…Хоч і мала українська нація, як стверджують, індивідуальний характер розвитку, але приповідка «гуртом і батька краще бити» була не за останній з постулятів організації міжусобної та «клясової» боротьби. До того ж, як свідчить історія, прогресом, чи пак просвітництвом, більшовизмом, політикою, літературою, філософією цікавились аж ніяк не селяни, які не йшли в партію добровільно, і не аристократія, що вірила в традицію, а саме інтелігенти, що, не будучи прив'язані ані до землі, ані до родового маєстату, залюбки сприймали будь-який «прогрес» і будь-яку антинародну заразу на кшталт соціялізму-комунізму.

У своїй доповіді, виголошеній на відкритому засіданні науково-літературного відділу Товариства їм. Г.  Квітки-Основ'яненка у Харкові 6 грудня 1915 року, Гнат Хоткевич зокрема зазначив:

«Отже, головними недоліками української інтелігенції постають:

а) сварливість – що її прояви подибуємо як у князівських міжусобицях, розбратах гетьманів, полковників, сотників козацького війська тощо, так і у взаєминах діячів останнього часу;

б) дріб'язковість, що заважає за дрібними інтрижками здебільшого „шкурного“ характеру, або за інтересами дрібногруповими, одностайно іти шляхом загальнонаціональних ідеалів;

в) грошоробство, що заважає ідейній роботі, а також тяжіння до теплих містечок, що посівши їх, українські інтелігенти „страха ради юдейська“, старанно замітають сліди перебування в будь-якій, навіть просвітницько-культурній організації;

г) відсутність  гарячої любови до свого рідного, чого не подибуємо в інших слов'янських націях, наприклад у чехів, поляків тощо. Поклоніння Шевченкові в масі інтелігенції – традиційне, не щире: лише то є добрим, що „схвалено москалем, або німцем“.

д) найбільша схильність „псуватися“ за наявности влади над іншими – схильність, що притаманна всій Нації (“доти був чоловіком, поки соцьким не зробили»), як народу, так і верхам його.

Тими причинами, що зробили українську інтелігенцію власницею згаданих вище негативних рис, постають:

а) «міжкультурність» її, коли ще з дитинства українство не дає в родині дитячої радости, що залишається пам'яткою на все життя, розваги цього віку відбуваються поза родиною, рідною культурою тощо; Українські традиції в сім'ї відсутні, поодинокі зусилля особистостей на цей напрямок мусять бути занадто великі, аби постала можливість боротися з впливом чужої культури і двоїтися по відношенню до дітей все життя, слухаючи українську мову раз на тиждень де-не-будь в громадській організації. Звідси й походить відсутність любови до всього рідного.

б) не маючи  власної культури  в усіх формах її прояву, українська інтелігенція, працюючи в російських організаціях, мала на тому ґрунті торовані шляхи й широкі перспективи, що були розроблені іншими; виконувала і виконує деталі не свого програму, її представники виступають здебільше статистами (мало не добривом чужих культур), а тому, набравшись поверхового «досвіду», вносять вони у свої організації багато дріб'язковости за відсутности творчого, в широкому масштабі, розмаху, що є необхідним при засадах виконувати власний обов'язок;

в) людина, що втратила свободу, стає дуже дріб'язковою, невживчивою, тому Українці, які перебувають на положенні пасинків своєї батьківщини, мусять бути дріб'язковими;

г) гора Ельбрус не заважає бути Землі круглою, так само, як наявність Толстого серед російської інтелігенції не заважає нам вважати російську інтелігенцію порівняно із західноевропейською за менш культурну в широкій масі. А остання служить зразком для масового українського інтелігента, що уподібнившись дикуну, схильний більш до запозичення негативних сторін сусідньої культури, ніж позитивних.

По тому, маючи сумнів до теперішнього покоління української інтелігенції, можна сказати, що зростає інтелігенція нова – із самого народного середовища, яка створить свою культуру. І все, що буде нею зроблено, надалі матиме риси індивідуального характеру, а не буде копіювати чи наслідувати кого-небудь, і в тім є запорука на прийняття їхньої творчости до скарбниці загальнолюдської культури.

