, не був зацікавлений в остаточній перемозі козаків. Тут важили міркування про різну віру та про періодичні набіги на Україну по ясир — джерело ханських прибутків. Самодостатнє господарювання українців завжди було джерелом збагачення татар, шляхти Речі Посполитої та відкупників-євреїв і московського боярства з москалями — служивим людом московського царя. Ще з часів Римської імперії слов'яни були «сильними рабами і сміливими та вмілими воїнами». Саме тому ця імперія не змогла досягти успіху на землях Північного Причорномор'я, хоч мала успіх в просуванні на схід — в Азію.

Отже, спершу Хмельницький намагався побудувати автономне утворення в межах Речі Посполитої, просив військової допомоги у московського царя і його воєвод, з часом — схилявся до рішення стати васалом Османської імперії, і це стало чинником, який вплинув на рішення Земського собору 1653 року.

Перемовини
8 (18) червня 1648 року — перший лист Хмельницького до московського царя Олексія Михайловича.
Оцінки
Спроба схилити царя до військового союзу і подання військової допомоги козакам та заохотити його до боротьби за трон Речі Посполитої, який після смерті короля Владислава IV залишався вакантним (Дмитро Іловайський[1], Мирон Кордуба[2], Іван Крип'якевич[3], Валерій Смолій, Валерій Степанков[4]).
Початок переговорів про військовий союз та приєднання Гетьманщини до Московського царства (Микола Петровський[5], більшість радянських і російських істориків).
Прагнення спростувати негативні наслідки антикозацької кампанії, проведеної стороною Речі Посполитої в Москві, та запобігання втручанню московських військ у конфлікт (Віктор Горобець[6]).
8 (18) червня 1648 року — лист Хмельницького до московського сіверського воєводи Леонтьєва. Згадки про прихильне ставлення козаків до царя. Питання підданства царю не піднімається[7].
11 (21) липня 1648 року — лист Хмельницького до московського путивльського воєводи Плещеєва. Згадки про заохочення московського царя до боротьби за трон Речі Посполитої. Питання підданства царю не піднімається[8].
Кінець грудня 1648 року — від'їзд посольства Хмельницького до Москви. В складі посольства головний посол Силуян Мужиловський і єрусалимський патріарх Паїсій[6].
Січень 1649 року — в Москві патріарх Паїсій переконує царя в бажанні Хмельницького: «…бити челом царскому величеству, чтоб государь пожаловал велел ево, Хмельнитцкого, и все Войско Запорожское приняти под свою государскую високую руку..»[9], однак в записці Мужиловського згадується лише клопотання про подання військової допомоги, а питання підданства царю не піднімається[10].
Квітень 1649 року — зустріч в Чигирині Хмельницького із царським послом Григорієм Унковським. Гетьман наголошує на спорідненості Гетьманщини з Московським царством[11] і просить подати військову допомогу[6].
Травень 1649 року — від'їзд посольства Хмельницького до Москви. В складі посольства головний посол — полковник Федір Вешняк. В акредитивній грамоті висловлено прохання про протекторат московського монарха[6]: «…под милость и оборону свою возьми… всю Русь[12]»[13]. Одночасно подібне посольство було вислано до трансильванського князя Дєрдя II Ракоці[14], з метою заохотити його до боротьби за трон Речі Посполитої[6].
6 серпня 1649 року — піррова перемога козаків у Зборівській битві. Зраджений кримськими татарами Хмельницький винуватить Москву, яка не подала допомоги[15]. Українсько-московські стосунки погіршуються[6]. Гетьман і його оточення вдаються до дипломатичного тиску на Москву: відкрито висловлюються про необхідність походу на московитів[16] і відмовляються видати самозванця Тимофія Анкудінова, який видавав себе за сина московського царя Василя Шуйського[17].
Березень 1650 року — Хмельницький ігнорує накази короля Речі Посполитої про підготовку до спільного польсько-кримського походу проти Московії[6].
Літо — осінь 1650 року — пожвавлення османсько-українського діалогу про те, щоби передати під османський протекторат «…Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією Руссю аж по Віслу»[18].
19 лютого 1651 року — Земський собор в Москві. Московське духовенство визнало за можливе в разі невиконання стороною Речі Посполитої умов «вічного миру» дозволити Олексію Михайловичу прийняти в підданство Військо Запорозьке[6]
Вересень 1651 року — до Чигирина прибув османський посол Осман-ага і повідомив про готовність Порти взяти під свій захист Гетьманщину[19]. Хмельницький не поспішає, сподіваючись на відповідь Москви[6].
Березень 1652 року — посольство Хмельницького в Москві. Посол Іван Іскра запропонував негайно прийняти під царську опіку Військо Запорозьке. Царський уряд погодився взяти лише військо, без території, передбачаючи згодом надати йому землі в межиріччі Дону та Ведмедиці[6].
Підготовка
Восени 1653-го Земський собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення про включення Гетьманщини до складу Московського царства, а 23 жовтня (2 листопада) 1653 року московський уряд оголосив війну Речі Посполитій.

