Співтовариство Твоя Україна

Вид:: короткий; повний

Твоя Україна

Торжество руїни

04.09.11, 21:29

Вбивство Вадима Гетьмана зняло перепони до безсистемного дерибану банківсько-фінансового сектору й відкрило шлях до утвердження олігархічної моделі економіки

22 квітня 1998 року Україну приголомшила новина про зухвале замовне вбивство. У під’їзді власного будинку застрелили Вадима Гетьмана. Підозрюваного у скоєнні злочину Сергія Кульова – члена так званої банди Кушніра – було затримано лише в 2002-му. Утім, попри те що через рік Луганський апеляційний суд засудив його до довічного ув’язнення, говорити про те, що злочин розкрито, немає підстав. Замовники цього вбивства так і не постали перед суддями.

Державник

Знаково, що ані вороги, ані недоброзичливці Гетьмана не ставлять під сумнів його заслуги перед Україною. Після приходу Вадима Петровича в НБУ у березні 1992 року було сформовано нову організаційну структуру регулятора, комп’ютеризовано банківський процес (міжбанківську базу даних досі вважають однією з найкращих у Східній Європі), ініційовано дослідно-конструкторські роботи зі створення розрахункової палати, запущено складний механізм друку нової української валюти – гривні. «Гетьман завжди відрізнявся від інших новаторством у поглядах, – згадує Олег Рибачук, з 1992 по 1999 рік начальник відділу зовнішніх зв’язків, начальник управління міжнародних банківських зв’язків, директор Департаменту міжнародних зв’язків НБУ. – Він прийняв рішення про те, що Україні потрібно друкувати гривню, коли вона практично ще була частиною Радянського Союзу. Про її вихід із рубльової зони, коли інші політики боялися про це навіть говорити». У 1993 році Вадим Петрович пішов із Нацбанку, зосередившись на створенні Української міжбанківської валютної біржі (УМВБ) як публічної структури, контрольний пакет акцій якої було б неможливо зосередити в руках однієї компанії. І за його життя цього принципу дотримувалися. «Гетьман був піонером багатьох напрямів, – каже Володимир Лановий, народний депутат ІІ та V скликань, міністр економіки у 1992 році. – Започатковував нові ринкові інститути в Україні». Він першим висунув ідеї щодо створення вторинного ринку цінних паперів, ф’ючерсного, валютного ринків, банківського ринку дорогоцінних металів. За його участю розроблялося все нове банківське законодавство, яке визначає організацію та ункціонування вітчизняної банківської системи відповідно до норм ринкових відносин. Навіть якщо закони мали інше авторство, пропозиції та поправки Гетьмана виявлялися такими принциповими, що часто докорінно змінювали всю філософію законодавчого акта. Вадим Гетьман був державником у прямому сенсі цього слова: у своїх діях, рішеннях, проектах законів керувався насамперед не власними, адержавними інтересами. І саме з такою позицією він був незручним дуже багатьом у часи напівкримінального, непрозорого й своєкорисливого становлення української економічної та політичної «еліти».

Версії вбивства

Генеральна прокуратура України заявляє про причетність до злочину Павла Лазаренка. Але на екс-прем’єр-міністра навішали занадто багато, щоб беззастережно вірити цій версії. До того ж у 1998 році він уже був усунутий із посади керівника уряду й очолював лише фракцію «Громада» у Верховній Раді. Тоді точилася справжня війна проти бізнес-імперії колишнього прем’єра, і Гетьман йому жодним чином не заважав. Не витримують критики й так звані політичні версії вбивства. Перша – боротьба за парламентське крісло. На виборах до ВР 1998 року за 189 виборчим округом (на Черкащині) Гетьман відстав від переможця, тодішнього першого заступника міністра інформації Михайла Онуфрійчука, на 3,87%. Результати він оскаржив: щодо нього застосували брудні політтехнології, а опонент використав адмінресурс. Утім, виборювана посада була не варта такої реакції. Друга версія – залякування Ющенка, який вважав Вадима Петровича своїм учителем, що було своєрідним попередженням напередодні президентських перегонів 1999 року. Але, щоб відбити у Віктора Андрійовича бажання йти на вибори, не потрібно було вбивати Гетьмана. Ющенка доводилося ледь не силоміць штовхати у велику політику, тож можна було знайти некримінальний спосіб відвадити його від президентства. Та й якоюсь загрозою для оточення Леоніда Кучми він став лише після відставки з посади прем’єра. Є версія, що Гетьмана прибрали, щоб розчистити дорогу до Української міжбанківської валютної біржі. Утім, зміна власників УМВБ була надто тривалою (затяглася на вісім років), щоб бути безпосередньо причиною вбивства. Ще з античних часів радять шукати замовників злочину за формулою «кому вигідно». Жодна з популярних версій убивства цілком не дає відповіді на це запитання. Тож варто не розмінюватися на окремі деталі біографії чи аспекти діяльності Гетьмана, а поглянути на його роль у тогочасній українській політиці. Усі, хто знав цю людину, відзначають дві фундаментальні речі. По-перше, принциповість, небажання йти на сумнівні оборудки чи створювати дірки для збагачення в законодавстві. Один із численних прикладів – Гетьман виступив категорично проти рішення Кабінету Міністрів про запровадження так званого фіксованого курсу гривні, який спровокував масовий відплив валюти за кордон, зростання тіньової економіки і підрив позицій українського експорту на світовому ринку. Понад те, маючи зв’язки у коридорах влади і практично всіх політичних таборах, спираючись на величезний особистий та професійний авторитет, він майже завжди домагався, щоби його думку враховували. Отже, Гетьман був здатний запобігти дерибану, принаймні в банківсько-фінансовій системі, й поламати чимало схем, якщо вони шкодили вітчизняній економіці. По-друге, ті, хто з ним працював, згадують про його вміння організовувати і ресурси, і людей. Він став центром тяжіння для цілої низки суперечливих, але непересічних особистостей, серед яких Віктор Ющенко, Олег Андронов, Олександр Кірєєв, Юрій Лях, Олександр Веселовський, Ігор Мітюков. Їхня взаємодія могла би компенсувати слабкі сторони кожного й допомогти реалізуватися сильним, якби її натхненником залишався Вадим Гетьман, стримуючи потяг учнів до безоглядного збагачення. Гетьман був ключовою фігурою в протистоянні хаосу, який накочувався на Україну. Наприкінці 1990-х, коли почали з’являтися ознаки одужання економіки (навіть незважаючи на російську кризу), було надзвичайно важливо, якою стане природа української фінансово-економічної політики. Чи це буде ретельно продумана державна стратегія, що реалізовується через вивірені кроки, чи мішанина рішень, кон’юнктурно ухвалених під тиском лобістів, які працювали лише на власну кишеню. Перший шлях давав Україні шанс подолати вічне відставання і використати свої ресурси для того, щоби слідом за державами Центральної Європи наблизитися до стандартів ЄС. Принаймні якби ми пішли цим шляхом, то нині були б значно ближчими до Євросоюзу. Натомість другий шлях зберігав для купки людей можливість подальшого швидкого і безоглядного збагачення, проте робив слабшою країну. Адже в хаосі кон’юнктурних рішень, нехтування стратегічними інтересами і продажності посадовців Україна стає набагато вразливішою як до визискування її ресурсів зсередини, так і до недружніх впливів ззовні. Після загибелі Вадима Гетьмана в нашій державі було реалізовано ледь не найгірший варіант олігархічної моделі.

Біографічна нота

Вадим Гетьман народився 12 липня 1935 р. в селі Снітин Полтавської області УРСР. 1956 р. – закінчив Київський фінансово-економічний інститут, після чого працював у різних фінансових і планових органах Запорізької області.

1975 р. – перший заступник голови Державного комітету УРСР з цін.

1987 р. – голова правління Агропромислового банку УРСР (з 1990-го – банк «Україна»). На цій посаді перебував до березня 1992-го, коли був обраний головою правління Національного банку України.

1990 р. – став народним депутатом.

1994 р. – удруге обраний народним депутатом.

1997 р. – присудження премій «Парламентарій 1996 року», «Фінансист 1997 року».

22 квітня 1998 р. – вбитий у під’їзді власного будинку. 11 липня 2005-го Гетьманові посмертно присвоєно звання Героя України. Леонід Александров http://tyzhden.ua/Politics/21628

Коментарі: 12

viktor67

Відкрите звернення активіста організації "Патріот України"

04.09.11, 21:24

Відкрите звернення активіста організації "Патріот України" Олексія Чернеги з приводу репресій СБУ, незаконного отримання свідчень.

Коментарі: 13

viktor67

для потребителя жилищно-коммунальных услуг

04.09.11, 17:24

П А М Я Т К А

для потребителя жилищно-коммунальных услуг
в многоквартирном доме.

"Жилищно-коммунальные
услуги – результат хозяйственной деятельности, направленной на
обеспечение условий проживания и пребывание лиц в жилых и нежилых
помещениях, домах и сооружениях, комплексах домов и сооружений
соответственно нормативам, норм, стандартов, порядков и правил". В
зависимости от функционального назначения жилищно-коммунальные услуги
делятся на: 1) коммунальные услуги (централизованное снабжение холодной и
горячей воды, водоотвод, газо- и электроснабжение, централизованное
отопление, а также вывоз бытовых отходов и т.п.); 2) услуги по
содержанию домов и сооружений и придомовых территорий (уборка
внутридомовых помещений и придомовой территории, санитарно-техническое
обслуживание, обслуживание внутридомовых сетей, содержание лифтов, освещение мест общего пользования, текущий
ремонт, вывоз бытовых отходов и т.п.); 3) услуги по управлению домом,
сооружением или группой домов; 4) услуги по ремонту помещений, домов,
сооружений.
Основным нормативно-правовым актом в этой сфере является: Закон Украины "О жилищно-коммунальных услугах" от 24.06.2004г...
Все отношения в сфере жилищно-коммунальных услуг осуществляются исключительно на договорных основах.
Каждый
потребитель (владелец или арендатор квартиры), в многоквартирном доме,
должен иметь четыре договора на получение жилищно-коммунальных услуг.
Эти договора обязаны предоставлять (заключать) исполнители данных услуг:
1) по газу (постановления КМУ N2246 от 09.12.1999г. и N938 от 05.07.2006г.) – газопоставщик;
2) по электроэнергии (постановление КМУ N1357 от 26.07.1999г.) – энергопоставщик;
3) по холодной и горячей воде, водоотведению, отоплению (постановление КМУ N630 от 21.07.2005г.) – балансосодержатель дома; 4) по содержанию дома и придомовой территории (постановление КМУ N529 от 20.05.2009г.) – балансосодержатель дома.