Український інтелігент мусить бути лицарем своєї ідеї, щоб не зраджувати її «лакомства ради нещасного», І не думати, що достатньо тільки пропагувати Ідею (навіть оголошуючи її), а не проявляти хоч деякі самопожертвування на її користь, якщо не мучеництва Шевченка, Франка і деяких інших українських діячів".

 505820.05.2005

автор: Овсієнко Василь

(нар. 31.03. 1935, м. Кременець Тернопільської обл. –  11.03. 2001, м.Львів).

Репресована за безпідставним звинуваченням у звязках із повстанським підпіллям. Поетеса, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка.

Мати Г. закінчила учительську, а батько духовну семінарію в Кременці. Батько мав парафію в с. Язвенки, потім у с. Парахонськ на Пінщині, відтак у Дібровиці на Рівненщині. Уникаючи переслідувань німців, потім більшовиків, перебрався в с. Городець, потім Кричильськ, де за відмову порушити таємницю сповіді був у липні 1946 р. заарештований і увязнений за ст. 54-1"а" у Сибіру на 10 р.. Повернувся в Україну  аж 1959 р. Помер 15.09. 1990 р., похований у с. Михайлівка під Черкасами біля церкви. 

Г. 1950 р. з похвальною грамотою закінчила сьомий клас у с. Кричільськ і без екзаменів вступили в Острозьке педучилище. Як така, що приховала правду про батька, потрапила під безпідставні підозри НКВД у звязках з підпіллям. Жила впроголодь, лише на стипендію. Щоб бути ближче до бабусі, на другий курс перевелася в педучилище у м. Костопіль. 13.03. 1952 була затримана міліцією на три доби за провокативним звинуваченням у крадіжці. При обшуку виявили щоденник і вірші, справу передали до Рівненського обласного управління КГБ, де від 16-літньої дівчинки домагалися зізнання в антирадянських настроях. Єдину з групи її не приймали до комсомолу.

Щоб виправдати марні витрати на дворічне стеження, 20.06 1952 Г. заарештували. Слідчий Шустов розумів безпідставність звинувачень, співчував підслідній, навіть підгодовував її, але справу про “антирадянську агітацію” за ст. 54-10 таки сфабрикував. У справі фіґурувала єдина листівка, яку Г. спровокувала написати подруга, та вірші типу "Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі". Радянські люди знають, що треба йти до комунізму. 31.07. 1952 Рівненський обласний суд присудив Г. 10 р. увязнення. Коли Г. зачитали вирок, вона подякувала, що не 25.

 Як неповнолітню, її не відправили за межі України, утримували під Черніговом у таборі для жінок-інвалідів. У звязку з беріївською амністією звільнені були майже всі жінки – карні вязні, тому дівчат, яким виповнилося 18 р., 29.04. 1953 перевели в Одесу, щоб там не зупинилася фабрика, яка шила білизну для солдатів.  Коли кримінальні повернулися в зону з новими термінами, політичних у вересні 1953 перевели в Куйбишев, де вони працювали на заводі будівельних деталей. Г. доводилося також розвантажувати баржі з цементом (мішки по 50 кг).

За Указом 1954 р. Г. як малолітній і за добру роботу зняли судом 2/3 терміну. Звільнена 24.12. 1954 р. Оскільки мати і сестра поїхали на Сибір до батька, Г. не було куди повертатися. У Рівному її не прописали. Зупинилася в Костополі в бабусі, а через кілька днів завербувалася на Донбас, у Сталіно. Працювала різноробочою на будівництві, жила в гуртожитку, пішла у вечірню школу, щоб поступити згодом на фізичний факультет політехнічного інституту. Але оскільки паспорт був виданий на підставі довідки про звільнення, то звернулася до Верховної Ради України з проханням зняти судимість. Виявилося, що судимість уже знята Верховним Судом. Одержала новий паспорт. Однак увага КГБ до Г. не слабла. Вчилася, працювала в друкарні. Одружилася, перша дитина померла. 1961 р. народила сина Богдана. З чоловіком, чужим по духу, розлучилася.

