Представим себе на минуту, что культ «великой победы» исчез.

Что мы видим?

Исчезла скрепа, еще как-то державшая это общество и эту страну. Последняя скрепа. Химеричность общества и страны становятся очевидными, поскольку улетучивается иллюзия «общей судьбы». Все – и личности, и народы и регионы – получают возможность переосмыслить себя, получают шанс на новую судьбу.

«Великая победа» - это сегодня последний миф, оправдывающий, легитимирующий существование исторической российской государственности; миф, замыкающий народы и регионы в формате давно отжившей свой век империи. «Великая победа» - последнее, что делает Россию страной. Убери этот «культ» - народы и регионы с удивлением посмотрят друг на друга и начнут выстраивать между собой новые связи и отношения, формировать новое пространство, поскольку на вопрос «Что нас связывает?» последуют уже какие-то иные ответы. Откроется возможность новой этно-региональной самоидентификации – например для казаков Дона и Кубани, предки которых в годы Второй мировой войны зачастую стояли на антисоветских позициях.

Особое, судьбоносное значение демонтаж культа «победы» имеет для русских, поскольку этот культ накрепко связывает большинство из них с советизмом, освящает советизм в глазах русского народа, делает русских наиболее советским народом на всем пространстве бывшего СССР. Именно культ «победы» примиряет и даже роднит русский народ с этим государством, которое, как говорят, конечно, не сахар, но все же «наше», «мы с ним Гитлера победили». Проблема, не преодоленная в свое время Ельциным – десоветизация русского сознания – решается, прежде всего, путем демонтажа культа «победы». Вообразите себе русскую ментальность, свободную от фетишей «9-го мая». В ней уже не будет места Сталину и преклонению перед «великим государством» с центром в Москве. Резко упадет ценность «сильной власти», развеется обаяние ее «исторических свершений». В русское сознание войдут другие герои – например, герои РОА. А от них совсем недалеко до Андрея Курбского и Марфы Борецкой. А это уже иная ментальность, открытая демократическим ценностям и историческим альтернативам.

Таким образом, демонтаж культа «победы» имеет несомненное прогрессивное значение, поскольку является залогом становления новой русской идентичности, иной русскости. Вместе с культом «победы» в русской ментальности отомрут многие мрачные реликты, препятствующие нашему вхождению в сообщество цивилизованных народов. Исчезнет возможность легитимации сталинизма и как следствие – всей исторической традиции российского деспотизма. Возникнет прочная основа для альтернативного, антиимперского демократического проекта.

Вдумайтесь: ведь только благодаря культу «победы» ГУЛАГ, несмотря на миллионные тиражи Солженицына, так и не осужден обществом как абсолютное зло. Только благодаря культу «победы» не осужден как абсолютное зло большевизм в целом. Красный флаг над рейхстагом делает большевизм неуязвимым для безоговорочного общенародного проклятия. И сам красный флаг невозможно отправить на свалку истории, покуда он является главным атрибутом главного праздника. Пока в русском сознании будет доминировать культ «победы», оно останется доступным для зла, для человеконенавистнических мифов и опасных, изуверских утопий. Если мы хотим быть цивилизованными людьми – должен пасть культ «победы», имеющий несомненные примитивные варварские черты: нетерпимость, фанатизм, мрачный пафос массовых человеческих жертвоприношений, жестокость. Показательно, что в последние годы своего рода знаменем «победы» стало имя красного «партизана» Кононова, сжигавшего живьем беременных баб. А это уже социологический диагноз. Культ «победы» - это род тяжкого общественного очуменья, когда оккупантов считают освободителями, а палачей и убийц типа Кононова, Судоплатова и Жукова – героями и почти святыми. Маргинализация «победопоклонства» означала бы духовное оздоровление нашего социума, его способность к развитию, наконец, просто вменяемость.

Культ «победы» выгоден и необходим только москвоцентричной власти, которая паразитирует на этом культе, апеллирует к нему, стремясь доказать и обосновать свою историческую легитимность и необходимость. Путинский кремль держится только благодаря тому, что постоянно подчеркивает свое правопреемство со сталинским кремлем, «спасшим нас от Гитлера». Традиционная для России царистская модель власти окончательно изжила себя и выродилась в мафиозную структуру, замкнутую на своих преступных интересах. Культ «победы» необходим этой власти, чтобы создавать в обществе иллюзию «национального единения» и продолжать паразитировать на рыхлой, несуразно огромной стране, уже исчерпавшей свой исторический ресурс. Культ «победы» - это специально созданный культ для рабов, опиум на потребу «агрессивно-послушному большинству». Это раскатистое эхо сталинизма; культ личности и культ «победы» – в равной степени проявления единого культа безличия. Чтобы развиваться, мало сменить власть – надо устранить ее системообразующие мифы. Надо обрести новые смыслы, формирующие не рабов, а свободных людей.
За матеріалами: lj shiropaev

Радянська людина твердо впевнена, що про її особистий добробут має дбати держава. Це саме її, держави, святий обов'язок. Надати високооплачувану роботу, безкоштовно навчити, безкоштовно вилікувати, дати безкоштовне житло. А інакше - навіщо ця держава потрібна?