Если
с потребителем не заключили вышеперечисленные договора, то он имеет
законные основания не оплачивать, присланные ему, коммунальными
предприятиями, квитанции.

Коментарі: 14

helsan

Затримка на старті

04.09.11, 17:06

У перші роки незалежності було зроблено необхідні кроки для утворення України як самостійної держави, однак так і не вирішено основоположних питань її розвитку.

Теоретики, і практики посткомуністичних перетворень одностайні в тому, що успіх потребує наявності кількох ключових компонентів:

– чіткого плану реформ, які мали би проводитися не заради «процесу реформування», а для вивільнення економічної ініціативи громадян та доступу їх до ресурсів і механізмів вільного ринку. Для того щоби запрацював ринок, потрібно законодавчо створити йому умови, до того ж виходячи з конкретної ситуації в країні та зважаючи на її порівняльні переваги та недоліки.

– формування такої структури влади, яка давала б змогу ефективно ухвалювати і втілювати в життя необхідні рішення, зокрема такі, що матимуть (короткостроковий) негативний ефект. При цьому влада мусила залишатися відповідальною перед виборцями (не допустити диктатури) і легітимною (мати довіру й підтримку громадян).

– існування в суспільстві верств, які б схвалювали реформи, вигравали від них і ставали союзниками у здійсненні подальших перетворень. Такі групи мали бути достатньо численними, щоб забезпечувати підтримку на виборах і постійно розширюватися, демонструючи успіх реформ (кінцевою метою яких є виграш суспільства від встановлення нової економічної та політичної системи).

– визначення країною свого місця і ролі в регіоні та на міжнародній арені загалом: зіставлення бажаних цілей із наявними ресурсами, пошук союзників, орієнтування зовнішньої політики й «зовнішньої економіки» на посилення своїх переваг та отримання ресурсів для розвитку пріоритетних секторів у середині країни.

Часто доводиться чути, що Україна опинилася у складніших умовах порівняно із сусідами, адже паралельно із завданнями реформування вона мусила вирішувати питання створення нової держави. Однак за наявності бачення того, якими мають бути реформи, ця особливість виявилася не вадою, а перевагою. Формування нової держави означало більший ступінь свободи у виборі того, якою їй бути. Відтак перед українськими елітами постала можливість побудови такої країни, яка могла найкраще скористатися зі своїх переваг і мінімізувати вплив недоліків, вживаючи заходів для їх компенсації. Але на практиці з’ясувалося, що можновладці не використали ефективно жодного з «компонентів успіху».

РОМАНТИЗМ, САБОТАЖ, ПРИСТОСУВАНСТВО

На перший погляд, програм і бачень не бракувало. Так, ще 3 липня 1991-го Верховна Рада (тоді УРСР) схвалила урядову «Програму надзвичайних заходів щодо стабілізації економіки України та виходу її з кризового стану». Вона, своєю чергою, ґрунтувалася на попередніх програмах та ідеях. Упродовж 1991 року було прийнято 35 законів, зокрема про власність, про оренду, про підприємництво, про підприємства, про банки і банківську діяльність, про господарські товариства та інші, які мали ключове значення в житті країни й заклали правову основу переходу до ринкової економіки. Однак ці рішення, безумовно, необхідні для створення підвалин економічного життя нової держави, мали суттєву ваду. Логіка їх ухвалення передбачала не так докорінне реформування економічного ладу, як виокремлення УРСР з економічної системи СРСР (що не відповідала українським інтересам і потребам). Понад те, ініціатори реформ (і у владі, і в опозиції) багато в чому підпали під «романтизм», який видавався духом того часу. Звідси й завищені очікування, сподівання на те, що багатства України самі собою дадуть змогу швидко й безболісно перейти до економіки нового типу. Зрештою, на всіх рівнях прийняття рішень бракувало знань про те, як насправді функціонують сучасні ринкові економіки. Як зазвичай, поруч із «романтиками» було чимало «людей болота», що не виявляли собливого ентузіазму щодо пропонованих змін і воліли зберегти звичний спосіб життя й управління країною. Окрім них траплялися й відверті пристосуванці, які в нових умовах угледіли можливості безконтрольного збагачення.

Бракувало тих, хто був би готовий сформулювати програму дій і взяти відповідальність за її виконання, а не пояснювати причини провалу.

ЧЕРВОНИЙ ДИРЕКТОРАТ

Структура економіки України визначила порівнянну силу однієї з груп істеблішменту, яка відіграла провідну роль у процесах 1991–1994 років, – «червоного директорату». «Виробництво засобів виробництва» сягало 65%, а товарів народного споживання – тільки 35% сукупного обсягу. Натомість у реальних цінах ця пропорція була 87 до 13, хоча навіть у Польщі, структура виробництва якої теж вважалася деформованою, співвідношення становило 35 до 65. Використання основного капіталу характеризувалося низьким рівнем технологій, високою енергоємністю продукції та ресурсозатратністю виробництва. Відтак найпотужнішими гравцями виявилися керівники підприємств «групи А» – так звані червоні директори й подібні до них за суттю поведінки голови колгоспів/радгоспів. Нагадаємо, що ще в останні роки існування СРСР розширення самостійності підприємств (особливо великих) здебільшого звелося до можливості їхніх очільників вільно розпоряджатися фондами. А оскільки розпад традиційних зв’язків у межах Союзу породив проблему збуту продукції, вирішити яку за рахунок західних ринків було нереально (і через брак досвіду зоовнішньоекономічної діяльності, і через часто неконкурентну якість або специфічне призначення товарів), шлях до швидкого збагачення чимало «червоних директорів» знайшло в розпродажу фондів своїх підприємств. При цьому, оскільки вони залишалися державними, саме на держбюджет їхні керівники покладали відповідальність за виплати зарплат та здійснення інших видатків.

Представники такої «госпеліти» цілком упевнено почувалися в парламенті: «червоних директорів» поміж народних обранців налічувалося 97, голів колгоспів – ще 35. Вміло апелюючи до соціального популізму та ностальгії за минулими часами, коли «держава забезпечувала все», вони могли розраховувати на підтримку десятків своїх колег-депутатів з інших сегментів «партійного і радянського керівництва», а то й представників опозиційної Народної Ради. Останні, так і не сформувавши власного бачення економічних питань, часто йшли за чужими ідеями.

СТРАТЕГІЧНА ПОМИЛКА – НЕРОЗПУСК ПАРЛАМЕНТУ

Збереженню такої ситуації – браку стратегії, домінування поточних та егоїстичних інтересів над національним – суттєво посприяло відкладення питання про дострокові вибори Верховної Ради. Практично у всіх країнах Східної та Центральної Європи перші демократичні вибори, на яких перемагали реформатори, ознаменовували власне перехід від радянської до пострадянської історії. Це давало змогу вирішити кілька завдань: – оновити еліту, причому на хвилі демократизації і незалежності до парламенту справді мали шанс потрапити здібні й патріотичні фахівці, які довели свою спроможність досягати результату; – підвищити легітимність влади й водночас чітко вказати суспільству, які політичні сили взялися за проведення реформ, із кого вимагати результат (що підвищує мотивацію працювати для самих політиків); – забезпечити у ВР стабільну підтримку реформаторських кроків, при цьому зберігаючи парламентський фільтр від привнесення суто лобістських інтересів, чим часто зловживає виконавча влада, позбавлена контролю. За кожним із цих пунктів ситуація в нашій країні була не з найкращих. Провідні представники тодішньої опозиції пізніше згадували, що воліли підтримати Українську державу в перші місяці її незалежності, тож не ставили руба питання, які могли «розхитувати човен». У цьому виявилася одна з головних вад тогочасної опозиції, яку успадкували політичні сили, що виросли з неї: невміння розмежувати питання стратегії, національного інтересу і державного існування та питання деталей розбудови, конкретних політичних рішень, які не ставлять під сумнів існування держави, проте покликані шукати оптимальніший шлях її розвитку.

Відтак, ідучи на співпрацю з владою, знімаючи з порядку денного проведення дострокових виборів, наявність опозиційності тощо, «демократи» (як тоді називали опозицію до КПУ) в очах суспільства виявилися нічим не кращими за керівництво. Тож коли 1993 року рішення про дострокові вибори все ж було ухвалено, і влада, і опозиція сповна відчули розчарування громадян. У результаті створена ситуативна ліва більшість спромоглася обрати спікера-соціаліста, а сама структура парламенту виявилася надто строкатою, щоби підтримати цілісний курс реформ. Президент Леонід Кучма, обраний у 1994-му на тій самій хвилі розчарування, скористався ситуацією по-своєму: нестабільна Верховна Рада перетворилася на зручного спаринг-партнера, на якого було вигідно перекладати відповідальність за брак змін на краще. Тим більше що багато закордонних оглядачів пам’ятали приклад Росії, де конфлікт між президентом і парламентом закінчився збройними сутичками, а обрана після них Державна дума виявилася неспроможною підтримувати ліберальні реформи. Апелюючи – явно чи неявно – до цього прикладу, Кучма міг збільшувати свої повноваження.