З вересня 1963 р. відвідувала літературне об'єднання "Обрій" при газеті "Комсомолец Донбасса", яким керував Йосип Курлак. Там познайомилася з Василем СТУСОМ, Василем Захарченком, Володимиром Міщенком, Леонідом Талалаєм, Анатолієм Гарматюком. У тюрмі не написала жодного вірша, а тут вони пішли потоком. Г. зрозуміла, що її покликання – література, а не фізика. Що розмовляла з сином українською мовою, то 1965 року біля експериментальної школи на неї звернули увагу художники, які створювали мозаїчні панно, зокрема, Григорій Синиця, Алла ГОРСЬКА, Віктор Зарецький, Надія СВІТЛИЧНА, з якою Г. подружила.

1965 р. Г. вступила на заочне відділення Літературного інституту ім. М.Горького У звязку з підготовкою до друку книжки віршів "Веселки на тротуарах" (ред. Володимир Підпалий) 13.12. 1965 Г. приїхала до Києва, і Н.СВІТЛИЧНА познайомила її з Олесем Сергієнком, Оксаною МЕШКО, Вячеславом ЧОРНОВОЛОМ, Іваном СВІТЛИЧНИМ та Євгеном СВЕРСТЮКОМ на його дні народження, потім з Іваном ДЗЮБОЮ. Прочитала працю І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”..

Кагебісти робили спробу завербувати Г., щоб доносила на своїх нових друзів, навіть послали її з групою шахтарів до Польщі, та вона категорично відмовилася. 1968 року у видавництві “Донбас” знімають з виробництва підписаний до друку рукопис нової збірки поезій, 1971 року у київському видавництві “Молодь” знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію “затятій націоналістці і бандерівці”: до Спілки письменників її прийняли аж через 17 років.

У 80-х роках Г. писала листи В. ЧОРНОВОЛУ на заслання та в якутській табір.

1988 р. Г. включилася в громадську діяльність: була одним з організаторів Товариства української мови на Донеччині, НРУ, “Меморіалу”, ДемПУ.

1990 р. переїхала до Львова. Виступала як публіцист, повістяр, поетеса, вела передачі на радіо, кандидувала до Верховної Ради. Тричі була лауреатом літературного конкурсу “Шістдесятники”, лауреат премії ім. Олександра Білецького, премії ім. В. Марченка. Вийшло понад 30 її книжок, зокрема, “Степан Бандера – людина і міф”, “Нескорені берегині” – про українських жінок-героїнь, політвзенок. Працювала натхненно, до знемоги. Задумала видати 15 збірочок поезії, та встигла видати лине 7, решту готує син Богдан – філолог.

Бібліоґрафія:

І.

 Московський детектив. Найзагадковіша пригода мого життя, розгадати яку пропоную читачам // Літературна Україна, 1992. – 13 серпня.

Гордасевич Галина. Не від миру сього. – Літературна Україна – № 2 (4619).– 1995. – 12 січня (і добірка віршів Л. Тереховича).
Степан Бандера: людина і міф. – Львів: В-во „СПОЛОМ”, 2000 – 192 с., з іл.
Архів ХПГ: Інтервю з Г.Гордасевич 3.02. 2001 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1185442425&w
Соло для дівочого голосу. Автобіографічний роман. – Львів: Добра справа, 2001.
Галина Гордасевич, Богдан Гордасевич. Нескорена Берегиня. Документальна антологія-мартиролог про українських жінок-політв’язнів у СРСР. – Львів: Піраміда, 2002.
ІІ.
Клавдія Бачинська. Згасла зірка Волині. – Українське слово, ч.20 (3072), 2001. – 17 травня.
Петро Гоць. Галина Гордасевич серед нас. – Шлях перемоги, ч. 13 (2500), 2002. – 21 березня.
Надія Романюк. „Жила. Любила. Плакала. Сміялась”. – Дзеркало тижня, № 314 (389), 2002. – 13 квітня.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 151–154. http://archive.khpg.org/index.php?id=1185442425&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 157–158; 2-е вид.: 2012 р., – С. 173–175.
31 липня 1952 року неповнолітню Галину Гордасевич засуджено до 10 років таборів:
http://maidan.org.ua/2016/08/31-lypnya-1952-roku-nepovnolitnyu-halynu-hordasevych-zasudzheno-do-10-rokiv-taboriv/
Сидір Кіраль. «…Слово бере Галина Гордасевич – українка…» Штрихи до біографії й творчості // Українська літературна газета, ч. 12 і 13 (174 і 175). – 2016 р.

 Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 2.03.2004. Останнє прочитання 4.08. 2016.