хочу сюда!
 

Татьяна

51 год, телец, познакомится с парнем в возрасте 47-50 лет

Заметки с меткой «розрив»

Брехнею і підступом дружби не збудуєш




Березневі статті 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорозького») — угода між московським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради.

Загальні відомості
За цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами з дозволу московського уряду і не мав права на зносини з Річчю Посполитою та Османською імперією. Гетьман обирався на козацькій раді довічно, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину.

При виборах наступних гетьманів ухвалювалися договірні статті, в яких деякі пункти Березневих статей скорочувалися, додавалися нові статті.

Угода була розірвана 30 січня (9 лютого) 1667 року Московією, що підписала розділяюче Андрусівське перемир'я з Річчю Посполитою.

Серед 11 пунктів Березневих статей немає жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Московії чи возз'єднання.

Передісторія
Протягом 1648 - 1654 років років війська Гетьманщини вели боротьбу з військом Речі Посполитої захищаючи козацькі свободи та вимагаючи рівноправні умови співіснування української шляхти та козаків в межах Речі Посполитої. У військових компаніях козацькі війська підтримували загони кримських татар. Однак факт проведення сепаратних польсько-татарських переговорів під Кам'янцем та усна угода, досягнута по їх завершенню підштовхнули українське керівництво до остаточного розриву з Річчю Посполитою та пошуку нових союзників. Зокрема в особі Швеції, Московії та деяких німецьких держав.

Богдан Хмельницький з початком війни проводив далекоглядну зовнішню політику і вів активну дипломатичну діяльність з іншими державами. Неодноразово звертався до Москви з проханням допомогти в боротьбі з Річчю Посполитою і навіть погрожував війною, якщо не буде надано цієї допомоги. Московський уряд з одного боку не хотів розривати мир з Річчю Посполитою, а з іншого боку мав намір поширити сферу впливу. Після довгих вагань, «в ім'я віри православної», Земський собор ухвалив взяти Військо Запорозьке під «високу царську руку». Юридично цей акт було оформлено під час московсько-українських переговорів у січні-березні 1654. На етапі підготовки Переяславської ради, яка відбулась 8 січня 1654, виникли розбіжності у підходах до нового союзу. Московські посли відмовилися принести присягу за царя, боярин Бутурлін, який очолював московську делегацію, відмовився дати письмову гарантію збереження прав і вільностей після того, як договір набере чинності. З боку козаків не всі полки присягнули на вірність царю.

У березні 1654 року козацька делегація передала на розгляд московитам проект договору, який увійшов в історію під назвою «березневих статей». За цим документом, Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, систему соціально-економічних відносин, незалежність у проведені внутрішньої політики і зовнішньої (за винятком Речі Посполитої і Османської імперії).

З початку визвольної війни московський уряд надавав широку економічну і фінансову допомогу Україні. Поступово розширювалася дипломатична підтримка України зі сторони Московії, а також допомогу людьми, зброєю, боєприпасами. На початку 1649 московський уряд визнав гетьмана Хмельницького і відтоді регулярно обмінювався з ним послами. Тоді ж уряд повідомив гетьману про готовність прийняти Україну в московське підданство, але вважав за необхідне поки уникати війни з Річчю Посполитою[1].

Зміст статей
1)      Збір податків на користь скарбниці доручалося вести українським урядовцям.

2)      Установлювалася платня у розмірі:

a)         військовому писарю та підпискам — 1000 польських злотих;

b)        військовим суддям — 300 польських злотих;

c)         судовим писарям — 100 польських злотих;

d)        польським писарям та хорунжим — 50 польських злотих;

e)        сотенним хорунжим — 30 польських злотих;

f)          гетьманському бунчужному — 50 злотих.

3)      Козацькій старшині, писарю, двом військовим суддям, усім полковникам і військовим та полковим осавулам надавалися у володіння млини;

4)      Установлювалася платня генеральному обозному — 400 злотих і генеральному хорунжому — 50 злотих;

5)      Заборонялися дипломатичні взаємини з османським султаном та королем Речі Посполитої;

6)      Підтверджувалося право київського митрополита й усього духовенства на маєтності, якими вони володіли;

7)      Московський уряд зобов'язувався почати війну з Річчю Посполитою навесні 1654 року;

8)      Утримання московських військ на кордонах України з Річчю Посполитою;

9)      Гетьманський уряд просив установлював платню:

g)         полковим — 100 єфимків талерів;

h)        полковим осавулам — 200 польських злотих;

i)          військовим осавулам — 300 польських злотих;

j)          сотникам — 100 польських злотих;

k)         кожному козакові — 30 польських злотих;

10)  У випадку татарських нападів на Україну передбачалося організовувати спільні походи як з боку України, так і Московської держави;

11)  Гетьманський уряд просив установити утримання для козацької залоги кількістю 400 осіб у фортеці Кодак та для запорожців. Тут же містилася вимога до гетьмана почати реєстрування, що мав охопити 60.000 козаків.

