Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

С днём независимости вас, сокамерники!!!

  • 23.08.13, 18:11
"Богачи города питера!
Все богачи города питера и окрестностей должны явиться сегодня, двенадцатого января, к восьми часам утра на площадь перед скк имени ленина. Иметь с собой документы, сберегательные книжки и одну смену белья. Наличные деньги, драгоценности и валюту оставить дома в отдельном пакете с надлежащей описью. Богачи, не подчинившиеся данному распоряжению, будут репрессированы. Лица, самовольно проникшие в оставленные богачами квартиры, будут репрессированы на месте. Председатель-комендант спецкомендатуры эс а"

АНТОЛОГИЯ БЕЗНРАВСТВЕННОСТИ

Нет ничего нового в событиях, происходящих сегодня в Украине. Братья Стругацкие давно описали механизм действия всех сегодняшних митингов-цирков, которые регулярно устраивают бандиты при власти. http://www.lib.ru/STRUGACKIE/vidypitera.txt

Особенно хорош эпиграф к этой пьесе.
«Называть деспота деспотом
Всегда было опасно.
А в наши дни настолько же
Опасно называть рабов рабами. (Р. Акутагава)»

Выгодность действующему бандитскому режиму наличия как можно большего количества асоциальных элементов в Украине – очевидна. Во-первых, на их фоне не так виден их психопатический идиотизм. Во-вторых, асоциальные элементы не являются народом, а значит, не могут анализировать ПРеступления властей, восставать против режима и оккупации.

Есть и ещё один фактор, который стимулирует власть к насаждению в СМИ большого количества подонков – у них отсутствуют сдерживающие центры, среди которых даже инстинкт самосохранения.
Каждая ничтожная в реальной жизни человеко-единица, не реализовавшаяся при прежней «человеческой» жизни, при власти безнравственных и лживых бандитов, воров-рецидивистов, мелких и крупных гопников, получила шанс востребованности. Да-да, именно, востребованности.

Сегодняшней власти просто необходима безликая масса, состоящая из мелких винтиков, человеко-единиц, готовых продать себя, своих детей, даже не за подачки в виде мифических надбавок или лишней «копийчины», а ради подтверждения своей «нужности».

Всё о чём не могли и мечтать в нормальной «человеческой» жизни практически все обитатели нашей «Помойки» на ФБ, они с лёгкостью получили из рук бандитов. Все СМИ ежедневно заполняются мусором от каких-то, в лучшем случае, никчемных политологов, экспертов, журналистов, а в худшем, самозванных личностей, объявивших себя прохффесионалами. Они гордятся своими дипломами, полученными в переходе на Хрещатике, несуществующим образованием, полученным там же, в общественных туалетах. Более сообразительные рассказывают, что учились в университетах, ещё вчера называвшихся профтехучилищами.

Да, они получили шанс, но забыли, что за всё в этой жизни нужно платить. А расплачиваться по счетам за подлость, цинизм, трусость и предательство – очень больно.

Почему я об этом пишу именно сегодня, в преддверии Дня Независимости нашей страны. Потому что я жду, когда Харьков, Донецк, Луганск, Одесса явят нам стоящих на коленях зрителей, приветствующих своего правителя. И обязательно-обязательно, со связанными сзади руками, и кляпами во рту.
Чего там мелочиться, и просто требовать паспорта для просмотра самородка, пропускать через рамки, необходимы ещё и печати на лбу, нашивки на одежде. И разве можно выражать свою безграничную преданность, стоя на ногах – только на четвереньках и ползком.

Стругацкие знали, о чём писали.

Если нет информации – люди обезоружены. Если нет реального анализа происходящего от настоящих, умных и грамотных политологов, реальных по-настоящему честных репортажей (без отсебятины безграмотных корреспондентов) – доминируют домыслы, ссылки на ОБС, надписи на заборах и в общественных туалетах на стенах.

Если перевёрнутые понятия берутся на вооружение, то власти могут не беспокоиться – народ сожрёт себя сам. Пучина безнравственности поглотит любой проблеск ума, совести, чести, ПАТРИОТИЗМА. На одного смельчака всегда найдётся сотня массовки, которая заткнёт его матом, доморощенным «юморком», только что придуманным «компроматом».

Сегодня, как никогда необходимо самостоятельно отделять зёрна от плевел, разграничивать просто агрессивных неучей от истинных врагов. И, главное, отличать «правду», которая у каждого своя, от ИСТИНЫ.

Если полстраны считают, что Макар сожгли правильно, потому что она вела сомнительный образ жизни, если в СМИ муссируется бред о том, что события во Врадиевке были организованы извне, если ежедневно появляются сообщения, нагло порочащие каждого, кто пытается противостоять беспределу, значит, в Украину пришла БОЛЬШАЯ ТРАГЕДИЯ.

Это означает, что быдло, выковырянное уголовными властями из помоек, собранное из камер и колоний, отпущенное из психушек, успешно побеждает разум.

Если в преддверии Дня Независимости в СМИ муссируется вопрос, КАК она пришла в Украину, а не смысл НЕЗАВИСИМОСТИ, значит совъецькая власть – штука прочная, и коммунисты, слившиеся с бандитами – это закономерность. А точнее подтверждение того, что это один хрен, только вид сбоку.

В ГУГЛе есть множество грамотных статей о суверенитете государства, независимости страны – в них есть всё, только нет ссылок на то, имеет ли значение, КАКИМ способом независимость пришла в страну. Значит, нам опять вешают на уши очередные тухлые макароны. http://ru.wikipedia.org/wiki/Независимость http://ru.wikipedia.org/wiki/Суверенитет

В этих условиях очень трудно оставаться ЧЕЛОВЕКОМ, в условиях бандитизма, смешанного с коммунистически бредом, тяжело выявлять крупицы реального положения страны. Всё заслоняют стоящие на четвереньках с протянутой рукой человеко-единицы, пускающие слюни, и прославляющие эту жгучую и взрывоопасную смесь.

Вопрос, как с этим бороться, сегодня на совести каждого (у кого она, естественно, осталась), как и вопрос личного патриотизма.

Сегодня стало модным ругать оппозицию почём зря, другими словами, просто гнать её из страны, чихвостить, поносить и в хвост и гриву. Если она не выходит с пулемётами, то нафик нам такая оппозиция. )))

Сегодня становится постыдным быть её приверженцем, неприлично поддерживать Юлию Владимировну. Такие понятия , как просто порядочность, любовь к собственной стране, городу, селу, отменены.

Вот стать в один строй с титушкой – это круто!

С ДНЁМ НЕЗАВИСИМОСТИ ВАС, СОКАМЕРНИКИ!!!


Katerina Maslova

Порабощенная европейцами Эстония "загнивает"

  • 23.08.13, 14:09
 ЄС
Свидетельствую: те, кто в порыве великодержавного шовинизма утверждает, что в Эстонии творится ужас и кошмар, бессовестно врут. Великодержавно ошибается, кстати, и Алексей Навальный, когда говорит, что хочет, чтобы в России жили «хотя бы как в Эстонии». Ведь это «хотя бы» подразумевает низкую планку, которую очень легко взять.

Не буду сравнивать макроэкономические показатели. По ним, возможно, Россия даже опережает Эстонию. Давайте просто посмотрим, как организовано жизненное пространство всего за 4 км от России, если идти пешком лесными тропками (за 16, если ехать по извилистой дороге). Это посёлок Вярска на границе с Печорским районом Псковской области РФ, где по данным переписи 2011 года проживало 443 человека.

