Епізод перший – помаранчевий. Прокинутись одного чудового ранку – і побачити помаранчеву Італію. В Мілані – переможеній політичній цитаделі двадцятирічної влади Берлусконі – майорять помаранчеві прапори і злітають у небо помаранчеві кульки. Жінки вдягають помаранчеві шалики і кладуть на губи помаранчеву помаду. На недавніх адміністративних виборах у великих містах впевнено перемогли опоненти Берлусконі – лівоцентристи супроти правоцентристів. «Помаранчева революція в Італії», пишуть журналісти. «Сонячний прапор» витіснив сіру квадратну диктатуру, подібну до радянської, радіють італійці. Берлусконі як Кучма і ліві як українські демократи. Помаранчевий колір – це колір свободи, спрага перемін, «хроматична модальність sexy».

Під жовтогарячими фотографіями велелюдних маніфестацій – маленькі фотки українського Майдану-2004. Генеалогія «найелегантнішої революції в історії», за визначенням британців.

Далекий відсвіт України, у якій тим часом сіра квадратна майжедиктатура привалила собою помаранчевий відсвіт Майдану. В якій на зміну «сонячному прапору» знову прийшов прапор червоної Чуми. Яка ось-ось знову вищириться на Європу ґратами і ліктями спецназу.

Але в цьому моменті краху надій та ідеалів є й своя філософія. Саме зараз із рідкісною гостротою відчувається, що будь-яка монопольна влада приречена. Новітній «Цезар» і найвірніший у Європі друг Путіна, Берлусконі сходить з історичної арени поверженим диктатором. Британський The Economist вийшов з обкладинкою з убивчим титулом: «Людина, що обдурила цілу країну» («The man who screwed an entire country» – хто знає англійську, може пересвідчитися, що назва ще гірша).

Демократія – система в постійному розвитку ще й тому, що незмінно змушує вчитися на помилках. Немає однозначних поразок, як і тріумфів. Ті самі британці вже багато років тому попереджали, що «Бурлесконі», як вони його називали, не здатний керувати країною. Але ж... так само не спроможні нею керувати і його опоненти, вважали політологи! Точнісінько як українські помаранчеві політики, італійські помаранчеві хворі на протагонізм і антагонізм, який не дає їм змоги об’єднатися навіть у критичні для країни моменти.

Епізод другий – зелений. І справді, за помаранчевим кольором не забарився зелений. Не встигла Італія радісно відсвяткувати свою помаранчеву перемогу, як їй довелося пережити зелену поразку. Почалася Понтіда – народне зборище «Північної Ліги», правої італійської партії в уряді Берлусконі. Це сепаратистська політсила, яка вважає, що Італія має бути федералізована, багата Північ не зобов’язана субсидувати бідний Південь, а паразитарні міністерства, вкорінені в Римі, мають бути перенесені до справжньої економічної столиці Італії – Мілана. Вчора помаранчевий Мілан – сьогодні зелені сорочки й краватки на берегах річки По.

Скільки у всьому цьому політичної міфології? Скільки правди і вигадки? Бутафорії та автентики? Скільки слушного і кон’юнктурного? Наприклад, очевидно, що надмірна централізація шкодить регіонам, які прагнули б вільно розпоряджатися коштами тощо. Але чи є це протиотрутою від корупції? Чи не повинен Південь зрозуміти, що є і його відповідальність у горах сміття в Неаполі та сицилійській мафії? Чи не повинен Мілан усвідомити, що чимала частина тієї мафії осідає саме в його коридорах влади? Невже не зрозуміло, що без солідарного подолання проблем і через наступні 150 років своєї Незалежності країна повернеться до тих самих проклятих питань?

І потім: легко сказати – ліві. А сьогодні в Європі з її «соціальною державою» в кризі й потоками мігрантів маємо повернення до влади правих сил. Вчора Європа впадала в шок від одного-єдиного Хайдера, а сьогодні таких хайдерів – і значно радикальніших – ніхто вже не рахує. Норвезька трагедія – грізне попередження.

Змісти сучасного світу ускладнюються дедалі більше. Треба встигати їх читати. Не забуваючи пересторог минулого.