Працювати радянська людина не дуже любить. Вона завжди вважає, що їй платять несправедливо мало. Улюблена приказка радянської людини: «Вони роблять вигляд, що нам платять, а ми робимо вигляд, що працюємо».

Зразкова радянська людина має обов'язково курити тютюн і пити горілку. Якщо радянська людина цього не робить - це виглядає вкрай підозріло. У інших складається враження, що це не справжня радянська людина, а якась профанація. Можливо, навіть диверсант.

Радянська людина, м'яко кажучи, нечиста на руку. Все тягне в дім. При цьому зовсім не вважає, що робить щось недобре. Громадянин совітів упевнений, що все навколо - народне, а значить - його. Якщо радянський робітник вийшов з фабрики і нічого з собою звідти не прихопив - значить, день пропав даремно.

Радянська людина в Бога не вірить, постів не дотримується, про заповіді нічого не чула. Але до церкви після 1991 року ходить. Так, на всякий випадок. А раптом Він все-таки є? Хоча раєм на землі справедливо вважає СРСР. Єдина ікона в домі радянської людини - портрет Сталіна.

Радянська людина вважає принцип справедливості - головним. У мене хатинка крижана, а в сусіда - луб'яна. Несправедливо. Чим він кращий за мене? Тому: відібрати і поділити. Сусіду - крижану, мені - луб'яну. А краще - обидві мені. І, бажано, цю операцію з відновлення справедливості проводити частіше, хоча б раз на тиждень. Щоб не накопичувалася зайве майно. А щоб надалі не кортіло - розкуркулювати і засилати до Сибіру.

Радянська людина політикою не цікавиться: «Не про наш розум. Начальству видніше. За нас все давно вирішили. Від мене нічого не залежить». Але на вибори біжить рано вранці і мерщій кидає в урну бюлетень з прізвищем одного єдиного кандидата. Вважає, що тільки так і має бути, і що це - єдино правильна демократія. А все інше - від Держдепу. А будеш пхати носа, куди не годиться - ще й посадять. А що? - наша хата скраю.

Профспілки - потрібні, вважає радянська людина. Не буде їх, хто стане давати путівки? А в іншому вони, профспілки ці, повинні сидіти, мовчати і піддакувати начальству. Як начальник сказав - так і правильно.

Радянська людина любить халяву, тому завжди купує лотерейні та інші халявні квитки. Сміливо кидається брати участь у всіляких сумнівних заходах, які обіцяють неймовірні виграші. Вірить у фінансові піраміди і підкидні листи щастя.

Радянська людина знає, що закони - законами, а життя - життям. Не завжди законів і правил треба дотримуватися, а іноді - коли вони суперечать здоровому глузду - навіть необхідно порушувати, в ім'я справедливості. Або зручності.

Навіщо обходити і шукати перехід, коли можна перебігти через дорогу?

Дав хабар - пройшов без черги.

Або ДАІшнику: «Чуєш, командире, може, домовимося?»

Радянську людини легко впізнати в будь-якій черзі за її схильністю впритул притискатися до того, хто стоїть попереду. Це для того, щоб яка-небудь нахаба (інша радянська людина) не змогла вклинитися між ними.

Радянська людина знає з власного досвіду, що в будь-якому радянському магазині її неодмінно обважать і обрахують, але перевірити названу суму лінується, а скористатися контрольними вагами - соромиться.

У конфліктах, якщо стоїть у черзі, завжди стає на бік продавця, касира, адміністратора. Кричить будь-якому покупцеві, який взявся «качати права»: «Не заважай торгувати, відійди!» Хоча працівників торгівлі й не любить. Називає їх торгашами і спекулянтами. Він упевнений, що ця професія - типово злодійська, а гроші, нею зароблені - крадені.

Радянська людина рідко відстоює свою зневажену гідність в квиткових касах, агентствах і конторах. Віддає перевагу тому, щоб утертися і відійти. Щоб гірше не було. І має рацію. Якщо з'являться радянські ж «менти»... Краще вже від гріха подалі.