СУСПІЛЬСТВО ГОТОВЕ СПРИЙНЯТИ ЦІЛІСНУ ПОЛІТИКУ

Власне, суспільство у перші роки незалежності подавало доволі суперечливі сигнали. Так, за опитуванням Інституту соціології НАНУ, 1994 року 22,1% респондентів виступали за соціалістичний шлях розвитку країни, 12,7% – за капіталістичний. При цьому 23,7% «підтримували і тих, і тих, аби не конфліктували» (отже, були готові прийняти будь-який варіант подій), 20% не підтримували нікого, 19,3% було важко визначити свою позицію. Цікаво, до речі, що співвідношення між цими групами залишається незмінним до сьогодні. Це свідчить про те, що адекватна ситуації програма реформ із належним виконанням могла би знайти підтримку і чималої кількості людей, які згодо м мали б можливість стати ядром середнього класу; у Європі саме він є запорукою стабільності та розвитку держави. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА: ПРИМАРНІ ТА ЯВНІ ЗАГРОЗИ

На зовнішній арені спроби українського керівництва віднайти своє місце у регіоні та світі наштовхнулися щонайменше на три серйозні стримувальні фактори. По-перше, Україна стала жертвою стереотипів Заходу, вправно підтриманих російськими чинниками: «нестабільна країна, яка отримала третій у світі ядерний потенціал». При цьому тактична ядерна зброя була без будь-яких переговорів вивезена до РФ 1992 року, а стратегічна, яку Україна не могла ані утримувати, ані застосувати, стала одним із головних каменів спотикання у спробах налагодити контакти зі світом. Результат переговорів – Будапештський меморандум 1994 року, яким ядерні держави гарантували безпеку нашій країні. Зокрема, вони пообіцяли не використовувати економічних важелів тиску (!). Однак Україна жодного разу – ані під час конфлікту навколо Тузли, ані в ході «газових воєн» – не скористалася з можливостей цього документа. По-друге, амбівалентну роль відіграла Москва. З одного боку, за Єльцина вона поводилася менш агресивно і жорстко щодо сусідів, аніж після 1999-го. Однак залежність від постачання енергоносіїв і нездатність українських еліт вирішити це питання створили потужний важіль впливу Росії (енергетика і її вплив на політику в регіоні – тема окремого дослідження Тижня). По-третє, наші західні сусіди чітко визначилися зі своїм вибором–вступ до НАТО і ЄС. На початку 1990-х в Україні ані влада, ані опозиція не винесли питання євроінтеграції на порядок денний політики, про нього не говорили як про комплекс рішень, які треба було ухвалити, тож у багатьох євроінтеграційних темах ми перебуваємо на рівні, який західні сусіди пройшли 1993 року.

ШОК БЕЗ ТЕРАПІЇ

Такий комплекс умов визначив безпорадність руху України в перші роки незалежності. Чимало дослідників вважають несправедливим, що нашу державу було «втягнуто» в шокову терапію слідом за Росією, яка з початку 1992 року скасувала регулювання цін, що стало справжнім потрясінням як для російської економіки, так і для пов’язаних із нею економік колишніх союзних республік. Натомість цей факт свідчить про інше: брак розуміння економічних процесів і рішучості в проведенні власної політики. Навіть після цінового шоку керівництво уряду і Нацбанку зважилося запровадити безготівковий обіг купоно-карбованця лише в листопаді 1992-го! До цього кошти для здійснення платежів до РФ чи країн СНД у прямому сенсі перевозилися мішками.

Така нерішучість була пов’язана як з індивідуальними особливостями пострадянської еліти, так і з груповими та інституційними чинниками. Чималу роль відіграли «червоні директори», які опиралися рішучимкрокам, не бажаючи «розхитувати ситуацію» на своїх підприємствах. Початок 1990-х – час широкомасштабних і гучних страйків. Їхніх організаторів директори тільки починають прибирати до рук; на початку воліли заворушень не допускати, обіцяючи виплачувати і підвищувати зарплату. До речі, спалах гіперінфляції 1993 року почасти пов’язаний із використанням друку грошей як способу «швидко і безболісно» вирішити питання виплати зарплат, наводнюючи економіку нічим не забезпеченими коштами. Своєю чергою, заплутана конституційна модель не давала змоги чітко встановити відповідальність за проведення економічної політики. Президент призначав і звільняв прем’єра, а також силовий та економічний блок Кабміну за згодою парламенту, тож замість команди однодумців уряди радше нагадували збірні з різних класів.Ситуацію спробували виправити 1992 року, призначивши представника «червоного директорату» Леоніда Кучму прем’єром і надавши йому повноважень ухвалювати декрети, які мають силу закону, без згоди Верховної Ради. З одного боку, це дозволило закрити чимало лакун–деякі з документів були чинними ще в 2000-х. З другого – брак контролю привносив у них лобістські інтереси, як-от у декрет про трасти чи рішення про запровадження фіксованого валютного курсу. Втім, сам Кучма не раз визнавав, що уряду бракує системності. Його фраза «Скажіть мені, що ми будуємо?» є, певно, найкращим девізом часу, ніж навіть Кравчукове «маємо те, що маємо». Але підказати було нікому. Опозиція або захоплювалася символічними питаннями, або вправлялась у красномовстві. Навіть залучені до уряду її представники (як, наприклад, Віктор Пинзеник чи Володимир Лановий) воліли не шукати, як адаптувати до практики «чисту теорію», а залишати уряд і коментувати його невдачі. Відтак можемо констатувати: у 1991–1994 роках було зроблено необхідні кроки для утворення, збереження й утвердження України як незалежної держави. Загрози її існуванню вже не було. Натомість більшість основоположних питань конституційної, економічної, соціальної та інших системних реформ було відкладено «на майбутнє». І в цьому майбутньому їх заходилися вирішувати ті самі люди. Щоправда, в дещо інших ролях, але з подібним результатом.

Коментарі: 2

helsan

Леся Українка мамі: «Листи так довго йдуть…»

04.09.11, 16:53

Колись, на початку 20 століття, скаржилась Леся Українка мамі – Ользі Косач, що «…листи так довго ідуть». Це рядок із багатої епістолярної спадщини Лесі, яка зберігається у празьких архівах.

Згадала Лесю днями, коли побачила по телевізору сценку, від якої завмерла від жаху, гадаю, не тільки я: на порозі однієї львівської тюрми плакала старенька жінка, її знову не пустили на побачення з сином. Протягом останніх трьох місяців мама бачила його, змарнілого і хворого, тільки раз.

Що це за такі нелюдські закони, щоб не дозволити двом найближчим людям побачення! Це ж не Сибір часів сталінського режиму і не совєтські роки брежнєвського свавілля, це Україна у 20-ий рік незалежності!
До підсудної Юлії Тимошенко також не пускають – то адвокатів, то близьких, влада крутить законом, навіть не дуже обтяжуючи себе поясненням причини.
Але й цього у своїй ницості владі мало. Копіюючи східного сусіда, і в Україні загнали Людину до клітки. Яке принизливе беззаконня: на очах у всієї країни, з порушенням усіх демократичних принципів – на вільний і достойний прояв почуттів, на гідний Людини діапазон спілкування і мислення, у клітках тримають Людей – Юрія Луценка та Валерія Іващенка. Український Президент у Польщі, в Бельгії, повсюди, на всіх доступних трибунах твердить про європейський вибір країни, а на ділі клітками на Людей штовхає її у джунглі. Та немає такого ні в українській ментальності, ні в історії, фольклорі, щоб Людина сиділа, неначе дикий звір чи непередбачливий психічно хворий, у клітці. Дивується весь цивілізований світ диким витівкам судочинної влади, а українці, здається, вже звикли, тільки одиниці виступили проти.
В одному з листів із тюрми до дружини Ольги в 1982 році дисидент, політик і драматург Вацлав Гавел написав, що «завжди знову, завжди від початку і завжди з тією самою проникливістю має кожне суспільство рівняти свої задуми з кінцевою метою, знову і знову перевіряти, чи не тероризує або не фанатизує себе і світ зайвою «правдою».., незважаючи на всі цільові спокуси, потрібно зважити, що є правдою, а що брехнею, що є правдивим, а що є фальшю, що моральне, а що ні. Ніколи не можна забувати, що перша мала брехня в ім’я правди, перша маленька несправедливість в ім’я справедливої мети, перша безсоромність, прикрита тінню моралі… є надійним початком кінця». Як добре, що чехи мають Гавела.
У квітні 1979 року в листі з тюрми до сина поет Василь Стус писав: «Воля – найвище в світі, чого потребує людина. Я дуже хочу, аби Ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина має бути тільки така. Інша проживе, проскніє, прожере не з одного єгипетського глечика – поки й ґеґне. А чи була вона людина? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собі добрий слід? Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хорого голуб’ятка … годував його зі своїх уст хлібом, напував водою. В моїй пам’яті, – поки й житиму – буде той дідусь нужденний. Від того, що це було, що це бачив я і бачили інші люди – світ став кращий. Бо й мені й іншим захотілося й собі – жити так, аби голуби сідали на плечі». Як добре, що ми маємо Стуса.
Також Тарас Шевченко в листах із далекого Петербурга жадав достойного життя, прагнув рідного слова, якому молився, як до найвищої святині. В листі до старшого брата Микити у 1839 році він просив: «Сам, як тільки получиш моє оце письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому… Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тілько й бачу во сні, що тебе, Керелівку, та рідню, та бур’яни (ті бур’яни, що колись ховався од школи); весело стане, прокинусь, заплачу. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласкав, а не по-московському».
Листи Вацлава Гавела до чехів дійшли, чехи їх знають. На щастя, листи Шевченка, Василя Стуса, Лесі, так само, як Олени Теліги (як шанобливо вона зверталась до своєї батьківщини – «Пані – Рідна і Єдина») також видані, їх можна прочитати, але, здається, до сучасників вони все ще не дійшли, вони ще в дорозі. Тому й згадались віщі Лесині рядки «Листи так довго ідуть»…

Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода

Коментарі: 0

helsan

Єднання слов’янської отари

04.09.11, 15:14

Севастопольські чиновники, схоже, вже здали місто Росії і вирішили взяти участь у своєрідному кастингу перед новими господарями.

