Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Шукати в архіві

Важливі замітки

Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Богдан Бо

Богдан Бо

Записи анархіста 21 ст. від 10.07.19 р. СПУ «Гарт»

10 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 10.07.19 р. 
СПУ «Гарт»



Послухав чуже і згадав про своє давнє написане і продумане, але не здійснене. Прошу зауважити головне, що «соціальна» не є «соціалістична», а дещо інше: це є «Суспільство соціальної довіри». Пояснюю це простою метафорою: коли ви сідаєте в автобус, то довіряєте своє життя водієві. Коли ви приймаєте ліки, до довіряєте тому виробнику і продавцю, що це вони і є, а не фальсифікат. Що сусід через стіну не займається експериментами з газом чи не розбирає чи збирає бомбу тощо. Ми живемо в суспільстві, де змушені довіряти свою безпеку людям, що є поряд з нами, як довіряють вони нам в тому, а разом це і складає Суспільство соціальної довіри.
Задум Соціальної парті України «Гарт» і був у тому, щоб пропагувати системне формування Суспільства соціальної довіри.

Сучасне вагітне майбутнім
 
 Вельмишановне панство з блогерів і всіх інших, хто читає чи проглядає мої дописи тут або деінде, – як я вже зазначав в минулому, я використовую цей ресурс просто для оприлюднення своїх матеріалів. І все! Мені тим Інтернет і цікавий, що я можу розмістити що хочу і забути, тобто не думати як далі донести думку суспільству - вона вже є доступна для всіх бажаючих, отож можу спокійно рухатись далі.
Далі буде Майбутнє і мене турбує, яким воно буде. Маю тверде переконання, що в житті нічого не відбувається просто так спонтанно: все має певний збіг сукупних обставин, серед яких можливі випадковості, але спільний знаменник всеодно буде закономірним. Не буду зараз обтяжувати всіх прикладами і доводами – їх безліч. Хочу сказати про інше: я викладаю свої знання і роздуми тут для спільного використання всіма, хто того забажає - ото і все.
Також хочу зазначити, що я не претендую на те, щоб бути найрозумнішим за всіх – а навіщо воно мені? Мій імператив дії походить з іншого: якщо я втаємничую свої розумові знахідки в собі через завищену самокритичність, то зроблю зле, бо не мені вирішувати, що є насправді мудре, а що – не дуже. Все вирішуєте ви, мої читачі. Знайдете собі цікаве і корисне – добре, але як не станете читати - теж не пропадете, як і я не пропаду з того. Я дуже полюбляю притчу про сіяча, що розкидує зерно, але в кожної зернини своя доля і не кожному зерняті дано прорости і вирости до повноцінного колоса. Як ще люблю повторювати іншу сентенцію: –Якщо врожай поганий – всеодно треба сіяти знову і знову. Моя робота як я її вбачаю: засівати думками українські інтелектуальні грунти. Я плекаю УКРАЇНСЬКУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНУ ЕЛІТУ МАЙБУТНЬОГО.  Придумав для цього віртуальний проект Соціальна партія України "Гарт" (СПУ "Гарт") – з тим і буду рухатись далі.
З повагою - Богдан Гордасевич.
Оскільки інтернетресурси не є певними тривалістю, то прошу все довільно копіювати, зберігати і розповсюджувати за власним бажанням. 
15:37 13.07.2012

Соціальна партія України «Гарт» (СПУ «Гарт»)

Історія і філософія задуму як його вбачаю я, Богдан Гордасевич.
Всім відома формула ринку: попит народжує пропозицію. Але що є первинним? Ясно, що пропозиція, бо інакше звідки має виникнути попит на те, чого нема. Інше питання, наскільки пропозиція є актуальною, щоб мати попит. У даному варіанті є просто пропозиція створити партію нового характеру, а саме таку, яка не виражає інтереси окремої верстви суспільства, але є універсальною і об’єднавчою інтересів всіх членів суспільства. Яким чином це можна зробити? От над цим і спробуємо задуматись.

Нормальне вільне суспільство в демократичній державі характеризує його багатошаровість і розпорошеність інтересів людей на противагу тоталітарним чи монархічним державам, де все уніфіковано під певний ідейний стандарт керуючої влади.  І що цікаво: кожна влада своїм основним критерієм існування й панування виставляє добробут народу як своє головне завдання, але майже завжди то є облудою для самої влади і бідою для людей.  Проблема в тому, що не можна ощасливити кожну окрему людину без врахування її суб’єктивної волі інакше, аніж надавши їй свободу вибору в тому пошуку особистого щастя. Свобода - це є право вибору! Вільного і розмаїтого. І особистого!Ось чому я вважаю за можливе і навіть необхідне творити суспільство з різних ідейних форм співжиття позитивного характеру, тобто щось приблизно як у Давній Греції, коли міста-поліси мали свої порядки, тільки, зрозуміло, в осучасненому варіанті. Далі можна буде деталізувати, але наразі зупинимось на цьому. В принципі теперішні державні федерації досить непогано демонструють варіантність місцевих норм співжиття.

За своїм задумом Соціальна партія України «Гарт» (СПУ «Гарт») - це партія інтелекту, отже в ній можуть бути люди різних соціальних груп від бомжів до олігархів, хоча в результаті діяльності цієї партії не повинно бути не бомжів - ні олігархів, як взагалі повинно зникнути протистояння типу експлуатованих та експлуататорів, соціальні антагонізми і глобальні конфлікти. Все це не є якоюсь нездійсненною мрією – світ неухильно до того йде, а я просто конкретно обумовлюю цей процес. Інше питання, що для виникнення об’єднання потрібно мати в достатній наявності що об’єднувати. Якщо за рівень інтелекту брати показник, який наявний зараз у Верховній Раді України згідно діяльності народних депутатів, то він занадто низький, щоб йти туди з партією інтелекту.  Ще важче, щоб таку партію оцінили виборці, які більше полюбляють обирати різноманітних «гречкосіїв», а не таких, які кажуть просту правду: щоб мати - потрібно працювати. Задурно тільки ярмо видають.

Одним з моїх особистих розчарувань під час процесу відомої «горбачовської перебудови», яка призвела до розвалу СРСР, було усвідомлення наскільки нікчемна інтелектуальна потуга є у всій нашій країні, особливо провідній верстві, якою на той час була компартія СРСР. На мою думку тільки це стало першочерговою причиною розвалу держави СРСР – убогість інтелекту починаючи від найбільш елітного апарату КДБ і до низу по всіх структурах партійних і державних. Якщо комусь здається, що я не правий, то після того, як він перехреститься і буде й далі так вважати, тоді най спробує і спростує мої закиди. Зокрема, коли мені говорять, що розвал СРСР має зовнішні причини типу дій ЦРУ чи масонів, то прошу ласкаво вказати, де були наші розумники, які все оте підступне дійство прогавили? І т. д.

Особисто я був в часи перебудови Горбачова його прихильником, як і був проти розвалу СРСР, тобто не надто переймався ідеєю повної незалежності України. І думаю будь-яка розумна людина була б проти руйнації того громадного соціально-економічного комплексу, який вже склався в СРСР, якби вчасно було реформовано політичні важелі суспільного буття, але не вистачило на те розуму - однозначно. Спробую пояснити, як би мало бути тоді на мою думку. В Радянському Союзі була спотворена система влади, яка була зосереджена фактично в абсолюті у структурі компартії як єдиної партійної сили в державі, а інші державні органи були чисто номінальні за значенням десь як дублери. Від такого «сумісництва» економіка в СРСР ставала суцільним волюнтаризмом-самодурством, а ніякою не плановою та розумно скерованою, через що і зайшла в повний ступор і «штопор», з якого так і не змогла вийти. Китай зумів завдяки інтелекту Ден Сяопіна, а ми – ні. Хоча сам задум був правильний, але коли Горбачов почав свої реформи з того, що став передавати всю владу від компартії до виконкомів рад різних рівнів, то єдиною формою збереження керованості країною стало масове переобрання чиновників компартійної номенклатури до всіх рад і їх виконкомів. Але при тому громадна інфраструктура державного керівництва через партійні ланки виявилась спустошена і тим автоматично зліквідована, замість того щоб всіма засобами треба було намагатись її зберегти і надати нової форми дії, а саме перетворити їх на осередки інтелектуальних штабів перебудови, своєрідні мозкові центри без ідеологічної упередженості.

Тепер через 25 років я вже розумію наскільки це було малоймовірною задумкою, хоча і гарною: як виявилось, у СРСР не було  не тільки сексу, але й інтелекту, тобто через відсутність інтелекту не було і сексу.  Десь так. Одночасно варто звернути увагу, що комсомольська організація в Україні зробила спробу подібного переформатування своєї структури і створила обласні так звані «ресурсні центри» за рахунок своїх коштів та майна, але вони себе абсолютно не проявили як прогресивні осередки, тому що займались виключно поглинанням різноманітних грандів й подібних програм, або легалізацією грошей в якості конвертаційних центрів тощо. Один комсомольський  за генезою Центр Разумкова діяв глобально в інтелектуальній сфері, проте і він скорше перетворився у соціологічну службу, а не потужний центр прогресивних ідей.

Таким чином в Україні, як і в цілому по СРСР, кількісно значний прошарок освіченого люду не перейшов у якісний формат - це варто визнати. Тому перші 10 років в Україні пішло на встановлення хоч якоїсь подібності до державного апарату й влади. Можна нагадати, що в Україні вже на цей час відбулось коло 12 змін державного устрою кардинального характеру, а різних малих переподілів влади - не зрахувати. Тому не дивно, що після скасування Конституційної реформи 2004 року без легітимного затвердження іншої Конституції, навіть відновленої, ми живемо в позаправовому полі, не кажучи, що фактично жоден закон чи постанова Верховної Ради України не була прийнята конституційно, тобто щоб всі голоси депутати виявляли особисто і безпосередньо під час голосування. Голосують карточки депутатів, але не їх власники, причому це робиться публічно, то кого ми такою законотворчою діяльністю дуримо окрім самих себе? Де тут розум й інтелект? Нема. Друга важлива річ: для кого визбирувати перла інтелекту? Особисто я ніколи не погоджусь з поділом суспільства на провідну правлячу еліту і сіру масу з обивателів. Який сенс у найвидатнішій еліті, яку не може зрозуміти народ? Ніякого. Перли не розкидають перед свинями. Тобто еліта повинна мати розуміння у масі людей, щоб продуктивно керувати нами як свідомою соціальною сутністю, а не стадом худоби. І знову натикаємось на парадоксальну ситуацію, що начебто цілком освічені люди діють абсолютно всупереч розумній логіці.

Для прикладу, на нашому виборчому окрузі 117 в Львові двічі підряд обирали в народні депутати відомого ультрас-дисидента Степана Хмару виключно тому, що він «морди комуністам б’є».  Коли ж у Львові почали масово закриватись великі виробництва, якими керували оті самі комуністи - тільки тоді люди почали задумуватись чи правильно вони чинять. Дивна політична деструкція мислення навіть наче розумних людей з науковими званнями мене завжди дико шокувала, бо раціональний зміст справи постійно поступався перед особистими ірраціональними й суто суб’єктивними бажаннями. Виключенням з правил був хіба що тільки Ігор Юхновський, але один він в полі не воїн. Ясно, що не морди комуністам треба було бити, як завдання №1, а шукати виходів спільно з кризової ситуації після розвалу СРСР і наявної економічної стагнації в Україні. Прогавили ми цей момент державного єднання і тепер маємо антиукраїнську буржуазну еліту з колишньої партноменклатури, яка абсолютно антинародна й антидержавна за своїми устремліннями.Моя позиція на період 1991 р. була проста і однозначна: починаємо з чистої сторінки, з повного нуля незалежно від того хто і ким був до цього часу. Так: повна і всеохоплююча амністія всім комунякам, комсомолії, номенклатурі та кедебістам з усіма їх стукачами – прощення в ім’я розбудови Української Держави. Міг би сказати, що на жаль, мої ідеї не були актуальні, однак не скажу, тому що життя пішло більш складним і розумнішими шляхом. Саме так: розумнішим. Потрібен час, щоб відбулась психічна переміна в масовій свідомості соціуму, який за своїм головним принципом надзвичайно консервативний, що і добре. Спрацював принцип: «Біда вимучить – біда й виучить!»Не буду викладати та аналізувати всі процеси, які пройшли в Україні за часи панування президентів Кравчука – Кучми (двічі) – Ющенка – Януковича, але скажу одне – всі вони були дуже корисними для нас всіх, бо ми пройшли важку і важливу школу від рабів до свідомості вільних людей. Пройшли всі: і хто хотів, і хто не хотів бути вільною людиною, але мусів нею стати. Будемо відверті: Україна свободи не завоювала – нам її нав’язали через розвал СРСР в першу чергу за ініціативою Росії. І скажу, як на мене, на той час це було дуже мудре рішення державників Росії: скинути баласт і виплисти з економічної кризи позбавивши з себе відповідальності за всі союзні республіки, перед тим викачавши через  Ощадбанк з них всі грошові ресурси. План розвалу СРСР був оприлюднений урядом Росії на чолі з Сілаєвим ще у 1988 році! Зверніть увагу: за 3 роки до фактичного розвалу СРСР, в якому вже ніхто не сумнівався! Більше того, знаю інформацію, що коли 1980 р. помер голова кабміну СРСР Олексій Косигін, то Леонід Брежнєв запропонував цю посаду Володимиру Щербицькому, першому секретарю ЦК компартії України, але той відмовився! Відмовився! І сказав щиро чому саме це зробив своєму помічнику: «Цю махіну вже не витягнути – воєнка все з’їла»