Якщо все перелічене наявне у вашій поведінці, можете сміливо пишатися тим, що ви - людина радянська!
За матеріалами: lj lvoropaeva

Зараз важко дивуватися. Коли твій сусід не прибулець з зеленими вусами, а колеги по роботі не канібали, стрічку новин сприймаєш якось спокійно і відсторонено. З іронією та здоровим скепсисом. Постінформаційна епоха вирівнює сприйняття гекатомб та мільйона рожевих троянд. Ще недавно я з прохолодою пробігав очима звістки про «лівий рух». Для цього історичного трупа у моїй свідомості не знаходилось жодних формул вуду. Але прийшов момент усвідомлення. Виявляється, у багатьох моїх добрих знайомих класова боротьба, експропріації, войовничий атеїзм та інші атавізми початку ХХ століття викликають позитивний безумовний рефлекс. Катарсис був несподівано болючим. Ще нещодавно ти мило триндів з ними в чаті, ходив на концерти, акції, боровся за справедливі вибори – і ось на тобі! Deus ex machina з класовим штангенциркулем у руках. Їхні речники цілком вірно пишуть, що в 90-ті поява прогресивних, сучасних лівих рухів в Україні була неможливою. Надто сильна алергія на червоне, незалежно-державницька ейфорія, переділ власності – молодим було не до Маркузе, а Маркс явно програвав «Снікерсу» за смаковими якостями. І ось з’явилось покоління, якому не пощастило носити піонерський галстук, збирати металобрухт та медитувати на Леніна. В мережі замайоріли червоні та веселкові стяги, простір наелектризували сурми розплати, краплі цього ретро-карнавалу виплеснулись у деякі друковані видання та вуличні акції. Неможливо було стриматись, щоб не зазирнути у горловини лівих ідеологічних гармат, шрапнель з яких зачепила і мене. Неспішна прогулянка контентом деяких сайтів виявила, що сучасні ліві - як і їхні легендарні предки - успішно шукають ворогів та ведуть боротьбу. Наразі ідеологічну, але все попереду. Виявляється, в Україні існують класи, є експлуататори та експлуатовані. Чіткої межі між останніми двома не проводиться. Але, боюсь, до першої категорії ризикують потрапити усі підприємці, що використовують найману працю. Невідомо куди віднести релікварних вітчизняних фермерів - втім, селянство завжди перебувало на периферії лівих пріоритетів. Складніше з фаворитами ідеології – пролетаріатом. Є тенденція його підміни офісним планктоном, якому нічого втрачати, крім своїх зарплат. Трударі стільця та клавіатури складають рушійну силу сьогоднішнього лівого фронту. А гнаними та голодними є ЛГБТ-спільнота - так твердять роз’яснювальні та агітаційні матеріали достатньо масового крила сучасних комунарів. Все це було би смішним непорозумінням, якби з упертою настирливістю не обсмоктувалось із дня на день у соцмережах, якби цю партійну лінію не встромляли віртуальним багнетом у медійні ресурси. І ще якби цьому явищу не була притаманна тоталітарна квазірелігійна риторика: пошук ворогів, вигадування нових табу (гомофобія, мультикультуралізм, релігійність, сексизм, etc), шаблонне мислення. Цей підзіпсутий кисіль, уже частково перетравлений у Західній Європі, подається зараз як питво нової свободи, широти поглядів. Це модно, а значить правильно. Озброївшись трухлявою ідеологічною матрицею, нові ліві вступають у рішучий бій за квір. Причому геї, лесбійки і прочая часто самі заскочені таким неочікуваним заступництвом. Приблизно як і пролетаріат століття тому.

Букви, які ви читаєте, набрані без жодної претензії на аналіз. Голі емоції, які несила тримати в собі. Їх ще буде, оскільки - за всієї поваги до романтики бунту - мені важко збагнути як може архаїчна світоглядна платформа у своїх радикальних проявах заволодіти значною кількістю умів.

Автор: Федір Френч

Наша худосочная разведка опять засыпалась на мелкой краже. Штирлицев больше нет, остались только Аннушки Чапман и другие девицы того же разбора, которые даже суммарно не тянут на радистку Кэт. Вот, например, эстонская контрразведка отловила шпиона из крупных тамошних чиновников, который регулярно получал деньги российских налогоплательщиков, то есть ваши и мои, за страшные эстонские военные тайны, самая полезная из которых - это, очевидно, рецепт посола таллинской кильки, которой мы давно, с 1991 года, не пробовали. Потому что в отличие от щедрых латышей, снабжающих нас своими шпротами вопреки Онищенко, эстонцы поставляют кильки только в демократические государства. И хотя Эстония входит в НАТО, ничего опасного для России, никакого секретного американского оружия там нет - но ведь СВР лишь бы заполнить штатное расписание.

