Земельная реформа является очень важной и этот закон принимать надо, но не надо спешить с реализацией этой реформы, ведь это может вызвать большие проблемы в государстве.

Об этом эфире "5 канала" сказал председатель Совета предпринимателей при Кабинете министров Украины Леонид Козаченко.

    В то же время он отметил, что по поводу этой реформы происходит очень много протестов, ведь люди боятся принятия этого закона и его возможных последствий. Сегодня, по мнению Л. Козаченко, мало фермеров имеют достаточно средств, чтобы покупать землю в больших объемах. Вообще довольно мало людей в Украине смогут покупать землю, но, в то же время, они не смогут ее обрабатывать, а покупать только с целью перепродажи. Поэтому, по словам чиновника, рано или поздно может возникнуть ситуация, что до 20% украинских земель могут оказаться под контролем иностранцев.

Вместе с тем он добавил, что если земельная реформа заработает с 1 января, то возможно возникновение проблем.

Дмытро ДОБРЫЙ.

   Внимательно присмотревшись к происходившему 25 августа 2011 года в центре Киева, может сложиться впечатление, что празднование 20-летия государственной Независимости Украины 61-летнему Виктору Януковичу не просто претило, а вообще было крайне неприятно. Он и его ближайшее окружение постарались сделать всё от них зависящее, чтобы на следующий 2012 год вообще изъять из календаря эту «красную» дату. Оснований у них будет предостаточно.

   А чего там?! Военного парада нет второй года подряд, то есть со вступления «железного Хозяина» в должность президента.Нет парада — нет и праздника. Из-за «нехватки средств» якобы.Вместо военного парада Вооружённых Сил Украины на этот раз был устроен парад спецподразделений «Беркут» и «Ягуар». Роль салютных залпов с 14.00 выполняли отравляющие пары слезоточивого газа и... средства для уничтожения тараканов. Эту низость МВД Украины вынуждено было признать только спустя сутки.

  Впервые в истории независимой Украины в Киеве был введён режим «комендантского часа», как достаточно ёмко отметил юрист по образованию Александр Данилюк. Уличное движение было полностью перекрыто не просто в историческом центре города, а вообще по всему периметру в радиусе 5 км от Майдана Независимости. Празднование Дня Независимости Украины властями фактически было запрещено.

  Стоит отметить, что таких контрмер в попытках обуздать демократическую оппозицию ни в России, ни в Беларуси, чей синтезированный репрессивный опыт лихорадочно копирует Администрация президента, никогда не было. И можно сказать, не будет. Потому что это сразу бы разрушило миф о полном контроле над ситуацией со стороны центральных исполнительных и правоохранительных органов власти.

   Подобные действия по отношению к местному населению российские федералы разрешают себе только на территории оккупированных республик Северного Кавказа и части до сих пор незаконно удерживаемой суверенной территории Грузии во время проведения «контртеррористических операций» (КТО). В российском законодательстве есть даже понятие режима контртеррористической операции, признаки такого рода операции и т. д. Всё как и полагается для обеспечения безопасности своих сотрудников и «мирного населения» при «подавлении» «очагов сопротивления» со стороны «незаконных вооружённых формирований» (в околокремлёвской публицистике «террористов»).

    Подобные контртеррористические методы работы возглавляемого им Главного управления МВД Украины в АР Крым широко использовал Анатолий Могилёв в общении с коренным крымскотатарским населением полуострова. В «Крымской правде» он называл их «пособниками Адольфа Гитлера». Не церемонился министр и с другими депортированными в советское время народами. Дело дошло до того, что Меджлис крымскотатарского народа разослал во все иностранные государства, дипломатические представительства и ведомства заявление об угрозе начала на полуострове самой настоящей гражданской войны. Однако, кого Могилёв считает представляющими угрозу здесь в Киеве? Где здесь «пособники Адольфа Гитлера»?

   

[ Читати далі ]

 В сети Интернет появилось видео «Песня о генерале», в котором нынешний руководитель СБУ Валерий Хорошковский представлен несколько в ироничной форме. В ролике высмеивается тот факт, что Хорошковский стал генералом.

Соответствующий приказ Виктор Янукович подписал 12 августа. Согласно документу действительному государственному советнику таможенной службы, главе Службы безопасности Украины Валерию Хорошковскому присвоено звание генерал армии Украины.