Текст Березневих статей
Московський текст Український текст
Бьютъ челомъ великому государю царю и великому князю Алексю Михайловичу, всеа Великія и Малыя Росіи самодержцу, и многихъ государствъ государю и обладателю, его царскаго величества подданные Богданъ Хмельницкой, гетманъ войска Запорожского и весь міръ христіянскій російскій, чтобъ его царское величество пожаловалъ ихъ тмъ, о чемъ посланники ихъ бити челомъ учнутъ, а они его царскому величеству во всякихъ его государскихъ повелньяхъ служити будутъ во вки. Бють чолом великому государеві цареві і великому князеві Олексію Михайловичу, всеї Великої і Малої Росії самодержцеві і многих держав государеві й обладателеві піддані його царського величества Богдан Хмельницький гетьман Війська Запорозького і весь мир християнський руський, аби його царське величество пожалував їх тим (дав їм те), про що битимуть чолом (проситимуть) посланики їх, а вони його царському величеству служитимуть во-віки в усім що їм государ повелить.
1. Чтобъ въ городхъ урядники были изъ ихъ людей обираны къ тому достойные, которые, должны будуть поддаными царского величества урежати и доходы всякіе, въ правду, въ казну царскаго величества отдавати, для того, что царского бъ величества воевода пріхавъ учалъ права ихъ ломать и уставы какіе чинить, и то бъ имъ было въ великую досаду; а какъ тутошніе ихъ люди гд будуть старшіе, то они противъ правъ своих учнуть исправлятца. 1. Щоб по містах урядники були обирані з людей того гідних, будуть вони повинні підданими царського величества правити, і всякі доходи по правді віддавати до казни. А то тому, що воєвода царського величества, приїхавши, почав би права їх ламати і якісь устави заводити, і то було б (Українцям) прикро; а як будуть старшини місцеві, свої люди, то вони будуть поводитися згідно з місцевими правами.
И сей стать царское величество пожадовалъ-веллъ быть по ихъ челобитью. А быти бъ урядникомъ, въ городхъ: войтамъ, бурмистромъ, райцамъ, лавникомъ, и доходы всякіе денежные и хлбные сбирать на царское величество и отдавать въ его государеву казну тмъ людемъ, которыхъ царское величество пришлетъ; да тмъ же прислаинымъ людемъ, кого для то сборные казны царское величество пришлетъ, и надъ тми сборщиками смотрить, чтобъ длали правду. Що до сеї статті царське величество пожалував-велів бути по їх прошенню. Мають по містах бути урядниками війти, бурмистри, райці, лавники, і доходи всякі грошеві і хлібні збирати на царське величество й віддавати до государевого скарбу тим людям, которих пришле царське величество. І ті прислані люде, котрих царське величество пришле до того збору грошей, мають доглядати зборщиків, щоб робили по правді.
2. Писарю войсковому чтобъ по милости царского величества 1000 золотыхъ полскихъ для подписковъ давать, а на судей войсковыхъ по 300 золотыхъ полскихъ, а на писаря судейского по 100 золотыхъ полскихъ, на писаря да на хоружего полкового по 50 золотыхъ, на хоружего сотницкого 30 золотыхъ, на бунчюжного гетманского 50 золотыхъ. 2. Писареві військовому по милости царського величества щоб давано 1000 золотих польських на підписків (канцеляристів). на судей військових по 300 золотих польських, на писаря судейського по 100 зол. польських, на писаря й хорунжого по 50 зол., на хорунжого сотенного по 30 зол., на бунчужного гетьманського 50 зол.
Царское величество пожаловалъ, веллъ быть по ихъ челобитью; а давать т деньги изъ тамошнихъ доходовъ. Царське величество пожалував, велів бути по їх проханню; а давати ті гроші з тамошніх доходів.
3. На писаря и на судей войсковыхъ, на 2 человка, и на всякого полковника и на ясауловъ войсковыхъ и полковыхъ чтобъ по мельниц было, для прокормленья, что расходъ имютъ великой. 3. На писаря і на судей військових, на 2 чоловіка, і на всякого полковника, осаулів військових і полкових щоб було по млину, для прогодовання, тому що несуть великі видатки.
Царское величество пожаловалъ, веллъ быть по ихъ челобитью. Царське величество пожалував, велів буть по їх проханню.
4. На подлку наряду войскового и на пушкарей и на всхъ работныхъ людей, которые у наряду бываютъ, чтобъ царское величество пожаловать изволилъ учинить свое царское милостивое призрнье, какъ въ зиму, такъ и о станахъ, такожде на обозного арматного 400 золотыхъ, а на хоружего арматного 50 золотыхъ. 4. На роботи військової армати, на пушкарів і всіх робочих людей що бувають при арматі, аби царське величество зволив вчинити милостиву ласку на зимове прогодованнє і пристановище; також на арматного обозного 400 зол., а на хорунжого 50 зол.
Царское величество пожаловалъ, велЂлъ давать изъ тамошнихъ доходовъ. Царське величество пожалував, велів дати з тамошніх доходів.