Рекомендую, щоб не було сумнівів, прочитати чудову за своєю об’єктивністю книгу Нурсултана Назарбаєва «Без лівих і правих» – розвал СРСР є передусім внутрішня причина цього державного утворення, а не суто зовнішня провокація, як це багато хто намагається подати. Не смішіть цапа: агресії проти Росії 1918 – 1920 та 1941 – 1944 років були куди глобальніші – і Російська імперія встояла! Тож ні ЦРУ та США з своїми сателітами тому винні – виключно зсередини прогнило все в СРСР. Але нас цікавить інше: свободу нам нав’язали буквально давши копняка під зад! Не тільки Україні, а всім так званим союзним республікам включно з Прибалтикою,  бо невже хтось має сумнів, що якби могли втримати – то б відпустили? Щоб отак хутко пішли з Східної Європи, якби могли далі утримувати війська й уряди цих країни? Я особисто в те не вірю, що добровільно за власним бажанням Михайла Горбачова. Криза економічна і соціальна в СРСР за часи так званого «застою» набула настільки глобального характеру, що можна подякувати Горбачову та Єльцину, що все ще досить гарно пройшло з тим розвалом.

Менше всього я також вірив у швидке процвітання України після того, як вона з колонії стала незалежною державою. Просто знаю з історії, що ніколи, наголошую: ніколи не траплялось такого, щоб колишня колонія швидко ставала прогресивним мобільним державним утворенням – на все потрібен час. Держава – це надскладний соціальний формат суспільного буття, тому це все одно, що вірити у побудову великого міста всього за кілька років. Неможливо таке: ні Мадрид, ні Санкт-Петербург, ні Бразилія, ні Астана не будувались за коротку мить, а що вже казати про державу. Зауважу, що дуже не люблю, коли починають про Україну казати з погляду порівняння з іншими країнами як Прибалтійські чи Грузія – це абсолютно не співвідносні порівняння, як не можна порівнювати гарний хутір чи містечко з великим містом – це надто різні речі. Україна – величезна держава і розбудова її досить складний процес,  який ми тяжко-важко проходимо й долаємо.

І ще хочу зауважити на одному важливому моменті, який часто використовують в політичних процесах, що ось це наче «єдиний та останній шанс» кудись там вийти чи все врятувати тощо. Коментар може бути тільки один: «єдиний та останній шанс» це може і так, але виключно для вас, хто про це галасує та репетує, тоді як для України все це просто епізод історії людей, що живуть в цей час на її землі. Були до них інші, як дасть Бог – будуть інші й після них. Україна – це земля, де ми гості і дещо паразити. Думаю, це варто сказати кожному, як і усвідомити кожному! Тому що це головна причина, яка дає мені заспокоєння від того, що життя складається не зовсім так, як би мені хотілось. Власне весь проект Соціальної партії України «Гарт» присвячено тому, що я хочу з одного боку зібрати важливі матеріали як базові для того, щоб виразити яким би я особисто хотів побачити Українську Державу: – Державу честі, спільної справедливості і благополуччя. Мрія? Звичайно. Але ж мрії мають властивість здійснюватись! Особливо, якщо мрія стає масовою.

По-друге, моя ідея дії досить проста і її назва «Мозковий штурм» – це процес, коли люди з певним рівнем ерудиції та досвіду, збираються задля вирішення конкретних проблем і висловлюють всі можливі способи їх вирішення включно до найдивніших. Головне в цій дії хотіти вирішити проблему, а не прославитись особисто, отже не потрібно бути весь час мудрим і логічним, постійно слідкувати за власним реноме. Не кажучи вже про особисту вигоду, що так процвітає в лже-«мозкових штурмах» сучасних народних депутатів ВРУ, як і всіх інших депутатів місцевого рівня по всій Україні. Соціальна партія України «Гарт» має постати з мережі осередків «інтелектуальних штабів» місцевого рівня з відповідним делегуванням своїх обраних представників до вищих рівнем інтелектуальних об’єднань. Така партія не потребує масового членства, тому що головним в її діяльності є продукування інтелектуального процесу як ідейної константи, і який добровільно підтримується або ж ні суспільством – це основа діяльності СПУ «Гарт». Принцип простий: розумні люди завжди знайдуть порозуміння. Дурні ж завжди знайдуть причину посваритись.

Так само спокійно можна одночасно (!) діяти і власним шляхом без участі в СПУ «Гарт» – тут якраз важить оте Шевченкове «єдиномисліє подай», а не структурна підпорядкованість. Кожен повинен зрозуміти: які ми – така і Держава! Інакшого не буває. Будуймо державу через себе, свою дію і свою волю!

З повагою – Богдан Гордасевичhttps://blog.i.ua/community/1925/1034006/

9 липня 2012 р.
(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

4

Богдан Бо

Богдан Бо

Записи анархіста 21 ст. від 09.07.19 р. Слава Ізраїлю!

09 липня 2019 р.  (7527)

Записи анархіста 21 ст. від 09.07.19 р.

 Слава Ізраїлю!


Маємо за Президента України жида та ще й вишукано «русскоязьічного», отже зі співдружбою з  Ізраїлем проблем жодних не має бути. Даєш нерушимий військовий союз України з Ізраїлем!  

UA - Ізраїль може стати військовим союзником України. Досі Ізраїль тримає нейтральну позицію щодо російсько-українського конфлікту. Але Андрій Цаплієнко привіз звідти відчуття, що все змінилось, і в нас з'явився союзник. Оборонні технології такого союзника  здатні врятувати сотні тисяч життів українців. Випуск ТСН.Тиждень за 10 травня 2015 року


https://www.youtube.com/watch?v=ckC34nmHPKc

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)


1

Богдан Бо

Богдан Бо

Майбутнє, яке ми обираємо

Майбутнє, яке ми обираємо
Максим РОЗУМНИЙ: У контексті нинішньої кампанії зіштовхнулися дві мотивації голосування — ставка на страх і ставка на надію

 

МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА
Журналістський штамп, яким супроводжувалися виборчі кампанії, мабуть, іще з часів «непорушного блоку комуністів і безпартійних», набув у контексті виборів 2019 року досить гострого й нефігурального звучання.
Майбутнє, що настане після 21 квітня, лякає одних та дає надію іншим. Змушує аналізувати й прогнозувати, а водночас дає простір для сліпої віри й безоглядності вибору. І все ж, ключова емоція, якою сповнений публічний простір сучасної України, це — тривога.
Перш, ніж розібрати варіанти майбутнього, що випливають із об’єктивних передумов і попереднього політичного досвіду, слід усе ж дати оцінку поточному стану суспільної свідомості та причин, що призвели до нинішньої кризи.
ВИТОКИ КРИЗИ
Отже, перше питання, чому?
Воно не надто хвилює розпалених протистоянням бійців інформаційного фронту, орієнтованих на досягнення електорального результату. Однак відсутність тверезої оцінки й розуміння логіки подій робить нас заручниками невідомості та маніпуляцій, які будуть повторюватися й надалі.
Для теперішнього протестного голосування українців склалося одразу кілька передумов. Досвід нестабільних демократій говорить, що незначне покращення життя людей на тлі завищених очікувань і резонансних зловживань адміністрації — це ідеальна атмосфера для вимог про зміну влади. До того ж після 2014 року соціальний гормон стресу в більшості вже вивітрився, а гормон задоволення усе ніяк не виділяється.
Є певні й суб’єктивні особливості сприйняття чинного Президента й його команди. Починаючи з 2016 року я став помічати серед своїх знайомих, людей найрізноманітніших соціальних прошарків, рівня освіти та політичних переконань, незрозумілий мені рівень особистої ненависті до Петра Порошенка. При чому, часто це були люди, які не повинні були б мати особистих мотивів для такої реакції.
Пояснення такого феномену індукованої ненависті до керівника держави, вочевидь, слід шукати в глибинах колективного підсвідомого (не відкидаючи, звісно, і чинник впливу ворожої пропаганди).
Для мене є очевидним, що негативізм образу Порошенка, який виступив головним фактором консолідації електорату Зеленського, має в своїй основі патерналістські очікування мас.
Відносини влади й народу на архетипному рівні передбачають дві головні функції влади. Умовно їх можна означити імперативами «вполювати мамонта» і «поділити мамонта». Якщо влада забезпечує надходження ресурсів для виживання спільноти, а також створила та дотримується порядку розподілу цих ресурсів, що їх вважають у цій спільноті справедливими, то така влада буде стабільною та легітимною. Якщо ні достатніх ресурсів, ні справедливого механізму їх розподілу влада суспільству не дає, то вона може втриматися лише насильством або обманом.
Додамо, що відповідність влади цим критеріям є дуже суб’єктивним і емоційним питанням. Жодні аргументи команди Петра Порошенка щодо того, мовляв, колективні ресурси повільно, але зростають, а несправедливості при їх розподілі повільно, але усуваються, сьогодні не працюють. Черговий корупційний скандал, відсутність «правильних» сигналів, а також суперечність між тим, що говориться, й тим, що робиться («відрубані руки» тощо), поглиблюють недовіру.
Носій яскраво вираженого юпітеріанського фенотипу, Порошенко виглядає, говорить і діє як колективний «батько». Але значною частиною населення України ситуація сприймається таким чином, що цей «батько» не дбає про свою велику «сім’ю». В нього є невелике коло наближених, маленька «сім’я», яка й отримує всю батьківську увагу й любов. А основна маса позбавлена «батьківської опіки», ба більше, на цю основну масу й покладаються всі труднощі та негаразди.
Маси дуже чутливі до емоційного інтелекту лідера, й вони миттєво реагують на відсутність емоційного зв’язку, відчувають свою «покинутість» і починають мститися.
Можна сказати, що Порошенко позбавлений харизми, якщо під харизмою розуміти здатність лідера викликати ірраціональну довіру до себе. Часом харизму можна сконструювати, як, наприклад, це було зроблено з сірим непримітним офіцером спецслужб у Росії з великим досвідом пострадянського мародерства. Але навколо нього в Росії було створено систему, яка в уявленні більшості населення виконала дві головні вимоги — «вполювати мамонта» і «поділити мамонта». І це уявлення більшості росіян спирається не на повсякденний досвід їхнього життя, а на складний психологічно-світоглядний комплекс, сформований професіоналами соціального управління й соціальних комунікацій, — віру в Путіна.
Чому для Порошенка не було сформовано відповідний комунікативний модуль, питання риторичне. З огляду на якість наших еліт і критерії формування владних команд. Справедливості заради, слід зауважити, що подібне трапилося і з Ющенком, і з Януковичем, і навіть із Тимошенко, яка була найбільш підготовленою кандидатурою для харизматичного лідерства.
Коли не працюють одні політичні технології, включаються в роботу інші. Команда Президента зробила усе можливе, щоб не пропустити жодного потенційного харизматика навіть близько до другого туру президентських виборів. Але Зеленського, в останній момент, пропустили.
Так, він не схожий на національного лідера, в нього немає власного політичного змісту й політичного меседжу, який має достатньо переконливий і реалістичний вигляд. Але в нього сформувався іншого роду капітал публічності. Впродовж багатьох років він висміював владу, входив у резонанс із настроями мас, поділяючи їхню недовіру до влади. І сформував довіру до себе.
ОБРАЗ МАЙБУТНЬОГО
Прихід до влади Зеленського і широкої коаліції противників Порошенка, яка на даний момент сформувалася навколо Зе-команди, викликає апокаліптичні очікування в більшості поміркованих патріотів.
Оскільки в синдикаті стейкхолдерів «проекту Зе» переважають сили реваншу, то очікування згортання українізації, послаблення опору зовнішньому ворогу і переділу бізнес-активів є досить підставовими.
Натомість позитивні очікування електорату Зеленського зосереджені на відстороненні від влади паразитичних угруповань, що пов’язуються передовсім із Петром Порошенком та його політичними партнерами. В ідеальному майбутньому новий президент ліквідує корупційні схеми, припинить війну на Донбасі, вийде з виснажливого протистояння з Росією, і все це разом приведе до зростання добробуту простих українців.
Таким чином, у контексті нинішньої виборчої кампанії зіштовхнулися дві мотивації голосування — ставка на страх і ставка на надію.
Команда Президента зробила ставку на страх не від учора. Загроза відновлення гарячої фази війни, перманентна загроза державним фінансам, можливість залишитися без газу й тепла в домі — усі ці чинники, безумовно, мали й продовжують мати під собою об’єктивне підгрунтя. Але використання їх владою як аргументу на полі політичної конкуренції підірвало віру в справжність цих загроз (не думаю, що мем «Путін нападе» — розробка всесильних спецслужб країни-агресора, ментально він аж надто український).
Цей спосіб підтримання легітимності настільки довго і наполегливо використовували в публічному просторі, що коли нині Гройсман чи Порошенко намагаються говорити про успіхи, і про те, що «найгірше позаду», їм уже просто не вірять. Хоча б тому, що меседж не доповнюється достатньо переконливим позитивним очікуванням — «найкраще попереду».
Ціннісний ряд «армія, мова, віра» таке світле майбутнє обіцяє, але досить незначній частині населення України, для якої ці мотиви є визначальними. (Подивіться дані соцопитувань, які визначають пріоритетність, наприклад, мовного питання для громадян України.)
Більш універсальним стимулом підтримки чинної влади залишається бажання людей зберегти стабільність, уникнути ризиків, підстрахуватися від провалів у державній політиці. Нинішні «помаранчеві» прихильники політики Петра Порошенка можуть ніби в дзеркалі побачити настрої своїх «біло-синіх» опонентів, які з таким самим панічним страхом спостерігали 2004-го масове захоплення «кандидатом надії» Віктором Ющенком. Адже обрання цього «нового обличчя», обіцяло злам політичної та соціально-економічної системи, яка, до речі, теж на той момент почала демонструвати свою «ефективність» як курс на інтеграцію в НАТО та зростання ВВП. «Не треба вас долати, вас треба лікувати», — під цими пам’ятними словами Нестора Шуфрича сьогодні підпишеться чимало «порохоботів».
У контексті виборчої кампанії 2019 року як основний стимул голосування за Порошенка був використаний, зокрема, страх перед майбутнім, у якому Зеленський стає переможцем виборів.
Мотивація страху достатньо потужна, щоб принести необхідний результат в умовах загальної тривожності й наростання реальних загроз. Але акціонери проекту Зеленського безпомилково обрали найефективнішу зброю проти страху — сміх. Цей сміх, який особливо гостро дратує прихильника чинного Президента, для величезної маси інших громадян України є засобом психологічної розрядки і відкриває їм шлях до позитивної мотивації голосування — не вибору з двох загроз, а вибору надії на краще.
Виборець Зеленського вірить у казку. Й цим він схожий не лише на виборця Ющенка чи Саакашвілі (в Грузії 2004 року), а й на виборця «Грузинської мрії», що прийшла до влади 2012-го на хвилі чергового запиту мас на «оновлення» («перезавантаження» відносин із Росією).
Було б помилкою уявляти прихильників кандидата Володимира Зеленського людьми з відключеною прогностичною функцією головного мозку. Якраз образ майбутнього в усій цій віртуальній передвиборчій кампанії під виглядом серіалу «Слуга народу» було прописано досить детально і з належною мірою фантазії та заглиблення в матеріал. Очевидно, що попрацювали й консультанти, і дещо підказали «старші товариші» з досвідом української політики.
Президентство Зеленського було змодельовано і «пережито» його симпатиками зі значною часткою емоційної ідентифікації та концептуальної «достовірності» задовго до вирішального туру голосування. Пригоди шкільного вчителя Василя Голобородька на президентстві стали частиною їхнього світу, віртуальною, але кращою його частиною. Технологам кампанії лишилося лише зберегти цей образ до моменту голосування, підтримуючи інтригу і даючи знайомі сигнали посвяченим у культ.
ПОЛІТИЧНА ЛОГІКА
Так, мрія про «Слугу народу» є досить наївною для кожного неупередженого спостерігача. Зеленський не матиме ані тої міри суспільної легітимності, ані тієї свободи політичних дій, ані тих ресурсів, які дозволили б здійснити декларовані зміни.
У цьому сенсі, він дуже ризикує. Липецька фабрика і «сліпий траст» Порошенка видаватимуться взірцем політичної доброчесності на тлі можливого повернення Коломойському «Приватбанку» (або грошової компенсації з бюджету) та контролю над Укрнафтою. А якщо цим «кардинальні зміни» і вичерпаються, то ймовірний президент Зеленський стикнеться з такою самою всенародною зневагою, як і незмінний об’єкт його висміювання — Віктор Ющенко, який теж свого часу прийшов до влади на хвилі позитивних народних сподівань.
Імовірність такого розвитку подій у разі перемоги Зеленського в другому турі дуже висока. Повірити в те, що олігархічні групи, які зробили ставку на цю перемогу, з 22 квітня 2019 року відмовляться від своїх хижацьких звичок і, замість того, щоб відновити свій вплив у корупційних схемах, переключаться на турботу про державні інтереси, може лише дуже наївна людина.
Так само важко повірити в те, що Зеленський зможе ефективно протистояти вимогам Коломойського, Фірташа, Пінчука або відмовитися від ненав’язливої опіки Авакова. Крім того, аби мати хоч якийсь вплив на реальний стан справ у країні, Зе-команді доведеться домовлятися про парламентську коаліцію — з Тимошенко, Садовим, Яценюком, а можливо, й Ляшком та Вілкулом (найімовірніше, «нову владу» від самого початку підтримають група Бойко, частина «Народного фронту» та «Відродження», але цього явно замало).
Отже, нічого принципово нового в українській внутрішній політиці відбуватися не буде. Черговий переділ сфер впливу і «потоків», дальше послаблення центральної влади, втрата зрозумілого гуманітарного вектору державної політики стануть першими наслідками зміни господаря Банкової. Якийсь позитив у цьому зможе побачити лише наляканий «бандеризацією» обиватель сходу і півдня, якого офіційна риторика нинішньої влади загнала в глибоку фрустрацію. І, ймовірно, саме на збереження підтримки цього електорату буде орієнтована «декоративна» частина правління Зеленського — його заяви, виступи, гуманітарні ініціативи.
Так само, приблизно, як «нагородження» Степана Бандери званням Героя України мало на меті закріпити за Віктором Ющенком «ядерний електорат» Західної України, команда Володимира Зеленського може використати якісь символічні кроки для закріплення свого контролю над «жертвами українізації». Але зрозуміло, що це буде шлях у нікуди. На тлі відсутності економічних успіхів і помітної втрати керованості державою, подібна реставрація радянської ментальності лише підкреслить безпорадність «нової влади» і підсилюватиме позиції її противників із патріотичного табору та їхню радикалізацію.
Таким чином, країна буде впевнено рухатися до нового «повстання мас», дестабілізації держави та чергового раунду конфлікту ідентичностей.
Утім, імовірність подібного сценарію лишається достатньо високою і в разі повторного обрання президентом Петра Порошенка. Якщо протестний потенціал не знайде свого виходу в голосуванні 21 квітня, то він шукатиме його в інших формах уже після виборів. Свободу, як відомо, не спинити.
Суттєво змінити свою політику Петро Порошенко не зможе. Проти цього, по-перше, виступає увесь його управлінський досвід, а по-друге, ефективно керувати нашою державою якимось іншим чином в нинішніх обставинах просто неможливо. Прихильники Порошенка вважають політичний курс і дії глави держави оптимальними принаймні в найбільш значущих для патріотичного виборця сферах — зовнішньополітичне позиціонування, зміцнення обороноздатності, утвердження національної самосвідомості. Але, як показало голосування в першому турі, ці пріоритети та це усвідомлення не поділяє величезна частина суспільства.
І якщо навіть із якоюсь мінімальною перевагою Порошенко зможе залишитися на посаді президента, він буде змушений реагувати на цю втрату суспільної легітимності. Він буде змушений іти на поступки усім, кого «образив» у своєму першому терміні, — пострадянським масам, олігархічним угрупованням, громадським контролерам, західним наглядачам, російським емісарам.
І це все на тлі фактичного розпаду владної коаліції, відкритого переходу в опозицію частини «Народного фронту» та високої ймовірності отримати в наступному складі Верховної Ради опозиційну більшість (за участі Тимошенко, Бойка — Рабиновича — Медведчука, Гриценка, Садового, Смешка, можливо, Білецького та, звичайно ж, великої фракції «Слуги народу»).
Правда полягає в тому, що і Порошенко, і Зеленський, в разі обрання, будуть слабкими президентами. Для обох буде характерною невисока легітимність і величезний потенціал негативу, що супроводжуватиметься сприйняттям у суспільстві будь-яких кроків нової/старої влади.
Такий слабкий президент буде вигідний вітчизняному олігархату і Росії. Саме від їхньої поведінки й залежатиме подальша траєкторія розвитку української державності.
З олігархатом усе більш-менш зрозуміло та прогнозовано, а от поведінку нашого сусіда передбачити поки що складно. Ситуація в Україні відкриває перед колективним Путіним одразу кілька привабливих перспектив того, як досягнути своєї мети. Можна буде під шумок внутрішнього політичного протистояння піти на ескалацію воєнних дій на Донбасі або принаймні шантажувати ним будь-яку владу в Києві. І для Зеленського, і для Порошенка відновлення війни загрожує дуже великими внутрішньополітичними проблемами.
Можна навпаки, показати свою відстороненість від подій в Україні, отримавши в них підтвердження тези про громадянський конфлікт, неспроможність держави і т.ін. Це, звісно, не перешкоджатиме здійсненню різноманітних спецоперацій, спрямованих на поглиблення в Україні хаосу і внутрішньої конфліктності. Тоді можна буде дочекатися банкрутства української державності, відновлення на цьому тлі співпраці з Європою, а там і омріяного поділу України на зони контролю.
ВИХІД Є
Голосування за Зеленського вже встигли назвати «третім Майданом». Якщо під цим поняттям розуміти антисистемний протест великих мас населення з політичним результатом у вигляді зміни влади, то так, черговий «майдан» має всі шанси відбутися. І він буде вже далеко не третім. Як мінімум можна поставити в цю низку події 1990 — 1991 рр. (студентська революція і референдум за незалежність), потім голосування за Леоніда Кучму 1994 року, після якого здавалося, що Україні настане кінець, потім «помаранчевий» Майдан, ну і далі ви знаєте.
Свого часу, романтизуючи козацьке вільнолюбство, Пантелеймон Куліш у своєму романі 1845 року змалював у доволі трагічних барвах наслідки майданної української стихії, яку неможливо стримати і згасити, але легко можна використати в нечесній політичній грі. Україна, що рухається в зачарованому колі «чорних рад», давно вже стала жертвою гібридних політичних технологій, і не лише внутрішніх гравців, а й зовнішніх.
Варіантів виходу з цього циклу періодичного державного імунодефіциту, насправді, не так уже й багато.
Почнемо з поганого. Перше, що спадає на думку, це — диктатура. У соціальних мережах вже запускаються пробні кулі: а що ви будете робити, якщо Петро Порошенко програє вибори, але відмовиться залишати посаду? До речі, те саме можна спитати й у прихильників Зеленського, що вони робитимуть у разі, якщо їхній лідер почне садити, стріляти, відбирати награбоване і привласнювати повноваження? Адже без цього програма його прототипа Голобородька не має шансів на здійснення. А отже, потрібен буде державний переворот.
Загалом переворот може здійснити діюча влада, а може оперта на стихійну масову підтримку опозиція. І це не є складним завданням.
Диктатура завжди є реакцією на хаос, а оскільки хаосу нас чекає в майбутньому чимало, то ймовірність подібного сценарію слід розглядати цілком предметно. Наявність великої кількості представників силових структур у списку кандидатів у президенти може свідчити про те, що кастинг на роль «сильної руки» вже оголошено.
Немає сумніву в тому, що частиною громадян України диктатура буде сприйнята як благо. Хтось пов’язує з цим досвід економічного зростання в Чилі або Сингапурі, хтось сподівається в такий спосіб позбутися чи то ненависних «бандерівців», чи не менш ненависних «совків» і «малоросів». А хтось просто втомився від хаосу і необхідності робити вибір без вибору.
Але диктатура в Україні не має шансів бути успішною з кількох причин. По-перше, немає диктатора з необхідним рівнем харизматичності й внутрішньої мотивації. По-друге, немає консолідованої групи його підтримки з державницькими переконаннями (військові перевороти зазвичай здійснюють патріотичні офіцери з відповідною освітою і вихованням). По-третє, немає матеріального ресурсу, який би дозволив диктатурі втримати ситуацію в країні навіть протягом першого року її діяльності (зарплата силовикам, соціальні виплати, підтримка інфраструктури, не кажучи вже про витрати на війну). По-четверте, наша потенційна диктатура не зможе заручитися зовнішньою підтримкою на Заході, а підтримка на Сході буде означати фактичну втрату суверенітету та неминучу громадянську війну.
Тому другий поганий сценарій, який слід взяти до уваги, це — десуверенізація. Про нього вже дуже детально розказано в провладних медіа, але, на жаль, це не означає, що подібна загроза — вигадка політтехнологів. Уже сьогодні окреслено лінії, по яких будуть відбуватимуться головні руйнівні процеси в разі її реалізації.
Деякі кроки можуть бути зроблені з найкращими намірами й сподіваннями політичної масовки: дискредитація і зниження ролі (або й ліквідація) інституту президентства, розпад єдиного політичного та гуманітарного простору на удільні князівства (регіоналізація), нейтралізація скільки-небудь послідовного курсу європейської та євроатлантичної інтеграції (теза про референдум). У своїй сукупності ці кроки призведуть до суттєвої втрати державної спроможності, а в поєднанні з олігархічним дерибаном національних ресурсів та психологічним виснаженням населення від безкінечних політичних конфліктів і невизначеності сформують класичну «сіру зону» і приведуть, нарешті, Україну до статусу failed state, до якого так наполегливо нас штовхає колишня метрополія.
Оскільки ефект десуверенізації залишається ймовірним у обох варіантах голосування, а також унаслідок реалізації проекту «диктатура», то ефективна протидія йому має включати план А, план Б і план В.
Щоправда, постає питання, хто буде суб’єктом реалізації цих планів?
Тому ключовий висновок із нинішньої кризи та її генезису буде такий. Передумовою реалізації будь-яких планів чи національних стратегій є формування консолідованої та дієвої групи однодумців, які виступили б засновниками нової Української республіки й відповідали критеріям трьох П (порядність, патріотичність, професіоналізм). Саме така група, яка досягне внутрішньої згоди з ключових питань (новий суспільний договір), стане основою суспільної стабільності та формування національної суб’єктності. Це зможе спрямовувати політичні процеси через вплив на громадську думку та стане центром формування політичної нації.
Республіка як об’єднання громадян розглядатиме державу не як джерело ресурсів та соціального опікуна, а як інструмент реалізації спільної волі і спільних інтересів. Лише за цих умов політика та політична конкуренція повернуться в природне річище турботи про спільне благо, а не смертельної сутички за ласий шматок.
Заснування республіки зможе внести в українську історію новий кардинальний поворот — від періодичних повстань обдурених мас до послідовної державницької політики.
Уже бачу скептичні посмішки і критичні коментарі, якими зустріне ці слова значна частина читачів. Так, звісно, ідея не нова, і вже чимало політичних проектів і публічних ініціатив «перезаснування», «перезавантаження», «нового договору» закінчилися нічим.
Але оскільки в нас немає іншого варіанту стати господарями власної землі, то я готовий і надалі працювати на цю безнадійну справу. Тому шукаю однодумців.
Максим РОЗУМНИЙ