Первый заместитель председателя партии ВО «Батьківщина» Александр Турчинов, который в свое время возглавлял СБУ, удивился тому, что Хорошковскому присвоили звание генерала армии. «Это не специальное звание, это военное звание, и поэтому мне странно, как гражданскому человеку можно сразу присвоить звание генерала армии», - сказал Турчинов журналистам. На вопрос, о чем может свидетельствовать присвоение этого звания Хорошковскому, Турчинов предположил: «Наверное, президент, который присвоил такое звание, доволен работой «Службы безопасности Украины».

Начать сегодняшние заметки опять придется со старого анекдота. Лежит это, значит, в полуденной дреме на пляже дорогой Леонид Ильич (это тот, Брежнев, создавший до сих пор таинственный филологический изыск «сиски-масиськи», перед которым совершенно блекнут януковические «умыкнутые йолки). Лежит и ощущает, как тепленький и влажный язык старательно вылизывает ему пятки, и прочие совсем уж интимные места. Вот и шепчет Леонид Ильич сквозь дрему; товарищи члены политбюро… Я ценю ваши чувства… Но не слишком ли это? Все же проснулся дорогой вождь. И глядь – это случайно попавший на пляж пес старается.

Соль в байке – не в том, что голодного кабыздоха со сна было принято за уважаемых членов политбюро. А в том, что их вполне несонное поведение при костюмах и галстуках давало возможность вот так ошибиться.

Я несколько дней откладывала написание заметок на это тему. Одно из лиц казалось уж слишком региональным, другое – слишком маргинальным, третье – «отставником» от политики. Но когда группа «знакомых знакомых» (так я для себя называю этих людей, связанных со мной только журналистикой-читательством, но, с другой стороны, не сомневаюсь в их порядочности) стала звонить все чаще, и говорить, как им стыдно за губернатора, уж лучше бы «донецким» был. Когда некоторые люди из Ивано-Франковска стали опасаться: «а нас что, таки вышлют? Чтобы губернатор обещанной цифры достиг?», я поняла, что говорить есть о чем, тема всеукраинская. Мы будем говорить о страхе, уважаемые читатели-собеседники. Но давайте – обо всем по порядку.

[ Читати далі ]

Этот человек носил разные имена. В тихой синагоге его нарекли Мойша-Яков. В сутолочной городской канцелярии ему выдали свидетельство о рождении на имя Моисея Винницкого. Потом удалая многоцветная Молдаванка окрестила его Мишкой Япончиком. Тамошних контрабандистов пленили его раскосые глаза и самурайские скулы. Но мы будем называть нашего героя так, как его назвал Исаак Бабель, а вслед за ним и История: Беня Крик.

Суд над Тимошенко - сегодня самая востребованная западными медиа тема. В то же время мало, кто понимает на Западе, что на самом деле происходит на этом судебном процессе, каковы главные мотивы его основных игроков и какие на нем возникают новые смыслы, дискурсы и тренды.
    
На мой взгляд, многое проясняется, если взглянуть на «дело Тимошенко» не только как на борьбу двух мощных украинских финансово-политических кланов за власть и собственность, но и как на противоборство модернизма и постмодернизма.

Нынешняя украинская власть - своеобразное порождение политического модерна. Ее кредо - это медленное, тяжеловесное, но неуклонное наращивание производства; это увеличенные объемы труб большого диаметра, чугуна, угля и стали; это миллиарды кубов прокачанного газа и миллиарды долларов присвоенных денег. Объединенная Европа когда-то создавалась из союза угля и стали. А правящую сегодня в Украине элиту можно было бы назвать как союз угля, стали и газа. Для этой элиты самыми главными лозунгами являются термины «стабильность», «развитие», «постепенность». А самыми сладкими словами - «бюджетные потоки», «западные кредиты», и «восточные транзиты».

Украинская правящая элита, во главе со своим монументальным президентом Януковичем, тяжеловесна, как чугун, опасна, как расплавленная сталь, неуклюжа, как шпалоукладчик, и предсказуема, как магистральные нефтегазовые транзиты. Главное ее желание - это медленная, спокойная эволюция в духе плановой советской модернизации. Ибо она знает главный секрет - «медленная модернизация означает быстрые заработки». Если, конечно, ты эту модернизацию полностью и единолично возглавляешь сам. Когда-то родоначальники первого социалистического государства расшифровывали коммунизм как «советская власть плюс электрофикация всей страны», а нынешняя украинская власть свой «коммунизм» могла бы расшифровать как «модернизация производства всей страны плюс монополизация власти и прибыли правящим кланом».

И вот этой элите, назовем ее «модернистской» или, скорее, «модернизаторской», противостоит контрэлита во главе с пассионарной Тимошенко.