5. Послы которые издавна къ войску Запорожскому приходять изъ чюжихъ краевъ, чтобъ гетману и войску Запорожскому которые къ добру были, волно приняти; а только что бъ имло быть противно царского величества, то должны они царскому величеству извщати. 5. Послів, котрі здавна приходять з чужих країв до Війська Запорозького аби було вільно приймати, а коли б було щось противне царському величеству (в сих посольствах), мусять вони (козаки) сповіщати царське величество.
По сей стать царское величество указалъ: пословъ о добрыхъ делхъ принимать и отпускать; а о какихъ длехъ приходили и съ чмъ отпущены будуть, о томъ писать къ царскому величеству подлинно и вскор. А которые послы присланы отъ кого будутъ царскому величеству съ противнымъ дломъ, и тхъ пословъ и посланниковъ задерживать въ войск и писать объ нихъ о указ къ царскому величеству вскор жъ, а безъ указу царского величества назадъ ихъ не отпускать. А съ турскимъ салтаномъ и съ полскимъ королемъ безъ указу царского величества не ссылатца. До сеї статі царське величество велів: послів з добрими ділами приймати і відправляти, і писати царському величеству вірно і скоро, за чим вони приходили і з чим їх одправлено. А котрі посли будуть присилатися з справами противними царському величеству, тих послів і посланників затримувати в війську та писати про них зараз же до царського величества, а без дозволу царського назад їх не відправляти. А з турецьким султаном і з польським королем без волі царського величества не мати зносин.
6. О митрополит кіевскомъ посланникомъ изустной наказъ данъ. А въ рчахъ посланники били челомъ, чтобъ царское величество пожаловалъ, веллъ дать на его маетности свою государскую жалованую грамоту. 6. Про митрополита київського дано послам устний наказ. А в розмовах посли били челом, щоб царське величество велів дати свою государську жалувану грамоту на його маєтности.
Царское величество пожаловалъ: митрополиту и всмъ духовного чину людемъ на маетности ихъ, которыми они нын владютъ, свою государскую жалованую грамоту дать веллъ. Царське величество пожалував: митрополитові і всім людям духовного чину велів дати свою государську жалувану грамоту на маєтности, которими вони тепер володіють.
7. Чтобъ царское величество изволилъ рать свою вскор прямо къ Смоленску послать, не отсрочивая ничего, чтобъ непріятель не могъ исправитца и съ иными совокупитися, для того что войска нын принужены, чтобъ никакой ихъ лести не врили, естли бъ они имли въ чемъ длать. 7. Аби царське величество зволив післати своє військо під Смоленськ не гаючися ні трохи, аби неприятель не міг собі ради дати і сполучитися з иншими (військами), бо тепер війська (польські) потомлені-нехай не вірять ніякому лукавству (Поляків), коли б почали що вимишляти.
Царское величество изволилъ на непріятеля своего, на полского короля, итти самъ и бояръ и воеводъ послать со многими ратми по просух, какъ конскіе кормы учнуть быть. Царське величество постановив на неприятеля свого польського короля йти самому і бояр та воєводів післати з великим військом, як просохне і почне бути паша.
8. Чтобы наемного люду зд по рубежу отъ Ляховъ, для всякого безстрашія, съ 3000, или какъ воля царскаго величества будетъ хотя и болши. 8. Аби наємного війська тут на польськім пограничу, для безпечности було з 3000 або скільки буде воля царського величества-хоч і більше.
Царского величества ратные люди всегда на рубеж для Украйны обереганья есть и впередъ стоять учнутъ. Військові люди царського величества на пограничу для охорони України завсіди були і надалі будуть стояти.
9. Обычай тотъ бывалъ, что всегда войску Запорожскому платили. Бьютъ челомъ и нын царскому величеству, чтобъ на полковника по 100 ефимковъ, на ясауловъ полковыхъ по 200 золотыхъ, на ясауловъ войсковыхъ по 400 золотыхъ, на сотниковъ по 100 золотыхъ, на казаковъ по 30 золотыхъ полскихъ давать. 9. Завсіди був такий звичай, що Війську Запорозькому плачено. Бють чолом і тепер царському величеству, аби давано на полковника 100 єфимків, на осаулів по 200 золотих, на осаулів військових по 400 зол., на сотників по 100 зол., на козаків по 30 золотих польських.
И въ прошлыхъ годхъ присылалъ къ царскому величеству гетманъ Богданъ Хмельницкій и все войско Запорожское и били челомъ многажды, чтобъ его царское величество ихъ пожаловалъ, для православные христіянскіе вры и святыхъ божіихъ церквей, за нихъ вступился и принялъ ихъ подъ свою государеву высокую руку и на непріятелей ихъ учинилъ имъ помочь. И великому государю нашему, его царскому величеству, въ то время подъ свою государеву высокую руку приняти было васъ не мочно, потому что у его царского величества съ короли полскими и великими князи либовскими было вчное докончанье. А что съ ихъ королевскіе стороны царского величества отцу, блажевные памяти великому государю и великому князю Михаилу Федоровичю, всеа Русіи самодержцу, и многихъ государствъ и обладателю, и дду его государеву, блаженные памяти великому государю святйшему патріарху Филаренту Никитичю, московскому и всеа Русіи, и великому государю нашему царю и великому князю Алексю Михайловичю, всеа Русіи самодержцу, его царскому величеству, учинились многія безчестья и укоризны, и о томъ, по королевскимъ грамотамъ и по соймовому уложенію и по констытуціи и по посолскимъ договорамъ царское величество ожидалъ исправленія. А гетмана Богдана Хмельницкого и все войско Запорожское хотлъ съ королемъ полскимь помирить, черезъ своихъ государевыхъ великихъ пословъ, тмъ способомъ: буде Янъ-Казимеръ король учинить съ ними миръ по Зборовскому договору и на православную христіянскую вру гоненія чинить не учнетъ и уніятовъ всхъ выведетъ, и царское величество виннымъ людемъ, которые за его государскую честь довелись смертные казни, вины ихъ хотлъ отдать. И о томъ посылалъ къ Яну-Казимеру королю своихъ государевыхъ великихъ и полномочныхъ пословъ, боярина и намстника великопермского князя Бориса Александровича Репнина-Оболенского съ товарищи. И т царского величества великіе и полномочные послы о томъ миру и поступкахъ королю и паномъ рад говорили всякими мрами, и Янъ Казимеръ король и паны рада ни на которую мру не сошли, и то великое дло поставили ни во что, и тхъ царского величества великихъ и полномочныхъ пословъ отпустили безъ дла. И великій государь нашъ, его царское величество, видя такіе съ королевскіе стороны многіе неисправленья и грубости и неправды, и хотя православную христіянскую вру и всхъ православныхъ христіянъ отъ гонителей и хотящихъ церкви божіи разорити и вру христіянкую искоренити отъ Латынъ оборонити, подъ свою государеву высокую руку васъ принялъ. А для вашіе обороны собралъ рускіе и нметцкіе и татарскіе рати многіе, идетъ самъ великій государь нашъ, его царское величество, на непріятелей христіянскихъ, и бояръ своихъ и воеводъ шлетъ со многими ратми; и на тотъ ратной строй, по его государеву указу, роздана его государева казна многая. Попередніх літ присилав до царського величества гетьман Богдан Хмельницький і все Військо Запорозьке і били чолом, щоб його царське величество їх пожалував, уступився за них задля Православної Християнської Віри і святих Божих церков, прийняв їх під свою високу руку і дав поміч на неприятелів. Великому государеві нашому в тім часі не можна було вас прийняти під свою государську високу руку, тому що у його царського величества була вічна згода з королями польськими і великими князями литовським. А хоч з королівської сторони батькові цар. величества святої памяти великому государеві Михайлові Федоровичеві і дідові його, святійшому патріярхові Філаретові Никитичови, і великому государеві