Въезд в посёлок

ДорогаCollapse )


Место отдыха возле бензоколонки

Столы возле бензозаправки

Лавочка

Скамейка


Главный сельмаг снаружи и внутри


Сельмаг
Сельмаг внутри

Завсегдатай площадки возле магазинчика поменьше

Пьяница у магазина

Завсегдатаи площадки возле магазинчика общаются с молодыми людьми, приехавшими на мероприятие по случаю 90-летия автономии Эстонской православной церкви

У магазина

Женщина в национальном костюме сету с ребёнком возле магазина

Девушка-сету с ребёнком

Уборщица улицы

Уборщица мусора_2
Уборщица мусора

Церковь и церковное кладбище

Церковь
Кладбище_1
Кладбище

Поселковая школа

Школа_2


Лестница на второй этаж в школе


Школа_4

Школьная столовая

Школьная столовая

Спортзал (играют дети мужчины-уборщика)

Спортзал

Зал для балетных танцев или фитнеса


Школа_3

Раздевалка с душем

Раздевалка_душ

Школьный стадион

Школьный стадион
Дети на стадионе_1
Дети на стадионе

Детский сад

Детский сад

Административное здание. Обратите внимание на жёлтый знак с надписью «Soovituslik mbersit». В России или Беларуси здесь было бы всего одно слово - «объезд». Но эстонцы зачем-то решили добавить «soovituslik», т.е. «рекомендуемый».

административное здание

Станция подзарядки электромобиля рядом

Зарядка электромобиля

Территория беспроводного интернета

Wifi

Пожарка и котельная

Пожарная часть

Самые обыкновенные дома

Многоквартирный дом
Дом
Двухэтажка

Подъезд

Подъезд

Гаражи

Гаражи

Электрораспределитель

Электрораспределитель

Традиционный каменный эстонский дом

Каменный дом

Один из вариантов стильного эстонского забора

Забор

«Крутые» дома в Эстонии выглядят всегда довольно скромно

Крутой дом

Лесолуг - фишка Эстонии

Лесолуг

Прудик

Прудик

Женщина с детьми на прогулке

Мама с детьми

Декоративная мельничка

Мельничка

Кострище на опушке леса

Кострище

Детская площадка у реки. Замечательные качели, сам опробовал

Детская площадка

Плавучий домик

Плавучий домик


Рыбаки


Рыбаки

Аист на прогулке

Аист на дороге

Автобусная остановка у соседней деревни

Автобусная остановка

Национальный танец в поселковом парке


Народный праздник

Поселковая дорога ночью

Дорога ночью


P.S. «Эстония — это бедная страна, находящаяся в чрезвычайно тяжёлом положении». (c) Валерий Фадеев, доверенное лицо кандидата в президенты РФ Владимира Путина на прошедших выборах, член Общественной палаты и главред «Эксперта»
Порабощенная эвропейцами Эстония загнивает

Прапор України.

  • 23.08.13, 13:28

Державний прапор України — прапор із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольору із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3.

 Українська національна традиція символічного відображення світу формувалася упродовж кількох тисячоліть.

Використання жовтого та блакитного кольорів (з різними відтінками) на прапорах України-Русі простежується від прийняття християнства. Згодом ці два кольори набувають значення державних.

У середині XVII ст., Після приєднання Гетьманщини до Російської держави, набувають поширення блакитні (сині) полотнища із золотими або жовтими зображеннями хрестів та інших знаків. З часів козаччини жовто-блакитне поєднання кольорів поступово починає домінувати на українських хоругвах, прапорах і клейнодах.

Після того, як перервалася традиція козацької символіки, тривалий час в Україні, яка перебувала у складі Російської імперії, питання про національні символи не піднімалося.

Першу спробу створити жовто-блакитний прапор з двох горизонтальних смуг приблизно такої форми, як тепер, здійснила Головна Руська Рада (орган, який представляв національний рух українського населення Галичини), яка почала боротьбу за відродження української нації. У червні 1848 року на міській ратуші Львова вперше був піднятий жовто-блакитний прапор.
Поштовхом до поширення жовто-блакитної символіки стала Лютнева революція 1917 р. в Росії.

 22 березня 1918 Центральна Рада прийняла Закон про Державний прапор республіки, затвердивши жовто-блакитний прапор символом Української Народної Республіки. 13 листопада 1918 синьо-жовтий прапор став і державним символом Західно-Української Народної Республіки. Він був затверджений на Підкарпатській Русі, а в 1939 — в Карпатській Україні. У період 1917 — початку 1919 рр... синьо-жовтим прапором користувалися в Україні і більшовики.

 Синьо-жовте поєднання кольорів остаточно оформився як едінонаціональное на початку XX ст. Символами України в новітньому їх трактуванні є безхмарне небо як символ миру — синій колір, і стиглі пшеничні ниви як символ достатку — жовтий колір.

24 серпня 1991 відбулося проголошення Акта про незалежність України, і над будинком Верховної Ради піднявся синьо-жовтий прапор.

У серпні 2004 року Президент підписав Указ № 987/2004 про встановлення Дня державного прапора України, який святкується щорічно 23 серпня. До цього День державного прапора святкувався тільки в Києві на муніципальному рівні. 

Цікаву версію щодо походження синіх і жовтих кольорів висунув історик і мовознавець зі Львова Б. Якимович. На його думку, слово «хохол» монгольського походження і складається з двох частин: «хох» — синій, блакитний, небесний, «улу» (юлу) — жовтий.

 









Парк пам’яті чи Поле забуття?

  • 22.08.13, 14:25
2 квітня 2009 року Європейський Парламент за ініціативи парламентаріїв країн Балтії запропонував у Декларації «Європейська свідомість і тоталітаризм» «з метою збереження пам'яті про жертв масових депортацій і знищень, укорінення демократії, зміцнення миру та стабільності на … континенті» щорічно відзначати 23 серпня (день підписання пакту Молотова-Ріббентропа у 1939 році, що розділив Європу на дві сфери інтересів за допомогою секретних додаткових протоколів) як день пам'яті жертв всіх тоталітарних і авторитарних режимів.У Декларації, зокрема, зазначено: «Масові депортації, вбивства та закріпачення, вчинені в контексті актів агресії Сталінізмом та Нацизмом впадають в категорію військових злочинів та злочинів проти людства. За міжнародним законом, строки давності не поширені на військові злочини та злочини проти людства.
 
3 липня 2009 року Комітет з демократії Парламентської Асамблеї ОБСЄ прийняв резолюцію «Возз'єднання розділеної Європи», якою пропонувалося встановити 23 серпня Днем пам'яті жертв сталінізму та нацизму.
 
Того ж дня, 3 липня 2009 року, Парламентська Асамблея ОБСЄ прийняла резолюцію «Заохочення прав людини та громадянських свобод у регіоні ОБСЄ в XXІ столітті», у якій 23 серпня названо Загальноєвропейським Днем пам'яті жертв сталінізму та нацизму в ім'я збереження пам'яті жертв масових страт і депортацій.
 
У резолюції ОБСЄ зазначено, що Європа «зазнала два потужних тоталітарних режими, Нацистський та Сталінський, які принесли геноцид, порушення прав та свобод людини, воєнні злочини та злочини проти людства», та закликала членів ОБСЄ зайняти «спільну позицію проти всіх форм тоталітарної влади незалежно від ідеологічної основи» та засудила «героїзацію тоталітарних режимів, включаючи проведення публічних демонстрацій з метою героїзації Нацистського або Сталінського минулого».
 