Сама Тимошенко любит сравнивать себя с Жанной д'Арк. Хотя по психотипу, целям и мотивации, она намного ближе к Долорес Ибаррури или подзабытой сегодня Гладис Марин. Как Долорес и Гладис, Юлия - чистый продукт постмодернизма со всеми его особенностями. Как известно, сутью постмодернизма является отрицание законов (и экономических, и юридических) как таковых и разрыв любых причинно-следственных связей. Это абсолютный примат революции над эволюцией. Это замена поэтапного постепенного развития «прорывами», «надрывами» и «великими скачками». Это замена здравого смысла цинизмом, а совести -  справедливостью. Это торжество эстетики над этикой, китча - над классикой, гламура - над респектабельностью.

Для полной реализации планов Тимошенко - как и ее властным оппонентам - тоже нужна полная, абсолютная и единоличная власть. Только лозунг у нее был бы другой. Ее «коммунизм» - это «юлификация всей страны плюс западное обожание». То есть создание культа единственной «берегини страны», как главного и неповторимого эстетического, стилистического и политического критерия совершенства для нации и государства. И, конечно, преклонение зарубежных лидеров и бомонда.

В борьбе модернизма и постмодернизма выигрывает тот, кто сражается на своем поле. Аутентичным полем модернизма является завод, фабрика, предприятие. Аутентичным полем постмодернизма является телевизионное шоу, уличная сцена или зал суда.

Дело в том, что главным инструментом модернизма является менеджмент, талант правления. А главным инструментом постмодернизма является актерская игра, талант лицедейства и перевоплощения.

Поэтому модернизм проявляется только в управленческом движении. Он, как велосипед: при слишком медленной скорости заваливается либо налево в постсоветский авторитаризм, либо направо - в корпоративно-олигархическую вседозволенность.

А постмодернизм расцветает только, когда он стоит на своем месте - на сцене, неважно какой: парламентской, уличной или тюремной. Стоит ему начать двигаться куда-нибудь в сторону банальной экономики, как тут же исчезает все его очарование, блеск и притягательность.

Интуитивно чувствуя «свое поле», Юлия Тимошенко сделала все, чтобы сделать именно суд своим главным ристалищем с властью. Не на фабриках же ей нужно бороться за грязных рабочих и не в офисах за «белых воротничков».

Поэтому ей пришлось приложить немало труда, чтобы завоевать свое право на суд над собой, и еще больше сил, чтобы завоевать свое право на собственное тюремное заключение.   

Сначала она год не признавала действующую власть, называя президента «бандитом», «уголовником», «узурпатором власти». Власть попалась на ее провокацию и дала затащить себя в суд. Потом несколько месяцев Тимошенко называла судей и прокуроров «преступниками», «фашистами», не признавала их полномочия и статус. Судебная власть попалась на ее провокацию и дала затащить себя, вместе с ней, за решетку.

Теперь украинский постмодернизм в лице своего полного воплощения Юлии Тимошенко, победно играет на своем поле. Когда она лжет судье, это называется «иронией». Когда она глумится над свидетелями, это называется «смелостью». Когда она понукает к бунту и революции своих сторонников, это называется «право на защиту»… И она прекрасна, как Долорес Ибаррури, для которой суд был желанной трибуной для выражения своего яркого литературного таланта. И она стильна, как Гладис Марин, которая каждый день суда или голодовки делала новую удивительную прическу, покоряя поклонников блеском своих антрацитовых локонов.

Да, на Юлию Владимировну опять приятно смотреть: насколько она была сера и мрачна в последнее время в своей повседневной вольной жизни, настолько она опять оживилась и расцвела в заключении.

Когда-то она любила сравнивать себя с цветком. И на бордах появлялась с трогательным цветочным горшочком в руках. Уже очевидно, что этот цветок расцветает только в заточении - коса ее сияет, как нимб, а роскошная улыбка ее не покидает уста. Она верит, что постмодернизм победит. Страна опять заживет в веселом хаосе, люди не будут ходить на скучную работу, а сутками будут штурмовать правительственные учреждения, перегораживать дороги и площади. Все забудут про скучные вещи, типа ВВП или прожиточного минимума, а заживут зажигательными революционными лозунгами и баррикадными песнями. Она верит, что так будет, ведь Запад нам поможет!

