Народный депутат Украины VI созыва, член фракции Блока «Наша Украина — Народная самооборона» Игорь Криль считает, что Виталию Кличко нужно учить украинский язык.
 
«Как вы думаете, что бы случилось с Виталием, если бы к этим, известных ему 3-х языков мира, он добавил четвертый - язык народа и земли, где прошло его становление как человека, так и боксера?», - пишет Криль.

«Тем более, что этот, без преувеличения, великий человек по завершении боксерской карьеры планирует заниматься политикой не в Германии, не в США и не в России, а в стране, где этот язык государственный», - отмечает политик.

 Від блогера.   Можливо, в щиру турботу Кріля про українську мову і можна було б повірити. Але одразу три великих *але*. По-перше, Віталій Кличко все ж таки володіє мовою, хоч і не досконало. По-друге, скидається на те, що це просто намагання якось кинути тінь на Віталія після перемоги спортивної перед битвами в політиці. І це на тлі очевидного дрейфу ЄЦ до лав ПР. По-третє, саме ЄЦ-однопартійці Кріля в контрольованому ними Закарпатті вже радіють з можливого прийняття другої регіональної мови як проекту депутатів від...ПР, своїх майбутніх однопартійців. Тож подібна гнила сутність *сантехніків* лише вчергове стала очевидною.

Тетяна Серветник, Rzeczpospolita (Польща)

За результатами досліджень Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), кількість прихильників суверенітету України зростає, коли Росія конфліктує з іншими державами або на її території стаються теракти, пише Тетяна Серветник.

«У 1994-1996 роках Росія воювала в Чечні. Чимало українців усвідомили тоді, що якби Росія і Україна були єдиною державою, їхні діти мали б воювати і гинути на Північному Кавказі. Кількість прихильників української незалежності зросла з 56 до 71%», – цитує авторка статті коментар керівника КМІС Валерія Хмелька тижневику «Дзеркало тижня». У статті зазначається, що та сама ситуація склалася і після теракту в московському театрі на Дубровці у 2002 році. За незалежність країни виступили 77% українців. При цьому рекордні показники (82%) зафіксовані у 2008 році – після війни Росії з Грузією за сепаратистську Південну Осетію. Як зазначається в статті, на думку соціологів, загроза втрати територіальної цілісності сильніше впливає на суспільну думку.

«Якби не Росія, в Україні не було б такого явища, як патріотизм», – жартують на російських порталах, як цитує видання.

На проросійському півострові Крим, де в 1990 році суверенітет України підтримали 36% мешканців, тепер за незалежність виступає 71%. Попри сепаратистські настрої, тільки 27% жителів Криму виступають за інтеграцію з Росією, набагато більше таких людей на сході України, закрема в Луганській та Харківській областях, йдеться в статті.

«Серед мешканців Криму – чимало росіян, які мають родичів на батьківщині. Вірогідно, вони отримують більше інформації про те, що там відбувається, ніж жителі східних областей України», – цитує видання коментар пана Хмелька. І, як сказав виданню київський політолог Василь Зоря, «жителі Криму розуміють, що їхні перспективи в Україні кращі, ніж в Росії, де їх можуть не помічати. Тому я сумніваюся, що побоювання щодо відокремлення півострова від України в результаті якогось конфлікту були обґрунтовані».

Фото: www.president.gov.ua

Главным персонажем официального визита президента Украины Виктора Януковича в Ашхабад стал ахалтекинский скакун, подаренный ему туркменским коллегой после посещения Мавзолея первого туркменского президента Сапармурата Ниязова и возложения цветов к памятнику Тарасу Шевченко.

Когда Ниязов был жив, к скакуну прилагался еще и газ. Но теперь украинскому гостю проще доскакать до Киева на породистой лошадке, чем получить сырье из Туркмении.

Сама идея поездки в Туркменистан меня не удивляет: украинские руководители постоянно посещают эту страну, еще недавно считавшуюся основным поставщиком газа в Украину. Именно в Туркмении начинались сногсшибательные карьеры Дмитрия Фирташа и Юрия Бойко. Именно туркменский газ позволил обогатиться многим нашим олигархам, сделавшим состояния на разнице цены поставок в Украину и Европу. Поэтому украинские руководители всегда смотрят на Туркмению с надеждой - свободного газа у нее предостаточно, «Газпром» не выкупает объемы, обусловленные российско-туркменскими договоренностями, газ дешевле. Но есть одно обстоятельство, делающее все эти надежды призрачными - Россия.

Туркменский газ никогда не поставлялся в Украину сам по себе - речь шла о схеме, по которой Россия закупала необходимое количество объемов туркменского газа и взамен поставляла нам такое же количество своего по обусловленной цене. Конечно, мы можем думать, что получали «настоящий» туркменский газ. Но газ ведь не вино, никакого смысла гнать его по российской трубе до Украины нет. Да и не только по российской - для попадания в Украину туркменский газ должен пройти еще по территории Казахстана и Узбекистана. У этих стран тоже есть свой газ для экспорта - пусть и не в таких значительных количествах, как у Туркмении. Но и они заинтересованы в его продаже - неважно кому. Когда существовала схема с «РосУкрЭнерго» - продавали Украине, а по сути, той же самой России.

Фото: energobelarus.by

Когда в Москве решили отказаться от услуг Дмитрия Фирташа на энергетическом рынке - стали, как и Туркмения, просто продавать газ России - ведь для поставок в Украину все равно нужно согласие российской стороны. Да, и еще немаловажная подробность - и у Казахстана, и у Узбекистана весьма сложные отношения с Туркменией: они были откровенно враждебными при покойном Ниязове, но и при его преемнике не так уж сильно улучшились. Так что в «воспитании Ашхабада» в равной степени заинтересованы и в Москве, и в Астане, и в Ташкенте. И этот процесс для Нурсултана Назарбаева и Ислама Каримова куда важнее, чем договоренности с далекой Украиной.

Когда туркменский газ шел по российским трубам в украинскую сторону, его поставки были частью сложной системы корпоративных расчетов, главной целью которых было обогащение конкретных лиц. Схема начала ломаться уже после победы Виктора Ющенко на президентских выборах 2004 года и была сохранена и даже упрочена благодаря наметившемуся взаимопониманию Дмитрия Фирташа с окружением бывшего президента. Однако расхождение между Фирташем и «Газпромом» - трейдер набрал слишком много веса в России решили понизить его статус до простого агента влияния российской энергетической монополии на украинском рынке - привело к краху схемы и подписанию известных договоренностей, за которые сейчас судят Юлию Тимошенко. Центральноазиатский газ из этой схемы был изъят и это логично: в отсутствие посредника «Газпрому» выгоднее продавать нам свой газ, чем прикрываться туркменским. А туркменский он может просто не пропустить по российским трубам - и чем мы ему ответим? Непропуском российского газа в Европу?

Фото: www.profi-forex.org

Не менее наивными выглядят попытки «приструнить» Россию, напомнив ей, что раз она не выполняет договоренностей с Туркменией о закупках оговоренных объемов газа - и не платит никаких штрафов - то и мы можем не закупать оговоренные объемы сырья - и ничего нам за это не будет. Теоретически все хорошо выглядит. А практически? Туркмения не может никак повлиять на Россию, если та не закупает у нее газ - ну разве что в международный суд подаст. Россия может повлиять на Украину в случае отказа платить оговоренные в контракте деньги очень просто - отказаться от поставок газа. И, опять-таки, а чем мы ответим «Газпрому» - непропуском российского газа в Европу? Поразительно, что информация о подобной схеме тиражируется в СМИ с подачи неких источников в президентской администрации - что в очередной раз позволяет представить уровень компетентности людей, окружающих Виктора Януковича. Впрочем, о туркменской схеме Юрий Бойко говорил в эфире моей программы «Правда» на телеканале TBi еще до того, как вернулся в министерское кресло. Упрекать его в непрофессионализме я не стану, конечно же. Но могу упрекнуть в недальновидности - будущий министр совершенно не представлял себе, что отношения России и Украины могут стать настолько враждебными - и именно по газовому вопросу. А любой серьезный наблюдатель и в Москве, и в Киеве мог бы без лишних усилий объяснить и Януковичу, и Бойко, что любой новый украинский президент просто обречен на конфронтацию с Москвой. Это объективная закономерность, обусловленная совершенно различными деловыми интересами олигархических группировок в обеих странах.