За роки сталінізму в нашому місті Харкові знищено щонайменше 17 тисяч – жертв політичних репресій, з них близько 4 тисяч польських військовополонених офіцерів, громадян іншої держави.
 
Жертв Голодомору 1932-1933 рр. у Харкові та Харківський області за оцінками фахівців на підставі архівних документів, що збереглися не повністю, нараховується до 250 тисяч людей.
 
Нацистами розстріляно до 20 тисяч євреїв.
 
Місця найбільших відомих поховань у Харкові:
 
- Парк Пам’яті (Комсомольский парк на місці колишнього Єврейського кладовища) – майже 7 тисяч політичних репресованих та невідома кількість жертв Голодомору.
- Молодіжний парк (колишній Міський цвинтар) – невідома кількість жертв Голодомору.
- Парк ім. Артема (колишнє Кирило-Мефодіївське кладовище) – невідома кількість жертв Голодомору.
- Українсько-Польський меморіал жертвам тоталітаризму (6-й квартал Лісопарку біля П’ятихаток) – понад 10 тисяч жертв політичних репресій.
- Дробицький яр – біля 20 тисяч жертв Голокосту .
- Меморіал Слави у Лісопарку (жертви нацизму)
- etc…
 
На сьогодні меморіалізовані Українсько-Польський меморіал жертвам тоталітаризму, Меморіал у Дробицькому яру та Меморіал Слави у Лісопарку.
 
Перетворені на парки «культури» та відпочинку Міське і Кирило-Мефодіївське кладовища, досі є невідомими майже всі поховання сотень тисяч! жертв Голодомору 1932 – 1933 років.
 
Окремішнє місце у цьому ряду займає поховання майже 7 тисяч жертв політичних репресій (у переважній більшості селян і робітників, простих українців) та не встановленої кількості жертв Голодомору 1932 – 1933 років, передусім дітей, на колишньому Єврейському кладовищі, точніше – у північно-східній частині його території. Посеред міста!
 
Рішенням XIV сесії Харківської міської ради від 4 липня 2007 року № 157/07 Комсомольський парк, розбитий на місці колишнього Єврейського кладовища, було перейменовано на Парк Пам’яті.
 
Однак пересічному харків’янинові, а тим більше гостеві нашого міста, майже нічого не відомо, на чию ж честь отримав нову назву нічим непримітний парк, а скоріше зелена зона вздовж вулиці Академіка Павлова. Чи не тому кожного літа громадськості доводиться займатися ліквідацією самочинно влаштованих футбольних полів (молодь навколишніх вулиць навіть ворота приносить!), звертати увагу місцевої влади на необхідність прибирання території поховання. Цього року у «недільнику» громадськості на День пам’яті жертв політичних репресій 19 травня взяли участь і представники районної адміністрації, навіть сам голова завітав. А через півтора місяці посаджені на двох позначених могилах квіти заросли бур’янами, а саме місце поховання заросло – чортополохом! Попри наданий статус меморіального, місце поховання не огороджене, міліція його не охороняє. Наслідком такої зневаги стала наруга над однією з могил, вирвані квіти на могилах і навколо пам’ятного знака, була вкрадена встановлена у травні інформаційна табличка про тих, хто тут лежить.
 
На початку 1930-х років на 9-ти гектарах пустиря вздовж вулиці Конюшенної, яким тоді було це місце, відкрили нове Єврейське кладовище. Під час Голодомору 1932 – 1933 років, крім звичайних цивільних поховань, його територію використовували для поховання померлих від голоду, насамперед безпритульних дітей, яких утримували в так званому Салтівському дитячому містечку, створеному неподалік у бараках харківських заводів. Для цього у північно-східному куті кладовища було відгороджено окрему ділянку. Голодомор закінчився, а високий дерев’яний паркан залишився. Час від часу сюди вночі навідувались працівники комендатури ГПУ, аби таємно поховати трупи розстріляних за вироками або померлих під час слідства політв’язнів. На відкритій ділянці продовжувало виконувати свою сумну функцію цивільне єврейське кладовище.
 
Так тривало до серпня 1937 р., коли Харківське обласне управління НКВД розпочало широкомасштабну репресивну акцію з виконання наказу НКВД СРСР № 00447 від 30 липня 1937 р. «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників та інших антирадянських елементів». Ця операція із знищення внутрішнього ворога стала стартом Великого терору1937 – 1938 років.
 
Під наказ № 00447 підпадали всі «бувші» люди, тобто всі категорії «традиційних» ворогів радянської влади: від «недобитих» куркулів, колишніх поміщиків, фабрикантів, царських чиновників, білих офіцерів, «церковників», есерів, меншовиків, боротьбистів та інших «українських буржуазних націоналістів» до партійно-державної еліти. ЦК ВКП(б) пояснював, що масовими арештами і розстрілами НКВД мав ліквідувати в СРСР внутрішню «повстанську базу» на випадок війни. Кількість арештів потенційних «повстанців» обмежувалася дуже умовними лімітами.
 
Майже одночасно – з 11 серпня 1937 р., НКВД приступило до виконання ще одного оперативного наказу Єжова – № 00485 «Про фашистсько-повстанську, шпигунську, диверсійну, пораженську й терористичну діяльність польської розвідки в СРСР». Крім етнічних поляків, об’єктом репресій стали представники різних національностей, прямо або опосередковано пов’язані з закордоном. У вересні 1937 року розпочалася окрема німецька операція. З 1 лютого 1938 р. за телеграфним розпорядженням Єжова репресії охопили фінську, естонську, румунську, китайську, болгарську, македонську діаспори. При цьому операція проти українських селян не тільки не припинялась, а прийняла нове забарвлення. У глухих селах чекісти стали виявляти цілі організації, що буцімто шпигували на користь Німеччини, Польщі, навіть Японії!
 
Крім особливих трійок (перший секретар обкому КП(б)У, начальник облуправління НКВД і обласний прокурор) було застосовано спрощений порядок винесення вироку так званою «двійкою» – комісією у складі наркома внутрішніх справ СРСР Єжова і прокурора СРСР Вишинського на підставі направлених місцевими управліннями НКВД альбомних списків. Вироки виконувалися негайно після отримання затверджених протоколів «двійки».
 


 
 
Керівник Харківського НКВД Л.Рейхман у лютому 1938 р. направив на ім’я Єжова доповідну записку, де зазначав, що ним взято на облік 12 154 особи ворожих елементів, з яких намічено заарештувати в першу чергу 3 748. У зв’язку з цим він просив Єжова виділити додатковий ліміт на Харківську область у кількості 8 000 осіб, з них за першою категорією (розстріл) – 3 000. І це при тому, що тільки за неповних 5 місяців 1937 року в м. Харкові було розстріляно 4 363 особи!
 
У 1989 році працівниками управління КДБ по Харківській області було виявлено 119 приписів коменданта управління НКВД по Харківській області Зеленого завідувачеві Єврейського кладовища м. Харкова Горбачову. За датами цих приписів – з 9 серпня 1937 по 11 березня 1938 року – можна з майже 100-відсотковою впевненістю стверджувати, що розстріляних у цей час ховали саме на території Єврейського кладовища. Адже приписи вимагали від його директора «віддати землі» у присутності працівників комендатури певної кількості людських трупів. На звороті цих приписів містилися заздалегідь заготовлені тексти актів про поховання такої ж кількості трупів, де Горбачов і працівники комендатури УНКВД після виконання припису ставили свої підписи. Згідно з цими документами, на Єврейському кладовищі м. Харкова було поховано 6865 трупів. На сьогодні до поіменного списку жертв політичних репресій за зазначений період науковцями Редакційно-видавничої групи Харківського тому серії «Реабілітовані історією» внесено 5 960 осіб.
 