Епізод третій – республіканський триколор. У рік 150-ліття Італії національне ТБ намагається постійно навертати глядача до рефлексій над своїм минулим. «Брати і сестри Італії» – так називається – з ледь прихованою іронією – присвячена цьому телепередача. Актриса Вероніка Піветті – як чорна сирена. Постмодерна спроба відірватися від шляхетних батьків Рісорджименто. Живемо ми чи не живемо в постмодерну добу? Потрібні новатори, досить з нас цих анахронізмів, каже актриса: Ґарібальді, Мацціні, Кавур. Пошукавши в пам’яті – тр-др... Бе-ба-бо. М-м-м... Н-н-н...

І, зітхнувши: Мацціні, Кавур, Ґарібальді...

Новітні заповіді "Русского мира"

От, скажімо, у Криму, в селищі Новоозерне (поруч із базою Військово-морських сил України) майже два тижні у розпал літа діяв міжнародний молодіжний табір "Донузлав-2011" (так він звався офіційно), гаслом якого було "Молодь України і Росії: разом – у ХХІ століття". Яким же бачать організатори табору (а це – вдумайтесь лише в назву! – "Всеукраинский Координационный совет российских соотечественников", він же ВКСОРС, і "Русская община Крыма") нинішнє століття та до чого готують молодь – а присутніми там були 126 юнок і юнаків, в переважній більшості з України?

Усе дуже просто. "Русскій мір", і тільки "русскій мір" – на сніданок, обід та вечерю. Православ’я, самодержав’я, народність. Виступали історики, політики, політологи, богослови. Спільні інтереси України і Росії у боротьбі з НАТО, у протистоянні Заходу та "неправильним" християнам, різного роду "українським нацистам" і "російським ліберастам". "Ми хотіли зібрати молодь Росії та України, щоб вона поспілкувалася між собою і зрозуміла, що попри трагічні події 1991 року, попри розвал Совєтського Союзу, ми залишаємося представниками одного народу(???), однієї східно слов’янської, православної цивілізації", – відверто заявив журналістам Олег Слюсаренко, виконавчий директор табору, один з лідерів "Русской общины Крыма". А комісар одного із загонів "соотечественников" Валентин Чернов наголосив на важливості місця розташування табору – саме там, де, мовляв, кілька років тому проросійські патріотичні організації не допустили висадку десанту в межах навчань "SeaBreeze" – і "ці події, що стали історією, є чудовим тлом для виховання молоді, для проведення хорошої школи патріотизму".

Ну, а керівник "Донузлаву-2011", голова ВКСОРС, депутат Верховної Ради, заступник голови фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко підбив підсумки табору так: "Молодь спільно вивчала нашу спільну історію і буде поширювати інформацію й отримані знання серед юнацтва, яке не було охоплене роботою табору. Бо тут перебувають найкращі з найкращих. Коли вони повернуться на свою територію, вони нестимуть той заряд бадьорості, знань, енергії, який отримали в цьому таборі".

Так, знання молоді громадяни України отримали воістину феноменальні. Наприклад, про те, що сучасна Польща – це "гиена Европы" на службі "вашингтонского обкома", що "украинство является наиболее вредоносной идеологической инъекцией американославизма в тело Русского мира". А ще про те, що "последние события в Крыму говорят о дальнейшем развитии политического дефолта на Украине", що "Украина обречена на развал"(???),що"это не вопрос дискуссии, это практически состоявшийся факт" (???). Ну, а про такі "дрібнички", як заперечення існування українського народу та підстав незалежності Української держави, і говорити зайвий раз не варто...

А після цього всього – лише одного практичного заходу ВКСОРС із десятків, якщо не сотень! – Вадим Колесніченко разом із Сергієм Ківаловим (також депутат від Партії регіонів) подав законопроект про фактичне впровадження паралельної державної мови в половині регіонів України, про санкцію на відмову громадян України від знання державної мови, що у разі ухвалення закону матиме наслідком хаос у державі та її деструкцію.

Що ж, усе логічно й послідовно: якщо України не повинно існувати, то її слід якомога швидше зруйнувати.

Повторення перейденого?

У кожного, хто вивчав історію ХХ століття (ясна річ, не на засадах і не у форматі "соотечественников"), від усього цього виникає відчуття dj vu, повторення колись перейденого. І це відчуття справедливе.