Для ведення переговорного процесу між обома державами у Гетьманщину з Москви 9 (19) жовтня 1653 року вирушило велике посольство, яке очолив боярин Василь Бутурлін. Серед послів були окольничий Іван Алфер'єв, дяк Авраам Лопухін і представники духовенства.

Подорож тривала довго — майже три місяці. І не тільки через бездоріжжя та безлад: довелося виготовляти новий царський прапор і текст промови Бутурліна, з призначеної гетьману булави зникло кілька коштовних камінців, тому їх довелось відновити. Потім посольство ще тиждень чекало приїзду Богдана Хмельницького, який затримався в Чигирині на похороні старшого сина, а потім не міг переправитися через Дніпро, бо крига на річці була недостатньо міцною.

Місцем проведення генеральної військової ради обрано Переяслав, куди посольство прибуло 31 грудня 1653 р. (10 січня 1654 р.). Хмельницький разом з генеральною старшиною прибув 6 (16) січня 1654 р.

Проведення

Боярин Бутурлін приймає присягу від гетьмана Хмельницького на московське підданство. Російська гравюра 1910 року.
У Переяславі відбулася 8 (18) січня 1654 р. старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. У ній взяли участь представники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків і жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім переяславських) та духовенства.

Під час публічної церемонії гетьман і козацька старшина присяглися на тім, «щоб бути їм із землею і городами під царською великою рукою невідступно».

Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги. Однак Хмельницький зажадав, щоб посли першими присягли від імені царя, що мало б забезпечити Гетьманщині збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годин, а посли залишилися чекати в соборі. В ході наради полковники — переяславський Павло Тетеря та миргородський Григорій Лісницький — приходили і просили Василя Бутурліна скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права Гетьманщини і заявляв, що «царское слово переменно не бывает».

Бутурлін відмовився присягати від імені царя, посилаючись на те, що цар не присягає своїм підданим. Ніякого письмового договору в Переяславі укладено не було.

Після тривалої наради українська сторона склала присягу, взявши до уваги слова Бутурліна, що їх гетьман і старшина витлумачили як рівнозначні присязі царя. Всього у день Переяславської ради присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор (хоругву), булаву та шапку.

Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялися за вироблення умов договору. Було вирішено віддати Гетьманщину під протекторат Московського царства зі збереженням основних прав і вільностей Війська Запорозького; було написано проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, якого привезли в Москву наприкінці березня 1654 року переяславський полковник Павло Тетеря і військовий суддя Самійло Зарудний.

Після Переяславської ради представники московського посольства побували у 117 містах і містечках Гетьманщини для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними, присягу склали 122 542 особи чоловічої статі. Безумовно, це число завищили царські дяки. Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягти московському царю численні представники козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський (царських представників там побили киями), Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема, Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косівим. Не присягла Запорізька Січ.

Наслідки
Докладніше: Березневі статті
Згідно з Переяславськими домовленостями, між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654 року.

Внаслідок Переяславської ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами укладено військово-політичний союз двох держав — Гетьманщини та Московського царства. Необхідність виходу з-під залежності Речі Посполитої спонукала Богдана Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Гетьманщиною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав Гетьманщини, яку згодом неодноразово порушували, і врешті-решт широка автономія українських земель та Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець.

300-у річницю Переяславської Ради широко відзначали в СРСР 1954 року, до цього ювілею приурочили, зокрема, передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР (хоча насправді це Кримська область попросилася до УРСР)[20][21], а також перейменування міста Проскурів на Хмельницький і перенесення до нього обласного центру Кам'янець-Подільської області, яка також змінила назву відповідно.

Оцінки

Монумент у Переяславі-Хмельницькому на відзначення 300-річчя «возз'єднання» Гетьманщини з Московським царством. Прикрашений жителями національною символікою до Дня Незалежності України в рік початку російської збройної агресії проти України.
Оцінка самої Переяславської ради була і є предметом частих суперечок між ученими. Справа ускладнюється тим, що оригінальні документи втрачено, а може, їх і не було взагалі. Збереглися лише «копії» чи «переклади», що дає право вважати «переяславські домовленості» фікцією, тобто вигадкою. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці «копії» сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом висунуто п'ять основних тлумачень «Переяславської угоди».

