9 травня – день перемоги чи жалоби

Нажаль є ще багато українців, які досі вважають 9 травня днем перемоги.
Якби я був росіянином, а тим більше членом комуністичної партії, я б
гордо заявляв що це найвеличніше з усіх свят – велика перемога, тріумф
комунізму. А так, слава Богу, я є українець, і гордий з того. Проте я
не знаю чого радіти? Можу порадіти за англійців, французів та інших
країн, які звільнилися від кривавого фашистського панування. За свою
націю радіти не маю підстав, так як ми лишились з тою самою диявольською
системою влади, яка до середини 50-х років продовжувала винищувати
борців за волю України як в Україні так і за її межами, коли в нас був
голодомор 33-х років, та після війни у 46-ому, вчиненими тими
„визволителями” України як нам твердили і продовжують твердити. 6 млн.
Українців у складі радянської армії причетні до повалення фашистського
режиму. Із поваленням фашизму вони свідомо чи не свідомо остаточно
вкорінили на території України комуністично-репресивну антиукраїнську
ідеологію, продукти якої ми відчуваємо і досі. Якщо сучасні керівники
Німеччини, Італії та Японії усвідомили прорахунки своїх попередників, і
для того щоб впливати на світ вони замість використання „заліза і меча”
вправно використовують науково-технічний реванш, то сучасні керівники
пострадянського табору не зробили і досі належних висновків. Досі не
відбувся суд над злочинами комунізму та заборона комуністичної ідеології
як людиноненависницької в Україні. Таким чином після розвалу СРСР не
провівши люстрації влади, бувші комуністичні діячі змінивши колір та
назву, отоваривши радянську касу, узурпували владу в Україні. Замість
того, щоб дбати про розвиток Національної Держави, вони навпаки роблять
все можливе для дискредитації національних сил та недопущення українців
до влади.
Сьогоднішній парадокс полягає у тому, що ті герої,
завдяки яким ми сьогодні маємо незалежну державу із їхнім синьо-жовтим
прапором та тризубом, керівництво цієї держави не тільки їх ігнорує, а й
дозволяє окремим політичним силам паклюжити їхню пам’ять.

Сьогодні складається таке враження, що вина вояків УПА не в тому, що
вони воювали проти фашистських та більшовистських загарбників, вина їх у
тому, що кожен вояк УПА давав присягу на вірність не Сталіну чи фюреру,
а українському народові. Що тепер цей український народ , подекуди
зросійщений та зомбований московськими партіями в Україні, продовжує до
сьогоднішнього дня паклюжити святу пам’ять та героїчні вчинки вояків
Української Повстанської Армії.
Не можу стримати своїх емоцій, коли
мою націю звинувачують в колабораціонізмі. Як могло таке статися, що в
1941 році українці зустрічали німців із хлібом та сіллю? Чи маємо ми
моральне право судити їх за це? Чи не варто осудити ту нелюдську
комуністично-репресивну машину, яка довела до того, щоб українці шукали
допомоги від німців? Та вже у 1943р. ситуація змінилася: „Гітлер за 1,5
роки примусив українців полюбити радянську владу, чого не зміг зробити
Сталін за 23 роки”. Тому висновок один - українцям ніколи не було
притамане таке явище як колабораціонізм, вони лише завжди шукали слушної
та зручної нагоди використати одну силу проти іншої, щоб в кінцевому
результаті мати свою омріяну Національну Державу.

Тому на мою
думку 9 травня повино стати для України днем пам’яті за міліонами
Українців, які постраждали від людиноненависницьких тоталітарних
режимів.

14 жовтня має стати державним святом української
зброї. Саме в цей день, а не на 9 травня повино проходити вшанування
українських ветеранів за незалежну Національну Державу.