И вообще путинская Россия похожа на Плюшкина, который собирает разное ненужно барахло. Кому бы еще понадобилось отрезать от Молдовы злополучное Приднестровье, населенное троглодитами, которые так боялись попасть в Румынию и Европу, что остались в СССР. И какая польза от того, что у Грузии отобрали столь же троглодитские Абхазию и Южную Осетию и теперь мы кормим еще и эту кучу бездельников и бандитов, распиливающих наш бюджет и на самом деле имеющих только одну национальную принадлежность: иждивенцы и паразиты.

Такую же картину я обнаружила в Латвии. К сожалению, количество тех, кто говорит на одном с нами языке (хотелось бы им это запретить) в странах Балтии прямо пропорционально количеству неприятностей в тамошних краях. В Литве - ноль неприятностей, потому что там было 9%, а теперь даже 6%. В Эстонии было когда-то 40%, а сейчас 26-27%. Хуже всего в Латвии, где было 50 на 50, а сейчас 40%. Вот от этого и возник инициированный ФСБ пополам с тамошними нацболами Абеля (то есть Линдермана) референдум о втором государственном языке. Этого Абеля когда-то поймали там с взрывчаткой, которую он бережно хранил у себя дома, но ничего не смогли доказать (может, он ее коллекционировал) и, как подобает в правовом государстве, освободили из тюрьмы; у нас бы он сидел лет 10.

Интересно, сколько по этим стандартам понадобилось бы государственных языков в США? Но там все сидят смирно и учат английский - и русско-, и итальянско-, и испано-, и китайскоязычные. Но там, где чувствуется мертвящее зловоние разлагающегося трупа СССР, там советские (не русские, нет!) общины стараются закуклиться, изолировать себя от внешнего мира и сохранить статус совков и оккупантов, как сильно простудившиеся на холодной войне.

Референдум совки проиграли, и многие достойные и свободные русские, настоящие европейцы, проголосовали вместе с латышами: "против". А вот кто такие 273 тысячи проголосовавших "за", которые шакалят у российского посольства и обожают душку Путина?

Латыши не могут этого понять. Русские, кстати, нигде и никогда так себя не вели. Они вместе с графом Резановым строили форты в Калифорнии; они вместе с Борисом Вильде создавали в 1940 году французское Сопротивление, придумав само это слово; они отлично чувствуют себя в Англии, в США, в Австралии, в Аргентине, и ни испанский, ни английский, ни французский не были для них препятствием. Но невозможно понять совков, над которыми сияют еврозвезды, которые имеют европаспорта, но за 20 лет так и не выучили латышский язык, не став гражданами ни Латвии, ни России, сидят в добровольном гетто и заунывно ноют на тему, как им было хорошо до перестройки, когда Латвия была колонией СССР. Именно те, у кого есть "краснокожая паспортина", будут голосовать за Путина. То же самое будет и в Приднестровье, и в Абхазии с Южной Осетией. Они похожи на навеки застывших в янтаре доисторических насекомых или на вмерзших в арктические льды мамонтов. И этот лед, и этот янтарь называются СССР. И если можно остаться совком в уютной европейской стране, то чего же ждать от России, где советские артефакты попадаются на каждом шагу, от Мавзолея и памятников Ленину до раскулачивания бизнеса и сгоняемых на митинги бюджетников?

Мы живем на постсоветском кладбище, где покойников из СССР больше, чем живых современников. И эти злобные покойники-зомби, то есть электорат Путина, Зюганова, Жириновского и Миронова, вполне едины в своей воле никуда из СССР не вылезать, а западные жизненные блага их главари готовы потреблять единолично. Они всегда друг друга поймут, они соседи по вечной советской зоне. Посчитайте, сколько суммарно наберется процентов у этой "большой четверки" выходцев с того света, и вы будете знать, кто замерз в СССР.

4 марта состоится референдум об идейном и духовном сохранении СССР. На этих "выборах" будет только один полуживой - Михаил Прохоров, да и тот заложник покойников, играющий по их правилам. Число живых определится числом не проголосовавших - за вычетом тех, кто тупо просидит дома, потому что им все это до фонаря, как скотине в хлеву, и они не хотят даже выбрать себе мясника, который их будет резать или стричь. Это, между прочим, Пушкин сказал, тщетно пытаясь "в свой жестокий век восславить свободу". Нам, западникам, европейцам и гражданам XXI века, пора решать, что мы будем делать с этим советским мясокомбинатом: с колбасником Путиным, с его подмастерьями-сокандидатами и с их колбасой, процентное содержание которой в стране мы узнаем в начале марта. А то как бы они первые не стали решать, что делать с нами.