16–17 липня під Севастополем, на майданчику колишнього кар’єру біля гори Гасфорта неподалік стародавньої Балаклави, відбулося наймасштабніше на постсовєтському терені байк-шоу. Цього року, за підрахунками правоохоронців, відкриття дійства зібрало близько 50 тис. людей – 10 тис. байкерів, котрі приїхали на мотоциклах переважно з Росії, та 40 тис. гостей. Ініціаторами й організаторами заходу, як і раніше, виступив московський байк-клуб «Нічні вовки». 2009-го перше з організованих «Нічними вовками» байк-шоу було присвячене російському Чорноморському флоту, 2010-го – 65-річчю перемоги у війні, яку офіційні чинники України та Росії називають Великою Вітчизняною. Цього року лозунгом мото-акції стало «відродження єдності слов’янських народів». На відкритті були вивішені лише російські державні та андріївські стяги; у юрмі хтось вимахував білоруським державним прапором (знаним у народі як «світанок над болотом»); жодного українського не було. І це при тому, що Севастопольська міськдержадміністрація, за інформацією ВВС, наполягала на рівній представленості прапорів України та Росії. Організатори відмовили. Попри це «ні» (тобто ігнорування самого факту, що захід проводиться на території Української держави), міліція з тризубами на кашкетах, яка фінансується коштом українських платників податків, стежила за порядком упродовж двох днів байк-шоу, а голова Севастопольскої міськдержадміністрації Володимир Яцуба від імені держави привітав тих, хто цю державу демонстративно зневажив. А загалом чудова «слов’янська єдність», де відсутні національні стяги слов’янських народів (крім, ясна річ, «старшого брата»)…

Далі – більше.

На початку дійства з динаміків прозвучали уривки з так званого Плану Даллеса – недолуго склепаної ґебістської фальшивки, у якій від імені директора ЦРУ в 1950–1960-х роках говориться про дії задля знищення СРСР в ідеологічній війні. «Хамство и наглость, ложь и обман, пьянство и наркоманию, животный страх друг перед другом и беззастенчивость, предательство, национализм и вражду народов, прежде всего вражду и ненависть к русскому народу, – все это мы будем ловко и незаметно культивировать, все это расцветёт махровым цветом», – лунало біля підніжжя гори Гасфорта. Цей текст, який жодна твереза і психічно здорова людина ніколи не сприйме як написаний американським чиновником середини ХХ століття, до речі, вперше на початку 1990-х опублікував Борис Олійник. Хоча окремі фрагменти зі згаданого «плану» крутилися в обігу й раніше, їх використовували лектори-пропагандисти ЦК КПРС, відтак вони навіть увійшли до романів Юрія Дольд-Михайлика «У чорних лицарів» та Анатолія Іванова «Вечный зов». Від того, втім, істинності в цій шмарці не додалося, тож під Севастополем відбувся публічно-політичний антиамериканський демарш, ксенофобський за духом і стилем, який цілком підпадає під дію Кримінального кодексу. Потім на розтягнутих над сценою великих екранах показали відео про занепад економіки після розпаду СРСР (взагалі-то він стався ще за брєжнєвських часів, коли совєтське «народне господарство» втратило здатність до розвитку, але той, хто почав натхненно брехати, навряд чи спиниться…) і про численні гуманітарні проблеми, які, мовляв, супроводжували розвал Союзу (знову-таки, хіба насправді все було не навпаки?). А на додачу промені лазерів відтворили на екрані напис на банері, начебто розтягнутому сербськими футбольними уболівальниками над стадіоном під час матчу, на якому був присутній прем’єр-міністр Росії Владімір Путін: «Старший брат, поцілуй матінку і скажи їй, що ми достойні, що ми боремося і що ми будемо боротися. Скажи їй, що любимо її». Ага. Знову розраховано на п’яних і розумово відсталих, адже Сербія докладає всіх зусиль, щоб до кінця цього року остаточно вирішити питання про свій вступ до Євросоюзу… Але цікаво: невже ж організатори шоу вважали, що всі 50 тис. його учасників підпадають під зазначені категорії? Мабуть, таки розраховували. Завітав же на шоу, перед тим одержавши ляпас, найвищий представник сумнозвісної «вертикалі влади» у місті Володимир Яцуба. Взяла ж участь у відверто імперсько-шовіністичному шоу балерина Анастасія Волочкова, яка на початку цього року зі скандалом полишила лави «Единой России». Виступив же «Ляпіс Трубецкой» – думаю, серед інших артистів були також начебто притомні люди. Але чи то грубі гроші, чи то бажання «розслабитися» біля моря чиїмось коштом, чи то втовкмачене з дитинства «почуття слов’янської єдності» в його імперсько-шовіністичному вигляді («Славянские ль ручьи сольются в русском море?») – не знаю, що саме, але щось спрацювало.

Проте мова зараз не про них. Бо ж навіть геніальний поет може бути політичним невігласом, тим більше музикант чи балерина. Йдеться про офіційних представників Української держави в Севастополі. Схоже, вони вже здали місто Росії і вирішили взяти участь у своєрідному кастингу перед новими господарями. Бо як не помилуватися з розмахом проведеною спецоперацією з перетворення десятків тисяч людей на слов’янсько-єдину отару?

Сергій Грабовський

Коментарі: 2

helsan

Мшвідобіт*, СРСР! Музей радянської окупації в Грузії

04.09.11, 14:58

Музей радянської окупації в Грузії – критичне осмислення червоного минулого й відмова від нього

Уже п’ять років поміж прикметних місць Тбілісі є Музей радянської окупації, розміщений в одній із зал будівлі Національного музею, що стоїть на початку проспекту Руставелі біля станції метро «Майдан Свободи». Про тяжку спадщину тоталітаризму знають, звичайно, в усіх колишніх республіках Союзу, але зробити експозицію, що розповідала б про жахи та злочини тієї доби наважилися поки що тільки в країнах Балтії, а ще віднедавна в Грузії. 26 травня 2006 року зібрання для огляду відкрив президент Міхаіл Саакашвілі. Кажуть, саме після відвідин музею у березні 2007-го Віктор Ющенко, натхненний прикладом колеги, ініціював перейменування невеликої виставки «Хроніка комуністичної інквізиції», що діяла у приміщенні київської організації товариства «Меморіал», на Музей радянської окупації (цей скромний закуток віднедавна почали навідувати з перевірками чиновники КМДА та СБУ. – Ред.).

Деякі російські політики осудили заснування такого просвітницького закладу в Грузії, заявивши, що це інструмент націоналістичної пропаганди офіційного Тбілісі. Владімір Путін на зустрічі в Санкт-Петербурзі в червні 2006-го нагадав Міхаілові Саакашвілі, що багато із провідних радянських лідерів – Іосіф Сталін, Серґо Орджонікідзе, Лаврентій Берія та інші – були грузини. У відповідь співрозмовник запропонував йому відкрити музей грузинської окупації в Москві, а пізніше пояснив: «Це музей радянської, а не російської окупації Грузії… Якщо когось це зачіпає, то це їхня проблема, а не наша».

КРИЧУЩІ СИМВОЛИ ЕПОХИ

...Перед масивними дверми, що ведуть до Музею радянської окупації, на третьому поверсі Національного, мене, як і було домовлено, зустрічає тамтешній консультант Віллі Асатіані. Входжу до затемненого приміщення й під неспішний коментар батони Віллі, історика за освітою, чий трудовий стаж перевищує півстоліття, ознайомлююся з експонатами. Виставковий простір можна умовно поділити на дві частини. Перша – невелика свого роду інформаційна зала. На одній стіні тут представлено далеко не повні списки розстріляних і репресованих від 20-х до 40-х років ХХ століття грузинів. На другій – постійна проекція кіно- й відеоряду, що демонструє відвідувачам документальні кадри радянського періоду. Символом тієї трагічної епохи, поза сумнівом, є виставлений у цій залі товарний вагон – один із тих, у котрих неподалік села Шорапані без суду й слідства було розстріляно багато десятків учасників національного повстання 1924 року. Наступна, основна частина музею – це головна зала з антресоллю. На верхотурі – офіційні документи й періодичні видання того часу. Рутинні матеріали, що тут зберігаються, своєрідно контрастують з основною, «образотворчою» складовою експозиції в нижній частині зали. Там і справді є на що поглянути – від фото й особистих речей репресованих громадських діячів Грузії до агітпропівських плакатів комуністичної епохи, від умеблювання кабінетів партійних активістів до особистої зброї співробітників НКВС і справжніх дверей тієї камери Кутаїської в’язниці, де 1903 року сидів сам «батько народів». Останній експонат, хоч і вибивається з часових меж радянщини, привертає особливу увагу відвідувачів музею. Ще одним «кричущим» символом бачиться не до кінця реконструйована «розстрільна камера» Ортачальської тюрми Тбілісі, де закінчили життя сотні політичних і кримінальних в’язнів. Цікава подробиця: кати так заповзятливо справлялися тут зі своєю брудною роботою, що до них привозили й смертників із сусідньої Вірменії – в тамтешніх тюрмах, виявляється, не було такого приміщення...