1

Богдан Бо

Богдан Бо

Так смішно, що аж плакати хочеться з таким президентом

11 Липень 2019, Київ 20:21
Сергій Жадан: «Комусь ще смішно?»
10 Липень 2019,
«Червоні лінії» для влади. У столиці України активісти провели акцію протесту під гаслом «Не перетинай червону лінію!». Київ, 4 липня 2019 року
«Червоні лінії» для влади. У столиці України активісти провели акцію протесту під гаслом «Не перетинай червону лінію!». Київ, 4 липня 2019 рокуОсь сьогодні багато хто говорить про реванш. Дехто з неприхованими істеричними нотками, дехто з так само неприхованими сарказмом та зловтіхою. Регулярно десь вилізають повідомлення про тріумфальне повернення того чи іншого персонажа, за яким, по совісті кажучи, п’ять років плакав кримінальний кодекс, постійно наш розтерзаний інформаційний простір наповнюють новини про чергові вияви тотальної зради. І можна було б із цього приводу поіронізувати, якби ці прояви в дуже багатьох випадках не мали під собою цілком конкретне й реальне підґрунтя.

Країна перебуває в погано керованому стані. Ейфорію від приходу до влади нового обличчя підтримувати все важче. Натомість відчуття того, що президент не надто керує ситуацією – лише посилюється. Зрозуміло, що слабкість центру особливо тонко й гостро відчувається тими політичними персонажами, котрі останні п’ять років «сиділи в засаді», чекаючи найменшої можливості повернутись. І так само зрозуміло, що зараз вони спробують використати цю можливість по максимуму. Тому не треба бути великим експертом, аби передбачити, що саме можливість реваншу (в усіх можливих його проявах – від реабілітації «друзів Януковича» до можливих телемостів із Росією) буде найбільшим подразником суспільного життя. На цьому тлі, боюсь, усі можливі прогресивні ініціативи президентської команди просто загубляться. Країна вже сьогодні потребує відповідей на питання, які стосуються її безпеки, які, за великим рахунком, стосуються її подальшого існування. І відсутність чітких сигналів із боку ОП (це ж так тепер треба називати?) сприятиме хіба швидкому зростанню незадоволення цим самим П.

Під час акції «Терпіти більше не можна» проти проросійського реваншу в Україні. Київ, майдан Незалежності, 2 липня 2019 року
Під час акції «Терпіти більше не можна» проти проросійського реваншу в Україні. Київ, майдан Незалежності, 2 липня 2019 року

А саме від нової влади в цьому випадку навряд чи слід очікувати на якусь чітку позицію. З тієї простої причини, що немає в них жодної позиції. І не було від початку. Були загальна критика «попередників», були загальні популістські заяви про припинення вогню чи боротьбу з хабарниками, загалом – усе було доволі обтічно. Тож тепер будь-яка спроба більш чіткого окреслення президентської позиції, будь-яка спроба переходу до практики та конкретики обов’язково тягнутиме за собою розчарування громадян, чиї сподівання вкотре не були виправдані. Розчарованих ставатиме тим більше, чим менше у гаранта буде можливості ховатись за командою незрозумілих людей, що продукують суперечливі послання, які часто заперечують одне інше.

Можна припустити, що навіть на цих, дострокових, виборах, попри здавалося б зовсім короткий термін перебування при владі, партія нового президента (насправді – список доволі випадкових людей, які ідуть в парламент від імені президента) вже втратить.

Частина громадян (назовімо їх громадянами з проросійськими поглядами) встигнуть зрозуміти (що не складно) – в сонцесяйному Кремлі з нашим гарантом поки що ніхто не збирається «домовлятися посередині», тому краще поставити на більш перевірені багнети п’ятої колони (тим більше – таких багнетів у нас більше, ніж достатньо).

Громадяни, умовно кажучи, патріотичної орієнтації, які на президентських виборах займали нейтральну позицію чи підтримували «народного президента», виходячи з нехитрої мотивації «будь-хто, лише не Порох», теж, гадаю, мали можливість із перших практичних кроків «молодої команди» зрозуміти, що про жодне народовладдя поки що не йдеться – йдеться поки що про доволі сумнівну кадрову політику, доволі підозрілі партійні списки й доволі невиразну зовнішньополітичну позицію. Можна собі лише уявити, яким був би парламент, якби вибори відбулися восени.

Тому, говорячи про загрозу реваншу, мені здається, суспільству вже тепер слід покладатись виключно на себе. Позиція президента в цьому випадку може бути хіба що такою, якою була у випадку з харківською історією про проспект Жукова. Мовляв, розбирайтесь як можете, ви самі ковалі свого щастя, я в це не втручаюсь. Себто, якщо називати речі своїми іменами, президент продемонстрував не просто відсутність чіткої позиції – він продемонстрував відсутність можливостей вплинути на ситуацію. Фактично, він умив руки. Можливо, конкретно в цій ситуації для нього це й не найгірше, проте складно собі уявити подібну безпорадність гаранта протягом п’яти років каденції.

Під час акції біля Адміністрації президента України проти «капітуляції та реваншу проросійських сил в Україні». Київ, 10 червня 2019 року
Під час акції біля Адміністрації президента України проти «капітуляції та реваншу проросійських сил в Україні». Київ, 10 червня 2019 року

Можу припустити, що напруга в суспільстві ніде не подінеться ні з завершенням парламентської передвиборчої кампанії, ні з кінцевим формуванням «нової владної вертикалі». З тієї простої причини, що вже тепер стає очевидною неприйнятність параметрів цієї вертикалі для тієї частини суспільства, яка не голосувала за можливість «домовитись посередині». І смішного в цьому насправді немає нічого.

Сергій Жадан – поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

  • 16x9 Image
    Сергій Жадан

    Український поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст. 

1

Богдан Бо

Богдан Бо

Записи анархіста 21 ст. від 08.07.19 р. Степан Бандера!


08 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 08.07.19 р. 
Степан Бандера!



Розпочинаючи коментування 2-ї глави програмного документу «Слово…»* Степана Бандери найперше, що впадає в очі обраний стиль, що зовсім не є публіцистичним, а конкретно науковий. Тут фактично немає жодних оціночних суджень автора, а є послідовна логіка викладу подій, їх причин і наслідків з ґрунтовним  роз’ясненнями чому так сталося. Зізнаюся відверто, що цей стиль викладу Степана Бандери мене захоплює і я закликаю не проглядати все бігцем, як то зараз прийнято в Інтернеті, а прошу вдумливо читати і намагатися чітко усвідомити, що саме хоче донести автор до читачів. І варто зауважити, що ці тогочасні читачі в більшості були інтелектуалами  високого рівня, тому автор мусів бути надзвичайно виваженим у викладі та своїх визначеннях.
Для мене особисто події 30 червня 1941 року у Львові були загадкою, бо незрозуміло навіщо було так алярмово одразу проголошувати Акт відновлення Української Держави, коли звільнено було тої України всього клаптик території. Степан Бандера чітко пояснює обставини, коли німецька політика була облудливою і так би мовити «багатообіцяючою», але без чітких і конкретних домовленостей та обіцянок в документальній формі. І тут для Степана Бандери, як керівника Проводу ОУН (р), було багато проблем, які потребували швидкого і однозначного вирішення.
З одного боку Степан Бандера і його сподвижники намагалися об'єднати всі проукраїнські сили, що були на той час активні в умовах німецького панування на загарбаних територіях, для чого і було створено в Кракові 1940-го року «Український Національний Комітет (УНК), до якого ввійшли представники всіх середовищ, центрів і угруповань, за винятком одного чи двох. ОУН виступила з ініціятивою і доклала всіх старань, щоб здійснити консолідаційну акцію, керуючись насамперед рацією актуальної визвольної політики, а не своїм протиставним відношенням до програмово різних угруповань, які ОУН поборювала. Це саме мали на меті й інші співучасники».
З іншого боку з початком війни потрібно було чітко визначитися з ким ти разом і проти кого. Степан Бандера не криючись заднім числом, бо писав це після війни, чітко визнає про тогочасну готовність пристати на бік Німеччини за умови визнання Української Держави. Як і однією з умов тої спільної боротьби була участь військових формацій з українців тільки у війні з більшовиками на Східному фронті і в жодному разі не на Заході з іншими державами. Зрозумівши, що чіткої відповіді не буде, а позиція німців така, що ви нам допомагайте, а там з часом побачимо, – Степан Бандера вирішив поставити керівництво Німеччини перед доконаним фактом, що Українська Держава вже є. Це абсолютно співпадає з декларацією Проводу ОУН (революційної) «покладатися на власні сили» як і не вичікувати на сприятливі моменти в політичній кон'юнктурі, а діяти і створювати самим ці моменти.
Таким чином «Акт 30 червня» не був таким собі експромтом, а детально продуманою наперед операцією, що і дало відповідні наслідки, на жаль, негативного змісту. Керівництво Вермахту спокійно поставилося до цих подій і навіть сприяло, але зовсім інакше поставився до проголошення Державного суверенітету України фюрер і його найближче оточення, яке виношувало плани повної колонізації українських земель німецьким етносом, тому будь-які прояви державності українців для них були неприйнятні. Після невдалих умовлянь скасувати публічно цей Акт, німці перейшло до репресій та заарештували значну частину Проводу ОУН (революційної) і перейшли до масового насилля, що і розкрило їх обличчя та наміри стосовно України. З саме цього моменту українські націоналісти-«бандерівці» розпочали збройну боротьбу з німецькими окупантами – з червня-липня 1941 року! Про яку співпрацю та поміч можна говорити після цього?! А звинувачення бандерівців в колаборанстві після цього просто абсурдні! Після цього Степан Бандера фактично всю війну провів під арештом, а останні роки у концтаборі Заксенгавзен для особливо важливих в'язнів Рейху.
Ось чому найбільшим закидом радянських агітаторів було звинувачення в тому, що у тексті відозви «Акту 30 червня» був пункт на вихваляння Фюрера Адольфа Гітлера. А як воно мало бути? Так, як це зробив грузинський телеведучий кілька днів тому, коли обстоював суверенітет, цілісність і незалежність Грузії  перед злочиним агресором – Президентом РФ Володимиром Путіним, обматюкавши його з ніг до голови і прохаючи тим самим залишити їх Грузію в спокої. Можна було, але українці на той час ще вважали Гітлера не катом, а прогресивним світовим лідером і творцем «Нової Європи». Майже як донедавна багато хто серед нас думав про керманича РФ, а воно – сука-сукою, щеня сталінське. На цій гарній думці я завершую цей роздум, але не саме дослідження. Тут для мене було головним визначити чітко, що бандерівці увійшли в конфронтацію з німцями від початку військових дій та їх окупації України, отже однозначно воювали, а не прислуговували німцям. То інакше поводились члени ОУН-«матірної», тобто під керівництво Андрія Мельника, що врешті також опинився в Заксенгаузені, але то є окрема розмова.  