...На початку 1930-х років у Чехословаччині, яка після розпаду Австро-Угорщини виборола незалежність, майже чверть населення становили етнічні німецькомовні судетці, Sudeci, як їх звали чехи. Помітних міжетнічних конфліктів не було. На виборах Sudeci голосували за соціал-демократів, комуністів, християнських консерваторів, аграріїв. І все б нічого, але у січні 1933 року канцлером Німеччини став фюрер NSDAPАдольф Гітлер. А відтак уже восени того ж року був створений "Німецький патріотичний фронт" під керівництвом Конрада Генлейна, офіційною вимогою якого стала автономія Судет у складі федеративної Чехословаччини, а неофіційною (тобто справжньою) – приєднання Судетської області до Третього Рейху. Саме Генлейн впровадив у політичний обіг поняття "судетські німці", які, мовляв, є "співвітчизниками" жителів Німецької держави.

Робота "патріотів" не була полишена на самоплив. З Берліну йшло щедре фінансування, надходила відповідна література, приїздили кваліфіковані агітатори; за рік-другий з’явилися і вмілі організатори масових заворушень та індивідуального терору проти політичних опонентів. Отож "з невідомих причин" різко зменшилася кількість охочих голосувати за соціал-демократів чи християнських консерваторів; натомість "співвітчизники" (це слівце з подачі берлінських ідеологів та їхніх місцевих підспівувачів увійшло в моду) дружно голосували за генлейнівців, а найзаповзятіші – дружно піднімаючи ноги у білих гетрах, марширували у лавах воєнізованих партійних загонів, пройшовши перед тим вишкіл у різноманітних "літніх таборах для патріотів".

Тим часом фронт перетворився на Судето-німецьку партію, яка постійно вела мову про гноблення чехословацьким урядом "співвітчизників". Прага постійно йшла назустріч вимогам генлейнівців: було забезпечене широке представництво етнічних судетців у Національних зборах, розширені права місцевого самоврядування, розвивалася освіта рідною мовою (ба більше: "співвітчизники", хоч і були чеськими громадянами, демонстративно почали "забувати" чеську мову, і це їм не загрожувало ніякими незручностями – ввічливі чехи у розмові переходили на німецьку).

Але "борці" не вгамовувалися – ані в Судетах, ані в Берліні. У лютому 1938 року Гітлер звернувся до Рейхстагу із закликом "звернути увагу на жахливі умови життя німецьких братів у Чехословаччині". А в березні, після аншлюсу Австрії, Генлейн прибуває до Берліну, де одержує нові інструкції та чималі гроші. Кордон нелегально перетинають інструктори з СС. Відтак у квітні 1938 року генлейнівська партія ухвалює Карлсбадську програму, де міститься вимога національно-територіальної автономії, а у травні висуває вимогу провести референдум з приєднання Судетських земель до Німеччини. На 22 травня – на день муніципальних виборів – був призначений путч з тим, щоб взяти під контроль Судети та перетворити ці вибори на плебісцит. Одночасно Вермахт почав висування своїх дивізій до кордону.

Але чехословацький уряд повівся рішуче. Він провів часткову мобілізацію в країні, ввів армію в Судети, придушив силою виступи генлейнівців. Одне слово, на якийсь час навів конституційний лад. А далі почалися переговори за посередництва групи представників західних держав на чолі з лордом Ренсименом. Переговори виявилися безрезультатними, оскільки Берлін дав команду: тягнути час і готувати збройне захоплення влади (стрілецької зброї-бо через кордон доставили немало і "добровольців" приїхало вдосталь).

І от, попри те, що Прага погодилася на створення німецьких автономних районів, 12 вересня 1938 року з‘їзд НСДАП ухвалив резолюцію з вимогою до Чехословаччини надати самовизначення судетським "співвітчизникам". У промові на з‘їзді Адольф Гітлер заявив, що він прагне миру й тільки миру, але "не для того Всемогутній створив сім мільйонів чехів, щоб вони гнобили три з половиною мільйони судетських німців". 13 вересня почалося збройне повстання у Судетах; у відповідь чеський уряд запровадив воєнний стан у населених судетцями районах і рушив туди війська. Після дводенних боїв заколот був придушений, Генлейн утік до Німеччини. У боях загинуло понад 300 путчистів, сотні були поранені, чимало заарештовано.