Акти про виконання вироків свідчать про те, що розстріли у підвалі УНКВД по Харківській області відбувалися з інтервалом у 2 хвилини, починаючи від дев’ятої години вечора і до світанку. Тривалість розстрільного процесу тої чи іншої ночі залежала від кількості приречених. Кати «працювали» по-ударному, але штатна розстрільна команда комендатури УНКВД не завжди могла упоратися і потребувала допомоги. Через великі обсяги «роботи» (в актах про поховання від 14 та 23 грудня 1937 р. зафіксовано «віддання землі» по 99 людських трупів, 16 січня та 27 лютого 1938 р. – по 127 та 125 відповідно, а ночі на 1 та 22 лютого 1938 р. показують рекордну кількість похованих – 163 та 150 осіб відповідно), і не тільки, до розстрілів почали залучати працівників інших відділів обласного управління НКВД, а також начальників усіх районних відділів. Так була створена система своєрідної кругової поруки, коли кожен начальник середньої ланки ставився на один щабель з професійним катом і мав знати, що у нього вже немає виходу із злочинного кола.
 
Після знесення Єврейського кладовища в середині 60-х років його територія на плані м.Харкова була зеленою зоною під назвою Комсомольський парк. Коли зносили кладовище, то відкривалися лише ті цивільні могили, останки з яких родичі хотіли перенести на інше кладовище (не забуваємо про Голокост!). Після завершення переносу позосталі надгробки та огорожі були вивезені, могильні горбочки зрівняні, а територію кладовища засадили деревами і травою.
 
 
Парк не є суцільно зарослою деревами зеленою зоною. Регулярні ряди дерев ростуть тільки на місці могил цивільного кладовища. Не заліснена галявина з поодинокими деревами площею 90 м2являє собою багатокутник з великою кількістю розташованих безсистемно, різних за розміром западин поверхні землі.
 
28 квітня 1990 р. за ініціативою управління КДБ по Харківській області на цьому місці було встановлено гранітний камінь із написом російською: «На цій території масового поховання буде споруджено меморіал жертвам сталінських репресій. Квітень 1990 р.»
 
Спираючись на результати археографічних досліджень Редакційно-видавничої групи Харківського тому серії «Реабілітовані історією», Державна міжвідомча комісія у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій при Кабінеті Міністрів України включила до Плану робіт на 2003-й рік проведення польових пошукових досліджень території колишнього Єврейського кладовища. Вони були проведені у серпні 2003 р. під наглядом прокуратури Московського району м. Харкова та під контролем обласної комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій.
 
Було пройдено 75 шурфів. Крім 52-х одиночних поховань цивільного кладовища було розкрито 9 масових поховань, з них 6 ровів шириною 2 м, довжиною від 5 до 10 метрів та припустимою кількістю останків від 500 до 1000 осіб, а також поховальні ями розміром 2х3м. Шурфування виявило наявність насипаного значно пізніше після проведення поховань додаткового 2,5-метрового шару земляної суміші з будівельними матеріалами та металобрухтом. У зв’язку з цим верхній шар останків у масових похованнях знаходився на глибині від 4 до 5 метрів. Глибина поховальних ям та ровів разом з насипним шаром сягає 7м. В усіх виявлених масових похованнях у останків були ознаки вхідного та вихідного отворів на черепах. Жодного анатомічно цілого кістяка, як це буває в окремій могилі, не виявлено. Кістки людей були перемішані з фрагментами одягу та взуття, а також окремими речами (мильниці, зубні щітки і т. ін.). Також було виявлено стріляні гільзи від патронів калібру 7,62 мм.
 
Згідно з актами Харківського обласного бюро судово-медичної експертизи, отвори на черепах утворилися від пострілу вогнепальної зброї калібру 7,62 мм, що могло стати головною причиною пошкодження головного мозку й смерті цих людей. Експертизою також зафіксовані численні переломи черепних кісток, характер яких вказує на те, що вони могли бути спричинені дією тупих твердих предметів.
 
Довідка. Пістолетний патрон калібру 7,62х25 мм було вибрано в 1930 р. для нового радянського самозарядного пістолету. Він був різновидом дуже потужного пістолетного патрону 7,6325 мм «Маузер», що вперше з’явився в СРСР ще у 1920-ті роки з партією пістолетів MauserC96. Зустрічається навіть інформація, що ці патрони випускав у 1920-ті роки Подольський патронний завод. Пізніше ліцензія на їхнє виробництво була офіційно закуплена у німецької фірми DWM. Новий пістолетний боєзапас отримав позначення «7,62-мм пістолетний патрон зразка 1930 року». Також ці патрони іменуються «патронами маузера калібру 7,62 мм».
 
 
Під час польових досліджень була розкрита також поховальна яма з останками дітей та дорослих, вказана наприкінці 1980-х років харків’янином А.К. Прасолом як масове поховання жертв голодомору в 1933 році, випадковим свідком якого він був. У ній були виявлені останки без кульових пошкоджень черепів.
 
Судово-медична експертиза фрагментів кісткових останків із масового поховання трупів без кульових пошкоджень встановила, що вони належали дитині, у якої ще були молочні зубки.
 
2005 року масове поховання дітей було оконтурене. На могилі встановлено Хрест з табличкою, що могила належить жертвам Голодомору 1932 – 1933 років. Поруч з нею у листопаді 2005 року було урочисто перепоховано 30 останків жертв Голодомору 1932 – 1933 років, виявлених у масовій поховальній ямі на колишньому Кирило-Мефодіївському цвинтарі, закритому восени 1933 року. Вже 1934 року його територію було перетворено на парк культури й відпочинку ім. Артема. Поховальну яму випадково виявили будівельники, огороджуючи ділянку парку, виділену приватній фірмі під будівництво культурно-розважального комплексу (?!!).
 
Результати польових пошукових досліджень, проведених у серпні 2003 року, дозволили Державній міжвідомчій комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій при Кабінеті Міністрів України вважати факт поховання у північно-східному куточку Комсомольського парку по вул. Академіка Павлова м. Харкова 6 865 осіб – жертв політичних репресій, а також жертв Голодомору 1932 – 1933 років доведеним. Про це Комісія у листі від 15 вересня 2003 р. повідомила голову Харківської облдержадміністрації Є.П. Кушнарьова і зазначила, що «наступним етапом робіт на цьому місці має стати облаштування місця масового поховання жертв політичних репресій 1937 – 1938 рр. та жертв Голодомору 1932 – 1933 рр., взяття його на державний облік і встановлення охоронних зон».
 
Попри неспростовну доведеність масового поховання жертв тоталітарного комуністичного режиму на ділянці Комсомольського парку та рекомендації Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій при Кабінеті Міністрів України, меморіалізації та належного облаштування пам’ятного місця так і не відбулося. Наразі позначено пам’ятними знаками – Хрестами дві могили жертв Голодомору та підтримується у задовільному стані встановлений ще навесні 1990 року гранітний камінь.
 
 
Натомість харків’яни – члени товариства «Меморіал», інших громадських організацій та демократичних партій і родичі похованих тут жертв репресій приходять до цього невиразного пам’ятного знака з квітами, аби вшанувати пам’ять невинно замордованих співвітчизників, батьків і дідів, пом’янути їх у річницю розстрілу. Раз на рік – у День пам’яті жертв Голодомору сюди приносять квіти керівники Московського району м. Харкова. І хоча рівчачок пам’яті тонкий, його постійний біг сповнює надією, що й на цьому знищеному в радянські часи кладовищі, де знайшли останній притулок майже 7 тисяч жертв політичних репресій і неполічені жертви Голодомору, повстане справжній Меморіал.