Фото: Макс Левин

Без восстановления не просто взаимопонимания с Россией, но и той атмосферы двусторонних отношений, которая позволяла нам заключать корпоративные соглашения с до сих пор неизвестными подробностями, все поездки в Туркмению теряют какой бы то ни было смысл. Конечно, можно говорить о стратегическом смысле, о 2015 годе, когда туркменский газ может как будто бы пойти к нам в обход России. Но к этому моменту должен быть завершен газопровод до побережья Каспия - и для доставки газа в Украину понадобятся дополнительные усилия - подводный газопровод (о цене такого проекта я умолчу), доставка танкерами при условии наличия соответствующего порта. Словом, за цену такого товара никто не поручится. Но дело не только в цене. Дело еще и в том, что Украина не будет единственным клиентом Ашхабада - и не будет транзитной страной для туркменского газа. Туркменистану будет куда проще шантажировать нас, чем России - уж он-то точно не зависим от нашей трубы!

В целом в диверсификации поставок ничего плохого, конечно же, нет - более того, это часть энергетической стратегии Европейского Союза. Но диверсификация включает в себя и готовность платить адекватную цену за сырье, нередко даже большую, чем деньги, которые ты платишь основному поставщику. Украинская проблема в том, что мы все время ищем, где газ дешевле - в то время, как нам просто необходимо выйти на нескольких поставщиков газа. Только тогда мы обеспечим себе политическую и экономическую независимость от «Газпрома» - но для такого подхода нужен совершенно новый, неолигархический, некриминализированный взгляд на задачи государства. Взгляд, которого мы от действующей власти не дождемся.

Виталий Портников

главный редактор и телеведущий канала TBi

16 вересня  1979 року з метою запобігання частим викидам метану, вугілля та породи, у донецький шахті «Юнком» в м. Юнокомунарськ на глибині 903 м між вугільними пластами «Дев'ятка» та «Цегельний» було здійснено підземний ядерний вибух потужністю 500 тонн тротилового еквіваленту.

Правду про те, що насправді відбулося в шахті «Юнком» 16вересня 1979 року, жителі Юнокомунарівська дізналися лише через 12 років після публікації в журналі «Собеседник». Перед цим уже багато хто звертав увагу на дивні захворювання, офіційні діагнози яких явно не відповідали симптомам та ознакам. Замислювалися також, чому в містечку та довколишніх селах різко зросла смертність…

Шахта «Юний комунар» (або «Юнком») виникла ще до Жовтневої революції. Заснований наприкінці ХІХ століття металургійний завод в Єнакієвому потребував вугілля. Саме тому «Російсько-бельгійське металургійне товариство», яке у той час володіло заводом, почало видобувати паливо недалеко від виробництва. Шахта була закладена серед голого степу, в 1908 році, а перше вугілля дала у 1911. Назву підприємство отримало на ім'я глави правління АТ – Андрія Бунге. Так само стало називатися і селище біля нього. Втім під цією назвою воно проіснувало недовго, оскільки вже в 1920 році більшовики змінили назву шахти на «Юний комунар», а селище перетворилось на Юнокоммунаровськ.

Так за період з 1959 по 1979 рік тут сталося 235 викидів газу, 28 з яких закінчилися загибеллю гірників. Радянська преса, зрозуміло, не повідомляла про ці події. Тому багато хто і зараз вважає, що в Радянському Союзі виробничий травматизм був значно нижчий, ніж в незалежній Україні. Насправді це не так – жителі Юнокоммунаровська зі здриганням згадують часті похорони своїх односельців.Саме з метою зниження загазованості пластів, за офіційною версією, на шахті в 1979 році був проведений ядерний експеримент.

Вибух 1979 року так і залишився єдиним у своєму роді. Він жодного разу не був повторений, хоча небезпечних «газових» шахт і в Донбасі, і в Союзі взагалі, окрім «Юнкома», було предостатньо. Скоріш за все, експеримент і не був розрахований на досягнення тієї мети, яка сьогодні вважається офіційною. Або ті, хто його проводив, були повними ідіотами, бо піддали небезпеці тисячі людей та викинули даремно мільйони державних коштів. Або ж вибух на «Юнкомі» мав зовсім іншу мету — військову.

На користь військової версії говорить і той факт, що вся документація, пов'язана з експериментом, була свого часу вивезена до Москви і до сьогодні є секретною. Через це на сьогоднішній день немає чіткої відповіді, що саме відбувається в надрах шахти, і які надалі будуть наслідки вибуху. З цього приводу є декілька припущень, які будуть наведені нижче. Доки ж повернемося у вересень 1979 року, щоб побачити, як все відбувалося того дня.

Об’єкт «Кліваж»  16 вересня жителі вулиць, прилеглих до шахти «Юний Комунар», були вимушені на цілий день покинути свої будинки. За одними даними, їх повідомили, що будуть проводити якісь вибухові роботи на шахті, за іншими евакуацію пояснили навчаннями цивільної оборони. Нині свідоцтва очевидців різняться, але швидше за все працівникам шахти дійсно повідомляли деякі деталі майбутнього експерименту, а в селищі, де шахтарі були основним населенням, ця інформація не могла не стати загальновідомою.

Хто міг, самі виїхали з будинків до вечора, тих, кому нікуди було йти, вивезли організовано, машинами, на заміський став, де працювали польові кухні. Евакуювали найближче до шахти селище, яке називалось Стара Колонія. Довкола його оточили внутрішні війська. У новій частині Юнокоммунаровська, що складається з багатоквартирних будинків, евакуаціяне проводилася.

Ядерний заряд для «Юнкому» був виготовлений в закритому місті атомників Арзамас-16. Це був триметровий металевий циліндр діаметром 80 см. Камерадля розміщення заряду була обладнана на глибині 903 метри між вугільними пластами. Аби недопустити викиду газоподібних продуктів вибуху, камера була перекрита залізобетонними перемичками завтовшки 6-10метрів. У результаті вибуху жителі, що залишилися в місті, відчули сильний підземний поштовх, місцями з полиць падав посуд, але в цілому жодних руйнувань нової, неевакуйованої частини Юнокоммунаровська, експеримент не приніс. Гірше було в прилеглих до шахти приватних будинках: там з'явилися тріщини і обвалилась штукатурка. На подвір’ях від страху вили собаки, ревла худоба в сараях. Лише ввечері жителі евакуйованої ділянки змогли повернутися в свої будинки. Вже наступного дня «Юний комунар» відновила роботу в звичайному режимі, і під землю спустилася шахтарська зміна ( !!! ).

У результаті вибуху в шарі піщанику утворилася овальна камуфлетна камера,в якій, за підрахунками вчених, нині поміщено 95 відсотків радіоактивних продуктів – так званий об'єкт «Кліваж». Понад 20 років після експерименту шахта працювала в звичайному режимі, а шахтарі рубали вугілля в декількох десятках метрів від епіцентра ядерного вибуху. За словами колишнього забійника, а нині вартового шахти Сергія Глазкова, сьогодні майже нікого з них вже немає серед живих.

У 2002 році шахта «Юний комунар» була зупинена як безперспективна. Зараз вона працює в режимі відкачування води.До цих пір точно невідомо, наскільки сильно вплинув вибух на здоров'я жителів Юнокоммунаровська.Смертність в п’ятнадцятитисячному містечку висока, проте подібна ситуація сьогодні спостерігається у всьому Донбасі. Тому неможливо точно сказати, в чому полягає причина вимирання «юних комунарів». Медичним обстеженням жителів не піддавали. Офіційно вважається, що підземний ядерний вибух негативно не вплинув на людей, але не всі згодні з цим твердженням. Представниця громадської організації «Громада Юнокоммунаровська» Любов Леоненко, яка довгий час займалася вивченням

історії випробувань на Юнкомі, вважає, що вибух серйозно збільшив смертність жителів селища Стара Колонія.

Поспілкувавшись з нею, я відправився в саме селище. Картина виявилася невтішною. Стара Колонія, що примикає впритул до шахти, дійсно перебуває в гнітючому стані. Впадає в очі велика кількість розвалин будинків, жителі яких чи то втекли з селища, покинувши житло, чи то померли. Втім,якщо в цьому і винна радіація, то лише частково. Подібні види мені доводилося спостерігати в багатьох містах, де були ліквідовані шахти. Набагато більше за погану екологію на людей традиційно впливає економічний фактор. 