*СЛОВО ДО УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ ЗА КОРДОНОМ


 
(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)
2

Богдан Бо

Богдан Бо

Записи анархіста 21 ст. від 07.07.19 р. Ото анархія була!

07 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 07.07.19 р. 
Ото анархія була!



Зіткнулись водолаз і паровозик...

Вчені виявили на дні Азовського моря залізничну колію

У Бердянську вчені виявили 70 метрів залізничної колії на дні Азовського моря.

Про це повідомляє КП “Рятувально-водолазна служба”.

Також на дні моря дослідники знайшли цікаві речі та дивовижні артефакти.

Вчені здивовані знахідкою і наразі не можуть пояснити, як вона туди потрапила.

Як відомо, залізнична колія ніколи не проходила поблизу того місця. Для визначення точних причин, як саме залізничні шляхи могли потрапити на дно Азовського моря, дослідники мають дослідити архівні матеріали.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

3

Богдан Бо

Богдан Бо

Записи анархіста 21 ст. від 06.07.19 р. Слово Бандери

06 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 06.07.19 р. 
Слово Бандери



Не вийшло мені займатися якісним аналізом 2-ї глави праці Степана Бандери «Слово...», а тому просто роблю передрук всього, що стоїть перед тим для покращення сприймання подальшого, тому що я тільки цю главу маю на меті розглянути детально.

СЛОВО ДО УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ ЗА КОРДОНОМ

Ця стаття, за підписом “Степан А. Бандера” появилася окремою брошурою, як видання ЗЧ ОУН, у липні 1948 року, на 69 сторінках. 

Причину написання “Слова” пояснює сам її автор:“Усі нерівності в політичному думанні й ставленні в наших рядах значною мірою походять з недостатнього обміну думками й з'ясування проблем до самих основ. Мета цього листа-подати роз'яснення усім націоналістам-революціонерам на закордонних теренах...”

В цих роз'ясненнях автор “Слова” з'ясовує, що таке ОУН і її програма, які можуть бути союзи держав, народів, концепцію власних сил, вказує на ієрархію наших завдань, дає практичні поради здійснювання визвольної лінії в нашій внутрішній політиці та підкреслює основні завдання української еміграції — капіталізувати боротьбу українського народу на відтинку зовнішньої політики. Відносно не мало місця присвячено теж справам Української Національної Ради, доцільності співдії з іншими політичними середовищами.

Друзі Націоналісти-Революціонери!

Ціла наша політична діяльність за кордоном мусить бути пляновим і послідовним реалізуванням нашої революційно-визвольної політики в Краю, яка веде до єдиної мети. Правильність шляхів, і метод нашої політики ми мусимо постійно перевіряти на основі вислідів, направляти їх і удосконалювати. Успішність цілої закордонної діяльности націоналістичного руху залежить у великій мірі від того, чи всі її складові елементи будуть одностайно, за одним пляном спрямовані до однієї мети, чи в усіх її учасників буде однакове наставлення, однакове розуміння головних питань. Маючи це на увазі, звертаюся до Вас із цим “Словом”, щоб поділитися з Вами своїми думками і спричинитися до того, що в наших рядах будуть ясно усвідомлені основні проблеми української політики, виразно скристалізовані наші позиції, засади й головні лінії нашої політичної діяльности за кордоном. Не маю на меті з'ясовувати цілість нашої політичної діяльности за кордоном, тільки порушую поодинокі питання, такі, що тепер вимагають цілковитої ясности, або ті, що довкола них виринають розбіжності чи баламутні погляди. При тому доводиться пригадувати основні цілі і засади нашого руху, що, як компас, визначають нашу дорогу в кожній ситуації і що їх завжди треба мати перед очима, коли стоїть питання правильности нашої політики.

І.
Організація Українських Націоналістів (революціонерів) — це визвольна політична організація, що своїм характером, своїми цілями, своїм ідейним змістом і своєю діяльністю істотно відрізняється від усіх українських політичних партій. Вона не стає речником інтересів якоїсь окремої частини народу, не виводить своїх цілей, своєї програми з якоїсь абстрактної, теоретичної суспільно-політичної програми, її основне завдання і посвята — це боротьба за визволення України, змагання за Самостійну Соборну Українську Державу, що єдина може забезпечити українському народові повну волю, всебічний свобідний розвиток, добробут, соціяльну справедливість і справжнє народоправство. Коли ця мета буде досягнена, тоді рацією існування і змістом діяльности ОУН буде дальша жертвенна служба Україні відданою працею і творчим змаганням за найкращий розвиток і досягнення українського народу у всіх ділянках життя, за розквіт і велич Української Держави, боротьба з усім, що стоїть тому на дорозі. ОУН змагається за добро цілого українського народу і всіх громадян України, а не якоїсь однієї частини, суспільної верстви тощо. Свою програму ОУН виводить з потреб цілого українського народу, з його природи й історичного розвитку, з сучасного стану, з його життєвих прагнень і настанов у змаганні за найвищий всебічний розвиток, добробут і себевиявлення народу — цілости і всіх його складників, збірноти й української людини. Самобутнє життя і розвій українського народу гармонійно поєднуються з вселюдським поступом як його складова, творча частина.

Український народ матиме змогу свобідно жити й розвиватися тільки тоді, коли визволиться з гніту й визиску російсько-большевицького імперіялізму, коли позбудеться всякого поневолення і стане сам господарем на своїй землі, в Самостійній Соборній Українській Державі. Визволення і самостійна держава — це питання, чи бути українському народові, свобідно жити й розвиватись, внести у розвиток людства свої творчі цінності, чи стати погноєм для дальшого розросту ретроградного російсько-большевицького імперіялізму, що несе поневолення, нужду, занепад всього людства. Український націоналістичний визвольний рух ставить змагання за відновлення й закріплення Суверенної Соборної Української Держави в основу всього українського життя. Зосереджуючи всі сили і всі дії для досягнення цієї найвищої мети, він ставить перед українським народом означений зміст української держави, саме такий, щоб вона об'єднувала в собі цілий народ, всі українські землі, щоб порядкувала в ній суверенна воля цілого українського народу, запевняючи всебічну свободу, справедливість, рівність, добробут, свобідний розвиток і свобідну творчу діяльність усім громадянам України без ріжниці.

Щодо устроєвої форми української держави ОУН на теперішньому етапі послідовно не відстоює якоїсь усталеної структури, ані назви, залишає це питання на час державного будівництва, коли український народ буде вирішувати його свобідною волею. Цього дотримується ОУН від початку своєї діяльности по сьогодні, це прийняла і УГВР у своїй плятформі. Така настанова має політичну доцільність.

В сучасності сама устроєва форма держави ще не вирішує і не віддзеркалює її дійсного змісту. На наших очах діється так, що в одних державах з такою самою устроевою формою, чи то республікансько-демократичною, чи монархічною, панує народоправство, свобода, справедливість і добробут, а в інших — тоталітарна тиранія, терор, гніт, безправство і найчорніший визиск. Аджеж СССР, держава — тотальний концтабір, держава найгіршої тиранії, диктатури і невільництва — хвалиться “найдемократичнішою” устроєвою формою, це ж тільки “Союз Совєтських Соці-ялістичних Республік”. Навіть немає одноособового голови держави, скрізь ради, колегії, колективи, президії. А в той же час у деяких монархіях, нпр., у скандинавських країнах, бачимо зміст народоправства.

Коли ж тепер у кожну державно-устроєву форму вкладають різний зміст, то пощо питання структури і назви має ділити й різнити самостійницькі сили, відводити увагу й енерґію від боротьби за зміст?

Не заперечуємо жадної устроєвої форми, в яку вкладається правильний зміст української державности, і за це не входимо в спори. На своїх прапорах наш рух виписує самий зміст української державности, якого не можна підмінити жадною формою, а не форму-структуру, в яку можна б укласти різний зміст.

Ми впевнені в тому, що український народ не припинить безкомпромісової боротьби за свою суверенну і соборну державу аж до повного реалізування цієї мети, не дасть собі її підмінити порожніми, без повного змісту формами чи половинчатими розв'язками, у вигляді федерації, союзів тощо. Не може більше повторитися лихо з 1917 року, коли федералістична концепція сплутала будування української державности, приголомшила здоровий національно-політичний інститут народу й обеззброїла його перед большевицьким підступом і наступом. Не сміє тепер відживати подібна хвороба в українській політиці, у старій чи новій формі, як нові протисамостійницькі федералістичні, унійні, всесвітянські тенденції. Вони виринають як коньюнктурні явища у висліді погоні за тим, щоб відкривати “нові, модерні” цілі й шляхи української політики, при невмінні відрізнити тривкі розвоєві тенденції в міжнародньому житті від тимчасових, коньюнктурних ситуацій.

Ми не думаємо виступати проти міждержавних союзів, бльоків чи об'єднань. Вони корисні і конечні в міжнародньому житті. Україна напевно входитиме в союзи чи бльокування з іншими державами по лінії спільних інтересів і своєю активною участю в широких міждержавних об'єднаннях зможе творчо причинитися до мирного співжиття й співпраці між вільними націями світу. Коли об'єднуються суверенні держави як рівні з рівними, для спільних цілей, корисних для всіх учасників, без переваги і привілеїв одних народів перед другими, без визиску й упосліджування — то це не порушує ні самостійности, ні свобідного розвитку жадного народу. Всі об'єднані в ширшому чи вужчому союзі держави вирішують і нормують свої спільні інтереси спільно, на спільному форумі. Це не порушує засади національно-державної суверенности тоді, коли до такого бльоку, об'єднання тощо всі народи, держави входять добровільно, вільні і рівні. Коли всі однаковою мірою зацікавлені в тому, однаково з того користають і жодний народ не порушує суверенітету іншого народу.

Такі об'єднання можливі тільки між вільними, державними і неімперіялістичними націями, на плятформі спільних, однакових цілей і інтересів. Не може бути справжнього союзу з таким народом, що має на меті поневолення, підкорення чи визиск інших народів і з цією метою облудно входить у “союз” або хоче його використати для однобічного скріплення своїх позицій, прямуючи до таких цілей, які шкідливі чи небажані іншим договірним народам. Між державами, які входять в якесь об'єднання, мусить бути повне взаємовизнання, пошанування прав і інтересів.

На таких засадах побудовані різного типу й обсягу міждержавні об'єднання можуть бути чинником поступу в міжнародньому житті, позитивним для всіх націй. Але тільки на таких засадах. Мусимо розрізняти правильні, здорові, прогресивні об'єднання від ретроґрадних, нищівних і нежиттєздатних.