Ніна ЛАПЧИНЬСКА

Осенью несколько новых законов окажут существенное «покращення»

  • 22.08.13, 09:52

 

Этой осенью вступают в силу сразу несколько новых законодательных актов, которые окажут существенное «покращення» на жизнь украинских граждан.

Самым важным из них является скромное постановление «Об установлении предельной суммы наличных расчетов», принятое Нацбанком Игоря Соркина, которое вступает в силу уже через 10 дней.

Постановление состоит из двух пунктов, один из которых касается бизнеса, другой — потенциальных покупателей квартир и дорогих авто. Бизнесу, НБУ ограничил возможность расчетов между собой налом суммой не более 10 тысяч гривен в течение одного дня. Кроме того, это ограничение касается и предпринимателей, так что те, кто получает зарплату, числясь «упрощенцами», теперь в случае превышения 10-тысячного порога будут получать ее частями.


Также данное постановление предусматривает, что обычные граждане не смогут заплатить налом за товары или другую покупку больше 150 тысяч гривен в течение одного дня. Это меньше 20 тысяч долларов США. В эту категорию подпадают все квартиры в больших городах и автомобили выше среднего уровня. 

Скромная киевская однокомнатная квартира стоит 50 тысяч долларов и, имея эту сумму на руках, ее надо перевести в гривну, где потеря от подобного перевода составить около 1—2%. Потом, положить деньги на счет в банк и только после этого перевести деньги на счет продавца, при этом уплатив за услугу 3%. В итоге, квартира обойдется на 2-3 тысячи долларов дороже. 

Теперь необходимо отметить Закон об утилизационном сборе на импортные автомобили. Согласно принятому Верховной Радой закону об утилизационном сборе на импортные автомобили (или купленные у иностранцев), к цене импортных легковушек добавится 5,5 тыс. гривен, грузовиков и автобусов — 11 тысяч. Причем, сумма может быть больше в зависимости от объема двигателя и срока эксплуатации. Отменить экосбор могут только в случае давления ВТО. 

А вот военнослужащих Вооруженных сил в сентябре ждут хорошие новости: согласно постановлению Кабмина, их зарплата повысится сразу на 40%. По словам замминистра обороны Владимира Можаровского, комбат в звании майора будет получать на 700 грн больше — 4,8 тысячи вместо 4,1 тысячи. Причем это не последнее существенное повышение: в 2014-м ожидается рост доходов военнослужащих еще на 40% — с тем, чтобы они выросли в два раза по сравнению с началом 2012 года. 

Кроме вышеизложенного, с 1 сентября на украинские сигареты и алкоголь будут клеить новые акцизные марки. Размер их не меняется, зато стоимость будет в 2,5 раза выше; правда, в денежном исчислении это не так уж и много — цена алкогольной будет 27 копеек вместо 10, сигаретной — 14 копеек вместо 5,5. Но с учетом накрутки налогов цены на конечный продукт могут повыситься на 20—25 копеек. 

Новая норма, принятая в рамках админреформы: единый соцвзнос теперь нужно будет платить не в Пенсионный фонд, а в Миндоходов Александра Клименко. Это добавит головной боли бухгалтерам предприятий и упрощенцам; все остальные могут быть спокойны: размер сбора не меняется. 

Также необходимо отметить, что с 1 сентября вступает в силу закон о трансферном ценообразовании, ухудшающий жизнь нечестным бизнесменам. С его помощью фискальное ведомство Клименко сможет контролировать операции по переводу средств свыше 50 млн грн из Украины на счета в странах, где налог на прибыль меньше нашего минимум на 5%.

  

ua-economics

У Львові діаспора та опозиція молились за жертв Голодомору.

  • 21.08.13, 10:59
Учора, 20 серпня, у рамках 10 Світового Конгресу Українців у Львові пройшла жалобна хода та відбулася панахида за загиблими під час Голодомору 1932-1933 років. Нагадаємо, що цьогорічний Конгрес присвячений пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932–33 років у його сумну 80-ту річницю.

У ході взяло участь майже тисяча осіб. З представниками української діаспори ходою пройшли і лідери опозиції Арсеній Яценюк та Віталій Кличко.

Віталій Кличко та Арсеній Яценюк тримались один від одного на відстані.

"Батьківщина" стояла окремо від УДАРу.

Учасники заходу тримали у руках по п’ять зв’язаних чорною стрічкою колосків, які після молитви поклали до пам’ятника Т. Шевченку.

Президент Х Світового конгресу українців Євген Чолій нагадав, що СКУ цього року присвячено 80-им роковинам Голодомору в Україні 1932-33 років.

Євген Чолій.

Він закликав українців у діаспорі донести правду про ці події світовій спільноті.

Генеральний секретар СКУ Степан Романів закликав 23 листопада українців усього світу приїхати в Україну та вшанувати пам’ять закотованих голодом.  

Якщо Росія отримає Україну, наступною буде Польща

  • 21.08.13, 10:02



Польща грає роль «європейського адвоката» України, оскільки добре усвідомлює: якщо Москва поверне контроль над Києвом, наступною виявиться Варшава. Про це заявив почесний президент Києво-Могилянської академії В'ячеслав Брюховецький.

«Чим більше Росія буде тиснути на Україну, тим позитивніше ставитиметься до нас Європа. Просто зі співчуттям і розумінням того, що, якщо Росія захопить у свої обійми нас, потім вона візьметься за Польщу. Експансія на Польщу теж дуже характерна для Росії. У свій час вони робили дуже суттєві кроки по придушенням католицизму і самого польського національного духу в Польщі. Ідеологічна нелюбов росіян до поляків загальновідома. І поляки добре розуміють: якщо Росія прибере Україну, то наступними будуть вони», - сказав Брюховецький в інтерв'ю газеті «Україна молода».

«Україна має посісти те місце в Європі, яке вона вже займала в різні періоди своєї історії. Фактично вся територія України була свого часу реальною частиною Європи. Той же Донбас, принаймні, південний Донбас, Причорноморські і Приазовські землі були нехай провінційною, але частиною Еллади. Я вже не кажу, що в різний час українські землі мали столицею великі європейські міста - Варшаву, Прагу, Відень, Бухарест. І це все існує в нашій колективній пам'яті», - роз'яснив президент Києво-Могилянки.

«Чи може перешкодити Росія? Я вважаю, що не може. Поїзд пішов. Про це свідчить агонія, яку спостерігаємо сьогодні на політичній арені Росії. Останні події з митними заборонами, газовим питанням свідчать про те, що антиукраїнські сили судорожно хапаються за прогнилу соломинку. Між іншим, зовсім забувши той досвід, який вчить мудрих політиків. Слід згадати, як розвалився Союз, а прибалтійські країни першими почали йти до Євросоюзу і НАТО, і як тоді Росія робила блокаду, відключала газ - а вони йшли. І як тільки вони стали членами Євросоюзу, ставлення Росії моментально змінилося. Це вже рівноправні партнери, не васали. І те ж саме буде і тут», - упевнений Брюховецький.

Новий регіон

Жільбер де Ланнуа (Gilbert de Lannoy) в історії України

  • 21.08.13, 09:47
Історія України конче потребує гуманізації. Час би вже покинути ратні поля й підкилимні ігри і придивитись до окремих її персонажів, які не лише билися з татарами, ляхами і москалями, а й створювали багатства духовні й матеріальні, раділи, сумували, подорожували.