нашому Олексієві Михайловичу сталося нечести і ганьби, то в тім згідно з королівськими грамотами і соймовими постановами царське величество чекав поправи. А гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке хотів помирити з королем польським тим способом: аби кроль Казимир учинив з ними згоду на підставі Зборівському трактату: проти Православної Віри християнської не верещав, уніятів усіх викорінив, — зате царське величество хотів вибачити вину всім винним людям, котрим за образу його государської чести належала кара смертна. Про се посилав він до кроля Казимира своїх великих і уповноважених послів: боярина і намісника великопермського Бориса Олександровича Репнина-Оболенского з товаришами. І ті великі і уповноважені посли царського величества про ту згоду і про вчинки королеві і панам — раді говорили на всякі способи. Але Казммир з ляхами ніяк не пристали, і сю велику справу взяли за ніщо, а тих великих і уповноважених послів царського величества відправили з нічим. Тоді великий государ наш, видівши так богато несправности з королівської сторони, грубости і неправди, і бажаючи оборонити Православну Християнську Віру і всіх православних християн від отступникiв латинян (папистів), що хочуть церкви Божі знищити і Віру Християнську викорінити, прийняв вас під свою високу руку. А для оборони вашої зібрав много руського німецького і татарського війська — сам великий государ наш іде на неприятелів і посилає бояр своїх і воєводів з великим військом, і на те зібраннє війська, за государевим наказом, роздано великі гроші.
И нын имъ посланникомъ о жаловань на войско Запорожское говорить, видя такую царскаго величества милость и къ нимъ оборону, не довелось. А какъ былъ у гетмана у Богдана Хмельницкого государевъ ближней бояринъ и намстникъ тверской Василей Васильевичъ Бутурлинъ съ товарищи, и гетманъ говорилъ съ ними въ разговорехъ о числ войска Запорожского, чтобы учинить 60.000; а хотя бъ де того числа было и больше, и государю де въ томъ убытка не будетъ, потому что они жалованья у государя просить не учнутъ. Да и имъ, Самойлу и Павлу, и инымъ людемъ, которые въ то время при гетман были, про то вдомо жъ. А что въ Малой Росіи въ городхъ и мстхъ какихъ доходовъ, и про то царскому величеству не вдомо; и великій государь нашь, его царское величество, посылаетъ доходы описать дворянъ. А какъ т царского величества дворяны доходы всякіе опишутъ и смтять, и въ то время о жаловань на войско Запорожское по разсмотрнью царского величества и указъ будетъ. А нын царское величество, жалуя гетмана и все войско Запорожское, хочетъ послать своего государева жалованья по давнымъ обычаямъ предковъ своихъ, великихъ государей царей и великихъ князей російскихъ, гетману и всему войску Запорожскому золотыми. Тому їм, послам, тепер, бачучи таку ласку до них царського величества й оборону, говорити про плату Запорозькому війську не годиться. Як був у гетьмана Богдана Хмельницького государів ближній боярин і намісник тверський Василь Василевич Бутурлин з товаришами, гетьман в розмовах з ними про число Запорозького війська говорив, щоб зробити 60 тисяч, а коли б і більше того числа було, государеві в тім шкоди не буде, бо вони прости плати у государя не будуть. Про се відомо їм, Самійлу і Павлу, й иншим людям, які тоді були при гетьмані. Які доходи в Малій Росії по городах і містах, про се царському величестві не відомо, і великий государ посилає дворян, щоб списали доходи. Як ті дворяни царського величества опишуть всякі доходи і обрахують, тоді, по обміркуванню царським величеством, буде наказ про плату Запорозькому війську. А тепер царське величество, жалуючи гетьмана і все Запорозьке військо, давнім звичаєм предків своїх, великих государів, хоче післати гетьманові і всьому війську Запорозькому своє государське жалуваннє золотими.
10. Крымская орда если бы имла вкинутися, тогда отъ Астрахани и отъ Казани надобно на нихъ наступити. Такожде и Донскимъ казакомъ готовымъ быть. А нын ещо въ братств, дать сроку и ихъ не задирать. 10. Коли б мала напасти кримська орда, тоді треба на неї наступити від Астрахани й Казани, також і Донським козакам бути готовими. А тепер вона (орда) ще в брацтві (з козаками), треба дати час і її не зачіпати.
Царского величества указъ и повелніе на Донъ къ казакомъ послано: буде Крымскіе люди задору никакова не учинятъ, и на нихъ ходить и задору чинить не велно. А будетъ Крымцы задоръ учинять, и въ то время царское величество укажетъ надъ ними промыслъ чинить. Наказ і повеліннє до козаків на Дін післано: коли Кримські люди не будуть зачіпати, то й на них іти не велено. А коли Кримці зачіплять, то царське величество велить на них іти походом.
11. Кодакъ городъ на рубеж отъ Крыму, въ которомъ гетманъ всегда по 400 человкъ держить и кормы всякіе имъ даетъ; чтобъ и нын царское величество пожаловалъ кормами и порохомъ къ наряду изволилъ построити. Также и на тхъ, которые за порогами коша берегутъ, чтобъ царское величество милость свою изволилъ показать: понеже нелзя его самого безъ людей оставляти. 11. Кодак город на границі з Кримом, там гетьман завсіди по 400 чоловіка держить і харч усякий їм дає — тепер нехай би царське величество пожалував, зволив наділити харчом і порохом для армати. Також і тим, що за Порогами коша стережуть, аби царське величество зволив показати свою ласку, бо його неможна самого без людей лишати.
О той стать царского величества милостивой указъ будетъ впередъ, какъ про то вдомо будетъ, по скольку какихъ запасовъ въ т мста посылывано и сколько будетъ доходовъ въ сбор на царское величество. До сеї статті буде милостивий указ царського величества, коли буде відомо, скільки якого припасу туди посилали, і скільки доходу буде зібрано на царське величество.
А что въ письм жъ вашемъ написано: какъ великій государь нашъ, его царское величество, гетмана Богдана Хмельницкого и все войско Запорожское пожалуетъ, свои государскіе грамоты на волности ваши дать велить, тогда вы смотръ межъ собой учините: кто будетъ казакъ, или мужикъ, а чтобъ число войска Запорожского было 60.000. И великій государь нашъ, его царское величество, на то изволилъ имъ-числу списковымъ казакомъ быть веллъ. И какъ вы посланники будете у гетмана у Богдана Хмелницкого, и вы бъ ему сказали, чтобъ онъ веллъ казаковъ разобрать вскор и списокъ имъ учинилъ, да тотъ списокъ за своею рукою, прислалъ къ царскому величеству вскор. А що в вашім письмі написано: як великий государ наш гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке пожалує, свої грамоти государські на ваші вольности велить дати, тоді ви ж між собою розбір зробите: хто буде козак, а хто мужик, і щоб війська Запорозького було 60.000. — То великий государ наш на те позволив: велів бути такому числу реєстрових козаків. То ж як ви, посли будете у гетьмана Богдана Хмельницького, скажіть йому, щоб він велів скоро козаків розібрати, реєстр їм зробити, і той реєстр за підписсю прислав негайно царському величеству
Див. також
Жалувана грамота Олексія Михайловича Війську Запорозькому.
Примітки
 Земський Собор 1653 РОКУ, А. І. КОЗАЧЕНКО, Питання історії, 5, 1957, 151—158
Джерела
Горобець В. Договірні статті українських гетьманів // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 433. — ISBN 966-00-0405-2.
Щербина В. До питання про статті Богдана Хмельницького // Ювілейний збірник на пошану академика Михайла Сергієвича Грушевського з нагоди шістьдесятої річниці життя та сорокових роковин наукової діяльности. — Київ, 1928. — Т. І.
Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
Посилання
Березневі статті // сайт «Культура України».