И ожидания Юлии действительно небеспочвенны. Ведь постмодернизм победно шагает по планете. Первым его могучим симптомом стала моральная победа бесподобного Ассанжа над унылым западным правосудием. Тоскливое западное право не нашло ничего лучшего, как попытаться приструнить его ответственностью за сексуальные домогательства. Но ведь в контексте постмодернизма сексуальный беспредел - это мужское достоинство, а не феминистский недостаток.

Сегодня точно также унылое украинское правосудие пытается обвинить Тимошенко в превышении бывших премьерских полномочий. То есть в чиновничьем беспределе. Но ведь в контексте постмодернизма любой беспредел всегда веселее проклятых норм.

К радости постмодернистов сегодня разворачивается судебный процесс над бывшим президентом Египта Мубараком за проявленную жестокость при разгоне погромщиков. Но радость постмодернистов будет, видимо, полной, когда начнется судебный процесс над нынешним премьер-министром Великобритании Дэвидом Кэмероном за жесткость при разгоне резвящейся на улицах лондонской молодежи…

При прямом столкновении постмодернизм всегда побеждает модернизм, потому что он всегда выглядит ярче, сценичнее и демократичнее, чем модернизм, тем более половинчатый и неумелый. Для того, чтобы увидеть хоть какое-то достоинство модернизма, надо заглядывать в закопченные окна заводов. А чтобы понять справедливость и демократичность постмодернизма, достаточно прочитать в интернете отзывы английских уличных бойцов. Они-то  пишут, что волнения в Лондоне были апофеозом демократии и справедливости, и когда у тебя на стене висит двухметровая плазма, бесплатно взятая из магазина, ты начинаешь верить в справедливость западного мира.

Так что дело Тимошенко живет и явно побеждает. Очень хорошими победными симптомами стало, например, то, что ее сторонники, блокирующие суд, уже пытаются избивать свидетелей, которые «неправильно дают показания» против их кумира. Они уже надавали по физиономии бывшему замглавы администрации президента Ющенко - господину Шлапаку. Но ведь это только начало?

В Англии за неделю известных уличных волнений количество проданных бейсбольных бит увеличилось в пять тысяч раз. Потихоньку набирает спрос на бейсбольные биты и на Украине. Готовьтесь, свидетели против Тимошенко! Вчера вы получали по голове пластиковыми бутылками из-под воды, завтра получите бейсбольной битой.

Есть только одно «но», которое, к сожалению, может прервать этот нарастающий «праздник» бурной жизни. Любой акт постмодернизма невозможен без харизматика. Без суперхаризматичного Сальвадора Дали не было бы сюрреалистического постмодернизма в искусстве. Без суперхаризматичного Ассанжа не было бы интернет-постмодернизма в информпространстве и т.д.

Но дело в том, что для разгона максимальной харизмы нужен своего рода психологический коллайдер. Он называется «бинарная харизма». Это когда два взаимосвязанных субъекта, отражая сигналы друг друга, разгоняют взаимную харизму до невероятной яркости. Так было у Бонни и Клайда, так было у того же Дали и Галы, так было у Ассанжа и его блондинки, наконец, так было у Саакашвили и Бурджанадзе, у доллара и евро, у Тимошенко и Ющенко.

Но когда эта взаимосвязь субъектов нарушается, бинарная харизма превращается из «коллайдера», разгоняющего сигналы, в «черную дыру», сигналы поглощающую.

Поэтому, чтобы постмодернисткое дело Тимошенко победило полностью и окончательно, ей все же надо вернуть Ющенко.

Dmitry Vydrin, 24 August 2011
http://www.opendemocracy.net/od-russia/dmitry-vydrin/tymoshenko-case-as-apotheosis-of-postmodernism

Президент Росії  Дмитро Медведєв заявив, що Україна має рухатися білоруським шляхом у розв’язанні газової проблеми. По суті – здавайте свою ГТС, вступайте в Митний союз, тоді про знижку на ціни й поговоримо. «Якщо говорити про майбутнє, то ми готові розглядати різні варіанти. Але я вам скажу прямо: хай Україна нас зацікавить, щоб нам було цікаво думати про таку співпрацю на майбутнє. У цьому випадку можна повернутися до обговорення в найбільш різних умовах роботи», – додав Медведєв.

Чи можливий для України білоруський шлях і як Янукович “зацікавлюватиме” Кремль, щоб добитися знижки на газ, ми запитали в експертів.