Втім, найголовніші екологічні біди в Юнокоммунаровська можливо ще попереду. Адже ніхто не може спрогнозувати, що буде, якщо атомну капсулу в шахті розмиє ґрунтовою водою. Це ледве не сталося в 2004 році, коли уряд Віктора Януковича при згоді міської влади Єнакієва вирішив затопитишахту.

У серпні 2004 року у «Всеукраїнській технічній газеті» вийшла стаття доктора фізико-математичних наук Миколи Даньшина, який вивчав питання закриття шахти. Він наводив результати дослідження об'єкту «Кліваж», яке проводилося ще в 1990 році вченими Ленінградського НДІ. Дослідження зафіксувало часткове руйнування стінок камери, що утворилася через вибух, і повільне розчинення радіоактивної породи, що спеклася. Вердикт був однозначним: при затопленні шахти можливе винесення і потрапляння в поверхні джерела радіоактивної води з капсули та часток твердого радіоактивного розплаву.

Проте робоча група Міністерства палива і енергетики України, яка 19 травня 2004 року вирішувала питання про затоплення шахти, керувалася зовсім іншою логікою. Було вирішено, що затоплювати шахту безпечно. Найсумніше, що в числі тих, хто висловився за «брудну» консервацію, булимісцеві чиновники - представник Донецької ОДА  Каліущенко і заступник мера Єнакієва Сильванський. Якщо байдуже ставлення київських бюрократів до даної проблеми ще можна було якось пояснити, то поведінка місцевої влади повергла мешканців Юнокоммунаровська в шок.

 Последние время жизнь в Украине очень напоминает советские времена, и чем дольше «регионалы» находятся у власти, тем больше этот советский режим  приближается к  сталинизму. С голубых экранов всех национальных телеканалов дикторы ровным голосом рассказывают о достижениях страны. О том, как страна семимильными шагами  идет вперед,  как подымается экономика, как развивается промышленность,  как улучшается благосостояние граждан, как мы догоняем и перегоняем развитые страны и  идем вперед…. только теперь не к победе коммунизма, а вот куда и к чему идем, власть еще не определилась. Но то, что куда-то идем, это она точно знает. Поскольку жизнь налаживается,  по крайней мере, у представителей правящей партии. Естественно, почему бы и не радоваться регионалам  таким ходом событий. Политолог и журналист Виталий Портников, в отношении происходящего на  телешоу Савика Шустера, сказал: «Все происходящее напоминает мне пленум Центрального комитета компартии. Ефремов  докладывает о достижениях, и прекрасно знает, что ни один закон не может быть воплощенным в жизнь при тотальной коррупционной системе», - сказал Портников. «И он может себя прекрасно чувствовать, поскольку все новости об Александре Сергеевиче радуют его, о том, как он руководит фракцией  и о том, как близкие к его семье  фирмы выигрывают тендеры в Луганской области. Естественно этот человек доволен жизнью, и это можно понять. Политическая карьера  неплохая и капитал растет», - отметил Портников. И таки да, растет, и очень быстро приумножается, а все за счет коррупции, с которой Партия регионов якобы очень активно борется и, по словам «регионалов» сажает всех без разбора  и своих и чужих. А на самом же деле она разъела правящую партию уже до основания, и преследует ее лидеров многие десятилетия. Так, у бизнеса главы парламентской фракции Партии регионов Александра Сергеевича Ефремова  довольно «темное» прошлое. Согласно данным одного из Луганских Интернет-сайтов (top.lg.ua), после развала СССР Ефремов основывает ЗАО «Фонд» и ЗАО «Луганский энергетический альянс», которые продавали российский газ. Побочным продуктом этого бизнеса стали активы луганских предприятий, которые «ЗАО получали почти задаром — продавая фабрикам и заводам газ по запредельной цене и доводя их до банкротства с последующей скупкой активов», - утверждает в своей статье «Александр Ефремов приторговывает киевскими квартирками» Олег Югов. По словам автора, в 2001 году имущество Луганского эмалировочного завода за долги поступило в собственность «Луганского энергетического альянса», а затем  завод прекратил выпуск продукции ( в 2000 году Комитет Верховной Рады по борьбе с коррупцией и организованной преступностью сообщал, что губернатор Александр Ефремов с 1997-го по 1999 год официально входил в состав акционеров ЗАО «Фонд», аффилированного с «Луганским энергетическим альянсом», и владел пакетом акций этой компании). В статье также утверждается, что Ефремов обанкротил не одну шахту, в том числе, «Краснодонуголь». В 1999 году Луганский облсовет вошел в состав основателей коммерческого банка «Украинский коммунальный банк» и доверил этому банку бюджетные средства. Ефремов имеет свой коммерческий интерес в этом банке: он даже был  председателем его правления в 1996 — 1997 годах. Ефремов, будучи директором ООО «Мега ЛТД», объединил усилия и денежные средства с ГП «Лугансктепловоз». Деньги, выделяемые сторонами на помощь бедному банку, перетекали на счет «Меги» — сообщает Интернет-издание «Украина криминальная». По данным издания, не прошла мимо рук Ефремова и скандально известная приватизация «Лугансктепловоз», который был продан россиянам за 58 миллионов долларов. Как утверждает автор статьи – это цена всего лишь шести тепловозов, в то время, как одного металлолома на заводе – на несколько сотен миллионов долларов. По данным издания, в Киеве Ефремов удачно занимался торговлей недвижимостью – квартирами на так называемых «Оболонских Липках», которые были оформлены на отца политика и его друзей. Сам Александр  Ефремов принадлежит к так называемой группе Виктора Януковича. Один из спикеров фракции Партии регионов, претендующего на роль погибшего Евгения Кушнарева. Дружен с Виктором Тихоновым, который в свое время возглавлял Луганский облсовет и, согласно данным СМИ, также был причастен к приватизации «Лугансктепловоза». Судя по всему, у него есть свои противоречия с «донецкими» бизнесменами, в частности с Ринатом Ахметовым. Еще в 2003 году губернатор Ефремов препятствовал продаже контрольного пакета Краснолучского машзавода группе донецких компаний «АРС», «ИСД» и System Capital Management, закрепив на несколько лет акции в госсобственности. В то же время, 33% акций в 2004 году акций Краснолучского машзавода перекочевали к двум луганским фирмам (ООО «ДС-8» и ООО «Индекспром»), хранителем которых стал близкий к г-ну Ефремову Украинский коммунальный банк. (Основным учредителем ООО «ДС-8» является сын Александра Ефремова - Игорь). Фамилия Ефремова упоминается в уголовных делах. По данным Луганского сайта, - дело № 37/05/9175 открыла 3 августа 2005 года прокуратура Луганской области по признакам злоупотребления властью. Судя по материалам дела, в 2002— 2003 годах Ефремов неоднократно давал указания подчиненным ему госхолдингам «Ровенькиантрацит», «Краснодонвугілля» и «Свердловськвугілля» перечислять средства (всего 1,8 млн. грн.) на счета благотворительного фонда «Підтримка і розвиток футболу», который в свою очередь финансировал футбольный клуб «Заря», один из основателей которого — сын губернатора Игорь. Еще два уголовных дела (№ 39/05/100, № 37/04/9118) возбуждены по факту мошенничества: обладминистрация по указанию Ефремова выделяла миллионы гривен на реализацию бизнес-планов частных предприятий, которые сразу после получения денег исчезали. После «оранжевой» революции и смены руководства Генпрокуратуры все дела были закрыты. Совсем недавно,  в сентябре этого года, фирмы главы фракции Партии регионов в парламенте Александра Ефремова выиграли тендеры на 4,5 миллиона гривен. Об этом сообщается в «Вестнике государственных закупок». ГП «Луганскуголь» по результатам тендера 1 сентября заключило соглашение с ООО «Портекс» на приобретение калориферных секций и электрокотлов на 4,56 млн грн. За 4,18 млн грн. приобретено 48 оцинкованных калориферных секций типа КВС-12БП и 76 типа КВС-11БП. Восемь электрокотлов типа «Кулон-100» приобретен за 0,38 млн грн. Если бы эти приборы покупались по рыночным ценам, то калориферные секции стоили бы 1,47 млн грн., а котлы - 0,11 млн грн., то есть втрое дешевле цены, достигнутой на открытых торгах «Луганскуголь». Кроме компании-победителя в тендере участвовали еще две фирмы. ЧАО «Кременской завод «Ритм» предлагал калориферы за 1,42 млн грн., что соответствует рыночным ценам. Однако его предложение не было учтено из-за того, что компания не предложила  электрокотлы по второму лоту. По обоим лотам заявки подали только «Портекс» и ООО «Индекспром», поэтому выбор осуществляли только между их предложениями. Раньше, в апреле  2011 года ГП «Луганскуголь» по результатам тендера заключила ряд соглашений с ООО «Индекспром» на сумму 248 миллионов гривен.Об этом сообщает сайт «Наші гроші» со ссылкой на «Вестник государственных закупок». «Фирма «Индекспром», которая принадлежит семье главы парламентской фракции Партии регионов Александра Ефремова, поставит госкомпании оборудование для добывающей промышленности и электрическую аппаратуру», - говорится в публикации. «С учетом этой закупки в 2011 году две семейные фирмы Ефремова «Индекспром» и «ДС-8» выиграли тендеры на сумму 751,02 миллиона гривен. В 2005-2010 годах эти фирмы получили государственные контракты на сумму 1,02 миллиарда гривен», - отмечает издание. Как уже отмечалось, Александр Ефремов ранее возглавлял Луганскую облгосадминистрацию. Известно его мнение, что кражи бюджетных средств допустимы в размере 10%. «Когда я возглавил администрацию Луганской области, собрал коллег и сказал: «Если будете воровать 10 процентов, а 90 будет работать на государство, я вас пойму. Государства, в которых уровень коррупции 10 процентов, – наиболее развитые в мире», – рассказывал Ефремов, комментируя принятие антикоррупционных законов. В то же время регионал отметил необходимость борьбы с коррупцией. «Должны быть созданы специальные институты, которые бы занимались этим и понимали, как это делать», – считает Ефремов. О присутствии в рейтинге самых богатых украинцев 16 депутатов от Партии регионов Ефремов сказал, что это свидетельствует о положительном развитии экономики Украины. Об этом он заявил, комментируя рейтинг 200 самых богатых украинцев по версии журнала «Фокус». Он напомнил, что при формировании рейтинга учитываются не реальные суммы денег, которые есть у людей, а их активы. «Как правило, те суммы, которые указываются, - это не деньги, которые есть у людей, а их собственность, и если эта собственность проиндексирована на эту сумму, то это положительно говорит об экономике нашего государства», - отметил регионал. «И меня это радует», - подчеркнул Ефремов. На последнем телешоу Савика Шустера, Ефремов сказал следующее: «Нас (ПР) не надо жалеть.  Я никогда не ходил с охраной, я смело выхожу  на свою территорию, где я живу, - немного подумав, добавил, - где я родился и живу, - еще подумав, добавил, -  и работаю», - окончил фразу Ефремов. «Я без проблем хожу по Киеву. И когда я выхожу в Киеве, ко мне подходят люди с разными вопросами. И прятаться я от этих людей не буду. И таких депутатов в нашей  партии регионов процентов 90 точно». Да, никто и не сомневается, что в Партии регионов таких воров и коррупционеров как Ефремов процентов 90, в этом с ним можно согласиться. И жалеть их не за что, да и никто не собирается этого делать. И на своей территории регионалы не боятся ходить, но только что они считают своей территорией?