Переяславські статті (1659)
Підписаний 17 жовтня 1659 року
Переяслав, Гетьманщина - місце
Переяславські статті — козацько-московська міждержавна угода, укладена 17 жовтня 1659 року в Переяславі. Статті означали розрив Гадяцької угоди 1658 року з Річчю Посполитою і суттєво звужували автономію козацької України у складі Московської держави. Підписані гетьманом Юрієм Хмельницьким і представниками московського уряду на чолі з князем Олексієм Трубецьким.

Передумови
Після скинення Івана Виговського молодий новообраний гетьман Юрій Хмельницький вислав посольство до московського воєводи Олексія Трубецького. Посольство, очолюване Петром Дорошенком, привезло проект договору, в яких визначалися принципи союзу з Московією. Цей проект отримав назву Жердівські статті. Вони базувалися на Березневих статтях 1654 року з певними модифікаціями. Зокрема, козацька сторона пропонувала:

скасувати московські гарнізони в українських містах, окрім Києва, як при Богдані Хмельницькому.
підпорядкувати гетьманові усі московські війська, що надсилалися в Україну.
заборонити контакти московського уряду зі старшиною, оминаючи гетьмана.
допустити, щоб у всіх зовнішніх переговорах, дотичних інтересів Війська Запорозького, були присутні козацькі посли з правом голосу.
Трубецькой прийняв посольство, але запросив Хмельницького на особисті переговори. Гетьман побоювався пастки, однак, врешті-решт, поїхав до Переяслава із малим супроводом. 27 жовтня 1659 року, в Переяславі, Трубецькой організував Генеральну військову раду. На ній були відсутні правобережні полковники, а основну масу становила старшина промосковської орієнтації з Лівобережжя. Сама рада проходила в оточенні 40-тисячного московського війська. На раді Хмельницького знову обрали гетьманом, після чого Трубецькой змусив підписати його сфальсифікований московською стороною текст Березневих статей 1654 року. Пізніше цей довільно редагований текст увійде до Зводу законів Російської імперії під назвою «Статей Богдана Хмельницького».

Скасовувалися компанійські полки гетьман позбавлявся права знімати старшину з посади без вироку військового суду або згоди старшини

Зміст
Переяславські статті складалися з 19 пунктів. Всупереч сподіванням козацької сторони, вони містили ряд суворих обмежень самоврядування. Документ мав на меті зміцнити позиції Московії в Україні. Статті передбачали:

Заборону козакам самостійно переобирати гетьмана без дозволу царя.
Обов'язкове затвердження кандидатури гетьмана московським урядом.
Заборону гетьману здійснювати дипломатичні відносини із іноземними державами.
Заборону козакам самостійно вступати у війну або надавати третій стороні військову допомогу.
Обов'язок гетьмана посилати військо на перший виклик царя.
Заборону гетьману призначати й усувати полковників без згоди царя. Правове врегулювання категорій осіб котрі могли займати полковницький уряд.
Розквартирування московських гарнізонів і воєвод в Переяславі, Ніжині, Брацлаві та Умані за кошти українського населення.
Підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху; заборона приймати посвяту від Константинопольського патріарха.
Крім цього статті передбачали видачу Москві усієї родини Виговського, котрого царський уряд вважав зрадником.

Наслідки
Обранням Юрія Хмельницького гетьманом і підписанням Переяславських статей закінчилася московсько-українська війна (1658—1659) рр.

Восени 1660 Ю. Хмельницький розірвав воєнно-політичний союз із московським царем і уклав новий договір з Річчю Посполитою — Слободищенський трактат.

Відтепер: навіки задом!



Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (рос. Договор о дружбе, сотрудничестве и партнёрстве между Российской Федерацией и Украиной) — угода між Україною і Російською Федерацією, в якій закріплюються принцип стратегічного партнерства, визнання непорушності існуючих кордонів, поваги до територіальної цілісності та взаємні зобов'язання не використовувати свою територію на шкоду безпеці один одного.

6 вересня 2018 року Рада національної безпеки і оборони України прийняла рішення підтримати пропозицію Міністерства закордонних справ України щодо припинення Україною дії Договору; 17 вересня Президент України підписав Указ «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України...».[4] Верховна Рада України 6 грудня 2018 року припинила дію договору (з 1 квітня 2019 року).[5]

Підписання та Ратифікація
Договір було підписано у Києві 31 травня 1997 Президентом України Леонідом Кучмою та Президентом Російської Федерації Борисом Єльциним.