Здавалося б, усе. Але ж за спинами "співвітчизників" стояв Берлін. Знімки "звірств чеської вояччини" з легкої руки відомства Геббельса обійшли весь світ. Німецьке телебачення (Третій Рейх з 1936 року, з Олімпійських ігор у Берліні, став світовим лідером у використанні недосконалої ще телевізії у пропагандистських цілях) кричало про "злочини чехів" і показувало їх. Гітлер з усіх трибун погрожував – він, мовляв, дуже прагне миру і є визнаним миротворцем, але у цій ситуації можлива війна якнайширшого масштабу. І демократичний Захід завагався...

А поки Берлін, Париж, Лондон і Рим обмінювалися посланнями, поки західна преса наввипередки вимагала "тиснути на Чехословаччину" і "забезпечити права німецького населення щодо возз’єднання з країною, з якою воно пов’язане походженням", Генлейн сформував на території Рейху "Судетский німецький добровольчий корпус", який розгорнув бойові дії та терористичні напади у прикордонних районах Чехословаччини. Чеські вояки гідно билися, але чеські лідери втратили впевненість у собі.

17 вересня президент Чехословаччини Едуард Бенеш запропонував передати кілька населених німцями районів Третьому Рейху; але Гітлер із цим не погодився – йому не була потрібна така "дрібничка". Відтак 19 вересня посли Британії та Франції передали Бенешу вимогу своїх урядів вивести війська із зони конфлікту і передати Німеччині території, населені "співвітчизниками". Подальші події добре відомі. 30 вересня була підписана Мюнхенська угода між Німеччиною, Італією, Францією та Великою Британією (чехів на неї навіть не запросили). Від Чехословаччини до Німеччини відійшла не тільки Судетська область, а й ціла купа інших районів, де жили німецькомовні громади.

А 15 березня 1939 року до Праги "на прохання уряду Чехії" (Словаччина за день до цього проголосила незалежність) увійшли німецькі війська. Відтоді країна стала "протекторатом Богемія унд Моравія"; але Берлін позбавив чехів усіх ознак державності – протекторат мав свого президента, Еміля Гаху, свою поліцію, свою адміністрацію. Та підпорядковувалося все імперському протектору – спершу Костянтину фон Нейрату, а потім обергрупенфюреру СС Рейнгарду Гейдріху. Із відповідними вислідами – у вигляді побудови концтаборів, знищенні політичної опозиції, геноциді євреїв та циган і, звісно, мобілізації потужної чеської промисловості для військових потреб Рейху.

Трагічний парадокс усієї цієї ситуації полягав у тому, що Sudeci, власне, не були німцями; вони як етнічна група сформувалися в імперії Габсбургів, яка являла собою інший культурний і політичний світ, аніж Прусія, Саксонія чи власне Німеччина, об’єднана тільки 1870 року. Отож "співвітчизниками" їх зробила нацистська пропаганда. І наслідки цього виявилися дуже тяжкими...

Запитання, яке вимагає чіткої відповіді

Отож логічним є запитання: на якій стадії політичної еволюції перебуває сьогодні фактичний вітчизняний двійник Судето-німецької партії 1930-х – "Всеукраинский Координационный совет российских соотечественников"? Табори для ідеологічної обробки молоді ми бачимо; наявність формувань, які позначаються словами "загони" або "козачі організації" – також. Дії, спрямовані на руйнації Української держави та на підготовку приєднання щонайменше половини її території до Росії, теж самоочевидні. Що далі?

Мовчанка замість відповіді на це запитання може дорого обійтися Україні.Своєрідної трагікомічності чинній ситуації надає те, що – на відміну від міжвоєнної Чехословаччини – намагання делегітимізувати та зруйнувати Українську державу, перетворити її владу на нікчемну у правовому сенсі силу,  виходять із середовища не антиурядової опозиції, а самої правлячої партії. Втім, можливо, що нинішні найвищі посадовці України також вважають себе "соотечественниками" і щиросердо мріють про гауляйтерські посади у протектораті "Малоросія унд Донбас"?