Порівняймо об'єднання західньоевропейських держав із совєтським східньоевропейським бльоком. З одного боку, об'єднуються держави Західньої Европи, що є в однаковім геополітичнім стані, мають близьку господарську структуру і ситуацію, об'єднуються як рівні з рівними, для спільного захисту своїх спільних інтересів у кількох ділянках, політичних, господарських і оборонно-мілітарних. Союз здоровий і корисний для всіх учасників. А з другого боку — накинений большевицькою імперією сателітним ніби-державам, проти дійсної волі й інтересів цих народів, союз — інструмент большевицького визиску, підкорення і впрягання цих народів до дальших імперіялістично-аґресорських плянів Москви. Або другий приклад: яке може бути в ОН об'єднання між СССР і іншими державами, коли СССР послідовно прямує до повалення їх устрою, накинення їм комуністичної системи шляхом проникання комунізму, переворотів і агресії та включення їх у світовий комуністичний союз?! Це ж виразно проголошує комуністична програма, офіційна державна доктрина СССР. Москва цього ніде не відреклася, послідовно до цього прямує. Всі це знають і бачать — і творять разом “Об'єднані Нації”!

Україна може входити в такі міждержавні утвори, що побудовані на здорових основах, в яких вона буде рівноправним співучасником, а її права й життєві інтереси будуть там респектовані й забезпечені. Основна і невід'ємна передумова — це державна самостійність України. Найперше — здобути і закріпити Самостійну Соборну Українську Державу, а тоді лише буде реальною дійсна, повноправна участь України в міжнародніх об'єднаннях. Всякі “концепції”, що Україна може ввійти як рівноправний член у міжнародні, понаддержавні конструкції без власної самостійної держави і що боротьба за державу може бути непотрібною — шкідливі для українського народу.

Основною метою і найголовнішим принципом всієї української політики є і мусить бути відбудова УССД, шляхом усунення большевицького поневолення і розчленування російської імперії на самостійні національні держави. Лише тоді може бути місце для об'єднання цих самостійних національних держав у бльоки чи союзи, за принципами геополітичних, господарських, оборонних і культурно-розвоєвих спільних інтересів на поданих вище засадах. Концепції про еволюційну перебудову чи перетворення СССР на союз вільних держав, але так само пов'язаних, у тому самому складі, з перевагою чи центральним становищем Росії — такі концепції протилежні ідеї визволення України, їх треба до кінця усувати з української політики.

Самостійну державу може здобути собі український народ тільки власною боротьбою і трудом. Сприятливий розвиток між-народньої ситуації може значною мірою причинитися до нового розгорнення й успіху нашої визвольної боротьби, але він може відограти тільки допоміжну, хоч дуже корисну ролю. Без власних змагань українського народу найсприятливіші ситуації не дають нам ніколи державної незалежности, хіба тільки зміну одного поневолення на інше. Росія, із своїм глибоко вкоріненим, а в сучасну добу найбільш розпаленим загарбницьким імперіялізмом у кожній ситуації, у кожному стані, всіми силами, з усією запеклістю буде кидатися на Україну, щоб утримати її в складі своєї імперії чи наново поневолити Як визволення, так і оборона самостійности України може в основі спиратися тільки на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовість до самооборони.

Союзників нам теж треба мати в нашій визвольній боротьбі якнайбільше і якнайкращих, а передусім справжніх. І їх Україна може мати. Але тільки тоді, коли сама буде боротися і коли сама буде сильна. Бо союзництво — це відношення обопільности. Його може мати той, хто сам щось дає і добуває. Визволителів, “освободителів”, які б здобували для нас волю і її нам дарували, — напевно ми ніколи не діждались би. Наші союзники — це насамперед ті народи, що опинилися в неволі російсько-большевицького імперіялізму і борються проти нього за власне життя і свободу та ставляться прихильно до самостійности і соборности України. А далі, коли прийде до зудару між СССР і вільними ще народами, тоді і ці останні можуть бути нашими союзниками. Це буде залежати м. ін. від того, наскільки наша боротьба, наші сили будуть важити у воєнному конфлікті.

Концепція власної боротьби, власних змагань, власними силами — це єдина реальна визвольна концепція. Тільки вона може бути змістом української самостійницької політики і провідною настановою всієї політичної дії.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

0

Богдан Бо

Богдан Бо

Записи анархіста 21 ст. від 05.07.19 р. «Виродки «Совка»

05 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 05.07.19 р. 
«Виродки «Совка»



Сподіваюсь, що я достатньо в попередніх публікаціях розкрив своє бачення націоналізму, яке досить не тотожне поглядам Степана Бандери чи іншим ідеологам тих часів. Отож бо і воно, що часи змінюються і отой «інтегральний націоналізм» Дмитра Донцова для нас не є актуальним зараз, але може несподівано стати, якщо Україну всю жорстко окупує РФ. Тобто класичне: ніколи не кажи: -Ніколи! Як і моє улюблене: -В наш час можливо все! Чому найкращий доказ наш новий президент.
І ще одна важлива «дрібничка»: як і всі з мого покоління – я також вийшов зі «Совка»-СРСР, тому коли хтось починає розповідати баєчки про ті часи, то відповідаю, що нехай ці казочки він оповідає онукам, а ми знаємо правду про все, що було і чого не було, як учасники й очевидці. Наприклад, я з великою іронією слухаю, коли хтось базікає про «безплатну освіту і медицину» в Радянському Союзі, бо я у відповідь кажу, що а звідки тоді бралися гроші на будівництво лікарень, на дітсадки і школи, на зарплати медикам і вчителям – не ж марсіани то оплачували і вже точно не капіталісти «загниваючого заходу».  Зрозуміло, що мені кажуть, що то оплачувала все держава. А держава де гроші брала? Знову проста відповідь, що з податків до бюджету. Отож бо і воно: з податків! З тих податків, які ми всі платили у тому числі за освіту і медицину! То яка ж вона «безкоштовна», якщо ми просто оплатили все наперед? Ну не робіться «хитрозробленими» і не бавтеся хто гарніше збреше, бо правда все одно є правда. 
Не секрет, що в Радянському Союзі зарплати складали в межах 20 % від реально заробленого, а все інше йшло до бюджету держави, тому це було схоже більше на своєрідні «кишенькові гроші», аніж реальні зарплати, що ми і дотепер простежуємо, коли кричимо, чого за кордоном зарплати в рази більші за наші – чому?! А тому, що там все платне! Тому що там культура та продуктивність праці на порядки вища він нашого виробництва!  У нас це все тільки-тільки починає кращати. Тобто коли Степан Бандера і його подвижники обдумували проблеми України, то навіть знаючи про колгоспи і всю брутальність радянського виробництва і соціального буття, вони все одно бачили за взірець для себе порядного нормального господаря, як основу економічно-соціального ладу, а не те, що нам насправді лишилося у спадок після розвалу СРСР: при владі комуно-кедебіська еліта з домінуванням брехунів та злодіїв. 
Переважаюча більшість всієї комуністичної і комсомольської номенклатури однозначно знали, що вони все брешуть на публіку, бо «так треба» для народу. Нехай вірить у світле майбуття, хоча партноменклатура чудово розуміла, що того ніколи не буде. Я добре пам’ятаю, коли на початках «Горбачовскої перебудови» сам Генеральний секретар з трибуни заявив, що «партія повинна повернутися обличчям до народу», то підсміювався з того, що «а яким місцем до цього часу була розвернута компартія щодо народу?», як і «коли партія обернулася, то виявила, що і народ до неї повернутий далеко не обличчям...»  
Великою проблемою стало просто тотальне злодійство на всіх рівнях у різних розмірах, бо діяла формула «не вкрадеш – не проживеш», а як хочеш жити чесно – то й живи в злиднях: «щоб ти жив на одну зарплату!» І нехай не розповідають байки, що за СРСР не було корупції – брехня абсолютна, бо просто це мало тоді інакше визначення – «блат», коли послуга за послугу «ти мені, а я – тобі», причому все досить таки в межах закону. Поза законом працювали так звані «підпільні цеховики», але про цей вид злочинного бізнесу краще за мене розповість Вадим Рабінович, бо він на тому може собаки і не з'їв, а на «вишку» назбирав і дотепер загадка, як він тоді вищої міри покарання – розстрілу уникнув. І тепер це паскудство вчить нас як треба Батьківщину любити. Здуріти можна.
Все це я оповідаю для того, щоб пояснити кілька принципово безпринципних речей: 1. люди звикли, що влада їм бреше і їх обманює; 2. хто при владі або хоче нею стати – той твердо переконаний, що людям треба брехати. Щоб не паплюжите добре ім'я нашого нового президента, який під час виборчої компанії набрехав стільки, аж є навіть загроза, що щось з того може несподівано стати правдою. Тому приклад мій абстрактний: кого оберуть люди з двох претендентів, де один обіцяє «покращити їх життя вже сьогодні», а другий каже чесно, що головним є аби те життя не погіршало. У першого однозначно шансів більше, тому що людям хочеться вірити в краще, навіть якщо воно не є можливе. А раптом гидке каченятко стане чарівним лебедем і все у нас буде добре!.. Ах-ах-ах!  Та не буде! Саме тому безтолку вивчати всі програмні документу сучасних партій, як і вислуховувати обіцянки кандидатів у народні депутати, бо ніхто того виконувати не збирається! Чітко і прямо заявляю про це, бо так було весь цей час дотепер і я не бачу причин, щоб щось могло раптово кардинально змінитися. І саме тому я з величезною насолодою читав і перечитував кожне слово, кожну фразу і кожен абзац зі статті Степана Бандери, бо тут є просто правда, яку людина хотіла чітко і чесно донести до інших. Про це ми і поговоримо наступного разу.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

1

Богдан Бо

Богдан Бо

Сьогодні відзначають Різдво святого Іоанна Хрестителя

Сьогодні православні відзначають Різдво святого Іоанна Хрестителя
07.07.2019 


Сьогодні, 7 липня, християни Східного обряду відзначають Різдво чесного славного Пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна.

Свято відзначається на честь народження в сім’ї священика Захарії та його дружини Єлизавети пророка Іоана.

Різдво Іоана Предчечі є одним з великих свят православного світу, під час якого віруючі згадують, як в родині іудейського священика Захарії і його дружини Єлизавети народився майбутній пророк, який передбачив пришестя Месії – Ісуса Христа, а потім охрестив його в водах річки Йордан.

Жив Іоан Предтеча приблизно з 6-2 року до н. е. до 30 року н. е. По материнській лінії він був родичем Ісуса Христа і народився на шість місяців раніше за нього.

Іоан був останнім пророком, який передбачив пришестя Месії, який звільнить ізраїльський народ. Святого Іоана називають Предтечею або Хрестителем. Предтечею – тому що він прийшов перш Христа і проповідував народу Його пришестя. Хрестителем – тому що він хрестив Спасителя в Йордані.

Іоан довгий час жив в пустелі, де постив та молився, поки в тридцять років Бог не звелів йому вийти з пустелі і проповідувати пришестя Христа.

Іоан прийшов до річки Йордан, яка була священною для євреїв. Там він закликав до покаяння та відпущення гріхів. Іоан почав хрестити людей в річці, одним з яких був Ісус Христос.

Святого Іоана чекала мученицька смерть. Йому відтяли голову та принесли її на блюді Іродіаді. На згадку про це встановлений церковне свято – Усікновення глави Іоанна Предтечі.


ІВАН ХРЕСТИТЕЛЬ – ПРОРОК І ПРЕДТЕЧА ІСУСА ХРИСТА

Підготовка Івана Предтечі до служіння
 
Під час повальних вбивств маленьких дітей Іродом Великим Єлизавета з Іваном переховувалися в горах.
Коли Iван був ще дитиною, померли його батьки.
Іван готовив себе до служіння Богу, тому пішов у пустиню, а жив він у печері Давида. Печера й пустиня були його дивосвітом. Живучи там, він не з’являвся серед людей, хіба-що спілкувався й допомагав тим людям, які приходили до нього навчитися мудрості, попросити зцілення.
Деякі люди звали Івана відлюдником або анахоретом, інші казали, що це Дика Людина гір. Одягався Іван у шкіри тварин, харчувався акридами (сараною), диким медом, горіхами й фруктами. Так Господь готовив Івана для особливої служби, щоб Іван, як пророк, оголосив народові про швидкий прихід Месії.
Про те, що Іван повинен був підготовити народ до приходу Месії, тобто до приходу Ісуса Христа, пророки писали ще за сотні літ до народження Івана. Це підтверджується словами: «Як у пророка Ісаї написано: «Ось перед обличчя Твоє посилаю Свого посланця, який перед Тобою дорогу Твою приготує» (Мр. 1. 2).
Як бачимо, Іван дуже ретельно готувався до своїх проповідей для людей і до хрещення їх водою. Він не тільки старанно навчався, читав Священні книги, але проводив спеціальний спосіб життя, відокремлений від людей, щоб не спілкуватися з людьми та не грішити. Це був безгріховний спосіб життя у пості та молитві, спілкуючись з природою.
Недарма й зараз, люди, які присвячують себе Богові, не одружуються, йдуть у монастирі й повсякденно спілкуються з Богом за прикладом, як це робив Іван.
 