В Україні договір ратифіковано Законом України «Про ратифікацію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією» N 13/98-ВР від 14 січня 1998 року[1].

У Російській Федерації 25 грудня 1998 року Державна дума Федерального зібрання РФ прийняла постанову про прийняття федерального закону рос. «О ратификации Договора о дружбе, сотрудничестве и партнерстве между Российской Федерацией и Украиной» і скерування його в Раду Федерації.
Рада Федерації постановою від 17 лютого 1999 схвалила цей федеральний закон, чим і ратифікувала договір.[3]

Згідно з угодою обидві сторони гарантують громадянам іншої країни права і свободи на тих же підставах і в такому ж обсязі, який вона надає своїм громадянам, крім випадків, встановлених національним законодавством держав або їх міжнародними договорами.

Кожна з країн захищає в установленому порядку права своїх громадян, які проживають на території іншої країни, відповідно до зобов'язань по документах Організації з безпеки і співробітництва в Європі та інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, домовленостей в рамках СНД, учасниками яких вони є.

У договорі серед іншого підтверджується непорушність кордонів країн. Згідно зі статтею 2:

«Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів[6].»

Примітки

Переяславська рада — загальна військова рада, яку гетьман Богдан Хмельницький скликав у Переяславі 8 (18) січня 1654 року. Точні результати Ради були згодом втрачені і переписані істориками, тому рішення, ухвалене Радою, трактується по-різному.

Передумови
У січні 1648 року на Запоріжжі розпочалася Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Повстанці здобули низку перемог над урядовим військом Речі Посполитої, їх підтримували народні маси, розраховуючи на збільшення козацького реєстру (який утримувався коштом державної скарбниці), послаблення панського гніту Речі Посполитої, утисків з боку відкупників-євреїв — управителів маєтків заможної шляхти, а також поновлення позицій православної церкви на своїх землях.

Однак здобута Богданом Хмельницьким автономія опинилась затиснутою між трьома великими державами Східної Європи — Річчю Посполитою, Османською імперією та Московським царством.

В умовах феодальної Європи Хмельницький не міг офіційно проголосити незалежність, бо не мав права стати легітимним монархом. Він був тільки гетьман, а не нащадок короля Данила, ба навіть не належав до жодного роду руських князів. Серед ватажків повстання теж не було відповідної кандидатури. Вчинити інакше — проголосити республіку з конституцією на зразок Орликової — не було змоги, бо на те бракувало потужного військового підкріплення. До Великої французької революції залишалося ще майже півтора століття.

Економічну і людську базу Хмельницького становили Київське, час від часу також Брацлавське і Чернігівське воєводства — землі, обтяжені постійною окупацією Річчю Посполитою та війнами. В таких умовах Гетьманщина ніяк не змогла б провадити затяжну війну.

Єдиний можливий союзник, кримський хан, не був зацікавлений в остаточній перемозі козаків. Тут важили міркування про різну віру та про періодичні набіги на Україну по ясир — джерело ханських прибутків. Самодостатнє господарювання українців завжди було джерелом збагачення татар, шляхти Речі Посполитої та відкупників-євреїв і московського боярства з москалями — служивим людом московського царя. Ще з часів Римської імперії слов'яни були «сильними рабами і сміливими та вмілими воїнами». Саме тому ця імперія не змогла досягти успіху на землях Північного Причорномор'я, хоч мала успіх в просуванні на схід — в Азію.

Отже, спершу Хмельницький намагався побудувати автономне утворення в межах Речі Посполитої, просив військової допомоги у московського царя і його воєвод, з часом — схилявся до рішення стати васалом Османської імперії, і це стало чинником, який вплинув на рішення Земського собору 1653 року.