На думку російського історика права Василя Сергєєвича (помер 1910), «угода» являла собою персональну унію між Московським царством та Гетьманщиною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов (помер 1919) доводив, що, погоджуючись на «особисте підкорення» цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинення їхніх земель Московським царством, а тому ця угода була «реальною унією». Такі історики, як росіянин Венедикт М'якотін та українець Михайло Грушевський, вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись в її внутрішні справи; українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, подавати військову допомогу тощо. Інший український історик — В'ячеслав Липинський — пропонує думку, що угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Московським царством та Гетьманщиною.[22]

Як зазначив Юрій Шевельов,[23] Переяслав у перспективі трьох сторіч нам уявляється початком великої трагедії. Але в 1654 році не був закладений розвиток тільки в цьому напрямі. Навпаки, сучасникам Переяслав здавався вихідним пунктом для великої експансії. Україні, яка майже нічого не втратила політично, відкривався шлях до культурного завоювання страшного сусіда. Київ в очах тогочасного українця був другим Єрусалимом — центром церкви, культури. Ворогом були османи та поляки, і знаряддям піднесення другого Єрусалима — Києва мала стати Москва. Її військова сила мала здійснити програму української інтелігенції.

Що таке Москва, знали, і все-таки пішли на Переяслав. Може, тому, що усвідомлювали, наскільки нижчий був той культурний і побутовий рівень, на якому стояла Москва. Дійсно, Переяслав став передумовою української культурної інвазії. Уже у другій половині XVII століття в Москві було сім монастирів, повністю заселених українцями й білорусинами. Славнозвісна реформа патріарха Никона була фактично проведена з участю українців, вихідців із Київської академії. Заснована 1685 року Московська академія, що відома під назвою Слов'яно-греко-латинської, від 1700 року фактично перейшла в українські руки і протягом наступних 64 років із дев'ятнадцяти ректорів українцями були шістнадцять.

Якщо Гетьманщина і зазнала поразки, то це сталося не через переяславські умови. «Політично і військово Переяслав став початком поразки тому, що різні українські кола втягали Москву у Гетьманщину, намагаючись використати її проти своїх внутрішніх ворогів»[23]. Можна ще вигадувати більш-менш схожі на реальність теорії, та без автентичних документів (підписаних та скріплених печатками, з обох сторін, чи як там було прийнято в ті часи) ці теорії залишаються лише теоріями.

Трагедія козацтва полягала в тому, що вони не створили свою національну державу з міцними інститутами влади у Гетьманщині, а політику, яку вони проводили, можна охарактеризувати принципом «спершу вступаємо в союз з першими проти других, потім з другими проти перших». Реальних спроб створити нейтральну, повністю незалежну державу, яка буде проводити самостійну політику (навіть якщо доведеться піти проти всіх й відразу), вони не зробили[джерело?].

Звісно, це можна пояснити «дипломатією», але вороги козацтва прекрасно розуміли, що козаки можуть спрямувати зброю на колишніх союзників в будь-який момент, а тому реальної військової сили та автономії їм не давали. Полiтика Гетьманщини була не досить передбачливою, тому Переяславську раду можна віднести до її фатальних помилок[джерело?].


Пам'ятний знак на честь зречення українським козацтвом присяги московському царю.
Зречення присяги
З поваленням влади царя Миколи ІІ в лютому 1917 р. унія між Гетьманщиною, себто Україною і Московією, юридично втратила чинність.

15 липня 1919 р. отаман Зелений, захопивши своїми військами Переяслав, вдався до ефектного символічного акту і урочисто скасував рішення козацького віча про злуку Гетьманщини й Московського царства.[24]

21 червня 1992 року в Переяславі-Хмельницькому була зібрана чергова Велика рада Українського козацтва, на якій зібралися козаки з усієї Гетьманщини.[25]

На майдані Возз'єднання було обрано Гетьманом України політика, літературного критика, публіциста, провідника руху опору проти національної дискримінації українського народу, проти русифікації, керівника Народного Руху України, ініціатора та ідейного натхненника Української Гельсінської Спілки В'ячеслава Чорновола.[26]

На Великій раді затверджено текст присяги на вірність Гетьманщині і одноголосно проголошено зречення присяги на вірність московському цареві, даної 1654 року під час Переяславської ради.[25]

На пам'ятному знаку, встановленому на честь цієї події значиться:[27]

« Присяги, даної на цьому місці, зрікаємося, на цьому хрест цілуємо — гетьман українського козацтва і вся генеральна старшина, і отамани, і козаки.
На цьому місці 21 червня 1992 року українське козацтво на чолі з гетьманом В'ячеславом Чорноволом скасувало присягу московському цареві, дану Богданом Хмельницьким, частиною старшини та козацтва 8 січня 1654 року.