 
13.2. Перші кроки служіння Івана Предтечі
 
Одного разу Бог явився Івану в пустині й відтоді Іван почав своє служіння. Коли Івану виповнилося 30 років, він пішов у Єрусалим і на ринковій площі просидів мовчки 30 днів. Біля нього товпився простий народ, приходили священики, книжники і фарисеї, щоб подивитися на мовчуна-відлюдника з гір.
Коли обіцянка мовчання була виконана Іван встав серед натовпу й сказав:
– Люди, покайтеся, ось Цар іде. Пророки вже давно говорили про Нього, а мудрі люди давно шукали Його. О Ізраїль, готовся зустріти нового Царя.
Оце й все, що сказав Іван, а потім щез і ніхто не знав, куди він пішов.
Народ Єрусалиму тільки й говорив про відлюдника з гір. Правителі Єрусалиму навіть послали гінців, щоб знайти Івана й розпитати про майбутнього Царя, але не могли знайти його.
Через деякий час Іван знову прийшов на ринкову площу в Єрусалимі й весь народ зібрався слухати його. Іван сказав:
– Державні правителі, не турбуйтеся, Цар, що прийде, не суперник вам. Він не шукає місця на земному престолі. Це прийде Князь і Володар Всесвіту, Царства Небесного, Цар праведності й любові. Царство Його в душі. О Ізраїль, готуйся зустріти свого Царя.
І знову Іван щез. Люди хотіли йти за ним, але він йшов хутко, накинув на себе шкіряний одяг, став непомітний і люди не могли його побачити.
Як передбачливо і доречно сказав Іван ці слова про Ісуса, що Ісус не суперник цій земній владі. Адже це те, чого найбільше боялися правителі, вони турбувалися за свою шкіру, щоб Новий Цар не замінив їх на земному престолі. Іван заздалегідь попередив всіх. Але, на жаль, це не допомогло Ісусові, бо Його й звинуватили в тому, що Він Цар Юдейський.
У день юдейської Пасхи в Єрусалимі зібралося багато народу зі всіх кінців країни. Туди прийшов Іван. Він встав у дворі Єрусалимського храму і сказав:
– О Ізраїль, готуйся зустріти свого Царя. Люди, покайтеся. Кожен з вас грішить, бідні плачуть на ваших вулицях і ви не звертаєте на них уваги. Ви обманюєте один одного, як вороги. Ви поклоняєтеся Богові лише голосом й губами. Ваші серця і поведінка далекі від Бога, вони прив’язані до золота, збагачування. Ваші священики наклали на людей непосильну ношу: самі збагачуються за рахунок важкої праці бідняків. Ваші законники, судді та книжники – непотрібний тягар для землі, це пухлина на тілі країни. Вони не прядуть й не тчуть, тільки збирають доходи на базарах. Правителі ваші дурисвіти, вимагачі та злодії, що не рахуються з людьми. Святий храм ви продали злодіям, їх лігвища знаходяться у святих місцях, що призначаються для молитви. Слухай, слухай, народе Єрусалиму, змінися, відвернися від злих шляхів, або Бог відвернеться від тебе і язичники, іновірці та невіри прийдуть здалеку. І те, що залишилося від твоєї честі й слави стане миттю. Готуйся Єрусалиме, готуйся зустріти свого Царя.
Більше нічого не сказав Іван. Він тихо покинув двір і ніхто не бачив, куди він пішов.
Всі священики, законники і книжники були шалено розлючені, розсердилися й готові були тут же прикінчити пророка. Вони шукали Івана з наміром помститися йому, але не знайшли. Простий народ заступився за Івана й говорив, що відлюдник говорить правду. Тоді священики, законники і книжники угамувалися, утихомирилися і затаїлися.
Наступного дня Іван знову прийшов у двір Єрусалимського храму і виголосив:
– Готуйся, Ізраїль, зустріти свого Царя.
Тоді священики й книжники хотіли довідатися про що йде мова і почали галасувати, викрикувати, перебиваючи Івана:
– Гей, зарозумілий, що ти верзеш? У чому суть твого послання? Хто тебе прислав? Якщо ти провидець і пророк, то скажи прямо, хто прислав тебе сюди?
Іван відповів: «Я голос волаючого у пустині. Приготуйте шлях Господеві. У пустині готуйте дорогу для Господа. Рівняйте стежки Йому!» (Мр. 1. 3).
Далі Іван сказав: «Через 7 днів я буду біля ріки Йордан, на тому місці, де ізраїльтяни вперше переходили ріку, повертаючись на землю обітовану». Тоді Іван пішов зі двору храму. Багато людей теж залишили двір і пішли за ним аж до Віфанії, де Іван зупинився у будинку свого родича Лазаря.
 
 
13.3. Іван Предтеча у Лазаря
 
Народ зібрався довкола будинку Лазаря і не хотів відходити. Тоді вийшов Іван і сказав:
– О люди, о Ізраїль, готуйтеся, виправтеся, змініться до доброго і готуйтеся зустріти Свого Царя. Не всі гріхи Ізраїлю лежать біля дверей священиків і книжників. Не думайте, що всі грішники Юдеї – це правителі й багаті люди. Якщо людина бідна, живе у потребі й нужді, це не означає, що вона добра, чиста, праведна і безгрішна. Байдужі, безпорадні лінивці й нероби часто-густо бідні й вимушені просити милостиню. І ви, прості люди, що йдете за мною, ні на йоту не відстали у злочинах від священиків і книжників. Перетворіться й станьте кращі люди, бо Цар іде, готуйтесь зустріти і славити свого Царя гідно і праведно.
З Лазарем і сестрами його Іван був декілька днів.
Людей, які присвячували себе Богові у наймолодші дитячі роки або їх присвячували Богові ще до народження цих людей, називали назореями. Назореї вели аскетичний спосіб життя. Вони ніколи не стригли волосся, ходили босоніж, жили на подання. Назореями були Самсон, Самуїл, Іван Хреститель. Обітницю назорейства могли зняти тільки в Єрусалимському храмі після спалювання стриженого волосся і жертвоприношення. Один час назореєм був й апостол Павло.
Так от, в честь назорея Івана Предтечі у Віфанії влаштували бенкет. Багато людей зібралося на ньому. І коли правителі Віфанії налили келих вина й подали його Іванові, то він взяв його, високо підняв і сказав:
– Вино веселить мирське серце, а душу людську – засмучує. Безсмертний дух людини вино вводить у гіркоту і злобу. Ще малюком я прийняв обітницю назорейства і ні одна крапля вина не торкнулася моїх губ. Якщо ви хочете порадувати Царя, що незабаром прийде, то відмовтеся від вина, як смертельної отрути.
Й Іван виплеснув вино на вулицю.
 
 
13.4. Перші хрещення людей у ріці Йордан
 
Через кілька днів з Віфанії Іван відправився у Єрихон та зупинився на березі ріки Йордан. Коли люди почули і побачили, що Іван там, то почали приходити, щоб послухати його. Іван увійшов у ріку і сказав численному народові:
– Люди, змініться і у чистій воді Йордану змийте гріхи ваші. Царство Небесне наблизилося. Ідіть до мене й омийтеся у водах цієї ріки в знак внутрішнього очищення душі.
Багато людей увійшли в річку й омивалися у Йордані, кожен сповідався у своїх гріхах.
Багато місяців Іван проповідував там чистоту, добропорядність і праведність. Він проходив вздовж ріки Йордан і закликав народ покаятися і хреститися в Йордані, щоб гріхи їх були відпущені. До Івана приходили люди зі всієї Юдеї та з Єрусалиму, усвідомлюючи свої гріхи та сповідаючись і каючись, а Іван хрестив їх в ріці Йордан.
Юдеям був відомий звичай «самохрещення» язичників, котрі приймали юдейську віру. Але Іванове хрещення було в очах народу не звичайним, бо Іван був перший, хто хрестив інших.
Через певний час Іван знову прийшов у Віфанію і там навчав. Спершу прийшло небагато людей чесних. Але один за одним прийшли й користолюбці, з моральними вадами й ті, що не розкаялися; вони прийшли з цікавості, тому, що інші прийшли. Коли Іван побачив фарисеїв і саддукеїв, що не покаялися, але прийшли до нього, він сказав:
– Ви, витвір єхидни, стійте! Ви стурбовані моєю звісткою. Йдіть і кайтеся! Ви гадаєте, що якщо ви спадкоємці Авраама, то цього достатньо, щоб ввійти у Царство Боже. Я кажу вам: Ні! Навіть, якщо нащадки Авраама творять зло, то вони грішники в очах Господах, як і язичники. Гляньте на оцю сокиру. Вона зрубає під корінь будь-яке дерево, що не приносить плодів. І викинуть таке дерево у вогонь, у полум’я (Мт. 3. 7 – 10).
Тоді люди запитали пророка Предтечу:
– Що ж ми повинні робити, як врятуватися?
І відповів їм Іван:
– Служіть всьому людству, не марнуйте для своєї користі те, що маєте. Хай той, що має дві одежини, віддасть одну тому, хто без одежі. Частину своїх харчів віддавайте нужденним, страждаючим і мученикам.
Приходили митники і питали Івана Предтечу:
– Учителю, що нам робити?
Іван сказав їм:
– Будьте справедливі та чесні у своїх діях. Не приумножуйте данину для своєї користі. Не беріть більше від того, що вимагає ваш цар (Лк. 3. 12, 13).
Розпитували Івана римські вояки:
– А що ж нам робити?
У відповідь чули:
– Ні до кого не застосовуйте насилля. Нічого не вимагайте незаконно. Вдовольняйтеся своєю платнею (Лк. 3. 14).
Багато юдеїв чекали приходу Месії – Христа і Спасителя нашого і вони приймали Івана Предтечу за Христа. Час від часу люди питали Івана чи він Месія. На такі запитання Іван відповідав:
– Я хрещу вас водою в знак очищення душі. Услід за мною йде Потужніший від мене. Він хреститиме вас Духом Святим. Він матиме в руках віялку і відділить пшеницю від полови. Полову Він викине у вогонь незгасний, а кожне зернятко збере для доброго врожаю. Це Христос! Він наближається. Він буде ходити поміж вас і ви не пізнаєте Його. Він Цар. Я негідний розв’язати навіть ремінця від взуття Його (Мр. 1. 7, 8; Лк. 3. 15 – 17).
Багато іншої мудрості навчав святий пророк Іван Предтеча, звіщаючи Добру Новину народові. Його хрещення у воді було підготовчим за своїм характером, бо ті, хто хрестився у Івана, давали обіцянку прийняти Того, Хто йде за ним, себто Ісуса Христа, Який хреститиме Духом Святим.
З Віфанії Іван знову пішов на береги Йордану, проповідуючи і хрестячи людей та готовлячи їх до приходу Ісуса Хреста.
 
 
13.5. Хрещення Ісуса Христа
 
У той час, коли Іван Хреститель (Предтеча) проповідував на берегах Йордану і хрестив людей, Ісусові виповнилося 30 років. Із Галiлейського міста Назарету Ісус теж прийшов до Івана на ріку Йордан, щоб охреститися. З Господом Ісусом прийшло дуже багато людей.
Наближаючись до того місця, де Іван хрестив і повчав людей, Ісус Христос, побачивши Предтечу сказав:
– Ось Божа людина, найвеличніший провісник. Ось Ілля повернувся. Це вісник, котрого Бог послав прокласти шлях до Царства Небесного. Царство наблизилося.
Коли Іван побачив Ісуса, Який стояв з народом на березі ріки, то з радістю вигукнув:
– Ось Цар, що прийшов в ім’я Бога!
Ісус, наблизившись до Івана сказав йому, що хоче хреститися, омитися водою в знак очищення душі.
І відповів Йому Іван:
– Тобі немає потреби хреститися, бо Ти чистий в думках, словах і діяннях. Я повинен хреститися у Тебе.
Ісус роз’яснив Іванові:
– Я прийшов показати приклад синам людським. Те що їм треба робити, повинен зробити й Я Сам. Всі люди повинні виконувати Закон Божий і хреститися в знак очищення душі.
Тоді Іван охрестив Ісуса у ріці Йордан у святе ім’я Бога Отця, Котрий послав Сина Свого Єдинородного, щоб явити Хреста людям. Коли Іван хрестив Ісуса, то Ісус у той час молився (Лк. 3. 21).
Коли Ісус та Іван вийшли з ріки, то Святий Дух у вигляді голуба зійшов з небес і опустився на голову Ісуса. І голос почувся з неба: «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав» (Мт. 3. 17).
Іван і всі люди бачили це дійство і чули голос Господа. Тоді й Іван остаточно переконався, що Ісус є Месія, Син Божий і Спаситель світу, Котрого очікували.
У цьому дійстві хрещення Ісус був помазаний Святим Духом і Бог Отець засвідчив про Сина Свого перед початком Його земного служіння. Кожна з Осіб Святої Тройці була залучена у всій діяльності Ісуса на землі. Син прийняв хрещення, Дух Святий зійшов на Нього, а Отець Небесний засвідчив про Сина. Сходження на Ісуса Святого Духа дало Сину Божому, Месії силу для здійснення Його служіння серед людей. Через Своє хрещення Ісус ототожнював Себе з грішниками, хоч Він й не був грішником.
Тоді Ісус відправився Своєю дорогою, а Іван продовжував проповідувати народові й хрестити його. Багато людей, що сповідалися про гріхи свої та хрестилися у Івана Предтечі, стали на шлях праведності, на шлях Божого Закону.
 