От, скажімо, у Криму, в селищі Новоозерне (поруч із базою Військово-морських сил України) майже два тижні у розпал літа діяв міжнародний молодіжний табір "Донузлав-2011" (так він звався офіційно), гаслом якого було "Молодь України і Росії: разом – у ХХІ століття". Яким же бачать організатори табору (а це – вдумайтесь лише в назву! – "Всеукраинский Координационныйсовет российских соотечественников", він же ВКСОРС, і "Русская община Крыма") нинішнє століття та до чого готують молодь – а присутніми там були 126 юнок і юнаків, в переважній більшості з України?

Усе дуже просто. "Русскій мір", і тільки "русскій мір" – на сніданок, обід та вечерю. Православ’я, самодержав’я, народність. Виступали історики, політики, політологи, богослови. Спільні інтереси України і Росії у боротьбі з НАТО, у протистоянні Заходу та "неправильним" християнам, різного роду "українським нацистам" і "російським ліберастам". "Ми хотіли зібрати молодь Росії та України, щоб вона поспілкувалася між собою і зрозуміла, що попри трагічні події 1991 року, попри розвал Совєтського Союзу, ми залишаємося представниками одного народу, однієї східно слов’янської, православної цивілізації", – відверто заявив журналістам Олег Слюсаренко, виконавчий директор табору, один з лідерів "Русской общины Крыма". А комісар одного із загонів "соотечественников" Валентин Чернов наголосив на важливості місця розташування табору – саме там, де, мовляв, кілька років тому проросійські патріотичні організації не допустили висадку десанту в межах навчань "SeaBreeze" – і "ці події, що стали історією, є чудовим тлом для виховання молоді, для проведення хорошої школи патріотизму".

Ну, а керівник "Донузлаву-2011", голова ВКСОРС, депутат Верховної Ради, заступник голови фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко підбив підсумки табору так: "Молодь спільно вивчала нашу спільну історію і буде поширювати інформацію й отримані знання серед юнацтва, яке не було охоплене роботою табору. Бо тут перебувають найкращі з найкращих. Коли вони повернуться на свою територію, вони нестимуть той заряд бадьорості, знань, енергії, який отримали в цьому таборі".

Так, знання молоді громадяни України отримали воістину феноменальні. Наприклад, про те, що сучасна Польща – це "гиена Европы" на службі "вашингтонского обкома", що "украинство является наиболее вредоносной идеологической инъекцией американославизма в тело Русского мира". А ще про те, що "последние события в Крыму говорят о дальнейшем развитии политического дефолта на Украине", що "Украина обречена на развал", що "это не вопрос дискуссии, это практически состоявшийся факт". Ну, а про такі "дрібнички", як заперечення існування українського народу та підстав незалежності Української держави, і говорити зайвий раз не варто... А після цього всього – лише одного практичного заходу ВКСОРС із десятків, якщо не сотень! – Вадим Колесніченко разом із Сергієм Ківаловим (також депутат від Партії регіонів) подав законопроект про фактичне впровадження паралельної державної мови в половині регіонів України, про санкцію на відмову громадян України від знання державної мови, що у разі ухвалення закону матиме наслідком хаос у державі та її деструкцію. Що ж, усе логічно й послідовно: якщо України не повинно існувати, то її слід якомога швидше зруйнувати.

У кожного, хто вивчав історію ХХ століття (ясна річ, не на засадах і не у форматі "соотечественников"), від усього цього виникає відчуття dj vu, повторення колись перейденого. І це відчуття справедливе.