Сьогодні цей Закон опубліковано і він вступив у дію

Президент підписав Закон про припинення дії договору про дружбу з Росією

10 грудня 2018 року - 15:05

Президент підписав Закон про припинення дії договору про дружбу з Росією

Президент Петро Порошенко підписав Закон України «Про припинення дії Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією».

«Непродовження договору з Росією слід розглядати не як епізод, а як частину нашої стратегії на остаточний розрив з колоніальним минулим і переорієнтацію на Європу», - підкреслив Президент.

«Інші складові цієї стратегії: це є безвіз, Угода про асоціацію з ЄС, Томос про створення автокефальної незалежної української церкви, вихід з СНД, закріплення в Конституції курсу на вступ до НАТО та Євросоюзу, створення потужної, патріотичної і професійної української армії, підтримка української мови, власна історія і зміцнення нашої національної ідентичності», - зазначив Петро Порошенко.

Глава держави також повідомив, що від Міністерства закордонних справ України вимагає завершення роботи з інвентаризації договірно-правової бази з Росією. «Будемо і надалі робити висновки про корисність тих чи інших угод», - сказав Порошенко.

Глава держави підкреслив, що також вимагає від Кабінету Міністрів України термінових і дієвих кроків з метою створення міжвідомчого координаційного органу для формування консолідованої претензії України до Росії за заподіяні тривалою збройною агресією збитки. «Я розраховую, що особливий статус та спеціальні функції дозволять такому органу достатньо ефективно виконувати покладені на нього завдання із захисту національних інтересів України», - підсумував Президент.

Петро Порошенко зауважив, що цей договір не був розірваний раніше заради того, щоб використовувати його положення як базу для наших численних позовів до міжнародних судів та інших міжнародних інстанцій до Росії – як порушниці цього договору та норм міжнародного права. Зокрема, він навів окремі положення цього договору, де зазначається, що сторони «будують  відносини одна з одною на основі принципів  взаємної поваги…, територіальної цілісності, непорушності кордонів…, незастосування  сили, невтручання у внутрішні   справи…, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов'язань…,норм міжнародного права…» .  

Глава держави підкреслив, що на початку 2019 року спливає черговий десятирічний термін,  коли Україна має офіційно визначитися, продовжувати його чи припинити.  За його словами, «вибір очевидний – припинити».

Петро Порошенко також додав, що Україна використала всі можливості цього документу у своїх національних інтересах.

https://www.president.gov.ua/news/prezident-pidpisav-zakon-pro-pripinennya-diyi-dogovoru-pro-d-51950

Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією

Тип договору міжнародний

Підписаний 31 травня 1997 

Київ, Україна - місце

Набуття чинності Україна —14.01.1998

 Росія — 17.02.1999

Закінчення дії 01.04.2019

Підписаний Леонідом Кучмою та Борисом Єльциним

Сторони Україна і Росія

Мови українська, російська

Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (рос. Договор о дружбе, сотрудничестве и партнёрстве между Российской Федерацией и Украиной) — угода між Україною і Російською Федерацією, в якій закріплюються принцип стратегічного партнерства, визнання непорушності існуючих кордонів, поваги до територіальної цілісності та взаємні зобов'язання не використовувати свою територію на шкоду безпеці один одного.

6 вересня 2018 року Рада національної безпеки і оборони України прийняла рішення підтримати пропозицію Міністерства закордонних справ України щодо припинення Україною дії Договору; 17 вересня Президент України підписав Указ «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України...».[4] Верховна Рада України 6 грудня 2018 року припинила дію договору (з 1 квітня 2019 року).

Підписання та Ратифікація

Договір було підписано у Києві 31 травня 1997 Президентом України Леонідом Кучмою та Президентом Російської Федерації Борисом Єльциним.

В Україні договір ратифіковано Законом України «Про ратифікацію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією» N 13/98-ВР від 14 січня 1998 року.

У Російській Федерації 25 грудня 1998 року Державна дума Федерального зібрання РФ прийняла постанову про прийняття федерального закону рос. «О ратификации Договора о дружбе, сотрудничестве и партнерстве между Российской Федерацией и Украиной» і скерування його в Раду Федерації.

Рада Федерації постановою від 17 лютого 1999 схвалила цей федеральний закон, чим і ратифікувала договір.

Згідно з угодою обидві сторони гарантують громадянам іншої країни права і свободи на тих же підставах і в такому ж обсязі, який вона надає своїм громадянам, крім випадків, встановлених національним законодавством держав або їх міжнародними договорами.

Кожна з країн захищає в установленому порядку права своїх громадян, які проживають на території іншої країни, відповідно до зобов'язань по документах Організації з безпеки і співробітництва в Європі та інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, домовленостей в рамках СНД, учасниками яких вони є.

У договорі серед іншого підтверджується непорушність кордонів країн. Згідно зі статтею 2:

«Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів.»