Наша країна  і в  давні часи зовсім не виглядала на терра інкогніта, як це зручно уявляти собі деяким постмодерним історикам, що вихоплюють яскраві цитати з різних баронів Мюнгаузенів і віртуозно їх інтерпретують, відповідно до тієї чи іншої концепції історії. І у ХХ ст. знаходились поляки, які щиро вірили, що по Москві досі ходять ведмеді, тож варто не плітки переповідати, а шукати авторів, які сумлінно ставились до подорожніх нотаток. Як, наприклад, чернігівський  ігумен Данило Паломник, який залишив опис своєї подорожі до Святої Землі – Єрусалиму. У "Житии и хождении Данила Руския земли игумена" він описав  подорож, яку здійснив у 1106-1108 pоках. Його записи були настільки багаті на відомості з географії, історії, етнографії, що їх навіть переклали грецькою, німецькою та  французькою мовами. На жаль, наші історики рідко використовують  такі джерела хоча б для такої вкрай потрібної справи, як популяризація історичних знань, не кажучи вже про те, щоб створити повну картину світу минулого, пронизану шляхами, зв’язками, стосунками. Досі не написано історії прочанства в Україні, хоч ця тема більш ніж актуальна з огляду на потяг до мандрів,  такий потужний нині в нашому суспільстві.

Мандрівники намагались справити гарне враження, щоб здобути прихильність господарів. І саме прочани, купці, дипломати закладають перші основи толерантності до звичаїв різних народів. А їхні подорожні нотатки, не надто розлогі в 15 чи 16 столітті, потребують наукового дослідження і вміння читати поміж рядків. Усе, що написане в минулому, є історичними документами, навіть поезія. Вони часом дають правдивішу картину життя суспільства, ніж офіційні літописи чи укази. Особливо, коли йдеться про повсякденне життя.

Середньовічні мандри як засіб самореалізації

Саме життя спонукає нас до подорожей, але вибираються з серединного світу лише найвідважніші й найдопитливіші. Втім для середньовічних лицарів подорожі були обов’язковими. На початку 15 ст. лицар Західної  Європи, щоб досягнути певного статусу, мусив взяти участь у битвах з язичниками у чотирьох країнах – Прусії, Литві, татарських землях і, звісно, в Палестині. Дарма, що населення Литви було на той час хрещене, і тевтонські лицарі про це чудово знали, однак приховували, щоб отримувати фінансування  від європейських монархів. Жільбер де Ланнуа (Gilbert de Lannoy) – (1386-1462), який став доволі пізно лицарем (у 27 років), потрапляє у Прусію та Литву після Грюнвальду, битви, що поклала край традиційним хрестовим походам і, практично, знищила орден, який поставив себе над іншими державами і вже не відповідав новому часу. А для народів Східної Європи  це – ще й початок Ренесансу.

І тому в житті Жільбера де Лануа, який шукав місця під сонцем разом з іншими синами шляхетних, але незаможних родин, було більше дипломатичних, ніж ратних успіхів. Та це не завадило йому разом з братами стати першими лицарями Ордену Золотого Руна, найбільш аристократичної спільноти всіх часів і народів. Започаткував цей орден Філіп ІІІ Добрий, герцог бургундський, 1430 року у день весілля з принцесою Ізабеллою Португальською. Але під час першої подорожі на слов’янський схід  1413 року Жільбер де Ланнуа був ще не надто значною особою і мусив покладатися на свої людські риси. Яким він був – треба читати між скупих рядків. Насамперед – комунікабельним. Жодного разу під час зустрічей з монархами, шляхетними особами він не мав конфліктів чи непорозумінь, ніколи не дозволяв собі висміювати чужі звичаї. Складається враження, що він намагався не помічати межі між цивілізованістю і варварством, сприймаючи християнський світ як щось однорідне і спокійно ставлячись  до різних конфесій. У мемуарах він постійно згадує всіх жінок, дружин, сестер і доньок монархів, звертає увагу на їхні зачіски, спілкується з ними. Куртуазність – без неї лицарям не можна, це частина їхньої культури. Найбільшим культурним шоком для нашого фламандця стало те, що у Новгороді жінок продають на ринку. Принаймні, йому так здалося. «Вони мають у своєму місті ринок, на якому продають і купують собі жінок, маючи на це право, (але ми, істинні християни, (francs сristiens) не наважились би нізащо чогось такого вчинити) і купують своїх жінок одну замість іншої за шматок чи два срібла як  погодяться – так, щоб один дав достатньо». Це зауваження досі викликає подив у російських істориків. Описуючи шляхетних новгородців та псковитян, Ланнуа знаходить європейські відповідники їхньому становищу: наприклад, бояри для нього – сеньйори, посадник – дюк. Він накладає європейську станову матрицю на слов’янський світ, знаходить аналогії, порівнює на основі власних спостережень.

Ланнуа подає, де це можливо, відстані між населеними пунктами, що дозволяє встановити втрачені назви. Оскільки все сприймалося на слух, то деякі назви трохи деформовані або скорочені.

Важко знайти людину 15 століття, яка б так багато мандрувала світом. Перед тим, як потрапити  в наші краї, Ланнуа часто відбував прощі, зокрема до Палестини, й  мав що розповісти. Тому його дуже радо сприймали в Новгороді та Пскові, куди він приїхав, властиво, як турист, коли виявилось, що війни у Прусії не буде. Грюнвальдську битву він пропустив, бо воював тоді з іспанцями проти мусульман, тому міг сподіватись на прихильність князя Вітовта, одного з героїв цієї битви народів. Для самооцінки Ланнуа не меш важливою була щедра гостинність новгородців, серед яких він почувався дуже комфортно. Звісно, він був людиною свого часу, як і ми – свого, тобто трохи обмежений і наївний, але завжди готовий здобути нові знання. Усі ж гріхи він спокутував на  численних прощах. Девіз на  його гербі – «Для спасіння душі».

Галицькі враження фламандського лицаря

Для нас, українців, особливий інтерес становить подорож 1421 року, коли Жільбер де Ланнуа побував на Галицькій Русі, зокрема у Львові. Потрапив він туди після полону в англо-французькій війні. Через рік його викупили за 1200 золотих дукатів та бойового коня. Бургундський герцог Філіп Добрий призначає Лануа камергером двору і посилає його у велику подорож, маршрут якої вражає і сьогодні: Прусія, Литва, Польща, Молдавія, Крим, Константинополь, Єгипет, Сирія і Палестина. Жільбер де Лануа вирушає  вже не як шукач військових пригод, а дипломат. Місія його полягала в тому, щоб повідомити монархів про мирну угоду між англійцями та французами і розглянути перспективи можливого хрестового походу проти турків, щоб відновити Єрусалимське королівство. Подорож тривала два роки. Послухаймо самого Лануа. Ці свідчення мали б увійти в підручник української історії.