ГОЛОВНИЙ ЛОБІСТ МУЗЕЮ

У музеї я побував звичайного будня, і визнаю: мене здивувала чимала кількість відвідувачів, і місцевих, і приїжджих. Причина такої популярності, гадаю, – не тільки інтерес людей до недавнього переосмисленого минулого, а й успішне розташування – в самому центрі міста у приміщенні Національного музею Грузії. Підтвердило цю думку й коротке спілкування з подружжям із Києва – Олесею та Віктором, які, за їхніми словами, «після прогулянки проспектом Руставелі зайшли туди ознайомитися із Золотим фондом, а заодно з цікавістю оглянули експозицію Музею окупації». Найголовнішим лобістом музею є президент країни. На його пропозицію сюди приводять мало не всі урядові та міжнародні делегації, що прибувають до Грузії. І нерідко Саакашвілі сам виконує для високопоставлених гостей функції гіда. Робить він це, як сказав мені «по секрету» Віллі Асатіані, натхненно й артистично, виявляючи водночас відмінне знання предмета. Розповідає про свого прадіда Нікушу Церетелі, який був репресований і провів тяжкі роки в сибірському таборі. А ще в Музеї радянської окупації розроблено й ухваленопросвітницьку програму, присвячену окремим визначним подіям національно-визвольного руху та героям боротьби за незалежність країни.2007 року музей видав грузинською і англійською мовами спеціальний звіт, підготовлений Конгресом США 1954-го, «Комуністичний переворот і окупація Грузії». Заплановано випуск також інших тематичних збірників. Під егідою музею проводять конференції та різноманітні наукові сесії. Тут-таки, в його головній залі, йде запис популярної передачі Громадського телебачення «Червона зона», де вчені та журналісти обговорюють проблеми радянської доби, оцінюють їх вплив на сьогоднішнє життя, відбуваються покази документальних та художніх фільмів того часу.

НАТУРА, ЩО ВІДХОДИТЬ...

Відкриття такого музею – не єдиний крок у справі критичного осмислення червоної минувшини й відмови від неї. На шляху декомунізації країни грузинська влада, виявивши заздру послідовність, пішла ще далі за своїх колег, наприклад з Естонії та Литви. Торік вона законодавчо позначила в державному календарі 25 лютого як День радянської окупації. Саме тієї зимової доби 1921 року Червона армія ввійшла до Тифліса й тим самим фактично поклала край існуванню Грузинської Демократичної Республіки, проголошеної 1918-го. А на початку червня цього року парламент у Тбілісі ухвалив «Хартію свободи», що передбачає посадові обмеження для колишніх вищих посадових осіб Компартії та Комсомолу, а також у минулому співробітників спецслужб Радянського Союзу. Ці люди не зможуть працювати у представницьких чи виконавчих органах, Раді безпеки, Кабінеті міністрів, у Адміністрації президента, апараті парламенту, урядовій канцелярії, не повинні обіймати посади суддів, керівників вишів, проректорів і деканів. Хартія дає припис не допускати використання в громадських місцях фашистської та комуністичної символіки. Узагалі, для позбавлення від тяжкого спадку радянщини в Грузії зроблено чимало. Чимдалі менше людей із жалем згадує про безповоротно зникле комуністичне минуле, і (патетики уникнути годі) щодня більша кількість вірить в ідеї свободи та демократії, свідомо приєднуючись до розбудови нової країни, зорієнтованої на західні, вропейські цінності. Тиждень розпочинає цикл публікацій про досвід розлучення з тоталітарним минулим, який мали більшість країн колишнього соціалістичного табору та екс-республіки СРСР. Однією з форм дерадянізації було створення просвітницьких експозицій, назви яких коливаються від Музею комунізму в Празі чи Музею геноциду у Вільнюсі до Музею радянської окупації в Тбілісі. Проте їх змістове навантаження більш-менш однакове. Грузія стала для України прикладом того, як слід користатися з певних шансів історії. Отже, відкриваємо наш новий цикл саме з неї. ТОЧКА ЗОРУ

Ґіорґі Ґвахарія, кінокритик, журналіст, автор телепрограми «Червона зона»:

Відколи діє музей, минуло п’ять років. Репрезентовані в ньому експонати, як і раніше, цікаві відвідувачам, але згодом з’ясувалося, що ці інсталяції, фотографії та плакати все-таки не цілком відображають трагедію окупації. До цього процесу, окрім Сталіна, Берії та Орджонікідзе, була включена маса наших співвітчизників, і жертвами стало куди більше осіб. Але простір, виділений для виставки, не може вмістити все й усіх. Тож треба вишукувати додаткові площі чи періодично оновлювати експозицію. За час, що минув, нам вдалося зробити телепередачі з подібних до нашого будапештського та ризького музеїв. Прикметно, що обидва вони мають назву «Музей терору» і більшість тамтешніх експонатів відображають не тільки окупацію цих країн росіянами, а терор загалом. І в цьому напрямку, мені видається, треба зараз змінювати й концепцію тбіліського музею.

ЦИТАТА

Віллі Асатіані, консультант музею:

– Це історичний музей, присвячений радянському періодові Грузії (1921–1991), жертвам політичних репресій режиму, національно-визвольним і антиокупаційним рухам у країні. Тут зберігається понад 3 тис. експонатів. Із використанням сучасних технологій у залах установлено вісім моніторів, із відповідними візуальними й аудіоефектами. Не дивно, що обладнання експозиції обійшлося більш ніж у $200 тис. Гроші ці було виділено із президентського фонду. Наша виставка не переставала діяти й у ті роки, коли інші, розміщені у стінах Національного музею Грузії, було закрито на реконструкцію.

*Мшвідобіт – прощавай (груз.)

Арчіл Бежанішвілі http://www.ut.net.ua/World/26875

Коментарі: 2

helsan

Ілюзія «Третього Риму». Імперська політика патріарха Кірілла

04.09.11, 14:18

26–28 липня в Україні знову перебував Патріарх Московський Кірілл. Майже всі ЗМІ, анонсуючи візит, зробили наголос на слові «знову». Адже єпископ Російської православної церкви буває в нашій країні не просто щороку, а з будь-якого значного приводу; лише 2011-го це третє відвідання. Крім того, 26 липня він зустрівся на українській землі з Католикосом-Патріархом Грузії Ілією ІІ, який має напружені стосунки з владою своєї країни і підтримує ініціативи Кірілла в регіоні. Однак нинішній візит і зустріч з однодумцем видаються не закріпленням впливу на «канонічних територіях», а відчайдушною спробою врятувати «Русскій мір» з його «ісконним православієм» від маргіналізації і зменшення впливу. Схоже, безпідставні прагнення Кірілла до гегемонії в православному світі призводять до поступової ізоляції РПЦ. З одного боку, про це свідчить активізація Константинопольського патріархату щодо консолідації православних церков Європи та Середземномор’я з демонстративним ігноруванням претензій Патріарха Московського на особливу роль. З іншого – дедалі очевидніша поразка «українського бліцкригу» Кірілла, який завершився не лише зближенням позицій усіх альтернативних Московському патріархатові українських церков східного обряду, а й зростанням невдоволення брутальним втручанням Москви поміж автономістської течії в Українській православній церкві Московського патріархату.

«НЕ РИЙ ІНШОМУ ЯМУ»

Російська православна церква, яка так активно апелює до переважання канонічних традицій над сьогоднішніми реаліями на пострадянському терені, неочікувано отримала дошкульного удару від православних ієрархів Середземномор’я. Глави нечисленних, але першоапостольних церков нагадали про своє канонічне право відігравати провідну роль у світовому православ’ї. Вселенський Патріарх Варфоломій оголосив про скликання на вересень 2011-го зібрання глав чотирьох із п’яти найдавніших християнських патріархій (за винятком римської), які після IV Вселенського Собору 451 року формували «пентархію» –орган управління тоді ще єдиною церквою.

Для РПЦ у цій історії справжнім ляпасом стало запрошення замість Патріарха Риму (Папа Римський зі зрозумілих причин такі зібрання не відвідує) поряд із патріархами Єрусалима, Антіохії та Олександрії не Патріарха Московського Кірілла, а архієпископа Кіпру Хризостома. Потрапивши у власну пастку і розуміючи слабкість своїх позицій з погляду православних канонів, Московський патріархат активно апелює до «неадекватності» традиційної пентархії «реаліям сучасності». Зокрема, голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ митрополит Іларіон заявив, що «ми ніяк не можемо погодитися, щоб та чи інша група церков сприймалася як «стрижень» світового православ’я на підставі, що їхня автокефалія більш давня, аніж автокефалія решти церков». Однак згоди в Москви, схоже, не питатимуть. Спроби переглянути питання верховенства та першості честі, які просуваються РПЦ, наражаються на активний опір інших православних церков. Зрештою, Росії слушно закидають непослідовність: борючись проти автокефалії насамперед української церкви під прикриттям «православних канонів», вона навряд чи має право виступати за «перегляд» тих догматів, які не вигідні їй.

НЕВДАЛА СПРОБА «ІЗЛЄЧІТЬ ІЗВЄЧНУЮ БОЛЄЗНЬ РУССКОЙ ДУШІ» В УКРАЇНІ

Торішня частота візитів Кірілла до України цього року не лише підтримується, а й навіть нарощується. 26 квітня Московський Патріарх відкрив пам’ятні заходи, присвячені 25-м роковинам катастрофи на Чорнобильській АЕС. 6–8 травня приїжджав під приводом участі в заходах з нагоди ювілеїв митрополитів УПЦ МП Харківського й Богодухівського Никодима та Донецького й Маріупольського Іларіона. Проте, зважаючи на результати цих відвідин, стає дедалі очевиднішим: «бліцкриг» Кірілла не відбувся, і в разі подальшого охолодження відносин між світськими Києвом та Москвою шансів на розрубування «гордієвого вузла розколу за болгарським сценарієм», як пропонували торік «яструби» з РПЦ, буде дедалі менше. В альтернативних Московському патріархату українських православних церквах цим уже не надто переймаються. Як зазначив Патріарх УПЦ КП Філарет, візити Кірілла «сприяють тому, що віряни Московського патріархату розуміють: вони належать не до української церкви, а до російської, тоді як вони все-таки хочуть належати до української». Вочевидь, намагання Москви безпосередньо вести в Україні «душпастирську діяльність» не вельми подобається й ієрархам УПЦ МП. Під час першого візиту Кірілла до Києва 2009 року ЗМІ публікували чимало негативних вражень представників духівництва УПЦ МП, які зіштовхнулися зі зневагою оточення глави РПЦ і побоюються спроб Москви повернути до своїх рук управління українськими єпархіями (яких, до речі, більше, ніж у Росії). До того ж Російська православна церква висуває нові й нові ініціативи щодо формування ідеологічної бази для повернення Києва під свій безпосередній контроль. Кірілл навіть висловлює готовність оселитися тут. Не позбавлений таких ініціатив і нинішній його приїзд до нашої столиці. З коментаря голови Інформаційного відділу РПЦ Владіміра Лєгойди можна зробити висновок, що, організовуючи в Україні зустріч з Ілією ІІ (Грузинським), Кірілл прагне апочаткувати традицію паломництва до «русского» Києва, своєрідний ритуал – демонстрацію з боку частини православних ієрархів їхньої належності/лояльності до «Русского міра»: «Візит Грузинського Католикоса до української столиці дасть змогу двом патріархам відсвяткувати спільно День Хрещення Русі...у тому самому місці, де відбулося первісне хрещення...». Запрошення глави ГПЦ до Києва можна розглядати і як відповідь на спробу Вселенського Патріарха консолідувати православний світ довкола середземноморської «пентархії»