1

Богдан Бо

Богдан Бо

Записи анархіста 21 ст. від 04.07.19 р. Націоналізм і анархізм

04 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 04.07.19 р. 
Націоналізм і анархізм
 


Націоналізм і анархізм - чи є можливим поєднання?

Одним з головних ідейних постулатів націоналізму є створення національної держави, тобто з домінантою в державі одного етноса, як в Польші - поляки, в Угорщині - угри, Болгарії - болгари тощо. Звичайно там живуть й інші народи, але в загальному на окресліній кордонами території беззастережно домінує один етнос і це його (!) держава.
Відповідно з того будується державна структура та ідеологія: Польська держава піклується про добробут поляків, Угорська - угрів, Болгарська - болгар тощо. І тут не виникає жодних протестних емоцій ні у кого, бо то є норма, то є правильна і розумна основа державного утворення - добробут титульної нації. Притому цей добробут держава забезпечує за рахунок праці власної титульної нації, а не за рахунок пригноблення інших націй і країн, бо то є вже державним форматом імперій і націонал-шовінізму, тобто - нацизму. Проте у різних етнічних вкрапленнях в таких національних державах не виникає питання, чому в цьому державному управлінні домінує саме ця нація, а не вони...
Отже бути націоналістом означає дбати про націю і державу, тобто це в науковому трактуванні є проявом альтруїзму, такою частковою жертовністю свого "Я" на користь національного "МИ", тобто держави. Як відомо, головним завданням держави є нормативно-регулятивна діяльність, тобто встановлення справедливих правил співжиття людей і суспільства в цілому.
Анархізм за своїм природним поняттям є домінатою егоїзму, коли власне "ego" є вирішальним у всіх вчинках людини: роблю те, що хочу, тому що я так хочу! Всі інші соціальні обов’язки є вторинними. Для анархізму будь-яке соціальне утворення від простої місцевої громади і аж до держави включно є скоріше ворогами, чим співдружніми формами життя. Одним словом, при анархізмі на особу не діє жодне зовнішнє зобов’язання чи примус у вигляді законів або прямих наказів - все це можливе тільки зі середини особи! Зі свідомого особистого дотримання певних норм і правил у безпосередніх вчинках і вцілому в житті.
Чомусь таке опозиціювання анархізму до державних юридичних норм сприймають як стан беззаконня, сваволі, хаосу, руйнації і деградації. Тобто як суспільний регрес, а не прогрес. Я протилежної думки і спробую це далі довести.
Почну з простого і вельми наглядного: прошу вас озирнутись довколо себе, а потім поглянути на світ в цілому - ну і які враження? Є держави, є наддержавні світові організації, а порядку особливого в світі не бачимо, як і у власній державі. Закони є, але їх порушуння такі масові, що легше назвати цей стан "узаконенним беззаконням", аніж певним державним ладом, як демократія, олігархія, диктатура або монархія. Власне тому я давно насміхаюсь з противників анархії такими словами: "Панове, в Україні анархія вже давно, просто ви не хочете її визнати як факт нашого супільного життя! А не визнавати не означає не мати!"
Чого варте наше українське законодавство, де навіть народні депутати не розуміють головної функції законів, а саме: стала норма на тривалий період часу. А у нас як? Приймають депутати закон і майже одночасно починають робити в ньому "законні зміни і доповнення" - ну не абсурд? Постійна зміна законодавства, наявність законів, положення яких суперечать одне одному, або взагалі є антагоністичні - яка тут "логіка порядку"?  Що це за "правова держава", де в конституції чітко і неоднозначно сказано, що для громадян країни освіта і медицина є виключно безкоштовною, а далі законодавці виписують закони і нормативи оплати навчання та лікування тими ж громадянами - чи не абсурд?
Якими є головні засади життя наших людей? Визначальним є не державні інституції, а свій приватний статус і приватні зв'язки, абсолютно ніким не регульовани. В нашому соціумі людина фактично робить сама своє життя без якоїсь вагомої допомоги інших сторонніх чинників - хіба це не основа анархічного устрою? А більшість наших підприємств існує не завдяки державним нормам і правилам, але навіть навпаки виживає в супереч цим законам. Держава в сучасному варіанті українських реалій виступає по відношенню і простих громадяна, і підприємств не як законодавчий регулятор і стимулятор процесів розвитку та збагачення, а як класичний паразит. Власне тому стає зрозумілим, чому найзаможнішим класом в Україні стають не виробники і промисловці, а депутати, держслужбовці та правоохоронці.
Більше не буду розписувати наше життя - розумний сам побачить, обдумає, проаналізує і визнає...
Також не буду проводити теоретичні обгрунтування змісту анархізму та його ідейного і соціального застосування. Дисткусія з цих питань була детально і досить плідно обговорена в ХІХ - першій половині ХХ століть, тому можу порадити читати ті праці, хто зацікавиться загальною теорією питання анархізму.
Я хочу обговорити і розповісти дещо інше.
Коли починались  розмови про внесення змін до Конституції України, то я вирішим детальніше вивчити це питання, для чого узявся читати дуже цікаву книгу "История политических и правовых учений" - учебник для вузов под общей редакцией профессора В.С.Нерсесянца, Москва, 1998 р. Я уважно прочитав і опрацював цю книгу, навіть засів за реферат, але докінчувати його не стачило снаги. Проте розуміння предмету дало грунтовне, тому коли я дивлюсь на сучасну нашу псевдо-законотворчість - розумію наскільки деструктивний процес правового розвалу і обвалу відбувається в державі Україна.
І відверто визнаю, що не знаю і не бачу якогось однозначного курсу на майбутнє, який би дав позитивні результати в розвитку нашого суспільства. Можливо, що це і добре - відсутність однозначності. Як, цілком можливо, що недолугість наших теперішних "державотворців" за минулі 20 років і багато віків до того дасть нам можливість перетворити сферу нашого соціального життя в дійсно в сферу позитивного добробуту громади і народного благополуччя.
Власне тому, коли я чую про необхідність жертовності громадян задля створення якоїсь там "сильної України, могутньої держави, світового лідера тощо", то сприймаю це дуже скептично і задаю просте питання: "А людям яка буде з того користь? З тої могутності та лідерства?" Що з того доброго було людям, що Російська та Австрійська імперії були світовими потугами найвищого рівня? А спочивший в бозі Радянський Союз був світовим гегемоном - ну і що? Голодомори, масові репресії, війни й інші безкінечні соціальні експерименти, що вартували трагедій життя сотень мільйонів (!) людей - задля чого? Щоб був якийсь там віртуальний фантом "сильна світова держава".
Як не мене - подібна ідеологія побудови розуміння добробуту людини як окремого громадянина тільки від того, що він мешкає у "найкрутішій в світі дережаві" є одною з найдурніших ідей. Тому якщо хтось вважає націоналізм як домінанту держави над особою, то я проти такого націоналізму. Моє розуміння націоналізму, як пріорітет людині! Це лад, де все в державі влаштовано так, що надає найкращі умови для особистого життя людини і збереження нею своєї національної ідентичності як складової частини свого задоволення від життя. В мене є дивне переконання, що кожна людина приходить в цей світ, щоб жити щасливо. Оскільки розуміння щастя є суто суб’єктивною категорією і виключно індивідуальне, тобто анархічне за своїм основним принципом, тому я вважаю і суспільний лад, збудований на анархічному підгрунті найбільш досконалим і доцільним. Одним словом, я не вбачаю проблеми в поєднанні націоналізму та анархізму. Вся проблема полягає тільки у свідомості людей як окремих одиниць соціуму.
Щоб мене краще зрозуміли, я наведу цитату з вже названонної вище книги: "...Аристотель, згідно поглядам якого східна деспотія - це є недорозвинуте до височин політики "варварське" правління з безправ’ям та рабством підданих. Аристотелівська характеристика людина як політичної особи якраз й означає, що тільки в своїй розвинутості (розумовій та моральній) люди, будучи вільними, можуть організувати своє спільне життя на політичних засадах."
Читаючи рядки роздумів древньогрецького філософа, я водночас споглядаю на наше сьогодення і розумію, як мало ми просунулись вперед з отим особистим рівнем розуму і моралі, особливо у верхніх ешелонах влади, але таку селекцію обумовлює сама структура нашого суспільного ладу, де права і повноваження окремої людини фактично нульові. Мене це не влаштовує! Я віддаю всю владу - Людині!
І не безпідставно: я бачу і переконаний, що більшість сучасних людей дотримуються правил порядного життя не тому, що бояться покарань за порушення, а тому що самі хочуть того від елементарного бажання внутрішньо мати душевний спокій з життя, де ти нікого не ображаєш, не обманюєш і не обкрадаєш, як і тебе також інші. До речі, доведено не раз історією, що жодна найжорстокіша покара ніколи не була причиною зменшення чи зникнення злочинів, а також - не призвела до встановлення правової свідомості, тому що людина зосереджувалась не на моральності змісту дотримання закону, а на тому, як уникнути кари. Тільки усвідомлення громадянами поокремо моральної потреби дотримуватись особисто правил і норм співжиття давало позитивні результати. Анархія чи назвіть цей лад якось інше, але його зміст у високій моральності і самовідповідальності особи за свої вчинки.
Слово "монархія" означає досліно "один най", тобто вищій ступінь над іншими когось одного, начальник над іншими. Зрозуміло, що "анархія" означає дослівно "нема най", тобто абсолютна рівність всіх, навіть якщо хтось і виконує за обов’язками функції керівника. В принципі світ до того наближається, коли двірник чи кур’єр може спокійно привітатись за руку з президентом держави і нікого ця подія зараз не буде шокувати. Навпаки зараз простежується всенародна тенденція до зневаги урядовців і депутатів вищого рівня, що має під собою цілком вагомі підстави, але не будемо деталізувати. Просто я вважаю це ще одним доказом процесу демонополізації влади і  відмирання держави, як унітарно-тоталітарного апарату. Влада повинна перейти від можновладців у центральному апараті до безпосередньо людей, які в низових абсолютно добровільних об’єднаннях і будуть організовувати своє життя і життя держави вцілому.
Одним словом ставайте націонал-анархістами : живіть власним життям і покладайтесь на власні національні сили, а не чекайте, що вам хтось має сприяти, щось дати, допомогти тощо. Дармовщини не існує в світі: кожен, хто щось дає, той унезалежнює і робить рабом. А жити треба вільною людиною! Тож я у нікого нічого не прошу - я беру своє! Чого сам досяг і заробив власною працею. Тим і щасливий.

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне
11.02.2011 р.

Давно в дитинстві я прочитав в художньому оповіданні сцену, коли підступно схопленого і зв’язаного Івана Богуна привели до Ярем Вишневецького і той наказав стати перед ним на коліна, на що Богун відповів: "На коліна стаю тільки перед Богом і то з власної волі".
Власне це і стало моїм дивізом націонал-анархізму в далекц вже  80-ті. Просто не все можна сказати вже - іноді потрібно зачекати. Думаю, що зараз саме той час, коли люди стають самостійними свідомими одиницями Всесвіту у нашій славній Україні.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)


Мені приємно було дізнатися, що прапор анархістів виглядає ось таким

0
Сторінки:
1
…
65
66
67
68
69
70
…
1329
попередня
наступна
Радіо онлайн Слухай улюблені радіостанції в одному місці
 
I.UA, 2006—2024.
Ok Для зручності користування сайтом використовуються Cookies. Детальніше у політиці конфіденційності
This website uses cookies to ensure you get the best experience on our website. Learn more