Катерина РИЗАНЧУК

http://uainfo.censor.net.ua/news/5671-oboroten-aleksandr-efremov-nas-takih-v-partii-regionov-90-procentov.html

Иностранные СМИ об Украине.

На «1 канале» заявляют, что «вне зависимости от личных политических пристрастий и степени лояльности России каждый украинский лидер рано или поздно приходит к мысли о пересмотре цены на российский газ. Чаще всего появление этих мыслей сопровождается обещаниями своему народу в самое ближайшее время влиться в счастливую европейскую семью. Это не совпадение: нищая Украина в Европе никому не нужна, а денег на украинское экономическое чудо взять больше просто негде. Это, похоже, такая особенность украинской внешней политики – громко заявлять: нам от вас не нужны никакие особые условия и цены, но если вы нам их не дадите, мы гарантируем вам неприятности.

В таком же тоне, и почти одновременно с «1 каналом», выступил телеканал «Россия 24». «Заложницей газовых терзаний Виктора Януковича стала Юлия Тимошенко, - уверены там. - Любопытно, что Янукович тем самым фактически солидаризировался с Виктором Ющенко. Ведь именно Ющенко в свое время изо всех сил препятствовал Тимошенко договориться с Россией, но сам стал недоговороспособным».

Кстати, премьер-министр Украины Николай Азаров в очередной раз поспешил заверить европейцев, что наша страна не намерена интегрироваться с Россией, а будет следовать раз и навсегда выбранным курсом на ЕС. «Сегодня мы связаны с Россией отношениями доброго партнерства. Нас объединяет общая история, поэтому мы никогда не будем вести в отношении нее враждебную политику. Но я повторяю, что наш курс на европейскую интеграцию является стратегическим выбором. Мы разделяем демократические ценности Европы. Они – гарантия стабильного развития Украины», - заявил он в интервью французской газете Le Figaro. 

«Еще несколько месяцев назад он был лучшим другом России. Его победу на президентских выборах воспринимали как реванш, унижение Майдана и его «оранжевых» вождей. На его инаугурацию приезжал сам патриарх Кирилл. С Медведевым и Путиным он встречался чаще, чем многие губернаторы. Он продлил срок базирования Черноморского флота и пообещал не вступать в ненавистное НАТО. Такого друга у России еще не было. В одночасье этот замечательный человек оказался главным врагом России…» - Замечают «Грани.ру».

Теперь, обращает внимание их корреспондент, «российское телевидение рассказывает о проблемах с демократией, наступивших после его победы. Российский президент говорит об «иждивенчестве» власти соседней страны. Российский премьер обещает построить дополнительный подводный газопровод - только чтобы не зависеть от его капризов. В Москве готовы даже отказаться от продления базирования флота - лишь бы не давать ему лишних денег. Совместные дни рождения, автопробеги и прочие маленькие радости вечно занятых государственных мужей - все это забыто. Пройдет еще неделя-другая - и российские телезрители увидят фильм об Украине, стонущей под его железной пятой. О его криминальном прошлом. О его снисходительном отношении к украинским националистам. О его дружбе с Ющенко».

Об «иждивенчестве» - это были слова Дмитрия Медведева: так Президент РФ охарактеризовал «газовые» претензии Украины. В «Эхе Москвы»  ответили на это за Украину: если Медведев когда-либо торговался за овощи на рынке, пытаясь сбить цену, он тоже, оказывается, иждивенец.

«Хамоватое рыло российского официоза имеет свою неизбывно имперскую причину – руководство убеждено, что своя страна никогда не будет зависеть от соседа. Более того, ей от соседа никогда ничего не будет нужно, - говорит ведущий «Эха Москвы».- Это заблуждение рассеивает поучительный пример. Запретила империя ввоз «Боржоми». И тут понадобилось вступать в ВТО, а Грузия против. Раскидывали пальцы веером, говорили «мы и так вступим», но нет дороги в ВТО без разрешения Грузии. Почесали репу и решили пустить «Боржоми» в Россию. Вначале Онищенко высокомерно намекал, что пора бы грузинам обратиться к России с нижайшей просьбой, которая возможно будет рассмотрена. А грузины не обращаются. Потом просьбу написали специальные грузины – московские. Но компания «Боржоми» сказала – это писали не мы. Итог: России пришлось самой (!) писать просьбу к грузинам. Видимо, «Боржоми» теперь в России будет, но грузины никак не увязывают её появление в Москве с членством в ВТО. Они говорят: «Вы воду просили - мы дали. Но при чем тут ВТО?». Вот цена имперской распальцовки. Сейчас Россия, оскорбляя Украину высокомерными словечками, на коне. Газ с нефтью текут со всех дыр, «Северный поток» открыт. Но история – дама хитрая. Кто знает, что придется вскоре попросить у Украины – потенциально мощнейшей европейской державы. А ведь придется. И совсем не сало с горилкой».