Утім, самими візитами справа, звісно ж, не обмежується. У Москві воліли б бачити митрополитом Київським послідовника Кіріллової концепції «Русского міра», адже митрополит Володимир відомий тим, що на Архієрейському Соборі РПЦ 2008 року заявив: «УПЦ – церква, яка об’єднує людей не лише східноправославної, а й західної (європейської) цивілізацій», відтак не може бути уніфікована з рештою РПЦ. На початку травня у ЗМІ активно обговорювали можливість призначення на керівні посади в УПЦ МП правої руки Кірілла, згаданого вище голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків МП митрополита Іларіона. Проте співвідношення сил у самій Українській православній церкві Московського патріархату складається дедалі більше на користь автокефалії. Зокрема, Помісний Собор УПЦ МП, який 8 липня відбувся в Києві, попри протести промосковських «яструбів», надав чинності статуту 2007 року, що суттєво розширює самоврядування цієї церкви, та ще й зробив це, не погоджуючи цей крок з Кіріллом, і не зважаючи на незгоду та демарші частини делегатів, налаштованих на зближення з Москвою.

ОБ’ЄДНАННЯ МОЖЛИВЕ ЛИШЕ БЕЗ УЧАСТІ МОСКВИ

Зазнав поразки «бліцкриг» Кірілла і на зовнішньому фронті. Після тривалого пресування Київського патріархату навесні цього року МП здійснив спробу поглинути Українську автокефальну православну церкву, якій зробив пропозицію про «повернення» в лоно РПЦ на правах автономії. Але дістав відкоша. Деякі ієрархи цієї церкви пішли далі й досить жорстко розкритикували позицію Московського патріархату, як і ставлення самого Кірілла до українців. Так, 28 квітня єпископ Вишгородський і Подільський Володимир сказав, що «РПЦ не є нашою матір’ю-церквою. Для нас матір’ю-церквою є Константинопольська церква, а ми вже є «матір’ю» для РПЦ», і розкритикував останню за небажання йти на діалог і постійні приниження українців: «Так, це велика і багата церква, проте їй ніхто не дав права гнобити інші конфесії так, як це робить Патріарх Кірілл. Він заявляє: «Ви знаєтє, украінскость – ето ізвєчная болєзнь русской душі». На такі виловлювання відсутні коментарі... Розкол в Україні – це все-таки гріх московської церкви». Натомість відверта підтримка нинішньою владою експансії МП спричинила цілком закономірне зближення позицій альтернативних йому українських церков східного обряду. «Багато хто думає, що об’єднання неминуче, але під омофором Московського патріархату, а ми стверджуємо, що його не буде. Буде об’єднання в єдину помісну православну церкву», – зазначив 25 квітня поточного року Патріарх Київський Філарет. І справді, лише таку платформу консолідації українського православ’я так чи інакше готові підтримати і автокефалісти, і греко-католики. До речі, останнім часом Філарет дедалі частіше заявляє про можливість об’єднання в єдину помісну церкву не лише українських православних, а й греко-католиків. Важливо те, що аналогічної думки дотримується й новий очільник УГКЦ, який 3 червня сказав: «Єдина помісна церква – реальність. Передусім тому, що вона вже існувала в такому вигляді, але з певних причин потім була розділена на кілька конфесій. Оскільки є спільний фундамент, є і шанси, що ця єдність відновиться». Щоб обійти непросте для сторін питання підпорядкування УГКЦ Папі Римському, церкви ведуть мову про «Євхаристійне сопричастя» – духовну єдність (зокрема, у таїнствах).

ДВА ПРАВОСЛАВНІ СВІТИ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ТА «РУССКІЙ»

«Об’єднанню без Москви», зокрема й із греко-католицькою церквою, сприяє і тенденція в європейському православ’ї до примирення з католицькою церквою. Оглядачі вже звернули увагу на той факт, що проект «Духовної Візантії», довкола якого можуть консолідуватися православні церкви дійсних і потенційних країн – членів ЄС, є здоровою альтернативою імперській доктрині «Русского міра», котру висунув нинішній глава РПЦ насамперед для обґрунтування сфери свого впливу. Адже пропонована Константинополем платформа є адекватнішою принципу добровільного об’єднання націй, який лежить в основі ЄС. Важливу роль у більшій привабливості константинопольської моделі православного світу відіграє і незалежність Вселенського Патріарха від окремої православної держави з її геополітичними інтересами, як це має місце у випадку Московського патріархату. Тим часом сама ідеологема «Русского міра», який протиставляється навколишньому, зокрема й православному, світові сприяє ізоляції МП. У сербського, болгарського, грецького чи румунського православ’я майже не залишається можливості поєднувати свою християнську європейську ідентичність із «русской» ідентичністю РПЦ. Адже цивілізаційний вибір навіть таких проросійських у минулому народів, як серби чи болгари, сьогодні однозначно зроблено на користь інтеграції до європейського, а не російського світу. Відтак Московська патріархія втрачає вплив на православні церкви цих країн. Наприклад, попри відкриті протести РПЦ проти очікуваного 2013 року візиту Папи Римського, патріарх Сербії Іріней підтримує цю запропоновану президентом Борисом Тадичем ідею, понад те, навіть виступає за «відновлення дружніх відносин між Сербською православною та Римською католицькою церквами». У такому контексті продовження експансіоністського курсу Кірілла вестиме РПЦ хіба що до подальшої самоізоляції, характерної для «допереяславської» доби російської історії, коли в ній домінували ксенофобсько-месіанські настрої, цілковито відірвані від модернізаційних процесів у європейському, зокрема й українському, православ’ї ХV–ХVІІ століть. У тому стані, до якого рухається російське православ’я, воно не зможе запропонувати послідовникам нічого, окрім мракобісся в боротьбі з інакомисленням та виправдання відсталості міфами про нібито «духовну вищість». Зайве запитувати, чи такий «Третій Рим» може бути ривабливий для сусідніх країн.

МЕТОДИ УПЦ (МП)

Викинути дітей-інвалідів

У Дніпропетровську 200 дітей із проблемами розвитку опинилися фактично на вулиці. У листопаді 2010 року Апеляційний господарський суд постановив віддати Свято-Тихвинському жіночому монастиреві дореволюційні будівлі школи-інтернату.

Завоювати храми

15 лютого 2011 року суд відібрав в УПЦ КП будівлю храму в селі Кам’янка Донецької області. У 1996-му громада УПЦ КП прийняла храм у вигляді руїни та відбудувала й реставрувала його власним коштом. Протистояння між УПЦ МП та УПЦ КП на Смородиновому узвозі в Києві кілька разів переростало в бійку. У червні 2011 року храм намагалися захопити працівники приватної охоронної фірми.

Знищити парки

У лютому 2011 року через будівництво УПЦ МП храму в парку «Юність» на Борщагівці в Києві виникла сутичка між прихожанами й охоронцями та мешканцями сусідніх будинків. Проти місцевих жителів було застосовано сльозогінний газ. Поки справу вирішували в судах, церкву добудували. Такі інциденти виникали в Павлівському парку, Парку ім. Зої Космодем’янської та парку біля метро «Дарниця».

Заглушити орган

Дніпропетровський будинок органної та камерної музики з унікальним органом у березні цього року став власністю УПЦ МП. Нині орган планують перенести до приміщення обласної філармонії, де він напевно втратить своє звучання.

Назвати Голодомор Божою карою

«Ми знаємо, що сталося з нашим суспільством після революції 1917 року. Яке це було повстання людей проти Бога. Як руйнували храми, нищили ікони, паплюжили національні святині. А Бог б’є не кийком, Бог іншими способами врозумляє людину», – заявив у листопаді 2008-го митрополит Чернівецький і Буковинський УПЦ МП Онуфрій.

Закрити музеї

У Переяславі-Хмельницькому єдиний в Україні Музей одягу було закрито влітку 2010 року у зв’язку з передачею його приміщення Свято-Михайлівського храму, громаді віруючих УПЦ МП.

Виселити лікарню

Керівництво Інституту епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського – унікального закладу з лікування хворих на СНІД – з липня 2010 року шукає новий прихисток. Тоді за рішенням Кабміну лікарня мусила виїхати з приміщення на території Києво-Печерської лаври, права на яке заявила УПЦ МП.

Зруйнувати пам’ятку архітектури

У лютому 2011 року під керівництвом настоятеля отця Іоана (Кузьовича), ченця УПЦ МП, було зруйновано Свято-Покровську церкву в смт Сосниця на Чернігівщині. Це був один з останніх суцільно дерев’яних храмів, побудованих у стилі козацького бароко.

Забрати дитячий садок

У липні 2011 року в Луганський області будівлю дитсадка віддали в безоплатну оренду для потреб УПЦ МП. Священик, який отримав її в управління, агітував на виборах за міського голову Алчевська.

КАРИ БОЖІ В ІНТЕРПРЕТАЦІЇ РОСІЙСЬКОЇ ЦЕРКВИ

Аварія на Чорнобильській АЕС

Патріарх Московський Кірілл: «Страшна помилка була причиною Чорнобильської катастрофи… Господь міг і зупинити руку оператора, який, керуючи реактором, здійснив страшну помилку. Господь попустив. І чимало людей, можливо, своєю смертю зробили спільний внесок у спокутування гріхів».