Борис Кушнірук, економіст:

ЗАЯВА МЕДВЕДЄВА – ДЕМОНСТРАЦІЯ ПУБЛІЧНОЇ ЗНЕВАГИ ДО ЯНУКОВИЧА

Білоруський шлях для України неможливий апріорі. В Україні й у Білорусі – різні типи капіталізму. Білорусь пішла шляхом державного капіталізму, де фактично головним власником є держава і всім цим керує одна людина – президент. Цей бізнес опинився в складній ситуації внаслідок тієї політики, яку проводив Лукашенко. І на відміну від Європи, яка вимагала демократизації і була готова давати підтримку на цих умовах, Росія таких вимог не виставляла. Тому Лукашенку було значно легше піти шляхом здачі ГТС Росії – це зберігало його владу… У демократичній системі він би поступався всією владою, а це його абсолютно не влаштовувало. В України інша ситуація. Ми маємо олігархічну систему, де бал править великий капітал. І його інтереси в іншій площині, ніж інтереси Росії. Це не просто конкуренція на тих чи інших ринках – вони не хочуть залежати від когось, не хочуть мати старшого брата. Для них вступ у той самий Митний союз просто неможливий, тому що інтереси українського капіталу – в абсолютній більшості за межами Росії. Вступити в Митний союз, повністю не розірвавши зв’язків із СОТ, неможливо. Виходити з СОТ заради Митного союзу бізнес не готовий. Втрати від цього будуть значно більші, ніж дивіденди. Усі чудово розуміють, що інвестиції, що потрібні українській економіці, знаходяться не в Росії і не в Митному союзі. Навіть якщо теоретично якісь гроші Росія могла б дати Україні, технологій вона точно не дасть – усі вони перебувають у розвинених країнах. Заява Медведєва – це демонстрація публічної зневаги до Януковича і образи на нього, який не діє так, як хочеться Медведєву. Росія не звикла чути відмови. І сприймає це як оголошення війни, тим більше – від якогось там Януковича. Україна не “зацікавлюватиме” Медведєва тим, у чому він зацікавлений. Медвєдєв хоче ГТС, хоче під контроль ядерну галузь, хоче цілий ряд підприємств. Найкращим варіантом було б зараз порушити кримінальну справи щодо шахрайства з газом «РосУкрЕнерго». Це означало б, що Україна робить дуже жорсткий крок, бо йдеться про злочин, скоєний високопосадовцями Газпрому і Нафтогазу. Причому за участю Тимошенко і Путіна. Оце вже була б війна – або-або: або ми йдемо до кінця, і тоді Газпром матиме блідний вигляд в Європі, або ми знаходимо компроміс – і газ буде дешевий.

Богдан Соколовський, колишній уповноважений президента України з питань енергетичної безпеки:

Символічно прозвучала така заява на тлі переговорів Росії з Північною Кореєю. Білоруський шлях – не наш, він нам не підходить. Я це сприймаю як погрозу державі. Думаю, Янукович уже чинить опір. Він зрозумів після Харківських угод, що жодних поступок російській стороні робити не можна, і дружба шляхом поступок себе абсолютно не виправдала.Росія залякує. Але вона не досягне бажаного їй ефекту. У нас у народі є консенсус щодо європейських стандартів, і нам ніяк не по дорозі ні з Білоруссю, ані з Кореєю. Росіяни можуть собі говорити все, що хочуть. Влада в Україні не ризикне йти їм назустріч. Урешті-решт владі хочеться самій керувати, а не бути маріонетками. Треба бути пильними, але особливих страхів бути не повинно. Сьогодні гра зосереджена навколо ГТС. Оскільки Росія йде обхідними маршрутами, думаю, не буде великої біди, якщо Україна колись перестане бути газотранзитною державою. Хай Європа думає: чи їм вигідніші абсолютно не оправдані економічно Північний і Південний потоки, чи – транспортування газу через Україну. Якщо Україна займе таку позицію: ні – то ні, так – то так, тоді ми виграємо. Якщо будемо далі випрошувати – нічого з того не буде.