Перемовини
8 (18) червня 1648 року — перший лист Хмельницького до московського царя Олексія Михайловича.
Оцінки
Спроба схилити царя до військового союзу і подання військової допомоги козакам та заохотити його до боротьби за трон Речі Посполитої, який після смерті короля Владислава IV залишався вакантним (Дмитро Іловайський[1], Мирон Кордуба[2], Іван Крип'якевич[3], Валерій Смолій, Валерій Степанков[4]).
Початок переговорів про військовий союз та приєднання Гетьманщини до Московського царства (Микола Петровський[5], більшість радянських і російських істориків).
Прагнення спростувати негативні наслідки антикозацької кампанії, проведеної стороною Речі Посполитої в Москві, та запобігання втручанню московських військ у конфлікт (Віктор Горобець[6]).
8 (18) червня 1648 року — лист Хмельницького до московського сіверського воєводи Леонтьєва. Згадки про прихильне ставлення козаків до царя. Питання підданства царю не піднімається[7].
11 (21) липня 1648 року — лист Хмельницького до московського путивльського воєводи Плещеєва. Згадки про заохочення московського царя до боротьби за трон Речі Посполитої. Питання підданства царю не піднімається[8].
Кінець грудня 1648 року — від'їзд посольства Хмельницького до Москви. В складі посольства головний посол Силуян Мужиловський і єрусалимський патріарх Паїсій[6].
Січень 1649 року — в Москві патріарх Паїсій переконує царя в бажанні Хмельницького: «…бити челом царскому величеству, чтоб государь пожаловал велел ево, Хмельнитцкого, и все Войско Запорожское приняти под свою государскую високую руку..»[9], однак в записці Мужиловського згадується лише клопотання про подання військової допомоги, а питання підданства царю не піднімається[10].
Квітень 1649 року — зустріч в Чигирині Хмельницького із царським послом Григорієм Унковським. Гетьман наголошує на спорідненості Гетьманщини з Московським царством[11] і просить подати військову допомогу[6].
Травень 1649 року — від'їзд посольства Хмельницького до Москви. В складі посольства головний посол — полковник Федір Вешняк. В акредитивній грамоті висловлено прохання про протекторат московського монарха[6]: «…под милость и оборону свою возьми… всю Русь[12]»[13]. Одночасно подібне посольство було вислано до трансильванського князя Дєрдя II Ракоці[14], з метою заохотити його до боротьби за трон Речі Посполитої[6].
6 серпня 1649 року — піррова перемога козаків у Зборівській битві. Зраджений кримськими татарами Хмельницький винуватить Москву, яка не подала допомоги[15]. Українсько-московські стосунки погіршуються[6]. Гетьман і його оточення вдаються до дипломатичного тиску на Москву: відкрито висловлюються про необхідність походу на московитів[16] і відмовляються видати самозванця Тимофія Анкудінова, який видавав себе за сина московського царя Василя Шуйського[17].
Березень 1650 року — Хмельницький ігнорує накази короля Речі Посполитої про підготовку до спільного польсько-кримського походу проти Московії[6].
Літо — осінь 1650 року — пожвавлення османсько-українського діалогу про те, щоби передати під османський протекторат «…Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією Руссю аж по Віслу»[18].
19 лютого 1651 року — Земський собор в Москві. Московське духовенство визнало за можливе в разі невиконання стороною Речі Посполитої умов «вічного миру» дозволити Олексію Михайловичу прийняти в підданство Військо Запорозьке[6]
Вересень 1651 року — до Чигирина прибув османський посол Осман-ага і повідомив про готовність Порти взяти під свій захист Гетьманщину[19]. Хмельницький не поспішає, сподіваючись на відповідь Москви[6].
Березень 1652 року — посольство Хмельницького в Москві. Посол Іван Іскра запропонував негайно прийняти під царську опіку Військо Запорозьке. Царський уряд погодився взяти лише військо, без території, передбачаючи згодом надати йому землі в межиріччі Дону та Ведмедиці[6].
Підготовка
Восени 1653-го Земський собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення про включення Гетьманщини до складу Московського царства, а 23 жовтня (2 листопада) 1653 року московський уряд оголосив війну Речі Посполитій.

Для ведення переговорного процесу між обома державами у Гетьманщину з Москви 9 (19) жовтня 1653 року вирушило велике посольство, яке очолив боярин Василь Бутурлін. Серед послів були окольничий Іван Алфер'єв, дяк Авраам Лопухін і представники духовенства.

Подорож тривала довго — майже три місяці. І не тільки через бездоріжжя та безлад: довелося виготовляти новий царський прапор і текст промови Бутурліна, з призначеної гетьману булави зникло кілька коштовних камінців, тому їх довелось відновити. Потім посольство ще тиждень чекало приїзду Богдана Хмельницького, який затримався в Чигирині на похороні старшого сина, а потім не міг переправитися через Дніпро, бо крига на річці була недостатньо міцною.

Місцем проведення генеральної військової ради обрано Переяслав, куди посольство прибуло 31 грудня 1653 р. (10 січня 1654 р.). Хмельницький разом з генеральною старшиною прибув 6 (16) січня 1654 р.

Проведення

Боярин Бутурлін приймає присягу від гетьмана Хмельницького на московське підданство. Російська гравюра 1910 року.
У Переяславі відбулася 8 (18) січня 1654 р. старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. У ній взяли участь представники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків і жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім переяславських) та духовенства.

Під час публічної церемонії гетьман і козацька старшина присяглися на тім, «щоб бути їм із землею і городами під царською великою рукою невідступно».

Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги. Однак Хмельницький зажадав, щоб посли першими присягли від імені царя, що мало б забезпечити Гетьманщині збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годин, а посли залишилися чекати в соборі. В ході наради полковники — переяславський Павло Тетеря та миргородський Григорій Лісницький — приходили і просили Василя Бутурліна скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права Гетьманщини і заявляв, що «царское слово переменно не бывает».

Бутурлін відмовився присягати від імені царя, посилаючись на те, що цар не присягає своїм підданим. Ніякого письмового договору в Переяславі укладено не було.

Після тривалої наради українська сторона склала присягу, взявши до уваги слова Бутурліна, що їх гетьман і старшина витлумачили як рівнозначні присязі царя. Всього у день Переяславської ради присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор (хоругву), булаву та шапку.

Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялися за вироблення умов договору. Було вирішено віддати Гетьманщину під протекторат Московського царства зі збереженням основних прав і вільностей Війська Запорозького; було написано проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, якого привезли в Москву наприкінці березня 1654 року переяславський полковник Павло Тетеря і військовий суддя Самійло Зарудний.

Після Переяславської ради представники московського посольства побували у 117 містах і містечках Гетьманщини для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними, присягу склали 122 542 особи чоловічої статі. Безумовно, це число завищили царські дяки. Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягти московському царю численні представники козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський (царських представників там побили киями), Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема, Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косівим. Не присягла Запорізька Січ.

Наслідки
Докладніше: Березневі статті
Згідно з Переяславськими домовленостями, між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654 року.

Внаслідок Переяславської ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами укладено військово-політичний союз двох держав — Гетьманщини та Московського царства. Необхідність виходу з-під залежності Речі Посполитої спонукала Богдана Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Гетьманщиною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав Гетьманщини, яку згодом неодноразово порушували, і врешті-решт широка автономія українських земель та Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець.

300-у річницю Переяславської Ради широко відзначали в СРСР 1954 року, до цього ювілею приурочили, зокрема, передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР (хоча насправді це Кримська область попросилася до УРСР)[20][21], а також перейменування міста Проскурів на Хмельницький і перенесення до нього обласного центру Кам'янець-Подільської області, яка також змінила назву відповідно.