Как утверждают в газете «Ведомости», Дмитрий Фирташ «строит свой химический холдинг Ostchem Holding не в одиночку, рассказывают два бизнесмена из его окружения и близкий к Газпромбанку источник. Фирташ около года назад заключил с российским бизнесменом Аркадием Ротенбергом, одним из крупнейших подрядчиков «Газпрома», договор о сотрудничестве в области химии, который, в частности, предполагает совместную покупку предприятий и в России, и на Украине… По словам бизнесменов из окружения Фирташа, на Украине Ротенберг будет получать до 50% в каждом активе, покупаемом совместно с Фирташем. Под эти цели «Газпромбанк» и предоставил деньги, уточняют они. Той же версии придерживается и близкий к «Газпромбанку» источник». По информации издания, речь идет о сумме свыше миллиарда долларов.

Аліна Пастухова, Олександр Михельсон

Професійні українофоби не здатні переінакшити суспільство, але залишаються одним із чинників

дестабілізації ситуації в країні

Один із відносно оптимістичних висновків із 20 років незалежності полягає в тому, що в Україні не так уже й багато її патентованих ворогів, відомих під загальною назвою «українофоби». Точніше, йтися має не про «українофобію» (від грец. «фобос» – страх), а про щось на кшталт «мізукраїнства» (від грец. «мізос» – ненависть).

Нерідко антиукраїнство проявлялось у відомих діячах не «від природи», а внаслідок особистих образ чи з кон’юнктурно-кар’єрних резонів. Так, екс-головнокомандувач Чорноморського флоту РФ Іґорь Касатонов став запеклим українофобом лише після того, як йому не вдалось очолити український флот. А покійний нині екс-губернатор Харківщини Євген Кушнарьов досконало володів українською, чимало зробив для зміцнення центральної влади за часів Леоніда Кучми і лише в дні Помаранчевої революції раптом став провіщати, що «до Киева от Харькова 480 километров, а до границы с Россией – 40». Таких прикладів можна навести чимало.

Разом із тим боротьба з «українізацією», а насправді, чого в мить відвертості не заперечують і самі «борці», з усім українським, – досить зручна та вигідна справа. Особливо в останні роки. Нечисленні, але добре організовані й суттєво фінансово підтримані Кремлем «активісти» особливо помітні тоді, коли влада навіть не замислюється про речі, основоположні для існування будь-якої держави.

При цьому, щоправда, кількість громадян, які бажали б ліквідації суверенної України та її «злиття» з Росією, лишається незначною (зафіксований Центром Разумкова максимум за 20 років становив 8% опитаних). Тобто, на щастя, професійні українофоби не відпрацьовують грошей роботодавців. Утім, за невиконання – чи недовиконання – поставлених завдань деякі борці з українізацією України можуть відповісти. Так, перспективи відставки з міністерської посади Дмитра Табачника, яку довго обговорювали в кулуарах, фактично підтвердив глава Адміністрації президента Сергій Льовочкін.

Але це ще не означає, що професійні українофоби зовсім не досягають своєї мети. Адже їхня діяльність гарантовано вносить сум’яття та конфліктність і в без того бурхливу українську політику. А отже, заважає створенню в державі повноцінної та відповідальної влади, причому незалежно від того, уособлює її в конкретний момент Ющенко, Тимошенко, Янукович чи хтось іще. Саме в такій слабкості нашого керівництва й зацікавлені куратори вітчизняних українофобів із «близького зарубіжжя»: зі слабкою владою значно легше «домовлятися».

Одне слово, окрім героїв Україна має й антигероїв, і Тиждень виокремив найгаласливіших за останні 20 років. Щоб нікого, бува, не образити, імена наведено в алфавітному порядку.

АГАФАНГЕЛ    Митрополит Одеський та Ізмаїльський, архієрей УПЦ Московського патріархату. Один із найактивніших поширювачів ідей «Русского міра» в Україні та критиків «українського націоналізму». Виступає категорично проти створення єдиної помісної церкви: «Никакого «объединения» с «УПЦ КП» или «УАПЦ», согласно святым канонам, не может быть. Может быть лишь присоединение раскольников к канонической Церкви. Духовну діяльність намагається поєднувати зі світською: з 2006 року митрополит Агафангел є членом Партії регіонів. На місцевих виборах 2006-го та 2010-го двічі очолював список ПР до Одеської міськради. Належить до радикально проросійського крила партії влади. «Львов – это наша Чечня», – заявив митрополит в одному з останніх інтерв’ю.

ОЛЕСЬ БУЗИНА    Публіцист і письменник, чия творчість не потребує ані рекомендацій, ані цитування. Зажив сумнівної, зате гучної слави після виходу 2000 року книжки «Вурдалак Тарас Шевченко» (зібрання різноманітних чуток і скомпільованих історичних свідчень, котрі «розкрили старанно приховуваний образ» класика як нібито надзвичайно аморальної особи). Якщо вірити офіційній біографії Бузини, він син співробітника «ідеологічного» управління КДБ і правнук царського армійського офіцера, репресованого радянською владою в 1930-х роках. Можливо, саме тому письменник успішно комбінує у своїй творчості «білогвардійську» претензію на інтелігентність із типово чекістською примітивністю суджень, що в усі часи було найкращим методом «промивання мізків» люмпенізованим колам суспільства.

НАТАЛІЯ ВІТРЕНКО    Лідер Прогресивної соціалістичної партії України воліє називати себе виключно економістом. У грудні 1995 року вийшла із Соціалістичної партії України, звинувативши її лідера Олександра Мороза у «співпраці з владою», і незабаром створила ПСПУ. Тогочасні оглядачі були переконані, що процес простимулювала Адміністрація Кучми, який прагнув розколоти лівий політичний фланг. Свідомо чи ні, але Вітренко виконала цю місію на виборах президента 1999 року (в першому турі вона посіла четверте місце з 11% голосів, трохи пропустивши вперед Мороза; друге – лідер Компартії Петро Симоненко, якого Кучма обіграв у другому турі за схемою «реформатор проти комуніста»).

Разом із тим у риториці Вітренко все гучніше лунають радше проросійські, аніж соціалістичні нотки: «єднання з Росією», нападки на Захід і навіть «захист канонічного православ’я». Але прихильників такої риторики виявилося занадто мало: після президентських виборів 2004 року, на яких Вітренко взяла лише 1,53% голосів, ПСПУ остаточно перетворилася на щось подібне до чорносотенного «Союза русского народа» початку ХХ століття. 2006-го партія не потрапила до парламенту і залишилася маргінальною до сьогодні. А Вітренко, гостро критикуючи колись підтримуваного нею Януковича, намагається потрапити в політичне поле Росії. Так, ПСПУ заявила про приєднання до «Народного фронту» російського прем’єра Владіміра Путіна. Водночас її очільниця критикує чинного президента РФ Дмітрія Мєдвєдєва. «Дмитрию Анатольевичу Медведеву надо быть готовым к тому, что на очередной встрече Виктор Янукович провозгласит бандеровское «Слава Украине!» – сказала Вітренко в січні цього року журналістам.

ГЕОРГІЙ ДЕЛІЄВ    Актор, режисер, сценарист, художник, співак і композитор, керівник одеської комік-трупи «Маски», чиї телепостановки підкорили українське й російське телебачення в першій половині 1990-х років. 2002-го обраний депутатом Одеської міськради. Під час і після Помаранчевої революції виявив стійке неприйняття її ідеалів, що трансформувалося в не менш стійку українофобію. Виявом останньої стали пісня й відеокліп «Рідна мова», записані 2006-го й широко доступні в інтернеті. У кліпі Делієв намагається співати російською, але двоє кремезних чоловіків у темних окулярах, які, слід гадати, символізують «репресивний помаранчевий режим», постійно затикають йому рота й вимагають робити це українською. Як часто буває з виявами політичної боротьби, жодної естетичної цінності в творі не спостерігається (кульмінацією повного варіанта кліпу є нецензурна лайка співака на адресу тодішнього президента Ющенка). 

Ненависть Делієва до «українізаторів» не завадила тому самому Ющенкові присвоїти митцю... звання народного артиста України (серпень 2009 року).