...На початку 1930-х років у Чехословаччині, яка після розпаду Австро-Угорщини виборола незалежність, майже чверть населення становили етнічні німецькомовні судетці, Sudeci, як їх звали чехи. Помітних міжетнічних конфліктів не було. На виборах Sudeci голосували за соціал-демократів, комуністів, християнських консерваторів, аграріїв. І все б нічого, але у січні 1933 року канцлером Німеччини став фюрер NSDAPАдольф Гітлер. А відтак уже восени того ж року був створений "Німецький патріотичний фронт" під керівництвом Конрада Генлейна, офіційною вимогою якого стала автономія Судет у складі федеративної Чехословаччини, а неофіційною (тобто справжньою) – приєднання Судетської області до Третього Рейху. Саме Генлейн впровадив у політичний обіг поняття "судетські німці", які, мовляв, є "співвітчизниками" жителів Німецької держави. Робота "патріотів" не була полишена на самоплив. З Берліну йшло щедре фінансування, надходила відповідна література, приїздили кваліфіковані агітатори; за рік-другий з’явилися і вмілі організатори масових заворушень та індивідуального терору проти політичних опонентів. Отож "з невідомих причин" різко зменшилася кількість охочих голосувати за соціал-демократів чи християнських консерваторів; натомість "співвітчизники" (це слівце з подачі берлінських ідеологів та їхніх місцевих підспівувачів увійшло в моду) дружно голосували за генлейнівців, а найзаповзятіші – дружно піднімаючи ноги у білих гетрах, марширували у лавах воєнізованих партійних загонів, пройшовши перед тим вишкіл у різноманітних "літніх таборах для патріотів". Тим часом фронт перетворився на Судето-німецьку партію, яка постійно вела мову про гноблення чехословацьким урядом "співвітчизників". Прага постійно йшла назустріч вимогам генлейнівців: було забезпечене широке представництво етнічних судетців у Національних зборах, розширені права місцевого самоврядування, розвивалася освіта рідною мовою (ба більше: "співвітчизники", хоч і були чеськими громадянами, демонстративно почали "забувати" чеську мову, і це їм не загрожувало ніякими незручностями – ввічливі чехи у розмові переходили на німецьку).

Але "борці" не вгамовувалися – ані в Судетах, ані в Берліні. У лютому 1938 року Гітлер звернувся до Рейхстагу із закликом "звернути увагу на жахливі умови життя німецьких братів у Чехословаччині". А в березні, після аншлюсу Австрії, Генлейн прибуває до Берліну, де одержує нові інструкції та чималі гроші. Кордон нелегально перетинають інструктори з СС. Відтак у квітні 1938 року генлейнівська партія ухвалює Карлсбадську програму, де міститься вимога національно-територіальної автономії, а у травні висуває вимогу провести референдум з приєднання Судетських земель до Німеччини. На 22 травня – на день муніципальних виборів – був призначений путч з тим, щоб взяти під контроль Судети та перетворити ці вибори на плебісцит. Одночасно Вермахт почав висування своїх дивізій до кордону.

Але чехословацький уряд повівся рішуче. Він провів часткову мобілізацію в країні, ввів армію в Судети, придушив силою виступи генлейнівців. Одне слово, на якийсь час навів конституційний лад. А далі почалися переговори за посередництва групи представників західних держав на чолі з лордом Ренсименом.  переговори виявилися безрезультатними, оскільки Берлін дав команду: тягнути час і готувати збройне захоплення влади (стрілецької зброї-бо через кордон доставили немало і "добровольців" приїхало вдосталь).

Здавалося б, усе. Але ж за спинами "співвітчизників" стояв Берлін. Знімки "звірств чеської вояччини" з легкої руки відомства Геббельса обійшли весь світ. Німецьке телебачення (Третій Рейх з 1936 року, з Олімпійських ігор у Берліні, став світовим лідером у використанні недосконалої ще телевізії у  пропагандистських цілях) кричало про "злочини чехів" і показувало їх. Гітлер з усіх трибун погрожував – він, мовляв, дуже прагне миру і є визнаним миротворцем, але у цій ситуації можлива війна якнайширшого масштабу. І демократичний Захід завагався...

Відтак 19 вересня посли Британії та Франції передали Бенешу вимогу своїх урядів вивести війська із зони конфлікту і передати Німеччині території, населені "співвітчизниками". Подальші події добре відомі. 30 вересня була підписана Мюнхенська угода між Німеччиною, Італією, Францією та Великою Британією (чехів на неї навіть не запросили). Від Чехословаччини до Німеччини відійшла не тільки Судетська область, а й ціла купа інших районів, де жили німецькомовні громади.

А 15 березня 1939 року до Праги "на прохання уряду Чехії" (Словаччина за день до цього проголосила незалежність) увійшли німецькі війська. Відтоді країна стала "протекторатом Богемія унд Моравія"; але Берлін позбавив чехів усіх ознак державності – протекторат мав свого президента, Еміля Гаху, свою поліцію, свою адміністрацію. Та підпорядковувалося все імперському протектору – спершу Костянтину фон Нейрату, а потім обергрупенфюреру СС Рейнгарду Гейдріху. Із відповідними вислідами – у вигляді побудови концтаборів, знищенні політичної опозиції, геноциді євреїв та циган і, звісно, мобілізації потужної чеської промисловості для військових потреб Рейху.