«Я відшукав  короля в глибині пустель Польщі, (у значенні – незаселені місцевості) в одному бідному місці, що його називають Озимини (Oysemmy) (зараз це два села – Велика Озимина і Мала Озимина),  й виконав стосовно нього своє мирне посольство від 2-х королів згаданих і представив коштовності (подарунки?) короля Англії. Він пошанував мене, вислав  наперед за тридцять льє загін, щоб відпровадити мене своїм коштом, і наказав у згаданій пустелі зробити для мене дуже хороше помешкання із зеленого листя та гілля для того, щоб я перебував біля нього. Король водив мене на свої лови, такі, на яких брали ведмедів живцем, зробив для мене 2 розкішні  учти: одна парадна, на якій було більш ніж 60 пар страв, посадив мене за свій стіл і посилав мені постійно їжу. Король вручив мені листи, які я просив у нього; вони були адресовані імператору турецькому, з яким він перебуває в союзі проти короля Угорщини; вони мали служити для мене захистом в Туреччині. Але він сказав мені, що згаданий імператор ( Магомет ІІ) помер, внаслідок чого у всій Туреччині війна, і потрапити туди суходолом неможливо. Я пробув у нього 6 днів. При від’їзді він дав мені двох коней, дві кобили, два відрізи шовку, сто соболиних шкурок, руські рукавиці, три чаші накладного золоченого срібла, сто флоринів угорських і  сто флоринів богемськими грошами».

Цього літа я побувала в селі Велика Озимина, яке розташоване біля траси Самбір – Дрогобич, на берегах Бистриці. Саме село – на рівнині, але за трасою починається пасмо пагорбів, вкритих густим лісом, де очевидно й відбувались королівські лови. Не уявляю, як це спіймати ведмедя живцем, але ще в часи мого дитинства там водились ведмеді, які проганяли людей, що приходили збирати малину. Саме село дуже маленьке, але ошатне, там навіть зберігся старовинний цвинтар біля церкви, тоді як за радянських часів місцева влада їх усі позносила. І з цього села походять також прадід, дід та батько Івана Франка.

Очевидно, таке просте життя  в  курені видавалось звиклому до багатих замків європейцю досить екзотичним, а тому гостинний Владислав Ягайло  вирішив показати йому Львів, на той час ще густо населений німцями.

І так як король був там в аустельному місці, він послав мене до одного руського міста, що звалося Лемберг (Lombourg), що в Русі, щоб влаштувати  для мене щедре прийняття (bonne chiere). Там сеньйори та міщани влаштували для мене дуже велику учту й подарували шовкову тканину,  а вірмени (Hermins)  влаштували танці й дали мені нагоду гарно пообідати і побесідувати з дамами (et me firent faire bonne chiere avecq les dames). Згаданий король наказав провести мене впродовж кількох днів за межі держави його коштом.

Як бачимо, Ланнуа добре розбирався в політичній географії. Львів для нього – руське місто, яке знаходиться в Польщі. Що прикро, в матеріалах до історії Львова  не знайшлося місця про цю зустріч.

Яким побачив Львів Жільбер де Ланнуа? На той час у місті проживало 10 тисяч мешканців з дуже сильною вірменською громадою. На площі Ринок стояла нова готична ратуша з годинником на вежі. У місті будинки були побудовані на пруський штиб: будинки мали дерев’яний каркас, закладений цеглою, працював також водогін, що проводив воду з Погулянки. Місто мало цілком готичний вигляд, про який нагадує нам зараз  лише Латинська катедра.

Далі зі Львова  Жільбер де Ланнуа їде до Белза (Beltz), що належав тоді мазовецькому князеві Земовиту IV Земовитовичу, але згадує лише про те, що опікувалась ним княгиня Олександра, сестра Ягайла, яка забезпечила мандрівника  всім необхідним. Там же Ланнуа міг зустрітися з домініканцями, які надійно укріпились в місті, і власне їм завдячуємо тими архітектурними пам’ятками, які роблять нині Белз надзвичайно привабливим для туристів. У Кам’янці (деякі дослідники вважають, що це був Кременець), лицар зустрівся з литовським князем Вітовтом. Інші ж дослідники вважають, що, повернувшись знову до Львова, Ланнуа  поїхав у замок Кам’янець, що у Кросно. На це вказує і Ян Длугош у 9-й книзі своєї «Історії»: «В найближче місто Кросно прибув сам Польський король незабаром після того, як йому відрекомендувався в Озиминах де-Ланноа». Отже, ми маємо підтвердження факту перебування  в Озимині посланця Філіпа Доброго. У 15 столітті  ці «безлюдні» терени починають активно заселяти волохи.

До Кам’янця (Подільського) великий симпатик лицаря князь Вітовт відправляє його вже з охороною, що складалася з русинів, волохів і татар. А замок в цьому місті викликає захват у фламандця, який чимало вже бачив. Місто 1393 року захопив Вітовт. І знову ж про ці відвідини не згадують в хроніці міста, наче бургундські камергери часто навідували Україну в 15 столітті й писали про неї у мемуарах. Варто зауважити, що там, де це потрібно, Ланнуа вміє влучно й професійно описати політичну ситуацію. Великий князь Вітовт для нього – центральна постать  слов’янського світу того часу. Від нього лицар отримує також охоронні грамоти, писані руською (староукраїнською), татарською і латинською мовою, для подальшої подорожі в мусульманський світ.

Історія без кольору і смаку

Про фламандського лицаря Жільбера де Ланнуа, який на відміну від  братів, що теж були лицарями Ордену Золотого Руна, залишив мемуари про свої подорожі, пишуть бельгійці, французи, а також литовці, росіяни, білоруси, поляки, бо в їхніх краях він побував, але немає жодного українця. Якась сіра зона. Не згадують у нас і венеційського дипломата Амброджо Контаріні, що побував у Луцьку, Житомирі, Києві та Причорномор’ї у 1474 році  й написав про це. Не згадують біженця з Риму поета Філіпа Буонакорсі, що написав життєпис архиєпископа і першого гуманіста Григорія із Сянока і знайшов притулок у Львові  та Дунаєві. Безперечно, поодинокі згадки про це є, але як щось несуттєве, не варте особливої уваги, бо з нетрів української історичної науки  досі визирає політичний монстр з його байдужістю до життя окремої людини. Деякі теми ігнорують як такі, що про них вже написали історики інших країн. Власне, український погляд на історію мандрівки Жільбера де Ланнуа потрібен не менше, ніж коментарі росіян  чи білорусів до його нотаток. 15 ст. в історії України подається як щось невиразне, тьмяне і здебільшого у зв’язку з виникненням  православного козацтва з виразною неприязню до католицької шляхти. По суті, в історичній науці досі триває романтична доба з постколоніальними реверансами в бік інших народів. Наші науковці зашорені академічними вимогами і не вміють писати  про  історію цікаво. За це їх зараз уже критикують, але мине ще багато часу, поки з’являться науковці, які володіють пером.

Аргумент «не пора» і вибірковість тем завдають більше шкоди самоідентифікації молодого покоління, ніж «радянізація» підручників. Де потрібно вибирати між білим і чорним, виникає короткозорість. Пора би вже історикам України врешті звільнити нас від незаслуженого прокляття читати нашу історію з бромом. Вона не лише трагічна, а й прекрасна, вона не лише чорно-біла, а й барвиста. Це залежить від того, з якими намірами ми відчиняємо двері в минуле нашої батьківщини. Щоб побувати на понурій тризні чи на справжньому бенкеті з вином, музикою і вродливими жінками у завжди гостинному Львові.

Джерело: 
ZAXID.NET
Автор: Галина Пагутяк

Помічниця Віктора Медведчука - наркоторговка

  • 21.08.13, 09:38



До редакції "Відділу пропаганди" не раз доходили чутки, що знаменита помічниця Віктора Медведчука, журналістка Оксана Шкода у свій час відсиділа чималенький строк у тюрмі. Чутки стверджували, що сиділа Оксана Шкода не за якесь дрібне шахрайство, а за розповсюдження наркотиків, при чому в особливо великих розмірах. Проте доказів на руках ми не мали, і коли, було, випадково згадали про цей епізод її біографії в коментарях на "фейсбуці", наш акаунт заблокували на добу - "за наклеп".