ВАДИМ КОЛЕСНІЧЕНКО    Депутат від Партії регіонів наприкінці серпня спільно із соратником Сергієм Ківаловим, відомим *експертом із правильного підрахунку голосів на виборах*, зареєстрував законопроект про засади мовної політики, який фактично надає російській мові статусу другої державної. Професійний українофоб. Очолює Координаційну раду російських організацій «соотєчєствєнніков» в Україні. Відомий своїми висловлюваннями про те, що незалежність нічого не дала нашій  державі й що «націоналісти» зробили все для того, щоб «украинский язык не мог вызывать ничего, кроме раздражения». У всьому українському схильний вбачати неповагу до людей інших національностей. Такий страх перед «українізацією» навіть змусив депутата звернутися до СБУ з проханням заборонити 2010 року фестиваль патріотичної пісні «Гайдамаки.UA». «Під час проведення заходу організаторами планується низка концертів українських музичних колективів з яскраво вираженою націоналістичною і ксенофобською спрямованістю», – писав Колесніченко в листі. Депутатові не сподобався, зокрема, текст пісні гурту «Мертвий півень»: «А я гуляю по Москві,//І бачу пам’ятник Бандері,//Величний тризуб на Кремлі,//І синьо-жовтий стяг в оселі». До однієї з медійно успішних провокацій Колесніченка варто зарахувати презентацію у квітні 2010-го в Україні (у Києві та низці обласних центрів) скандальної виставки «Волинська різня» польського Товариства вшанування жертв злочинів українських націоналістів. Виставка базована на перебільшених та перекручених даних (спрямованих проти українців) про польсько-український етнічний конфлікт у 1943–1945 роках. У 2009-му Колесніченко агітував за створення Російського навчального центру в містечку Бучі під Києвом (засновником мало бути маловідоме ТОВ «Червонная Русь»). Входить до «піхоти» Партії регіонів, яка працює на проросійський електорат. Нульовий авторитет у ПР пояснюється відсутністю власного бізнесу.

ОЛЕКСІЙ КОСТУСЄВ   Міський голова Одеси. Заборонив депутатам звертатися до нього українською мовою, автор ідеї переведення діловодства в Одеській міськраді на російську. Пишається тим, що при ньому було скасовано статус україномовних шкіл. При цьому мер переконує, що не є «русифікатором Одеси, оскільки вона завжди була російськомовним містом і російськомовним містом залишиться». А «русифікаторами», за його визначенням, слід вважати Алєксандра Пушкіна та інших всесвітньо відомих письменників, які жили і творили там. Саме за Костусєва на вулицях міста з’явилися білборди з портретом російського поета і текстом: «Как материал словесности язык славяно-русский имеет неоспоримое превосходство перед всеми европейскими» ( ??? ). Загалом видається дуже комічним персонажем, перетворив Одесу на «Санта-Барбару» – веде перманентну війну зі своїм біологічним сином, якого покинув ще немовлям, заступником голови Одеської облради Олексієм Гончаренком.

МИКОЛА ЛЕВЧЕНКО    Секретар Донецької міськради. Ще скромним 19-річним студентом ітсфаку ДонДУ обраний депутатом однієї з райрад Донецька від Компартії, але вже 2001 року назавжди забуває про боротьбу за права трудящих, вступивши до Партії регіонів, членом якої лишається і нині. Прославився виступом на з’їзді ПР 21 лютого 2007-го: «Украинский язык – язык фольклора... Он не умрет, на нем будут писать песни, рассказывать анекдоты, он станет фольклорным. А русский – язык науки, цивилизации, про себя все переводят на русский». Відверто кумедні, але від цього не менш провокаційні висловлювання 29-річного кандидата наук викликали критику старших партійних товаришів, які розуміли невигідність гучних українофобських заяв для перспектив ПР (зокрема, народний депутат Ярослав Сухий запевняв журналістів, мовляв, Левченкові особисто Янукович ще «пояснить і російською, і українською, що той неправий»). Утім, із юним *талантом*нічого неприємного не сталося, і 2011 року він ще раз уславився як герой документальної стрічки німецького режисера Якоба Пройса «Інший Челсі». У фільмі, серед іншого, відображено контраст між шикарним життям чиновника Левченка й умовами праці донбаських шахтарів.

ІГОР МАРКОВ    Лідер одеської місцевої проросійської партії «Родіна». Встиг свого часу побути у складі «Трудової України» та ПСПУ Наталії Вітренко. Контролює вивезення сміття в Одесі. Власник проросійського каналу «АТВ» (у сюжетах часто присутні антиукраїнські, антиконституційні висловлювання). Прихильник федералізації України й відверто ненавидить українську мову: «Лучше бы ввели русский и давали качественное образование на нормальном языке, а не непонятном суржике… На украинском нельзя получить нормального образования. Невозможно нормально учиться на языке, в который каждый месяц вносится два-три новых слова. Он не адаптирован. На этом языке невозможно защитить диссертацию по техническим предметам. Невозможно сконструировать танк, разработать самолет… Я не противник украинского языка. На нём красиво петь песни, это красивый язык, но он не приспособлен для развития государства». Був організатором побиття мітингувальників в Одесі 2007 року, які виступали проти встановлення пам’ятника Єкатєрінє II. Його вважають причетним і до провокацій проросійських сил у Львові 9 травня 2011-го.

ЮРІЙ МЄШКОВ   Перший і останній президент АРК (1994–1995). Став ним завдяки, з одного боку, обіцянкам домогтися незалежності від України, а з іншого – подолати злочинність. «Мы выбросим украинских оккупантов с нашого русского полуострова! Не Киев – Москва нам указ!» – виступав Мєшков на ключовій зустрічі з севастопольцями перед першим туром виборів глави АРК. Проте злочинність на півострові після його перемоги і далі стрімко зростала, а місцеві еліти не сприйняли формування кримського уряду з привезених із Москви спеціалістів. Це незадоволення вміло підігрівав новий очільник держави Леонід Кучма. Результатом стало те, що з усіх своїх обіцянок Мєшков виконав лише ту, що стосувалася запровадження на півострові московського часу. У березні 1995 року Верховна Рада України скасувала Конституцію Криму і посаду президента республіки. Мєшков був змушений виїхати до Москви, і годинники півострова перейшли на київський час. У липні 2011-го він ненадовго повернувся до АРК (напередодні там померла його перша дружина), але після перших же спроб виступити з політичними заявами його депортували до Росії за рішенням окружного адміністративного суду.

ДМИТРО ТАБАЧНИК    На час виходу цього номера – ще міністр освіти, науки, молоді та спорту. Один із найзапекліших ненависників усього українського твердо переконаний, що Голодомор ніколи не був геноцидом. Належить до найбільш радикально налаштованих прихильників ідеї надання російській мові статусу державної та поборників «дискримінації російськомовного населення». Намагається втілювати свої переконання в життя і нав’язувати їх молодому поколінню. Так, за його наказом було скасовано обов’язковий державний іспит з української мови у вишах для бакалаврів. Міністр виступив ініціатором переписування шкільних підручників з історії України для «затирання» «антиросійських» історичних подій. Найбільше ж йому дошкуляють жителі Західної України, більшість яких не поділяють поглядів політика, а тому, за його висловлюванням, є «лакеями, що ледве навчились мити руки». Понад те, Табачник намагається переконати громадськість, що патріотично налаштовані галичани взагалі не є українцями. «У нас разные враги и разные союзники. Более того, наши союзники и даже братья – их враги, а их «герои» (Бандера, Шухевич) для нас – убийцы, предатели и пособники гитлеровских палачей… Таким образом, присоединение Галичины к УССР объединило в одном административном, а затем и государственном формировании два различных народа – цивилизационных оппонентов. При этом если народы Великой Украины всегда толерантно относились к галичанам, не вмешиваясь в их жизнь и не навязывая свои ценности, то сами галичане при первой же возможности крайне агрессивно, не останавливаясь перед насилием и массовыми убийствами, пытались причесать Украину под свою гребенку…» – писав Табачник в одній зі своїх статей. Прикметно, що напередодні Табачник припустився кумедної обмовки за Фройдом: на обласній педагогічній конференції в Дніпропетровську заявив, ніби живе у Росії. «За результатами дослідження, оприлюдненого на Всесвітньому економічному форумі в Давосі, Україна – 56-те місце, а ми – на 72-му», – відгукнувся він про розвиток вітчизняної освіти. На 72-й позиції в згаданому рейтингу, втім, була саме РФ. Пізніше урядовець сказав, що обмовився.