Через тотальный террор, через «море крови и сто миллионов голов», как говорил Достоевский, мечта человечества о социализме была Сталиным осуществлена. Но построив социализм, Сталин сказал всем четко и ясно: это и есть социализм и другого быть не может. Он доказал то, о чем Достоевский предупреждал в «Бесах», — что социализм по природе своей есть зло. И действительно, во всех странах, где коммунисты пришли к власти — в России, Югославии, Китае, Вьетнаме, Камбодже и на Кубе, — строй, который они создали, характеризовался одними и теми же чертами: тотальная диктатура, обязательное мировоззрение, массовые репрессии, расстрелы, лагеря, превращение населения в послушных рабов. Исключений не было. Социализм с человеческим лицом не возник нигде.  Сталинский тотальный террор осуществляли органы госбезопасности. Это были самые преданные его помощники. Поражает разгул садизма. Сотрудники органов не только выслеживали, арестовывали, наматывали срока невиновным людям, расстреливали их и отправляли в лагеря, но истязали и мучили их. Истязания заключенных стали нормой поведения сотрудников ГБ. Истязания продолжались в лагерях. Непосильный труд (в колымских золотых забоях заставляли работать по 14-16 часов), страшный голод (многие заключенные умирали через 3-4 недели). Заключенных избивали и лагерные офицеры, и надзиратели, и блатные, часто забивая до смерти. Тон этим зверствам задавали оперуполномоченные ГБ в лагерях. 

Садистские импульсы исходили от Сталина. А. Орлов в книге «Тайная история сталинских преступлений» рассказывает, что, когда Сталину доложили о Зиновьеве и Каменеве, отказывающихся подписывать протоколы допросов, он пришел в бешенство и кричал чекистам: «Поработайте над ними, пока они ни приползут к вам на брюхе с признаниями в зубах». Сталин упивался муками своих врагов. Орлов рассказывает, как веселился Сталин, слушая рассказ о предсмертных минутах Зиновьева. Сталин устроил вечеринку для чекистской верхушки. Начальник охраны Сталина Паукер забавлял их рассказом о том, как происходил расстрел Зиновьева. Он падал, хватал присутствовавших за ноги и вопил, изображая Зиновьева: «Ради Бога, товарищ, вызовите Иосифа Виссарионовича!». Гости хохотали. Паукер повторил сцену. Гости хохотали еще пуще. Когда Паукер начал в третий раз, Сталин знаками велел ему прекратить, не то он умрет от смеха.  В 1938 году Колыма не выполнила план по золоту. Сталин позвонил начальнику Дальстроя Павлову. Тот сослался на большую смертность. «А разве плохо, если подохнут враги народа, — сказал Сталин. — Мы пришлем вам еще, сколько надо».

Прихід до влади Януковича і Ко став наслідком того, що лідери Майдану не спромоглися провести дерадянізацію суспільства  

Історія часом робить несподівані кульбіти, які лише під час прискіпливого розгляду після кількох років здаються логічними і єдино можливими. Якби 2005-го хтось висловив припущення, що через сім років країна відзначатиме два роки президентства Януковича, рейтинг Ющенка вимірюватиметься десятими відсотка (великою мірою через демонстративну гру на користь нинішнього гаранта), а Тимошенко буде у в’язниці, його у кращому разі вважали би фантастом. Одна з найпопулярніших ілюстрацій для помаранчевого періоду і його закінчення два роки тому – мазепине «самі себе звоювали». І питання навіть не у не раз згадуваному «взаємному поборенні лідерів Майдану»: псевдопатріотизм і совок керували діями багатьох представників колишньої влади не меншою мірою, ніж їхніми біло-синіми опонентами.ГОРЕ ПЕРЕМОЖЦЯМ Попри розрекламовані «програмні розробки», переможці 2004 року не мали чіткого бачення, що за чим треба робити в країні, як проводити в життя зміни. Почасти це можна пояснити браком уявлення про реальний стан речей, у якому влада Кучми – Медведчука – Януковича залишила країну. На це люблять посилатися в інтерв’ю колишні посадовці високого рангу помаранчевих часів. Справді, структурні перекоси в економіці, інфляційний тиск після передвиборчих витрат попереднього керівництва (знизити які було політично неможливо), сплата підприємствами податків наперед створювали базу для серйозної кризи, що частково знайшла вираження у сповільненні зростання ВВП. Дійсно, кілька криз на конкретних ринках, зокрема бензиновому чи цукровому, видаються інспірованими свідомо. Зрештою, через маніпуляції статистикою владі часів Кучми вдавалося приховувати чимало проблем, які постали вже перед новими очільниками. Але більшість із цих проблем були прогнозованими, натомість системні рішення не продумувалися, і хаотичні рухи «реформаторів» в оточенні Ющенка і Тимошенко часто не так виправляли, як загострювали ситуацію. Звісно, на перші кілька місяців 2005-го припадає низка популярних кроків (як-от запровадження виплат при народженні дитини чи відновлення дії єдиної тарифної сітки, яка дала змогу планово підвищувати зарплати та інші соціальні виплати). Але вже підготовка бюджету на 2006 рік наштовхнулася на серйозні різночитання в команді, яка була покликана змінювати ситуацію в країні (чи радше «командах», що стало окремою проблемою).