Трагічний парадокс усієї цієї ситуації полягав у тому, що Sudeci, власне, не були німцями; вони як етнічна група сформувалися в імперії Габсбургів, яка являла собою інший культурний і політичний світ, аніж Прусія, Саксонія чи власне Німеччина, об’єднана тільки 1870 року. Отож "співвітчизниками" їх зробила нацистська пропаганда. І наслідки цього виявилися дуже тяжкими...

Отож логічним є запитання: на якій стадії політичної еволюції перебуває сьогодні фактичний вітчизняний двійник Судето-німецької партії 1930-х – "Всеукраинский Координационный совет российских соотечественников"? Табори для ідеологічної обробки молоді ми бачимо; наявність формувань, які позначаються словами "загони" або "козачі організації" – також. Дії, спрямовані на руйнації Української держави та на підготовку приєднання щонайменше половини її території до Росії, теж самоочевидні. Що далі? Мовчанка замість відповіді на це запитання може дорого обійтися Україні. Своєрідної трагікомічності чинній ситуації надає те, що – на відміну від міжвоєнної Чехословаччини – намагання делегітимізувати та зруйнувати Українську державу, перетворити її владу на нікчемну у правовому сенсі силу,  виходять із середовища не антиурядової опозиції, а самої правлячої партії. Втім, можливо, що нинішні найвищі посадовці України також вважають себе "соотечественниками" і щиросердо мріють про гауляйтерські посади у протектораті "Малоросія унд Донбас"?

Сергій Грабовський

http://www.ut.net.ua/Politics/30082

Для підтвердження своєї думки він наводить приклад:

«Наведу один факт – у 2008 році приїзд святійшого Вселенського Патріарха Варфоломія І, від якого всі чекали ледь не блискавичного визнання української автокефалії, настільки налякав Москву, що вона, я в цьому переконаний, неформально на рівні кулуарних домовленостей погодилася на особливу роль Константинополя, аби Константинополь не втручався в українську справу. Як результат потім був приїзд Алєксєя ІІ (доволі в тяжкому стані) до Константинополя на нараду, яка дала поштовх теперішнім пошукам міжправославної єдності. І це приклад того, як ідеологічна інтервентська подія в Україні змусила Москву піти на певні поступки».

За словами релігієзнавця, «проблема української ситуації можливо і буде звучати, але як засіб тиску обох сторін одне на одного».

«В принципі це добре, коли є дві позиції, адже можна якоюсь скористатися. Однак, для того, щоб Україна реально чогось досягла в цій ситуації, потрібно не тільки сидіти в кущах і дивитися, що вирішать два центри впливів. Один – з історичними претензіями, другий – з політичними амбіціями. Треба робити самостійну інтервенцію. А для цього потрібно шукати хоч якийсь консенсус в середовищі українського православ’я. Виникає питання: які має підстави, наприклад Константинополь, активно втручатися в ситуацію, бачачи, що тут немає єдності. Тим паче, що визнання однієї частини українських православних не призведе до 100% єдності, але однозначно спричинить повний розкол світового православ’я і конфлікт з Російською церквою», – додав Юраш.

Як зазначив експерт, Україні не варто чекати позитиву від стосунків Константинополя і Москви.

«Кожна зі сторін буде прораховувати дивіденди і в цій ситуації і чекати чогось блискавичного і позитивного для України навряд чи можна. По-перше, варто прораховувати всі ходи і якщо українці хочуть соборно чогось досягти, то тоді робити певні рухи всередині країни – до прикладу, об’єднавчий собор всіх рисдикцій. Втім, найближчих перспектив цього я наразі не бачу», – запевнив релегієзнавець. Нагадаємо, 1-3 вересня у Фанарі, резиденції Вселенського Константинопольського патріарху, відбувся Собор (Синаксис) п’яти найдавніших православних церков. Як повідомляв Тиждень, Собор http://blog.i.ua/community/3252/782487/ Константинопольського патріархату, щодо неканонічності твердження Російської православної церкви про свої претензії на Україну, оскільки "наголошував на необхідності для всіх православних Церков поважати і суворо дотримуватися географічних кордонів своїх юрисдикцій, в тому вигляді, як вони встановлені священними канонами та Томосами про створення цих Церков".