ЄВГЕН ЦАРЬКОВ   Народний депутат від Компартії України (з 2008-го, член партії з 1998-го). Дипломований водолаз (1992) і політолог (2006 рік, червоний диплом ОНУ ім. І. І. Мечникова). На відміну від багатьох послідовних антиукраїнців поєднує «великоруські» погляди з лівацькими переконаннями, показово називає себе ворогом НАТО, імперіалізму та інтернету. Втім, як часто буває з «полум’яними інтернаціоналістами», щойно заходиться говорити на українську тематику, перетворюється на типового російського націоналіста. У липні цього року назвав «одним із небагатьох мудрих рішень Адміністрації Януковича» відмову від проведення на День Незалежності святкового параду. Особливо відомий гучними заявами на виправдання Голодомору: «Голод действительно имел искуственный характер, и за ним стояли внешние и внутренние враги советской власти <...> Чтоб усугубить положение, жгли хлеб на полях и в амбарах, крали его и прятали в ямы... была поддержка Англии, прервавшей экономические отношение с СССР в надежде на Оранжевую революцию».

Андрій Дуда.

Основні гасла українофобів є непереконливими для більшості населення України і слугують для

полегшення фантомних болів прихильників «Русского міра

Європеєць ХХІ століття сприймає національні, релігійні чи «державні» фобії як явище, що перебуває поза правилами хорошого тону. Антисемітизм, антиафриканізм, франко- чи германофобія – сьогодні це неприпустимі форми суспільної та політичної поведінки. Чому ж в українському інформаційному просторі – у ЗМІ, на інтернет-форумах – наявні тисячі фактів вияву українофобії? Яка мета цих інформаційних кампаній безвідносно до того, хто їх замовляє?

Почнімо з прописної істини: мета будь-якої інформаційної кампанії – формування чи зміна громадської думки. Відповідно кожна з них має свого адресата, цільову аудиторію. Утім, проаналізувавши українофобську публіцистику, коментарі в мережі інтернет, про мету і цільові групи залишається лише здогадуватися. Особливо що стосується проросійської українофобії. Бо, приміром, польська дуже прикладна і має на меті формування антиукраїнських стереотипів у міжнародної спільноти (і щодо Волинської трагедії, і щодо післявоєнних кордонів). А ось для багатьох представників «Русского міра» це радше ліки від фантомного болю, аніж певний інструмент для досягнення мети.

Як приклад можемо навести кілька ідеологем проросійської українофобії, які безуспішно вкидаються в український інформаційний простір.

Української мови не існує, це діалект російської. Ця теза родом із ХІХ століття і була абсолютно логічною в контексті російської політики денаціоналізації. Проте у ХХІ столітті, коли Україна має понад 200-річну традицію літературної мови, а українська є рідною для більш як 40 млн людей, вона є, м’яко кажучи, неадекватною. Тому, коли російські ЗМІ активно тиражують ці смішні «лінгвістичні» відкриття «місцевого божевільного» Вассермана чи бригади «коментаторів» в інтернеті ображають українськомовних, хочеться спитати на «общєпонятном»: «What for?» Бо кожне інформаційне посилання повинне мати своїх адресата і мету. А який адресат і мета реінкарнованої валуєвщини сьогодні? Адже навряд чи 40 млн визнають, що немає мови, якою писали Шевченко, Франко, Стефаник, Драгоманов, Українка та інші класики і яка є активно вживаною в усіх сферах життя, науки, мистецтва. Вже не кажемо про те, що пасажі а-ля «нєт і нє било» любові до росіян та Росії і в українсько-, і в російськомовних українців однозначно не додадуть.

Антигалицькі мантри. Антигалицька риторика українофобів має кілька мотивів. Таки далася взнаки історична образа за ганебні провали переможця Другої світової – СРСР – у боротьбі з нашим підпіллям у Західній Україні та на Поліссі, яке вело війну понад п’ять років після «Побєди». Через 40 років в тій самій Західній Україні Москва вбачала ледь не колиску відбудови самостійної Української держави. Чимало українофобів, не знаючи історії нашої країни і не вельми придивляючись до біографій борців за її незалежність, переконані: не було б Галичини, не було б і проблеми «нєзалєжності». Саме тому вони відтворюють комічні Табачникові мантри про те, що українці й західні українці – це буцімто «різні народи». І раз по раз дивуються, чому така маячня не пускає коріння в громадській думці.

Україна вкрала Крим і Севастополь.  http://blog.i.ua/user/3871267/736560/   Навіть якби ця великодержавна російська вигадка мала місце, абсолютно незрозуміло, що змінить постійне повторювання такої мантри. Вочевидь, навіть поміж українофобів-романтиків мало знайдеться мрійників, здатних вірити в повернення Криму і Севастополя Росії.

Українці самостійно не живуть, а виживають. Мовляв, якби були з Росією, все було б інакше. А так, як зловтішаються українофоби, українці масово мігрують за кордон, працюють там на важких і непрестижних роботах, миють туалети і займаються проституцією. Звичайно, спростувати тезу про виняткову українську «бідність» найкраще, порівнявши показники рівня життя в Україні, Росії та інших державах СНД: вони абсолютно зіставні. Понад те, приклад Білорусі застерігає від надміру глибокої інтеграції. Будь-які об’єднання з Росією відбуваються на умовах останньої й означають використання ресурсів приєднаних держав для задоволення амбіцій кремлівських лідерів. Це аж ніяк не сприятиме зростанню добробуту. І те, що рух «за возз’єднання з Москвою» далекий від масовості чи популярності, свідчить: люди в Україні це розуміють.

Україна не відбулася як держава. Українофоби активно тиражують цю ідеологему. Але забувають, що в міжнародному рейтингу Фонду миру Росія значно ближча до failed state, аніж Україна. Та й не могло бути інакше в державі, яка фактично не контролює цілі регіони, а півмільйонній Чечні велика Росія щороку платить «данину». Читайте також: Москва не контролює ситуації в бунтівній республіці  Утім, тема «державної неспроможності» України постійно «турбує» українофобів: і самостійної зовнішньої політики вона нібито не має, і внутрішня «нестабільність» (як кілька років тому тодішня опозиція називала політичний процес за сякого-такого дотримання демократичних правил і свободи слова) висока. І що далі? Яка реальна мета цієї глибокодумної тези? Вона не спричиняє ані розпаду чи «самоліквідації» держави, ані благань уряду до Росії взяти Україну під свою руку.

Вочевидь, це лише кілька російських україноненависницьких тез, які кочують із форуму у форум, зі статті в статтю. Але вони досить рельєфно віддзеркалюють основні характеристики сучасної українофобії. Більшість таких ідеологем відверто орієнтовані на інтелектуально слабкі суспільні сегменти. Такі меседжі цілковито безперспективні з погляду реалізації. І водночас відчутна негативістська тональність сучасної українофобії. Вона абсолютно не прикладна, не мобілізує, не шукає союзників, сповнена негативу, хамства і брутальності. Складається враження, ніби українофоби говорять самі з собою, втішаючи одне одного, що, мовляв, поразка «українського проекту» буцімто «історично визначена». Мабуть, так само як і «загибель світового капіталізму». Крім того, професійні україноненависники спрямовують свої зусилля назовні, аби їх помітили й підтримали в столицях, де досі не можуть зрозуміти, чому Україна не проситься до чергової імперії. Утім, тут «шари» поменшало: партія влади, централізуючи потоки ресурсів у державі, прагне взяти під свій контроль і оплату професійної любові до сусідів.

Проте втішатися змістовою слабкістю українофобських меседжів не випадає. Їхня убогість компенсується масовістю донесення. Геббельсові приписують твердження, що брехня, повторена тисячу разів, брехнею вже не вважається. Тож, доки інформаційний простір України буде відкритий для тиражування україноненависницьких штампів, а публічні особи хизуватимуться перемогами над нашою мовою, культурою та історією, скидати з рахунку українофобію як джерело загроз для національної безпеки не варто.