Ну що ж, наклеп - не наша спеціалізація, ми любимо істину. Було проведено спеціальне розслідування, і ми з великою втіхою представляєм шановним читачам його результат.



5 років 6 місяців по статті 229-1, частина друга.



Беручи до уваги, що суд дав Шкоді більше п'яти років, значить, у складі її злочину було або залучення у наркоманію неповнолітніх, або вона розповсюджувала наркотики у школах, або оперувала великими партіями, або торгувала особливо небезпечним зіллям, або притягалася за цей злочин не вперше. Про ці подробиці, ми гадаємо, Оксана Шкода може розказати і сама, якщо хто спитає.

Для тих, хто, можливо, не в курсі щодо цієї визначної особистості: Оксана Шкода - не просто якась пересічна журналістка, яка змогла задружитися з самим путінским кумом. Вона є послідовною прибічницею "Русского міра", і постійно працює проти України в усіх можливих анти-українських організаціях, від вітренківського ПСПУ та "Євразійського союзу" і до "Українського вибору" включно.

Маленька ретроспектива:

З Дугіним в ЄСМ.


З Добкіним.


Дружить з Бузиною.


Відпрацьовує політзамовлення з Дурнєвим.


Останнім часом стала знаменита як палка публічна захисниця Вадима Тітушка.


Ну і так, фото з регіоналівського мітингу, під ручку з Самим, на пам'ять.

Це "Русскій мір" в Україні, і це його кадровий склад.


Дмитро Різниченко
http://reznichenko-d.livejournal.com/367333.html

Гуд бай, Росія! Цікаво було познайомитися

  • 20.08.13, 20:48

 

Справді, після такого гучного ляпаса українській владі, яка на гаслах інтеграції з Росією здобувала прихильність своїх виборців і перемагала своїх опонентів, важко втримати братерську посмішку. Простакуваті донецькі хлопці чомусь наївно гадали, що досить їм буде пообіцяти зробити російську мову другою державною й підготувати спільні підручники з історії та проімітувати в цьому напрямку якийсь рух, як вони отримають дармові енергоресурси й індульгенцію на пограбування власного Техасу лише техасцями. У відповідь їх попросили стати на коліна. І здатися на милість переможця, котрий, звичайно, щедро відзначить вірних.

Але простакуватим донецьким хлопцям вистачило розуму здогадатися, що буде після цього. З апетитами й методами ведення бізнесу російських братів вони були ознайомлені. І на їхньому фоні виглядали ангелами. Тому сказати, що Янукович, Азаров, Ахметов, Фірташ, Арбузов, Клюєв, Єфремов, Чечетов, Прасолов – до речі, жодного етнічного українця! – образилися на російських керівників – це значить просто промовчати. Їх поставили під стінку й примусили зробити остаточний вибір і не водити за ніс Росію. Але здатися тут на милість переможців – це не лише втратити владу. А що ще важливіше – гроші! Проте, для них гроші й влада були нерозлучними й взаємозалежними впродовж усього часу панування.

Натомість, підписавши Асоціацію з Європою, вони ще можуть довго дурити наївних і довірливих німців із французами. Поки по-дорослому не запакуються. А росіяни враз все віднімуть. І який тут вектор розвитку?!

Може, Володимир Путін як і Борис Єльцин не стануть національними героями України. Але слід їм віддати належне: вони все зробили, щоб розірвати два колись братні тіла, що за минулий час уже досить міцно зрослися. І відпустили Україну у вільне плавання.

Не думаю, що вони свідомо цього хотіли. Більше того, вони хотіли зовсім зворотного, справедливо підозрюючи, що українець і росіянин нікуди один від одного не дінуться. А українці без підтримки братнього плеча не зможуть утримати курс свого корабля на чисту і велику воду. Тим більше, що отримали вони у спадок навіть не корабель, а його уламок, котрий не мав ні керма, ні вітрил. Лише поганенькі весла різної величини, котрі до того ж і гребли в різні напрямки. На цьому уламку ніколи не знали як вираховується курс крабля і ніколи не приймали рішення. Тобто, культура управління була начисто відсутньою.

Та як не дивно, але корабель поплив. І в іншу від них сторону. Як уже він пливе – то вже інша справа. Але пливе. І як же охота жбурнути в невдячних каменюкою! Із пращі. Не будь вони росіяни. А був час, коли кращі із них, пам`ятаючи традиції «сострадательной» російської філософії, культури й літератури, мріяли про велике.

«Чи велика ми нація – маємо довести не великою територією, не кількістю підневолених народів, а величчю поступок і глибиною орання того, що залишиться після відходу земель, що не схочуть жити з нами». Олександр Солженіцин «Архіпелаг ГУЛАГ».

Звичайно, у в`язниці зовсім вільно думається. В Кремлі чи під Кремлем кут зору радикально змінюється в російських інтелігентів. І вони вже задумуються як зберегти імперію, як законсервувати велич убогості й безнадії? Саме це й продемонстрував згодом незабутній Олександр Ісайович у своїй філософській праці «Как нам обустроить Россию».

 Гаразд. Все це нині вже історія. Епічна лірика. Що далі? Оголошенням торгової війни, від якої найбільше втратить, звичайно, Україна, Кремль у плечі штовхнув Банкову в обійми Брюсселю. І назад, здається, ходу немає. Адже якщо нині різко повернути, то репутаційні втрати будуть страшними. Як не для одного, так для іншого. Можна, звичайно, потихеньку вигрібати. Як було із сиром. Але сир може досить довго лежати на складах і чекати свого часу. А м`ясо, молоко, овочі, фрукти, цукерки, пиво не діждуться, очевидно, російських «состраданий». Їм треба буде шукати інший ринок збуту. І треба шукати. На війні, як на війні. Грузія колись досить швидко впоралася з цим завданням. І ще й виграла від цього. 

Але щоб розраховувати на підтримку Брюсселю, доведеться таки прийняти всі його правово-політичні умови. Весь список Фюлле. І як зіницю ока оберігати Юлію Тимошенко. А не дай Бог що з нею трапиться!.. Он Москвою різні чутки ходять про стан здоров`я пані Юлії. І одна одної трагічніші… А це тепер козирна карта Віктора Януковича. Під яку можна буде продиктувати й певні умови свого безхмарного майбутнього.

 Залишається лише дивуватися незграбній, примітивній і недалекій стратегії російського керівництва. Експерти стверджують, що під впливом сланцевої революції в США незабаром катастрофічно впадуть ціни й обсяги закупівлі газу, а за ним і нафти. Польща вже в 2014 році починає масовий видобуток сланцевого газу. Як усе це через 2-3 роки обернеться для Росії, яка на відміну від країн Перської затоки на піку нафто-газових цін не потурбувалася про інноваційний розвиток промисловості, оновлення інфраструктури – один Бог святий знає. Одне зрозуміло: тоді буде вже не до Русского мира й поновлення Російської імперії. Можуть розпочатися зворотні процеси. Адже, як відомо, імперії не вічні. В цьому логіка розвитку історії. 

Проте, якщо президент Росії полетів зі стерхами, то це вже серйозний симптом. На таке міг наважитися тільки небожитель, або цар, що перейнятий питаннями вічності й далекий від мирських дрібних турбот. Зі всіма наслідками, що випливають звідси. Бо разом із президентом відлетіла у далекий вирій і велика політика. Що ж, «Была без радостей любовь – разлука будет без печали…» Гуд бай, Росія! Дуже цікаво було познайомитися. Чи не так?

 

Виктор МОРОЗ