Олександр Гудима, народний депутат, міністр палива та енергетики опозиційного уряду:

У Росії зараз президентська кампанія. Й апетити в них непомірні. Після Харківських угод вони очікують від України чогось не менш значимого. Україну підштовхують до білоруського шляху. Білоруси завжди пливли в фарватері Росії.  Медведєв розуміє: якщо влада в Україні не хоче європейського шляху (як німці і французи в судах доводити Росії, що вона не має рації з такою високою ціною), а хоче домогтися дешевшого газу ціною незалежності, – то можна їй такі сигнали подавати. Тож нічого такого надзвичайного в цинічній заяві Медведєва ми не побачили.Білоруський шлях для Януковича і його команди є не такий легкий, як для Лукашенка. Бо на відміну від Лукашенка, який є диктатором, Янукович тільки хоче ним бути. Там у парламенті не було перешкод. А нам треба змінювати закон про трубопровідний транспорт. А в умовах прийняття чи неприйняття пенсійного закону такий біль на голову – це не просто. Ми сьогодні ще становимо для Європи якийсь інтерес своїм геополітичним положенням. І для неї важлива наша ГТС. Якби раптом сталося, що Янукович разом зі своїм підконтрольним парламентом віддав половину ГТС Росії, ми б у питаннях енергетичної безпеки і для Росії, і для Європи перестали б бути зовсім цікавими, ми були б абсолютним нулем і з нами б узагалі ніхто не рахувався.

Олександр Нарбут, експерт з енергетичних питань:

Керівники України в один голос заявили, що білоруський сценарій для України є неприпустимий. Зрозуміло, що під білоруським сценарієм російські керівники мають на увазі не тільки інтеграцію в Митний союз і передачу ГТС під контроль Росії, а й здачу принципових економічних і політичних позицій фактично під протекторат Москви. Чим міг би «зацікавити» український президент і його команда російських партнерів? Винесенням на переговори питань, які є «особливими» для російської сторони. Наприклад, щодо базування ЧФ РФ. Крім рамочної угоди, ще необхідно вирішувати питання технічні. Думаю, Україна може суттєво переглянути обсяг тієї інфраструктури, яка може бути передана у розпорядження ЧФ…

Харківські угоди з українського боку ніхто не оскаржував. Хоча я вважаю, що Конституційний суд міг би оцінити легітимність цих угод, якби було таке звернення від народних депутатів. Адже вони приймалися в умовах відомого протистояння у ВР і за відсутності значної кількості депутатів, чиї голоси були віддані за ратифікацію. Не тільки МЗС має висловлюватися з цього приводу. Міг би й президент чітко сказати: чи потребує він таких підказок і порад, чи імпонує йому білоруський сценарій з тими результатами, які ми бачимо в економічному розвитку Білорусі. Це і дефіцит певних товарів, і адміністративне стримування цін, і готовність Білорусі віддавати свої останні стратегічні активи за безцінь, аби тільки залатати пробоїну, яка виникла в цій моделі співробітництва.

Опитувала Анна Ященко

http://www.unian.net/ukr/news/news-453219.html

Віра НАНІВСЬКА: Ми зберегли верховенство влади і не створили верховенства права

«День» продовжує серію матеріалів від провідних експертів України на тему, чи була Україна приречена на побудову кланової олігархії, які помилки 90-х унеможливили цивілізований розвиток економіки держави та чи зробила потрібні висновки нинішня влада. Цього разу відповіді на питання разом з «Днем» шукала відомий дослідник, визнаний експерт із питань державного управління та реформування політичних інституцій, ідеолог інституційної десовєтизації, директор Міжнародного центру політичних досліджень Віра НАНІВСЬКА.

— Сьогодні багато вітчизняних, та й міжнародних експертів поставили українській економічній системі досить невтішний діагноз: «дикий капіталізм» з усіма його негативними ознаками — корупція, рейдерство, тіньові схеми приватизації власності, «нецивілізовані» умови ведення бізнесу... Але чи була Україна приречена на такий невтішний «сценарій» ?

— Не була. Дикий капіталізм є результатом нашого розуму і наших власних рук, а також справою всіх, хто нам допомагав.

Ми створили українську економіку нашим власним розумінням, нашими прагненнями та діяннями. Найбільше нам не вистачало розуміння того, що з нами відбувалося. Сьогодні вже можна бути мудрими, дивлячись на себе двадцять років тому. Можна стверджувати, що дикий капіталізм був закладений у шоковій терапії через обвальну тотальну лібералізацію та приватизацію без одночасного створення інституційного захисту прав власності та захисту права на чесну конкуренцію. Така стратегія реформ не була випадковістю, але й не була запланованим заколотом проти України, вона була лише втіленням теорії в практику. Тут варто згадати, що теоретична дискусія у Світовому Банку між Джозефом Стігліцом і Джеффрі Саксом щодо ідеології економічних реформ на пострадянському просторі закінчилася поразкою Стігліца та його звільненням зі Світового Банку.

— Що ви маєте на увазі?