Влада в Києві має зважати на це безвідносно до партійних кольорів. Адже українофобів та їхніх натхненників судомить не так від конкретних політсил, як від існування Української держави (а отже, влади) як такої.

Київ – Українська судова система деградує, в багатьох аспектах повертаючись до радянських стандартів судочинства. Про це свідчить перебіг справ проти представників опозиції, заявили в середу адвокати Юлії Тимошенко, Юрія Луценка та інших колишніх урядовців. Між тим, представники провладної парламентської більшості вказують на те, що в проблемах судової системи винна передусім попередня влада, яка відмовлялася реформувати цю сферу. Тим часом, провідні політики Європейського Союзу говорять, що саме недосконалість судової системи в Україні може стати головною перешкодою для асоціації з ЄС та приєднання до зони вільної торгівлі.
 Українські адвокати не мають рівних можливостей зі стороною обвинувачення, суд обмежує їм можливості знайомитися зі справами та збирати докази. Інколи їх не допускають до клієнта і навіть б’ють, заявили в середу на спільній прес-конференції адвокати Юлії Тимошенко та інших колишніх урядовців, проти яких нині тривають судові процеси.
 
 Ще одною ознакою деградації судочинства адвокати називають те, що опозиціонерів кидають за ґрати на беззаконних підставах і не звільняють у випадках, коли це передбачає закон.
 
 Таку ситуацію пояснює адвокат, який захищає опозиційних політиків, зокрема екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, Ігор Фомін. «Більше року судова система використовується для досягнення цілей, які не мають нічого спільного із правосуддям. Можливість використовувати закон стороною захисту зведений до мінімуму. Окрім того, закон як інститут уже нічого не важить у суді. Після того, як суд у 2004 році не пустив команду Януковича до влади, були зроблені висновки. Створена система впливу влади на суддів – через можливість їхнього призначення, звільнення тощо. І відбуваються неймовірні речі: як-от моє право ознайомитися зі справою стає підставою для арешту мого підзахисного», – так адвокат прокоментував ситуацію, коли суд узяв під варту Юрія Луценка, за те, що сторона захисту, на думку судді, зловживала своїм правом знайомитися зі справою.
 
 Ще однією ознакою деградації судової системи адвокати називають неможливість захистити право підсудних на здоров’я та медичну допомогу, зокрема колишнього керівника Мінборони Валерія Іващенка, екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка та голови уряду Юлії Тимошенко, здоров’я яких, за словами захисників, зараз погіршилося.
 
 У вадах судочинства винна колишня влада – Олійник
 
 Українська судова система не досконала і має безліч проблем, це визнає і депутат-регіонал, член комітету з питань правосуддя у Верховній Раді Володимир Олійник. Але, за його словами, до такої ситуації спричинилася саме бездіяльність попередньої владної команди, багато з представників якої нині самі перебувають під судом.
 
 «Ми повинні звернутися і до нинішньої влади, і до попередньої. Чому будували й передавали найкращі приміщення податковій та іншим установам, а суди, як гілка влади  залишилися в найгірших умовах?! Поки не дійшло до обвинувачення колишнього Прем’єр-міністра, ніхто проблеми не підіймав. У нас у законодавстві все було гаразд! Там, де я був, я завжди вимагав: проводьте реформи! Я підтримував усі команди, які проводили реформи судової системи», – переконує депутат-регіонал.
 
 Водночас Володимир Олійник наголошує, що суддя Родіон Кірєєв, який розглядає справу Тимошенко, діє в межах закону та своїх повноважень.
 
Європейських політиків занепокоїли негативні тенденції українського суду
 
 Проблеми в українському судочинстві нині відчули на собі й провідні європейські політики. Зокрема президент найвпливовішої в ЄС Європейської народної партії Вілфред Мартенс, який хотів у середу зустрітися з Юлією Тимошенко в Лук’янівському СІЗО. Суддя Родіон Кірєєв відмовив йому нібито через те, що той недостатньо аргументував своє прохання. Після цього інциденту Вілфред Мартенс зустрівся з Президентом України Віктором Януковичем, і головною темою зустрічі був перебіг справ Тимошенко та інших опозиційних політиків.
 
 Інший європейський політик, депутат Європарламенту від групи «Європейські консерватори і реформісти» Рішард Легутко у середу під час виступу в Брюсселі наголосив, що угода про асоціацію буде підписана, якщо Україна зважить на рекомендації ЄС і забезпечить подолання негативних тенденцій в українському судочинстві. Занепокоєність такими тенденціями, які виявляються в судових процесах над представниками опозиції, висловив цього дня і президент Парламентської асамблеї ОБСЄ Петрос Ефтіміу. Він говорив про це під час зустрічі з Головою Верховної Ради України Володимиром Литвином у Києві.

Справи Тимошенко й Луценка як удар по асоціації з ЄС

 Чи не найбільшою загрозою переговорам про асоціацію є те, що Україна недостатньо дослухається до таких порад Євросоюзу, вважає колишній посол та заступник міністра закордонних справ Олександр Чалий. Фатальною помилкою він вважає і той факт, що лідера найвпливовішої європейської партії не пустили до Тимошенко.

 «Ми програли битву за вплив на європейську політичну еліту. Вони не розглядають уже сьогодні будь-яке рішення у справі Тимошенко і Луценка легітимним. У результаті в нас є серйозна загроза, що в грудні ми завершимо судовий процес і парафуємо угоду про асоціацію», – наголосив Чалий.

 Черговий раунд переговорів про асоціацію і зону вільної торгівлі має розпочатися наступного тижня. Низка депутатів Європарламенту висловили думку, що перебіг справи Юлії Тимошенко може негативно вплинути на ці перемови.

Євген Солонина
http://www.radiosvoboda.org/content/article/24328667.html

То, что эта тема вызовет споры, мы были уверены, но мы не ожидали, что исчезнут десятки подписей.
И, тем не менее, это случилось. 12 сентября, в понедельник вечером, из текста воззвания, призывающего к освобождению Юлии Тимошенко, напечатанного в Il Legno Storto, исчезли три абзаца, но самое печальное заключается в том, что пропали подписи читателей из самых разных социальных слоев и живущих в различных странах, вплоть до США и Израиля. Эта привело к тому, что мы в течение нескольких часов должны были лихорадочно восстанавливать потери.

В лучшем случае все это связано с технической ошибкой блога, хотя наши техники не подтвердили эту гипотезу. Но когда думаешь о худшем, иногда приходишь к догадке. Самое вероятное, что речь идет об информационном саботаже, потому что пострадала только финальная часть текста, содержащая подписи.

С другой стороны, Il Legno Storto уже подвергался в прошлом атакам информационных агентств постсоветского стиля, а если поспорить о том, кто является чемпионом взлома, то и на Украине, и в России есть много претендентов на получение первой премии.

Помимо всего прочего, все, что касается нашей страны, фигуры Юлии Тимошенко, а в целом все, связанное с Центральной и Восточной Европой, считается политически некорректным. Эти темы постсоветская Вульгата, преобладающая в средствах массовой информации и во многих партиях, пытается положить под сукно, если не дискредитировать.

Подпишем и распространим воззвание

Естественно, у нас нет доказательств всему сказанному, нет и возможностей для их получения: но косвенные улики и предшествующий ход событий достаточны ясны... Итак, Il Legno Storto продолжает свою борьбу за демократию на Украине и за освобождение Юлии Тимошенко, которая, согласно хронике событий, именно сейчас добилась перерыва в судебном процессе на две недели, по мнению многих, благодаря  международному давлению на украинские власти, а также благодаря ряду воззваний, подобных нашему.

В свете всего происшедшего мы настойчиво и убежденно предлагаем всем поддержать нашу борьбу за цивилизованное развитие событий, предлагая читателям подписаться под воззванием и распространять его.

Мы не устанем повторять, что Киев гораздо более близок к Европе, чем обычно принято считать, и в особенности, что без свободной, демократической, справедливой и европейской Украины весь Евросоюз, все более нуждающийся в газе и страшащийся возрождающегося российского империализма никогда не сможет быть стабильным, цивилизованным и процветающим.

Маттео Каццулани (Matteo Cazzulani)
http://www.legnostorto.com/index.php?option=com_content&task=view&id=32812&Itemid=28