Зрештою, замість відокремлення влади від бізнесу і спрямування всіх зусиль на розвиток потенціалу країни було зроблено спробу «відняти і поділити» між своїми. Що є поведінкою, яка цілком укладається в радянські стереотипи.

І НЕХАЙ УСІ ЗАЧЕКАЮТЬ У зв’язку з цим слід відзначити важливу совкову рису, яка домінувала в істеблішменті помаранчевого періоду не меншою мірою, ніж за часів Кучми чи регіоналів. Ідеться про «барство» представників нової номенклатури, сприйняття себе як обраної касти, заздалегідь непробивної для впливу з боку звичайних смертних. Гламурні тусовки і досі залишаються місцем для дозвілля та демонстрації статусу багатьох нинішніх опозиціонерів. Тоді ж демонстрація номенклатурності стала частиною хвороби, що роз’їла нову владу. Із цією хворобою великою мірою пов’язане різке відділення істеблішменту від тих, хто, власне, привів їх до влади: вільних громадян, які прагнули змін у країні й були готові працювати заради них. Але бажали зберегти контакт із очільниками держави, щоб співпраця була повноцінною. Понад те, вимагаючи свого часу можливості контролювати владу, помаранчеві не створили можливостей для діалогу і впливу на себе з боку громадськості. Пишні форуми, якими особливо переймалося керівництво Секретаріату Ющенка (зокрема, велику увагу приділяв цьому Іван Васюник), не могли підмінити собою щоденну працю. Знову звучали правильні гасла, але за ними не було дій. «Не на часі» – це, певно, стандартна відмовка від пропозицій щодо співробітництва з боку громадських організацій, активістів, малого та середнього бізнесу. Суспільство мало б, в уявленні багатьох можновладців, чекати, доки до проблем країни дійдуть руки в «небожителів». Але без тиску ззовні, навіть дружнього, спрямованого на співпрацю, бюрократи безвідносно до кольорів перетворюються на істот, які тонуть у рутині. У процесі замість результату. Усе це не могло не позначитися на ставленні людей до влади, від якої очікували так багато – і так багато нового. Отримали ж лише інше видання совка. А коли почала поширюватися інформація про оборудки нових керманичів, їхні справи з великим бізнесом, готовність одержувати подачки від олігархів замість ставити їх у жорсткі рамки (приміром, «РосУкрЕнерго» укорінилося в Україні, а Дмитра Фірташа стали називати олігархом саме за Ющенка), швидкість втрати громадянської підтримки лише зросла. Щоправда, перетікання голосів невдоволених відбулося не до тодішньої опозиції (хоча вона робила все можливе для підігрівання невдоволення), а всередині колишньої коаліції «Сила народу». Уособленням надій, які колись покладали на Ющенка, стала Тимошенко. Про те, чому і вона не змогла скористатися своїм шансом, сказано чимало. Однак важливо те, яким чином було допущено розвиток конфлікту в стані помаранчевих. А тут з огляду як посади, так і величезного кредиту довіри претензії треба висловлювати до тодішнього президента.