Пожежа в клубі «Хромая лошадь» у місті Перм

Єпископ Пермський і Солікамський Ірінарх: «У храмах за богослужінням ми щоденно молимося про дарування нам «християнської кончини, не соромної і мирної», аби Господь сподобив людину досягнути глибокої старості й вона змогла побачити «синів своїх синів», тобто онуків і правнуків. Найбільш сумним є те, що люди які загинули в нічному клубі «Хромая лошадь», були позбавлені цього дару Божого і Бог попустив їм смерть, приходу якої не побажаєш і ворогові Вітчизни».

Економічна криза

Патріарх Московський Кірілл: «Грецьке слово «криза» російською мовою перекладається як «суд». Будь-яка криза в житті – це суд Божий, а суд Божий відокремлює правду від брехні, оголюючи неправду. І якщо сьогодні світ переживає економічну кризу, значить цей суд викриває якусь глобальну людську неправду».

Землетрус у Японії

Ієрей Алєксандр Шумскій:«Усі гарно пам’ятають, як після відвідин Курильських островів російським президентом у Японії топтали його портрети, спалювали й шматували російський прапор… От і повернув їм Господь бумерангом те, що завинили».

Ієромонах Нєктарій (Ґоловкін):«Ми побачили, що, коли православний народ сам не може захиститися, його захищає Господь. Катастрофа у Японії на якийсь час зменшить її ненависть до Росії»

Опір будівництву храму в Єкатеринбурзі

Архієпископ Єкатеринбурзький та Верхотурський Вікєнтій:«Усіх людей, які боролися проти церкви, Господь відмітив: жодна людина, яка противилася Богові, не померла власною смертю. Ми кажемо, що опиратися Богу дуже небезпечно для самої людини, рано чи пізно Господь прийшле до неї усвідомлення й покарання. Це покарання Боже передається впродовж семи поколінь».

Церква проти російських народних казочок

2001 рік. Вологодська єпархія оголосила Діда Мороза поганським божеством. Єпископ Вологодський і Великоустюзький Максіміліан заявив, що в новорічних урочистостях у Великому Устюзі («батьківщина» Діда Мороза) церква візьме участь тільки тоді, коли в офіційній біографії цього персонажа буде записано, що він прийняв християнство.

Триває війна між РПЦ та громадами села Кукобой (його оголосили «батьківщиною» Баби-Яги, побудувавши їй казкову «ізбушку») та міста Пошехоньє («батьківщиною» водяника). Із заяви Ярославської єпархії РПЦ: «Штучно створюються неоязичницькі капища, в яких починають відправляти псевдорелігійні обряди… Якщо владі водяник та Баба-Яга ближчі, ніж Христос, Божа Матір та інші святі, то така влада варта співчуття, як і народ, котрий її обрав».

Олександр Крамар

http://www.ut.net.ua/Politics/26789

Коментарі: 3

helsan

Елізіум чи казарма Франко та його візії ХХ століття

04.09.11, 13:56

Зазирати за межі теперішнього часу можна по-різному. Є ірраціональні способи пізнання майбутнього, на які завжди буде масовий попит: таємнича магія видінь і відчувань новітніх Нострадамусів нестримно вабить можливістю «побачити» те, що буде завтра, колись. А ось у випадку з Іваном Франком доводиться говорити передусім про можливості «здисциплінованого розуму» (так висловився про особливості його інтелекту Євген Маланюк). Прогнози цього мислителя випливали з його аналітики, що спиралася на логічні аргументи. Якщо Леся Українка володіла даром Кассандри, трагічної пророчиці, якій «сила чарівна» фантазії не раз малювала перед її внутрішнім зором моторошні картини майбутнього, то у Франкових «пророкуваннях», схоже, небагато містики. Зрозуміти завтрашній день людського буття йому допомагало «углибання» в суть явищ та ідей. Він бачив їх у динаміці, а це означає, що його цікавив не лише їхній теперішній стан, а й розвиток, перспектива. У вагітному соціалізмом ХІХ столітті проектування майбутнього було мало не лихоманкою. Молодий Іван Франко також захоплювався соціалістичними ідеями, які орієнтували свідомість на «світле майбутнє». Саме «за соціалізм» його, духовного учня Михайла Драгоманова, арештовували і судили (вперше це сталося 1877 року). Проте Франкова інтелектуальна біографія засвідчує разючу світоглядну еволюцію мислителя. Минув час – і він став жорстким критиком соціал-демократичних доктрин. Причому його критика мала прогностичний ефект, адже йшлося про доктрини, які претендували на те, щоб уже в найближчому історичному часі стати сценаріями ощасливлення людства. ХХ століття давно позаду, тож Франкові думки тепер можна проектувати на історію, що відбулася. Маю на увазі передусім праці, написані наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть: «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897), «Поза межами можливого» (1900), «Що таке поступ?» (1903), «До історії соціалістичного руху» (1904) тощо. У радянський час їх приховували від читацької аудиторії, оскільки «революціонер-демократ» Іван Франко поставав у них зовсім не таким, яким його показувало «марксистсько-лєнінське» франкознавство. Уявити тільки: Франко критикував Маркса й Енгельса! Взявшись за реалізацію їхніх ідей, доводив він, можна потрапити не в рай, а в казарму.

«ОБЩЕРУСИЗМ» І УКРАЇНЦІ

Серед ілюзій молодості, від яких Франко згодом звільнився, була віра в те, що вирішення політичних завдань (зміна суспільного устрою) мало не автоматично зніме з порядку денного й національні проблеми. Головне – соціалізм, а решта розв’яжеться сама собою – таким було поширене уявлення в колах молодих соціалістів другої половини 1870-х років. Озираючись на той час, Франко писав, по суті, й про свої невиправдані сподівання: «Під впливом непереварених соціалістичних теорій одна часть найгарячішої і найздібнішої молодіжі доходила до повної негації всякої народності (національності. – Авт.), до погляду, що в Елізіумі будущого, недалекого (як тоді вірили) соціалістичного раю потонуть усякі національні артикуляризми і що загалом розв’язання економічних питань безмірно важніше від усіх інших. /…/ В кругах української молодіжі – та й не тільки молодіжі – панувало переконання, що розвій іде до зливання народностей докупи і що плекання якоїсь національної окремішості, то регрес» («З остатніх десятиліть ХІХ віку», 1901). Про «Елізіум… недалекого соціалістичного раю» зрілий Франко писав з іронією: у 1901 році він уже добре уявляв, ЩО то за Елізіум. І якби машина часу могла перенести «круги української молодіжі», про які він згадує, рівно на 100 років уперед, себто в другу половину ХХ століття,то виявилося б, що «упованіє» тієї «молодіжі» на «зливання народностей» перейняла верхівка КПРС, яка майже тими самими словами аклинала: з розвитком соціалізму відбуватиметься процес «злиття націй»! І комуністична машина робила все для того «злиття»: уніфікувала, асимілювала, боролася з «буржуазним націоналізмом», розчиняла все, що не російське, в російському.... Франкові така печальна перспектива була зрозумілою. Тому він рішуче виступив проти «общерусизму», який відбирав в українців кращі молоді сили і кидав їх у горнило загальноросійської політичної боротьби. Згадавши імена Желябова й Кибальчича, що, так само як і «сотки інших українців», «пішли… на боротьбу за всеросійську революцію», він зрештою пожалкував: «Якби ті люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбивих умках, якими вони були пройняті, і якби повернули були свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народу, якби поклали були свої голови в боротьбі за той ідеал, ми були б нині величали їх пам’ять у ряді аших найліпших борців і – справа вільної, автономної України стояла б нині і в Росії, і в Європі як справа актуальна, що жде свого рішення, і, може, зовсім іншим шляхом ішов би розвій молодих українських околінь!» («З кінцем року», 1897). Франкова стаття викликала полеміку «між своїми»: розлогою реплікою «Не так тії вороги, як добрії люди» на неї відреагувала Леся Українка. Торкнувшись теми «Желябових і Кибальчичів», вона зауважила, що боротьба за «політичну волю» є «неодмінною умовою» національного визволення. Виходило знову-таки «за Драгомановим»: головне – повалити старий політичний устрій і запровадити новий, соціалістичний… Іван Франко вважав, що так мислять «українські радикали, які ризнавали себе в першій лінії соціалістами, а тільки в другій – українцями». Нагадаю: йдеться про 1897 рік. Хронологія тут важлива, оскільки й Українка також змінювалася, причому саме у Франків бік! Її захоплення соціалістичними ідеями зміняться кассандринськими візіями ХХ століття: 1907-го вона напише драму «Руфін і Прісцілла», чи не першу європейську антиутопію, перейняту тривожними застереженнями стосовно того ж таки «Елізіуму соціалістичного раю». У ній виразно відчувається національний біль поетеси, її передчуття того, що зрештою й станеться з Україною в часи «розстріляного Відродження». Так ось, уже наприкінці 1890-х Франко чітко усвідомлював, що національна проблематика самодостатня і що її не варто ставити в залежність від наслідків «класової боротьби». Історія СРСР, що завершилася крахом «червоної імперії», підтвердила його правоту. Ті,хто проповідував «злиття націй», зазнали жорстокої поразки. Мимоволі пригадується останнє інтерв’ю першого і єдиного президента СРСР Міхаіла Ґорбачова, яке він дав невдовзі після прийняття відомих Біловезьких угод грудня 1991 року. На запитання молоденького журналіста Діми Діброва, який тільки-но приїхав із провінції завойовувати Москву: «Що ви вважаєте своєю головною помилкою?» – той відповів: «Мы недооценили значения национального вопроса». Характерне зізнання: комуністи завжди вважали (вслід за Марксом та Енгельсом), що «у пролетариата нет отечества». А виявилося, що є! Для того щоб зрозуміти це раніше, потрібно було читати Івана Франка (та й Михайла Драгоманова також). «НОВЕ ЄВАНГЕЛІЄ»