— Звіт першої місії Світового Банку в Україні в січні 1992 року був, очевидно, на основі інституціональної ідеології Стігліца, в якому стверджувалося, що приватизація була б черговою конфіскацією вже реально існуючої приватної власності й знищила б уже працюючі ринкові відносини кооперативів та орендних підприємств, що складали не менше 30% української економіки. Друга третина економіки, стверджував звіт, повністю готова до ринку.

Отже, на початку 1992 року Світовий Банк передбачав, що для успішної роботи двох третин української економіки потрібно було лише негайно створити ринкове регулювання, захист прав власності, прав конкуренції, примусове виконання контрактів. Третя частина економіки була визнана неготовою до ринку та неспроможною підготуватися до переходу до ринкових відносин і потребувала соціальної допомоги та перепідготовки.

Тим часом у Вашингтоні перемогла теорія Сакса, яка не тільки не вимагала жодних ринкових інституцій та регулювань, а навіть слово «інституція» перевела до понять єретичних, заборонених до вжитку.

Часто говорять про великі успіхи шокової терапії польського міністра фінансів Бальцеровича, але забувають, що його реформи були підтримані й фактично реалізовані через скрупульозну інституційну роботу — спочатку підготовчу, а потім через програму вступу в ЄС. Пинзеник не був слабшим за Бальцеровича, але за ним не було армії допомоги, яка непомітно в урядових структурах радикально змінювала урядову спроможність. Наприклад, у 1998 році на конференції я розмовляла з американським експертом, яка на той час вже чотири роки працювала в польському уряді в підрозділі, який відповідав за урядові закупівлі. Вона й декілька польських урядових чиновників цього підрозділу «переписували всю нормативну базу».

В Україні в той час донори навіть не дивилися в бік спроможності уряду. Величезні гроші донорів (лише за перші чотири роки США надали Україні близько чотирьох мільярдів доларів) фактично пішли на вітер.

— Чому?

— Тому що політичні цілі допомоги, а це завжди без винятку були реформи, та реальні проекти мали між собою мало спільного. Приватні компанії, які здійснювали міжнародну технічну допомогу, ніколи не турбувалися про результат та про наслідки роботи їхнього проекту.

Але ніколи жодна міжнародна приватна компанія, яка виконувала проект і отримувала гроші допомоги для України, не мусила замислюватися «чому?». Їм було дозволено мати одну й ту саму відповідь, яка повністю звільняла їх від відповідальності за результати своєї роботи: поганий уряд, відсутність політичної волі, погана ментальність українців і ніколи — абсурдний нереалістичний проект, розрахований на неіснуючу інституційну спроможність органів влади.

— Повернімося до економічних реформ 1990-х років. У чому, на вашу думку, вони були, очевидно, помилковими, з огляду на їхні наслідки, з якими сьогодні зіткнулась Україна?

— Радикальна зміна економічної та політичної системи, яка відбулася на початку 1990-х, запровадження приватної власності та ліквідація монополії комуністичної партії до сьогодні не забезпечена відповідними інституціями демократичного ринкового державного управління. Ми зберегли верховенство влади й не створили верховенства права тому, що зберегли недоторканними розвалини радянської державної адміністрації та командно-адміністративні принципи законодавства.

20 років тому зміни почалися на основі абсурдного, хоча й очікуваного в комуністичній державі, уявлення про бажане майбутнє країни. Демократія уявлялася комунізмом, де царює свобода без обмежень та відповідальності. Незалежна Українська держава — це комуністичний всемогутній Господь Бог, справедливий абсолютно та спроможний усім роздавати за потребами.

І все-таки, спрацювало те, що ми робили. Не те, про що писали і списували чужі програми, а те, що реально самі розуміли. Ми боролися за свободу й незалежність, і ми їх завоювали. Те, що ми не могли досягти успіху в економіці, це лише урок для роботи розуму.

— Які ключові помилки, на вашу думку, були допущені в реформах 1990-х років, що, власне, й стало причиною нинішнього «плачевного» стану вітчизняної економіки?

Економіка пострадянської України — це територія несамостійної, ірраціональної політики. Найбільшу шкоду принесло розщеплене шизофренічне мислення в основі рекомендацій донорів: приватизувати власність, але ліквідувати вже існуючих власників, тому що вони «червоні». Лібералізувати економіку, але не створити ринкового регулювання. Лібералізувати політику, але не створити жодного демократичного державного контролю за державним апаратом, який тримає в руках усі ключі до суспільних ресурсів.

Помилка перша: не можна було конфіскувати власність у вже народженого Горбачовим малого та середнього бізнесу, треба було створити для нього ринкове регулювання.