ВІКТОР, ВІКТОР І ЮЛЯ Вікторові Ющенку справді було дано безпрецедентний шанс. Порівняно з підтримкою понад 50% міркування на кшталт «не було своєї більшості в парламенті», «Конституція віддавала економіку в руки прем’єра», «бюрократи не бажали виконувати накази» та інші обґрунтування поразки є лише формулюванням проблем, які годилося вирішувати. Однак саме за це взятися не дуже поспішали. З усіх причин, які нині наводять на пояснення того, чому за Ющенка перетворення країни, якого чекали, було втоплено в порожніх розмовах і нарадах, по-людськи можна зрозуміти необхідність боротьби з наслідками отруєння. Президент мав проходити складні операції, після яких повертався до роботи. Проте якраз у час, відведений для праці, коефіцієнт ефективності міг і повинен був стати набагато вищим. Зрештою, пік боротьби з отруєнням, за свідченнями і самого Ющенка, і його оточення, припав на 2005-й. Після того було чотири роки, щоб вирішити проблеми, з якими він обіцяв упоратися на Майдані. Однак натомість країна бачила бажання президента перекласти вирішення справ на інших: на васюників, балог, ульянченків. Ті й старалися, не забуваючи численної родини (брат Васюника встиг попрацювати в Нафтогазі, родичі Балоги отримували впливові посади на Закарпатті, чоловік Ульянченко змінив кілька посад, займаючись «інноваційною діяльністю», щоправда, без особливих слідів інновацій). Натомість складається враження, що для Віктора Ющенка проблеми України були відсунуті на другий план «проблемою Юлі». І для її вирішення не шкодували засобів. Напруженість між урядом та президентом почала наростати вже від весни 2005 року, а влітку президент фактично став на бік тих політугруповань у парламенті, що фактично почали гальмувати урядові перетворення під приводом «захисту парламентаризму». Та початок процесу переформатування політичного ландшафту, що виник після Помаранчевої революції, було покладено у вересні 2005 року: після відставки Тимошенко в обмін на підтримку Єханурова як її наступника кількома десятками депутатів від Партії регіонів і К°, Ющенко уклав із ПР «меморандум між владою та опозицією», яким фактично визнавав Януковича значущою стороною політичного процесу. Замість «сидіти в тюрмах» чимало організаторів фальсифікацій отримали індульгенцію, адже «меморандум» передбачав «відмову від політичних репресій». Звісно, вважати цей акт «реінкарнацією Януковича» було б перебільшенням: Партія регіонів і без того мала ядерний електорат приблизно у 20%. Значення «меморандуму» інше: задля поточної політичної мети було зруйновано важливий символ. Янукович, який був уособленням порушень на виборах 2004 року, мав лишатися «недоторканним» у давньоіндійському сенсі цього слова, тобто бути «тим, кому не подають руки». Ющенко її простягнув.

Ймовірно, продовження перебування в такому статусі могло б спричинити кадрові зміни в Партії регіонів: її, відповідно до психологічних особливостей цього сегменту суспільства, не може очолювати слабкий і «недоторканний» лідер. Однак Ющенко, підписавши «меморандум», в очах однопартійців і прихильників Януковича зробив важливий жест: визнав його гідним партнером для влади. Далі – більше. 2006-го, аби не йти на дострокові вибори, Ющенко підтримав ідею «Універсалу національної єдності», який був порушений Януковичем практично відразу після підписання та обійняття посади прем’єра. Таке порушення було демонстративним: перерозподіл бюджету на користь відомого регіону, тиск на судову владу, кадрові чистки і, врешті, офіційна відмова від курсу до НАТО у вересні 2006-го (внаслідок чого було змарновано рік, що фактично перешкодило Україні приєднатися до Плану дій щодо членства в Альянсі, а також дало російській стороні час і аргументи, аби до 2008 року довести країнам Заходу «небажання» Києва туди входити). І тільки навесні 2007-го, коли Янукович і К° почали масово переманювати на свій бік депутатів, погрожуючи створити конституційну більшість і розправитися з Ющенком «уже сьогодні», той відправив країну на дострокові вибори, щоб позбутися наслідків домовленостей з Януковичем, укладених у серпні 2006-го. Фінальним акордом у співпраці Вікторів на ґрунті боротьби зі спільним ворогом стали перегони-2010. Звісно, в тій кампанії не було янголів. Однак «тотальна війна» проти Тимошенко, яка була найрейтинговішим кандидатом від помаранчевих, розгорнута Ющенком, справила на багатьох виборців деморалізуючий ефект. Знищила вона і його власну підтримку (перед виборами почав був зростати рейтинг тодішнього президента, але він використав рештки довіри до себе навіть не на свою користь, а для боротьби проти Тимошенко). Як наслідок, країну очолив Янукович, котрий за лічені місяці розвернув на 180° політику в тих сферах, якими так «переймався» Віктор Андрійович: підписав Харківські угоди, продовживши перебування Чорноморського флоту РФ в нашій державі до середини століття, й публічно зрікся сприймання Голодомору як геноциду українського народу.