Оцінки

Монумент у Переяславі-Хмельницькому на відзначення 300-річчя «возз'єднання» Гетьманщини з Московським царством. Прикрашений жителями національною символікою до Дня Незалежності України в рік початку російської збройної агресії проти України.
Оцінка самої Переяславської ради була і є предметом частих суперечок між ученими. Справа ускладнюється тим, що оригінальні документи втрачено, а може, їх і не було взагалі. Збереглися лише «копії» чи «переклади», що дає право вважати «переяславські домовленості» фікцією, тобто вигадкою. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці «копії» сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом висунуто п'ять основних тлумачень «Переяславської угоди».

На думку російського історика права Василя Сергєєвича (помер 1910), «угода» являла собою персональну унію між Московським царством та Гетьманщиною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов (помер 1919) доводив, що, погоджуючись на «особисте підкорення» цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинення їхніх земель Московським царством, а тому ця угода була «реальною унією». Такі історики, як росіянин Венедикт М'якотін та українець Михайло Грушевський, вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись в її внутрішні справи; українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, подавати військову допомогу тощо. Інший український історик — В'ячеслав Липинський — пропонує думку, що угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Московським царством та Гетьманщиною.[22]

Як зазначив Юрій Шевельов,[23] Переяслав у перспективі трьох сторіч нам уявляється початком великої трагедії. Але в 1654 році не був закладений розвиток тільки в цьому напрямі. Навпаки, сучасникам Переяслав здавався вихідним пунктом для великої експансії. Україні, яка майже нічого не втратила політично, відкривався шлях до культурного завоювання страшного сусіда. Київ в очах тогочасного українця був другим Єрусалимом — центром церкви, культури. Ворогом були османи та поляки, і знаряддям піднесення другого Єрусалима — Києва мала стати Москва. Її військова сила мала здійснити програму української інтелігенції.

Що таке Москва, знали, і все-таки пішли на Переяслав. Може, тому, що усвідомлювали, наскільки нижчий був той культурний і побутовий рівень, на якому стояла Москва. Дійсно, Переяслав став передумовою української культурної інвазії. Уже у другій половині XVII століття в Москві було сім монастирів, повністю заселених українцями й білорусинами. Славнозвісна реформа патріарха Никона була фактично проведена з участю українців, вихідців із Київської академії. Заснована 1685 року Московська академія, що відома під назвою Слов'яно-греко-латинської, від 1700 року фактично перейшла в українські руки і протягом наступних 64 років із дев'ятнадцяти ректорів українцями були шістнадцять.

Якщо Гетьманщина і зазнала поразки, то це сталося не через переяславські умови. «Політично і військово Переяслав став початком поразки тому, що різні українські кола втягали Москву у Гетьманщину, намагаючись використати її проти своїх внутрішніх ворогів»[23]. Можна ще вигадувати більш-менш схожі на реальність теорії, та без автентичних документів (підписаних та скріплених печатками, з обох сторін, чи як там було прийнято в ті часи) ці теорії залишаються лише теоріями.

Трагедія козацтва полягала в тому, що вони не створили свою національну державу з міцними інститутами влади у Гетьманщині, а політику, яку вони проводили, можна охарактеризувати принципом «спершу вступаємо в союз з першими проти других, потім з другими проти перших». Реальних спроб створити нейтральну, повністю незалежну державу, яка буде проводити самостійну політику (навіть якщо доведеться піти проти всіх й відразу), вони не зробили[джерело?].

Звісно, це можна пояснити «дипломатією», але вороги козацтва прекрасно розуміли, що козаки можуть спрямувати зброю на колишніх союзників в будь-який момент, а тому реальної військової сили та автономії їм не давали. Полiтика Гетьманщини була не досить передбачливою, тому Переяславську раду можна віднести до її фатальних помилок[джерело?].


Пам'ятний знак на честь зречення українським козацтвом присяги московському царю.
Зречення присяги
З поваленням влади царя Миколи ІІ в лютому 1917 р. унія між Гетьманщиною, себто Україною і Московією, юридично втратила чинність.

15 липня 1919 р. отаман Зелений, захопивши своїми військами Переяслав, вдався до ефектного символічного акту і урочисто скасував рішення козацького віча про злуку Гетьманщини й Московського царства.[24]

21 червня 1992 року в Переяславі-Хмельницькому була зібрана чергова Велика рада Українського козацтва, на якій зібралися козаки з усієї Гетьманщини.[25]

На майдані Возз'єднання було обрано Гетьманом України політика, літературного критика, публіциста, провідника руху опору проти національної дискримінації українського народу, проти русифікації, керівника Народного Руху України, ініціатора та ідейного натхненника Української Гельсінської Спілки В'ячеслава Чорновола.[26]

На Великій раді затверджено текст присяги на вірність Гетьманщині і одноголосно проголошено зречення присяги на вірність московському цареві, даної 1654 року під час Переяславської ради.[25]

На пам'ятному знаку, встановленому на честь цієї події значиться:[27]

« Присяги, даної на цьому місці, зрікаємося, на цьому хрест цілуємо — гетьман українського козацтва і вся генеральна старшина, і отамани, і козаки.
На цьому місці 21 червня 1992 року українське козацтво на чолі з гетьманом В'ячеславом Чорноволом скасувало присягу московському цареві, дану Богданом Хмельницьким, частиною старшини та козацтва 8 січня 1654 року.


Прощай, задрипана РФ

Україна розірвала угоду з РФ про постачання озброєння
12:56, 8 листопада
Україна розірвала угоду з Росією про постачання озброєння
Україна розірвала угоду з Росією про постачання озброєння / Фото з вільних мереж

У середу, 8 листопада, Кабінет міністрів України розірвав міжурядову угоду з РФ від 8 лютого 2005 року, що регулює порядок взаємних поставок озброєння і військової техніки (ОВТ), комплектуючих та послуг військового призначення.

Відповідний проект постанови уряду "Про припинення дії угоди між урядом України та урядом Російської Федерації про порядок взаємних поставок озброєння і військової техніки, комплектуючих виробів і запасних частин, організації ремонту і надання послуг військового призначення" затверджений на засіданні за процедурою без обговорення.

Читайте також: Україна розірвала дві угоди з Росією щодо телебачення