Помилка друга: не можна було корумпувати спантеличений, готовий до неминучих змін уряд, віддаючи йому повноваження конфіскації кооперативів та орендних підприємств через аукціони, приватизації державних підприємств через фантомну ваучерну й масову приватизацію.

Помилка третя: не можна було надавати міжнародну фінансову допомогу для посилення нереформованої командно-адміністративної системи тоталітарного державного управління. Треба було створювати Українську демократичну цивільну службу, Українську публічну адміністрацію з новими функціями управління змінами та регулювання в умовах політичної та економічної конкуренції.

Помилка четверта: не можна було обмежуватися реабілітацією української історії та культури у реформі системи освіти. Не можна було легалізовувати приватну власність, не змінивши державне ставлення до власників як до злочинців. Треба було реформувати сталінське управління освітою та методологію. Треба було запровадити демократичну та ринкову освіту замість комуністичного виховання, вкоренити через систему освіти демократичні цінності та основи демократичних і ринкових знань та вмінь.

— Чи зробила нинішня українська влада відповідні висновки, аби не допустити помилок, які ви назвали, під час нового етапу економічних та соціально-політичних реформ? Що дає причини так вважати?

— Звичайно, ні. Ні одна з адміністрацій чотирьох президентів України не зробила й не могла зробити висновків, про які й не думала. Але кожний президент України зробив свою дуже важливу й конкретну справу для утвердження української самостійності. Так, наприклад, аміністрація пезидента Кравчука створювала базові, відокремлені від Москви, державні інститути. Адміністрація Кучми зуміла відстояти в Москви Крим і Тузлу, що було вирішальним для утвердження української незалежності в очах Москви, в очах світу. Ющенко вперто відстояв для українців свободу від страху перед владою та історичну справедливість, поставивши на очі всього світу злочини царського та радянського колоніальних режимів. А Янукович, що вже очевидно, створює капіталізм, консолідує великий капітал.

Ніхто з вищезгаданих глав держави ніколи навіть не починав планувати впорядкування щойно народжуваного, природно активного й хижого капіталізму.

— А ви особисто бачите, як подолати цей хижий капіталізм в Україні?

— По-перше, перестати будувати комунізм під назвою «демократія». Ці дурні мрії тільки прикривають корупційне використання й українського державного бюджету, й міжнародної допомоги. Демократія не означає щасливе життя для всіх, а означає лише інституційне розділення гілок влади, обов’язкові регулярні вибори влади та її періодичну зміну. Демократія не означає, що влада завдяки виборам стає розумною або чесною. Зате демократія означає демократичне державне управління, яке відрізняється від тоталітарного жорстоким державним контролем за державними ресурсами. В Канаді у виконавчій гілці влади є комісія з питань державної служби, в якій працює тисяча державних службовців, її президента призначає парламент на вісім років. Місія цієї комісії — попередження політичної корупції. Ще є одна комісія — з питань конфлікту інтересів.

По-друге, перестати гратися в «голого короля» соціальної справедливості й нарешті називати речі своїми іменами. Те, що відбувається в Україні, це болючі, кров’ю залиті «пологи» приватної власності. Дивовижним чином ми забули про колективізацію на сході та заході, боротьбу наших предків, які вмирали мільйонами від Голодомору та в концтаборах за свободу мати свою приватну власність, за свободу бути українцями. Перехід власності у приватні руки не може бути процесом гуманним та справедливим. Але цей процес може й мусить стати процесом цивілізованим. Ми можемо й мусимо ввести жорсткі рамки правил його проведення з неминучим покаранням за порушення, точну дату його завершення та чіткі законодавчі правила для власників після завершення переходу.

По-третє, «дикість» нашого капіталізму найменше пов’язана з поведінкою власників. Громадяни України, які не беруть участі в цій гонитві за власністю, страждають від нереформованої, фактично непрацюючої соціальної політики, яка продовжує спиратися на неіснуючу 100% зайнятість та неіснуючого нині єдиного державного виробника — роботодавця, який у Радянському Союзі повністю відповідав за всі соціальні питання своїх працівників.

http://www.day.kiev.ua/214399

24 серпня 2011 року, у двадцяту річницю Незалежності України в місті Луцьку пройшов марш. У спільній ході та мітингу опозиційних сил, які входять до Комітету опору диктатурі, взяли участь багато лучан та гостей з інших районів області.

Згодом він вирушить в Тернопіль, на святкування дня міста, яке відбудеться 28 серпня.