ЇХ ПРИКЛАД – ІНШИМ ЗА НАУКУ Совкові риси – уявлення номенклатури про свою «винятковість», її безвідповідальність, прагнення «дармової» наживи, інтриги й підступи – призвели до поразки помаранчевих. Прихід до влади Януковича і К° став демонстративною «реставрацією» гірших рис, притаманних як радянській, так і ранній пострадянській Україні. Така влада втратила підтримку людей навіть швидше, ніж її, як каже Азаров, «папєрєднікі». Втім, щоб чергова зміна керівництва не призвела до нових розчарувань, уроки 2005–2010 років мають бути ретельно вивчені. І соціумом загалом, і опозицією, яка прагне замінити нинішню владу. По-перше, це питання наявності спільної політичної та ідеологічної платформи: однакового розуміння всіма союзниками принципових понять, пріоритетів реформ і першочергових кроків. Із тим, щоб енергія не йшла на формування «списків» і просиджування на «погоджувальних нарадах». По-друге, має бути розроблено чітку спільну програму дій нової влади, котру реалізовували б, незважаючи на те, які конкретно посади обійматимуть представники якої конкретно опозиційної сили. Серед пріоритетів: дерадянізація, реформування судової та правоохоронної системи, демонополізація економічної сфери, формування сприятливого інвестиційного клімату й надійної соціальної основи дальших перетворень – середнього класу, усвідомлення українським суспільством своєї національної ідентичності та готовності відстоювати власні політичні й соціально-економічні здобутки перед зовнішнім деструктивним упливом. По-третє, надважливим питанням є якість людей, котрі йтимуть у нове керівництво. Якість як професійна, так і моральна. Після здобуття влади часу на виявлення у своїх лавах псевдопатріотів і пристосуванців не буде. Їх слід позбавити шансу прийти до керма взагалі. І по-четверте, має працювати дієвий зв’язок між політиками, громадськими активістами та людьми, здатними мислити й діяти по-новому. Тоді майбутня влада зможе уникнути помилок старої.

Джерело: Український тиждень

Александр II вошел в историю как Освободитель. Этот почетный титул он получил после того, как царским Манифестом от 19 февраля 1861 года отменил крепостное право, сделав основное население страны – российских крестьян – свободным.
К слову, Александр II еще освободил ссыльных декабристов и болгар от турецкого ига. Именно начало его правления ознаменовалось падением «железного занавеса» (если в 1856 году выезжавших заграницу было 6 тысяч, то в 1859 – уже 26 тысяч человек), Федор Тютчев назвал этот период «оттепелью», именно тогда впервые в ходу появились слова «перестройка» и «гласность», которыми потом реформаторы будут оперировать в эпоху Горбачева. Но, возможно, вслед за Борисом Годуновым именно Александр II стал и символом неудачника, а трагические судьбы реформаторов и их реформ в России стали нарицательными.
Василий Ключевским подвел общий неутешительный итог реформам Александра II: «Все его великие реформы, непростительно запоздалые, были великодушно задуманы, спешно разработаны и недобросовестно исполнены, кроме, разве, судебной и городской». Стержневой же в системе поистине революционных по мысли для России преобразований стала крестьянская реформа – отмена многовекового крепостного рабства.
В 1856 году Александр II неожиданно для всех высказался в том плане, что он не против отмены крепостного права, что лучше это сделать сверху, чем дождаться бунта снизу. Это выступление стало сигналом к подготовке грандиозной крестьянской реформы. Надо заметить, что к ней подступались и Александр I, и Николай I, но им не удалось довести начатое до конца. Пять лет от памятного выступления Александра Николаевича до подписания Манифеста об освобождении крестьян тоже прошли очень непросто, в серьезном противоборстве. Тем не менее, в конечном итоге временный союз просвещенной бюрократии и либеральной интеллигенции принес свои плоды.
Как обычно, сначала создали Секретный комитет, как и при батюшке, Николае I. Но потом началось, что называется, «всенародное» обсуждение, так как были созданы дворянские губернские комитеты на местах, затем Редакционные комиссии во главе с Яковом Ростовцевым, потом проект передали в Главный комитет, оттуда, по настоянию царя, особо не задерживаясь, в Госсовет, и 19 февраля 1861 года был подписан Манифест об освобождении крестьян. Что характерно, подписан он был в феврале, но обнародован 5 марта, в Прощеное воскресенье. Одновременно с принятием беспрецедентных мер безопасности. Никто не знал, как отреагируют на этот Манифест в обществе.
Александр сам зачитал Манифест перед толпой народа, но народ, по привычке или благоговейно, безмолвствовал.
Общая же реакция в стране действительно была острая и разная. И, как ни странно, господствовала не столько эйфория, сколько растерянность и критика. Крестьяне были уверены, что царь дал им и свободу, и землю, о которой не сказали помещики. Либералы, что реформа непоследовательная и куцая, а консерваторы, что отмена крепостного права – ошибка. 

Один из самых безопасных... Ужас что в других творится...