У статтях, написаних на рубежі століть, Іван Франко не раз піддавав критичному аналізові головні постулати марксизму. Спираючись на широкий спектр європейської політичної думки першої половини ХІХ століття, він демонстрував історію ідей, їхнє визрівання та зіткнення й доходив висновку, що «для сучасних і дальших поколінь буде добре, коли буде розбита легенда про їх (Маркса й Енгельса. – Авт.) месіанство і непомильність, про те, що вони майже з нічого сотворили «науковий соціалізм» і да и в своїх писаннях нову об’яву, нове євангеліє робочому народові всього світу». Франко навів безліч прикладів, які свідчили, що автори «нового євангелія» «черпали свої ідеї» не з повітря, а з праць попередників і «переробляли їх відповідно до складу свого ума для людей свого часу» (див. статті Франка «Соціалізм і соціал-демократизм» та «До історії соціалістичного руху»). Проте річ не тільки в запереченні «месіанства», а й у застереженні щодо небезпеки «партійної заїлості й фанатизму». Франко як у воду дивився: згодом, коли «науковий соціалізм» стане в СРСР політичною практикою, хід подій остаточно переконає, що марксизм-лєнінізм справді перетворився на «нову релігію», за найменше порушення догматів якої можна втратити голову! Власне, Франків критичний аналіз цінний саме застереженнями, адресованими «дальшим поколінням». Незгоду в нього викликав економічний фаталізм, що виплив із закону концентрації капіталу. Думку про неминучість «щасливої будучини», яку начебто «приготовляє для нас» цей закон, мислитель вважав ілюзією, роль економічних чинників в історії –перебільшеною. В економічному фаталізмі він вбачав недооцінку духовних чинників, штучне культивування ролі мас і відповідно недооцінку особистості, індивідуального «Я». Проте найбільшої критики з його боку зазнала ідея «всевладства держави», яка начебто й мала стати гарантом справедливості в грандіозному соціалістичному розподільнику. Його діагностика не може не вразити бездоганною точністю: у статті «Що таке поступ?» (1903) Франко, по суті, передбачив моторошні сценарії ХХ століття. Не знаю, чи був іще в Європі початку 1900-х років мислитель, який би так яскраво змалював суспільство, уражене тоталітаризмом. Судіть самі: «Життя в Енгельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник, – прогнозував Іван Франко. – Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви. Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди б виростали і жили би в такій залежності, під таким оглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

А хто були б її сторожі? Хто держав би в руках кермо тої держави? Сього соціал-демократи не говорять виразно, та й в усякім разі ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям і долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда – нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску робітників через капіталістів, але була б всевладність керманичів – усе одно чи родовитих, чи вибраних – над міліонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли б ті керманичі захопити її назавсігди!» Як точно «прочитав» Іван Франко майбутнє! Деспотизм замість свободи, закабалення замість соціальної справедливості, тюрма замість раю… Джордж Орвел писав 1948 року свою широко відому антиутопію «1984», маючи перед очима досвід соціалізму по-сталінськи, Франко ж спирався лишень на аргументи власного «здисциплінованого розуму». І його висновки були підтверджені ходом самої історії; зрештою, печальним досвідом не тільки СРСР, а й усіх країн соціалістичного табору.

ДОРОГУ ЗДОЛАЄ ТОЙ, ХТО ЙДЕ

Спробою прозирнути в майбутнє є і Франкова поема «Мойсей» (1905). Я часто згадував її наприкінці 2004-го, коли вирувала Помаранчева революція. І студентам своїм казав: після Різдва ми на семінарі говоритимемо про цю поему, але прочитайте її краще зараз – зрозумілішими будуть нинішні події. У Франковій поемі народ гебрейський, ведений пророком до землі обітованої, сподівається, що, коли мета буде досягнута, настане рай. І тільки сам пророк знає гірку правду: раю не буде. І тоді в нього з’являється сумнів щодо мети: якщо «раю не буде», то для чого взагалі шукати ту землю обітовану? Трагедія пророка Мойсея у Франка саме в цьому його знанні й у цьому сумніві. Але пророки не мають права сумніватися в меті, інакше за ними ніхто не піде. Тому Бог і карає Мойсея, причому кара його тяжка: він ніколи не побачить омріяної землі! А що народ гебрейський? Він продовжує свою ходу. І місце пророка недовго було вакантним. Перед нами розгортається універсальна модель людського поступу(хоча думалося поетові, звичайно, про свій народ, схожий на «паралітика на роздорожжу»). Раю не буде, але йти треба, переконує нас поет. Адже дорогу здолає лише той, хто йде. І сенс цього прямування не в очікуванні раю, а у вічному пориві домрії, у важкій ході, яка й називається поступом. Тому й завершив Іван Франко свого «Мойсея» словами про те, що історія – це грандіозне драматичне дійство, якому немає кінця:

І підуть вони в безвість віків,

Повні туги і жаху,

Простувать в ході Духові шлях

І вмирати на шляху. Володимир Панченко http://www.ut.net.ua/History/29331

Коментарі: 11

helsan

Крутий маршрут

04.09.11, 13:10

Перший знак страху й невпевненості в собі - це обмеження фундаментальних свобод: свобод слова, преси, зібрань

Головний піарник київського ГУВС Володимир Поліщук висловився прямо: «Такої толерантної міліції, як в Україні, немає в жодній країні світу». І, мушу визнати, він по-своєму має рацію. Я вже не кажу про типового російського мента (хоча, перепрошую, віднедавна вони називаються поліцейськими), який жартів не розуміє, але спробуйте тільки посперечатися з американським копом – одразу руки на капот і наручники! Репліка прозвучала, як легко зрозуміти, в процесі подальшого обміну люб’язностями після зіткнення ходи демонстрантів із правоохоронцями на вулиці Володимирській у Києві 24 серпня. Організаторів акції, передусім народних депутатів від опозиційних партій, уже почали викликати на допит, а вони, своєю чергою, намагаються оскаржити дії міліції. Полковник Поліщук переконаний, що демонстранти, побачивши на своєму маршруті (рекомендованому самою міліцією й затвердженому в суді) кордон, мали б проковтнути пігулку й розійтися, а потім уже звертатися в прокуратуру чи суд по справедливість. Вони ж – яка несподіванка! – почали кидати в нещасних міліціянтів пляшки й ображати словесно.У теорії в нас це визначається так само, як і, припустімо, в Іспанії чи Англії, на досвід яких посилався журналіст у погонах: «протидія законним вимогам міліції», але ключове слово тут «законні», й різниця якраз у тому, що в Англії ти можеш бути певним на сто відсотків (гаразд, ста відсотків не буває, люди є люди – на дев’яносто дев’ять), що вимоги людини зі значком законні, а в нас…Середньозважений українець, здається, взагалі не сприймає світ у цих категоріях. Для нього законність як така, як відлікова точка для оцінки ситуації – міркування десяте. На першому ж місці в кращому (кращому!) разі – власне уявлення про справедливість, а далі вже прагматичні інтереси плюс особиста гідність чи пиха.

Інцидент у День Незалежності лише підтвердив дві речі, які вже й без того були зрозумілі неупередженому спостерігачеві: влада плює на закон і законність, доки вони не є інструментом досягнення власних цілком конкретних завдань, – це перше. Байдуже, хто саме віддавав наказ перекрити Володимирську. Гадаю, все спочатку планувалося по-одному, а потім у когось не витримали нерви, хтось злякався вищого начальства, комусь закортіло пограти м’язами. А рішення суду? До біса рішення суду, у нас ці судді з руки їдять. А закон? Ми тут закон. Що ж, сигнал прийнято, відбій. Спостерігається дивна суміш нахабства й комплексів – відлуння майданного переляку. Якби демонстрантам просто дали пройти заздалегідь узгодженим маршрутом, більшість відпочивальників їх просто не помітили б. Окрім тих приблизно десяти тисяч пасіонаріїв, які прийшли до парку Шевченка, решта киян перебували зовсім на іншій хвилі: вони гуляли, сиділи в кафе, слухали музику, раділи погоді, милувалися феєрверком. Усе минулося б, якби в когось у якомусь кабінеті не заграло, перепрошую на слові, очко. Перший знак страху й невпевненості в собі – це всілякі обмеження фундаментальних свобод: свободи слова, преси, зібрань тощо – саме вони й саме в такому порядку не дарма вважаються фундаментальними, засадничими. Друга ж обставина полягає в тому, що внаслідок певної інтелектуальної обмеженості… може, щоб не звучало образливо, сформулюю інакше: внаслідок специфічної ментальності наші decision makers із Банкової не визнають, що плювання на літеру закону розхитує підвалини їхньої влади. Нещодавно мені довелося брати участь у зйомках документального фільму про частини спеціального призначення внутрішніх військ – їх ще називають «крапові берети». Я побачив зовсім не ті обличчя, якими лякають дітей: мовляв, термінатори, роботи, машини для вбивства тощо… Всі (підкреслюю: всі!), з ким ми спілкувалися, говорили про своє бажання захищати закон, справедливість, спокій співвітчизників і прямо давали зрозуміти, що злочинних наказів виконувати не збираються, хоча ми їх про це не питали. Не маю намірів ідеалізувати наших Рембо, але, вочевидь, хлопці замислюються про своє майбутнє й не хочуть бути тупим витратним матеріалом для тупої верхівки. Таке, до речі, читалося і в очах тих міліціянтів, яких 24 серпня зігнали на Володи-мирську. Влада може спиратися на багато речей: терор, пропаганду, звичку, втому, але єдиною надійною опорою, як свідчить практика останніх років, зокрема арабських країн Близького Сходу, є авторитет закону – засади, що не піддаються сумніву більшістю свідомих громадян. Ті, хто наважується пиляти цей сук, самі прокладають собі подальший маршрут, а ще й організують підказки (Банкова – Лук’янівка, без зупинки). І нехай не розраховують, що хтось їх захищатиме. Міліція в нас, як було вище сказано, толерантна.